Ішла відкрито, не ховаючись. Кроків не чути, я – тінь. Будинок, колись найкращий у селі, і сад з ялинкою, що посадив дідусь. Паркан, під ним чагарник та лаз. Пройшла надвір. Дідусь чекав біля ялини, всміхнувся беззубим ротом. І кішка замуркотіла, буцнула дідову руку.
Будинок впізнав, блимнув електрикою, махнув дверима чорного ходу. Прошмигнула до сходів, поринула в запахи: заліза та хімії знизу, їжі та алкоголя зверху. Звідти ж долинав шум, регіт і п’яні голоси. Почвари веселилися, готувалися до Нового року.
Почекаю, поки вгамуються. Хотілося б усіх і одразу, але більше ніж на одного за раз сил не вистачало.
Спустилася донизу, балансуючи між уламками скла. Зачинені двері в комору здивували, але будинок відсунув клямку. Усередині пахло кров’ю та кимось живим. Так і є, біля стіни скручена постать. Полонений, а значить не почвара, свій. Підійшла, лизнула в обличчя.
Він розплющив очі.
– Лисичко? Звідки?
Тявкнула у відповідь, виплюнула язичок полум’я.
– Шшш, – зашипів. – Привиділося.
Я напружилася, згадуючи вміння, ще не освоєне, але можливе. Подумала словами:
«Йти можеш? Виведу».
Він помітив відчинені двері, підвівся і зойкнув. Бідолаха, почвари його катували. Поділилася силою, трохи, та йому вистачило. Дихнула вогнем на мотузки. Він рвонув, звільнився й усміхнувся. Молодий, майже хлопчик.
– Якщо і марення, то приємне. Веди.
Коли вийшли з комори, він підняв голову, прислухався до нескадних співів.
– Тут повно вибухівки. Підірвати б.
Думка сподобалася. Підірвати, знищити цих почвар і взятися за інших. Будинок вибачить, краще феєрверк, ніж таке життя.
«Зможеш?»
Парубок кивнув, звернув до підвалу, звідки тхнуло неживими речами та смертю. Лампочка у стелі запалилася, будинок схвалив рішення.
«Так щоб від вогню зайшлося, – попросила я. – З відстані можу».
Пообіцяв, взявся до роботи.
Закінчивши, ми вибралися назовні. Підійшла до діда, пояснила задумане.
– З ким спілкуєшся?
«З дідусем. Його прив’язали до ялини, а потім… Примарну мотузку не обірвати. Ще кішка. Почвари зламали їй хребет. Що сталося зі мною, не пам’ятаю. Прокинулася в яру у лисячому тілі».
– Ялинку запали, – попросив дідусь. – Це звільнить мене. Кицю заберу і підемо разом.
Я не наважувалася, але побачила зламані гілки, надрубаний почварами стовбур. Пообіцяла.
Парубок проліз у дірку під парканом, скотився до яру у безпеку. Приготувалася, зібрала силу і видихнула вогонь, туди, на шнур у підвалі, та до дерева.
Зіграємо вашу пісеньку на наш лад.
Один, два, три, ялиночко, гори!
Щемно! Дякую, Авторе!
Щиро дякую, Ганно!
Атмосферно, дуже атмосферно!
Дякую!
Мій фаворит. Буду за вас вболівати. Це дуже класне оповідання. Щемне, сильне і майстерно написане. За аудіо окрема подяка!
Щиро дякую за відгук!
За аудіо велика подяка чарівниці Trebraruna!
Дуже гарно! Отаке б “ялиночко, гори!” з феєрверком тим потворам на Новий рік у кожну хату… Успіху на конкурсі! )))
Дякую, Сокире! Так, голографічну ялинку (бо навіть штучної шкода), але зі справжнім “феєрверком”. І всім одразу.
Успіху навзаєм!
Гарне оповідання!
Дякую!
Гарне оповідання, і моторошне і дивне і з дивом, З вогником))
Дякую!
Напружена атмосфера. Дякую, сподобалося.
Дякую!
Привіт, авторе) Що ж, вийшла моторошна атмосфера. Написано потужно. Але не вистачило святкового хепі-енду) Тут він із чорним гумором).
Дякую за відгук.
Хто треба врятувався, решту вже наздогнала чи наздоганяє покара. Святковий феєрверк також присутній. Як на мене вийшло більш позитивно, чим ні.
А зовсім “хепі” тут недоречний.
Дуже сильне оповідання, дякую.
Дякую, Маріє!
Шкода. Її, дідуся і кішку. І парубка, якого катували. Почвар ні. Хай горять!
Успіху, Авторе!
Дякую, Хельго,
Так, хай горять! Звучить, як формула.
Успіху навзаєм!
Дякую, Авторе. Святково вийшло. Успіху на конкурсі!
Дякую Юлесе,
То мабуть настрій був… святковий.
Успіху навзаєм!