Космічний переселенець

Переселенець стояв у справжньому космічному скафандрі у стикувальному шлюзі. Скафандр правда був трохи великуватий для хлопчика, його прийшлося затягувати й перетягувати всіма можливими засобами, щоб він був придатний до застосування. Тому шолом косо впирався у макітру Переселенця, але він не жалівся. Він вже навіть не намагався сховати посмішку і захопливо глядів на інших членів екіпажу, які стояли поруч.

Всього їх було шестеро. Зле Око, Гуллівера та Малюка Переселенець знав. Також з ними був Дядько Валєра, про якого хлопчик був вже наслуханий. А от про Культиста не знав зовсім нічого. Казали, що з ними мав ще піти Утікач, але йому чогось стало зле і він відлежувався у госпіталі під наглядом М’ясника.

–         Розгерметизація, – попереджає Зле Око, щось клацнувши по дисплею.

Переселенець почув якесь шипіння. Повітря покидало шлюз.

–         Відкриваю ворота.

–         Ну з Богом… – перехрестився Культист.

Було чутно знайоме клацання і стикувальні ворота відчинилися. Перед хлопчиком представ космос… у всій своїй безмежній красі.

–         Ппшшшш… Перевірка зв’язку, – почув Переселенець через приймач у вусі голос Злого Ока, – перекличка.

–         Культист на зв’язку.

–         Малюк чує.

–         Дядько Валєра у апарата.

–         Гуллівевр тут.

Наступила тиша. Гуллівер помахав рукою перед забралом хлопчика..

–         Агов? – спитав він, – ти нас чуєш?

–         Т-так, – кивнув хлопчик.

–         Тоді назви свій позивний, і дай знати, що у тебе зі зв’язком все в порядку, – пояснив Гуллівер.

Переселенець оглянув всіх присутніх шахтарів. Всі мовчки його чекали.

–         Переселенець на зв’язку.

–         Зле Око. Підтверджую зв’язок чудовий!

Переселенець почув через приймач добрий сміх екіпажу. Де хто з них підбадьорюючи похлопав хлопчика по плечах.

–         Тепер ти один з нас, – пояснив Гуллівер, – справжній космічний вовк. Ауууууу…

І решта приєдналася до цього дійства завивши подібно вовкам, яка вітає нового звіра у своїй зграї.

–         Аууууу… – Переселенець не в силах втриматися і теж завиває. Тепер він у зграї.

–         Так годі! – зупинив це виття Зле Око, – Ми сюди не на прогулянку вийшли! Якщо хтось забув, то я нагадаю у нас обхід.

–         Ппшшшш… Ви що Переселенця з собою взяли? – увірвався у чат Посіпака, – Ви там подуріли? Ви хоч знаєте, що з вами Боцман зробить?

–         А ми йому не скажемо! – відповів Гуллівер.

–         Ну як знаєте. Наш ваш страх і ризик. Моя хата скраю нічого не знаю.

–         До речі як там наші показники? – спитав Зле Око.

–         У всіх все добре. Зв’язок є, відеокамери в шоломах працюють. Хіба що у Переселенця серцебиття підвищене, але спишемо це на емоції.

–         Дякую. Тоді всі на вихід! – скомандував Зле Око.

Вся команда повільно пішла вперед. Хлопчик одразу ж почав помічати деякі особливості. По-перше, він не чув ніякого звуку ніякого звуку ходьби. Хоча він мав бути, коли п’ятеро здорових чоловіків йшли у таких же здоровезних скафандрах по металевій підлозі. Але дитина мала пояснення цьому ефекту. На уроках фізики йому розповідали, що космос – це чистий вакуум і в ньому не має ніякого шуму. А ось друге явище змусило хлопчика замислитися.

–         А де невагомість? – запитав Переселенець. Він очікував, що буде літати, як і решта, прямо як у фантастичних фільмах, які він дивився з батьками. Але натомість всі спокійно ходили, як на звичайній прогулянці.

–         Магніти, – пояснив Гуллівер, – у нас всіх в чоботах магніти. І через налаштування в наших скафандрах ми можемо їх посилити, або навпаки послабити.

Гуллівер почав клацати щось по сенсорному дисплею на правій рукавиці скафандра і в якийсь момент його ноги відірвались від металевої поверхні.

–         Бачиш? – Гуллівер знову щось клацнув і його притягнуло назад.

–         Круто! – Переселенець одразу ж поліз у свій дисплей, щоб подивитись, що там ще є у налаштуванні, але доволі швидко зрозумів, що тут все було не так просто. Всі написи були там на якихось не зрозумілих ієрогліфах, – Ееее… Гуллівер?

–         Що таке? – дорослий підійшов до хлопчика, – а чорт! У тебе навіть мова не налаштована.

–         І як це виправити?

–         Та потім. Коли повернемося. У Завгоспа має бути інструкція. А то зараз почнемо клацати на незнамо шо, то ще подачу кисню випадково вимкнемо. Давай уперед. Залишилися тільки ми.

І дійсно. Шлюз був пустий. Хлопчик підійшов до його краю і завмер. Перед ним була планета. Хоча ні… перед ним була справжня планета гігант. Вона була так близько, що Переселенець бачив як на ній вітер рухає коричневі хмари, з під яких б’ють сині блискавки. Бачив як утворюються червоні циклони. Немов це була не планета, це був якийсь витвір мистецтва, де художник постійно намагається створити шедевр і не може зупинитися, додаючи різні елегантні мазки кистю. І щоб ніхто не наблизився до свого творіння і не спаплюжив його, випадково чи ні, цей творець оточив її астероїдними поясами.

–         Хапайся! – хтось зверху почав махати перед забралом Переселенця затуляючи цей прекрасний вид.

Хлопчик слухняно вхопився за рукавицю обома руками.

–         А тепер стрибай!

Переселенцю було трохи страшно. Він відчував як колотиться у грудях його серце. Він зажмурив очі, зібрався з силами, що сили відштовхнувся від поверхні. І через мить перебування у невагомості… У нього під ногами знову з’явилася тверда поверхня.

–         Все, можеш відкривати очі.

Хлопчик обережно відкрив очі та не міг їм повірити. Він стояв на зовнішньому корпусі космічної станції. Переселенець відчував себе справжнім першовідкривачем, чия нога вперше ступила на до нині невідому планету. Він перебуваючи у повному захваті й піднесені зробив свій перший крок по космічній станції. Один нікчемно малий крок для всього людства, і величезний стрибок для самого звичайного хлопчика.

–         Вау… – посміхнувся Переселенець.

Космічна станція зовні виглядала не так як уявляв хлопчик. У своїй голові він малював ідеально гладкий та круглий металевий шар, а на практиці до мрії перфекціоніста було дуже далеко. Переселенець немов стояв у металевій траншеї, яка вела кудись уперед. А по центру цієї траншеї були якісь дивні металеві поруччя по пояс.

–         А тепер страховка, – сказав Гуллівер і витягнув з поясу скафандра карабін з мотузкою, які хлопчик бачив у скелелазів, і застібнув об поруччя. Теж саме він зробив з Переселенцем і пояснив, – це, щоб точно в космос не відправитися.

–         А що магнітів не достатньо?

–         Це відкритий космос. Він помилок не пробачає, тому зайвої страховки тут не буває. Запам’ятай це. А тепер вперед.

Переселенець йшов попереду Гуллівера, напевно щоб той мав змогу постійно контролювати, його якщо щось відбудеться. А тим часом хлопчик на своїй шкірі відчував, як це не зручно бути космонавтом. Скафандр був страшенно не зручний і натирав йому мозолі, де тільки можна. Ходити теж було не легко не зважаючи на невагомість. Переселенцю здавалось, що він йшов під водою, де в добавок до його ніг були прив’язані важкі гірі. Хлопчику доводилося відривати ноги від космічної станції через магніти. А сама оболонка станції на погляд хлопчика не сильно відрізнялася від рослинного лабіринту, в якомусь якось він примудрився загубитися.

–         А що ми тут шукаємо? – важко дихаючи поцікавився Переселенець. Прогулянка обіцяла бути не легкою.

–         Все що нам здасться підозрілим. – відповів Гуллівер, який продовжував йти позаду хлопчика, – якесь пошкодження. Та щоб упевнитися, щоб федерати нам не залишили якусь свою підляну.

–         Зрозуміло.

–         Це ще квіточки. Ось будеш себе добре вести я домовлюся з Боцманом, візьмемо тебе з собою до астероїдного поясу.

–         Буду! – вирішив не сперечатися Переселенець.

Хлопчик вже уявляв як командує справжнім космічним кораблем, який летів на зустріч пригодам і небезпекам. Переселенець навіть вже почав фантазувати як саме буде вихвалятися у себе вдома – «Коли я повернуся назад, то мої однокласники вдавляться від заздрощів, коли дізнаються де я побував і що бачив. А батьки…». Батьки… Переселенець не мав жодного уявлення де вони, чи вдалося їм вибратися з планети, чи вони залишилися там і продовжують чекати на нього вдома. І саме зараз, коли хлопчик переживав один і захопливіших моментів у своєму житті… Він шкодував, що їх не було поруч з ним, щоб розділити цю мить, порадіти разом, посміятися… Переселенець зрозумів, що сумує за мамою і татом. І чим більше він замислювався про це, тим гіршими та страшними ставали думки про це. Чи зустрінуться вони знову? Чи живі вони? Чи…

–         Агов? – Гуллівер сам того не знаючи витягає Переселенця з астралу, – Все добре?

–         Т-так… – ледь стримуючи сльози відповів Переселенець.

–         Якщо ти зібрався ридати, то сподіваюсь це сльози радості! Але все одно плакати навіть не думай! В скафандрі невагомість і сльози не будуть стікати вниз по обличчю, а залишиться у тебе в очах і ти через це нічого не зможеш бачити!

–         Та я не збирався плакати! – Переселенець пригадав як батько казав йому, що чоловіки не плачуть.

–         Тоді, чого ти такий сумний? Секунду назад, ти напевно був самим щасливим з нас на цій станції.

–         Та нічого… просто. Сумую за… друзями, – Переселенцю не вистачило сміливості зізнатися, що насправді він сумує за батьками.

«Засміють ще!» – побоявся хлопчик.

–         А за батьками ні? – запитав Гуллівер.

–         Ну… і за ними теж, – зізнався Переселенець, – таке дивне відчуття… ніби я їх кинув напризволяще.

–         Розумію… Ми всі відчуваємо теж саме.

–         Хто всі?

–         Ми всі на станції… Ти думаєш єдиний тут такий? Ми всі в одному човні. У всіх нас є батьки, брати, сестри, у деяких навіть діти. Вони десь там, а ми тут. Відрізані від усього великого світу.

–         І що нам залишається робити?

–         Нічого. І це найпаршивіше у цій ситуації. Все, що ми можемо, це сподіватися на краще, і вірити, що з нашими сім’ями та друзями все добре. Але навіть це нелегко, тому ми маємо бути єдиним екіпажем і підтримувати один одного, та не кидати напризволяще! Зрозумів?

–         Так точно! – бадьоро відповів Переселенець.

–         Амінь! – хлопчик несподівано почув голос Культиста у своєму приймачі та невдовзі до нього приєдналися інші.

–         Золоті слова! – погодився з ним Дядько Валєра.

–         Ви… що все чули? – Переселенець аж зніяковів, він не знав, що ця приватна розмова весь цей час була у всіх на слуху.

–         Ппшшш… Авжеж! – приєднався навіть Посіпака, – це ж відкритий зв’язок. Всі все завжди чують. Бо інакше, якщо з тобою щось станеться ніхто не дізнається, що тобі потрібна допомога.

Сказати, що Переселенець був готовий згоріти від сорому означає не сказати нічого. Хлопчик так почервонів, що міг замінити справжній космічний маяк, який легко було помітити з сусідньої галактики.

–         Розслабся! – Гуллівер хлопнув хлопчика по плечу, – До речі, хочеш поплавати?

–         Ви про що? – не зрозумів Переселенець.

–         Повернись до мене!

Хлопчик слухняно повільно повернувся обличчям до Гуллівера і бере його під руки.

–         А тепер стрибай! – скомандував той.

–         А можна? – боязко перепитав Переселенець.

–         Розслабся я тобі кажу! – заспокоїв того Гуллівер, – у тебе є страховка, і я якщо що поруч. Довірся мені. На рахунок три! Готовий?

Переселенець кивнув. Він вирішив довіритися Гулліверу.

–         Раз. Два. Три!

Переселенець, що сили відштовхнувся ногами від поверхні. Йому вдалося відірватися від станції всього на декілька сантиметрів. Це й стрибком смішно назвати. Але тут у гру вступив Гуллівер. Коли він побачив, що Переселенець все ж відірвався від станції, то щосили штовхнув хлопчика угору… прямо у відкритий космос.

–         Ааааа…! – налякано закричав Переселенець, щосили панічно розмахуючи руками, подібно пташенятку, яке вирішило вперше у своєму житті покинути рідне гніздо.

–         Спокійно! Спокійно! – кричав десь знизу Гуллівер, – Повторюю ти закріплений до станції мотузкою. Далеко ти не полетиш, навіть при великому бажанні.

«Заспокойся!» – скомандував сам собі Переселенець, – «Ти ж на відкритому зв’язку! Забув? І всі чують твій дівчачий вереск».

–         Фуууухх… – Переселенець нарешті заспокоївся.

Навколо хлопчика були тільки зорі. Зорі були справа… Зорі були зліва… Зорі були зверху і знизу. Переселенець повністю віддався космосу, який обережно оглядав свого нового гостя, як якусь свою нову дуже крихку іграшку. Картина космічної безодні вражала своєю грандіозністю, неосяжністю. Вона зачаровувала яскравим сяйвом мільйонів зірок фоні густої пітьми. Хлопчик плавав серед зірок. Він відчував легкість… Йому було добре… І від цього він чомусь почав… сміятися… Спочатку це був маленький смішок, але чим довше він парив, ти радісніше ставав. І хоча в космосі ніхто не почує твій сміх, він продовжує лунати, крізь нескінченність і далі…

–         Скажи вражає? – спитав Переселенця Гуллівер.

–         Не те слово! – бадьоро відповів Переселенець.

–         Саме через цю красу я ні за що не проміняю роботу в космосі на щось інше. Один раз побачивши все це, ти просто не хочеш жити без цього. Коли дивишся на ці краєвиди, інколи здається, що весь наш всесвіт це всього лиш полотно для якогось невідомого художника, який легким рухом руки, розкидує планети, а іноді й цілі галактики, за якимось своїм власним капризом. А наш весь людський вид на його фоні всього лиш маленька непомітна піщинка.

«Красиво сказано» – погодився про себе Переселенець.

–         Ти ба які філософи серед нас, – Малюк не був вражений промовою свого колеги, – космос є космос. Як на мене, нічого особливого, я все теж саме можу побачити зі звичайного телескопу на землі. І заради цього не варто мучити свою сраку на якійсь бляшанці на краю галактики.

–         Ппшшш… Ааааа… Такий красивий монолог зіпсував! – розчаровано мовив Посіпака.

–         А знаєте що для мене є особливим? – приєднався до бесіди Зле Око, – плановий обхід, який нам треба виконати! Так що все, награлися і досить. Я хочу якомога швидше повернутися на станцію! Зрозуміло?

–         Так точно! – відповів Гуллівер і почав повільно тягнути Переселенця назад.

А Переселенець й не хотів повертатися. Йому подобалося тут і дай йому волю, він би тут сидів вічність і дивився на зорі. Як раптом хлопчик побачив щось дивне. Якийсь дивний спалах, при тому зовсім поруч зі станцією. Немов щось врізалося у невидиму стіну, яка оточувала станцію.

«Силове поле» – Переселенець пригадав, як про це йому розповідав Посіпака – «Напевно, якийсь невеличкий уламок метеориту, мав врізатися в нас».

І на цьому мало б все закінчилося і хлопчик не приділив би цьому увагу, якби він не побачив новий удар, а потім ще, ще і ще. І ось вся над станцію безліч спалахів, які й не думали закінчуватися. Немов у космосі пішов справжній дощ, а силове поле виступало звичайним зонтиком, яке тримало всі удари, захищаючи всіх під собою.

–         Ппшшш… Ееее… хлопці, – у мене тут показники силового поля немов поскаженіли. Це в мене глюк такий? У вас там все добре? – спитав Посіпака.

–         Ти про що… – Зле Око не розумів про що говорить його колега, але варто йому було підняти голову, все стає на свої місця, – ОХ ТВОЮ Ж МАТІР!!! ВСІ НЕГАЙНО КИДАЙТЕ ВСЕ ЗАЙВЕ І ВАЛІТЬ ДО СТИКУВАЛЬНОГО ШЛЮЗУ!!! МИ ПОТРАПИЛИ ПІД МЕТЕОРИТНИЙ ДОЩ!!! МИ ВАЛИМО!!! ПОВТОРЮЮ!!! МИ ВАЛИМО!!! ПОСІПАКА ВСЮ ЕНЕРГІЮ НА СИЛОВЕ ПОЛЕ!

–         Ппшшш… Вже зробив! Поспішайте назад! Силове поле довго не протримається! Показники такі ніби ми потрапили під справжнє бомбардування ядерними боєголовками!

Далі все відбувалося дуже швидко, бо була важлива кожна секунда. Гуллівер спустив назад на станцію Переселенця. І щойно ноги хлопчика знову ступили на залізо, він почув команду від Гуллівера.

–         Давай назад до стикувального шлюзу! – і силоміць розвернув Переселенця у потрібний бік і штовхає того у спину, – я за тобою!

Переселенець почав йти так швидко як міг у великому неповороткому скафандрі.

–         Спокійно! Все добре! – підбадьорював хлопчика Гуллівер, – нам всього лиш треба добратися до стикувального шлюзу.

Через приймач Переселенець не чув ніяких зайвих криків чи паніки. Чутно тільки важке дихання інших членів екіпажу і тихі молитви Культиста, який здавалось почав читати «Отче наш».

І ось хлопчик вже побачив стикувальний шлюз, через який він виходив у відкритий космос. До безпечного місця залишалося зовсім трохи…

–         Ппшшш… Поле не витримує! – попередив Посіпака.

–         СТІЙ! – Гуллівер схопив Переселенця і разом з ним впав назад. Хлопчик подивився у гору і побачив, як силове поле почало мерехтіти й у ньому з’явилися справжні діри, через які пролітають маленькі метеорити та врізаються у станцію.

Переселенець побачив як гнеться залізо. Бачив як утворюються справжні здоровезні кратери від ударів. Все виглядало немов хлопчик був не на металевій станції, а на якомусь піщаному пляжі, по якому йшов дощ. Але краплі несли тільки смерть і прямо зараз наближалися до Переселенця з Гуллівером утворюючі нові вм’ятини на станції.

–         Поле пробито! – доповів Гуллівер, допомагаючи Переселенцю піднятися й ось вони вже як можуть бігли в інший бік, – до стикувального шлюзу не добратися!

–         Всі до аварійного шлюзу! – скомандував Зле Око.

–         Чорт, ми ж ним чортзна-коли останній раз користувалися! – пригадав Малюк.

Але Зле Око не звернув жодної уваги на коментар Малюка. Часу на сперечання не було і він продовжив давати команди:

–         Посіпака! Відправ туди людей! Нехай все підготують!

–         Ппшшш… Вже дав команду! М’ясник буде там одним з перших! Чорт… генератор силового поля не витримує!

–         Зроби так щоб витримав! Це єдиний бар’єр, що не дає нам перетворитись у клятий фарш!

–         Ппшшш… Радій над ним шаманить!

А Переселенець весь цей час продовжував бігти вперед разом з Гуллівером до рятівного аварійного шлюзу.

–         Все буде добре… – заспокоював хлопчика його сусід, хоча це було те ще питання, кого саме заспокоював Гуллівер… дитину чи себе… – головне не панікувати. У нас були ситуації набагато гірше…

І як раз, коли Гуллівер сказав останню фразу, все стало набагато гірше. Силове поле зникло. Переселенець це зрозумів, бо краплі від метеоритного дощу почали падати зовсім поруч з ним, утворюючи нові кратери. Відчуття були дивні. Хлопчик немов опинився під обстрілом, але не чув жодного звуку від ударів. Тільки легку вібрацію.

–         Ппшшш… Чорт силове поле зникає! – запізно попередив Посіпака, – у Радія є ідея! Протримайтеся декілька секунд!

–         НЕ ЗУПИНЯЙСЯ! – кричав Гуллівер.

А Переселенець і не думав. Хлопчик продовжував бігти та встигнув зробити ще декілька кроків, але спіткнувся об підступний кратер, який виник прямо у нього під ногами. Переселенець полетів обличчям вперед, вдарився головою об металеву поверхню та відскочив від станції як м’ячик і тільки мотузка не дала йому покинути станцію. Все тіло болить. Дали в знаки старі рани. Легені полихають вогнем. І Переселенцю було страшно й дивитися на те що може статися далі, тому що сили зажмурив очі. Але… нічого не відбулося…

–         Ппшшш… Так, Радій виграв вам трохи часу… – Переселенець почув голос Посіпаки, а це означало що він живий. Принаймні, поки що, – Йому вдалося відновити поле, але тільки над вами й у входом в аварійний шлюз. Якщо коротко то він…

–         Не зараз! – перебив Зле Око… – перекличка!

–         Малюк цілий.

–         Культист, слава Богу, теж саме.

–         Переселенець в порядку… – відповів хлопчик і одразу ж почув як всі полегшено зітхають, коли той заговорив його голос. Але далі… настає тиша…

–         Гуллівер? Дядько Валєра? – перепитав Зле Око, – Ви де? Доповідайте!

Але у відповідь знову була тільки тиша.

–         Ппшшш… Чорт я не бачу їх життєві показники. Відеозв’язку теж не має! Ні в кого! Якісь дивні перебої! – як міг намагався допомогти Посіпака, – може щось зі скафандрами?

–         Що у всіх шістьох одразу? – скептично висловився Малюк, – Це не схоже на метеоритний дощ! Щось тут не так!

–         Потім! Зараз всі оглянулися навколо! – скомандував Зле Око. – Треба їх знайти. Ми своїх не кидаємо.

Переселенець почав оглядатися навколо. Для початку хлопчик намагався зрозуміти, де знаходиться станція. Переселенця постійно крутило і вертіло, але в якийсь момент йому вдалося схопити мотузку і почати затягувати себе на станцію. І коли він це робив він побачив як недалеко внизу стоїть… Гуллівер. Як ні в чому не бувало.

–         Я бачу Гуллівера! – сказав Переселенець, – йду до нього!

–         Добре! – відповів Зле Око, – що з Дядькою Валєрою?

–         Вже біля нього! – доповів Культист, – Він без свідомості. Дісталося йому добряче, скафандр в лахміття, але слава Богу живий. Сам я тут не впораюся! Потрібна допомога!

–         Добре! Малюк я бачу ти ближче всіх до них! Допоможи Культисту! – Зле Око продовжив віддавати команди гучно і чітко. Хлопчик помітив у командирі солдатську виправку.

–         Зрозумів! – відповів Малюк.

–         Переселенець, що в тебе? – Зле Око знову повернувся до хлопчика.

–         Я вже біля нього! – Переселенець вже спустився і крокував до Гуллівера. Який на диво спокійно стояв посеред кратерів і ледь помітно покачувався зі сторони у бік.

Переселенець зробив, ще декілька кроків і коли вже впритул підійшов до Гуллівера, то через скло скафандра побачив що того заплющені очі. Він починає трусити свого сусіда, щоб пробудити того, але Гуллівер ніяк не звертав уваги на це.

–         Він непритомний! – здогадався Переселенець і одразу ж почав оглядати скафандр, як і Культист, але ніяких видимих серйозних пошкоджень не бачив. – скафандр здається цілий…

–         Так слухай мене! – знову роздався голос Злого Ока, – оглянь його скафандр дуже ретельно! Малої подряпини достатньо щоб…

–         Ппшшш… ВИ ЩО ДИТИНУ З СОБОЮ ВЗЯЛИ У ВІДКРИТИЙ КОСМОС!!! – увірвався в загальний чат Лисий, – ВИ ЩО ТАМ ЗОВСІМ ОХ…

–         Лисий, будь ласкавий, не зараз! Замовкни! Просто замовкни! – Зле Око намагався затулити начальнику рота, але натомість Лисий тільки почав сильніше верещати своїм писклявим голосом, погрожуючи всім і вся..

Переселенець аж скривився, настільки неприємно голос Лисого різав по вухах, але вимкнути приймач він ні як не міг. Хлопчик тим часом вирішив не гаяти часу. Він згадав як Зле Око розказував Гулліверу, що малої подряпини достатньо, щоб втратити свідомість і померти. Тому саме зараз не зважаючи на крики та нерозбірливу нецензурну лайку у приймачі, хлопчик шукає ту саму подряпину і доволі швидко знаходить. Увагу Переселенця привабила маленька ледь помітна струйка повітря яка виривалася з тонкого розрізу на правому плечі скафандра Гуллівера, яку хлопчик одразу як може затуляє руками. Він відчуває, як кисень намагається вирватися зі скафандра, але Переселенець тільки, ще сильніше тисне у відповідь. Життя покидало скафандр Гуллівера і хлопчик, понад усе на світі намагався його втримати у середині.

–         Та хто не будь приберіть його від мікрофона! – благав Зле Око.

–         ТА Я ТЕБЕ САМ ОСОБИСТО У… – але що саме Лисий зробить зі Злим Око так і залишилося загадкою, бо далі роздалося декілька глухих ударів, падіння чогось важкого і до чату приєднався новий учасник.

–         Це Боцман! Зле Око доповідай!

–         Нехай Посіпака введе тебе у курс справи, у мене немає на це часу!

–         Зрозумів, не заважаю!

–         Переселенець як ти там? – Зле Око одразу ж повернувся до хлопчика.

–         Я знайшов подряпину на правому плечі та затулив її руками! – доповів Переселенець.

–         Молодець! Ти все робиш правильно! – підбадьорив хлопчика Зле Око. – тепер тобі всього лише треба полагодити скафандр і донести Гуллівера до аварійного шлюзу

–         Щ-що? – Переселенець не міг повірити у те що йому казали.

«Полагодити скафандр у відкритому космосі?» – для хлопчика це було щось нереальне. Йому ледве вдавалося склеювати аплікації удома, а тут таке… та ще й у відкритому космосі, а навколо тебе смертоносний метеоритний дощ один шматок якого може вбити.

–         Я-я цього не зможу! Мені потрібна допомога! Де ви? – панічно питав Переселенець.

–         Малюк і Культист зараз рятують Дядьку Валєру. Я занадто далеко до тебе і просто не встигну. Тобі доведеться це робити самому. Але не хвилюйся це зовсім не складно, і я тобі буду говорити, що треба робити! Добре?

–         Я-я не знаю…

–         Ппшшш… Переселенець тримайся! Я візьму шлюп і вилечу до тебе! – до чату приєдналася Велика Ведмедиця.

–         Нінініні! Відставити! – заперечив Зле Око, – силове поле не повністю покриває станцію, твій шлюп не витримає метеоритного дощу! Вилетиш нам доведеться ще й тебе рятувати. А в мене і так вже двоє трьохсотих!

–         Ппшшш… Але він дитина!

–         Зараз він космонавт! І я сказав, що він впорається! Тому не заважайте і не засмічуйте мені ефір!

Велика Ведмедиця нічого не відповіла, і Зле Око не витрачав зайвий час і знову звернувся до Переселенця.

–         Переселенець ти мене чуєш?

–         Т-так…

–         Добре! Я хочу, що б ти знав ти з усім чудово справляєшся, як справжній профі! Ти чуєш?

–         Так… – слова Злого Ока почали заспокоювати хлопчика, та навіть змогли надати певної упевненості.

–         Чудово. Те що ми зараз зробимо це стандартна ситуація, абсолютно нічого складного у ній немає. І я з тобою буду постійно на зв’язку. Ми зробимо це разом. А тепер можеш описати як саме виглядає подряпина на скафандр?

–         Тонкий розріз, немов ножем порізали, розміром в одну мою долоню.

–         О! Одразу чую, що зі мною розмовляє справжній космонавт. Каже все по справі і нічого зайвого. Дивись однією рукою, затуляєш поріз, а іншою пошар по кишеням Гуллівера. Знайди щось схоже на скотч! Знайшов?

–         Шукаю! – Переселенець розстібнув наліпки на кишенях Гуллівера та почав вивертати їх на зовні у пошуках скотчу. І так один за одним, поки не знайшов бажане. – Знайшов!

–         Молодець, а тепер заклей ним поріз!

–         Скотчем? – Переселенець не повірив у те що чув й оглянув скотч.

«Може це якийсь особливий скотч?» – хлопчик дивився на звичайний сірий шматок скотчу, але не бачив у ньому нічого того, чим він відрізняється від того скотчу яким він користувався на землі.

–         Так, а що тебе бентежить? Скотч, це саме те на чому тримається наш всесвіт. Про нашу станцію я взагалі мовчу, ми ним якось навіть ядерний реактор лагодили. – було не зрозуміло жартував Зле Око чи ні, намагаючись заспокоїти Переселенця. Але як би це була правда, хлопчик би не здивувався. На цій станції вже мало що могло здивувати Переселенця, – Знаєш як скотчем користуватися?

–         Так! – Переселенець без зайвих слів відірвав шматок скотчу та обережно заклеїв поріз на плечі Гуллівера. Струйка повітря перестала витікати зі скафандра, але хлопчик на всяк випадок, заклеїв поріз ще раз. – Зробив!

–         Так тримати! От якби всі солдати так чітко виконували накази у моєму взводі… Тепер від’єднай карабін Гуллівера від поруччя та приєднай до свого поясу.

–         Зробив!

–         Гаразд. Можеш йти?

Переселенець пробував тягти Гуллівера за собою, але нічого не виходило. Той тільки нахилився у бік Переселенця, міцно приклеєвшись ногами до станції.

–         У нього магніти включені! – Переселенець забув про це.

–         Не страшно. На лівій руці у нього має бути електронний дисплей з налаштуваннями скафандра! Бачив?

–         Так! – Переселенець заліз в налаштування і виконав всі команди, які казав Зле Око. Декілька тицьків пальцями та все, магніти вимкнені.

Хлопчик побачив як ноги Гуллівера відірвалися від поверхні станції.

–         Спрацювало! – радісно прозвітував хлопчик. Ситуація, яка декілька хвилин тому здавалося критичною і жахливою починала по трохи розрулюватися.

–         Ось бачиш! Ти все робиш правильно! Одразу видно космонавт! – Зле Око ні на мить не забував підбадьорювати Переселенця, і ця тактика приносила свої плоди. – Залишилося фігня. Добратися до аварійного шлюзу.

–         А де це? Я не знаю.

–         Можеш зайти у свій дисплей?

–         Я не знаю, що ви хочете, але у мене замість мови, якісь незрозумілі ієрогліфи.

–         Чорт, забув…

–         Якісь проблеми? – Переселенець почув невпевненість у голосі Злого Ока, через що тілом хлопчика знову починав керувати страх.

–         Не має жодних проблем, просто деякі тимчасові незручності, які ми подолаємо…

Але хлопчик відчував, що все не так просто. Він чув як Зле Око шепотів – «Тактактак…» розмірковуючи над подальшим планом, а це означало, що не все так райдужно, як намагався описати командир.

–         Посіпака ти можеш дистанційно приєднатися до скафандра Переселенця і вивести йому карту на шолом?

–         Ппшшш… У звичайній ситуації так, але зараз постійні ці якійсь незрозумілі перебої…

–         Значить придумай щось, щоб обійти їх! Треба витягати Переселенця та Гуллівера…

–         Ппшшш… Так точно…

–         Культист, що у вас там?

–         Якщо хочеш, когось з нас відправити на підмогу, то не вийде. Дядько Валєра у зовсім поганому стані, я сам не впораюся.

–         Чорт забирай! – не витримав Зле Око.

Паніка знову почала захоплювати хлопчика. «Ти відрізаний, ти сам, ти один, ти не впораєшся, ти залишишся тут назавжди… Ти загинеш» – лякала вона хлопчика. І Переселенець відчував, що не витримував, що він зараз здасться… Він хотів, щоб його забрали з цього пекла, з цієї клятої станції, цього Богом забутого місця. Він хотів повернутися додому, до мами й тата.

–         Ппшшш… Я у шлюпі! Можу вилітати! – нагадала про себе Велика Ведмедиця.

–         Ні потрібен інший варіант! Ризик занадто великий! – не погодився Зле Око.

–         С кожною секундою у Переселенця і Гуллівера залишається все менше й менше часу. Поле довго не протримається! Їх треба витягати негайно!

В цей момент у шоломі Переселенця почало відбуватися щось дивне. На склі щось замерехтіло, хлопчик побачив перебої, як на телевізорі, коли намагаєшся налаштувати канал. І ось через мить у верхньому лівому кутку шолома Переселенець побачив… карту, яка схожа на лабіринт. Хлопчик помітив два зелених ромби поруч один з одним, і швидко здогадався, що це він сам і Гуллівер. Ще декілька секунд розглядань мапи й він помітив, ще одну координату – здоровезну жирну крапку. «Аварійний шлюз!» – склав у своїй голові фінальну мозаїку хлопчик.

–         У мене є карта! – радісно закричав Переселенець.

–         Ппшшш… ТАК! Вийшло! – зрадів Посіпака, – якщо коротко то я…

–         Не зараз! – Зле Око не давав Посіпаці й змоги похвалитися, – все рухаємося до аварійного шлюзу! Переселенець бачиш куди тобі треба дістатися?

–         Так! Здоровезна червона крапка!

–         Чудово. Місце збору аварійний шлюз!

Останні слова Переселенець чув, коли вже на всіх парах мчав вперед не зважаючи на страшенну втому і пронизливий біль по всьому тілу. Хлопчик постійно поглядав назад, перевіряючи, щоб Гуллівер випадково не від’єднався від нього і не полетів «підкоряти» безмежний всесвіт. Тому Переселенець окрім мотузки, ще тримав Гуллівера за руку. Якби хто не будь дивився на цю картину зі сторони, то йому могло здатися, тут немає жодної аварійної ситуації. А просто якась мала дитина одягнута у завеликий для неї скафандр, вийшла погуляти з величезною повітряною кулькою у вигляді космонавта.

Але у Переселенця не було часу на ці роздуми. Він як міг поспішав на аварійного шлюзу і постійно зиркаючи на мапу, яка поки що жодного разу його не підвела. Два зелених ромби наближалися до величезної червоної блямби все ближче і ближче. Хлопчик відчував, що все скоро закінчиться і він буде згадувати, цей день як якусь яскраву пригоду.

–         Ми на місці! – дав знати Культист.

–         Добре! Я на підході, – відповів Зле Око, – Переселенець як у тебе справи? Ти далеко?

–         Якщо вірити карті, то я зовсім скоро буду біля вас!

–         Радий це чути! Ти чудово з усім справляєшся! Ми на тебе будемо чекати!

«Майже все!» – ця думка придала Переселенцю більше сил. Зараз понад усе на світі він хотів, щоб цей жах закінчився і відчути себе в безпеці. І ось вже мапа показує, що залишилося зробити один останній поворот, щоб вийти на фінішну пряму. Переселенець повернув і бачить… аварійний шлюз. Він десь в далечі, до нього метрів двісті, але він його бачив. І бачив як навколо нього вовтузяться Малюк, Культист і Зле Око, а поруч з ними без тями, так само як і Гуллівер, парить Дядько Валєра.

–         Агов! – радісно кричав на бігу Переселенець і розмахував вільною рукою, – я тут!

–         Бачу тебе! – Зле Око помахав у відповідь. Переселенець навіть бачив, як блищало його червоне око, – Давай до нас!

–         Ппшшш… Хлопці, що у вас там? – спитав Посіпака, – не хочу вас підганяти, але силове поле скоро остаточно здохне і Радій каже, що вже ніяк не зможе його відновити.

–         Прийняв. Будемо поспішати.

Переселенець з кожним кроком наближався до рятівного входу. Він бачив як всі троє членів екіпажу оточили круглий люк і намагалися відкрити його, але той, як на зло, не хотів піддаватися команді.

–         Та ти знущаєшся? – Малюк впав в істерику і просто почав дубасити вентиль ногою, – відчиняйся клята скотина! Я не хочу здохнути тут! Прямо перед входом у цю консервну банку!

–         Заспокойся! – рявкнув Зле Око, – опинимося у середині дубась її скільки влізе, а зараз замовкни та допомагай!

–         Аааггх… – прокричав Малюк, але нахилився і взявся руками за вентиль, і всі троє що сили намагалися його прокрутити.

–         О… здається піддається… – відчув Культист, але на те що відбулося далі не очікував ніхто.

Люк не просто відчинився, а розпахнувся, немов від вибуху, вдаривши по шолому Малюка і відкинувши Культиста і Зле Око у різні боки. Удар по Малюку був такої сили, що магніти не змогли втримати того на станції і його кинуло прямо у відкритий космос. Тільки натягнута мотузка не дала йому остаточно зникнути у порожнечі космосу.

–         Малюк? Ти мене чуєш? – Зле Око став на ноги та схопився за мотузку затягуючи Малюка назад. Але той не відповідав.

–         Він живий? – запитав Культист.

–         Здається так! Скло в шоломі все у тріщинах, але витримало. Затягуємо їх до шлюзу!

Але космос ніби вирішив, що нещасть замало, продовжив підносити сюрпризи.

–         Ппшшш… Все поле остаточно здохло! Валіть звідти! – попередив Посіпака і в ту ж мить на станцію починає падати метеоритний дощ.

Переселенець ні на мить не зупинявся, смертоносні краплі падали навколо нього і утворювали кратери, але якимось дивом не влучали по хлопчику. До аварійного шлюзу залишалося не більше п’ятдесяти метрів. Культист і Зле Око встигли закинути двох своїх поранених товаришів у середину, а потім самі пірнули в аварійний шлюз, закриваючи за собою люк.

–         Зачекайте на мене! – кричав Переселенець, – не залишайте мене тут!

–         Ми чекаємо на тебе! – відповів Зле Око, хлопчик помітив, що люк закрився не до кінця і як по ньому б’ються якісь шматки дощу, залишаючи після себе глибокі вм’ятини, – Давай зовсім трохи залишилося! Ти зможеш!

Переселенець вже бачив, як через щілину від люка на нього дивиться Зле Око своїм червоним кібернетичним імплантом. Хлопчик на бігу від’єднав свій карабін від поруччя і простягнув вільну руку вперед. Зле Око відкрив люк, простягнув руку на зустріч, намагаючись вхопити Переселенця та ось, коли вже їх пальці майже торкнулися один одного,  і бажане спасіння  було зовсім поруч… Малий шматок метеориту попав у плече Злого Ока і той впав назад у стикувальний шлюз захлопуючи за собою люк.

–         ААААААА!!! – кричав космонавт.

–         Все вони тут! Вирівнюйте тиск! – скомандував Культист, він вирішив, що всі в середині.

–         Ні! Він все ще там! – намагався зупинити усіх Зле Око, але пізно. Переселенець через приймач чув різні звуки, скрежет металу, крики.

Хлопчик впав на коліна перед рятівним входом і почав бити по ньому кулаком.

–         НІНІНІ!!! – кричав хлопчик, – ВПУСТІТЬ МЕНЕ!

Але ніхто в космосі не чув його крик. Переселенець зрозумів, що він відрізаний від усього світу. Він був сам на сам проти космосу, навколо смертоносний метеоритний дощ і це було питання часу, коли якийсь його шматок нарешті дістане його. Хлопчику страшно, а галас по той бік приймача, тільки лякає дитину ще сильніше.

–         ДІСТАВАЙ ЇХ!!! ДІСТАВАЙ!!!

–         ЧОРТ ТУТ ВСЕ В КРОВІ! ПРОПУСТІТЬ М’ЯСНИКА!

–         ЗАКРИВАЙТЕ ШЛЮЗ І РОЗГЕРМЕТИЗУЙТЕ ЙОГО! ЗАРАЗ ПЕРЕСЕЛЕНЦЯ ЗАПУСТИМО!

–         ШЛЮЗ НЕ ВИТРИМАЄ ТАКИХ РІЗКИХ ПЕРЕПАДІВ ТИСКУ!!! ВІН ПОШКОДЖЕНИЙ!!! І МИ ЇМ КОРИСТУВАЛИСЯ ЧОРТЗНА-КОЛИ!!!

–         НАСРАТИ!!! ТРЕБА ДІСТАВАТИ ПЕРЕСЕЛЕНЦЯ І ГУЛЛІВЕРА!!!

Крик, ґвалт… Переселенець навіть не міг розібрати хто на кого кричав. А далі… аварійний шлюз вибухнув. Принаймні хлопчику так здалося, бо щось вдарило його в груди й ось він летить у відкритий космос. У приймачі творилося Бог зна що і зрозуміти, що по той бік не можливо. А тут… Зорі зліва. Зорі справа. Зорі зверху і знизу. Переселенця крутить вертить у всі можливі боки, як на каруселі, яка вийшла з ладу. В голові починає паморочиться. Космос вертів хлопчика як хотів, випробовуючи свою нову іграшку на повну.

Краєм ока Переселенець помітив Гуллівера, якого крутить і вертить так само. Хлопчик простягнув до нього свої руки. І в якийсь момент йому вдалося вхопити свого друга. Переселенець міцно обійняв Гуллівера і притиснув до себе. Він це робив не для того, щоб урятувати його чи себе, він це робив, бо понад усе на світі він боявся залишитися сам у полоні темряви яка його оточувала.

Переселенець не витримав і почав плакати, але сльози не стікали по обличчю униз, як зазвичай. Солона рідина накопичувалася у його очах. Йому було не зручно і боляче. Хлопчик закрив очі й морок остаточно та беззаперечно перемагає.

–         Ппшшш… Я їх бачу! Зліва! Зліва підлітай! – через перешкоди роздався знайомий голос Боцмана, – Ппшшш… Ближче! Ще ближче!

–         Я ТУТ!!! – кричав Переселенець, розмахуючи однією рукою, а іншою міцно тримаючи Гуллівера, – Я ТУТ!!!

–         Ми бачимо тебе! – відповіла Велика Ведмедиця, яка судячи з усього вирішила ризикнути, – підлітаю! Затягуй їх!

Переселенець відкрив очі, але все одно нічого не бачив. Сльози нікуди не ділися і заважали роздивитися, що відбувається навкруги. Таке було враження, немов Переселенець занурився у якусь мутну воду.

Раптом хлопчик відчув, що хтось вхопив його за пояс і потягнув кудись назад. Ще мить і ось він відчуває під ногами металеву поверхню.

–         Я їх забрав! Задраюй люк! Валимо! – відчитався Боцман.

–         Чорт! Клятий метеоритний дощ! Тримайтеся! – попередила Велика Ведмедиця, після чого йде у круте піке.

Велика Ведмедиця постійно маневрувала. Вгору, вниз, вправо, вліво. А потім ще раз так само і ще раз. Переселенець разом з Боцманом і Гуллівером, билися об кожну металеву поверхню та інші косяки, а інколи об один одного. Але їх шлюп все ж потрапляє під метеоритний дощ. Хлопчику здалося ніби їх розстрілюють. Було чутно звук, немов по обшивці корабля раз за разом пускають чергу з кулеметів. І деяким «кулям» навіть вдалося пробити човен на скрізь і не один раз.

Але нарешті, всі ці гірки закінчилися. Корабель на мить завис і нарешті впав. А з ним впала і решта космонавтів. Хлопчик нарешті відчув гравітацію – він на станції. Почулося як відчинився люк і до шлюпа почали забігати люди.

–         Ти живий? – кричали вони, знімаючи з Переселенця шолома і той нарешті зміг протерти заплакані очі.

–         Так… – жадібно хапаючи повітря відповів хлопчик.

–         Слава Богу! – полегшено зітхнув Боцман, допомагаючи Переселенцю сісти.

Хлопчик нарешті прийшов до тями й міг роздивитися, що відбувається навколо. А навколо нього ніби була справжня війна. Шлюп не мов пролетів через справжні бойові дії. В ньому було безліч малих дірок розміром зі звичайний п’ятак, що одному Богу було відомо, як жоден зі шматків метеоритного дощу не задів нікого з екіпажу.

–         Гуллівер не дихає! – команда оточила непритомного товариша. З нього скинули шолом і намагалися намацати пульс на шиї, – пульсу немає! Покличте М’ясника!

–         Розійдіться! – скомандував Боцман і розштовхав екіпаж, але варто йому було оглянути Гуллівера, він спокійно мовить, – М’ясника не чіпайте. Гуллівер мертвий.

–         Що? – не міг повірити у почуте Переселенець, – як мертвий? Я-я ж все робив правильно! Покличте М’ясника Гуллівера, ще можна врятувати!

Переселенець кинувся з кулаками на Боцмана. Він відмовлявся вірити у смерть Гуллівера, після всього того, що вони пережили, він все робив правильно. Він мав бути живим.

–         Тихо… тихо… – намагався заспокоїти Переселенця Боцман, попри його удари, – його немає!

–         Звідки ви знаєте! Він ще живий!

–         Послухай мене… послухай… – Боцман виглядав зі сторони, як батько який намагався заспокоїти дитину у якої істерика. І в якийсь момент він схопив за плечі Переселенця, не даючи йому й змоги поворухнутися і заглянув тому в очі, намагаючись достукатися до хлопчика. – В нього потрапив метеорит! Чуєш мене?! В нього влучив в метеорит.

«Як? Але ж я перевіряв скафандр» – Переселенець знову подивився на лежачого Гуллівера. Ні що не видавало його за мерця, здавалося, що він просто приліг заснути після важкої зміни. Хлопчик ретельно оглянув скафандр, щоб доказати усім, що це якась помилка, що Гуллівера, можна врятувати. Але… він побачив те, чого не помітив у перший раз. Він помітив невеличку дірку у грудях, як раз там де знаходиться серце у людей. Гуллівера було не врятувати… Він мертвий.

–         Ти ні в чому не винен… – Боцман намагався заспокоїти хлопчика.

Синопсис