Світло життя

Сьогодні я застав свого дорослого сина ридаючим у його власній кімнаті, він завжди був чутливим хлопчиком, але таким я його ще ніколи не бачив. Івану вже вісімнадцять, він студент медичного університету, ще з малку він прагнув допомагати людям, стати для них опорою, рятувати життя. Я пишаюся їм, адже знаю, що він виріс прекрасною людиною й гідно продовжить мою власну справу. Проте, збентеження, що лежить на моєму серці зараз викликали не ці роздуми і, як б це паскудно не звучало, не сльози сина, а джерело, причина їх. А нею є книга,  історія про пофарбованого птаха – загубленого хлопчика та жахи, які несе інакшість, безглуздий людський страх та забобони. Я ніколи не приміряв на себе цю роль та тепер задумався чи був я колись тим птахом, також? Поговоривши з Іваном, відказав йому, що світ жорстокий, але навіть, якщо на тисячу, а інколи й то поготів, знайдеться один, що подивиться страху у вічі й зможе побачити правду – це вже перемога людства, адже не має нічого страшнішого за сам страх. Потім ми посиділи мовчки й я пішов до своєї кімнати. «Дякую тату», – почув я виходячи і, лише, кивнув головою у відповідь, вийшло щось, типу: «Будь ласка, сину».

Каміли – моєї дружини сьогодні не буде вдома, вона на чергуванні в лікарні, а я їду на роботу завтра, тож ми не побачимося два дні й може це і добре, бо вона легко б вивела мене на чисту воду, побачила, що зі мною щось не так. А зі мною достоту було не все гаразд, біль та образа, які спали в мені ці всі роки виривалися на волю, оп’яняючи моє серце та розум. Прийнявши довгий душ, перемикаючи води, то майже з окропу на прохолодно-льодяну й так знову і знову, я покрокував до свого ліжка, хотів було вже й заснути, але не тут то було. Йшовши до ліжка, я вловив в дзеркалі слід у місці, де мій халат задерся на бік, оголивши частину грудної клітки. Роками мені вдавалося ігнорувати його, не вдивляючись в своє тіло. Дружині і знайомим, я казав, що в дитинстві переніс низку операцій через автотрощу у яку потрапив разом з батьками, які померли на місці. А погляди посторонніх навчився не помічати. Я ошукав всіх навколо, але не можу далі обманювати самого себе. Спустивши одяг майже до лінії тазового поясу, я провів вказівним пальцем поверх рубця, що з кожним роком ставав все менш помітним, а з ним і мої спогади (принаймні, я переконував себе в цьому всі ці роки), потім сівши на ослінчик, біля все того ж дзеркала, я вдивлявся на свої очі і волосся. Чи пам’ятав я того Адама, яким був колись? Звісно, що пам’ятав. Всі думають, що Ваня увесь пішов в Каміллу з її темним волоссям, смуглою шкірою та світло карими очима. Та чи це правда? Я не впевнений у цьому. Коли мені було шістнадцять, то і моє волосся було чорнявим, а не світло русим. Очі теж змінили колір з темних, майже, смоляних на колір сірий і безбарвних до виразної яскравості. Та ніхто з мого оточення не бачив Адама Ковальські замолоду, тому у своєму маленькому світі, я був і залишаюся привабливим тридцяти дев’ятирічним чоловіком з незвичною та магнетичною зовнішністю (дослівно з слів моєї дружини, я дякую Богові кожного дня за те, що вона кохає мене). Так я й сидів ще з годину, думаючи про своє минуле та боячись заснути. Страх який був забутий знову знайшов мене, змушуючи поринути в далеке минуле своїх спогадів…

Достоту, я не знаю, яким був той день. Мабуть, теплим і сонячним як й будь-який о весняній порі: блискавки і грому в той день не було, адже земля була сухою і зернистою; кісток й жертвоприношень поліцією не було помічено, також; кінець світу того дня не наступив, як ви вже здогадалися знову ж, з хронології моєї розповіді двадцять три роки по тому. Прокидаючись від сну, я не бачив світла в кінці тунелю і не чув цокіт копит коня, як й не відчув дотик його вершника до себе та тут я вже не впевнений чи не обманули мене мої чуття. Відкривши очі, переді мною розкинулася, лише, безпроглядна темрява і тиша, легкий сморід плісняви і бажання встати – розправити, розрівняти свої руки та ноги. Одна рука подалася відразу, а іншу я взагалі не відчув. Хотів було встати та лише боляче вдарився головою і темряву мого зору прорізали різнобарвні бляшки. «Що сталося, де я?» – крутилося в моєму розумі й на язиці. Я покликав матір і батька, але голос мій відлунював, мов я знаходився в маленькій кімнаті.  Паніка почала даватися в знаки. Видихнувши, я взяв робочою правицею своє ліве зап’ястя і почав качати кулак. Мої зусилля не були марними, якихось за секунд тридцять, відчувши легке поколювання в неробочій руці, зрозумів, що вона піддалася мені. Хотів було усміхнутися та раптом відчув, те що не давало мені спокою від самого початку й моментно стало очевидним. Усвідомлення прийшло до мене з страшним болем в грудях:  «Я не можу вдихнути, мені бракує повітря, його тут майже не має». Гепнув руками в бік і натрапив на перешкоду, вдарив вгору те саме. І тут ось майже, ще скілечки й світ піді мною попливе і я з ним – оббивка, вгорі мене була оббивка як у… Все що було далі, залишило зовсім не чіткий слід в пам’яті: я задихався, але кричав і гатив (як ж сильно я гатив) зі всіх сил, які мав й не мав об стінки домовини; пісок, почав накривати мене, затрушуючись в очі, вуха, рот і ніс; присмак металу в роті, здається сповістив мені, що лізучи «зумів» прикусити собі щоку. Насправді, однією щокою не обійшлося, отямившись тим ранком біля власної могили на місцевому цвинтарі, я ледь міг поворухнутися – живого місця на мені не було (тіло затікло і набрякло від ран всіх можливих форм і розмірів; з носа ющила темна, майже чорна, кров; колінні і ліктьові чашечки було розбито; волосся злипалося від лімфи вперемішку з ґрунтом). Голова крутилася, але спершись об чиюсь плиту, я зміг таки рівно встати. Скільки там пролежав не знаю. Мабуть, всю ніч, бо чи мене оповило тоді мариво чи дійсно так було насправді, але довго в мене ще залишалося відчуття, що зовсім недавно світив місяць і холод від його променів пробрав мене до кісток. В цей момент, мені так хотілося знову впасти і лежати. Все пекельно боліло, тіло задубло від нічної прохолоди та я потихеньку перев’язавши свої найглибші рани, тим, що колись було одягом, й накульгуючи неспішно покрокував додому.

Вранішнє сонце яскравою рампою освітлювало довколишній простір і сірість ранку поступово ріділа з кожним моїм кроком. Всі думають, що певно, в моїй голові крутилося безліч думок, як й було програно безліч ситуацій, але, насправді, в моїй голові була суцільна пустка. Крок за кроком, я ступав спочатку по піщаній дорозі, а потім по бруківці, мене вела скоріше пам’ять тіла, а не мій розум, лише біль, тупий сверблячий біль огортав мене з голови до ніг: стихаючи й накочуючись як морська хвиля, даруючи відчуття жару, холоду й бажання присісти, закрити очі прямо посеред дороги та я відмахувався від нього і йшов далі. 

Підійшовши до вікна батьківської домівки, я постукав в вікно й став чекати. Хвилина, дві… – нічого, навіть звуку, що сповістив б мене, всередині є хтось ще. «Як довго мене не було?» – раптом промайнуло в моїх думках: «Ні, його не могло пройти надто багато, мабуть, минув день чи два, бо я б тоді не вижив, я задихнувся, зогнив, а так я в порядку…, пом’ятий, побитий та це я, я впорядку, впорядку, впорядку… . Треба ще раз постукати, але сильніше, просто постукати ще раз». І я це зробив, постукав довше і вимогливіше, не встиг ще забрати руку, а вже хтось почав прочиняти фіранку на вікні. Це була моя мати, упізнавши її я закляк і вона заклякла, угледівши мене на вулиці. Ні, мати не закричала і нічого не сказала, а, просто,  відійшла від вікна з кам’яним обличчям. Чомусь тоді, мені подумалося вона йде відчинити двері та, звісно, я помилився. До мене вийшов батько, в його руках була рушниця. У момент, коли дуло рушниці прицілилося в мій бік, я встиг заскочити за ріг й це було, як ніколи, вчасно. Почувся постріл, він не вагаючись зробив його, і я кинувся тікати

Біг я шалено, петляючи дворами, падаючи і піднімаючись, щоб знову побігти, адже, аж до самісінького лісу, звуки пострілів за моєю спиною не припинялися. Нарешті, я впав з схилу, зачувши хрускіт в своїй нозі. Непритомніючи, мені було страшно, раптом, мене знайдуть. І мене, дійсно,  знайшли. 

На цей раз, шарудіння чиїхось кроків вихопило мене з безтями. Сонце засліпило очі, але я продовжив гарячково шукати щось, чим міг би захиститися та варто було, лише, обернутися, щоб зрозуміти безглуздість своєї затії, на мене вже було націлено нову зброю – пістолет в руках місцевого дільничного.

Стріляти він не став, але з моменту, коли мої односельці викликали поліцію, через гучні постріли й мене знайшли того ранку, я став зайвим, помилковим, мов б сам факт мого існування почав дратувати всіх, якщо коротко, то це виглядало приблизно так: «Адам Ковальські – вічно винуватий хлопець через своє бажання жити й не справедливо отримавши другий шанс. Адам Ковальські – сатанинське поріддя, що провіщає прихід Нечистого». «Це не мій син, свого я поховав!» – казав всім батько. «Душа сина в раю, а ця потвора вкрала його тіло» – голосила мати. «Цікаво, якщо відрубати йому голову, то виросте інша чи він причепить стару?» – кпиняли однолітки. Чи варто продовжувати, цю тираду, яка провіщала світу про помилковість мого існування, я вважаю, що ні та я жив собі (мабуть, на зло всім, вирішив, що така відповідь буде найбільш голосна та промовиста, адже світ великий і він не закінчується одним маленьким селом чи не так?).

Та щось я відійшов він послідовності подій. Після того як мене знайшли, то тягали по всім усюдам. Місцевий ФАП та районна лікарня, де засвідчили, що я «не зомбі» й незважаючи на досить поганий вигляд, то окрім перелому ноги та пошкодження носового хряща, численних рваних ран та забоїв м’яких тканин, інших травм було не виявлено, але дня перестороги, залишено в медзакладі. Пробувши  в стаціонарі травматології всього ніч, де мені наклали гіпс, взяли загальні аналізи та обробили рани, наступного ранку виписавши додому й подарувавши милиці з гуманітарки, я поїхав у поліцейський відділок в місті (ну як поїхав, мене туди повезли без моєї згоди, а так як в мене не було не чистого одягу, ані батьки мене не зустріли, то я був навіть радим, адже це гарантувало, що дільничний, який був з місцевих, підкине мене, тим більше наступне місце куди мене потягли – моя власна могила). Надавши всі відомості і біля неї, мене нарешті відпустили. В ті  двадцять чотири години, я ще не розумів, що далі моє життя різко зміниться, адже в офіційних закладах, окрім косих поглядів та перешіптувань нічого страшного не було. «Поговорять і забудуть» – так тоді мені думалося та перші дзвіночки нехорошого передчуття з’явилися, коли дядько Степан (все той ж дільничний) відкликав мене на пару слів. Як зараз пам’ятаю, він мені тоді сказав: «Не знаю хлопче, що тут з тобою сталося і не хочу. Незважаючи на вчорашній інцидент, батьки готові тебе забрати, бо бояться розголосу та тільки стукне твоє повноліття ти підеш від них під три чорти, в цьому я впевнений. Якщо чесно, якоюсь мірою, мені зрозуміла їх тактика. Я б сам побоювався спати в одному домі з тобою. Ти якийсь покруч чи що? Бо виглядаєш їй-Богу, як покруч. Тебе не просто поховали хлопче, адже до цього тебе через раптовість смерті та молодий вік, як свідчать документи, ретельно оглянув патанатом – попатравши як кабана після забою і вказавши смерть через серцево-судинне захворювання. Але ж ні, ти ожив і не просто ожив, а зумів через два дні після похорону проламати хорошу дубову труну й подолавши, майже, два метри землі вибратися на гору. Дивно не виглядає? А не, лише, дивно, а неможливо та неправильно. Сподіваюся, що більше не зустрінемося, всі необхідні відомості, які стосуються твоїх документів, мають твої батьки. А тепер геть звідси, сонце сідає і я не буду стовбичити тут та ще й поряд з тобою». 

Що ж Степан Васильович був правим. Вдома мене терпіти не могли. З привілеїв мого життя з батьками, була наявність даху над головою, засобів шкільного й першочергового призначення і їжі, яку мені дозволяли брати (за одним столом, я з ними не їв; як й, практично, не розмовляв). В кінці літа, у мене повинного було бути день народження, але вітальної листівки та, навіть, слова (мовчу вже про подарунки), я так і не отримав. Рідні, друзі, знайомі, їх всіх як вітром здуло. Натомість, в березні наступного року, мої батьки поїхали на цвинтар, їх не було майже чотири години, а ранком ідучи до школи й зайшовши на кладовище, я побачив свіжі квіти та цукерки біля власного надгробка (його ніхто не збирався прибирати). Це їх вибір, на той момент минув рік і я змирився з цим. Натомість, в мене була своя радість – Адам Ковальські прожив повноцінний рік нового життя і моє задоволення з цього приводу змішалася з красою погожого чистого дня: небо було блакитним, а повітря свіжим з легким медовим ароматом. Це полонило мої думки тоді й саме з ними я пішов на заняття. В школі мене боялися всього кілька місяців, а далі стали регулярно лупцювати, бо розуміли, що можуть це собі дозволити. Хто пішов б на мій захист? Батьки? Вчителі?  Відповідь проста – ніхто. Та цього вівторка мені згадали все, свого роду теж привітали з «новими іменинами». Я пролежав побитий як груша на задньому шкільному подвір’ї від обіда до самого вечора. Пришкандибавши затемна додому, поцупив з домашньої аптечки два таблетки парацетамолу, випив їх, щоб зняти частково біль та запалення й заснув. Наступного і позанаступного дня, я не пішов до школи, я взагалі туди перестав ходити, за виключенням здачі фінальних шкільних іститів та реєстрації на фахові, які я здав пречудово. Далі, було все легко. В серпні, коли мені виповнилося вісімнадцять, я по тихому вступив в мед вуз далеко від власного дому, знайшов роботу вантажника й вийшов з невеликими пожитками з дому. Мене ніхто не спиняв і не шукав після. Це був останній день, коли я бачив рідні краї. Брехати не буду, це був один з найважчих періодів життя, бо мені довелося у всьому покладатися лише на себе та й жалітися, також, не збираюся, адже таке рішення було необхідністю, щоб рухатися далі.

Певно, я заснув від цих спогадів або ж вони згадувалися уві сні, бо вранці несамовито трусячи за плечі, мій син намагався збудити мене. Судячи з його розширених зіниць, я налякав його на десять з десяти. Звичайно, що доброго можна подумати, коли знаходиш свого батька лежачого на підлозі вранці, проте я запевнив його: «Зі мною все гаразд, лише, легка перевтома». Далі, ми поснідали. Я підсмажив яєчню, а Іван зробив каву і ми розійшлися. Син на навчання,  а я поїхав на роботу. Життя здавалося б пішло своїм звичним шляхом. Мені вдалося відбути зміну, навіть, отримати кілька компліментів від пацієнток поважного віку (від яких завше червонів) і, в черговий раз, подумки занотував собі: «Не потрібно заходячи в палату звертатися до поважних пані – дівчата». Про важку ніч, заборонив собі думати й це допомогло. Проте, я знав, що глибоко в серці у мене залишилося питання, що зі мною сталося тоді та чи дізнаюся про це? Вирішив, що навряд, але світ ірраціональний і дві події, мого майбутнього життя, довели це…

Перша подія сталася, коли мені було сорок п’ять. Дмитрій  Бавриченко, на той момент, вже як два роки був моїм найкращим другом. Чоловіку було трохи більше шістдесяти, але це ніяк не заважало нашій дружбі. Навпаки, мені часто здавалося, що саме він замінив мені батька. З ним було завше приємно побалакати про те чи інше або посидіти й подивитися фільм чи футбол, він не був надто балакучим, але й міг тримати таємницю та дати влучну пораду-настанову. Якось після важкого робочого дня, коли силою випадковості в мене на столі з’явився дорогий Французький коньяк, а вечір обіцяв бути чисто чоловічим – я, Дмитро і низькопробний фільм жаху, то мені подумалося, дивлячись на пляшку: «А він б міг стати четвертим у нашій компанії». Достоту, я рідко п’ю, той день був скоріше виключенням. Та принісши Лерауд з собою, мій друг різко відказав, що не вживає і це та огріха молодості, якої він поклявся позбутися, а тоді заплакав. «Довго, я тримав це в собі» – почав він: «Але якщо не з тобою, то з ким ще мені поділитися. Зараз, я викладач кафедри – поважна людина, але замолоду був пияком, якого ледь терпіли в районній лікарні, бо знали, що іншого потологоанатома їм знайти буде важко. Той тиждень, я синячив. Та, що там синячив… Це слабо сказано, я безпробудно пив. Розтини проводив так – аби відстали й не гавкали. А на моє чергування в середу до мене привезли хлопчину, такий смуглий, темні очі й волосся. О, на цигана трохи схожий та суть не в цьому. Я почав розтин, вже й встиг розпенехати малого за Лешке, все було спокійно, крові було зовсім трохи, так дріб’язок. Але коли мені захотілося продовжити мене вивернуло, просто на підлогу, рази до три точно. До того в мене ще не було такого. Потрібно було терміново випити ще і я подумав, що ну його в баню. Малий мертвий: синюшний, навіть, плями пішли де не де. Видимих ушкоджень не має. Анамнез життя чистий. Я зашив його і написав діагноз як смерть в результаті серцево-судинного захворювання. Наступного дня його забрали, рівно за тиждень до мене прийшла поліція. Хлопець виявився живим, розумієш? Я тоді ледь не всрався, але зізнання не зробив, сказав, що була проведена стандартна процедура. Після цього, мене більше не тривожили, хоч думав грати світять і осуд. Знову ж не тільки це. Сама ситуація була дикою й це подіяло. Пообіцяв, що призведу життя в порядок і виконав обіцянку.» – закінчивши Бавриченко заплакав. Я ж сидів мовчки, дослухавши розповідь, похлопав друга по спині в знак підтримки, вибачився й пішов, спираючись, що потрібно перетравити інформацію та запевнивши в її нерозголошенні. За кермо, того вечора, я не сів. Йшов додому пішки, осушуючи дорогу пляшку та на цьому все: «Чи можу я тримати зло, якщо це зберегло мені життя? Моя відповідь – ні!». Після цього, ми й далі час від часу бачилися з ним, поки, у віці шістдесяти чотирьох років, він не помер через нещасний випадок на озері.

Друга подія ж сталася, коли я вже був дідом. Мій син став вірусологом, а його дружина Анна була імунологом. Одного разу за сімейною вечерею Іван та Аня урочисто повідомили, що їм дають міжнародний грант фінансування нового синдрому й син підсунув до мені з Камілою статтю з американського медичного журнал. В ній було сказано…:

«На етапі активного розвитку медицини, людству потрібно бути обережним, адже віруси теж не сплять. Одним з таких є вірус-кілер, який полює на імунну систему своєї жертви з засідки, блокуючи можливість лімфоцитів на своє розпізнання, поки не наступає швидка й прогресуюча смерть. Проте, життя завжди знаходить шлях. В деяких суб’єктів дослідження, проявилася здатність захищатися від цього «тихого вбивці». Цю здатність в світовій спільноті було названо синдром «Лялечки». В момент, коли мутуючий вірус грипу проявляє себе, організм людини вмикає внутрішнє блокування. Звичні відділи мозку вимикаються, а сплячі зони задіюють свій резерв. Поняття, летаргії при «Лялечці» не доречне, адже при ньому особа  сповільнює життєві функції, а не практично їх вимикає. Тому, у хворого проявляються ознаки, які раніше вважали достовірними ознаками смерті: симптом «котячого ока», трупні плями; та відносні: відсутність пульсу, дихання, свідомості, рефлексів. Під час «знаходження в коконі», час для особи орієнтовним чином зупиняється, а всі резерви організму йдуть на вироблення антитіл – арешті кілера. Коли це відбувається, людина поступово приходить до тями: переважає швидший ток лімфи, проте кров поступово знову розріджується, також, надлишком виробітку гепарину. Організм будить органи та свідомість надмірним гормональним коктейлем у якому провідну роль займає дофамін, адреналін та норадреналін. Беручи до уваги перебіг подій, у пацієнтів після пробудження спостерігається: підсилений прилив сил на короткий проміжок часу з подальшим швидким згасанням, знижений кровоток з тьмяною, густою кров’ю. В довготривалій перспективі, зберігаються освітлення шкіри та її похідних, а також ділянок організму з яскраво враженою пігментацією – очна райдужка втрачає виражений окрас, в зв’язку з тривалим припиненням активної циркуляції природних рідин організму».       

Дочитавши, я поглянув на сина. «Дійсно, вже були бідолахи, яких так заледь не вбили, а декого знайшли похованим заживо, тому так важливо розробити правильні способи діагностики за допомогою енцефалографа та тепер світ до цього питання став напрочуд прискіпливим, щоб не допустити помилки. Вже впроваджені схеми, які дають фактично стовідсотковий результат», – відказав він мені. Я побажав дітям удачі в роботі, а далі тихо та ввічливо кивав головою весь вечір. Мої думки, знову, були десь далеко, але я достеменно знав: «Я більше не боятимусь жити».