Фронтир

1

Протяжність ущелини Ханта на поверхні Місяця складає близько п’ятдесяти кілометрів. Глибина – метрів двісті. Ширина – тобто відстань між лівим і правим її схилами – сто, удвічі менше. Мільйони років тому космічний велетень рубав сокирою по поверхні природного супутника Землі. Рубанув і пішов собі до далеких планет і зірок.

А шрам від сокири на місячній поверхні лишився. І коли людство дісталося Місяця, на північному краю тієї закам’янілої рани вирішили побудувати базу номер Двадцять вісім – у самій ущелині, на глибині майже двохсот метрів.

Тому сідати на маленький космодром, розташований десь за кілометр від бази, можна було лише з одного напрямку, вздовж самої ущелини. Спочатку ти заходиш на неї з космосу, з посадкової орбіти, виконуєш зависання над місячною поверхнею і акуратно вводиш посадковий модуль між кам’яними стінами. Ущелина пряма, як автомобільна траса у пустелі. Можна переключити керування на автопілот, дістати з холодильника баночку пива і неквапом випити. Посадковий модуль сам летітиме вздовж стін ущелини, поступово занурюючись все глибше і глибше. Сісти він в автоматичному режимі теж може, але більшість пілотів при посадці вважають за краще переходити на ручне керування. Є в цьому якась майже дитяча бравада: «Ага, а я вчора посадив модуль на Місяць. Сам, без допомоги робота!».

У двох своїх попередніх рейсах на Двадцять восьму я теж так робив. Летів уздовж стін ущелини на автопілоті, а на завершальній ділянці траєкторії переходив на «ручняк». Тільки пиво не пив – у мене особисте табу на пиво та алкогольні напої під час польоту. Тому я просто сидів у пілотському кріслі та читав збірку детективних оповідань.

Але втретє насолодитися черговим опусом когось з вітчизняних авторів мені не вдалося. Модуль впевнено увійшов зверху між стінами місячної ущелини і почав рух до космодрому бази. Я перекинув ліворуч тумблер автопілоту на пульті, встиг потягнутися і розправити плечі, не встаючи з пілотського крісла, коли щось голосно бумкнуло знизу, десь під підлогою корабля. Моя «космічна коробка» відразу почала різко і відчутно відхилятися вправо, одночасно завалюючись на бік.

Лівою рукою зачинив скло гермошолома – воно має бути закрите за будь-якої позаштатної ситуації. А правою блискавично відключив автопілот на пульті.

Якби я летів десь у вільному просторі, у подібній ситуації слід було б негайно відключити двигун і спробувати стабілізувати корабель малими двигунами, які використовуються для коригування траєкторії. Але я йшов уже всередині ущелини. Якби я вимкнув зараз маршовий двигун, то мені просто не вистачило б часу, щоб стабілізувати «Мустанга» і піднятися у вільний простір. Мене розмазало б об дно або стіну ущелини.

Тому я ввімкнув двигуни для корегування без відключення головного двигуна і спробував вирівняти посадковий модуль. Частково це вдалося – корабель перестав валитися набік. Але імпульс, що штовхав «коробку» вправо, швидко компенсувати не вдалося, і я відчутно приклався правим боком «Мустанга» до кам’яної стіни. Миттєво зреагував малими двигунами і відлетів від стіни знову до поздовжньої осі ущелини. Але «справу» було зроблено: на екранчику заднього огляду я побачив, що одну з правих посадкових стійок добряче погнуло. Сідати з такою стійкою було жахливим ризиком на межі повного пілотського божевілля. Але спробувати піднятися з ущелини на «пораненому» двигуні, у якого раптом з’явилася бічна тяга чи то через руйнування вихідного сопла, чи то з якоїсь іншої причини, було ще більшим божевіллям. При збільшенні тяги, необхідної для зльоту, двигун міг просто вибухнути. Тому я вибрав найменше з двох безумств і вирішив сідати.

– Двадцять восьма, я – «Мустанг», – сказав у мікрофон у гермошоломі скафандра. – Аварія двигуна. Ймовірно, прогар або руйнування сопла з тягою вправо. Іду на аварійний спуск. Дальність до космодрому двадцять два кілометри. Поздовжня швидкість – стандартна посадкова, вертикальна – нуль п’ять метрів. Завал модуля компенсую малими двигунами.

– Прийнято, «Мустанг», – відгукнувся оператор з бази. – Веду тебе радіолокатором. Тримай нас у курсі. Успіхів, пілоте!

«Успіхів, пілоте!» Зараз це побажання було єдиним, чим мені міг допомогти оператор з Двадцять восьмої. Все інше залежало тепер лише від мого вміння і пані Удачі. Але на самій базі завила сирена, персонал почав негайно одягатися в скафандри, спускатися в підземне сховище. Півбіди, якщо посадковий модуль впаде десь на шляху до космодрому Двадцять восьмої. «Ти був непоганим хлопцем, пілот Йол Гарбуз, і це відчутна втрата для Космічного флоту Землі». Але набагато гірше, якщо моя «коробка», остаточно втративши управління, протаранить споруди бази чи навіть житловий купол.

Загалом, цього разу я не осоромив честь земного Космофлоту. Щоправда, до космодрому Двадцять восьмої таки не дотягнув: не вистачило палива, його витрата була підвищеною через бічну аварійну тягу. Але сів непогано, на рівній площадці, прооравши по поверхні місячного реголіту всього три метри. Двигун відключився приблизно на висоті півтора метри над поверхнею Місяця, удар при посадці був не сильний. Модуль завмер. Якийсь час я з тривогою очікував, що погнута стійка може підломитися і я гепнуся набік, але вона – розумничка! – витримала. Єдине, що стояв я тепер на місячному ґрунті не у класичній посадковій позі «носом до зірок», а з нахилом приблизно тридцять градусів до вертикалі.

– Двадцять восьма, я – «Мустанг». Є посадка!

2

– Ваше прізвище як пишеться – з «S» або «Z» наприкінці? – запитала дівчина – секретар директора Двадцять восьмої.

Бейдж на синьому комбінезоні повідомляв, що моєю реєстрацією на базі займається особисто Анна-Марі Фішер. Довге доглянуте волосся, тонке обличчя, зелені очі.

Я підвівся з крісла, трохи перегнувся через її робочий столик і зазирнув у наполовину повернутий до мене монітор. У графі «NAME» реєстраційної картки значилося «JOLANTII KHARBUS».

– Е… Пишеться трохи не так…

Я взяв маленький листочок для записів з її столу, олівець із вази і написав: «IOLANTIJ GARBUZ».

Дівчина сумлінно переписала мої каракулі в комп’ютерну форму і сказала, кивнувши у бік дверей кабінету:

– Заходьте, Марта Тимофіївна вас прийме.

Я відчинив двері і переступив поріг обителі директора бази.

Марта Тимофіївна Броварець виявилася стрункою жінкою у віці, як на мій погляд, від тридцяти п’яти до сорока п’яти. Коротка стрижка, темно-русяве волосся, кругле обличчя, робочий комбінезон світло-сірого кольору. Сиділа за письмовим столом, на якому стояв портативний ноутбук і було складено одна на одну кілька папок.

Я назвався, вона відповіла тим же, махнула рукою у бік крісла біля столу:

– Сідайте, Іолантію Тарасовичу.

– Можна просто – Йол, – сказав я, сідаючи в крісло.

– У вас була аварійна посадка, – констатувала Марта Тимофіївна, глянувши на мене темно-карими очима.

– Так, щось трапилося з двигуном, – кивнув я. – Раптом з’явилася бічна тяга на посадковій траєкторії.

– Я знаю, – сказала вона. Її руки лежали на столі, і я помітив, що шкіра на лівій руці в неї трохи світліша, ніж на правій, – наче на лівицю була одягнена тонка рукавичка.

– Сіли ви непогано, «Мустанга» уже розвантажують. Я розпорядилася, і наші інженери зроблять докладний аналіз несправності двигуна на вашому кораблі та, якщо це можливо, усунуть її.

– Велике дякую.

– …Але вам доведеться дня на два-три затриматись у нас, – продовжувала директорка Двадцять восьмої. – Відпочиньте, відіспіться. До готелю вас проводять.

Вона лівою рукою клацнула перемикачем на комунікаторі зв’язку і сказала:

– Ганусю, зазирни до мене.

У дверях намалювалася секретар з приймальні.

– Проведи, будь ласка, Іолантія Тарасовича до готелю. Номер уже замовлено.

– Дякую, – я підвівся з крісла. – Радий був познайомитись.

Гануся виходила з кабінету першою, і я помітив, що на її стрункій спині від основи шиї і далі вниз із розгалуженнями на обидві ноги і до кистей рук був одягнений тонкий електронний нейрокорсет. Зазвичай їх носять під одягом, щоби взагалі було непомітно. Але Гануся Фішер чомусь одягла його поверх комбінезону, ніби наголошуючи, що вона його носить.

«Дивно, на Місяці одна шоста земного тяжіння, – подумав я. – Навіщо ж їй ще компенсуючий електрокорсет?»

Але задавати пані Фішер питання, коли вона супроводжувала мене до готелю в адміністративній зоні, не став. Посоромився. Мало які чудасії можуть бути у молодої, красивої і здорової дівчини?

3

Номер у готелі мені сподобався. М’який диван, ноутбук на столі з доступом у глобонет і настінний телевізор з двома місячними відеоканалами, ванна, туалет, поличка з книгами. Затишно і тихо. А що ще потрібно космічному мандрівнику, щоб перекантуватися пару-трійку днів на черговій космічній базі?

Улігся на диван, втупив погляд в білу стелю. Справді, варто розслабитись, відпочити. Тому що аварійна посадка – це все ж таки не розвага, це стрес, це чимале психічне навантаження.

Я згадав Ганусю-секретаря. Симпатична дівчина. Ех, от би запросити її кудись повечеряти! Як вона там мене записувала? «Джоланті Харбас», ха-ха. Смішно, треба запам’ятати. Якщо займусь колись письменством, підписуватиму свої опуси цим псевдонімом.

Ім’я мені вибрав батько. Я був їх із мамою первістком. Вони дуже хотіли дівчинку. Навіть ім’я вже їй підібрали – Іоланта. І не тільки тому, що є таке красиве слов’янське ім’я. Польське, здається. Справа в тому, що саме того року, коли я вже позначився в планах на народження, аспірант Інституту планетології Міжнародної академії космонавтики Тарас Гарбуз – мій улюблений татусь – за допомогою інженера Алевтини Гарбуз – моєї улюбленої матусі – відкрили присутність лантану, п’ятдесят сьомого елемента з таблиці Менделєєва, у вулканічних викидах на супутнику Юпітера Іо. Дистанційно відкрили, звісно, під час спостережень з навколоземної космічної обсерваторії. Поєднання назв супутника Юпітера Іо та п’ятдесят сьомого хімічного елемента лантану і давало ім’я для майбутньої доньки – Іоланта.

І тут лікарі повідомили майбутнім батькам, що народитися має не дівчинка-красунечка, а такий собі вгодований і пустотливий карапуз. На знак визнання наукового відкриття ім’я для новонародженого вирішили таки не змінювати. Тому через кілька місяців реєстраційні записи у всесвітній базі даних поповнилися суб’єктом на ім’я Іолантій Гарбуз. Розглядався ще варіант «Іолант», але мама вирішила, що варіант «Іолантій» таки більш підходить до мелодійної української мови.

Коли хлопчик підріс і став школярем, довге «Іолантій» скоротилося до короткого та енергійного Йол, і навіть Йолка для найближчих друзів. А за наївне запитання «Чому тебе звуть… ги-ги… Ялинка?» Валерка Федорук негайно отримав в око. Хулігана Гарбуза піддали спочатку вчительській, а потім батьківській нотаціям, і він відбув від дзвінка до дзвінка двогодинний строк у кутку дитячої кімнати. Цей сумний інцидент, проте, послужив гранітною основою міцної й вірної дружби хулігана і його жертви, яка триває й донині.

Втім, дівчатками сімейство Гарбуз було теж не обділене. Коли татусь і матуся вже отримали купу премій з астрофізики і викладали в Йєльському університеті в Коннектикуті – де ж їм ще викладати за такого імені їхнього первістка? – сімейство послідовно збагатилося четвіркою моїх сестричок. Спочатку народилися близнюки Марійка і Софійка, а через рік – двійнята Поліна і Карина. «У сімействі планетологів Гарбуз теорія ймовірності точно збожеволіла», – прокоментував ці два дівочі дуплети мій дідусь Петро по татовій лінії, математик. Сестрички з дитинства вирішили, що старшого брата можна використати з відчутною користю. Я був призначений на сімейну посаду верблюдо-коня. Як вони всі четверо вміщувалися у мене на спині, для мене й досі залишається загадкою.

Втім, мені таке дозвілля подобалося: вже в ті юні роки я твердо вирішив стати астронавтом. Рішення було ухвалено під потужним впливом мого дядечка Сергія по лінії мами – він став першим українцем, який полетів у чергову експедицію на Першу місячну базу. Одного разу дядько взяв мене в політ, – не в космос, звичайно, а просто покататися на його власній «Сесні». Зрозуміло, що після цього підліток Йол Гарбуз міцно захворів авіацією та космонавтикою. Тому подорожі чотирьох сестер на його спині просторами квартири сімейства Гарбузів сприймалася хлопцем як тренування на чотирикратне перевантаження.

Після школи я зовсім самостійно і таємно від батьків вступив на факультет «Практичної космонавтики» Інституту імені Сергія Корольова у Києві. Таємно тому, що татусь і матуся дуже сподівалися, що я піду їх стопами і стану планетологом. Батько, узнавши, що його старша дитина є першокурсником льотного факультету, зітхнув:

– Ти – особистість. І ми – різні. Поважаю твій вибір!

Через шість років я закінчив з відзнакою «Королівку» і став космонавтом-профі.

Напевно, я таки добрий син. Тому що все ж таки не став позбавляти батьків їхньої потаємної мрії, і два роки тому закінчив ще й заочне відділення курсу «Планетологія» в Берлінському університеті. Диплом показав батькам. Мама здивовано підняла брови, а тато промовив невизначене «Ну-ну…»

4

…З цими думками про походження мого власного імені я заснув. На щастя, наснився мені не кошмар із моєю нещодавньою аварійною посадкою і катастрофою серед місячних скель. Снилася мені красива і гнучка Анна-Марі Фішер. Взявшись за руки, ми гуляли супутником Юпітера Іо і дивилися, як потужні вулкани викидають у космос розжарені краплі магми. Різних розмірів краплі летіли в космосі й охолоджувалися. Звичайно, якась частина їх летіла у бік Землі та її природного супутника Місяця… І випадала на них метеоритним дощем.

…Думка прийшла раптово, уві сні. Вдарила наче блискавка, і я відразу ж прокинувся. Це ж просто! Як я одразу не додумався?

Я схопив комунікатор і набрав номер батька. Відстань між Землею і Місяцем лише триста вісімдесят чотири тисячі кілометрів, радіосигнали проходять практично без затримки в часі.

Батько зняв слухавку не одразу.

– Тату, ти не зайнятий?

– Та як тобі сказати… – промовив він сонним голосом.

Я кинув погляд на годинник. Ой, у них у Коннектикуті пів на третю ночі! Різниця між «тут» і «там» – п’ять годин! Я – клінічний ідіот!

– У тебе щось трапилося? – у голосі батька прорізалися тривожні нотки.

– У мене все гаразд, – заспокоїв я. – Просто є ідея… Ось послухай. При виверженнях вулканів на Іо вилітають розпечені частки, правда?

– Ну так…

– Вони летять крізь космос, у тому числі до Землі та Місяця, правильно?

– Правильно, летять.

– І випадають дощем на Землю та на Місяць. На Землі вони в більшості згоряють в атмосфері, а те, що не згоряє, піддається додатковому нагріванню в хмарі плазми при падінні, вірно?

– Вірно. До чого ти ведеш?

– Але ж частина частинок падає ще й на Місяць! А на Місяці нема атмосфери. Тут нічого не змінюється за мільярди років. Отже, знайшовши в місячному реголіті мікрочастинки і метеорити з Іо, ми дізнаємося не тільки хімічний склад речовини в вулканах Іо, але і зможемо простежити еволюцію розжареної магми всередині цієї планети за мільярди років її існування – від утворення з пилової хмари і до сьогоднішнього дня!

Я випалив це все на одному подиху.

– Слухай, а справді класна ідея, – сказав батько після довгої паузи. – Стривай, я зараз розбуджу маму …

– Вранці їй розкажеш, – я засміявся. – Лягай спати, тату.

– Ти все ж таки йдеш нашою з мамою доріжкою, – його голос затремтів. – Все ж таки йдеш…

– Тому що ми різні, але ми разом, – у моєму горлі щось наче застрягло. –  Вибач, що потурбував. Але статтю до наукового журналу готуй, моя ідея, ваші з мамою теоретичні обґрунтування! А я тут постараюся домовитися про регулярне взяття проб із поверхні Місяця. Все, бувай, поцілуй мамулю!

5

Знаєте, чого найбільше хочеться після того, як уночі на місячній базі зробиш наукове відкриття? Випити пива!

Двадцять восьма – велика база, осіб на двісті-триста персоналу. Мабуть, у них тут є якась кав’ярня. Ну, чи хоча б бар.

Я вийшов з кімнати. Готельний коридор був коротким. Поряд з порожньою стійкою реєстрації застиг робот – на мою думку, він поєднував функції і охоронця, і швейцара. Коли Гануся Фішер привела мене до готелю, саме він відчинив двері, а потім уважно просканував мою реєстраційну картку.

Я кивнув роботу, як старому знайомому, і пройшов до дверей. Двері виявилися замкненими.

– І як це розуміти? – Я обернувся до механізму.

– Джоланті Харбас, я не маю розпоряджень допускати вас на базу! – викарбував робот.

– Що? Як це? Мені що ж, три дні доведеться просидіти в цій будці? Це з якого ж дива?

– Я вже зробив запит директорові Броварець. Чекаю відповіді.

Ну і справи! Я б ще зрозумів, якби потрапив на якийсь секретний об’єкт. Але яка таємність, якщо у нас вся космонавтика підпорядкована світовому уряду? Від кого секретитись? Від прибульців із Тау Кита?

– Зараз директор Броварець підійде, – повідомив металевий страж, – щоб особисто вирішити вашу проблему.

Гм, «вашу проблему»… З цією Двадцять восьмою явно щось не так…

Ну, по-перше, готель, в якому я зараз перебуваю, розташований лише за двадцять кроків ліворуч коридором від кабінету директора бази. Я б і сам повз нього не пройшов. Навіщо ж мені у супровід була відправлена «Гануся» Фішер? Гм, може, щоб я не пішов гуляти базою?

По-друге, у двох перших експедиціях на Двадцять восьму мене взагалі не випускали з корабля. Четверо хлопців у скафандрах і купа роботів за кілька годин розвантажили доставлене обладнання і заповнили трюми «Мустанга» всім тим, що я мав доставити на навколомісячну орбітальну станцію. Весь цей час я стирчав у командирській рубці посадкового модуля, а після завантаження одразу ж стартував.

Не минуло й п’яти хвилин, як з коридору до готелю увійшла директор Марта Броварець. Чи то вона жила близько, чи то допізна працювала у своєму кабінеті.

– Отже, Іолантію Тарасовичу, ви вирішили прогулятися?

Питання пролунало з відтінком легкої іронії.

– Просто хочу випити пива, – я знизав плечима. – Що в цьому такого?

– Ви можете замовити пиво будь-яких сортів у готельний номер.

– Я хочу трохи розвіятись, посидіти за столиком, побути серед людей…

– Побути серед людей… – луною повторила вона, а потім сказала рішуче:

– Що ж, ходімо… Тут недалеко є кафе «У дядька Кіндрата». Я вас проведу.

– Гм, я міг би й сам дійти, скажіть тільки, куди саме.

Вона уважно подивилася мені у вічі:

– Думаю, що у вас уже виникли – чи ще виникнуть, – деякі запитання. Краще я відповім на них, ніж ви шукатимете відповіді самостійно.

Вона кивнула роботу, і ми вийшли з готелю.

6

Повернули ліворуч і кроків за десять опинилися в широкому коридорі. Коридор розгалужувався і вліво, і вправо, і в нього виходило безліч дверей і вітрин. Було видно і ніші поперечних менших коридорів.

– Це один із «проспектів» нашої бази, – сказала Броварець. – Тут розташована зона відпочинку.

Ми пройшли метрів двадцять, коли з одного з бічних коридорів нам навперейми виїхав інвалідний візок на колесах, у якому сидів лисуватий літній чоловік у зеленому комбінезоні.

– О, Марто! – Візок пригальмував, чоловік трохи підвівся в кріслі, спираючись на руки. – Радий тебе бачити!

– Привіт, Яр! – директор Броварець посміхнулася. – Що це, ти вирішив струснути старовиною?

– Їду в читальну залу, – чоловік знову опустився на сидіння. – Прийшли нові книжки, хочу погортати. А там все одно сидіти, тож я й вирішив прибути зі своїм стільцем.

– Познайомся, – Марта кивнула в мій бік. – Іолантій Гарбуз, пілот з Землі.

– Ярослав Василенко, – ми потиснули один одному руки. – Ви тепер замість Зайченка до нас літатимете?

Валерій Павлович Зайченко місяць тому після досягнення сімдесятирічного віку пішов на пенсію. Він літав на Двадцять восьму років десять, не визнаючи жодних інших рейсів – ось такий був дивакуватий пілот.

– Е… – Я злегка знітився. – Ще не вирішив…

– Час покаже, – сказала Марта.

Ми попрощалися з Васильченком і пішли далі.

– Ось вже не думав, що зустріну на Місяці людину в інвалідному візку, – пирхнув я.

– Зазвичай Яр ходить самостійно, в корсеті, – відповіла Броварець. – А тут, праворуч, у нас спортзал.

Простежив очима за її жестом. Стіна була скляною, відразу за нею розташовувався баскетбольний майданчик. Десятка чоловіків і жінок у спортивних трусах і майках зійшлися у поєдинку.

Я завмер на місці. Переводив погляд з одного гравця на іншого, відваливши щелепу.

Вони всі були на протезах. Хороші, біоелектронні, але протези. Ось у цієї симпатичної жінки років сорока немає правої ноги від коліна. Чоловік близько шістдесяти без обох ніг, на замінниках. Хлопець з правою механічною рукою.

– Ходімо, давайте не привертати до себе уваги, – Броварець потягла мене за рукав.

Ми рушили далі коридором.

– Ось ця рука, – Марта підняла свою ліву руку, – у мене теж штучна. Бачите, шкіра трохи світліша, ніж на правій? Можна було підібрати колір точніше, але я не захотіла. Руку я втратила під час війни.

Я подумки прикинув. Війна закінчилася тридцять два роки тому. Значить, Марті за п’ятдесят?

– Дивлячись на ваш зовнішній вигляд, не скажеш… – промимрив я.

– Ви про вік? – здогадалася Броварець і посміхнулася. – Спорт і косметика!

– А ваша секретарка? – я згадав про зовнішній корсет на спині Анни-Марі Фішер.

– Гануся? – Марта ще ширше посміхнулася. – Півтора роки тому вона мала травму хребта. Пам’ятаєте аварійну посадку вантажного шаттлу «Спейс Дрім» на Гайанському космодромі?

Я пригадав. Більше року тому на кораблі орбітального постачання стався внутрішній витік охолоджувальної суміші. Весь екіпаж валявся у відключці, і лише дівчина-бортінженер встигла вдягнути скафандр. Потрібно було негайно сідати на Землю, і дівчисько без пілотських навичок повело корабель на посадку під керівництвом наземного диспетчера. На «Спейс Дрімах» немає автопілоту, лише ручне керування. Приземлилася дівчина вдало, ось тільки працювати їй довелося за двох, за командира і пілота, перегинаючись ліворуч і праворуч у пілотському кріслі, щоб дотягнутися до кнопок і сенсорів на пульті, а отже, не пристібаючись ременями. Шаттл сів вдало, але при різкому гальмуванні інерція викинула дівчину з крісла.

– На Землі Ганусі зробили операцію, – продовжувала Броварець, – а остаточно відновлюватися відправили на Місяць – тут сила тяжіння менша. Вона повністю вилікувалася, але вирішила у нас затриматися – вона ж не лише мій секретар, а ще й інженер з електромереж. А робота у нас цікава.

– А її корсет?

– Ну, це вона носить, мабуть, за звичкою. Або може не хоче виділятися.

– У якому сенсі «не хоче виділятися»? У вас на Двадцять восьмій що, всі … – Я замовк.

– Домовляйте, – Марта скоса подивилася мені в обличчя. – Ви хотіли запитати, чи всі у нас із фізичними вадами?

– Ну… Е…

– Не всі, – відповіла Броварець. – Із трьохсот шістнадцяти співробітників бази приблизно десять відсотків – цілком здорові люди. До речі, по-моєму, ви сподобалися Ганусі… Ось ми й прийшли.

7

Вона штовхнула одну з дверей з лівого боку коридору, ми переступили поріг і опинилися в невеликому, але затишному зальчику місцевого кафе.

Кафе «У дядька Кіндрата» було виконане в «українському стилі». Плетені тини вздовж стін, на яких сушаться глечики і висять розписні рушники. Підлога устелена покриттям, схожим на свіжу солому. Лампи на стелі зроблені у вигляді зірок, серед яких витягнулася смужка Чумацького Шляху, що розсипалася яскравими блисками. Звідкись повіяло вітерцем, з невидимих полів прилетів легкий запах квітів і скошених трав.

У залі було близько десяти маленьких квадратних столиків. За столом праворуч від дверей троє чоловіків у віці за п’ятдесят пили пиво з рибою і про щось розмовляючи між собою. Біля дальньої стіни, з’єднавши два столики разом, семеро жінок і чоловіків явно щось відзначали, столики були заставлені пляшками і закусками.

За широкою дерев’яною стійкою протирав фужери серветкою чоловік років сорока, одягнений у білу сорочку – «вишиванку».

– Здоровенькі були, Марто Тимофіївно! – обличчя бармена засяяло усмішкою.

– Привіт, Женю, – кивнула Броварець. – Ось привела до тебе на відпочинок відвідувача. Іолантій Гарбуз, пілот.

– Радий знайомству, – бармен простягнув мені руку, я відповів на рукостискання. Права рука його була біопротезом під штучною шкірою. – Євген Кібицький, бурильник.

– Женя у нас бурильник у нижніх шахтах, – пояснила директор бази. – А вечорами ще підробляє ось тут.

– Хобі, – підморгнув мені Кібицький. – І чудова гімнастика для рук, Марто Тимофіївно! До речі хочу вам поскаржитися. У мене на ділянці майже закінчились заряди для вакуумної гармати. Ну, на два-три дні ще вистачить, а потім…

– Ось Іолантій якраз і привіз вам заряди, – Марта кивнула в мій бік.

– Чудово! – Євген розплився в посмішці. – Так, перейдемо до конкретики… Ви що замовлятимете, Іолантію?

– Чи є «Чернігівське темне»? І солоних горішків.

– А мені як завжди, – сказала Марта.

«Як завжди» виявилося ста грамами коньяку з блюдцем сирної нарізки квадратиками. Півлітра пива для мене Кібицький налив у величезну глиняну кружку, супроводивши його тарілочкою з горою горіхів.

Ми сіли за стіл біля стійки. Я сьорбнув пива з кухля, кинув у рот пару горішків. Ще раз окинув поглядом присутніх:

– Значить, усі вони теж…

– Майже всі, – кивнула Броварець, – з протезуванням кінцівок або в екзоскелетах.

– Але… Але чому?

– Чому ми всі, – люди з фізичними каліцтвами, – тут зібралися? – на лобі Марти позначилися вертикальні зморшки, темні брови трохи зрушили до перенісся. – Просто нам набридли рожеві соплі, всі ці толерантні сю-сю та ля-ля на Землі.

Вона відпила коньяк, з’їла квадратик сиру, і тільки потім продовжила:

– Тридцять років тому я та інші, такі як я, повернулися з війни. Нас поважали, нам ні в чому не відмовляли, нам у всьому сприяли. Це, звичайно, було добре, що суспільство і люди, так про нас дбають. Але… Але минають місяці й роки, ти звикаєш до всього цього. І раптом одного разу розумієш, що ти все одно не такий, як усі…

Вона знову відпила коньяку і з’їла шматочок сиру.

– Розумієте, Іолантію, там, на фронті, ми були самі собою. Ми були потрібні. Були на нашому бойовому «передку». А тепер… Ні, я не можу сказати, що більшість із нас була нещаслива. Я, наприклад, одружилася, дуже вдало. Двоє дітей, тепер ще онуки… Стала завідувачкою великої бібліотеки. Тихо, мирно, спокійно… Але нудно і рутинно! Хочеться робити щось дуже важливе. Проривне, рубіжне, фронтирне! Розумієте?

Я мовчки кивнув і сьорбнув пива.

– Ну, ось … – Марта мерзлякувато знизала плечима. – Якось я зібрала своїх бойових побратимів. Ну, тих, які… Які, як і я, зазнали тяжких поранень і були протезованими. Сіли, поговорили… Виявилося, що в них та сама проблема.

Кілька секунд вона мовчала. Погляд блукав десь вдалині.

– А потім народилося звернення до світового уряду. Петиція з конкретною пропозицією. На дебати з чиновниками і депутатами, лобіювання, ухвалення рішення пішов майже рік. Ще кілька років усе готувалося. І ось дванадцять років тому перша сотня наших висадилася на Місяці. З того часу ми й працюємо.

– І ви ніколи не були на Землі?

– Ну що ви? – Марта посміхнулася. – Як можна зовсім не бувати на Землі? У нас вахтовий метод роботи: півроку – тут, а півроку – вдома. З чоловіком, дітьми й онуками.

Вона знову відпила коньяк.

– За час роботи нашої команди тут ми побудували два міста на десять тисяч людей кожне. Напевно, ви чули – бази «Амосов» та «Єлізаров»? Тому наша Двадцять восьма вже тричі змінювала своє місце розташування на Місяці.

Про бази «Амосов» та «Єлізаров» я чув. Це були загальносвітові центри реабілітації оперованих людей на Місяці, в умовах зниженої гравітації.

– Зараз тут в ущелині Ханта будуємо третій медичний комплекс, «Луї Пастер». Роботи ще на два-три роки.

– І те, що тут працює… е… така ось команда, ніхто, крім уряду, не знає?

– Чому не знає? – брови директора Броварець здивовано підвелися. – Ми зовсім не секретимося… Але особливо і не піаримося… Чи ви про те, що охоронець вас не випустив з готелю одразу? Вибачте, Іолантію, ви людина нова. Я просто не була впевнена, що ви правильно зреагуєте на наш персонал, коли його побачите… Ми не секретимося, але вважаємо за краще жити без усяких сенсацій. Без цих журналістських охів та ахів – «мужні герої, долаючи власні каліцтва, захоплено трудяться на благо всього людства». Розумієте? Ми просто хочемо робити свою справу. Добре робити свою справу. Тут на нашому передовому рубежі. На фронтирі.

8

Через троє діб резервний двигун «Мустанга», мурчачи немов приласканий кіт, підняв корабель на навколомісячну орбіту. Камеру основного двигуна справді розірвало – мабуть, після кількох років експлуатації таки виявився якийсь внутрішній дефект металу. Двигун не підлягав відновленню, його треба було просто замінити на новий, але це можна було зробити лише на орбітальній базі. Погнуту стійку шасі правити я теж не наважився, тому стартував з нахилом тридцять градусів – на малій тязі, акуратно, щоб кормою корабля не зачепити гостре каміння стін в ущелині Ханта.

Я зорієнтував «коробку» у просторі, переключив керування на автопілот і потягнувся за збіркою детективних оповідань, коли комунікатор у кишені на грудях скафандра завібрував.

– Ти там як? – запитала Гануся. – Летиш?

– Видерся на орбіту, Сонечко, – Ми провели разом пару чудових днів.

– Гарної орбіти, пілот Джоланті Харбас, – вона засміялася. – Подзвониш?

– Сьогодні увечері, Мала. Щоб твоя директорка нам не заважала.

– Бувай, бувай!

Цікаво, коли там за графіком наступний рейс на Двадцять восьму? Я викликав чергового оператора навколомісячної бази. Ним виявився Ігор Іщенко:

– Тобі чого, Йоле?

– Ігорьку, коли наступний рейс на Двадцять восьму?

Він звірився з графіком:

– Рівно за два тижні, двадцятого.

Я подумки прикинув. За два тижні пошкоджений двигун, звичайно, замінять, а погнуту стійку виправлять.

– Запиши за мною той рейс, – попросив я. Подумав кілька секунд і додав:

– І взагалі всі рейси на два роки вперед на Двадцять восьму теж за мною запиши, гаразд?

– Ого! – Іщенко здивовано свиснув. – Ось як? Ти там що, золоту жилу знайшов?

– Ні, алмазний пояс, – жартом відповів я. – Буду відпрацьовувати посадки на малі планети зі зниженою гравітацією!

Бо приблизно через три роки намічається комплексна експедиція в систему Юпітера і його супутників. Полетять одразу три кораблі, сімдесят п’ять космонавтів. Вчені, інженери і дванадцять пілотів. І чомусь мені здається, що в цій дюжині для висадок на Іо, Європу, Калісто дуже затребуваним виявиться такий собі пілот Джоланті Харбас із великим досвідом посадок на Місяці і дипломом планетолога у бонусі.

Але головне не це. Головне, що на Двадцять восьмій працює Гануся. І ще Марта Броварець з її хлопцями.

Бо якщо є фронтир, фронт, «передок», то хтось же має підвозити на нього патрони, чи не так?