Не втручайся

Хлопець стояв і дивився на миготливий вуличний ліхтар. Здавалось, він не помічав підлітків, що оточили його, поки що вагаючись на межі відкритої агресії та підбадьорюючи одне одного невигадливими матюками. Рукава брудної сорочки відкривали синці на руках — можливо, зустріч з хуліганами була на сьогодні не перша.

«Не втручайся», подумала Анна. «Це тебе не стосується».

— Тупий брайт, — невпевнено крикнув один з пацанів і штовхнув так само відстороненого хлопця в плече. Той похитнувся, але залишився стояти на ногах, не відриваючи погляду від ліхтаря. Інші сприйняли це як сигнал.

— Зомбак!

— Дармоїд пустоголовий!

— Нелюдь а-уг-мен-то-ва-на, — найменшій учасниці ватаги було, напевно, років десять, і вона старанно, по складах, повторювала почуту від когось (чи не від батьків?) образу.

Анна дуже сумнівалася, що дівча розуміло значення своїх слів.

«Просто пройди повз, ну що тобі до чергового недоумка? Чим ти йому допоможеш? Проблем буде по вуха. А завтра твій єдиний вихідний…», продовжувала вмовляти себе Анна, але ноги вже несли її до беззахисного брайта.

*

У світлі кухонної лампи хлопець виглядав виснаженим, але так само абсолютно безтурботним. Анна з легким відчаєм спостерігала, як він п’є гарячий чай з її улюбленої чашки, старанно уникаючи зорового контакту.

Звісно, вона не хотіла приводити додому брайта — було в них щось неприємне, навіть тривожне. Тепер вона, здається, взяла на себе відповідальність за цю істоту. Але який у неї був вибір? Залишити його одного на вулиці посеред ночі? Історії про викрадення брайтів для підпільних борделів і ще бозна-яких жахіть вважались міськими легендами, але, зрештою, ніколи не знаєш… Навіть якби нічого не сталося, він би так і лишився стояти під тим ліхтарем і напевно замерз би до смерті. Можна було б завезти його у відділок поліції, але там не дуже любили возитися з неповносправними, тому цей варіант лишався на крайній випадок. Анна мала кілька ідей, але з ними треба було зачекати до ранку.

Так вони й опинились в її маленькій квартирці в спальному районі. Вона не боялась (брайти ніколи не були агресивними), але перебувати поруч з ним було дивно і некомфортно. Хлопець спокійно пішов за нею, за вказівкою сам прийняв душ і переодягнувся в чистий одяг (анімешна футболка належала Анні, а спортивні штани забув Віктор, коли поспіхом збирав речі після фінальної сварки), з’їв кілька бутербродів. Все це, звісно, без жодного слова чи навіть знаку, що він розуміє, що відбувається навколо. Здавалося, він перебував так глибоко у своєму внутрішньому світі, що зовнішній був для нього не більше ніж сном. Феномен «відсутньої свідомості», як його любили називати в пресі, викликав ефект моторошної долини: здавалось, було щось фундаментально неправильне в доведених до автоматизму рухах і порожніх, без жодної думки, очах.

Їх часто називали «зомбі», але Анна не любила це слово. Якщо замислитись, «брайт» теж вже стало слюром  — забагато знущань і негативу прилипло до його значення за ці кілька років. Коректним терміном вважався «люди з обмеженими когнітивними функціями», але зазвичай в реальному житті слів ніхто не підбирав.

— Гадаю, ти не представишся? — вона знала, що брайти не розмовляють, але видимість діалогу додавала йому суб’єктності, робила цю ситуацію трохи менш абсурдною. Анна вже перевірила кишені його старого одягу, але ніяких документів там очікувано не було.

— Я сфотографую тебе, добре?

Нуль реакції. Його очі (як виявилось, яскраво-сині) не відривались від танцю чайних листочків в прозорому заварнику. Анна зітхнула, зробила фото на телефон і запустила пошук за зображенням.

Вона не особливо на щось розраховувала, але пошук одразу видав два результати. Перше посилання привело її на статтю про якийсь світський захід, датовану 2072 роком. Анна пробігла очима сторінку, зупинившись на потрібній фотографії: високий чоловік з жорстоким поглядом, у смокінгу і з келихом шампанського в руках, а поруч з ним Аннин несподіваний гість — молодший, не такий худий і пошарпаний, але, без сумніву, впізнаваний. Хлопець дивився кудись вбік, темне волосся підкреслено недбало стирчало в усі боки, а губи кривились в саркастичній посмішці. Чомусь він здався Анні нещасним. Можливо тому, що вона вже знала, що чекає на нього далі?

Підпис під фото повідомляв: «Почесний покровитель виставки меценат Артеміус Пільт зі своїм 18-річним сином Марком». Анні пощастило — ім’я значно все спрощувало.

— Отже, тебе звуть Марк? Марк Пільт? Виходить, зараз тобі було б двадцять вісім. Ну тобто є, — не очікуючи відповіді, вона просто розмірковувала вголос. — Та ми майже однолітки.

Вона погортала репортаж до кінця (про Пільтів більше не було ні слова) і повернулась до другого фото. Цього разу ресурс виявився англомовним —  це була рекламна публікація корпорації «Брайт Інк».

Фото з підписом «Перші клієнти нового офісу в Києві з нетерпінням очікують на перехід» було розміщене на початку: близько п’ятдесяти людей в кілька рядів розмістились на сходах величезної будівлі. Марка вона знайшла вгорі, майже в кутку. Тут він виглядав старшим ніж на першому фото і цього разу дивився прямо в об’єктив камери. Її здивувало, наскільки пронизливим і серйозним був його погляд, на відміну від теперішньої м’якої розфокусованості.

«Красивий, зараза… І чому ж тобі так не подобалась реальність?» подумала Анна і почала читати.

*

Яскраві світи Брайт

Забудьте про вологі сенсорні костюми, важкі шоломи та сплутані дроти — новітня запатентована технологія «Брайт Інк» дозволяє швидкий і комфортний доступ до будь-якої реальності. Створюйте власні світи, станьте героєм, подорожуйте метавсесвітом, переживайте всі види сенсорних насолод без жодних обмежень!

Процедура переходу надзвичайно проста: операція з встановлення  нейро-інтерфейсу абсолютно безболісна і займає всього кілька хвилин, після чого можна влаштовуватись в нашій зручній капсулі гібернації та вирушати у своє нове життя. Так-так, більше не потрібно переривати пригоди, щоб поїсти чи поспати, — ми попіклуємось про ваше тіло! Занурене в стан глибокого сну, воно чекатиме стільки, скільки потрібно (див. розділ «Умови та ціни»).

«Брайт Інк» — це офіси в п’ятдесяти країнах світу (і їх щодня стає більше) та сотні тисяч задоволених клієнтів.

Приєднуйся до метавсесвіту сьогодні — живи яскраво!

Також статті на тему:

«Віртуальний тур офісом Брайт —  все, про що ви боялись спитати»

«Екзистенційна загроза чи еволюція? Філософські виміри переходу людства у метавсесвіт. Інтерв’ю з проф. Стівенсоном»

«Легалізоване безсмертя: моральні аспекти гібернації»

*

Вранці, поки брайт ще спав на розкладному кріслі, Анна заварила собі кави та зайнялась пошуками Артеміуса Пільта. Слово «меценат» вселило в неї певні надії. Процедура переходу коштувала немало, а отже існувала імовірність, що родичі хлопця були багатіями. Принаймні, до Великого Колапсу. Вона не пишалась цією думкою, але зводити кінці з кінцями ставало все важче, і якщо розчулений глава сімейства захоче її нагородити за повернення сина, хіба стала б вона відмовлятись?

«Артеміус Пільт (нар. 13 липня 2017, Україна) — підприємець, бізнесмен, покровитель мистецтв… бла-бла-бла… один з основних інвесторів “Брайт Інк”… ого, це ж треба… Після краху компанії відійшов від справ. Почесний директор благодійного фонду “Спектр любові”… Хм, можна спробувати».

Переконавшись, що вже не занадто рано для дзвінка, Анна набрала номер, вказаний на сторінці благодійного фонду.

— Вітаю, «Спектр любові», чим можу допомогти? — відповів життєрадісний жіночий голос.

— Ееем, добрий день. Я б хотіла зв’язатися з Артеміусом Пільтом. Це можливо?

— В якій справі? Самі розумієте, пан Пільт дуже зайнятий, але якщо це щось термінове…

— Це стосовно його сина.

Анні здалось, чи пауза затягнулась трохи довше пристойного?

— Зачекайте, будь ласка.

Через кілька довгих хвилин жінка повернулась і вже не так життєрадісно сказала:

— Я зараз вас з’єднаю, але майте на увазі, він в жахливому настрої. Пан Пільт дуже не любить такі дзвінки.

— Такі дзвінки? Що це озна… — почала Анна, але секретарка вже перемкнула лінію.

— Що на цей раз?

Різкий холодний голос остаточно вибив Анну з рівноваги. Її надії на сімейне возз’єднання і винагороду здавались все більш примарними, але вона вирішила попри все бути ввічливою.

— Пане Артеміусе, вітаю. Мене звуть Анна. Вчора я знайшла на вулиці вашого сина, Марка, зовсім одного. Він зараз зі мною, і я подумала…

— Мій син мертвий, — здавалось, що чоловік ледь-ледь стримує лють. Анна теж починала злитись. Дадуть їй сьогодні закінчити хоч одне речення?

—  Ми можемо влаштувати відеодзвінок, запевняю, я не шахрайка. Я просто хочу допомо…

— Мій. Син. Мертвий. Думаєте, мене цікавить, де його тіло? — з огидою відкарбував Пільт. — Він мав стати моїм спадкоємцем, але ж він не міг просто бути нормальним, правда? Він розчарував мене, підсмажив собі мозок в намаганні втекти у світ рожевих єдинорогів, викинув псу під хвіст всі мої старання. А я тепер маю утримувати цього тупого зомбі? Аякже, уже біжу! Не знаю, яке вам до цього діло, але більше сюди не дзвоніть. Кожен місяць одне і те саме…

«От тобі і ”Спектр любові”, бляха», знесилено подумала Анна.

*

Повернувшись до кімнати, вона застала Марка за складанням пазла. Бісову головоломку колись подарував Віктор — в ній були виключно чорні деталі. Може, це був якийсь натяк? Анниного терпіння вистачило всього на кілька елементів і відтоді розкладені деталі припадали пилом на низькому столику в кутку. А от Марку, схоже, пазл припав до вподоби: він був складений вже майже на половину.

— А твій татко не дуже приємна людина, правда? Що ж мені тепер з тобою робити?

Хлопець навіть вухом не повів, повністю віддавшись процесу пошуку місця для чергової чорної деталі. Здалось, чи на його губах навіть була легка посмішка? В цьому полягала проблема з брайтами — ніколи не знаєш, що їх зацікавить, і як з ними поводитись. Звісно, існували лікарі та психологи, що займались вивченням феномену «відсутньої свідомості», але, чесно кажучи, після Великого Колапсу Технологій всім було не до цього, тож навряд ці дослідження гарно фінансувались. Економіки цілих країн руйнувались за лічені дні, людство відкотилось у своєму розвитку щонайменше на п’ятдесят років, а якщо десь в процесі самознищились сервери «Брайт Інк», забравши з собою всі дані і, можливо, мізки своїх клієнтів, то що ж, в той час траплялись і гірші речі.

Анна пам’ятала, як два роки тому дивилась новини з якимось майже веселим спокоєм. Катастрофи накопичувались, ніби снігова куля, і здавалось, що вже нічого не може здивувати змучене людство. Коли капсули гібернації «Брайт Інк» в офісах по всьому світу запустили процедуру екстреного пробудження, випустивши сотні тисяч безпорадних і недієздатних жителів зруйнованого метавсесвіту, це просто стало ще однією фінансовою задачею, яку потрібно було якось вирішити. Тоді ще були надії на швидку реабілітацію: фізіологічно змін у мозку виявлено не було, тож підозрювали захисні механізми психіки. Частину жертв забрали родичі, інших розселили в поспіхом створені притулки. Керівництво «Брайт Інк» у повному складі відбуло в невідомому напрямку задовго до цього.

З правової та моральної точки зору все теж було неймовірно заплутано. Не можна було просто випустити їх на вулицю — люди з обмеженими когнітивними функціями не могли самі про себе подбати і просто блукали, спричиняючи аварії на дорозі та дискомфорт перехожих. Зрештою, всім було спокійніше, коли вони сиділи закриті вдома і в реабілітаційних центрах. Але утримувати центри та виплачувати допомогу потрібно було з податків, і в ці важкі часи це теж стало причиною зневаги і нелюбові до брайтів серед багатьох людей.

Звісно, були й ті, хто співчував їм і намагався допомогти. Анна знала про кілька найвідоміших волонтерських організацій, що займалися проблемами людей з обмеженими когнітивними функціями, і в одну з них вона тепер і збиралася відвести хлопця. Спочатку вона думала зателефонувати, але потім розсудила, що якщо вони прийдуть особисто, від них буде важче відмахнутися. Масштаб проблеми, в яку вона сама себе втягнула, вже починав викликати у неї паніку.

— Марку, ходімо снідати. У нас сьогодні є плани.

Коли він проігнорував її слова, Анна торкнулася його плеча і спробувала м’яко відтягнути хлопця від столика, але Марк вирвався з несподіваною рішучістю і повернувся до свого заняття.

«Що ж, схоже, доведеться зачекати. Добре, що Віктор був надто жадібним, щоб купити пазл більше ніж на 500 деталей».

*

День видався прохолодним, тож довелось віддати Марку ще й свій старий великий светр. Коли вони вибрались з бічної вулиці на проспект, хлопцю стало очевидно некомфортно від великої кількості людей і машин. Він здригався від голосних звуків та майже зупинився, відмовляючись йти. Анна трохи повагалась, а потім взяла його за руку. Вона боялась, що він ще більше злякається чи стане вириватись, але, на диво, він майже одразу заспокоївся.

Грошей на таксі в Анни не було, але поїздка на автобусі минула без проблем. Стариган в засмальцьованій куртці пробурмотів услід щось несхвальне, а дівчата на задньому сидінні почали перешіптуватись і хихотіти, весело зиркаючи на Марка. Чи може, Анні це тільки здалось? Вона зловила на собі кілька співчутливих поглядів, але переважно люди відводили очі, і її це влаштовувало.

В офісі громадської організації «Обійми Мнемосіни» кипіла робота: велике приміщення було заставлене коробками, кілька працівників бігали туди-сюди, заносячи нові коробки, записуючи дані у свої планшети та заклопотано щось шукаючи на захаращених паперами робочих столах. Від цієї метушні Марк занервував, тож Анна знову взяла його за руку. Мимохідь вона зі здивуванням зрозуміла, що це більше не було їй неприємно — звичайна тепла рука звичайної людини.

Їх зустріла жінка років п’ятдесяти: втомлена, з мішками під очима, але сповнена кипучої енергії. Анна знала цей тип жінок — часом здавалось, що тільки на них і тримався всесвіт. Жінка назвалась Валентиною і провела їх в маленький кабінет, більше схожий на комірчину.

— Перепрошую за безлад. Тут має бути трохи тихіше, — сказала вона з усмішкою. — Як звати вашого друга?

— Його ім’я Марк. Власне, тому я і тут… Через нього. Він блукав по місту сам-один вчора вночі і майже потрапив у неприємності. Я забрала його до себе, але не можна ж так… Я не знаю, що мені тепер робити. Подумала, ви можете допомогти.

Валентина зміряла її зацікавленим поглядом.

— Таке трапляється частіше, ніж ви могли б подумати. Вони тікають з реабілітаційних центрів, йдуть досліджувати світ — звісно, у свій незрозумілий спосіб. Якби ви побачили ці притулки, ви б теж захотіли звідти втекти, повірте. Доглядачі роблять все, що можливо, та і ми допомагаємо, але все завжди упирається в фінансування.

Вона дістала з ящика альбом та олівці та вручила їх Марку, посадивши його за свій стіл. Він неуважним рухом взяв зелений олівець і почав водити ним по аркушу.

— Ви знаєте, це дивно: люди з обмеженими когнітивними функціями не проявляють цікавості до взаємодії, але якщо дати їм олівці чи фарби, будуть малювати. Ми думали, що це може бути ознакою свідомості, досліджували ці малюнки, але це просто лінії. Як і будь-яка дія, малювання здається для них автоматичним, рефлекторним, якщо завгодно. Я часом думаю: чи є взагалі сенс у тому, що ми робимо? Можливо, ці люди вже давно у кращому світі, і милосердніше було б… — Валентина здригнулась і обірвала себе на півслові. — Пробачте мені, я заговорилась. Це був дуже довгий тиждень…

— Ви думаєте, там всередині нікого немає? — чомусь пошепки запитала Анна.

— Я б багато віддала, щоб знати відповідь на це питання.

— А чому ви… Чому вирішили їм допомагати? — не стрималась Анна і швидко додала: — Якщо це не надто особисте.

Жінка невесело усміхнулась:

— Це особисте, але не таємниця. Моя донька — теж з обмеженими когнітивними функціями. Вона працювала в «Брайт Інк», не збиралась переходити назавжди, але часто бувала у метавсесвіті і саме в той час… Що ж, все сталося як сталося. Нас таких багато і ми підтримуємо одне одного, наскільки можемо.

У Анни защипало в очах і вона відчула бажання швидко змінити тему.

— Скажіть, якщо у Марка є батько, очевидно не бідний, який не бажає з ним мати нічого спільного… Чи можна якось на нього натиснути, подати в суд, змусити піклуватися про сина?

— Мушу вас розчарувати: якщо родич вже цього не робить, то шанси невеликі. Розумієте, при підписанні безстрокових контрактів на перехід вони відмовились від всіх своїх майнових і спадкових прав. Юридично це навіть не люди.

— Чому вони на це погодились? — запитала Анна. Вона чула про це раніше, але ніколи не задумувалась, як так вийшло.

— Забагато правової плутанини. Уявіть: ви живете в будинку, а тут прокидається ваш прадід після ста років гібернації та стверджує, що будинок взагалі-то належить йому. Було багато інших нюансів. Ніхто не хотів з цим зв’язуватись, а люди з безстроковими контрактами навряд збирались колись повернутись.

Певно, якась логіка в цьому була, хоча Анні це все одно здавалось абсурдом.

—  І що ж мені тепер робити?

— Дозвольте спочатку запитати: чому ви йому допомогли?

— Думаю, просто не змогла пройти повз, —  Анна трохи розгубилась, оскільки і сама собі не могла відповісти на це питання. — Він виглядав таким беззахисним і самотнім. І ще ці підлітки… Я не люблю, коли знущаються зі слабших.

— Зрозуміло. Я дам вам список найближчих центрів, ви можете обдзвонити їх, і напевно дізнаєтесь, звідки він втік. Але це ви могли знайти і без мене. Послухайте, Анно, — наблизившись, Валентина взяла її за руку і заговорила швидше: — Я бачу, що ви не погана людина і добре з ним ладнаєте. Ви могли б взяти його до себе. Ви ж бачили: якщо казати їм, що робити, вони дають собі раду в побуті.  Опікунство оформити дуже легко — зараз всім до цього байдуже. Можна отримати виплати від держави, спільнота також допомагає… Кожна людина заслуговує на дім і любов, хіба ні?

Анна злякано відступила на кілька кроків і озирнулася на Марка, який тихенько просидів весь цей час, вимальовуючи на папері хвилясті лінії. Найгірше, що вона справді могла собі уявити таке життя. Як вона облаштовує для Марка куточок в своїй квартирі. Як він чекає її з роботи, складаючи пазли. Як вони разом п’ють чай і ходять на прогулянки, ігноруючи погляди перехожих. Як їй вічно не вистачає грошей, тож доводиться ще більше працювати. Як він стає її єдиною сім’єю на довгі-довгі роки, бо про чоловіка та власних дітей залишиться тільки мріяти. Як вона віддає всю свою любов і турботу людині, яка не здатна їй нічим відповісти.

— Але так не можна… Він же не хатня тварина! Я його зовсім не знаю… Я не якась героїня драматичного роману, я до такого не готова!

— До такого ніхто не готовий, — сумно проказала Валентина.

*

Будівля виглядала саме так, як вона і уявляла: похмурий прямокутник з маленькими вікнами. Зате територія, огороджена кованим парканом, здавалась доглянутою: вздовж алеї росли молоді дерева та акуратно висаджені квіти. Табличка «Спеціалізований реабілітаційний центр №5» на фоні сірої стіни виглядала новенькою і блискучою.

— Ну що ще мені робити? Це для мене занадто, розумієш? Я не погана людина, я хотіла допомогти, правда. Але я про таке не просила, я не потягну… Я прийду тебе навідати, обіцяю. Я не погана людина, чуєш?

Анна не знала, кому і навіщо все це говорить, червоніючи та ковтаючи клубок в горлі. Принаймні, Марк її точно не слухав: він розглядав великого кольорового жука, що діловито повз перекладиною воріт.