10 Березня, 2024

Клуб загублених шкарпеток

–       Андрій, попаруй шкарпетки, будь ласка!

Усі знають як складно знайти шкарпетці пару. Коли мама дає мені це завдання, я завжди стресую. Переживаю чи вдасться знайти шкарпетці другу половину, бо інакше вона піде у смітник.

–       Якщо нема пари, то викидай у смітник!

От бачите. Викидай у смітник! Чому люди такі жорстокі до розпарованих частин одягу? А якби неспарованих людей викидали у смітник? Не знайшов пари – смерть тобі!

Бідні шкарпетки. Одна дірява й зашити ніхто не хоче. Інша обтріпана по краях, торочиться. Одяг для нижніх кінцівок переться окремо, що саме собою уже є дискримінаційним явищем. Їх заборонено кидати у пральну машину до інших одеж. Неначе вони якісь прокажені, заражені грибками.

У скрутні 90-ті, берегли кожну шкарпетівку, зашивали навіть великі дірки. Те саме було з кульочками, ми їх мили і використовували знову.

Сьогодні ми живемо в епоху коли усе з легкістю викидається. Без жодного докору сумління. Життя неживих предметів нічого неварте. В давнину, представники Homo sapiens мали лиш декілька речей за життя. Сучасна людина використовує понад мільйон, від викиненої обгортки до великого вантажного автомобіля. Через їх надмір, речі перестали бути в пошані.

Здавна виношував ідею випускати шкарпетки різними. Кожна має бути кольорова, але інакша. Вони повинні бути однакові своєю різністю. Тоді не буде проблема з паруванням. Усі до такої степені звикнуть ходити у різних шкарпетках, що сміятиметься з тих хто ходить в однакових.

Спробуйте походити декілька днів в одній шкарпетці і побачите які люди вас оточують. Одні сміятимуться, інші тикатимуть пальцем. Ніхто не сприймає парну частину одягу одинцем, не розуміє, що бути без пари це нормально.

Але на сьогодні шкарпеткова ситуація вельми сумна. У нашій культурі моношкарпетковість не толерується. Процвітає одношкарпеткофобія, дискримінація за непарною ознакою. Це все через вузьке бачення обивателів. Обмежений кругозір сприяє зниженню емпатії.

Шкарпетка як людина. Упереджене ставлення до одинаків та одиначок називається «синглизм». Стереотип про самітних людей то давня проблема. В радянському союзі, тобто в період московської окупації, був податок на холостяків. За совдепії їх зневажали відкрито. Сьогодні холостяків пригнічують більш приховано.

Дискримінація одиноких міцно вплетена в традиційні устрої суспільства.  Навіть сьогодні існує багато пільг для одружених, чи осіб з дітьми. Чинним законодавством передбачена можливість отримання пенсії померлого чоловіка чи померлої дружини. Якщо чоловік має багато дітей, то може не йти на війну, хоча це несправедливо, бо більше шкода тих хто загинув не встигши досвідчити, що таке бути батьком. Людей з дітьми пропускають в чергах. Вважається, якщо ти одружений, значить більш серйозний і на тебе можна покластися, хоча насправді це не завжди так.

Коли ви йдете вулицею з дитиною і співаєте, це вважається нормальним. Але коли самі наспівуєте пісеньок, то перехожі подумають, що з вами щось не те. Якщо ви, не дай боже, підете в цирк без дітей, то вас назвуть педофілом. Хоч бери в оренду дитину на дві години, щоб сходити нормально в цирк.

У свідомості людей «неодружений» розглядається як «нещасливий». На роботі від холостяків частіше вимагають, щоб вони приходили на переробіток. Згідно з дослідженнями, одружені отримують на 26% більшу зарплатню, виконуючи ту саму роботу.

–       Ти Андрій шкарпетки перебирай, а не роздумуй про високі матерії! – перериває хід моїх думок мама.

Але думка йшла далі. Мене непокоїло, що популярний тканинний предмет одягу асоціюється з нечестивістю та смердючістю. Я відчував особисту відповідальність зламати ці стереотипи й очистити репутацію шкарпеток.

Спершу я думав створити усі шкарпетки світу однаковими, щоб легше було знайти пару. Але відмовився від цієї ідеї, бо світ однакових речей сумний та небагатогранний. Однаковість одягу матиме негативний вплив на творчість всього людства.

Заглиблюючись у роздуми, я усвідомлював що кожна шкарпетка в парі взаємозамінна з іншою. На відміну від взуття, цей одяг немає конкретної правої і лівої сторони. Одну і ту ж шкарпетку можна натягати на праву і на ліву ногу. Взаємозамінність означає, що хоч вони працюють в парі, проте кожна з них є універсальною і самобутньою, відтак незалежною.

Спало на думку написати книжку з назвою «Шкарпетки. Або чому варто любити цю пару смердюхів»? Там я б розлого виклав свої думки про цей важливий та символічний елемент одягу.

–       Ти Андрій ідеаліст. Спустися на грішну землю, трохи приземлися! – мама продовжувала читати мої думки.

Як не крутіть, а шкарпетка це об’єкт для посміховиська. Тато каже:

«Постав свої потняки в кутку!». Мої друзі ображають один одного: «Нюхай п’ятку, дам десятку», «Нюхай мої шкарпети!».

Невдовзі, я на собі відчув що таке бути відкинутим. Зі школи поїхали на екскурсію в Київ. В поїзді мав необережність зняти взуття, щоб того спекотного дня, трохи освіжити ноги. Однокласники почали обсміювати:

–       Фу, не знімай, в тебе шкарпети смердять! Газова камера! Газова камера! Задушимося!

Я розізлився і кинув шкарпеткою в голову однокласника. Він відхилився, шкарпетка попала у вікно і прилипла до шиби. Усі вибухнули сміхом. А що була, м’яко кажучи, несвіжа, то вона продовжувала триматися на вікні.

В купе забігла класна керівничка і не могла стримати сміху коли побачила прилипле на склі. Однокласники показували то на мене, то на шкарпетку і продовжували реготати. У той момент я відчув певне ототожнення себе з найнижчою частиною одягу.

Після цього випадку мені дали прізвисько «Андрій смердюча шкарпетка». Ввечері хлопці збирали гроші, щоб купити вино і напитися разом з дівчатами. Я підслухав їхню розмову.

–       Якраз на 10 людей вистачить, п’ятеро хлопців і п’ятеро дівчат

–       А ще Андрій є

–       Та нафіга нам та Смердюча шкарпетка. Його не берем. В нас все попаровано 5 хлопців і 5 дівчат, а він не приший кобилі хвіст. Нехай смердить десь в іншому місці.

Відчув себе шостим пальцем на нозі. Одинока шкарпетка іде на шмату, об яку витирають ноги. Шмата перед порогом яку навіть до хати не пускають погрітися.

Могло б бути усе по-інакшому. Є багато способів, що можна зробити зі шкарпеткою: натягнути на ніжку стола (щоб не дряпала підлогу), зробити спортивну пов’язку на руку, валик для волосся, маску для сну, чохли на телефон, іграшки, гаманець…

З одиноких шкарпеток могла б бути користь. Але їх викидають. Люди діють стереотипно, стигматизують цю важливу частину одягу, начебто це якесь прокляття.

Шкільний випадок під час поїздки в Києві, став останньою краплею. Коли ми повернулися до Львова, я наважився заснувати організацію під назвою «Клуб загублених шкарпеток», скорочено КЗШ. Разом з моїми знайомими лузерами-самітниками, які також піддавалися булінгу, ми зібрали збори, заповнили відповідні документи і подали на реєстрацію громадської організації. Це було початком заснування одного з найбільших клубів у світі, який перевернув усю політичну систему нашої планети.

Попервах наші зустрічі були схожими на зібрання анонімних алкоголіків. Кожен називав ім’я й розповідав історію своєї відчуженості, говорив як боїться спілкуватися з дівчатами і наскільки йому добре коли він сам. До нас доєдналися інші. Виявилося, що таких як я дуже багато. І їм підтримка потрібна більше ніж мені. Ми запросили психологів, які регулярно проводили бесіди з членами нашої спільноти. Кожен з нас вчився підвищувати самоцінність та приймати себе безумовно.

Я організовував різні заходи для молоді. Мене поважали й приходили за порадою. Тепер я уже не «Андрій смердюча шкарпетка», а «Андрій прекрасна шкарпетка». У мене стало багато друзів. Кожному з них намагався чимось допомогти. Допомагаючи іншим, відчув, що сам стаю щасливішим. Фраза «справжня свобода це дарувати свободу іншому» перестала бути для мене банальністю.

До нас доєднувалося все більше і більше невдах. Почувши про ініціативу, класна керівничка виділила нам комору для зібрань. Разом ми ставали силою, силою безсилих.

Через деякий час, до нас прийшло двоє дівчат. Ми не хотіли пускати їх у свою спільноту. Навіть на зборах проголосували проти присутності жіноцтва у нашому товаристві. Але коли дівчата заходили нам забракло духу їм відмовити. Вони привели подруг, а ті своїх.

У нас зародилося багато традицій. Ми дарували один одному цукерки у шкарпетці. Організовували флешмоб у якому сотні молодих людей прийшли в одній шкарпетці, щоб показати солідарність із самітними людьми. Наша емблема – на білому фоні шкарпетка кольору веселки, а девіз – “Ніхто не повинен бути відкинутим!”. Прапор клубу це велетенська нейлонова шкарпетка на палці, що майорить на вітрі.

Ми ще не знали, що рух шкарпетколюбців пошириться далеко за межі школи, я стану публічною особою, а філії організації повідкриваються у всьому світі. Через 2 роки ми провели у Києві (у виставковому центрі) грандіозний Всесвітній з’їзд Клубу загублених шкарпеток. У заході взяло участь 70 тисяч осіб. Після цієї події, носити одну шкарпетку синю, а іншу жовту стало модним у всьому світі.

Ганебна шкарпетка, яка прилипла до скла і стала об’єктом для посміховиська, була продана на аукціоні за 35 тисяч доларів і тепер красується на славнозвісній виставці символічних речей у Нью-Йорку.

Наша організація створила музей шкарпеток, де були експоновані панчохи особливого вигляду, наприклад з дірками у формі сердечок… У музеї також представлені шкарпетки з унікальними історіями та вироби із порваних шкарпеток які можна зробити вдома.

Ми запустили виробництво розпарованих шкарпеток та панчіх. Кожна шкарпетка яку ми виготовляли, не була схожа на іншу. Як це в природі коли кожен листок на дереві несхожий з іншим. Тепер можна купити одну шкарпетку замість пари. І навпаки, накупити кілограм шкарпеток на багато років. Таким чином, шкарпетка не залежала від свого партнера.

Фабрика почала виробляти одяг з ароматизаторами. Коли ви одягаєте шкарпетки то мікро капсули тріскають і виділяється приємний запах. Можна придбати з полуничним, банановим та шоколадним ароматом.

Наш клуб досі проводить конкурс «Шкарпетка року». Також мені вдалося здійснити ще одну мрію – написавши книжку «Смердюча шкарпетка, яка змінила світ!». На презентації книги тисячі людей аплодували до болю в долонях. Така популярність мотивувала написати другу книжку. Цього разу для дітей під назвою «Капітан шкарпетик. Або веселі пригоди шкарпетки-одинака».

Багато з нас таки знайшли свою пару в середині КЗШ. Але багато хто залишився одинаком, зумівши у повноті прийняти та полюбити себе. Наш клуб провів безліч семінарів по всьому світу, допомігши мільйонам скористатися з самітного стилю життя. На курсах ми розповідали про безліч причин бути щасливим. Ми допомагали тим, хто боявся перспективи ніколи не одружитися або не вийти заміж. Давали практичні поради та вказували на унікальні можливості які мають одинаки. Роз’яснювали, що одинаки мають більше свободи для спонтанності. Вони не обтяжені сімейним життям, мають багато часу для нового захоплення. Більшість сімейних пар занадто зайняті, щоб знайти у своєму завантаженому розкладі час для будь-якого серйозного хобі. Але якщо ви один, то у вас знайдеться час, щоб читати книги, відвідувати кафе чи опанувати якісь нові навички. Одинаки та одиначки мають час, щоб допомогти іншим. І їм не доведеться терпіти чиїсь звички, наприклад, залишені всюди обгортки від цукерок.

Також мене запрошували читати лекції зі шкарпеткознавства. На заняттях я ділився маловідомими фактами про ці тендітні парочки нашого щоденного гардероба. Наприклад розповідав, що найстаріші шкарпетки, були створені в трьохсотих роках нашої ери в Єгипті. Проте, задовго до того, греки у 8 столітті до нашої ери намотували на ноги вовну тварин.

На моїх лекціях ми розглядали ситуацію одного з президентів, який зруйнував свою кар’єру, після того, як показався в мечеті з дірявими шкарпетками. Обговорювали жарт фізика Стівен Гокінга про те, що шкарпетки зникають через чорну діру в пральній машинці.

Але скільки я б не проводив лекцій, не спілкувався з людьми, не давав інтерв’ю, досі найбільше люблю бути на одинці й мріяти про все що забажаю.

Ну добре, годі фантазувати. Як почну вигадувати то мене не спинити. Чекає ще інша хатня робота. Треба поскладати посуд.

–       Андрій, ти чого ті одинарні шкарпетки збирав за ліжком? Я ж тобі казала викинути.
–       Та … на шмату може підуть … – невпевнено пробурмотів я.
–       Добре, що не викинув, я сьогодні знайшла там ще багато пар!