…і від однієї іскри займеться багаття

Літа піднесла задубілі руки до рота, намагаючись зігрітися. Вдома панував, за мірками Іррату, не такий вже й лютий мороз – вода, залишена в кухлику на столі, не вкрилась льодом за ніч. Та все ж їй було холодно.

Літа зітхнула. Завжди було холодно.

Двері в кімнату рвучко розчахнулися, впускаючи всередину іще більше стужі. Сяйні ніколи не звертали увагу на такі речі. Літа щільніше закуталась в плащ, намагаючись зберегти тепло. На порозі з’явився захеканий Ессон. Хутро на його комірі було вкрите крижаною кіркою.

— Теплих днів! Вибачай, затримали в майстерні. Ковальський міх вийшов з ладу, і Беннон був зовсім не в гуморі.

— Теплих-теплих, братику. Вихопив від Беннона трьох «нездар» ще до обіду?

— Двох, — усміхнувся Ессон. — Зате один раз він кинув в мене точильним бруском.

— Я прирівнюю це до ще трьох «нездар», — замислено оголосила Літа. — З нас буде чудова команда.

— Бачу, настрій у тебе цього тижня оптимістичний.

Ессон стягнув рукавиці й шарф, і легко торкнувся Літиного чола; його обличчя на секунду стало зосередженим. Мерехт – суцільний металевий браслет, що тісно облягав його праву руку – зблиснув, і тонкі доріжки візерунка на ньому злегка засяяли. Літа відчула, як по всьому тілу розливається тепло.

— Дякую. Щось у твоїй Іскрі сьогодні малувато Сяйва.

Вона кивнула на невеликий кристал, який вінчав середину браслета. Метал із візерунками обплітав його вигадливим мереживом. Після того, як Ессон скерував частку світла Іскри на те, аби зігріти Літу, кристал став ледь-ледь тьмянішим.

— Кажу ж, Беннон був не в гуморі. Ганяв мене кілька разів на мороз за всякими дурницями. Нічого, нам вистачить.

Літа скривилась.

— Та ясно, що вистачить. Бо у мене знову нічого не вийде.

— Я ж казав – оптимістичний настрій. Ти вправлялась у контролі думок?

Літа скривилась ще більше.

— Як і всі тижні до цього.

Дівчина глибоко вдихнула. Подумки повторювала всі настанови Ложі Полум’я про те, як має викликати в собі сплеск чуття, як має піддатися жару власного серця – всі ті дурнуваті і неконкретні вказівки, які їй жодного разу не допомогли. Піднесла пальці до братового Мерехта і торкнулась його.

Мерехт залишався мертвим під її пальцями. Іскра продовжувала рівно світитися, ніби насміхаючись над нею. Літа силкувалась скорити її собі. Ще і ще. Питала Ессонових порад, які не приносили користі, і помало скипала від безсилої люті.

Після години марних намагань дівчина втомлено відкинулась на спинку стільця. У запалі тренування вона скинула верхній плащ, покладаючись на тепло від Ессонового дотику, і тепер відчувала, що холод пробрався під одяг і покрив шкіру сиротами.

— Марнуєш на мене час. Пробуємо і пробуємо, а нема й натяку на результат. Може, Мерехт таки має бути одягнений на мене. А з милості Ложі зняти його неможливо, тож нічого мені не світить.

— Я ж казав тобі. Я можу активувати чужий, я пробував. Мене ще тоді Беннон за те, що посмів торкнутись його Мерехта, із «нездари» на цілий місяць перевів у «неотесаного вискочку».

— Аж два слова у титулі, — слабко усміхнулась Літа. — Почесно. 

— Треба просто більше старатися.

— Не знаю, чи в нас ще багато часу.

Ессон нахмурився.

— Ти про що?

— Ти ще не чув? Її світлість королева Еворра оголошує військовий похід. Оте велике будівництво в порту, про яке ходили чутки? Будуть кораблі. Обіцяє нам «землі, теплі й багаті, де їжа росте просто під небом, а повітря тепле, як вечірнє багаття».

— Ого.

— Оголошення для всіх буде незабаром. Ну а нас скоро почнуть тренувати.

— Вас? Прислугу при бібліотеці Ложі?

Літа криво посміхнулась.

— Гарна спроба. Нас, Бляклих.

Запала мовчанка. Літа відвернулася до вікна. Майже не сніжило, але небо залишалося набурмосено-сталевим. Кучугури обабіч стежки, що вела до їхнього дому, здавалися колючими й ворожими. Чорні стовбури дерев вдалині мали зовсім мертвий вигляд, і  дожидалися місяця Відлиги, аби ненадовго прийти до тями і знову заснути. Зазвичай Літа теж відчайдушно чекала Відлигу, та цього разу краща погода обіцяла замість полегшення принести проблеми. Дівчина обсмикнула комір, намагаючись сховати шию в теплі.

— Я не зможу плисти на бойовому кораблі, — тихо озвалася вона.

Від самої лише думки про це мороз пробирав, здавалося, саме її нутро.

— Тоді відмовишся, — Ессон підійшов і взяв її за руку.

— Смішно жартуєш сьогодні. Ніби нас будуть питати.

Вони ще помовчали.

— Треба розібратись, як працює Мерехт. Зрозуміємо принцип його роботи – і в тебе все вийде, я певен. 

— Ха. Ложа вже біжить тобі пояснювати. «Жар в думках, жар в серцях» – ото й весь принцип його роботи.

— В бібліотеці може щось бути.

Літа підняла на брата недовірливий погляд:

— Так тебе туди й пустили.

— Зате ти іноді там буваєш.

— Ха-ха. 

— Я навчу тебе читати.

Літа розреготалась, але вираз обличчя Ессона залишався незворушним:

— Я не пропоную тобі опрацювати всю бібліотеку. Тобі треба лише прочитати назви книг і дістати для мене щось корисне. Ти ж зможеш винести книгу під одягом? Не думаю, що тебе ретельно перевіряють.

— Ретельно перевіряють? — Літа реготнула. — Та вже кажи, як є. Всі знають, що Бляклі – темні та неграмотні. Що б я, на їхню думку, з тих книг мала зробити? Підставку під посуд?

— От і добре.

Рішучість брата здавалась непохитною. Літин сміх наче замерз у повітрі, і вона знову знічено відвернулась до вікна.

— Слухай, от справді, нащо воно тобі? Всі й так вже пальцями біля скроні крутять, що ти життя собі губиш через Бляклу сестру. А вчити її читати, задумувати з нею крадіжку книжок Ложі – то вже самим поганим поголосом не відбудешся.

Ессон закусив губу.

— Ми повернемо ту книжку бібліотеці – тож позика, а не крадіжка. І взагалі, може я не забув, як ти тоді в одинадцять мене з-під криги витягала?

Літа скорчила гримасу.

— Аякже. Ще б яку сиву давнину згадав. Не розказуй, за той випадок ти вже встиг сотню разів розрахуватись, ще в сиротинці.

— Давай так. Я вибираю за себе, ти – за себе. Якщо ти вагаєшся…

Звісно ж, Літа вагалася. Та все ж урвала його, аби не дати собі шансу на відступ:

— Це ризиковано, але краще, аніж сидіти й чекати, поки крига скресне і нас поженуть у море.

***

Наступної неділі до Храму Полум’я на вечірню месу зібралося багато людей. Літа помітила в натовпі кілька Бляклих, хоча зазвичай вони сюди рідко навідувались. Всіх зібрали плітки про оголошення великих новин. 

Храм разом з усіма його прибудовами був однією з найбільших будівель міста, і точно однією з найважливіших. Навколо нього крутилося життя не тільки Ложі Полум’я, але й усіх містян. Посередині головного залу у спеціально відведеній ніші вдень та вночі палахкотів вогонь. До підтримання цього вогню було завжди було залучено кілька десятків людей. Добування деревини було важким і небезпечним процесом, і мало хто міг дозволити собі мати живий вогонь вдома. Тому саме Храм був пульсуючим серцем міста. Саме від його жару жителі насичували Сяйвом свої Іскри. Звідси кожен черпав енергію, аби потім нагрівати свою домівку, або каміння у своїй теплиці, або власне тіло. Більшість людей ходили сюди щовечора, слухати проповідь та обмінюватись новинами, заодно набираючись Сяйва, аби перебути ніч і наступний день. Якщо ж хтось потребував більше – двері Храму завжди були відкриті, в чаші для пожертвувань завжди було місце. 

Послушники Полум’яної Ложі мовчки несли варту обабіч вогню, і полум’я відблискувало в золотих нитках на їхніх чорних робах.

Літа й Ессон прийшли окремо. Літі вистачало, що брат через неї мав репутацію, м’яко кажучи, дивака, бо часто навідувався до Бляклої сестри, замість триматися більш пристойної компанії. Бракує ще, щоб його бачили поряд з нею на публіці. 

Літа помітила в натовпі знайоме обличчя – худорлявого юнака, закутаного в завеликий на нього плащ. Це був Бляклий з її року Випроби. Однаковий статус хоч-не-хоч зближував, і з роками перетворив їх якщо не на близьких друзів, то, як мінімум, на товаришів по нещастю.

— Теплих днів, Роване!

Літа жартівливо поплескала юнака по плечах.

— Теплих, Літ… кхге!.. Літ-то… кгхг-кхе!

— Що, жаркувато тут сьогодні, аж горло дряпає, еге? Обережніше з висловами, а то ти щойно ледь не додав до мого імені Сяйливе подвоєння! Буде скандал!

Рован злякано зашипів на неї у відповідь:

— Ну тебе з твоїми смішками.

— Та заспокойся ти, — розсміялась Літа. — Нікому нема до нас діла. Ти тепер де, досі прибираєш для послушників при Храмі? Щасливчик.

— Був при Храмі, але вже ні. Перевели на… кхе! Заготівлю деревини.

Літа співчутливо зацокала язиком.

— Ех. Тримайся. Там ніби довго нікого не затримують, бо надто виснажливо?

— Ну, із нами посилають Сяйного, він трохи зігріває. Небагато, але й то хліб. На всіх заготівельників Сяйва треба багато, бо вибиратися тепер вже далеченько доводиться.

— Ну то й послали б кількох Сяйних.

Рован пронизав Літу похмурим поглядом. Вона тряснула головою.

— Справді, що це я несу. То я сьогодні кілька годин з Ессоном провела. Не зважай.

Рован, здається, хотів іще щось спитати, але замовк, бо в залі Храму запанувала тиша. На помості біля полум’я з’явився проповідник у чорно-золотій робі. На його правій руці виблискував Мерехт із трьома Іскрами – ознака високого чину. Літа за все життя бачила лише кількох людей, які мали більше однієї Іскри. Всі ці люди належали до Ложі. 

Жінка, що стояла праворуч від Літи, теж зачаровано дивилась на Мерехт проповідника. Вона нахилилась до своєї супутниці й гаряче прошепотіла:

— Кажуть, у королеви Еворри цілих сім Іскор. Кажуть, що вона ходить вулицями у сукні з оголеними плечима, а Сяйво її Мерехта таке яскраве, що може освітити всю Тронну Залу…

Літа не чула, що відповіла їй сусідка. У самої Літи було кілька словечок, якими можна було б описати тих, хто розгулює надворі із голою шкірою. Королеві б не сподобались ті слова.

Заговорив проповідник, і його урочистий голос відлунював від стін Храму.

— Сьогоднішній день знаменує великі новини! Її світлість королева Еворра зі славетної Династії Хаттар проголошує, що Іррат чекають благодатні часи. За морем лежать інші землі! Родючі землі! Гостинні землі! Ви чули історії про те, що земля може давати плоди без допомоги вашого Сяйва? Ви чули про краї, де під зорями настільки ж тепло, як у ваших домівках? Ви чули, що вода у морі може бути такою лагідною, що люди заходять у неї, аби скупатися? Королева Еворра приведе нас до таких земель! Уже зараз вона наказала готувати кораблі, які повезуть перших героїв…

Літа знову глянула на жінку поруч. У її очах, звернених до проповідника, відблискувало полум’я, на обличчі застиг захват. Вона помітила Літин погляд і наче хотіла щось сказати, але, помітивши відсутність Мерехта на її руці, одразу ж відвернулась. 

— ..ті, кого не осяяла Іскра, нарешті зможуть послужити своєму народу! Отримають шанс стати героями! Бути оспіваними…

Літа не закотила очі лише тому, що навколо було забагато людей, і це могло мати для неї наслідки. Шанс, аякже. Шанс згинути в десяток різноманітних веселих способів, от що вони отримають. Згинути в ім’я божевільних ідей її світлості королеви Еворри і осяйної Династії Хаттар.

— Жар в думках! — вигукнув проповідник.

— Жар в думках! — вторили йому слухачі, що набилися до Храму.

— Жар в серцях!

— Жар в серцях, — бурмотіла Літа разом з хором голосів, відчуваючи лише кригу в грудях.

***

Літа завжди намагалась знайти привід затриматись у Храмі подовше, аби насолодитись теплим повітрям. Але зазвичай Бляклим були тут не раді. Якщо Сяйні приходили сюди, аби наповнити Іскру для їхніх «важливих справ», то такі, як вона, за словами послушників, просто байдикували. Тупцюючи за колонами, Літа помітила Рована, який теж не спішив надвір.

— Як тобі новини?

— А тобі як?

Вони похмуро помовчали. Казати було нічого. 

Врешті Літа змінила тему:

— Ти ніколи не думав, що з наших з тобою уст оте «жар в серцях» звучить, як насмішка? Ну, ми ж наче довели, що жар до нас не прихильний.

Рован подивився кудись крізь неї.

— Знаєш, я був певен, що пройду Випробу. Вже стільки часу минуло, а досі пам’ятаю оте відчуття. Оту свою святу переконаність, що торкнусь Мерехта, і він засяє. Відчував жар, серце, думки – все, як проповідує Ложа Полум’я. Обоє моїх батьків Сяйні. Четверо братів і сестер пройшли й отримали свої Мерехти до мене. Я був певен…

Літа урвала його печальну промову. Ненавиділа, коли себе жаліли.

— Всі ми були певні. До чотирнадцяти ми всі були наївні, як свіжі сніжинки. А потім… скільки? Один на два десятки? Один на дві дюжини? Менше? Був змушений розплющити очі. — Літа стиснула зуби. — Решті ж дозволено залишатись наївними.

— Принаймні твій брат тебе не цурається. Я чув, що Беннон за це йому добряче п’є крові.

Дівчина кинула погляд на Ессона, який зупинився, щоб перекинутись парою слів із товаришем із майстерні. У обох верхні ґудзики плащів не були защепнуті. Мерехти обох злегка точились Сяйвом – вони привчались зігрівати своє тіло несвідомо, як дихати. Марнували таке цінне тепло. 

— Угу. Але й він теж не розуміє. — Літа витиснула із себе посмішку. — Хоча, визнаю, Сяйво прихильніше, ніж до більшості. Батечко тебе ще не вишвирнули із дому?

Тепер була Рованова черга нещиро усміхатись.

— Ще ні, хоча чудово вдає, що мене просто не існує. Навіть не дивиться в мій бік. Чотирьох дітей йому достатньо, знаєш. Бракований син – ганьба для родини.

***

Заняття з читання просувалися краще, ніж спроби опанувати братовий Мерехт. Ессон приніс із кузні кілька текстів, на яких Беннон колись вчив його, і Літа проводила весь вільний час за практикою. І хоча ця наука все ще давалась їй зі скрипом, вона досить скоро вирішила, що готова.

Дівчина рідко бувала в бібліотеці – лише тоді, коли хтось із послушників Ложі давав їй пряму вказівку там поприбирати. Вона дочекалась вечора, аби шанси зустріти когось були найменшими, і прошмигнула всередину. Просто ще один день на роботі, повторювала вона собі. Нічого особливого.

Повітря в бібліотеці було затхлим, але досить теплим. Ложа могла дозволити собі марнувати Сяйво на те, аби підтримувати тут температуру. Певно, якийсь послушник тягається сюди щокілька днів, і гріє кімнати, зневажливо подумала Літа.

Вона повільно рушила вздовж шафи, закладеної паперами. Полиці були марковані загальною темою. «Лікарські рослини», «Історія зникнення видів», «Води та сніги»…

Літа йшла й злилась, що їй треба так багато часу, аби з’єднати ті нещасні жменьки літер на палітурках в слова. Її, як і решту Бляклих, грамоті не навчали. Ті, кому не корилась Іскра, вимушені мати інші пріоритети в житті. «Цей час вам краще витратити, аби навчитись виживати поза благодатним Сяйвом», – зверхнім голосом нагадав у Літиній голові наставник, який мав «опікуватися» тими, хто не пройшов Випробу. 

На Літину думку, опікою це було важко назвати. Після Випроби тих, хто не пройшов, радше… Просто залишали існувати – занадто незручних, аби бути частиною суспільства, і занадто живих, аби викинути на мороз. Врешті-решт, хтось повинен був заготовляти деревину для багаття в Храмі, прибирати в їхніх домівках і працювати в їхніх теплицях. В обмін на це спеціальна група прислужників Ложі власними Мерехтами за потреби зігрівала їхні тіла й оселі, підтримуючи їхнє існування, як батьки робили це для дітей. Літа ненавиділа, коли до її руки чи, гірше, обличчя – коли руки були сховані в рукавицях і надто закоцюблі, аби їх оголяти, – торкався пихатий служка із таким обличчям, ніби йому доручили почистити нічний горщик. За кожної нагоди їй допомагав Ессон, але він не завжди міг бути поряд, бо мав багато роботи в кузні. Та й, зрештою, обтяжувати його їй подобалось не більше. Він же не винен, що йому так не пощастило з сестрою.

Літа відігнала надокучливі думки геть і знову зосередилася на книжках. Врешті вона зупинилась на непримітній «Хроніці становлення династії Хаттар», списаній дрібненькими літерами. Ессон вчив її, що у красиво оздоблених томах пишуть те, що хочуть розповісти назагал, а їх цікавило якраз протилежне.

Літа заховала книгу під одяг, здригнувшись, коли довелося впустити холод так близько до тіла, і швидким кроком рушила до виходу. 

Її серце калатало так, що їй здавалося, ніби його удари чути всім навколо. Вона притискала руки до тулуба, потім нагадувала собі, що має поводитись природно, і опускала їх, та тоді вони відчувались задерев’янілими та твердими. Ноги ж навпаки стали ватними й погано слухались. Вона була певна, що її затримають.

Охоронці на вході заледве на неї глянули.

В принципі, як всі й завжди.

***

Ессону пішло кілька днів, аби проглянути роздобуті Літою матеріали, і дівчина підозрювала, що для цього він жертвував не лише усім вільним часом, але й сном. Мав смертельно втомлений вигляд. 

— Конкретного я знайшов не так і багато. Династія Хаттар править в Ірраті давно, але із десяток поколінь тому королівська лінія урвалась на Флорріні, котрий вперше «явив світу Іскри». Але він так і не встиг тими Іскрами розпорядитись, бо помер у досить молодому віці. Після його смерті за престол змагались Оррен Хаттар і Далія Хаттар, кузени, непрямі нащадки. Далія мала більше кровне право, але Оррен був улюбленцем людей. Оррена підтримали, бо він пообіцяв всім можливість керувати «силою вогню». 

Ессон розгорнув книжку на сторінці із закладкою, звірився з текстом.

— Оррен обіцяв «приборкати жар, підкорити його силу, дарувати контроль»… Тоді холоди ще не були такі люті як зараз, але людям подобалась ідея мати владу над ними… 

Юнак замовк і перегорнув ще кілька сторінок.

— Далія ж виступала за природний «потік сил», тут не пояснено, як саме це мало працювати… Стверджувала, що Флоррін заповів силу Іскор для всіх… Але Оррену вдалося переконати людей, що погляди Далії можуть бути небезпечними… Ох, автор так любить прикрашати все довжелезними порівняннями, що з цього важко зліпити якусь правдоподібну картину!

Він перегорнув ще кілька сторінок.

— «І Оррен загнав вогонь в окови, і дарував людям Мерехти, і було засновано Ложу Полум’я, аби берегти їх таємницю та вшановувати тепло, що зберігає життя. І відтоді Іскра служитиме лише тим, хто знайде жар в думках і серцях своїх».

Від усіх цих Сяйних хронік у Літи починала боліти голова. Ессон закрив книгу.

— Там ще був цікавий уривок про те, як Оррен зробив так, аби «Іскра спалахнула лише в руках достойних», але в ньому стільки перебільшень, що може взагалі бути вигадкою автора. Дивно це все. Я навіть ніколи не бачив Іскри окремо від Мерехта.

— А що відомо про те, звідки беруться Іскри?

— Лише те, що всі Іскри нероздільно з Мерехтами тепер належать Ложі. Королі та королеви Хаттар може й стояли біля витоків Ложі Полум’я, але з роками вони явно розділилися у дві окремі сили. 

Літа втомлено потерла перенісся пальцем.

— Тобто нічого корисного ти не вичитав?

— Ну, всі ці розмови про велич Сяйва та контроль над силами наштовхнули мене на одну думку… А то я якось надто звик до Мерехта, як частини моєї руки. — Ессон потупився під Літиним поглядом. — Але хтось же робить їх з металу… Я пошукаю щось при кузні.

***

Наступного тижня Ессон прийшов на зустріч із Літою із невеликим стосиком паперів, на вигляд дуже старих і пожовклих від часу.

— Це з приватної колекції Беннона.

Він кинув папери на стіл. Літа проглянула кілька – на сторінках були малюнки зброї та прикрас із короткими примітками. Літа якусь хвилину їх розглядала.

— І?

Ессон ткнув пальцем в один папірець, і Літа придивилась ближче. Меч як меч на малюнку. Просте руків’я. Вздовж леза художник дрібними рисками зобразив кілька дивних символів.

— Беннон якось розповідав, що в давнину в зброю карбували заклинання. Ніби-то, могли так її підсилити, або захистити власника, або дарувати точний удар. Він же з розуму сходить за такими штуками, знаєш. Мало не плакав, коли казав, що ті знання давно втрачені. Мовляв, ніхто вже не вміє перенести магію в метал, а от колись, колись були майстри…

— І який це має до нас стосунок?

— Ці символи тобі нічого не нагадують?

Ессон поклав правицю поряд з книжкою, проводячи пальцями лівої руки по Мерехту. Візерунки на металі, що обгортав Іскру, відбивали останні промені сонця, від чого переливались жовтогарячим. Літа придивилась ближче і завмерла. Візерунки були складним сплетінням символів, схожих на ті, що були зображені на мечі в книзі.

— Автор називає їх «рунами», хоч не знаю, наскільки це правильно. На момент, коли він замальовував цей меч, це все вже було легендою. Але він записав тлумачення рунзі слів власника. Я знайшов ще кілька таких, є пару на старих прикрасах.

— Покажи!

Вони разом взялися перебирати малюнки. Намагалися розділити візерунок Мерехта на окремі руни. Після кількох годин кропіткої праці перед ними красувалася вервечка вибраних символів із короткими примітками щодо їх суті.

— Отже, тут ми маємо «стримування» і «направляння»… А оце в нас «контроль» в парі з «пристрастю»… — бурмотів Ессон.

Літа скривилась.

— Це починає звучати, як промова перед Сяйною Випробою.

Ессонове обличчя проясніло.

— Ти права! Отже, руни дозволяють нам контролювати Сяйво?..

Літа різко видихнула.

— …отже, якщо вдосконалити візерунок, можливо, Бляклі теж зможуть контролювати Іскру?

Вона звела очі на Ессона:

— Хто виготовляє Мерехти? Хто карбує візерунки?

— Я питав про це Беннона. Він назвав мене пронозою і сказав, що точно не він. Ніхто з ковалів не знає, звідки беруть Мерехти для тих, хто проходить Випробу. Можливо, їх взагалі вже не виготовляють, бо ж Мерехти покійників повертають назад до Храму. Це все секрети Ложі і Династії.

— О, ну ці навперебій будуть ділитися з нами своїми секретами, — фиркнула Літа.

— Вони не можуть проігнорувати шанс вдосконалити Мерехти! Це ж може стати справжнім проривом. Для всіх. — Ессон постукав пальцем по вибраних Літиних замальовках. — Ми як мінімум можемо спробувати оці три руни. Якщо тлумачення до них правильні, це може спростити доступ до Іскри. Треба пробувати.

Ессонів голос горів завзяттям, але Літа не розділяла його ентузіазму.

— Ти літаєш в хмарах. Ми не можемо просто прийти до Ложі і сказати, що вирішили зламати їхню улюблену іграшку. А що, як ми намагаємось викрасти секрети Іррату і втекти з ними? Хто ми, Блякла і її співчутливий братик? Нас засміють.

— І що ти пропонуєш?

Літа задумалась. 

— Нам потрібні докази, що це спрацює. Нам потрібен порожній Мерехт. Ну, знаєш, такий, який не йде в комплекті з власником. — дівчина єхидно усміхнулась. — Хіба що ти хочеш ставити експерименти на своїй правиці. Або ризикнути і здерти його з себе, і сподіватись, що він від цього не зламається безповоротно.

Ессон похитав головою.

— Один варіант краще другого. 

— Я розпитаю Рована про порожні Мерехти. Він раніше виконував роботу при Храмі – може, щось знає.

***

Надвечір мороз надворі розлютувався ще більше, ніж зазвичай. Стежка в снігу між хатами здавалася темно-синьою. Літа ховала ніс у високому комірі. Вона поспішала, і з-під капюшона вибилося пасмо волосся, яке швидко взялося памороззю.

Будинок Рованових батьків був значно більший за її прихисток, а подвір’я було дбайливо розчищене. Вони навіть мали окрему комору та кілька теплиць. За наявності в домі шести Сяйних могли собі дозволити. 

Літа затарабанила в двері, і за хвилину на порозі з’явився Рованів кремезний батько. Став у дверях, не зачинивши їх, і втупився на неї. Здається, не впізнав, хоч в дитинстві вона із його дітьми провела немало часу.

— Пане Коннел, добридень. Я можу поговорити із Рованом?

Коннелів погляд ковзнув Літиним надміру теплим одягом і зупинився на її правій руці. Під тісною рукавичкою явно не було місця для Мерехта. Він нахмурився.

— Із сумом змушений повідомити, що Рованова душа доєдналась до Вічного Багаття.

Літа хапнула ротом колюче повітря.

— Що?! Що сталося?

— Мені не пояснили деталей. Здається, якийсь нещасний випадок під час заготівлі деревини. Сяйний наглядач не зміг з’явитися вчасно, тож команді заготівельників забракло тепла.

Маленькі сніжинки повільно кружляли навколо них і якось дуже буденно осідали на Літиних плечах. Їй не вірилось, що це відбувається насправді.

— Я… Мені дуже шкода, пане Коннел, прийміть мої співчуття. Наглядач не з’явився? Хто це був? Його судитимуть?

— Що? Я, ем… — Коннел мав спантеличений вигляд. — Я не цікавився. Мені сказали, що це був нещасний випадок, от і все. Рован був одним із тих, кому не пощастило.

— Нещасний випадок?! Це не нещасний випадок, а провина одного безвідповідального мерзотника!

Літа важко дихала. Її страшенно дратував цей чоловік, і його спокійний тон, і його розгублене обличчя. І те, що він досі не зачинив за собою двері. Його Мерехт точився Сяйвом, відгороджуючи його від вуличного морозу.

Коннел схрестив руки на грудях.

— Тримай себе в руках, дівчино! Не тобі розкидатись такими обвинуваченнями. Думаю, тобі пора.

Він просто розвернувся і зник всередині дому, навіть не давши їй шансу відповісти.

***

— Ми не можемо цього так залишати.

Літа гарячково міряла кроками кімнату. Її щоки розпашілися і щипали від морозу, а очі пекли. Ессон сидів за столом і стежив за нею виснаженим поглядом. 

— У Ложі. Там, де проходять Випробу Сяйва. Там мусять бути Мерехти. Їх же заковують на руки одразу після іспиту?

Ессон кивнув. Літа закусила губу:

— Я проберуся туди і дістану один.

Братові брови поповзли догори.

— З глузду з’їхала? А ще мене осмикувала за бібліотеку. Голови не зносиш.

— Мені що, багато втрачати!? Ніхто й не кліпнув зайвий раз, коли половина Рованової групи згинула. Ти розумієш, що це може статися зі мною в будь-яку мить!..

Вона впіймала себе на тому, що майже кричить, і замовкла. Потім твердо додала:

— Завжди буде щось нове. Я завжди буду в списку витратних матеріалів. Це не зміниться, якщо ми вигадаємо, як врятувати мене від служби на кораблях.

Ессон стиснув губи.

— Я не дозволю тобі так ризикувати.

Літа вищирилась.

— А це, Сяйний мій братику, не тобі вирішувати.

Він хвильку помовчав, а тоді усміхнувся якоюсь абсолютно незрозумілою Літі посмішкою.

— Тоді я піду з тобою.

***

Головний вхід до Храму був завжди відчинений. Від центральної Зали, де горіло багаття, відходили бічні коридори, що вели до кімнат послушників, залів Ложі та покоїв для урочистостей. 

Літа з Ессоном прийшли до Храму в обід, коли всі, хто потребував Сяйва на цей день, вже розійшлися, але до меси ще лишалося кілька годин. Ессон втягнув кількох послушників у розмову, аби дати Літі непоміченою шаснути вглиб Храму до внутрішніх коридорів. Його ж – Сяйного – присутність тут нікого не дивувала.

На щастя, потрібним їм крилом будівлі користувались лише для святкових церемоній, тож людей там не було. Літа знала це, бо витратила кілька тижнів, обережно розпитуючи знайомих Бляклих, які раніше тут працювали. Намагалась дізнатись схеми найближчих кімнат і те, як їх використовують. Врешті їй вдалося викрасти ключ до Зали  Випроб у однієї старої Бляклої ключниці, котра відповідала за щомісячні обстеження приміщень – гляділа, щоб десь не з’явилось ознак руйнування, цвілі чи грибка. Здається, нікому й на думку не спадало, що Бляклі можуть проникнути в закриті приміщення з власними цілями. Бо й справді, які в них можуть бути цілі?

Високі двері кімнати, де проводили Випробу Сяйва, відмикали раз на рік. Тоді майже всі містяни збиралися, аби спостерігати, як чергова хвиля підлітків намагається скорити собі Іскру. 

Востаннє Літа була тут, коли сама проходила Випробу. Огидний був день. Та сцена глибоко вкарбувалась у свідомість – випробний браслет стоїть перед нею, вона пристрасно наказує йому передати своє тепло, але той залишається холодним під її пальцями.

До свого чотирнадцятиліття вона наче й не помічала Бляклих на вулицях. 

В чотирнадцять вона в одну мить стала однією з тих, кого не помічають. 

Стала тягарем. Стала однією з тих, про кого згадують тільки тоді, коли треба передати їм трохи тепла, аби не загинули. То ж було б якось не по-людськи. Натомість по-людськи – давати їм найгіршу роботу, бо завжди можна виправдати це тим, що вони ж все одно не виживуть самі. А значить мають бути вдячні.

Літа не почувалась вдячною.

Тепер вона знову стояла перед дверима, що вели до кімнат Випроби, і була сповнена рішучості.

Ессон торкнувся Літиної щоки, і його Мерехт злегка засяяв. Літа відчула хвилю тепла у всьому тілі.

— До роботи.

Літа вставила вкрадений ключ в замкову шпарину, і механізм тихо клацнув. 

Зала зустріла їх тишею та холодом. Попід стінами стояли лави в кілька ярусів. Посередині було невелике підвищення, яке слугувало сценою. На протилежній стіні кілька непримітних дверей вели далі, до приватних приміщень Ложі. Високі вікна впускали всередину багато світла, але й не захищали від лютої погоди. Напевно, потрібна була ціла юрба послушників, аби нагріти цю кімнату в день Випроб.

Мерехтів ніде не було. Літа з Ессоном обнишпорили кожен куток, але не знайшли нічого, що виглядало б, як сховок. Ессону раз за разом доводилось зігрівати Літу. Його Мерехт безперервно стікав Сяйвом. 

В міру того, як спливав час, в Літі наростала параноя. Раз чи двічі їй навіть здалося, що вхідні двері скрипнули, але коли вона оглядалась, там нікого не було. Їм вже давно пора було забиратися.

Аби не визнавати поразку, Ессон почав заглядати у бічні кімнати. Одні двері для цього довелося виламати, і їм залишалося сподіватися, що сюди ніхто скоро не загляне. Кімната була заставлена шафами із сувоями й паперами.

— Записи якоюсь незрозумілою мовою. Я пошукаю ще, — руки Ессона гарячково нишпорили полицями.

Поки Ессон намагався розібратись з архівами, Літі в око впав частково згорнутий сувій із малюнком. Дівчина розгорнула його – це був портрет. З портрета на неї дивилася сувора чорноволоса жінка із блідою шкірою і пронизливими сірими очима. «Далія Хаттар» – стверджував підпис внизу. 

Літа хапнула ротом повітря.

Її підвіска. На шиї Далії Хаттар ретельний митець зобразив підвіску – кристал, який жоден ірратієць ні з чим не сплутає. То була Іскра. Іскра без Мерехтів, без рун, без візерункового металевого обплетення. Художник зобразив навколо неї невеликий Сяйний ореол. 

Так, ніби вона могла змусити Іскру Сяяти… без Мерехта.

Вона протягнула сувій Ессону, не в змозі вимовити й слова. Він глянув і завмер. Підняв на сестру напружений погляд:

— Ти ж не думаєш, що… 

Літа ковтнула слину.

— Як там було? «…Відтоді Іскра служитиме лише тим, хто знайде жар…». «…загнав вогонь в окови…». Та це не про підкорення Іскри, а про створення Мерехта! Оррен Хаттар обмежив коло тих, кому служитиме Іскра, розумієш?! Як це до нас раніше не дійшло?!

Літа ткнула пальцем у візерунки на Ессоновому Мерехті. Вона ледь стримувала божевільний регіт.

— Руни потрібні для того, аби контролювати Іскру можна було лише певним чином? Так, як навчає Ложа? І династія Хаттар не тільки знає про це, але й робить усе, аби всі вважали, що це єдиний спосіб?

Літа видихнула і додала майже беззвучно:

— А без рун Іскра коритиметься всім без винятку.

Її охопило таке збудження, що вона не могла вгамувати тремтіння рук. Все нарешті сходилось.

— Ніхто не знає, як виготовляють Мерехти – їх отримують ті, хто пройшов Випробу… Всі вони під суворим обліком, Мерехти померлих одразу переходять назад до Ложі… Звідки беруть Іскри, ніхто не знає… Ложа змусила всіх вважати, що Мерехт та Іскра – нероздільне ціле… Але це не так!

— Але чому? Для чого їм це?

Після всього, що вони побачили, Ессон залишався таким наївним. Завжди хотів бачити світ кращим, ніж він є насправді.

— А інакше кого садити у свої кораблі, братику? — гірко усміхнулась Літа. — З того, що ти переповів, виглядає, що Оррен Хаттар добре знав, як триматись за владу. Улюбленець народу. Звісно ж, ті, кому вдалося опанувати Мерехт, відразу відчули себе обраними. А Оррен отримав їхню підтримку.

Ессон перевів погляд на малюнок у своїх руках, наче він обморожував йому пальці.

— Чому вони тримають це тут? Це ж величезний ризик.

— Ти ж сам казав, що читав в «Історії», що Ложа та Династія не ладнають. Можливо, це їхній важіль впливу. Якщо раптом Хаттарці захочуть забагато влади – Ложа матиме, чим їм пригрозити. Та й не думаю, що сюди…

Літа не встигла закінчити думку. Двері розчахнулись, і в кімнату увійшов послушник Ложі у чорно-золотій робі. Його довга чорна борода була кошлатою, але навіть під нею можна було розгледіти злу гримасу.

— А я й не повірив, коли мені доповіли, що хтось насмілився влізти сюди.

Літа заламала руки, на ходу виплітаючи першу-ліпшу брехню:

— О, як добре, що ви тут! Нам потрібна допомога…

Ессон не дав їй закінчити. Швидко подолав кілька кроків, які розділяли його і бороданя, сягнув по ножа, якого ховав під поясом, і з розмаху зацідив йому руків’ям у скроню. Той явно насолоджувався владою над ситуацією і не був готовий до такої поведінки своїх жертв. Його тіло глухо осіло на підлогу. Літа шоковано вирячилась на брата.

— Забираємось!

Вони побігли коридором, який з’єднував залу Випроб із Храмом. У Храмі вже було людно – містяни почали сходитись на вечірню месу. Ессон пробирався натовпом, тягнучи Літу за руку. На них здивовано озирались. Вони встигли здолати половину шляху до виходу, коли за їхніми спинами пролунав крик:

— Затримайте тих двох!

Обличчя людей навколо змішувались в хуртовині яскравих плям, але після цього наказу із натовпу почали виходити вперед чорні-золоті постаті. По всьому периметру Храму чатували люди Ложі, і тепер вони оточували втікачів широким колом, поки містяни відходили назад, не бажаючи бути замішаними у чужих проблемах. Ессон та Літа були відрізані від виходу. Широке коло послушників стискалось навколо них, заганяючи до центрального багаття Храму. Погляд Літи метався зі сторони в сторону, шукаючи виходу. Ессон зупинився, і, здавалося, зважував варіанти, яких у них насправді не було. Кивнув сам до себе якось аж надто спокійно.  

— Ну, настав час спробувати по-справжньому, сестричко, — процідив Ессон крізь зуби.

Літа не встигла його зупинити. Ессон націлив вістря ножа, який досі стискав у руці, на власний Мерехт, і підважив кристал. За кілька секунд метал подався, і він, не встигнувши послабити натиск, широко полоснув лезом по власній шкірі. Вигуки навколо зливалися із тріском вогню. Зламаний браслет зіслизнув з Ессонової руки, забарвлений у червоне від крові, що почала дрібно крапотіти на підлогу.

— Тримай!

Він кинув Іскру Літі.

Вона впіймала її, надто ошелешена, аби заперечувати.

Іскра відчувалась теплою під її пальцями, навіть теплішою за вогонь позаду. Але вона майже не Сяяла. Ессон пропустив вчорашню месу через підготовку до їхньої авантюри, і сьогодні використав рештки Сяйва, зігріваючи їх обох у холодній Залі Випроб. Іскра містила лише ту дещицю тепла, яку отримувала від багаття поряд – наповнювалась ним, але так нескінченно повільно. Літа відчувала, як це тепло вирує під її пальцями – тільки що з того? Її слів буде недостатньо. Потрібно щось більше. 

Щось грандіозне. 

Якщо не для неї, то в пам’ять про Рована. В пам’ять про всіх, чиїх імен вона навіть не знала.

Чорно-золотим робам залишалось подолати якийсь десяток кроків, аби їх схопити. 

Вони захочуть перетворити їх на приклад, відсторонено подумала Літа. Покажуть всім, що чекає на тих, хто посмів виступити проти правил Ложі та династії Хаттар.

Мабуть, їх віддадуть вогню. Страта вогнем набагато гірша за страту холодом.

Що ж.

Не час боятись вогню.

Літа багато вправлялась в контролі думок. Зусиллям волі загнала свій страх в глибину свідомості. Храмове багаття тріскотіло прямо у неї за спиною, і вона відчувала його несамовитий жар.

Дівчина стиснула Іскру між пальців, і, не давши собі завагатись, сягнула рукою прямо в розпечене вугілля. Частку секунди вона нічого не відчувала, а потім біль пронизав все її тіло. В повітря здійнявся огидний запах паленого. Літа заверещала, і її крик відлунював від стін Храму. Вона кричала і кричала, відчуваючи, як Іскра пульсує разом з її серцебиттям.

Вона кричала, і разом з повітрям, здавалося, з її легень виливається жар – той самий жар, який кристал в її руці черпав із полум’я. 

Вона притягнула попечену руку до грудей, притримуючи її здоровою. Крик перейшов у хрип.

Постаті в робах переглядалися – здається, не розуміли, що їм робити з навіженою. Але Літа знала, що їхнього вагання надовго не вистачить. Вона змусила себе вдихнути і видихнути.

Подумки сягнула до м’якого ефемерного тепла, яке випромінював кристал в її обпечених пальцях. Ніякої пристрасті в думках. Ніякого жару в серці. Ніяких настанов, нав’язаних Ложею. Лише холодний контроль. Вона була володаркою над цим теплом.

Вона здійняла обличчя до стелі й широко розкинула руки. Відчувала, як сила вирувала в ній, і вона дозволила їй вільно виливатись на всі боки – линути просто в повітря, в землю, в стіни. Вклала у свій наказ весь свій страх, і біль, і ненависть.

Повітря забриніло. В Храмі стало ще тепліше. І ще.

Храмові свічки на стінах одна за одною стали займатися самі собою. Тонші з них гнулися і стікали краплями воску із свічників.

Літа вихопила своє відображення у наполірованій чаші для підношень.

На ній не було Мерехта, який міг би засяяти, але натомість сяяла вона сама. Молочно-біле світіння лилося з її очей, і навіть сама її шкіра, здавалося, випромінювала легкий серпанок.

Лунку тишу, що запанувала після її вереску, розітнув вигук із натовпу.

— Гляньте!

Хлопчик, що сидів на плечах у батька, тицяв пальцем у вікно. Люди один за одним почали обертатись.

Хвиля тепла розливалася у всі сторони, розтоплюючи сніг. Навколо Храму швидко росло кільце чорної землі, яка місяцями була схована під білою ковдрою. У вечірніх сутінках калюжі із талої води відбивали світло зірок. 

Літа посміхнулась. З останніх сил підняла над головою руку, у якій стискала Іскру, і Сяйво затопило Храм. Так і стояла, коли послушники Ложі нарешті оговтались та поволокли її й Ессона геть.

***

Їх протримали під вартою тиждень, але врешті відпустили. Обох чекав суд, але історію Літиного Сяяння вже повсюдно передавали з уст в уста, тож за їхньою долею стежив весь Іррат. Оповідка обростала все новими й новими деталями, щораз більш неймовірними. І хоча сама Літа дуже скептично оцінювала шанси того, що їй коли-небудь вдасться повторити фокус, який вона викинула у Храмі, поголос було вже не зупинити. Та поки десь у теплих кімнатах вирішували, як уникнути бунту Бляклих і зберегти яку-не-яку подобу порядку, життя у містах ішло своїм ходом.

Літа саме закінчувала складати в шафу чистий одяг, коли двері ледь прочинились і всередину боком прошмигнув Ессон. Його ніс та щоки були червоними. Літа вичерпала всі жарти на тему його непристосованості до життя ще кілька днів тому, тож тепер просто терпляче навчала його, як слід берегти тепло тіла.

— Теплих, брррр, днів. Бляклим бути холодно, — пожалівся він, розтираючи руки одна об одну.

— Хто тобі сказав, що ти тепер Бляклий? Ти – Сяйний без Мерехта. Не думаю, що у нас є слово для таких.

— От тобі й маєш. То я тепер маю сам собі титул вигадати?

Літа вишкірилась.

— Іди попроси майстра Беннона. Він тобі десяток вигадає лишень до обіду.

Ессон потер рукою місце, де раніше носив Мерехт. Зараз там була пов’язка, під якою повільно гоївся поріз. Знахар, котрий промивав рану, сказав, що все з часом заживе, але рука вже ніколи не працюватиме, як раніше. Літа вбачала в цьому величезний каламбур. Звісно ж, рука не працюватиме, як раніше. Нового Мерехта ніхто Ессону давати не поспішав. І не факт, що коли-небудь дасть. Про Іскри ж поки що мова взагалі не йшла.

— Беннон, між іншим, сказав, що я можу приходити в майстерню. Там же тепло, знаєш. Прибирати.

Юнак скривився.

— Прибирати!

— А ти хотів, аби тобі призначили слуг і особистого зігрівача? І титул героя? — ядуче поцікавилась Літа.

Ессон знітився.

— Не героя, але… Ми ж щось довели. Чогось досягли. 

— О, любий братику. Вітаю в реальному світі. Краще тобі швиденько засвоїти, що він не працює так, як тобі хотілося б. Принаймні більше ні.

Ессон серйозно кивнув:

— Угу. Ані Ложа, ані королева не визнали, що їм все було відомо.

— Не визнали.

— Устрій, який працював на них поколіннями, вислизає з їхніх рук. Вони зроблять все, аби його зберегти.

— Зроблять.

— Нам всім тепер спробують згодувати мішок брехні, аби виправдати все, що вже сталося. Аби знову перекрутити правду.

— Спробують.

Ессон зітхнув.

— Таке враження, що все лише гірше й гірше. Що попереду – суцільна пітьма.

— Е ні, братику. Якби наша витівка не мала стільки свідків, нас обох би вже риби доїдали… А так і Ложі, і Династії доведеться визнати, що це справді сталося. Надто багато змін крутиться в повітрі, хай їх і будуть відтягувати до останнього. Кожен Бляклий тепер хоче Іскру, аби дізнатися, чи може змусити її Сяяти.

Літині уста розтягнулися в недобрій посмішці.

— Ніхто не обіцяв, що буде легко. Але суцільна пітьма якраз позаду.