Гнати відсьогодні будемо ми

Прокинувся посеред глупої темряви. У голові шуміло. Облапав стіну, але спросоння вимикача не знайшов, тож посунув на кухню в пітьмі. Звісно ж, гучно приклався об двері, ризикуючи довести до нервової гикачки не тільки сусідів, а, мабуть, навіть перешоганих білоруських прикордонників.

Вода з крана пішла в душу, як бавовна в бєлгородські нафтобази.

Завтра рано вставати. Добре хоч, сонце ще не піднімалося. Встигну доспати.

Вчора телефонувала мама. Чи місяць тому? Щось із головою не те, пам’ять рветься, як ота стара бабина підковдра, в яку випадково заліз із ногами уві сні, коли мені було п’ять чи шість.

Мама просила не виходити в магазин, бо на касі в “Форі” роздають повістки. От дурня, вже й із дому не виходити – як вона таке взагалі уявляє? І на роботу не їздити? Та кому я треба в армії з моїми болячками. А якби й покликали – то й пішов би. Інші що, здоровіші? І взагалі: не всім же з автоматами бігати і в окопах спати. Комусь і склади охороняти, і кермо крутити. І цифри рахувати. Раптом що, то й мені діло знайдеться.

Здавалося, сонце тільки сіло: за вікном рожевіло, але не ніжно і бузково, а помаранчево. То, виходить, я проспав майже добу? Дружини поруч не знайшов. Знову допізна засиділася в сусідки? Воно-то справа добра – ті Федорчуки ніяк себе на новому місці не знайдуть, Лара допомагає не так із дітьми-господарством, а більше психологічно… Але треба буде попрохати, щоб не захоплювалася. Врешті, мені теж любові хочеться.

Знічев’я взяв книжку з тумбочки. Що за дурня, це нова сусідка дала? Та навряд. Їх, бідолашних, так утрата рідного дому переклинила – російськовомні з народження, тепер навіть слова орківською гидують. От тому, врешті, Лара, працівник культури, в них так надовго і засиджується – влаштували кухонний розмовний клуб, практикуються.

Може, це жінка макулатуру з бібліотечно-списаних принесла, стіл підперти? Однаково не треба, я сам усе полагоджу! Нахіба в домі цей російський непотріб? Спересердя пожбурив книжку в сміттєвий кошик під столом. Звісно ж, не попав.

За дверима почув легкі кроки, але очі знову злиплися.

Військкомат гудів, немов вулик. Як же все змінилося – коли я тут був школярем, сидів один барбос, гавкав на світ. А тепер стільки людей, і всі ввічливі, всі професійні, всі молоді. “Ваші документи, будь ласка, наступний”, – за десять хвилин прийом закінчено.

– Донесіть довідки, якщо ви є опікуном людини з обмеженими можливостями, маєте білий білет, багатодітний батько…

– А якщо ні?

– Направимо на медкомісію.

Молодь кучкується, збирається в навчальний центр. Такі ж пацани, як і наш Тарас! Тільки Тарасу ще два роки довчатися. А коли довчиться, теж сюди…

Пацани, не спішіть. Давайте краще спочатку я сходжу. Хто ж його летить ото поперед батька в пекло? А далі, усе ж таки, виграємо війну. Щоб вам не на нуль, а в РАЦС із вишів поспішати. Кар’єри робити. Хобі якісь дурнуваті позаводити, цуценят покинутих із притулків нарешті позабирати, повлазити в кредити заради якихось понтових телефонів, смішно голити бороди, гудіти з транспарантами проти забудови скверу перед міськрадою… Будувати нам нове комфортне місто.

На сковорідці шкварчала яєчня. Лара що, поки я служив, ремонт зробила? Вона ж ніколи не хотіла зелених шпалер, три рази поспіль переклеювала білі, переконуючи, що такий колір додає кухні простору і світла.

Голова-а-а… І в очах чорно, хоча сонце аж підскакує в небі, нітрохи не прикрите вутлими фіраночками.

І цей дитячий крик за плечем. Спробував було повернутися – в макітрі закрутилося, схопився за стіл, щоб не впасти. Але стіл посунувся і, здається, перевернувся на підлогу разом із моїм безвольним тілом.

Голова… Свист. Батін крик “Лягай”, сержантська лайка… Чи моя? Ми всі там слів не добирали. Почула б Лара… А хоча вона між цими “бахами” і сама висловлювалася б так, що навіть у Баті вуха в трубочку пов’яжуться. Не дивіться, що працює бібліотекаркою. Коли ми тоді на евакуації заскочили до сусідської машини – аж за кермом 12-річний Ромчик, а його старий на задньому сидінні п’янючий в дупель… Зліва і справа орки, їх офіцер виймає ножа і ріже наші передні шини… Як тільки вибралися за український блокпост, вона хвилин зо п’ять не замовкала. Спочатку плакала, а потім не замовкала… Є що згадати – нема про що онукам розповісти.

Жінка співала колискову зі старого радянського фільму.

Дитина пирхала, перебивала, бурмочучи, що все одно не буде спати, бо їй страшно.

За вікном щось бухнуло. Приліт?

Треба підніматися і тулити до підвалу. Він, напевно, давно відчинений – Павлівна з першого поверху, яка майже ніколи не спить, відмикає загальне укриття навіть швидше, ніж Київщина на онлайн карті встигає почервоніти. А потім чатує коло входу на незмінному пластиковому відрі, перевіряючи, чи всіх малих спустили. Це відро з-під фарби – єдине, що вона привезла до сина з рідних Мостищ. Усе інше згоріло разом із хатою. Тепер у випадку будь-якої тривоги кричить: “Хапайте дітей і котів, бебехи облиште, волонтери нових навезуть”.

За дверима знайшлися інші двері, кроком через коридор. Ліжко, на подушках незнайома світлоголова дівчинка. В ногах сиділа, похитуючись, некрасива жінка в засмацаному халаті.

Глянув на малу, насупився. Тільки хотів було спитати, хто вони і що роблять у нашій квартирі – не встиг, дівчинка закричала.

Не зміг стерпіти крику, захлопнув двері. За вікном знову бабахнуло.

Як же болить голова! Але не можна дозволяти собі зомліти. Тільки не під час прильоту. Потім – скільки завгодно.

Вибрів-таки до виходу. Дивно, звичних східців не знайшов. Одразу випав у двір: вузька асфальтована доріжка крізь високу траву, зелений облуплений штахет…

Десь за селом танцював товстелезний стовп диму, розширюючись між сіруватими хмарами. Дорогою пролетіла автівка, навантажена речами так, що навіть на дах прикрутили обмотане плівкою крісло.

Де я в біса?

Двері за спиною скрипуче відчинилися, жінка винесла дитину, замотану в ковдру, і понесла в бік погреба. Мала зустрілася зі мною очима, зблідла, як молоко. Але цього разу змовчала.

– Дякую, – розтягнув губи в якійсь іронічній посмішці. Від того слова вона позеленіла, немов її от-от знудить.

Дивно, чому мати не дивується появі чужого дяді в… їхній, чи що, хаті?

– Агов? – погукав, але тітка вже зникла під землею. За селом пролунав іще один бабах, цього разу потужніший. Мабуть, найкращим рішенням буде піти вслід за цими двома. Ворожий обстріл – конектінг піпл. У наш підвал свого часу хто тільки не забігав – сусіди, випадкові перехожі, покупці з аптеки, волоцюги, дворові коти. Воєнний етикет, щоб йому – навіть дозволу питати не треба, аби лишень місце знайшлося. А воно знайдеться. І посунуться, і поступляться. І нагодують до купи – всяке бувало.

Погріб зустрів знайомими з дитинства запахами гнилої картоплі, мишей, старого вапна.

Вони сиділи на мішку, міцно притулившись одна до одної.

– Мама, он здєсь! – прошепотіла дівчинка, коли я примостився поряд. – Мам, скажі, пусть уйдьот! Я єго баюсь!

– Не треба боятися, я дітей не їм! – спробував було усміхнутися …

– Настєнька, здєсь нікаво нєт! – обійняла дитину тітка. – Ета проста сон. Тєбє прівідєлась…

Дитина розревлася.

Я торкнув тітку за плече…

І прокинувся в тому ж ліжку.

За вікном знову гримнуло, цього разу ближче.

В голові нарешті прояснилося, зміг як слід роздивитися навкруги.

Дивно, чому я вирішив, що ця квартира – моя? Важкі рожеві тюлі – Лара назвала б їх вульгарними, і була б права. З кутка в куток – радянська “стінка”, половина дверцят перекособочилася. О, здрастуй, набір кришталевих бокалів і… нічого собі, навіть керамічний олімпійський ведмедик.

Двері з того боку коридору – дитяча. Шкільні грамоти на стіні, наївні барвисті малюночки. “Я фея”, “Я принцесса”, “Папа дома”.

Папа, блд.

Папа-добутчик у зеленому плямистому одязі і чомусь із червоними черевичками в руці.

Папа-триколор.

Отут би і мене мусило знудити, прямісінько на харю цього намальованого солдата, на всі його чотири підведені блакитним олівцем зуби. Але за стіною знову гримнуло, і я відключився.

Людей було багато, гомоніли пошепки. Тому я вийшов навпочіпки, хоча й підозрював, що крім малої, мене більше ніхто не завважить.

Кіт у кутку зашипів – смугастий, такий само у бабусі колись грів боки коло грубки.

Лампа під стіною блиснула, але якось стрималася, не вибухнула. І навіть продовжила світити.

Сірі від безсоння обличчя. Пляшка і чарки, деякі накриті окрайцем – поминають. Чорні хустинки на рукавах барвистих ситцевих халатів і синтетичних блузок.

Я навіть зрадів, що на поминки не взяли те дівча, від його криків у голову наче Хаймарси прилітають.

Чого я тут? У ворожому таборі? Щоб що?

Це за те, що я не молився? Боже, зізнайся – це моє персональне пекло?

– Вовочка біл такім тіхім, такім харошім…

– Он і работал всево лішь пілотам, нікаго нє убівал. Атработаєт цель, і на базу…

– Ані нє імєлі права сбівать єґо самалєт на нашей тєрріторіі…

Харошім?!

Атрабативаєт цель?

А якою була ця ціль – дев’ятиповерхівка в Умані? Торговий центр у Вінниці? “Епіцентр” у Херсоні, напханий покупцями? Сонний панельний будинок в Одесі?

А хоч би й не по цивільних… Військові теж хочуть жити. Повірте – хочуть! І їх ваш Вовачка теж не мав права атрабативать на їх землі!

…Розлютився. Закричав. Ще більше розлютився від того, що ніхто не почув.

Засадив копняка найближчому дядькові з сизим носом, що розмірено похитувався над ослоном, народжуючи черговий тост “Мяхкіх аблачьков”. Хоч би що.

Влупив кулаками по столу. Чарки покотилися, пляшка гепнулася на підлогу і впокоїлася купкою мокрих скалок. Усі стривожено вибалушилися, заозиралися.

– Ага, страшно вам? Страшно, старі тарантули? А от вас зараз атработають!

Я скидав на підлогу тарілки, кидався пляшками в вікна, лупив ногами стільці. Двигтів стільницею, немов по ній слоняки танцювали. Гарцював на старих дошках підлоги, влаштовуючи посеред кімнати землетрус на 6 балів. Завивав від люті. Підхоплював з долівки розкидані речі, і за мить вони вже висіли на довбешках гостей, з яких швидкими ривками вилітав хміль. Лаявська на п’ять поверхів, і ще на три поверхи зверху – усвідомивши, що цієї словесної краси ніхто не чує.

Дуже швидко кімната спорожніла. Кіт першим дременув відчайдушним стрибком, завваживши, що шибок більше немає. Люди переважно ламанулися в двері, хоча дехто і за котом плигнув. Судячи з гавкоту за стіною – котресь гецнулося на будку і свою втечу продовжило за компанію з дворовим Бровком, який як мінімум висів у того невдахи на дупі.

Мабуть, у хаті ще й досі, попри протяг, було сперто. І смерділо розлитою самогонкою, вчорашнім олів’є, розсипи якого зараз прикрашали фіранку…

Я повів головою: ніяких запахів, як при вічному омікроні. І до людей не торкнутися. Кого не намагався почастувати стусаном, підганяючи в одвірку – рука провалювалася, немов із туманом боровся…

Сповз на підлогу в кутку, в єдиному чистому місці, куди не долетіли шматки ковбаси і грубі черепки дешевеньких мисок, яким довелося стати жертвами мого праведного гніву. В очі наче пісок набився… я тер їх, по щоках текло, гіркота душила горло…

Скільки я тут?

Як там хлопці, Батя…

А Тарас?! А Лара?!

Це що ж виходить – поки я никаю відверто ворожим будинком… Як мара…

Як?!

…То рідним там скажуть… що мене… Привезуть документи, а може… й закритий ящик… Чи відкритий? Як усе сталося?

Побратими нестимуть на плечах. І винувато відводитимуть очі. Сусіди стануть на коліна… квітки на тротуарі…

Я схопився за голову, волосся плавно потекло між пальцями. Не плачте, я ж тут, я все відчуваю!

…Хто там поряд із ними, хто їх утішить?

Дружина ж боялася цього найбільше! Казала – нічого, якщо без руки чи ноги. Чи без обох ніг. Ми тобі металеві поставимо. Буде треба, то й на руках носитиму. Тільки вернися…

І обіцяв. Божився, бив себе в груди!

То виходить, що я тепер – брехун?

А Ларі гірше. Вона – вдова…

– Вот, і Настєнька ґаваріла, что відєла страшную чєрную фіґуру… – з дверей визирнуло злякане жіноче обличчя. Зойкнуло, побачивши розгардіяш. Зникло.

Потім знадвору знову відчинилося, і до кімнати заплив чорнорясний священник зі здоровенним хрестом на грудях.

– Да нахрюкалісь ґості тваі, да мардабой устроілі, –  примирливо бурмотів піп. – А нарассказівалі ужастєй, чтобі за пасуду не платіть…

– Да уж нє абессудьте, – запхнула тітка в кишеню (ого, у рясі є кишені) попові якісь папірці. Фублі їхні, мабуть. – Асвятітє дом-та. Ізбавітє ат бєса…

Гість поставив перед собою відро, з якого стирчав уже добряче натомлений службою віник.

– Знать, не дєман Азавсталі! Маріупаль асвабаділі, і тут с Божьєй помащью… Падсабі-ка, падлей із бутілачкі… Вот так… “Жівій в помащі Вішняґа”…

Вмочив своє нехитре знаряддя, почав розбризкувати воду, сонно читаючи з книжки. Вода потрапила в обличчя, от я і чхчнув.

Не знаю, що вони почули. Але обоє сторожко прислухалися. Врешті піп вирішив зрадіти:

– А-а-а, пуґаєтса, нєчість! Сєйчас я…

– А сєйчас я! – що там має робити порядна нєчисть? Чим там вона в кіно радує екзорцистів? Я поклацав лампочкою. Повмикав і повимикав телевізор у сусідній кімнаті. Погрюкав дверима. Врешті зняв зі стіни ікону і з гучним тріском надягнув поганському попові на голову.

– Ааа, крєста нє баітсааа! – заверещав дядько і рвонув на вулицю. Перечепився через поріг, заїхав мордою в курячу миску. Не знаю, чи всі зуби виніс за хвіртку.

Вночі сюди ніхто не приходив. На ранок теж. На шляху люди прискорено пробігали повз паркан, злякано зазираючи у двір. Бабці навіть хрестилися.

Наступної ночі неголений молодик заліз до дитячої через вікно. От бісовий народ – це ж, мабуть, ходять чутки і про горе, і про чортівню, і однаково якась падлюка ризикнула пограбувати спорожнілу хату… Я зачистив два проводи на переносці, та яаааак приклав паразита до дупи! При житті завжди хотілося дізнатися, що з того буде.

При житті…

Думав – убив. Але хвилин за п’ять парубійко оклигав і, не видаючи ні звуку, рвонув услід за місцевим воєнним корабльом. Знісши по дорозі віконну раму.

Їсти не хотілося. Пив воду, але коли зрозумів, що роблю це за звичкою, розбив останню чашку.

Тинявся, дивився, слухав. Думав, сердився, знову слухав, мотав на вус. Гнів накопичувався і нуртував у душі. А що вже кому тепер із тої щирої, справедливої люті?

Знічев’я почав робити найзапеклішим селянам дрібні капості: завалив кілки, якими підпирали шворки з мокрими лахами, і штани з простирадлами полетіли в багно. Вигнав бичка з загону, а він, на хвилиночку, нітрохи не теля, місцевого дільничного з сільради потім знімали. Лупив ногами у вхідні двері, по десять хвилин тиснув на дзвінок…

– Награвся? – засміялися за плечем.

Озирнувся. Жінка в чорному спортивному костюмі, дідок у линялому кашкеті. Здається, я їх уже бачив на вулиці, але сприйняв за аборигенів.

А тепер стояли за кілька метрів – вона руки в боки, він зіпершись на паркан – і дивилися прямісінько у вічі!

Аж на серці потепліло:

– Наші?!

Жінка засміялася. Обійнялися.

– То ви… теж цейво?! Ті, яких… не бачать?

Дід винувато розвів руками – що вже поробиш…

– Земляки… Але що ми тут робимо?

Посмутніли. 

– Здається, ти вже більше не Сирському підпорядковуєшся, солдатику,– стенула плечима жінка.

– А кому ж? – войовничо задер носа дідок. – Ти, хлопче, присягу давав? То що там казалося? “Виконувати свої обов’язки”. Не “до смерті”, а просто “виконувати”, і все. Так що досить гратися в дезертира, війну ще треба вигравати! От, ким ти був?

– Цейво… По будівництву… штукатурив…

– У війську, довбню!

– А… Вантажі доставляв…

– Тьху! – дід аж кашкетом об землю вдарив. – Шохвер! Нам би сапера, або хоча б спеціаліста з електроніки… Ідея в мене є…

– А це – родина того орка, що тебе… ну? – жінка хитнула головою в бік хати, де я перед тим жваво малював багнюкою на стіні “ПТН ПНХ”. Тепер у дворі метушилися налякані люди, орудували тряпками, поливали стіну з відер. Інколи навіть крізь мене пробігали, але я вже перестав звертати на це увагу.

– А? Та ні… то я так… вони ж усі тут: “Хахлов нужна унічтожіть как націю”, “Жаль, у суравікіна не хватила мощі сравнять Києв с зємльой”…

– Ага! – з розумінням хитнула вона головою.

– А вас яким вітром?

Її обличчям майнула тінь.

– Волонтерка вона, – обійняв дід жінку за плече, співчутливо шморгнув носом. – Сталева, на таких ви всі трималися! Уяви: повний бус цивільних, і… Клятий снайпер. І це ж спочатку загальмувала, і тільки після того дозволила собі відійти…

– З чистою совістю! – скинула руку товариша з плеча, вперто глянула перед собою. – А якби в кювет, перевернулися? Навіщо війні ще більше жертв? Там поранені, діти…

– А я комбайнер! – вдарив себе в груди старий. – Найкращий, херсонський! Вже давно на пенсії рибалив, але парубки до військкомату пішли, і мене знову припросили… Шкода, недовго натрудився. На бісову міну наїхав! Жирний чорний дим і отой запах горілої чи то гуми, чи то сірки – досі в грудях як камінець, усе викашляти не можу. А далі протелепався в тій хаті, а там Васіньку-гєроя поминають! На пшеничному полі, в якомусь кілометрі від села, смерті натикав. Перед Сатаною, мабуть, то й герой, а як на мене – воєнний злочинець і мєрзость, от хто той Васінька!

– І в мене поминали, льотчика… – почухав потилицю я. – То що ж це, наших убивць забаранили, і ми з їх гнилої пам’яті постали? Радість же яка… Але чому саме тут?

– І з того світу дістану… Як не його, то його вилупків… – прошепотіла жінка. – Я це думала, коли відходила. Досі пам’ятаю металевий смак крові на губах у ту мить. Більше смаків не відчуваю…

– І дістала? – схилив дід голову до плеча.

– Обома руками… – кровожерливо всміхнулася вона, а потім плюнула: – Потримала ту п’яницю за шию вночі, та й відпустила. Бо що це змінить?

– А зате ж оце!.. – злорадно хитнув дід головою за село, де вчора… чи скільки там днів тому… чорніло небо.

Жінка радісно підняла руку і дала старому “п’ять”.

Я аж задихнувся від несподіванки:

– То це що ж… Ті бубухи – це ви?!

– Не тільки недопалки Залужного творять дива, – захихотіли земляки. – Ти хоч уявляєш, де ми зараз?

– Еммм… Ростов? Підмоско’я?

– Покровськ! Чуть-чуть кілометрів від Якутська! – здійняв вказівного пальця дід, немов досвідчений учитель географії.

– Постривай, це ж від нас… це ж… – я гарячково пригадував карту ворожих територій. Кілометраж ніяк не складався, але безпілотники так далеко навіть у казках не літають.

– Якщо уявити, що в росії є дупа, то ми ще далі! – пирхнув дід.

– І що ми тут робимо?

– Ти – стіни лайном мастиш і аборигенів до інфаркту дрібними капостями доводиш. А от ми! – він знову здійняв угору пальця. – Шукаємо слабкі точки у ворожих об’єктах, після чого намагаємося вдало на них “покурити”.

Я зиркнув на цих двійко вже з повагою. І заздрістю.

– А мене візьмете?

– А що нам шохвер, у нас і авто немає! Не зібрали ще для примар транспорт… – зам’явся дід, немов балувана Галя на сватанні.

– Та візьмемо, звісно ж! – радо поторсала за обидва плеча жінка. – А про транспорт – то він язиком так собі меле. Ми в вантажівки підсідаємо, у потяги. І нормально собі їздимо.

Вулицею поспішав уже знайомий мені піп, та не сам, а з двома колегами. Животи і хрести в них були більші, тож неважко здогадатися, що сільський “спеціаліст” запросив підкріплення з району.

– Ех… – вирвалося зітхання. – Це ж запишаються. Вирішать, що впоралися-таки з нечистою силою, перемогли мене… Як того “демона з Азовсталі”. З “демоном” їм було легко: самі вигадали – самі “перемогли”. А тут ми ж таки якщо й не во плоті, то хоча б при добрій пам’яті!

Жінка з дідом зглянулися і зареготали.

– То що ти пропонуєш?..

– …Погастролювати тут наостанок?

– Та так, щоб аж до самої нашої Перемоги підскакували! – хижо всміхнувся я.

– А чому тільки до?

– А тому, що після Перемоги в них з’явиться багато нових страхів, – примружено проводжаючи очима своїх “бісогонів”, усміхався я. – Скажімо, як вижити в роки битви місцевих князьків за трон. Чи як поховатися від звиклих до крові “шалених максів”, які повертаються до них із фронту.

– Диви, диви! – заохотився дід. – Вже кадилом махати почали. Оно там-о! Парубче, що ти такого начудив у тому дворі?

– Козу тишком у хату завів, до хазяйської спальні… – жінка пирснула, – та до ліжка її, до ліжка… А дурило-господар зоп’яну й поцілував. А потім намацав роги… Ой, як він по селу тікав, забувши начепити хоча б “сімейки”, як верещав, що його біси спокушають!

– Ага, біса гонять! – цокнув язиком дід. Обтрусив кашкета, войовничо начепив набакир. – Ну, чого б тим попам не молитися Богу, як усі нормальні священники. Не читати гарні промови, чи то пак, проповіді про те, як правильно жити на світі і що є гріх. Так ні ж, наче пороблено: загарбницьку війну благословляють, вербують пацанву на м’ясні штурми, дурячи зелені голови Царством Божим. Ну, то начувайтеся: сьогодні гнати будемо ми! Усе вам випомню – і спєціяльную ваєнную апєрацію, і викрадене зерно, і внуків у погребі… А головне – як ваша братія їм гармати освячувала, щоб краще нас, мирних людей, убивали…

Сонце покотилося до обрію. Котися, котися. Додому, до Київщини. Побачиш там Лару, то поцілуй її промінчиком, гаразд?

Я ж коли оце все закінчу… А війна закінчиться ще за моєї пам’яті, я це кожною крапкою душі відчуваю… Крім душі, в мене нічого більше й нема… То я знайду дорогу. Доберуся і сам її розцілую. Не знаю, як, але вірю, що вона відчує. І Тарасик…

– Гей-я! – якщо слух не обманює, то дід знайшов у гаражі старенького тракторця і вже завів двигуна. А ворота ж на замку! Але хіба це перешкода для впертюха-халамидника на розвалюсі? Зараз яааак вилетить, фарами яааак засвітить!

О, так, у цьому селі надовго запам’ятають візит “нечисті”.

Завваживши на веранді відерце з фарбою, я знову взявся за улюблену розвагу – графіті.

“покайтесь, грешники! черт на троне, страна летит в ад!”

І хай-но тільки три специ з нечистої сили не підтвердять, що на власні очі бачили появу цього дива!

Попи збилися в купку і, покидавши кадила, завзято хрестилися. Один зиркнув догори… Заспівав якогось псалма і, не замовкаючи, крабиком позадкував до воріт. То моя новоспечена побратимка видерлася на дах і, балансуючи на козирку, вимахувала шваброю, на котру начепила довге біле простирадло, в поверх – вичеплений у чиїсь шафі солдатський кітель із триколором.

З пекельним гуркотом, виваливши-таки гаражні ворота, на подвір’я вискочив тракторець. Попи веселою зграйкою, ненадовго застрягши у хвіртці, кинулися на шлях. Тракторець із порожньою кабіною, загрозливо погиркуючи, помчав за ними.

О-о-о, так, веселий у мене зібрався курінь. Начувайтеся, вороги! Гнати будемо аж до москви і назад.

І гнати будемо з фантазією!