Найщасливіша

Славко провів своїми дужими пальцями поміж гладким, трішки скуйовдженим волоссям Нелі, потім огорнув її обличчя своїми шкарубкими долонями і сторожко торкнувся її розпашілих губ. Неля відчула, як пульсує кров у його венах, як вискакує з грудей серце, як стають вологими й гарячими долоні. Аби тільки ніч тривала вічно, аби тільки довше відчувати поряд його важке дихання, лоскотання вій та колючу щетину на щоках. Щойно починає світати, його запах зникає, розвіюється разом із його образом поміж вранішнім промінням, поміж пташиним співом, і грайливий вітер миттю захопить те відчуття насолоди та душевного тепла, понесе геть. У невідомість. Знову ранок, знову день без його обіймів, але день — то тільки проміжок між ночами, які несуть нову зустріч. День короткий мов мить, день — час на спогади, на відчуття, на роздуми.

Взагалі, Неля любила вбирати тепло ранкових сонячних промінців, відчувати ніжну текстуру своєї шовкової сукні, а ще — коли долоні лоскоче тепла річкова вода. Раніше Неля любила прокидатися рано, щоб прочинити вікно і пальцями відчути, якої погоди варто чекати. А ще вона просто обожнює аромат бабусиних книг, саме тих, які батьки привезли з її сільської хати. Саме цей аромат нагадує про дитинство і бабусині казки біля печі, чи чаювання під яблунею.

Але ж Неля нічого не бачить, зовсім нічого. Вона сліпа. Єдине, що вона знає — обличчя своєї мами і, як виглядає іграшка її дитинства — м’який ведмедик у смугастій жилетці.

Тепер Неля обожнює ніч. Саме з того часу, як познайомилася зі Славком в місцевій бібліотеці, коли туди саме привезти книги написані шрифтом Брайля. Він студент столичного навчального закладу, тож шукав собі якусь літературу для наукової роботи. Вона відчула поміж ароматом старого паперу його парфуми, й заговорила перша. Він спочатку навіть і не зрозумів, що Неля незряча, жартував, запрошував на побачення, поки вони разом не пішли до виходу. Саме тоді помітив паличку, з якою Неля не розлучалася, хоч і добре знала дорогу до бібліотеки. Неля відчула, як Славко зніяковів, потім змінив голос і почав пропонувати свою допомогу. Цього Неля не любила. Ніколи не вважала себе якоюсь іншою. Ніколи не викликала до себе співчуття, більше — ненавиділа, коли люди починали її жаліти. Чому? Вона вміла все, єдине — не навчалася в університеті, про який мріяла. Зате перечитала всі книги, адаптовані для незрячих, і вже планувала їхати до столиці, щоб шукати бібліотеки там. І не дивно, що саме там, де розноситься аромат книг та старого пожовклого паперу, Неля познайомилася зі Славком. Наступної суботи вони знову зустрілися поміж стелажами з книгами, потім пішли до кав’ярні і пили гарячий шоколад з кокосовими тістечками. Неля любить терпкий аромат кави, але смак шоколаду змушує зануритися в дитинство, туди, де вона може насолоджуватися красою всесвіту. Потім вони вдвох поїхали до Києва, де Славко знав усі закутки та вулички. Він записав Нелю до однієї з бібліотек, і тепер мав нести цілу торбину книжок. Зате, як вона цьому раділа. Про його Могилянку могла слухати годинами. Не здійснилася її мрія, ніколи не збудеться, тож їй навіки тільки й слухати про студентське життя, лекції та семінари.

Ще тоді після першої зустрічі Неля ніби випадково поклала до своєї торбини його шарф. В’язаний, від якого відчувається тепло, а ще парфуми Славка. Його сни доступні тільки тоді, коли тримає в руках щось, що належить тільки йому. І ота єдина річ, той шарф, тепер був найціннішою згадкою про нього. Не раз просто тримала в руках, насолоджуючись м’якою текстурою, а ввечері брала його до рук і поринала в сни. Він спочатку дивувався, потім радів зустрічі, потім тулився, обвиваючи тендітний стан та проводячи долонями по волоссю. Вони завжди були поміж книгами, хоча Неля не впізнавала ні своєї, ні столичної бібліотек. Сотні, ні мільйони книг довкола на поличках та стелажах, але жодної живої душі, крім них. І оті книги з різнобарвних обкладинках ніби занурюють у потойбічні світи, де пахне старим папером, а довкола замість метеликів літають літери. Вітер, що розносить їх, ковзає поміж книгами і вириває звідти окремі фрази, чи слова, чи звуки, і починає наспівувати. Славко здригається, бо ж знає, що тут немає нікого окрім них, і ці дивні голоси довкола лякають. Але Неля кладе руку йому на серце, щоб відчути ритм, а потім схиляє голову на плече. Славко уже не зважає на звуки — Неля поряд, все добре. І раптом здригається вже Неля, відчуває ранок.

З того дня, як Неля почала проникати у сни Славка, він зник зі зв’язку. Вона, звичайно, не набридала, але в суботу подзвонила, щоб запитати, чи зустрінуться сьогодні в бібліотеці. «Абонемент не може прийняти ваш дзвінок». Тиша. Від безвиході почала метатися кімнатою, розкидаючи все, що траплялося до рук — настільну лампу, книги, які взяла в столичній бібліотеці, подушки, одяг. Раптом Неля згадала про шарф, той що належить Славку, який є тим містком, що єднає їх вночі. Почала шукати в кімнаті, попід усіма тими речами, що були розкидані на підлозі. Немає. На столі, на ліжку, поміж одягом. Полетіли додолу подушки, ковдра, простирадло, ведмедик у смугастій жилетці. Раптом щось тепле, м’яке, виплетене з натуральних шерстяних ниток. Він! Неля видихнула, притулила до грудей, ввібрала аромат парфумів Славка, його тіла. Це тепер єдина річ, яка залишилася від Славка. Але вона не втрачала надії.

Наступного дня мама викликала лікаря.

— Більше відпочинку і прогулянки на свіжому повітрі, — мовив пан з хриплим голосом, від якого тхнуло ефіром та мікстурами. Неля ненавиділа цей аромат ще з дитинства, коли хворіла на грип чи застуду, і мама годувала її різними гіркими пігулками та напоювала настоянками. А лікарі взагалі були тими людьми, з якими намагалася навіть не стрічатися. Лікарні оминала десятою дорогою. І навіть, коли ті, що в білих халатах, до яких треба стояти в черзі часом і пів дня, казали «направляю на стаціонар», Неля благала маму написати відмову. Так частіш за все і ставалося, і в своїй кімнаті їй було так комфортно та зручно, що одужувала на кілька днів, максимум тиждень. Тепер її до лікарні не клали, і то вже було добре.

Наступного ранку, сказавши мамі, що до найближчої кав’ярні, Неля подалася автобусом до столиці. Можливо, її Славко там, у бібліотеці, шукає собі книги для наукової роботи. Може, він такий зайнятий, що не телефонує, не навідує, а приходить тільки у снах, щоб огорнути своїм теплом і посолодити губи. Його аромат Неля відчує відразу, навіть, якщо його уже й немає, навіть якщо був тут ще вчора. Вона не сплутає його парфумів ні з чиїми. Але ні, там пахло кавою, старим папером, іншими людьми, але не Славком. Вона не відчувала жодної насолоди від того запаху, який раніше навіював спогади про бабуню та її столітні книги. Як вона любила ходити по квартирі з книгою гортати сторінки, щоб той запах старого паперу ставав більш насиченим, від якого поверталася думками в літо в селі. Вдвох із бабцею вони могли все: купалися в озері, збирали гриби, сушили лікарські трави, пили чаї з суниць та трояндових листків, а ще — читали. Тобто, бабця могла годинами читати Нелі, а та слухала, поки не засинала на її зручній плетеній з лози канапі, вкрита пледом. Тепер тільки бентежив той факт, що цей їдкий аромат перебиває всі інші. Ним насичений кожен клаптик цієї бібліотеки, він насувається звідусіль, мов мара, мов привид. І тут… Неля почала принюхуватися, збивати людей, які стояли поруч, немов шукаючи когось.

— Доню, як ти? — Неля немов вигулькнула з чорноти. Чула голос того ж лікаря і мами. Скочила на ноги, почала метатися по кімнаті. Дужі руки лікаря знову змусили її лягти на подушку.

— Доню, більш ніколи так не роби. Ніколи, чуєш? Ти не можеш сама їздити до столиці. Я тобі забороняю. Лікар пропонує покласти тебе в лікарню на кілька тижнів…

— Ні!!!

Мама й сама знала її відповідь. Неля не пам’ятала, що було з того часу, як вона раптово вловила в тій столичній бібліотеці аромат парфумів Славка. Вона не уявляє, як попала додому і хто її поклав до ліжка, а головне, не знає, чи знайшла тоді Славка. На всі запитання мами, чому вона подалася сама до столиці, відповідала, що їй тісно та нудно в цій квартирі, поміж цими просякнутими цвіллю меблями та непотрібними їй речами. З того дня мама навідувалася в кімнату до Нелі кожні пів години, що її добряче бентежило, а часом і дратувало. Але, яке то щастя, що мама не могла зазирнути в її сни. Там Неля могла бути собою, могла робити, все, що забажає, а найважливіше, вона могла бачити! Правда, тільки Славка та книги, та того було досить. Вона взагалі більше не хотіла нічого й бачити, крім нього. Вона не відчувала в житті нічого ніжнішого за його руки, хай і зашкарублі, його вуста, теплі та вологі, його м’яке плече. Тепер він читав Нелі, або розповідав якісь історії з життя, а вона боялася перебити і навіть жодного разу не запитала, куди він зникає вдень. Вона боялася увірвати цю насолоду, боялася, що тембр його голосу зміниться, або він взагалі стихне. Тому, просто віддавалася насолоді від його обіймів та голосу.

Цієї ночі він був особливо ніжним, але якимось ніби схвильованим, чи стурбованим.

— Я заберу це, — вказав на шарф, який лежав на спинці крісла.

Неля відчула, що її обличчя наливається кров’ю, а до очей приступили сльози.

— Я маю забрати свій шарф, — повторив Славко.

— Але ж ти жив без нього весь цей час, ти маєш інші, набагато кращі. Чи знаєш ти, як багато він важить для мене? Чи знаєш ти, що вбиваєш мене, забираючи цю свою річ? Бо я добре знаю, що якщо я не матиму твого шарфа, то і не проникатиму в твої сни і не торкатимусь твого волосся та губ. Я знаю, що це означає — кінець! Моє життя не варте нічого без цих ночей. Я живу заради цієї короткої миті — зустрічі з тобою. Славко, благаю, залиш мені цю найдорожчу річ.

— Не можу, — мовив він якось ніби холодно, відсторонено.

— Я благаю. Обіцяю, що не торкатимусь тебе, просто споглядатиму звіддалік, — Неля ступила крок назад, щоб показати, що для неї достатньо за кілька кроків вбирати його аромат.

— Ні! Досить. Так більше не буде. Якщо я залишу тобі цей шарф, або будь-яку іншу річ, ти однак знайдеш можливість, щоб стрітися зі мною. А так більше не може тривати. Прощай! — Славко не торкнувся її волосся, як робив це зазвичай, прощаючись. Не ковзнув губами по її носі, мов жартома. Він зник, а разом з ним і шарф, сплетений ще його бабцею. Тієї ночі зникло все, що тримало Нелю на цьому світі. Все! Для чого тепер жити, коли навіть Славко відмовився сприймати тебе такою, як ти є? Сліпою! Вона так і заснула, стоячи на колінах.

Наступного ранку Нелю збудила мама, яка важко та уривчасто дихала, сидячи біля ліжка доньки.

— Мам, що ти тут робиш? — Неля злякалася і аж здригнулася.

— Ти марила, щось говорила уві сні, благала смерті. Я… Я хвилююся. Може, все ж до лікарні? Тобі там буде спокійніше…

— Ні! — як завше, вигукнула Неля, тремтячи.

Вона відмовилася снідати, і зачинилася у своїй кімнаті, змушуючи маму стояти біля її дверей і перепитувати час від часу «як справи?».

Раптом озвався телефон, якого Неля вже і не заряджала кілька тижнів. Для чого їй телефон, хто може їй телефонувати?

— Привіт! — озвався знайомий голос. Славко!

Неля ледь не випустила з вологих рук мобільного, захлинаючись від щастя чути його голос, ледь вимовила:

— Привіт…

— Чого сумна? Сьогодні йдемо до бібліотеки?

— А сьогодні субота?

— Так! Ти якась дивна. Я буду в тебе за п’ятнадцять хвилин!

Він вимкнув телефон, а Неля, не відчуваючи ніг, повільно присіла на крісло, вдихнула на повні груди і вигукнула:

— Мам, я, здається, найщасливіша на світі!