Шовкові крила

1.

Першим яскравим спогадом з дитинства була заплакана мама. Вона сиділа поруч з Дмитриком на кушетці і намагалась уважно слухати, що їй говорить поважний товстопузий дядько в білому халаті.
— Що ж ви мамочка сирість тут розводите. Ну так, не буде ваше дитятко літати. Від цього ще ніхто не вмирав.
Дмитрик завовтузився на кушетці. Він трохи заздрив зручному кріслу дядька. Воно так не скрипіло і не липло до ніг.
Ще й в цій світлій великій кімнаті вона виділялась своєю коричневою подряпаною чужорідністю. І їх з мамою на неї всадили, наче вказуючи їх місце.
Дмитрику не дуже був зрозумілий зміст розмови. Йому хотілось додому дивитись мультики, але мамі було важливо водити його кожен тиждень до нового дядька і потім плакати.
Тато сказав, що не може заборонити їй страждати. Це теж не дуже було зрозуміло хлопчику, тому він просто робив, що йому говорили і намагався нікого не засмучувати.
— Можливо якісь ліки допоможуть. Або операція, — на останніх словах мама прикрила вуста рукою, бо мабуть сказала щось страшне для самої себе.
— Вітаміни, мила моя, максимум. І то, щоб чалапав нормально. Не всі мають літати, просто змиріться з цим. Ви ще молода, то наступні будуть літати. На землі комусь теж треба бути.
Йшли додому мовчки. Дмитрик отримав обіцяне морозиво і просто насолоджувався теплим днем. Іноді мама забувалась і крокувала в повітрі, а хлопчик просто висів на її руці.
— Ксеню, добрий день.
Поруч приземлилась сусідка з пишною зачіскою та яскравими губами. Мама завжди зітхала коли її бачила, а тато втягував живіт. Можливо й мама втягувала, але це було не так помітно.
— Добрий день, Мариночко. — Знову це зітхання. — Ось йдемо від лікаря. Чергового.
Це слово боляче кольнуло хлопчика. Не до кінця розуміючи, що саме зробив, він зщулився, щоб займати меньше місця.
— Не картай себе мила. То ж не твоя вина. Колись я правді чула, що як вагітна багато картоплі їла та мало літала, то й дитина коріння тоді пустить. Ти ж не їла?
Хлопчик подивився як мама заперечливо похитала головою і зрозумів, що в усьому точно винен лише він.

Другим спогадом стала поїздка. Одного разу все ж дядьки скінчились і Дмитрика відправили на літо до бабусі з дідусем.
— Це для твого здоров’я. — Казала мама і було видно, що вона сама в це не дуже вірить.
Тато просто підкручував вуса і кряхтів.
— Була б дитина, як дитина, то зараз на черговий повітряний потік і через десять хвилин на місці. А так трястись в тому автобусі.
— Ти ж розумієш, що я поїхати не можу.
Дмитрик лише знав, що мама тепер не їсть взагалі картоплю. Можливо в автобусі пахне нею. 
В автобусі їхали переважно літні люди, або жіночки з зовсім маленькими дітьми.
Тато почав доволі голосно розповідати бабці поруч, чому вони їдуть автобусом.
— Та оце син не літає. Тому й доводиться на перекладних. — Йому треба було виправдати самого себе в першу чергу.
— Ой горе-горе. — Жіночка зітхала і жалісливо дивилась на Дмитрика. — То значить, якийсь урок ви мали отримати. Спокутуєте гріхи роду.
— Так. Все життя оце так і будемо маятися.
Далі вже Дмитрик не слухав. Відвернувся до вікна і рахував до десяти усе, що траплялось на шляху. 
Десять дерев. Чому всі навколо вважають це бідою? Десять білих машин. Хіба не можна все життя і не літати? Десять людей. І для кого це дійсно покарання?
Їх зустрічав дідусь, а тато віддавши сумку відразу повернувся в автобус.
— В об’їзд швидше буде.
Дві пари блакитних очей провели поглядом автобус. Якщо в одній ще жевріли вогники надії, то в інших був пил мудрості та спокою.
— Полетіли тоді, раз таке діло?
Підхопивши Дмитрика на плечі, чоловік хвацько відштовхнувся від землі і піймавши потік почав розганятися.
— Ой дідо, страшно!
— Ти тримайся за плечі, а не за вуха. Бо так з вухами і полетиш вниз.
Дмитрик розсміявся, бо дідо завжди так говорив, але вуха так само залишались на місці.
Їм зустрічались поодинокі знайомі діда і кожен з них підморгував хлопчику та казали, що козаком виросте.
— Дідо, а козаки літали?
— У кожного був свій талант. Хтось вправно справлявся з шаблею, а хтось смачно готував. Ти обов’язково будеш мати своє місце. Я це своїм серцем чую. А ще, що хтось багато цукерок їсть.
Це був один з останніх польотів разом, бо поки хтось йде вгору — комусь треба спуститись вниз.

А третім спогадом була Агата.

2.

Звична стежка вела до річки. І вже підходячи ближче Дмитрик почув незвичний шум. Плесо води залишалось меланхолійно спокійним, але хтось намагався це порушити. 
Визирнувши з-за довгих гілок верби, хлопець помітив дівчинку сидячу на стільчику. Нудьгуючи вона підперла підборіддя рукою, а іншою все намагалась докинути камінчик у воду.
— З такою вправністю, то тобі ще довго доведеться кидати. — Дмитрик визирнув і відразу продемонстрував, як треба робити.
Кола розходились одне за одним.
— А хто тобі сказав, що я хотіла зробити саме так?
Дівчинка випнула нижню губу і зщурившись дивилась в далечінь, ігноруючи хлопчика.
— А мене Дмитриком звати. А тебе як?
— А мене ні. — Дівчинка дивилась, як вперто незнайомець моститься вже поруч з нею. — Міг би хоча б спитати чи можна сісти.
— Це ти на моєму місці сидиш, тому це я дозволяю тобі залишатись.
Фиркнувши вона мовчки встала і перетягнула стілець в сторону. І саме тоді хлопчик помітив на її ногах якусь дивну металеву штуку.
— А що це таке в тебе? Браслет, як на руці тітки носять?
Не чекаючи на відповідь Дмитрик підповз ближче, щоб роздивитись дивовижу. Тепер весь день ставав дивовижним. Це дівча було епіцентром дивного. Всілось в його таємному місці, кола пускати не вміє, ще й щось на нозі носить.
— Обважнювач, щоб не полетіла кудись.
Хлопчик лише здивовано кліпнув.
— Так хіба буває? 
— Як?
— Щоб забороняли літати? Хіба не навпаки все? Спеціальні гуртки та змагання у витривалості та швидкості?
Він підхопився і почав кружляти навколо.
— Ну коли ти всім заважаєш, то єдиний спосіб підрізати твої крила.
— Але в тебе немає крил. — Хлопчик ще раз кинув погляд на худорляву спину.
— Це такий образ, — дівчинка закотила очі і відвернулась, — книжки треба читати. Ми літаємо без крил, бо народились такими. А птахам крила треба. В кого не такі вправні чи сраки товсті, ті пішки ходять.
Тепер зітхати була черга Дмитрика.
— Неправда! Я от народився таким.
— Ти літати не вмієш? Так от про кого тітка казала, що приїхав хворий хлопчик.
— Я не хворий!
— Але не літаєш. — Дівчинка підсунулась тепер сама ближче.
— Я щось інше вмію робити в цьому житті. — Дмитрик задер ніс догори, щоб зрадницькі сльози з соплями не виказали справжній хід справ. — Тільки я ще не знаю що.
Дівчинка прутко заховала стільчик в очереті і потягнула хлопчика за собою.
— Мене Агата звати. Будемо шукати твій талант. — Її долонька була прохолодною і дуже цупкою.
Те літо вони провели разом.
Дмитрика не питали, де він пропадає, бо й так вистачало роботи. За Агату не хвилювались, коли взнали з ким вона гуляє.
— Та то кволе таке, як курка. Недарма його спихнули.
А діти тим часом тікали у балку і все намагались знайти той талант.
Слухали дерева. Ходили повз череду корів, бо Агаті здалось, що можливо Дмитрик, або зможе почути їх думки, або швидко побіжить раптом що.
Шукали молочай, яким їх лякали, щоб зрозуміти чи може бути в крові протиотрута.
Нічого не знайшли, але наїлись листя вишні.
— А хто тобі взагалі сказав, що ти не вмієш літати?
— Дядько у лікарні.
Агата фиркнула. Вона нагадувала цим Дмитрику їжачка.
— Треба завжди все перевіряти. Не можна порожньо довіряти дорослим. Вони багато обманують і роблять так, як зручно їм. Бо ми діти, їм незручні. Будь-хто не схожий на них відразу незручний. Пішли пробувати.
З високого пагорба відкривався гарний краєвид. Дмитрик уважно слухав Агату.
— Просто розганяєшся і стрибаєш. Ти сам маєш відчути, ту легкість. Вона тебе починає переповнювати. Як ото коли лимонаду нап’єшся і тобі так добре стає, що хочеться співати.
— В мне гикавка після лимонаду.
Агата махнула на нього рукою і підштовхнула до краю.
Збудження підігрівало краще, ніж умовні бульбашки і хлопчик обережно крок за кроком підходив ближче.
— Набираєш повітря і летиш. — Знову нагадала Агата.
Хлопчик коротко кивнув і тепер вже підстрибуючи розігнався. Підстрибнув і замруживши очі чекав на бульбашки. Всередині все завмерло і він вже думав, що все вийшло, як відчув, що сторчака котиться в рівчак.
Позаду приземлилась Агата і в’юнкою яскравою плямою бігла до друга.
— Не забивсь?
Коліно зрадливо почервоніло, але спершись на руку хлопчик впевнено зміг на нього стати.
— Не було тих бульбашок. Ото як в тебе на нозі браслет, оце в мене все тіло в них. Тільки так красиво не блищать.
Скривившись він підвівся і мовчки пішов вперед, а слідом вже підтримуючи тишу пішла Агата.

Вони лежали горілиць у високій траві та дивились, як летять хмаринки.
— Може ти вмієш розв’язувати складні дорослі приклади?
— Я ще таких не бачив.
— І то правда.
Вітер хитав над ними стеблинки і кожен з них думав про своє.
— Але ж ти не перестанеш шукати свій талант?
— Ні.
— Я тобі буду допомагати.
Дотик прохолоди її долоньки став чимось на кшталт підпису угоди.

3.

Йшли роки і Агата дотримувалась своєї обіцянки.
Зараз Дмитро читав статті про черговий експеримент на який вона його підбила.
Нелітаючих дітей перестали ховати і хотіли інтегрувати в суспільство. Воно ще не було готово на такий рішучий крок, тому поки що з’являлись один за одним дослідження природи цієї аномалії та пошук способів її вирішити.
В коридорі метушились батьки.
— А ти не заведеш Ланочку у школу? — До кімнати заглянула мама.
— Заведу. — Залишилась одна стаття, де були самі суперечливі факти і йому хотілось встигнути прочитати її.
— Як чудово.
Почувся металевий дзвін. Дмитро чудово знав цей звук.
— Можете не надягати, — все одно доведеться сказати, бо мама не заспокоїться, — зі мною буде Агата.
— І що вона в тобі знайшла? — Почувся вже голос батька. — Майбутня лікарка і ти художник. Краще б собаку собі завела, ніж оце панькатись.
— Вітя! — Мама обережно шикнула. — Ну що ти таке говориш?
— А що Вітя? Хіба я не правий? — Двері він вже відкрив настіж і став у дверному отворі. — Син і сам це має розуміти. Здивований, як їй ще це не набридло.
— Що саме? Яка саме моя риса має бути замінена собакою? — Хлопець згріб вирізки в рюкзак, де вже лежав маленький етюдник для запланованого планеру.
Різкими кроками батько наблизився до хлопця і шарпнув того за плече.
— Ти не забувайся в чиєму домі живеш і чий хліб їси! 
— Я хоч завтра можу переїхати в будинок діда, щоб не муляти вам очі своєю недосконалістю! 
— Так вперед. Хочу подивитись через скільки ти приповзеш назад. А ти саме приповзеш, бо літати ти не вмієш!
— В мені є і твоя частка. Можливо саме вона хибна?! — Перед носом хлопця гримнули двері і він почув напівшепіт мами.
— Шмаркач! Нам теж треба нарешті подумати про себе і переїхати у Верхній світ!
— Що ти таке говориш? Як-не-як допомога є. А з’їде він, що люди скажуть.
Дмитру не хотілось далі слухати, тому він вийшов з кімнати і взувшись вибіг з квартири кинувши на ходу:
— На вулиці почекаю.

Вітерець ніжно куйовдив волосся хлопця, поки той мружачи очі від сонця поглядав в сторону зупинки.
Слова батька не були для нього чимось новим і він чудово розумів, що Нижній світ саме для таких людей як він. Сюди приходять, або народжувати, або помирати.
Зрідка хворіти і майже ніколи прожити усе життя.
Раніше він вдавався до хитрощів і вішав собі сам обтяжувач. Вигадував кожного раз історію, чому саме має його носити і якось всі звикли, що він не літає. 
Він почув колись історію, що в інших країнах починають робити ліфти та інші механізми для з’єднання Верхнього та Нижнього світів. Це було чимось фантастичним і він не був впевненим чи дійдуть ці технології до них за його життя.
Або він сам має переїхати туди. Тільки це не сусіднє місто. Всі будуть далеко. І Агата буде далеко.
— Агов, про що ти тут так серйозно замислився? — Агата винирнула з-за його плеча, немов метелик на згадку про себе. — Знову батько?
— Нічого не змінюється. Тому буду переїздити. Не знаю ще як витягну все, але якось впораюсь. Давай пізніше, бо вже оно малеча біжить.
Ланочка підстрибувала і ненадовго зависала у повітрі. Вхопившись за руку брата вона зачаровано дивилась на Агату та уважно її слухала всю дорогу.
Колись в емоціях, так схожими на батькові, вона питала чому в неї не Агата сестра і чи можна помінятись, хоча б трішечки.
— А ви мене і забирати будете, так?
— Ні, батько забере. Давай малеча, успіхів і всякого такого.
— Бувай! — Агата махала рукою, поки дівчинка не забігла до школи. — І ти не будеш сумувати? — Вже вона перевела погляд до хлопця.
— Я ж не на край світу їду. Це просто передмістя. Але не здивуюсь, якщо вони переїдуть у Верхній світ на другий же день.
— А раптом саме сьогоднішнє дослідження дасть результат і ти ще й в гості будеш їздити. Якщо захочеш звісно.
Дмитро лише слабко посміхнувся. Все це він робив лише заради Агати. Кожного разу, коли не вдавалось йому було байдуже на власні почуття. Йому не хотілось засмучувати дівчину.
– Якщо захочу.

Подвір’я лікарні було переповнено: практиканти, лікарі, пацієнти та супроводжуюча їх команда.
На противагу цьому біля потрібного кабінету було порожньо. Агата в знак підтримки підняла вгору стиснутий кулак і залишилась в коридорі чекати.
Здавалось, що Дмитро знову опинився в дитинстві. Тільки цього разу перед ним сиділа ошатна жіночка з підібраним в чудернацьку мушлю волоссям.
— Доброго дня. Ви такий пунктуальний, молодий чоловіче. Дуже приємно. Проходьте.
— Добрий день. Доводиться, самі розумієте.
— Я вже ознайомилась з вашими виписками. Хочу сказати — гарну базу вам вдалось зібрати.
— Це завдяки Агаті насправді.
— Ваша дівчина? — Лікапка допитлива поглянула над шкельцями окулярів.
— Моя…подруга. Вона зі мною прийшла, щоб підтримати.
— Йой, так нехай заходить, — жіночка піднялась і підстрибуючими кроками опинилась вже біля дверей, і виглянувши в коридор погукала дівчину, — заходьте, любонько, заходьте. Що ж ви там будете сидіти.
Задоволено поглянувши на двох молодих людей вона продовжила.
— Зараз перевіримо декілька моментів. Я не буду пропонувати лікування струмом чи шокотерапією. Ми просто поглянемо, як ваш мозок реагує на подразники. Бо колись він вирішив, що літати це теж щось вороже і заблокував вам цю здібність. Треба лише знайти ключ.
Її слова звучали доволі обнадійливо і Агата все збуджено поглядала на Дмитра. Він не хотів себе поки тішити марними сподіваннями.
Далі їх провели в маленьку кімнату, де дівчині запропонували сісти в кутку, а для Дмитра було підготовлено високе крісло з купою дротів та датчиків.
На голові йому зафіксували шапку-сітку.
— Не хвилюйтесь. Це займе небагато часу. Розслабтесь.
Лікарка вийшла і в кімнаті стало темно.
У вухах хлопця так шуміло, що він не міг почути, як нервово Агата постукує підбором по підлозі.
Раптово кімнату осяяв яскраво-зелений спалах. Кольори змінювались і додавався, то звук грому, то цокання копит. Крісло почало вібрувати і Дмитро ухопився за нього ще сильніше. Йому фізично боляче стало погано від барабанів та секундних блискавок.
Він відчув, як його руку обережно накрили прохолодою. Агата стояла поруч і йому було нестрашно.
Наче повертаючись в дитинство він побачив себе зі сторони і як йому хотілось, щоб тоді мама просто його обійняла. Не слухала, що їй говорять в черговий раз, а просто обійняла свого маленького сина, який нічого не розумів, але дуже боявся.
Сльози самі собою покотились вниз.
В цей момент увімкнули світло.
— Все пройшло чудово, — лікарка швидко зайшла всередину і разом з асистенткою почала звільняти Дмитра, — можу, навіть, сказати є прогрес у порівнянні з вашими минулими результатами. У вас все ж можна сказати, що є ці метафоричні крила. Такі тонкі та тендітні. Шовкові наче. Є з чим працювати.
Хлопець відводив погляд, але продовжував уважно слухати. Чи це було тільки чергове заспокоєння, або дійсно в нього є шанс.
Вони вийшли з лікарні і Дмитро не міг надихатись. Подих перехоплювало від всієї інформації, яка на нього звалилась.
— Я хочу морозива. Самого солодкого і хімозного.
— Так ходімо хутчіш! Нам є що святкувати! — Агата розсміялась і потягнула хлопця за собою.
У фургончику вони обрали різні топери і трошки карамельної крихти зверху.
І спустившись до річки дивились на відблиски сонця.
— Знаєш, мені стало трошки страшно, а раптом в цей раз спрацює. Тоді я стану як усі, а чи готовий я до цього. Я не знаю, як жити звичайне життя. Всі вибори до цього я робив саме з позиції жителя Нижнього світу.
Він дивився, як солодкі краплі падають на землю і навколо скупчуються мурахи.
— Ти перестанеш бути допитливим Дмитриком? Чи перестанеш бути фотографом, або художником? Перестанеш бути моїм другом? Ні. Ти залишишся собою і тобі необов’язково щось змінювати далі. Ти будеш мати завжди вибір і що б ти не обрав, — Агата відвела погляд вдалечінь, — я завжди буду поруч.
Дмитро підсунувся ближче і обійняв дівчину вільною рукою.
— Навіть якщо я залишусь в дідовому будиночку на краю міста?
— Тобто тільки такий варіант буде? Ну добре, можна й так. Ти вже остаточно вирішив?
— Так. Знаєш, коли ми вийшли в мене не виникло бажання зателефонувати і поділитись. І зараз давай зупинимось на моменті, коли ми ще не знаємо чи подіє цей метод. От в цьому моменті мені хочеться почувати себе комфортно і виправдовуватись за своє існування.
— Тоді нехай так і буде. Знаєш, в тебе такі теплі руки.
— Ти завжди можеш спуститись зі своєї височини і погрітись.
— Ох і хвалько ти, але сьогодні такий день, що можна. Давай ще щось скажу. — Вона уткнулась носом йому в плече. — Твої роботи так чудово передають красу світу. Ми там літаємо і не помічаємо таких деталей, а завдяки тобі ці моменти залишаються. Ти дійсно, як вогник. І грієш, і підсвічуєш. Вогник з шовковими крилами. Звучить?
— Ось і готова назва для моєї першої виставки.

“Хтось має і на землі бути. Хтось має і вам її показати”.