Як Мурка світ врятувала

«Іііііі…» – почувся пронизливий свист, що швидко наближався.

«Бах!!!» – будівля задрижала. Відчинилися двері усіх квартир. Декілька вікон з нижніх поверхів розлетілися вщент.

–      Мамо, я боюся!.. – заплакав маленький хлопчик і притулився до грудей молодої жінки, яка сиділа на підлозі.

–      Нічого, Андрійко, все буде добре… – відповіла жінка і сильніше притисла сина до себе.

На її обличчі з’явилися сльози. Вона не хотіла, щоб їх бачила дитина, тому намагалася стримуватися і через силу посміхалась.

«Я більше так не можу!» – подумала Мурка і підійшла до відкритого вікна. – «Я мушу щось робити!..».

Вона з любов’ю та відданістю поглянула на свого хазяїна, того самого маленького хлопчика, і вистрибнула на балкон.

Мурка – маленька кішечка ніжно-сірого кольору, якій ледь виповнилося п’ять місяців. Вона жила на шостому поверсі разом зі своїм хазяїном Андрійком, хлопчиком п’яти років та його мамою.

Опинившись на балконі своєї квартири, Мурка зістрибнула на балкон попереднього поверху. Цей балкон був найнижчим на цій будівлі, тож тут стрибати їй треба було аж з п’ятого поверху. Вона стала на перило і довго дивилась на землю. Їй було страшно. Раптом щось заскреблося позаду. Мурка злякано озирнулася.

–      Мурочко, ти що тут збираєшся зробити?? – ледь видерлася через маленьке віконце руда кішка із зляканим виглядом.

–      Я… я хочу врятувати свого Андрійка!

–      Аааа. Так а саме, що ти наважилася робити? Особисто я помітила, як ти хочеш вчинити самогубство!!!

–      Ніяке самогубство я не збиралася вчиняти. Я хочу дістатися землі.

–      Чудово! А ти не задумувалася, що з такої висоти з легкістю ти зможеш лише вбитися??

Мурка ще раз подивилася у самий низ, ковтаючи слину.

–      Ні, не вб’юся…

Хвилинку подумавши, вона продовжила:

–      Марусе, ти півроку живеш у цьому світі… І кожну секунду ти думаєш про те, що вона може бути останньою… і я так само… Все це через війну! Ти бачиш, як твоя хазяйка лякається, притискає тебе до себе і тихенько плаче…

Маруська опустила голову. А Мурка продовжила:

–      А я кожного дня бачу, як плаче мій Андрійко… Але, можливо, ми можемо щось змінити!

–      Як, Мурко? – з невірою спитала руда кішка.

–      Я поки не знаю. Але треба спробувати, Марусю! Ти як хочеш, а я… а я пішла шукати порятунок!

І Мурка розбіглася і стрибнула донизу. Під час свого польоту вона заплющила очі і розплющила їх лише тоді, коли відчула землю під своїми лапками.

–      Ура! В мене вийшло! – скрикнула сіренька кішечка.

–      Ти божевільна! – крикнула їй у відповідь Маруся. – Зачекай мене. Я з тобою! – наважилася вона.

Маруся відійшла назад до віконця, з якого вилізла на балкон. Вона поглянула через скло на свою хазяйку Соню і прошепотіла: «Я постараюсь повернутися, люба. Не плач, маленька моя». Тоді кішка з розбігу стрибнула вниз. На землі вона зустрілася з Муркою.

–      Ну, що тепер, подруго? Ходімо шукати порятунок?

–      Так! Рушаймо!

Обі кішечки ні разу не були самі надворі. Вони не знали, де їм треба йти. Та яке там «йти»? Вони навіть не знали, що їм треба знайти! Але при кожній думці про повернення назад, їх рішучість підкріплювалася любов’ю та бажанням врятувати від війни їх маленьких хазяїв.

Цілий день Мурка і Маруся ходили вулицями їх рідного міста.

Почало вечоріти. Кішки йшли однією з вуличок з опущеними головами і без надії. Раптом грубий голос звернувся до них:

–      Чого це Ви у комендантську годину бігаєте по вулиці?

Кицьки злякано і водночас здивовано повернулися назад, звідки долинав голос. Перед ними стояв великий м’язистий кіт чорного кольору. Він був одягнений у мундир і тримав при собі зброю. Незвичайну зброю – вона була невеликого розміру, як раз для кота.

–      Ми намагаємось знайти порятунок від війни… – невпевнено протягнула Мурка.

–      А Ви хто? – з величезним подивом запитала Маруся.

–      Я – солдат Мурзик з Котячої армії.

–      Котячої армії?? – відкрили роти кішки.

–      Так! Ми шукаємо шляхи, якими можна допомогти нашим військовим знищити ворога!

–      А де знаходиться Ваша головна військова частина? – запитала Маруся

–      Неподалік.

–      А нам можна відвідати її? – поцікавилась Мурка.

–      Взагалі-то, ні. Але якщо Ви шукаєте порятунку як і ми, то, можливо, захочете приєднатися до нас. Тому я думаю, що офіцер буде не проти, якщо я Вас приведу у наш шанець.

–      Чудово! – зраділа руда кішечка, підморгнувши подружці, і впевнено рушила за солдатом Мурзиком.

–      Маю надію, що чудово… – несміливо пішла Мурка за ними.

І справді шанець був недалеко. Через хвилин п’ять Мурзик різко зупинився і повернувся обличчям до кішечок.

–      Ми прибули! Слідкуйте за мною!

–      Окей, солдате! – посміхнулась Маруся, підвівши голову і хвіст.

Кіт-солдат зробив декілька кроків вперед. Надворі було вже темно, тому кішки й не помітили б люку під ногами, якби перед ним їх не зупинив Мурзик. Далі він вказав рукою на драбину, сходинки якої дозволяли спуститися донизу. Мурці і Марусі було важко спускатися, до того ж клопіт додавала повна відсутність світла в тунелі.

Коли кішечки відчули під лапами підлогу, миттєво ввімкнулося світло. Вони опинилися в невеличкій кімнаті схожій на в’язницю: з чотирьох сторін залізні стіни, вгорі бетон, а під ногами сира земля.

Кіт-солдат підійшов до однієї з залізних стін – вона плавно піднялася, утворивши прохід. Тепер котики стояли на рівній доріжці, по сторонах якої одна біля одної стояли такі ж залізні двері, що підіймалися.

Солдат розповів, що всі ці кімнати з залізними стінами називаються «секторами» та позначаються певною літерою. Наприклад, у секторі «А» такі ж м’язисті та сильні коти різних кольорів і порід відвідували бойову підготовку, у секторі «Б» – коти-воїни тренувалися використовувати свої мундири та розбирати зброю, у секторі «В» – вчилися стріляти в ціль. Ці сектори були значно більших розмірів від першого, в який вони потрапили зійшовши з драбини.

–      Наступний сектор ви не побачите, тому що відвідування його може бути для вас небезпечним. Сектор «Г» – це лабораторія, у якій ми створюємо потужну зброю, яка повинна повністю знищити ворога і врятувати увесь світ! – повідомив Мурзик.

–      Ваау! – скрикнула задоволена руда кішка.

А ось сіренькій Мурці було трішки не по собі від слова «знищити».

«Тобто як? Знищити інших людей? Так, на нас нападають солдати іншої країни, вбивають наших солдат і мирних жителів… Але не може бути, щоб жодна їх людина не була проти цього… Навіть там є невинні люди, які не бажають нікому зла… А Котяча армія хоче знищити усіх… Ні, їх потужна зброя, яка вб’є всіх людей на землі ворога, це зовсім не вихід!..» – думала Мурка.

–      Дякуємо за екскурсію, пане Мурзик! Але, на жаль, ми не зможемо тут бути Вам корисними. Тож краще не будемо заважати. – мовила вона і ніби випадково штовхнула Марусю до виходу.

–      Може ще хоч на трішки лишимось тут? – жалісливо спитала руда.

–      Ні, Марусько! Ходімо!

Солдат Мурзик вивів кішечок з котячого штабу на поверхню землі.

–      Чого ти так поспішаєш, Мурко? Чи ти не бачиш, що світ врятують і без нас?

–      Ні, не врятують… Мені здається дуже нерозумним рішення котів-солдатів…

–      Що ти маєш на увазі?

–      Що не варто вбивати невинних людей навіть якщо вони мешкають на території нашого ворога.

–      Я не розумію тебе! А як по-іншому, Мурко, як?

–      Треба подумати і знайти відповідь на це питання…

–      Знаєш, Мурко, сама тоді шукай шляхи вирішення цього парадокса! А я піду назад до Мурзика та інших солдат. – відвернулась Маруся і швидко розтала в темряві.

Мурка всю ніч ходила ще не пройденими ними з Марусею дорогами. А коли почало розцвітати – вона знову почала втрачати надію.

Вона повільно йшла і в голос говорила свої думки про вирішення проблеми війни.

–      Як же можна так? Вбивати невинних людей!?

–      Невинні в цьому ні ми, ні вороги наші, дитинко… – звернувся до Мурки якийсь кіт, що сидів на лаві. – Люди були заражені найбільшою хворобою в цьому світі – злобою. Під дією цього вірусу, вони припиняють думати і віддаються лише своїм емоціям…

–      Хто Ви? – збентежено спитала кішечка.

–      Я професор Максиміліан.

–      А я – Мурка. – підійшла вона до співрозмовника.

Перед нею сидів старенький білий кіт з пушистою довгою шерстю. Єдине, що було на ньому одягнуте – це маленькі професорські окуляри. Поруч лежав прямокутний портфель, за ручку якого тримався кіт-професор.

–      А звідки Вам відомо, що зло – це вірус, і що він діє на людей? – поцікавилась Мурка.

–      Я десять років працював у самостійно створеній лабораторії. Провів незлічену кількість експериментів – і нарешті знайшов відповідь!

–      Я бачила як коти намагаються створити потужну зброю,  яка вб’є безліч людей, але мені це ніяк не подобається… До того ж, якщо це вірус, то це означає, що всіх людей можна вилікувати, правда ж?

–      Так, звичайно! Але…

–      Скажіть, будь ласка, що врятує їх?

–      Ех, Мурочко… Я безліч разів створював еліксир, який мав би допомогти. Назвав його «еліксиром доброти». Але скільки не змінював його склад, все одно нічого не виходить… Зараз у мене з собою є екземпляр, що лишився від останньої спроби – можу показати, але він також не діє… – професор відкрив портфель і обережно почав витягати щось з нього. – Не вистачає доброти в нашому світі… Саме тому нічого не виходить… Доброта – це останній інгредієнт, який повинен увійти до цього еліксиру. – при цих словах кіт нарешті дістав еліксир і підніс до Мурки.

Це була доволі невелика куля, що якраз добре вміщувалася на лапці професора. Вона випромінювала дуже яскраве блакитне сяйво, що манило Мурку.

Кішечка сама себе не контролюючи протягнула до неї лапки і доторкнулася. Враз куля побіліла, вдвічі збільшилася у розмірах і вибухнула без жодного звуку. Вибух спричинив величезну блакитну хвилю, що розповсюдилася у всі сторони.

Це все сталося через те, що Мурка мала більше доброти аніж всі інші, саме вона і додала останній інгредієнт до еліксиру доброти.

–      Ти врятувала світ, Мурко! – скрикнув професор і обійняв кішечку.

Еліксир справді спрацював: усі люди припинили люту ворожнечу, не було більше ніяких пострілів, а серця усіх людей тепер переповнювала доброта.

Мурка повернулася додому до свого Андрійка і була невимовно рада як і він. Дорогою вона зустріла Марусю, яка запитала «Як так сталося? Хто ж наш герой?».

–      Не знаю, Марусю. Але маю надію, що більше ми не побачимо війни! – сказала Мурка.