Паралельні Вогні

Вступ

– Слухайте і прислухайтеся до слів Імператора, безсмертного правителя Краєсвіту! Його устами мовлю я, Герольд, і все, що казав Імператор, я донесу до вас. Пам’ятайте Перший Наказ: вихваляйте Сім Сил, що подарував нам Він, та ненавидьте Восьму, що є чисте Зло. Імператор прийняв його, переміг його, підкорив його та стримує його силу жертвою своєю. А усі інші, хто торкаються Восьмої, опоганюють свої душі та повинні бути страчені. Іменем Імператора, так було, і так буде від Початку до Кінця усіх часів. Пам’ятайте Другий Наказ: Живіть. Виживайте. Вмирайте. Щастя ваше – у службі Імператору, смерть ваша – в непокорі. Тіла ваші у ваших руках, але душі ваші належать Йому. Запам’ятайте Третій Наказ: Намісники – це плоть та кров Імператора, не по родинним зв’язкам, але Його волею. Йти проти них – йти проти Імператора. Запам’ятайте їх, та землі, над якими вони поставлені. Іменем Його величний Держава отримує владу над Зовнішніми Землями. Іменем Його непохитна Корона отримує владу над Середньою Косою. Іменем Його могутній Скіпетр отримує владу над Внутрішнім Кругом. І буде так до їх смерті, бо лише смерть та гнів Імператора є для них законом. Слава Йому! Слава Семи Силам, що спрощують ваше існування! Слава Розриву, що дає доступ до Семи Сил! І ще раз, слава Імператору, правителю від Початку до Кінця!

Розділ Перший: Слова Майбутнього

– Ніколи такого не бувало, ніколи людина не бачила минулого або майбутнього. Але Годинник зміг це зробити. Один раз за все життя, і більше ніколи такого не повторювалося. І той єдиний раз був особливий, бо пророкував гибель Імператора від рук Паралелі – людини, що є і Тут, і Там, що існує в обох світах. Людині, що порідниться з Восьмою Силою. Імператор стояв перед ним на колінах, і доля його була в руках Паралелі – так побачив, і так сказав Годинник. Слова майбутнього розійшлися по усім краям та землям. І хоча ніхто не казав їх у повний голос, але пошепки, у темних місцях та вузьких провулках, їх без кінця повторювали усі, хто ненавидів режим Імператора…

– Яблуко, ти хоч прислухайся до того, що сам говориш. У темних провулках – означає у темних провулках, а не у людному місці, – повненька жінка у простій одежі підійшла до округлого чоловіка та погладила його по блискучій лисині.

– Промінь, серденько, тут нас ніхто не почує. Як часто люди заходять у бібліотеку? – відповів Яблуко.

– Ага, ага! – кивнув хлопчик, що сидів у кругленького чоловіка на колінах. – Дядьку Яблулуко, розповідайте далі! Що було далі?

– Малюк, скільки мені повторювати? – чоловік помахав пальцем перед носом у хлопчика. – Яб-лу-ко. Не Яб-лу-лу-ко!

– Я так і кажу! І я не малюк, я вже великий! Дядьку Яблулуко, що, що було далі?

– Ось коли будеш правильно вимовляти моє ім’я, тоді і станеш дорослим, – Яблуко піднявся зі стільця та поставив засмученого хлопчика на підлогу. – Краще запитай у свого діда, кому-кому, а йому усе це краще відомо.

– Та ні! Дідусь Годинник так скучно розповідає! Таким нудним повільним голосом, що мені спати хочеться. А ти напроти, ти, дядьку, так гарно розповідаєш, ні на хвильку не відволікаюся!

– Бреше та не червоніє, – посміхнулася Промінь. – Він кожні сім доль хвилини повертався до вікна та слідкував за тренуванням воїнів.

– Ех… – зітхнув Яблуко. – Хлопче-хлопче… Та ні, ти не винний, це я старішаю, голос сідає. Хто додумався організувати поле муштри під вікном бібліотеки?

– Нікуди я не дивився! – буркнув хлопчик.

– Вірю-вірю. Ти закінчила, серденько?

– Так, мій любий, ми можемо іти.

– Добре, – Яблуко обійняв хлопчика. – Прощавай, Полум’я, та не гарячкуй, мисли на холодну голову!

– Дуже смішно, – хлопчик хмикнув, але щиро відповів на обійми. – Прощавайте, дядечку Яблулулулуко.

Круглий чоловік зареготав та вийшов з бібліотеки під руку зі своєю дружиною.

– Передавай привіт батькам, – кивнула на останок Промінь та зачинила двері.

– Обов’язково.

Полум’я переступив з ноги на ногу, озирнувся навкруги та галопом рвонув до вікна. Солдати все ще стояли довкола кремезного вусатого офіцера, який горлопанив глибоким голосом на всю вулицю:

– Ви хто, барани ліниві, чи Клятвеники, воїни Держави, плоті та крові самого Імператора? Намагайтеся краще, або будете жити на смітнику та доглядати за ручними пацюками величного Держави. Кажуть, що його пацюки їдять усе, навіть тих, хто їх годує. Хочете перевірити – чи це правда? Тож що, хто буде працювати краще?

– Я!!! – хором промовили солдати та розійшлися у шаховому порядку – один через одного.

– Починається, – пролунало за спиною хлопчика. Полум’я здригнувся від несподіванки.

– Дідусю, ти… Будь ласка, дозволь! Я хочу подивитися на воїнів!

Білобородий старець в чорно-зеленому прямокутному капелюсі опустився на стілець, де до того сидів Яблуко.

– Клятвеники – воїни Імператора. Ти хочеш любуватися ворогами свободи, слугами згодом-мертвого правителя? – спокійно сказав Годинник.

– Та ні, дідусю, ти завжди перебільшуєш! Я просто подивлюся, може чого цікавого… Тобто корисного дізнаюся, – із запалом відповів хлопчик.

– І чому корисному можуть навчити вбивці та грабіжники? Наш шлях – шлях пошуку знань та несення надії понівеченим людям. Не битва.

– Так, дідусю, я розумію – Полум’я опустив голову.

– Але знання є у всьому, і хто передбачить, які з них тобі знадобляться. Дозволяю – на один раз, – тепло посміхнувся старець.

Обличчя Полум’я просяяло і він буквально прикипів до вікна.

– П’ята сила – Твердість! – прокричав офіцер. – По команді – Розрив! – один з солдатів простягнув руку перед себе, долонею вертикально, та провів їй у повітрі. Там, де пройшла його рука, сформувалася темно-сіра лінія, не об’ємна і не плоска, що ніби випадала з реального простору. Вона не вписувалася у картину світу – вона й була іншим світом, що проник у цей штучним шляхом.

– Кристал фокусу – у Розрив! – скомандував офіцер, і солдат підняв правицю з рукавицею, до тильної сторони якої був прикріплений сірий тригранний кристал. Солдат торкнувся рукавицею нечіткої поверхні Розриву, і по ній прокотилися хвилі пульсації.

– Кам’яна стріла – вперед!

Воїн відірвав тил долоні від Розриву і вслід за кристалом потягнулися гнучкі струмені сірої Сили. Вони більше не були частиною іншого світу, вони повністю перейшли у цей і тепер виглядали… Реальними. Струмені злилися в кулаку солдата та застигли, в мить перетворившись на звичайнісінький камінь, що нагадував формою продовгувату стрілу.

– Добре, що ти її нікуди не запустив. Молодець! – з ноткою схвалення гаркнув офіцер. – А тепер зроби її рідкою.

Воїн знову торкнувся пульсуючого Розриву, і камінь захвилювався, розпух, а потім стік по пальцям на пісочну підлогу поля муштри.

– Закривай Розрив. Вклонися Імператору за свою силу, та за силу усіх вірних Йому. Тільки Клятва і смерть – наш закон.

– Тільки Клятва і смерть! – повторив солдат та опустився на обидва коліна, простягнувши лівицю до небес. Розрив зменшився, погас та зник в одну мить, залишивши після себе тільки ледве вловиму оком димку.

– Шоста Сила – Плазма!

Інший воїн повторив усе те, що робив його попередник, тільки замість каменю та води він створив вогонь та блискавку. Розрив та тригранний кристал були червоними.

– Сьома Сила – Час!

Хлопчик подивився на свого дідуся, але той навіть не повів бровами. Солдат створив зелений Розрив та підкинув у повітря невеликий камінчик. На півдорозі до землі він загальмував, а потім і зовсім застиг. Через хвилинку камінчик ожив та з неймовірною швидкістю врізався в пісок, залишивши після себе ямочку.

– Дідусю, а чому ви бачили видіння майбутнього, а ніхто більше такого не зміг? – запитав Полум’я.

– Не знаю, – Годинник пожав плечима. – Справді, не розумію. Знаю одне – це не пророцтво, а те, що справді буде.

– Ой, дідусю, знову ви філософствувати починаєте, – скривився хлопчик.

– Так, є за мною такий грішок. Вибач, але я не можу не повчати, коли знаю істину… Ха, знову починаю. Полум’я, ти хочеш поїсти солодкого?

– Зрозуміло, хочу! – хлопчик різко відвернувся від вікна та жадібно торкнувся язичком верхньої губи.

– Твої батьки повинні повернутися через годинку. Сьогодні день Держави, не забув?

– Як я міг! Сьогодні міським писарям, тобто батькам, дають збільшену платню та відпускають раніше. Як гарно, що вони там працюють! Служать трошки Державі, і нічого.

– Ти не розумієш… – почав було Годинник, на хвильку замовк та заговорив про інше. – Не тільки писарям, Полум’я, а й усім, хто служить Наміснику. Навіть у найтемніші часи є щось таке, що дарує радість та надію. Запам’ятай.

– Вже пам’ятаю! Як ти вважаєш, що вони принесуть? Білого хлібу? Тарілочку меду? Чи навіть… Персик? Я так мрію скуштувати персику! Дідусю, який він на смак?

– Чого не знаю, того не скажу, – старий Годинник привів хлопчика у заднє приміщення бібліотеки, де знаходилися стіл, стільці та ящик зі столовими приборами. Одна з половиць не була прибитою цвяхами та слугувала люком до харчового підвалу.

– Посидь тут, мені потрібно узяти одну книгу. Почекай, я швидко, – промовив біловолосий старець та пошкандибав до однієї з трьох масивних книжкових полиць.

Полум’я заліз на найвищий стілець і весело бовтав ногами в повітрі. Він залишився наодинці зі своїми мріями. Солодка їжа. Цікаві книжки. Сім Сил. Сім Стовпів з іншої реальності, на яких тримається Краєсвіт. Хлопчик уявляв себе воїном, здатним підкорити їх усі і… А що далі? Битися з Імператором? Смішно, це повинен зробити Паралель, герой майбутнього, а ней якийсь хлопчина із Імператором забутого містечка. А ще ж є Восьма Сила.

“Цікаво, чому заради неї потрібно вбивати людей? Дядько Міхи був добрим, часто дарував Полум’ю крихти хліба. А потім прийшли солдати, схопили його, та… Ні, доволі поганих думок. Скоро час солодощів! Скоріше б батьки повернулися! І де дідусь? Щось він затримується”.

Полум’я прислухався, але почув тільки кректання старого Годинника, що копався в запорошених пилом поличках та не міг згадати, де залишив потрібну книжку. Як завжди… Роздуми хлопчика перервали сім важких ударів у вхідні двері, кожний сильніший попереднього. Хлопчик не бачив, але почув, як від останнього удару надломилися косяки, та дерев’яний прямокутним глухо ляснув о підлогу. Потім на половиці ніби впало щось м’яке, і пролунав знайомий голос вусатого офіцера. Тільки у цей раз він був якимось надтріснутим та сполошеним:

– Ці зрадники розповсюджували наклепи та відверту наклеп про нашого Імператора, слава йому, користуючись своїм високим положенням. Імператор дізнався, що їх першоджерело – ти, Хранитель Минулого, поставлений сюди наказом величного Держави. Як смів ти заплямувати даровану тобі честь? Хто дозволив тобі відвернутися від минулого, щоб дивитись куди не треба – у майбутнє? Ніхто. І ось – покара настигла тебе. Впади на коліна та кайся!

– Я не вклонюся слугам Згодом-Мертвого. Тоді я зрадив би усе, у що вірю, – спокійно відповів Годинник. Шелест вітру в траві – таким був його голос.

– Нехай виконається закон, єдиний для усіх, окрім Імператора. Смерть! Смерть бунтівнику!

Гуркіт важких черевиків, шелест піхов і петель, та тихе гудіння декількох Розривів одночасно вдарили по вухам хлопчика, і той, не втримавшись, згорнувся клубком та заплющив очі. Гудіння посилилось та стало схожим на дзижчання бджоли. Хтось закричав – у хлопчика йокнуло серце – і знову почувся звук м’якого падіння.

– Відступіть, і я не відніму ваші життя, – льодяним тоном промовив Годинник. – Благаю, це не мій шлях.

– Клятвеники, життя за Імператора!

– Краще вмерти за Імператора, аніж жити заради себе!

І знову гудіння, гуркіт від падіння книжок, тріскіт розбитого дерева, та раптом шипіння вогню.

Полум’я деякий час тільки тремтів на стільці, але допитливість переборола страх, він спустився, пройшов декілька тихеньких кроків та виглянув у головне приміщення бібліотеки, сховавшись за дверним косяком.

Годинник стояв, оточений трьома воїнами, а позаду старця червоні язики охопили перевернуту книжкову полицю. Одним з них справді був той самий вусатий офіцер з поля муштри. Хлопчику від чогось стало соромно. Усі троє занесли над старцем зборю – дві сокири та меч – але той за мить до удару зник з-під носів воїнів та опинився у них за спинами. У Полум’я перехопило дух – він знав, що дідусь був майстром Сьомої Сили, але побачити це наживо… Солдати не встигли опам’ятатися, як оточена зеленим сяйвом рука Годинника опустилася на голову в шоломі. Залізо від дотику вмить проржавіло та розсипалось у пил, і ребро жилистої долоні безперешкодно врізалось у голову. Воїн обм’як та впав на підлогу. І той моторошний м’який звук повторився… Полум’я скосив очі до розбитої вхідної двері і більше не зміг відвести їх. Батьки. Тато, мама. Вони лежали там. Не рухалися, не дихали. Хлопчик не втримався на ногах та покотився по половицям. Боляче, але добре, бо тепер він не бачив ТОГО. Відвести погляд сам хлопчик не зміг би.

Крізь пелену сліз хлопчик розглянув, як меч офіцера вповільнився у польоті та став рухатися зі швидкістю равлика. Клятвеник випустив рукоять з рук та провів долонею в повітрі. Латна рукавиця з кристалом торкнулася Червоної поверхні Розриву та випустила у бібліотеку потік синього вогню, що -спопеляв усе на своєму шляху. Офіцер поспішив відскочити назад, рятуючись від нестерпного жару, але в ту ж мить до нього збоку підлетів блискавичний Годинник. Могутній удар змусив офіцера перекинутися в повітрі і безпорадно розпластатися перед старцем. А синій вогонь безпощадно жер полиці із книжками і розповсюджувався по хаті – але оминав Годинника, ніби не здатний до нього наблизитися.

– Щоб тебе покинуло світло! – хрипко рикнув офіцер, та від чогось повернув голову у сторону поламаної двері. Хлопчик не прослідкував за його поглядом.

– Якщо це світло Згодом-Мертвого, воно мені не потрібне, – спокійно, як скеля відповів Годинник.

– Цікаво, – раптово пролунав новий голос. Він був глибоким як криниця та сухим як випалені сонцем кістки. – Моє світло не потрібне тобі? Добре, я заберу його, бо моє світло – то твоя душа!

– Моя душа лише моя, Згодом-Мертвий.

Полум’я застиг – тіло від страху відмовилося навіть тремтіти. Імператор, тут!

– Помиляєшся, дитинко, – продовжив бездонний пересушений голос. Полум’я ледь не знепритомнів, вважаючи, що Імператор звернувся до нього. Але наступні слова показали, що він говорив це старому Годиннику. – Якби не я, ти не мав би душі.

– Ким би ти себе не вважав, але я народився не по твоїй волі. Є у світі речі, що вище за тебе!

Хлопчик не бачив Імператора, він не міг змусити себе повернути очі до вхідних дверей, та навіть у своєму укритті він шкірою відчув, як той презирливо махнув рукою. Без слів та зору Полум’я зрозумів, що це значило: “я так багато разів усе пояснював, що мені ліньки витрачати на вас час!”.

– Ліньки витрачати час? – в голос сказав Годинник. Він також відчув це.

– Чому ти не втік? – страшний голос змінив тон та тему. – Ти знав, що мої вороги довго не живуть, і все одно залишився на очах у всього світу. Чому?

– Я міг би втекти, як маленький хлопчик. Підвалами, таємними підземними стежками. Загорнутися у зелений плащ та зникнути – це було б просто. Але моя віра та віра моїх близьких породили надію. Ми не боялися тебе – і інші переставали. Ми вмерли, аби посіяти зерна твоєї погибелі. Ти підеш за нами, Згодом-Мертвий.

– Який же ти егоїст, хлопчику. – сухий як пустеля сміх Імператора різнув по вухах. – Хочеш померти героєм – будь ласка, але ти згубив і своїх дітей. А все заради того, щоб напустити на мене рій комариків? Смішний ти, хлопчику. Хай у смерті ти пізнаєш правду, що тільки єдина істота не знає її законів – Я!!!

Будинок увесь затрясло, стіни заходили ходуном, і вир попелу заповнив повітря. Полум’я відлинув подалі від проходу у бібліотеку. Хлопчик на деякий час втратив себе. Кашель роздирав горло, кістки боліли, ніби на них надавила вага чотирьох стель, розум кричить від жаху, і лише інстинкт рухає тіло вперед. Сховатися, треба сховатися. Підвал, там безпечно, дідусь казав, там завжди можна врятуватися!

Полум’я відірвав половицю, що вела до підвалу та пригнув у темноту. Падіння віддалося горінням по всьому тілу, але тут не було попелу і важкості, а тому хлопчик зміг вільно дихати і мислити. Біль більше не заважала стрімкому виру думок. Він щось зачепив, щось незначне і у той же час велике. Це…

“Хлопчик. Я? Підвал. Підземні тунелі? Невже, дідусю?”

Поки очі не звикли до темряви, Полум’я безсило тикався у бочки та ящики, а потім наштовхнувся на гірку деревини, прикриту зеленим дорожнім плащем. Хлопчик пригадав останні слова шифру Годинника, зірвав полотно та розібрав завал. Справді, за ним відкрився прохід до підземного тунелю, кінцівка якого ховалася у непроглядній пітьмі. Полум’я, одночасно заливаючись сльозами горя, страху і радості, помчався вперед у морок – якомога далі звідси. Далі від бездонного сухого голосу, що вб’є дідуся, від попелу і вогню, від мертвих тата і мами… Після декількох хвилин бігу на поверхні пролунав вибух, і хвиля гарячого вітру прокотилася по підземному ходу. А разом із обпікаючим повітрям прийшло почуття тріумфу, такого злого, що самі-собою заскреготіли зуби. Хлопчик зрозумів, що це означало, і заплакав ще сильніше.

Полум’я не раз і не два чіплявся за землю, ноги перепліталися, він падав та роздирав коліна, але продовжував бігти, поки з розгону не вдарився о кам’яні сходи. Він проповз декілька кроків та завмер, не маючи сил рухатись. Гарячі сльози потекли по гранітним блокам. В мить почуття порожнечі охопило хлопчика, усього цілком – він став пустим, ніким і без нічого.

“Ти слабак. Боягуз. Ти повинен був допомогти. Ти б зміг усе виправити! Будь ти сильним, тато і мама зараз стояли б поряд з тобою! – із знущанням промуркотів жорстокий внутрішній голос.

А потім хлопчик став повним – таким цільним та єдиним, яким ніколи не був.

– Ні! – крикнув Полум’я, його слова відбилося по тунелю гучним ехом. – Дідусь хотів, щоб я втікав. Він так і сказав! Я слабкий, так, я усього боюсь! Так, так, так!!! Щоб усіх вас, так!!!

Хлопчик із здивуванням помітив, що перестав ридати. Не страх переповняв його серце, а гнів. Очі Полум’я загорілися.

– Так! Але я змінюся! Чекай моєї помсти, Згодом-Мертвий! Хоч я не Паралель, але ти будеш жаліти, що торкнувся моєї сім’ї! Так, дідусю, він піде за тобою!

Сходи вивели у світлу печеру. Сонце різало очі, але не могло вповільнити його руху. Крізь притулену до обличчя долоню він бачив уривки фресок, якими були розписані стіни печери. Нечисленні Розриви в небесах і прикуті до них людські погляди. Сім Гліфів Сил. Могутній воїн, що йде у бій проти потворних істот – своїх страхів – та перемагає їх. Бійці, що розбивають війська загарбників. І люди, що величають їх і їх вождя як героїв. Цікаво, кім він був? І чи був насправді? Не важливо. Полум’я, як і він, переможе чудовисько страху, стане сильним і відплатить вбивці.

Полум’я вийшов з печери під відкрите небо та озирнувся. Він опинився за містом, посеред безкрайнього сірого лісу.

Розділ Другий: Фокусування

Тук-тук-тук – чиясь рука рішуче постукала у двері з темно-сірої деревини.

Промінь завмерла у кріслі, стиснувши підлокітники до болі в пальцях. Яблуко повільно двинувся до дверей, поклавши ліву долоню на правий кулак з перстнем, посеред якого блищав синьо-фіолетовий кристал.

Тук-тук-тук – стук повторився, більш наполегливо. Яблуко глибоко вдихнув та різким рухом рвонув двері до себе. На вулиці йшов дощ, -суцільна стіна крапель бомбардувала бурі крони високих столітніх дерев.

– Ху… Налякав. Проходи, Полум’я, – Яблуко розслабив кулак та витер лівицею спітнілий лоб. Промінь підірвалася зі свого місця та ніжно обійняла хлопчика.

– Ми думали, що ти… Коли вибухнув будинок, ми… А що батьки, Годин…

– Вони всі мертві, – голос Полум’я дрижав як скло, очі дивилися у порожнечу за масивними плечима Промінь.

– Як ти врятувався? Що там сталося? Клятвеники, чи може, Чорнохвості? – заторохкотів Яблуко, але під поглядом дружини обірвав потік слів. – Вибач мене, дурня, тобі ж не до балакання. Зараз, принесу тобі рушник, ти увесь мокрий! Зараз, зараз!

– Там був Імператор, – тихо відповів Полум’я. На останньому слові нігті хлопчика впилися в шкіру. – І я вб’ю його.

Промінь злегка відсторонилася від хлопчика. Подружня пара дивилася на нього круглими як блюдця очима.

…

– Ти справді цього хочеш? – ще раз запитав Яблуко. Він досі не міг повірити почутому.

– Так. Тренуйте мене, – Полум’я перевернувся під двома ковдрами і спрямував погляд на вирізані у дерев’яній стелі Гліфів Сил. – Тренуйте не як сина ваших друзів, а як солдата-новобранця.

– Ти переоцінюєш наші здібності, – мовила Промінь, підносячи до ліжка кружку з лікарським трав’яним настоєм.

– Я знаю, випитав у батька, що ви воювали у банді Білої Квітки, – подружня пара синхронно здригнулася. – Боролися з Державою, та врятували одне село від його мародерів Чорнохвостів. Там ви й познайомилися з моїми батьками. І ви розбили загін елітних воїнів лише ушістьох. Не приховуйте від мене своїх здібностей, будь ласка.

Полум’я відпив з кружки, скривився, але через силу змусив себе випити усе до дна. Яблуко та Промінь тим часом переглянулися та кивнули один одному. Їхні бліді кільця у формі пелюсток  підкреслювали красу різнокольорових кристалів.

– Ти впевнений, що не передумаєш? – запитав Яблуко.

– Що завжди будеш бачити у тому свою ціль – знищити Імператора? – підхопила Промінь.

Хлопчик замислився.

– Моє життя на цьому не закінчиться, дядьку Яблулу… Яблуко. Я хочу гратися, їсти солодке, дуже хочу. Просто в мене э одне бажання, що більше понад усі інші.

–  Ти говориш не зовсім як дитина, – сказав Яблуко і продовжив більш урочистим тоном. – Що ж, так тому і бути. Як тільки ти встанеш з ліжка – ти вже не Полум’я, а мій солдат. Витримаєш ти, чи ні – залежить тільки від тебе. Відпочинь як слід, сам попросив мене бути жорстким!

…

Хлопчик лежав на рівній площадці з сухої, як би штучно підсушеної землі. Довкола неї кільцем зімкнулися сірі стволи височенних дерев, з бурих крон яких досі падали краплі нещодавнього дощу.

– Підіймайся! – прикрикнув Яблуко, розминаючи м’ясисті пальці.

– Мені боляче! Не хочу більше! – простогнав Полум’я, відкашлюючись від пилюки.

– Не хочеш? Добре, – Яблуко підняв хлопчика за комір сорочки та приготувався відхльостати його нижче спини.

– Ні-і-і-і-і!

– Якби я був Імператором, то не послухав би тебе, – скривився Яблуко відпустив хлопчика і той плюхнувся об землю, захлинувшись новою хвилею кашлю.

– Я розбив колінку! Ти злий! – Полум’я закричав, схопившись за здоровенний синяк на нозі.

– Не вірю. Підіймайся, солдат. Імператор набагато зліший за мене.

Полум’я рикнув та почав повільно вставати. Коліно горіло, з очей текли сльози сорому та болі, але хлопчик піднявся, відкинувши в сторону ці почуття.

– Так краще! Особливо цей блиск в очах, таким він і повинен бути! Давай!

І Полум’я кинувся вперед. Він повинен тренуватися, щоб досягти своєї мети. Швидкість, сила, реакція, концентрація – усе, що необхідне для виживання в гущі битви і для того, щоб стати готовим для створення Розриву.

…

Яблуко, Промінь і Полум’я тісною групкою пробивалися крізь течію міського натовпу. Пригнічені, повільні люди з опущеними головами не звертали уваги на ще одну кучку подібних собі, але обережність ніколи не завадить. Потрібно було привертати якомога менше уваги. Подекуди зустрічалися дисципліновані патрулі Клятвеників, що просто розштовхували усіх на шляху, але іноді випадкових прохожих задирали загони Чорнохвостих, елітних бійців Намісника, Держави. Люди сторонилися воїнів з чорними плюмажами на шоломах, але ті ніби цілеспрямовано шукали конфлікту. А тих, хто наважувався відповісти, вони жорстоко карали.

– Чому мені треба йти з вами на ринок? – запитав хлопчик. – Я не хочу такого бачити.

– Потрібно, – шепотом відрізав Яблуко. На його круглому обличчі застигла маска покірності. – Сталь загартовується у вогні. Знищити свій страх можна тільки так – зустріти його лобом. Якщо ти будеш боятися жорстокості, то не зможем наблизитися навіть до першої сходинки Замку-у-Скелях.

– Дім Імператора такий страшний? – зойкнув хлопчик.

Яблуко нічого не відповів, вони вже вийшли до ринкового кварталу. На величезному кам’яному помості у середині площі стояла велика група людей, монструозні зелені знамена розвівались над їх головами.

– Делегація Держави. Бачиш на полотні великий біло-золотий круг з кольоровими цятками? То його герб, – тихо сказала Промінь.

– А що вони тут роблять?

– Слухай Герольда, якщо хочеш. Ми тут не надовго.

Серед групи на помості виділявся один, одягнений у блідий халат з довгими, як воронки рукавами, а його пишний прямокутний капелюх прикрашали три білосніжних пера. Такого важко з кимось сплутати.

– Слухайте і дослухайтеся до слів Імператора, безсмертного правителя Краєсвіту! – голос чоловіка у білому пророкотав як грім. – Його устами мовлю я, Герольд, і все, що казав Імператор, я донесу до вас. Чуйте слово Держави і вірте йому, бо слово Держави – то слово Імператора. Бачите цього могутнього воїна? Вийди вперед, обраний світлом!

З натовпу на помості відділилася фігура у лускатому панцирі, з мечем на поясі та шоломом під рукою.

– Це ж… -охнув Полум’я. – Це той самий вусатий офіцер! Він був там!

– Спокійно! – шикнув Яблуко. – Без дуростей. Стій спокійно.

Герольд продовжував свою мову, ледь не надриваючись від крику:

– Цей безстрашний офіцер нагороджується Чорним Плюмажем, – він простягнув вусатому товстий пучок темних волокон. – і стає лейтенантом Чорної Гвардії Держави. Чи чули ви про єретика Годинника та його безглузде пророцтво про Паралель? Він, саме він переміг старого бунтівника, зруйнував майбутнє та прикрасив стіни міста його голов…

– Що за нісенітниця! Усе було не так, там же…

– Тихо! – Промінь відважила хлопчику підпотильник.

-… Слався, Руйнівник Майбутнього! Хваліть нашого Імператора, хваліть хороброго цього воїна, хваліть захисників порядку, Чорну Гвардію! Хваліть!!!

Натовп вибухнув вимученим тріумфуванням, і ніхто не наважився промовчати. Навіть Яблуко та Промінь.

Вже поза містом Полум’я запитав:

– Чому так? Чому Згодом-Мертвий віддав комусь славу?

– Не знаю, – покачав головою Яблуко.

– Я тут подумала… Ми ніколи не чули, щоб Імператор робив хоч щось сам, – сказала Промінь. – Пам’ятаєш, ми розповідали, що бачили його, коли в одного з нашої банди прокинулася Восьма Сила. Але ми не казали, що потім, на страченні, Герольд доповів, що його спіймав Чорнохвостий, лише за вказівкою Імператора. Не знаю.

– А наскільки Згодом-Мертвий сильний? Можливо, він тільки слабак, який…

– Не смій недооцінювати ворога – це найжахливіша помилка в битві. Імператор справді наймогутніша людина, якщо не в Краєсвіті, то у Зовнішніх Землях, – різко мовив Яблуко. – Нас було тридцять, і у одного прокинулася Восьма Сила. Він прийшов один, і ми Вирішили битися. Після залишилось семеро. Якби ми не встигли заховатися, він би нас вбив, ось що я скажу.

Полум’я запнувся о земляну купину. На мить він опустив голову, але тут же підняв її, спрямувавши вперед рішучий погляд.

…

– Усього Сил Сім, але ми…

– А як же Восьма?

– Анафема… – Промінь задумливо провела мізинцем по круглому підборіддю. – Восьма рівноцінна прокляттю бо Імператор знає, коли хтось у Краєсвіті втілює її. І обов’язково знаходить його. Не згадуй про Анафему, вона тобі не потрібна. Залиш її для Паралелі, якщо він прийде.

– Зрозуміло, – Полум’я кивнув. Пройшли роки, хлопчик підріс, його руки та ноги покрилися вузлами м’язів, суворий вираз обличчя приховував жерло вулкану, що таїлося всередині. Але його очі палали, кожен день, кожну мить, і особливо розгоралися, коли він виходив на тренувальне поле.

– Добре. Повернемось до нашого уроку. Назви три Сили, яким ти навчався.

– Плазма. Сила вогню, тепла, жару і життя. Тяжіння. Сила, що притягує та відштовхує як речі, так і мене. Сприйняття. Дозволяє знаходити те, що мені потрібно, бачити незриме та чути приглушене.

– Розкажи, як створити Розрив.

– Розрив – це шлях у Інший світ, що лежить за межами нашого Краєсвіту. Поєднанням зусилль розуму та тіла ми пробиваємо дірку в реальності, яка веде у потрібний нам План Іншого Світу і вичерпуємо звідти Силу.

– Молодець. Для чого потрібні кристали фокусу.

– Завдяки кристалам ми здатні безпечно втілювати Сили у цій реальності. Без них ми втілимо лише безконтрольний хаос, більш небезпечний для нас, чим для ворога. У чистий Пустотний Кристал вплітається частка одного с Семи Планів, і він набуває резонансу з даною Силою. Чим більше граней – тим більшу частку здатний вмістити у собі кристал. Два різних кристали не можуть знаходитись поряд, бо будуть заважати резонансу з Силою. Різнокольорові кристали минають цю проблему і дозволяють одночасно втілювати більше Сил, але роблять кожну з них слабшою.

– Нюанс?

– Не можна робити Розрив тією ж рукою, у якій знаходиться кристал, бо це може знищити його.

– А інший запам’ятав?

– Не забув. Кристал добре з’єднати з людиною для найбільшої ефективності, інакше він буде набагато повільніше реагувати на волю втілювача. Під’єднаним кристалом не може користуватися інша людина. І зробити все це може тільки майстер Сили Частоти, тому мало кому це доступно. Нажаль, доки ми не зустрінемо такого, я не зможу показати усе, на що здатний.

– Так. Останнє – як ти будеш поєднувати надбані знання?

– Я не маю Різнокольорового, але ви подарували мені три необхідних кристали, і рукавицю з гніздом. Буду міняти їх по необхідності. Лівою рукою я створю Розрив, правою я зачерпну необхідну мені кількість Сили, волею придам їй форму, направлю туди, куди мені потрібно і як потрібно.

– Ти вивчив теорію. Тепер повтори усе на практиці.

Полум’я вийняв з поясного гаманця червоний тригранний кристал та вставив його у гніздо посеред долоні. Хлопчик широко розставив ноги, глибоко вдихнув і протяжно видихнув, а після провів лівицею горизонтальну лінію. Концентрація, твердість, воля… Пульсації Червоного Розриву освітили його впевнене обличчя. У ту ж мить правиця ковзнула по хвилястій поверхні і витягнула зо собою потік густої магми.

Полум’я описав рукою півколо, вказуючи лаві шлях, верховодячи нею як продовженням пальців.

Раптово, Промінь простягнула лікоть вперед, і слід за її нігтями у реальності відкрилася діра Розриву. Одне торкання кристала, і язичок рудого вогню опинився перед повним обличчям жінки, а після кинувся до лавового струменю. Полум’я опустив руку, але магма не пішла за нею, а кинулася у протилежну сторону – вгору. Язичок наздогнав струмінь, і лише в останню мить червона пляма розступилася кільцем, так що руда цятка пролетіла в новостворену дірку.

– Молодець, – задоволено кивнула Промінь. –  Продовжимо танець?

– Залюбки, – Полум’я посміхнувся. Пляма і цятка з більшою швидкістю закружляли по повітрю.

…

Полум’я підняв до очей свої руки. Ці сильні, гнучкі стовпи сухих м’язів належали не дитині, а дорослому чоловіку. Дарма що йому було лише сімнадцять. Ще три роки, і він буде готовий. До чого? Уже не в перший раз Полум’я замислювався над цим. Помститися? Вбити Імператора? Так, але… Невже це єдина ціль, якої він хоче досягти? А що буде потім? Полум’я відчував у цьому всьому щось… Неправильне, неповне. Ніби він не бачить повної картини життя, точніше, не до кінця дописав її. У центрі його правої долоні розквітла темно-рожева хвиляста пляма, що пульсувала від найменшого дотику. Наслідок активної роботи кристалу. А пальці лівої стали розмитими, нечіткими, ніби частково знаходились у іншому світі. Розрив не проходив для людини безслідно. Але це та ціна, яку він був готовий заплатити за помсту Згодом-Мертвому.

– Ех… – здихнув парубок та підвівся на ноги. Безперечно, чогось не вистачало, але чого?

Раптом, двері з гуркотом відчинилися та в будинок ввалився Яблуко. Його одяг був обідраний, перебита рука звисала баластом, обличчя обгоріло та вкрилося плямами крові.

– Що… А!

Парубок кинувся до свого наставника, підтримав його, відвів до ліжка та приніс води. І лише потім запитав:

– Що сталося?

– Чорнохвості, Клятвеники, – прокряхтів Яблуко. – Вони атакували на село, у якому ми були. Там сталося щось страшне. Солдати напали на солдатів, Чорнохвості били усіх без розбору, а нас з Промінь та одним нашим другом загнали у куток. Ми стали захищатись, та… Я постарішав, хлопчик. Будь я молодим… Ах…

– Куди вони її забрали? – тихо спитав Полум’я.

– Ти ще не готовий…

– А у нас є вибір? – з жаром промовив парубок.

Яблуко замовчав та підвів погляд до різної стелі.

– Зміїна В’язниця, впевнений, що туди. Але не ходи один. Зв’яжися з Пухом, з селища на півночі від нас, ти знає шлях. Він відведе тебе до мого іншого друга, теж з Білих Квітів. Якщо наше минуле для нього ще щось значить, він допоможе.

– Так, учитель. Не хвилюйся за мене, і за неї також. Дякую тобі. За все. Я покличу знахаря, вкажу куди йти, а потім вже зустрінуся з цим Пухом. Я не підведу тебе. Усе, пішов.

Полум’я прихопив сумку з усім необхідним – три таких завжди стояли під ліжком – вискочив вулицю та помчався на північ. Синій кристал на його долоні сяяв, парубок маніпулював тяжінням свого тіла для підвищення швидкості або обходу перешкод. Стрімкий вітер роздував довге чорне волосся, карі очі палали.

Яблуко тяжко зітхнув та легко посміхнувся під ніс:

– Тільки не звертай зі шляху, і ти віднайдеш свою долю, Полум’я.

Розділ Третій: Полонені

Його звали Меч. Таке ім’я дав йому батько. У роду потомствених Клятвеників котирувалися тільки такі імена. Сокира, Палаш, Спис, Меч. Уся сім’я – воїни, що тренувалися з дитинства, вірні Клятві та закону смерті. Вони без роздумів виконували усі накази вищих, і їм довіряли таке, що не належало їм по рангу. І ось, в один туманний день батько доручив Мечу важливу задачу – прикрити тили Чорнохвостих. Вони не люблять, коли їх так називають, але за спиною, коли ніхто не чує… Чорнохвості завжди виконували важливі, спеціальні доручення, принаймні вони так казали, і прості солдати не повинні були втручатися в них. Це було перше завдання, доручене особисто Мечу, перше, коли йому дозволили командувати загоном. Він жадав проявити себе, заслужити похвалу від батька. Але усе пішло прахом.

Чорнохвості не любили дисципліну – одне слово там, одне питання сям, і Меч дізнався, що вони хотіли зробити: пограбувати село. Його рідне село, село його матері, у якому він прожив половину життя, тренувався, вперше втілив Силу та зустрів перше кохання. Вони не бачилися багато років, але вона досі жила тут, і матір Меча також. І коли Меч дізнався про плани Чорнохвостих, то не зміг залишитися у стороні. Він підняв повстання, і повів свій загін проти Чорнохвостих.  Зав’язалась битва, частина солдат не побажала піти проти Клятви, і повернула на своїх побратимів. Хтось з села дав відсіч. Чорнохвості не стали розбиратися і різали усіх. То була бойня.

Зв’язаного Меча принесли до батька та кинули йому в ноги.

“Ти забруднив честь сім’ї. Ти розбив довіру в нас і цим погубив увесь рід. Ти мені більше не син.” Самим страшним ударом було те, що і батько і старші брати знали про все, і нічого не сказали.

Батько зрікся нього, але проявив милість. Меча не стратили, а відіслали на каторгу, разом з тими, кого він намагався захистити. Разом з матір’ю. Кохана минулого вмерла на його руках ще в селі, під самий кінець битви.

Меч, скований кайданами у єдиний ланцюг з щонайменше двома десятками полонених, повз по вузькій дорозі до свого майбутнього місця роботи на кам’яному кар’єрі. Добувати корисні копалини у Зміїній В’язниці були все одно що вмерти – раби надовго там не затримувалися. Меча тішило лише те, що він йде поруч з мамою, і зможе підтримати її на шляху до смерті – закону, що єдиний для усіх. Позаду плелась висока повна жінка, здається, він бачив її у селі. Вона виглядала міцною, але зморшки старості прорізали її обличчя. Така довго не витримає роботи на каменоломні. І його матір також.

– Чого зиркаєш? – уїдливо  спитала повна жінка.

– Нічого, – сказав він.

– Я тебе бачила, вояка. Що, вирішив хапнути слави та влади, побудувати своє королівство? Заради амбіцій піддав ціле село мукам каторги?

– Я хотів їх захистити, – прохрипів Меч.

– Від Чорнохвостих? Ці бовдури зібрали б пригоршню цінностей, покалічили б декількох, так, але усі інші продовжували б жити спокійно!

– Якщо вашому рідному загрожуватиме побиття, ви перестанете казати ці слова так спокійно, – Меч покачав головою.

Повна жінка на деякий час замовкла.

– І це все? Ніякого персонального царства, як бувало у десятків подібних тобі?

– Ви мені не повірите, але я все одно скажу – ні.

Меч відгорнувся та розпрямив спину, показуючи, що сказав усе. Схоже, жінка зрозуміла. Повірила чи ні, не так важливо. Все одно всі вони незабаром вмруть.

Добре, що йти ще доволі далеко. Збиті в кров ноги це привілея – у Зміїній розігнути спину все одно, що скуштувати свіжого білого хліба. Меч їв такий усього один раз у житті, в честь принесення Клятви. Добре, що йти ще дуже далеко.

…

– Пух, що за молокососа ти привів? – недобрим тоном запитав здоровенний, широкоплечий чоловік з пов’язкою, яка перекривала око та майже усю ліву половину обличчя.

– Та, що, отамане, я б кого-попало не привів, ви ж знаєте. Цей ось каже, що знайомий з майстром Яблуко, і рукавиця його з Білою Квіткою, розумієте, а? – протараторив невеликий худий чоловічок з лисячими очима.

– Яблуко, кажеш? – здивувався велетень. – Ха, цілий вік про нього не чув, – він повернувся до Полум’я та навис над ним як гора. – Я розумію, що ти або кажеш правду, або вбив мого товариша та намагаєшся підлещитися та вбити і мене. Га?

– Якби я замахнувся на Яблуко, я не стояв би перед тобою. Моїм тілом кормились би черв’яки, – спокійно відповів парубок, подивившись велетню прямо в очі.

– Га! Та це ж одна з улюблених фразочок того зануди! Ха, або ти дуже сильно втерся йому в довіру перед тим як убити, або ти справді його добрий знайомий.

– Тобі вирішувати, – пожав плечима Полум’я.

– Ха, у одному ти точно правий – просто так Яблуко нікому б не дався. Я тобі вірю! – велетень -уклав парубка у міцні обійми, так що ледь не задушив його, та поставив назад на землю.

– Ти пройшов тест. Га! Тільки учні Яблука, та може Клятвеники здатні встояти на ногах після моїх щирих привітань. Ха-ха-га! – зареготав велетень, а з ним і вся його банда.

– Тепер ви вислухаєте мене? – легенько посміхнувся Полум’я.

– Так, впади на мене грім, отаман Горнило вислухає тебе!

Полум’я розповів банді усе, що дізнався від Яблука та попросив допомоги у визволенні Промінь з полону. Горнило під час розповіді лише кивав та гакав, а після закінчення зі скреготом в зубах вдарив кулаком по землі.

– Зміїна в’язниця? Конвой з полоненими ще не встиг туди дошкандибати, за це зуб даю. Дорога туди одна, як поспішимо, легко наздоженемо і відіб’ємо Промінь, – сказав велетень.

– Але? – продовжив за нього Полум’я.

– Але їх напевне стережуть Чорнохвості. Га, якщо твої слова правда, то там тільки Чорні й є.  Ми не ліземо проти песиків Держави, і він не звертає на нас багато уваги. Тому ще живемо. Тут багато телепнів, які розізлили Державу куди більше нашого, і поки він за ними ганяється, ми робимо що хочемо.

– Робите що хочете – животіти у сирому лісі з палкою грибів на день? – спокійно сказав Полум’я.

– Да як ти смієш?! – викрикнув один з бандитів, але Горнило жестом наказав йому замовчати.

– Я не сліпий, – продовжив парубок, окинувши розбійників палаючим поглядом, – я бачу стан вашого табору, схудлі обличчя, тонкі животи. Я не змушую вас воювати з Державою, а лише прошу врятувати не останню для деяких з нас людину. Вирвіться з кокону і станьте знову грозою влади Імператора, банда Білої Блискавки!

Горнило посміхнувся у свої двадцять зубів та сказав:

– Га, тебе точно Промінь вчила говорити, вона вміла хоч стіну у своєму переконати. Підіймаємось, хлопці, нас чекає добра битва!

Синопсис