Етерний Ключ

1

Пан Калиновський терміново потребував грошей. Кажучи правду, це був його перманентний стан. Цього разу він сподівався вирішити свої проблеми радикальним способом – одружитися на панночці Катерині Замостянській, за якою давали чималий посаг. Проте, і сама панночка була собою ставна, мала личко біле і чарівну вдачу.

Стара годувальниця пана Калиновського, коли почула сподіванки свого любого Томаша на шлюб, із властивою їй любов’ю до годованця, в яку входила чеснота висловлюватися прямо, заявила, що він блекоти об’ївся.

Не подумайте лиш, що пан Калиновський був жебраком. На той момент частину грошей він вклав у виробництво філософського каменю, абсолютно надійна справа, як розумієте. Гроші пан Томаш завбачливо розділив між двома командами алхіміків. Оскільки народження філософського каменю потребує зо двадцять літ, на прибутки, отримані від довготривалої інвестиції, пан Калиновський збирався чудово прожити старість.

Ще деяку суму пан Томаш вклав у експедицію за єдинорогом, яку зібрав його стрийко. І не пожалкував, бо ще взимку стрийко сповістив, що прибув на місце і вже бачив єдинорогів. Товсті і брудні, на грубих коротких ногах, вони не зможуть швидко пересуватися, тож і рогів, і кістки у нього скоро буде багато, тому він сподівається, що експедиція не триватиме довго. Отже, з цього боку теж був повний глянц.

Треба сказати, що попри свої комерційні здібності і дещо авантурну вдачу, Томаш Калиновський мав романтичне серце, яке часто заводило його на манівці. Як би не хотів він, щоб його серце працювало, наче один з механічних пристроїв, котрі заполонили світ і цокали чи не з кожної кишені, все було навпаки. Серце пана Томаша було гаряче, мов працювало від парового двигуна, і це не давало йому жодного шансу проти нападу любовної лихоманки. Не було ніякого спасіння від цієї болячки, хоча у «Добі пару» регулярно писали, що месьє Пастер ось-ось познайомить світ з універсальною вакциною.

Уже півроку, як юнака з’їдало сильне почуття. Після несподіваної зустрічі з панночкою Катериною по довгих роках розлуки, які вона витратила на навчання у лондонському пансіоні, юнак не міг позбутися думок про неї. Пан Томаш пам’ятав панночку тільки з того, що вони відвідували одні й ті ж дитячі свята. В його спогадах вона була збитошним дівчиськом, бантики не тримались її кучерів, а бонна постійно мусила нагадувати вихованці, що спину треба тримати рівно.

Вісім років тому Катерину відправили у Лондон набратися тамошньої науки, а йому довелося набиратися розуму у навчальних закладах Королівства Галичини і Володимерії, Томаш геть забув про її існування.

Коли вони із Станіславом Новаком, давнім приятелем і суперником у всіх змаганнях, вийшли з нової ресторації «Лампи та шестерні», що на Валовій, останнє про що пан Томаш міг думати, то це про малу дівчинку із неслухняними кучерями, тому в осяйній панні, яка йшла попід руку паном Замостянським, він не міг впізнати малу Катерину. Наче громом прибитий, Томаш стояв і дивився на дівчину, аж товариш мусив штурхнути його ліктем, щоб той схаменувся і поздоровався із Замостянськими.

Пан Замостянський торкнувся циліндра у відповідь, здоровкаючись з паничами Калиновським та Новаком і вони рушили далі.
– Хто… Ти знаєш хто це? – запитав пан Томаш у приятеля.
– Панночка Замостянська повернулась з-закордону.

Пан Томаш дивився услід і не бачив нічого, окрім стрункого стану, але не тільки він один. Багато перехожих озирались на дівчину. Було чого! Замість плаття із турнюром панна була вбрана у спідницю, що вільно спадала поверх… дамських штанів, схожих на надто довгі панталони – костюм, що поширився серед молодих пань, які притримувалися прогресивних поглядів. Здається, штани звалися «блумси» чи якось так. Пан Томаш не знався на жіночій моді, але ця йому подобалася, адже вона майже не приховувала ноги.
– Бачу, – озвався Станіслав, – панна Катерина набралася в Лондоні революційних ідей. Важкувато буде старому Замостянському видати доньку заміж, коли її голова набита дивними ідеями. Але посаг поправить все.

Калиновський із обуренням подивився на товариша:
– Як ти можеш! Очевидно, що панна Катерина прекрасна і без посагу!

– Томаше, – присвиснув Новак, – бачу, ти вже став на слизьку доріжку, чи то пак, тернистий путь. Я й на гадці не мав образити панну Катерину, але ж, далебі, на що згодиться у подружньому житті прагнення дружини бути екстравагантною? Ці блумерси, – Станіслав показав, що тямить у дамській моді, – знак, що панна дуже шанує самостійність. Це тобі не фрукти на капелюшок почепити.

Півроку по тому Томаш тільки й міг що дивуватися своїй тодішній наївності. Після тієї розмови вони із Станіславом стали суперниками у коханні до прекрасної панни Катерини Замостянської. Осінь і зиму вони вправлялися у тому, хто подарує пишніший букет, чия коробка цукерок з кондитерського дому «Емпорія» буде більша, хто поведе панну Катерину у перший танок на Осінньому та Різдвяному балях.

А навесні Томаш з подивом виявив, що йому бракує грошей. Не в тому розумінні, що пан Калиновський став жебраком або прямує до банкрутства, але він зробив ще деякі інвестиції. Наприклад, трохи грошей пішло на фінансування дослідів з бездротової передачі електричної енергії, ще трохи – на розробку газорозрядних ламп. Томашеві подобалося читати про новітні винаходи, до того ж, досягнення сучасної науки радше нагадували магію. Гроші у пана Калиновського, звичайно, були, але не у такій кількості, щоб оженитися, а він збирався зробити пропозицію панні Катерині. Посаг дав би можливість трохи поправити справи, а там й інвестиції почали б давати прибуток. Розум його рідко коли діяв не у згоді із серцем, тому одразу почав шукати вихід із прикрих обставин. Пошуки трохи затяглися, що вказувало на деяке сум’яття у душі Томаша, бо зазвичай він знаходив дотепне і швидке рішення.

Квітневого ранку юнак сидів у кабінеті, близький до відчаю. Адже, поки він намагався вигадати спосіб порятунку, Станіславу нічого не перешкоджало залицятися до Катерини. Що таке для гроші для сина парового магната!

Двері у кабінет відчинилися раптово. Нянька Северина вважала зайвим попереджати стуком про свою появу. По-перше, що вона там не бачила у любого Томека від його народження до сьогоднішнього ранку. По-друге, її руки були зайняті тацею, заповненою кавником, андрутами і улюбленою лимонною конфітурою Томека.

Пан Томаш безрадісно подивився на няньку.

– Знаєш, Томаше, – почала пані Северина, з брязкотом ставлячи тацю перед ним, – мав би ти клепку в голові, то не вився б навколо дівчини, весь скарб якої…
– Скарб! – зірвався на рівні пан Томаш, осяяний геніальною думкою. – То ж бо й воно, Северино, скарб!

Як він не додумався до цього раніше! Це ж так просто. Треба знайти скарб – золото, діаманти, перли… що там ще кладуть у скрині перед тим як їх зарити?
– Сказився, – кинула няня і неквапом, зберігаючи гідність, вийшла з кімнати.

Томаш із смаком сьорбнув кави, відкусив шматочок андрут. Скарб! Думка дедалі все дужче й дужче подобалася йому. Проте, із кожним ковтком кави ясніше поставало і питання – а де шукати той скарб? Не можна ж взяти рискаль і почати копати під дідовою яблунею, сподіваючись що фортуна змилосердиться і підкине щось туди.

За деякий час блиск ідеї дещо збляк. Ніколи він не чув, щоб хтось знайшов скарб. Про скарби завжди йшлося в казках і легендах. З них Томаш і вирішив починати. Великим знавцем у цій галузі була Северина, скільки їх вона розповіла малому Томеку! Але, вочевидь, вона не допомагатиме.

Трохи поміркувавши, Томаш відправився до бібліотеки навпроти кабінету. За хвилю пальці юнака перебирали корінці книг. Його батько любив книги і зібрав їх чимало. Потрібна книжка знайшлася швидко – «Легенди Опілля, східної частини Королівства Галицько–Володимирського, землі коронної». Королівство вже декілька років було незалежним від Австро–Угорщини, але легенди від того не помінялися. Зміст дуже зручно розміщався на початку книги. Яких тільки оповідок там не було – тут і про татарські скарби, і про козацькі, і про цісарські!

Томаш зайшов в стан легкої каламації – всі книжки, які він прочитав, стверджували, що в Королівстві Галицькому повно скарбів. Прецінь, в Кременецьких горах чи навіть під долівкою на Гетьманській вулиці, а можливо і просто в нього під ногами, можна викопати скриню з коштовностями або хоча б глиняного глека із золотими дукатами. Біда була у тому, що «десь у горах» – це дуже приблизний керунок, а де купити карту із позначеними скарбами Томаш не знав.

2

– Томаше, до тебе гість, – в голосі Северини бриніла суха нотка несхвалення.

Хто би то міг бути? Часу до зустрічі з Катериною залишалося обмаль і його зовсім не хотілося б витрачати на неочікуваних незнайомців.

– Він відмовився зняти плащ, певне затримуватися не планує, – повідомила нянька.

В кабінеті спиною до дверей стояв чоловік. Старий макінтош був йому трохи завеликий, а може то згорблена статура справляла таке враження. Він почув Томашеві кроки і озирнувся.

Щось було неприродним у великих темних очах, що подивилися на юнака, а також у високих вилицях і загостреному підборідді. Хоча, такий вигляд міг стати і наслідком поганого харчування або, не хотілось про таке думати, життя десь у міських нетрях.

Незнайомець, здавалося, здивувався, побачивши Томаша.

– Ви хто? – запитав гість, ігноруючи етикет. Томаш і собі не став церемонитися:

– Те ж саме я можу запитати і у вас.

– Я шукаю пана Юліуша Калиновського, але вже бачу, що ви не він, – незнайомець стиснув губи, аж вони перетворилися у тонку щілину, і по якійсь миті додав, – на жаль.

Останні слова прозвучали досить розпачливо, щоб зачепити Томаша і він вирішив виявити трохи добрості.

– Мій стрийко зараз у експедиції, повернеться нескоро. Якщо у вас термінова справа, можете викласти її мені.

Чоловік завагався, вочевидь не розраховував опинитися у такому становищі і не міг вирішити що робити. Він зітхнув якось надто приречено, а тоді витягнув з кишені макінтоша пакунок і простягнув його Томашу.

– Ваш стрий шукав цю мапу. Так сталося, що я зміг дістати її тільки нещодавно. Ми домовилися, що я принесу мапу, а він дасть мені грошей, щоб я міг поїхати з Тарнова. Мені стало небезпечно тут залишатися.

Томашеві стало нудно і прикро. Зрештою, все звелося до грошей.

– Сподіваюся, це мапа скарбів, – досить ядуче відповів юнак.

Незнайомець або не завважив різкий тон, або проігнорував.

– Так, певним чином на ній позначені скарби.

– Що ви пропонуєте? – непоштиво перебив гостя Томаш. – Скарби опришків, загублене золото війта Опільского чи татарський скарб?

Томаш вийняв з кишеньки жилета годинник, подивився на циферблат. Часу залишалося обмаль. Він не може примусити Катерину чекати. Треба спекатися цього жебрака негайно.

Очі незнайомця наче згасли, він знову зітхнув.

– Це справжня мапа покладів етерію. Її було нелегко дістати…

– Ніколи не чув про етерій. Міркую, якби це був новітній елемент, газети рознесли б цю новину на весь світ.

– Послухайте, це не зовсім те, про що ви подумали. У всіх сенсах. Я не шахрай. Юліуш знає, що робити з нею, – він знову простягнув пакунок Томашу.

Ситуація починала дратувати юнака.

– Мені шкода, що ви не застали стрийка, але я нічим не можу зарадити. Щиро кажучи, я збирався йти з дому і вже дуже поспішаю.

Гість зрозумів, що його виганяють і попрямував до дверей.

– Стривайте, – сказав Томаш і сягнув рукою в кишеню, витяг звідти рейнський і простягнув незнайомцю. – Цього не вистачить надовго, але нехай буде як подяка за ваш клопіт.

Довгими холодними пальцями чоловік взяв гроші і сховав монети у вузькій долоні.

– Ви не розумієте, – прошепотів він, дивлячись у підлогу. – Тепер пізно. Прощавайте, – і різко, аж крила плаща затріпотіли, рушив до виходу.

– Стривайте, – знову зупинив його Томаш. – Як вас звати і де знайти, якщо знадобиться?

– Зиновій Дердень. Я живу над шинком «Солоний Помаранч», – відповів гість не озираючись, і вийшов.

3

Насправді ніякого побачення у Томаша призначено не було. Щочетверга біля третьої дня Катерина виходила з міської бібліотеки, а Томаш кожного разу ніби випадково зустрічав її на розі біля кондитерської пана Юзека. Кондитерська називалася «Троянда Галичини», але ніхто її так не називав. Казали просто: йдемо до Юзека і в повітрі наче починало пахнути цинамоною і ваніллю. Вони з Катериною вже звикли до «випадкових» зустрічей і робили вигляд, що нічого особливого не відбувається. Це давало надію юнаку на те, що його почуття не залишаться без відповіді.

Томаш, забувши про несподіваного відвідувача, мчав до кондитерської. Над головою пролетів червоно–зелений дирижабль «Повітряного експреса». Отже, п’ятнадцята минула! Він проґавив зустріч! Ноги все одно принесли його до Юзека і там Томаш з полегшенням побачив, що Катерина сидить за їхнім улюбленим столиком.

Панна Катерина не сердилась на Томаша за запізнення. Коли вона вийшла з бібліотеки і не зустріла юнака на звичному місці, то просто зайшла у кондитерську і сіла за столик. Трохи часу на самоті завжди добре. Томаш у її Плані не відігравав ніякої ролі, хіба яку допоміжну. Катерині імпонував трохи наївний, на її погляд, Томек, тому вона воліла не втягувати його у свої справи. Милі «четвергові» зустрічі, квіти і цукерки – це все, що вона могла йому дозволити. План не передбачав кохання, тому дівчина закрила серце на засувку, сподіваючись, що колись у майбутньому легко її відкине.

Думки Катерини останнім часом були невеселі. Півроку змарновано на залицяння, але Станіслав так і не зробив пропозицію. Можливо, План був не такий бездоганний, як видавалося у Лондоні. Треба забирати Книгу і вшиватися, поки не стало пізно. Добре, що старий Новак не забрав її з бібліотеки після того, як на Різдвяному балю заскочив Катерину там з Книгою в руках. Ледь відбрехалася дитячими спогадами про чудову збірку дитячих казок, про котру пам’ятала весь час. «Казки цінніші, ніж вважають», – сказав тоді Людвіґ Новак і запропонував дівчині руку, щоб відвести у бальну залу, звідки звучала мазурка.

Тривожні думки перервала поява трохи захеканого пана Калиновського.

– Ти знаєш, –Томаш, щоб залагодити провину, вирішив розповісти про кумедну зустріч, – зі мною трапилася пригода. Прийшов до мене якийсь жебрак. Сказав, що знайомий з стрийком. Це не перевіриш, бо той ще на полюванні за однорогами, а з тими болотами в Африці навіть телеграфом не зв’яжешся. Він пропонував купити карту покладів якогось етерію. Ніколи не чув про таке.

Підійшов офіціянт, вклонився і запитав чи готова пані зробити замовлення. Поки дівчина замовляла, Томаш тишком милувався нею і відчув, що в голові трохи шумить, наче після келиха шампанського.

Впоравшись із замовленням, Катерина усміхнулася:

– У Лондоні я слухала лекції професора Торнфілда. Це відомий фахівець з фізики. Його останні роботи про новий вид енергії. Він згадував свої дослідження, які завели його в царину алхімії. Там він зустрів термін «етерій», який йому настільки сподобався, що він назвав ним новий вид енергії, існування якої теоретично обґрунтував декілька років тому. Отже, я чула це слово.

– Думаєш, це один і той самий етерій?

– Ні, – засміялася Катерина. – Хоча б тому, що алхімія то дурня і шахрайство.

– Ти заперечуєш алхімію? – щиро здивувався Томаш.

– Не я, наука заперечує.

Томаш хотів щось сказати, але збагнув, що суперечками не здобудеш прихильність Катерини, тим більш світоглядними суперечками. Тому далі розмова точилася навколо бланманже і балю, який збиралася дати корпорація «Новак і син» на честь запуску найпотужнішого в Королівстві Галичини і Володимерії преса.

Томаша вразила розмова з Катериною. Вірніше, його вразив збіг назв. Хіба не може бути, міркував хлопець, що англійський професор не просто так назвав відкриту ним енергію етерієм. А якщо він відкрив те, що давно існувало? Інженери в останні десятиліття роблять неймовірні відкриття, які легко можна порівняти з магією. Алхімія ж існує століттями і стверджує ще більш неймовірні речі.

Розмірковуючи таким чином, Томаш дійшов до майстерні, чи то пак, лабораторії Еміля. На Зеленій вулиці серед ряду крамниць важко було б пройти мимо і не зачепитися поглядом за яскраву і вигадливу вивіску алхіміка, на якій з горла намальованої колби пихкали хмарки справжньої пари. Еміль не цурався використовувати інженерні вигадки для реклами своєї лабораторії.

Алхімік завжди був радий потеревенити з інвестором, особливо давнім, тож Томаш не гаючись запитав:

– Емілю, що ти знаєш про етерій?

Еміль пильно глянув на хлопця і засміявся:

– Здивований, що ти про нього знаєш. Нащо тобі це?

– То розповіси?

– Ніколи не тримав етерій у руках, бо це неможливо. Етерій це енергія. Енергія, яка є у всьому, на ній тримається світ.

– Це ж чиста магія, Емілю! Але… як може існувати мапа енергії?

– Ти у всьому бачиш магію, Томаше. Алхімія це наука. Якщо відкинути префікс «ал» у слові арабського походження, то отримуємо дуже співзвучне університетській науці слово «хімія». А якщо врахувати, що алхімія набагато старша…

Тепер засміявся Томаш:
– Добре, добре, то що там з етерієм?

– Етерій це енергія, але існують елементи, в яких вона концентрована, наче струм у новітніх акумуляторах. І от ці елементи знаходяться в рудах, а залягання руд можна зобразити на мапі.

– Яка ж користь з цього етерію? Куди його приткнути?

– О–о–о, Томаше, якби опанувати етерій, людство змогло б зробити великий крок уперед. Уяви собі, всюди, де зараз працює пара, стоятимуть невеликі двигуни, які роками не потребуватимуть ані підкидання дров, ані вугілля! Міста, що сяють вогнями, тепло у домівках. Це був би шлюб між магією і наукою!

Щось зачепило Томаша у словах Еміля, але не образ яскраво освітлених міст. Він на хвилю замислився, проте думка промайнула і не повернулася.

– А як там почувається Philosophi Lapis? – запитав юнак у алхіміка, киваючи на атанор, що тьмяно червонів в глибині лабораторії.

– Добре, – впевнено кивнув Еміль. – Поки що все йде добре.

Коли Томаш вийшов з алхімічної лабораторії, газові ліхтарі вже горіли. Над головою проплив дирижабль Галицької Повітроплавної Спілки. Львівський рейс, дев’ята година. За дирижаблями Спілки можна було звіряти годинник, навіть вітри не могли збити їх з курсу. Хлопець провів очима бортові вогні, шкодуючи, що у темряві не можна побачити синьо–золоту сигару. Над містом дирижаблям було заборонено вмикати двигуни, тому вони користалися повітряними течіями, щоб минути житлові квартали, але над промисловими вмикали пропелери і впевнено рухалися куди їм призначено було розкладом. Поки Томаш дивився на дирижабль, у нього знову промайнула та сама неявна думка, що й у майстерні алхіміка. І знову її не вдалося спіймати за хвіст. Що ж спільного було між дирижаблем і розповіддю Еміля? Томаш здвигнув плечима і рушив вулицею.

4

Всі роздуми підштовхували Томаша до думки, що треба відшукати Зиновія Дердя і купити ту мапу бодай з цікавості. Гм, почім у нас мапи скарбів тепер продають?

Назва «Солоний Помаранч» не давала надії на смачну їжу, хоча хитромудрих назв у Тарнові не бракувало. Тому Томаш вирішив спочатку повечеряти, а вже потім шукати шинок.

А от «Лампи і шестерні» це собі цілком пристойна ресторація, куди вони із Станіславом любили зайти на флячки або щось новомодне і побалакати на серйозні теми, адже приятель уже працював у батьковій фірмі, виправдовуючи другу частину у назві «Новак і син».

Сьогодні Томаш не волів би зустрітися з Стасем, бо не збирався розповідати йому ні про етерій, ні про мапу. Та й загалом, їхнє суперництво трохи охолодило стосунки між ними.

В «Лампах і шестернях» сяяло тепле світло. Десь у глибині зали весело грало механічне піаніно. З тихим шерхотом каталися між столиками механічні возики. Маршрут від кухні до певного столика визначала перфокарта, яку офіціант вставляв у щілину збоку і гордо супроводжував возик. Офіціанта треба було, бо возик ще не вмів сам приймати замовлення і вивантажувати з себе страви.

У Томаша в хазяйстві теж був такий. Северина дуже вподобала собі той автомобіль і використовувала його для сервірування майже всіх паничевих прийомів їжі.

Томаш сів за столик і, перед тим як зробити замовлення, запитав у офіціанта, чи не чув той щось про «Солоний Помаранч». Той наморщив лоба, але тільки кивнув і зробив помітку в записничку.

– Я попитаю, пане Калиновський. А поки насолоджуйтеся вечерею. Escalope сьогодні перфектний.

І дійсно, разом з рахунком Томаш отримав клаптик паперу із адресою. Офіціант із гідністю прийняв щедрі чайові і запевнив, що завжди радий прислужитися.

Адреса завела Томаша кудись на край Тарнова, до чого він був готовий, бо одяг Зиновія Дердя вочевидь не був куплений на Валовій. І ось юнак стояв і дивився на темні двері. В цій частині міста вулиці освітлювалися ще старими гасовими ліхтарями, тому мати з собою якесь власне світло було хорошою думкою. Добре, що у кишені Томаша зажди лежав динамо ліхтарик, тож кілька натискань на важіль дозволило йому освітити вивіску «Солоного Помаранча» – щось середнє між гарбузом і яєчним жовтком. Томаш штовхнув двері і увійшов у шинок.

Вологе повітря, просякле ляґером і дешевою закускою, огорнуло його. Всередині теж горіли гасові лампи, але на відміну від вулиці, чад не розвіювався, а залишався у приміщенні, від чого швидко починала боліти голова і ставало важко дихати. Десь мала бути сяка-така витяжка, інакше шинок вже був би повний трупів, а тут навіть дуже завізно. Підбадьорюючи себе подібними думками, Томаш пробрався до шинквасу і там оглядівся. Шинкар, вбраний у чистий фартух, жваво наливав напої, брав платню, викладав на тарелі грубо порізану ковбасу, а хто хотів мати делікатніші шматочки, то для них до стільниці на ланцюжку був прикутий ніж. Між тим всім шинкар встигав натиснути на якусь лапку на підлозі, і до нього з глибини шинку підповзали на стрічці транспортера чисті гальби і тарілки. З другого боку транспортер відправляв кудись в надра брудний посуд. Якось недоладно юнакові прийшло в голову, що цей механізм рухається завдяки якомусь паровому двигуну фірми «Новак і син».

Шинквас, шинкар і полички з бутлями за його спиною були найбільш освітленим місцем. Як же знайти тут Зиновія? Томаш вглядівся у напівтемну частину приміщення.

Погляд вихопив кілька облич, дуже схожих на Зиновія – бліда шкіра, великі очі, загострене підборіддя. Родичі чи що? Один з них, помітивши, що Томаш роздивляється присутніх, підняв над головою габік і кивнув, наче знайомому. Томаш кивнув у відповідь – може доведеться розпитатись про щось. Тут він побачив за одним із столів знайомий макінтош. Чоловік у макінтоші повернув голову і Томаш остаточно впізнав Зиновія. Хлопець замовив дві гальби пива і посунув до стола Зиновія.

– Добривечір, пане Дердю!

Зиновій аж підстрибнув за столом. Схоже, він був добряче наляканий і не відчував безпеки навіть серед напханої людом кімнати. 

– Це я, Калиновський. Ми бачилися вранці, – Томаш підсунув до нього ляґер.

– Чого вам? – буркнув Дердь, якого не заспокоїла запропонована, так би мовити, гальба миру.

– Я у ранішній справі, – тихо сказав Томаш. – Давайте вашу мапу.

Зиновій знову нервово смикнувся і озирнувся навкруги.

– Ви маєте знати, якщо купуєте, що мапа вкрадена у фірми Новаків. Формально вона належить їм.

Томашеві не сподобалися його слова. Проте, він подумав, що якщо мапа належить Новакам, то він подивиться на неї одним оком і віддасть власникам.

– Але вона не повинна потрапити до них назад… Юліуш знає, – чоловік завагався. – Пообіцяйте не віддавати Новакам карту до повернення вашого стрийка.

Юнак трохи поміркував над словами Зиновія, а тоді вирішив, що най буде.

– Домовилися!

Томаш видобув з кишені торбинку, в якій дзенькнули монети.

– Тут маєте п’ятдесят ринських. Стане вам на подорож.

Зиновій витяг з-під макінтоша пакунок і під столом передав його Томашу.

– Сьогодні ж покину Тарнов. Я ще встигну на потяг до Львова.

– Прощавайте, Зиновію.

– Пам’ятайте про обіцянку!

5

Додому Томаш повернувся у незрозумілому для нього самого настрої. З одного боку загадка етерія вабила його, а з іншого це переставало бути схожим на казку чи романтичну пригоду.

Якомога тихіше Томаш прокрався у кабінет. Там розірвав пакунок і розстелив складений у кілька разів великий лист паперу на столі. Це була докладна мапа Галичини–Володимерії, заштрихована у багатьох місцях, із червоними літерами «альфа», поставленими на заштрихованих ділянках. Одна така літера стояла біля Калинівців, резиденції панів Калиновських. Томаш зачаровано дивився на мапу, літери і акуратний напис у верхньому правому куті: «Власність фірми гірничої «Новак і син»».

Вірна Северина ще не лягала і почула, як Томаш повернувся. Знайоме порипування коліс автомобіля, чутне з кабінету, звістило про її наближення. Знаючи, що нянька не відчепиться, поки любий Томек не повечеряє, юнак запхав мапу у шухляду і вийшов у коридор, щоб приєднатися до процесії, очолюваної механічним візком. Візок, заставлений накритими баранчиками тарілками, рухався у напрямку столової. За ним поважно ступала сама Северина, а за нею молоденька служниця. Томаш став в ар’єргард маленького загону і рушив у їдальню.

Заглибившись у думки, Томаш неуважно стежив за балаканиною няньки, недоречно відповідав, аж та запитала, чи часом він не захворів. Аж раптом щось у її словах привернуло його увагу:

– Приходив Станіслав? Що хотів?

– Сказав, що то щось таке, про що мусить тобі сам повідомити. Щось про Катерину.

– Северино, – недоладно відповів Томаш, – накажи Тодосю, най подасть мені на світанку Скажену Горпину. Я мушу поїхати в Калинівці. Треба на дещо поглянути.

Треба подивитися на місці – що та позначка на карті означає. Там, на межі з маєтком Новаків, не було нічого, окрім кам’янистої ділянки і входу у печеру. Батько Томаша ніколи не дозволяв орати чи перекопувати землю біля печери. Томаш не задумувався над цим, аж доки до його рук не потрапила мапа.

На ранок Скажена Горпина, зовсім несумирна кобилка із задокументованим ім’ям Гарпія, процокала копитами бруківкою і винесла свого хазяїна за межі Тарнова.

Зупинитися Горпині Томаш дозволив аж на краю ділянки, позначеної на мапі іпсилоном. Давно він тут не був, але не пригадував, щоб хтось колись вів гірничу розвідку. Вхід до печери був розчищений, зникли пишні колючі кущі, які завжди закривали вхід в неї. Шматки землі навколо теж зяяли шурфами, повсюди були розкидані циліндрики керну. Неподалік валялися друзки дерев’яного ящика і серед них потовчені пробірки.

Нічогенька бійка тут відбулася, поміркував собі Томаш. Справа стає все більш загадковою. Треба заглянути у печеру. Юнак повернувся до Горпини, прив’язав її до куща обабіч дороги. Запхав м’який капелюх у приторочену до сідла сумку. Не йти ж в печеру у капелюсі.

В дитинстві Томаш ніколи не заглиблювався у печеру далі декількох кроків. Топтався майже біля входу і вигадував собі пригоди. Тепер необхідно було пройти далі по тунелю, всередину землі у суцільну темряву.

В печері було сухо і затхло. Повітря, здається, не рухалося зовсім. Добре це чи погано юнак не знав. Вирішив, що у такому повітрі звуки розповсюджуватимуться краще і він встигне почути небезпеку раніше, ніж вона його наздожене. Томаш глибоко зітхнув, вийняв з кишені динамо ліхтарик і почав тиснути важіль. Той задзижчав, з’явилося світло – спочатку бліде, але згодом промінь став впевненішим і вихопив стіни тунелю і долівку, що вели кудись у невідоме.

Томаш йшов тунелем вже близько години. Наскільки глибоко він зайшов зрозуміти було неможливо, бо тунель декілька разів робив повороти. Розгалужень не було, але позаду себе хлопець тричі чув якийсь шурхіт, несхожий на людські кроки, тож він вирішив не зважати і ще трохи пройти далі. Нічого загадкового він не зауважив, але рука вже трохи стомилася від постійних натискань. Раптом тунель закінчився і Томаш опинився на підземній галявині. Посеред галявини лежав величезний круглий камінь, а на камені сидів чоловік у габику. Поряд з ним стояв ліхтар і неяскраво світився, наче в нього напхали безліч світляків, а ті лінувалися виконувати роботу.

– Добрий день, пане Калиновський, – промовив незнайомець. – Будьте ласкаві, вимкніть свій ліхтар, мого буде достатньо.

На цих словах чоловік торкнувся ліхтаря і той засвітився яскраво, але без полум’я усередині.

Зачудований Томаш припинив тиснути на важіль. Дивний ліхтар освітив залу, камінь і чоловіка на ньому. Легко було побачити схожість його з Зиновієм Дердєм. Такі ж великі очі, загострене підборіддя і руки з довгими пальцями. Томаш впізнав чоловіка, який вчора поздоровався з ним у шинку.

– Я вас знаю, – вихопилося у юнака. – Вірніше, бачив вас у «Солоному помаранчі».

– Так, я був там.

– Зараз ви скажете, що чекали тут на мене, – криво посміхнувся хлопець.

– Ні, – спокійно відповів чоловік. – Я йшов у Львів, але почув чиїсь кроки. Я чекав або на вас, або на Станіслава.

– Станіслава? А він тут до чого?

– Хотів з ним поговорити про Ключ. Думав укласти з ним угоду. Станіслав тут до всього, раз його прізвище Новак.

Томаш спантеличено мовчав. Він нічого не розумів з тієї розмови, а чоловік провадив далі:

– Ви ж бачили, що коїться біля печери. І знаєте, що Станіслав є інженером при батьківській фірмі. Хіміком. Гадаєте, старий Новак довірив би комусь іншому взяти пробу етерія?

– Етерій, – розгублено повторив Томаш. – Стривайте, ви казали, що йшли у Львів. Печерами? Хіба існують такі довгі тунелі?

– Я йшов етерними шляхами. Це швидше і безпечніше для мене.

– Бісовий етерій! Це що, змова якась, щоб звести мене з розуму? Куди не піду, натикаюся на нього! Що за шляхи? Хто ви? До чого тут я, Новаки і ви із Зиновієм?

– Насамперед, дозвольте мені відрекомендуватися. Моє людське ім’я Мар’ян Римар. Це ім’я знав ваш покійний батько. Він знав також про етерій, як і його батько.

– Господи, – вигукнув Томаш, – людське ім’я? Ви хочете сказати, що ви не людина?

– Власне… ні.

Запала тиша.

– І Зиновій не людина?

Мар’ян кивнув.

Томашеві стало моторошно. Він почав обмірковувати шляхи відступу. До зали він йшов добру годину. Відкинемо маячню про етерні шляхи. Чи вдасться втекти у темряві від цього божевільного, якщо врахувати, що тунель ніде не розгалужується?

– Не бійтеся мене, пане Калиновський, – порушив тишу таємничий співбесідник. – у мене більше причин боятися вас. Давайте просто побесідуємо.

– Що ж, побесідуємо, – Томаш сподівався, що зуби в нього клацнули не дуже голосно.

– Чи багато ви знаєте про етерій?

– Думаю достатньо для того, щоб зрозуміти, що я у халепі.

– Добре, що ви не втрачаєте почуття гумору. Ми усі в халепі. Ви через поклади етерію у вашій землі, а мій народ через те, що Новак хоче розробляти ці поклади. Для нас етерій це як повітря і кров одночасно. Колись старший Новак прислужився одному з нас, на біду той був Майстром Ключів, і отримав в користування, не у власність, один з Етерних Ключів. На наше нещастя, це один з найбільш могутніх Ключів. Завдяки Ключеві він отримав свої статки. Термін користування сплив давно, але повертати Ключ Новак не поспішає. Навпаки, він погрожує, що розповість про етерій усьому світу і тоді мій народ по усій Землі буде у небезпеці. Я не вірю Людвіґу, бо інакше йому доведеться пояснити, що всі його парові двигуни не зовсім парові.

– Того вони такі компактні! – здогадався Томаш, в голові у нього клацнуло і хлопець зрозумів, що було спільного між оповідками Еміля і Катерини про етерій і дирижаблями – ті з повітроплавів, котрі рухалися завдяки двигунам фірми «Новак і син», були швидкими, здатними перевозити більше вантажів і пасажирів і мали на диво невеликі відсіки для парової машини.

Мар’ян кивнув головою.

– Так. Але багато з нас вірять цим погрозам і стоять на тому, що треба поступитися Новаку, щоб не вийшло ще більшої біди. Є і такі, що бажають бути вільними. А для цього треба забрати у старшого Новака Ключ.

Томаш замислився. «Шлюб магії і науки», – пригадалося йому. Людвіґу Новаку вдалося неймовірне. Але якби не випадок, то чи створив би він щось подібне? Величезне наукове відкриття, приховане від людства. На іншому боці лежить доля цілого народу.

– Чому Зіновій ніс мапу моєму стрийкові?

– Мапа то доказ того, що Новак збирається скупити землі, де залягає етерій. Червоні позначки – те, що ще не потрапило йому в руки. Юліуш завжди цікавився.., ммм.., незвичними речами, тому ми сподівалися, що нам легше буде порозумітися з ним. На щастя, ви перейняли вдачу стрийка, пане Томаше. З вами легко говорити про етерій. 

Юнак запідозрив, що співбесідник кепкує з нього. Мар’ян, наче прочитав його думки, встав з каменю.

– Гаразд, пане Калиновський. До справи. Цей ліхтар, як бачите, не має резервуару для гасу чи іншого пального. В нього яскраве полум’я, яке освітлює цю печеру вже тривалий час. Джерелом енергії тут слугує етерій, якого вистачить на місяць. Якщо у вас є Ключ, то ви зможете змусити світитися ліхтар, навіть просто наповнивши його неочищеною рудою. Ключ виглядає приблизно так, – чоловік вийняв з кишені пласку коробочку і відкрив її. – Бачите, нічого магічного, трохи коліщат і кристал посередині. Ви не помилитеся, коли його побачите.

– Що ви очікуєте від мене?

– Викрадіть ключ і віддайте його мені. Ви не будете крадієм, просто повернете Ключ його справжнім хазяям і спасете цілий народ еманів.

6

Переночував Томаш у Калинівцях. Челядь не чекала на пана, проте не залишила його голодним і не примусила спати у вогкій постелі, що свідчило про сяку–таку любов до молодого пана. Скажена Горпина теж не залишилися без пайки вівса, колодязної води і чистого стійла.

На ранок Горпина привезла Томаша назад до Тарнова. Дорогою парубок роздумував про все, що з ним відбулося і виснував, що треба зустрітися із Зиновієм і розпитати його докладніше.

Мар’ян Римар, після того як попросив Томаша викрасти Ключ, зробив дещо незбагненне. Він підхопив ліхтар, знову відкрив свою коробочку, напхану шестернями, щось в ній посунув, натиснув і увійшов прямо в стіну, осяяний легким світінням крихітних світляків.

Охоплений думками, Томаш майже не помітив як сплив час. Прямо з порогу до юнака кинувся камердинер.

– Пане, пане! Таке нещастя! Вночі до нас вдерлися грабіжники! Все розтрощили! Ваш кабінет!

Томаш кинувся в кабінет. Там зробився суцільний рейвах: залляті чорнилом і розкидані папери зі столу, чорнило на дорогому килимі, колись привезеному стрийком з Ширазу, шухляди із видертими замками, зірвані зі стін картини, вже без рам, зідрані шпалери. Через високе розбите французьке вікно війнуло холодним повітрям.

«Мапа, – майнуло в голові у парубка. – Це бісова мапа».

Томаш обвів поглядом приміщення. Сейф знаходився не в кабінеті, то за материні коштовності, облігації та готівку не доводилося турбуватися. Отже, шукали щось конче потрібне злодіям, бо деякі дрібнички, за які можна було б взяти трохи грошенят, залишилися нехай не на місці, але таки в кабінеті.

– Поліцію викликали? – тільки й встиг запитати Томаш, як за його спиною почувся голос:

– Не сказав би, що день добрий, пане Калиновський, але все ж таки дозвольте привітатись.

Томаш, упізнавши голос, обернувся. На порозі сплюндрованого кабінету стояв Людвіґ Новак.

– Чи дозволите запитати, що у вас трапилося? Даруйте, я не помітив – ви щойно з дороги і тут таке… Бачу, що невчасно, зайду до вас пізніше.

Томаш мовчав, бо ніяк не міг звести думки до купи. Невже старший Новак такий нахабний, що прийшов помилуватися справою своїх рук? У Томаша не було сумнівів, що кабінет розтрощили на замовлення Людвіґа Новака.

– Ні, прошу вас сюди, – юнак вказав на двері в бібліотеку. – Тут має бути затишніше.

Чи то про бібліотеку злодії не подумали, чи то не встигли добратися до неї, але за зачиненими дверима дійсно було тепліше, принаймні вітер не ганяв по підлозі подертий папір.

Новак роззирнувся, наче оцінюючи, за скільки можна купити стелажі з книжками і меблі в бібліотеці.

«Гадає, чи міг я заховати мапу тут», – подумав Томаш.

– Що ж, давайте тоді до справи, – Людвіґ Новак сприйняв мовчазність парубка за напруження від подій. Принаймні, Томаш на це розраховував. – Я хочу купити у вас ділянку під Калинівцями. Ту, що межує з моїми Липками.

«Ту, на якій вхід до печери з етерієм», – подумки прокоментував Томаш, а вголос запитав:

– І нащо вона вам?

Новак пильно подивився прямо в очі Томашу.

– Маєте право запитати, пане Калиновський, маєте повне право… Гм… Не хотів розкривати секрет передчасно. Це мало б бути таємницею до баля на честь відкриття нашого нового преса. Сподіваюся, ви збережете її, – Новак помовчав, наче вагаючись. – Вчора Стась і Катерина заручилися. Я знаю, ви з Станіславом суперничали за дівчину…

Томаш відчув, як кров прилила йому до голови, в скронях почало важко гупати, він мимоволі стиснув кулаки.

– Ну-ну, Томеку, синку, охолонь. Не варт так брати це до серця.

– Продовжуйте, пане Людвіґу. До чого тут ділянка?

– Хотів там будинок для молодят побудувати. Там рівніше, ніж на мої стороні. Та й ні ти, ні твій батько ніколи там навіть не орали…

Будинок для молодят! Ці слова повернули Томаша до дійсності. Який там ще будинок! Новак хоче доступ до шахти.

– Вибачте, пане Людвіґу. Мушу вам відмовити. Сам думав там будуватись як оженюся, – і задерикувато підняв підборіддя.

Новак кивнув і рушив до дверей.

– Ще поговоримо, як заспокоїтеся, пане Калиновський. Тільки не зрадьте поки таємниці. 

– Так… Передайте Станіславу мої вітання.

– От приходьте на відкриття і баль і самі привітаєте закоханих. Ви ж прийдете?

– Прийду… Так…

Вже увечері, після того, як поліція вже пішла, тесля полагодив вибите вікно, покоївки поприбирали в кабінеті, і Северина змогла зняти з лоба холодний компрес, з яким пролежала увесь день, Томаш згадав, що збирався побачитися із Зиновієм.

Годинник показав чверть на сьому, тож юнак вирішив рушити до «Солоного Помаранча». На вулицях Тарнова було людяно, Томаш зустрів декількох знайомих, поздоровкався з ними, проте намагався не роздивлятися навкруги і прискорив кроки. Він не хотів зустріти Станіслава чи, боронь Боже, Катерину. Не знав, що мав би їм казати. Тому, коли побачив помаранчеву вивіску шинку, то рвучко відчинив двері, аж можна подумати, що за ним хтось гнався.

За шинквасом стояв сам господар. Томаш вирішив, що запитає про Зиновія у нього. Щоб не видаватися надто нав’язливим чи підозрілим, взяв собі гальбу пива, кинув півкрейцера на шинквас, відсьорбнув гіркуватого напою і лиш тоді запитав:

– А пана Дердя можна побачити? Він казав, що у вас мешкає.

Шинкар зло глипнув на Томаша. Хлопець подумав, що той хоче гроші за відомості, які має, і показав йому сороківець, затиснутий між пальцями, а тоді швидко сховав його в долоні – фокус, якому навчився в гімназії.

Шинкар уже без злості кивнув йому на ранішній номер «Парової доби», що лежала поряд з ліктем Томаша:

– Газет не читаєте, паничу, чи шо…

Томаш покотив монету до шинкаря, той спритно спіймав її і сховав десь під фартухом. А Томаш втупився у передовицю, на якій крупним шрифтом писалося: «Вбивство в Броварному провулку!» Хоч світлини у газетах були новинкою і не вирізнялися особливою чіткістю, на цій можна було впізнати Зіновія Дердя, за всіма ознаками мертвого.

7

Катерина сиділа перед дзеркалом у своїй спальні і дивилася на своє відображення.

Як дивно все складається. Томаш із питаннями про етерій. Ці розповіді про мапу… І Станіслав, який про етерій анічичирк. Хоча, із Станіславом якраз все посувається добре. Катерина помилувалася обручкою.

Пообіді її дещо збентежив Людвіґ Новак, батько Станіслава. Про його появу сповістила механічна черепашка-шпигун, яку Катерина запустила на нижньому поверсі як тільки повернулася з Лондона. Черепашка вміло маскувалася і не потрапляла на очі слугам. Легке поклацування чи шурхіт десь під важкими шафами і диванами, що вночі можна було почути більш виразно, і покоївки, а за ними решта челяді почали розповідати, що в будинку завівся привид, а може й не один.

В Лондоні Катерина вивчала інженерну справу і була одною із кращих студентів. Це не надто допомогло їй у працевлаштуванні, бо власники фабрик і заводів не прагли брати на посаду інженера жінку. Тому у дівчини виник План, який має привести її до незалежності, багатства і, можливо, слави.

План був хитромудрий і складався з декількох етапів. Перший етап, підготовчий, відбувся у Лондоні. Катерині подобалися механічні забавки – кишенькові і наручні годинники, конструкції, які могли самостійно переміщатися. В її голові здобуті знання спліталися в одне химерне ціле, а руки спритно виготовляли задумане – мініатюрні механізми-шпигуни, механізми-розвідники, механізми-сторόжа. Катерині прийшлося до смаку слово «автомат» на означення таких механізмів. Щоб вони були якомога більше «авто», потрібно оволодіти етерієм. Він дозволить створювати дуже компактні пристрої, що діятимуть самостійно тривалий час. Зараз її автомати потребували заводити пружину раз на три доби. З лекцій і малюнків професора Торнфілда було зрозуміло, що етерій потребує каталізатора, який примусить його працювати. Малюнки були дуже схожі на ті, що дівчина дитиною бачила у чудернацькій книзі казок у бібліотеці Новаків, коли ховалася там під час дитячих свят, котрі здавалися їй марнуванням часу. Тому Катерина вирішила повернутися у Тарнов і скопіювати малюнки з книги, а якщо не вдасться, то викрасти її. З Книгою можна податися до Америки. Там, як відомо, рай для винахідників і точно знайдеться місце для талановитої дівчини.

Тепер розгортався другий етап, який передбачав заволодіння Книгою. Це був найважче і найавантурніше завдання, яке тільки доводилося поставити самій собі.

Розмова з Людвіґом Новаком була дещо несподіваною, але цілком задовільною. Батько залишив їх вдвох в кабінеті і підбадьорливо посміхнувся. Людвіґ не став довго розводитися і заявив:

– Люба панно Катерино, дозвольте мені вас поздоровити, хоча Стась мене і ошелешив новиною про ваші заручини.

Катерина подякувала і примусила себе чарівно зашарітися, щоб Новак бачив в ній закохану дівчину, а не ворога, який збирається нанести удар. Надто це було потрібно після тої сцени в бібліотеці, коли він заскочив її з «книгою казок» в руках. Тоді Людвіґ надто виразно намагався забрати в неї книгу. Йому явно не хотілось, щоб дівчина гортала книгу навіть під приводом спогадів про дитинство.

Катерина опустила очі, вдаючи ніяковість.

– Панно, правду кажучи, я не очікував, що Стась зробить такий вибір. Вважаю, що він замолодий для одруження, проте нехай. Ви красива і освічена панна, я знаю вашого батька з давніх давен, але в мене будуть деякі умови.

– Умови, пане Людвіґу? – голос Катерини трохи задрижав, наче їй стало лячно.

– Не хвилюйтеся, панно Катерино, – Новак поблажливо посміхнувся. – Їх всього дві. По-перше, ви більше не носитимете це, ммм, закордонне вбрання. По-друге, ви не станете намагатися влаштуватися на посаду інженера. Вашою справою стане звичайне жіноче родинне життя.

Катерина сподівалася, що її думки не встигли відбитися на обличчі.

– Пане Новаку… – тремтячим голосом почала вона.

Новак, здається, був задоволений собою. Йому вдалося одним пострілом вбити двох зайців. Якщо майбутня невістка пристане на умови, то зникне примара загрози, яка привиділась йому, коли він побачив Книгу Ключа в руках у Катерини. А якщо ні, то вона і на гарматний постріл не підійде до «Новак і син». Тому паровий магнат дозволив трішки пом’якшити мову:

– Моя люба, я не вимагатиму відповіді просто зараз. Зробімо так. За два дні у нас буде баль на честь відкриття нового преса. Якщо ви погоджуєтесь на мої вимоги, то прийдете у вбранні, яке рекомендують модні журнали. Тоді ми оголосимо про заручини і будемо всі щасливі, навіть ви.

На цих словах Новак поклонився панні Катерині і вийшов з кабінету. Добре, що він не озирнувся, бо побачив би переможну усмішку, яка осяяла обличчя дівчини. Другий етап Плану пройдено. Пора готуватися до третього.

8

Нарешті цей день настав. Катерина подумки пройшлася по списку необхідних справ, які треба завершити до початку відкриття преса.

Муляж книги казок – зроблено.

Саквояж із одягом і грошима – зібрано.

Квиток – куплено.

Катерина торкнулася каменя на обручці і посміхнулася сама собі. Три краплі рідини, що схована в ньому, і будь–хто засне міцно на декілька годин. Якраз стільки, скільки їй вистачить, щоб все оборудовати.

Тепер треба тримати себе в руках і не схибити. Бути на виду, але діяти у тіні. Декілька годин і все закінчено тут, в Тарнові, і – привіт, Світ!

Нарешті цей день настав. Томаш блукав у натовпі між гостей і журналістів. Прес був велетенський. Його навіть не стали накривати тканиною, оскільки такої гігантської верети годі знайти.

Час від часу магнієві спалахи лякали гостей – надто раптово і смердюче вони вибухали. Томаш навіть почав міркувати, чи не вдасться йому під час наступного спалаху підібратися до Новака. Але тут його увагу відвернула поява Катерини попідруч з Станіславом. Панна Замостянська вбралася за останньою модою. Це було настільки несподівано, що біля преса на якусь мить запанувала тиша. Катерина мило посміхнулася, наче всі ці півроку тільки й робила, що ходила в сукні з турнюром, і повела Станіслава до підвищення, вибудованого перед пресом. Видно, звідти Людвіґ Новак збирався виголошувати промову. На тому помості не дуже й підкрадешся до нього, навіть якщо весь магній у спалахах загориться одночасно.

Звідкись з-за преса з’явився старший Новак. Натовп зашумів, почулися окремі оплески, кореспонденти Тарновські та столичні відкрили свої блокноти на чистих сторінках і приготували олівці.

Людвіґ Новак підняв руку і закликав гостей до тиші.

– Шановне товариство, сьогодні маю за честь познайомити вас з найпотужнішим у всій Європі, а, можливо і Америці, пресом. І створила його фірма з славного міста Тарнова «Новак і син». Наші парові двигуни нарешті досягли небаченої потужності і можуть забезпечити зусилля 35 тисяч тонн! Від такої потужності голова може піти обертом! І це ще не все, шановне товариство. Цей прес може діяти настільки делікатно, що може розколоти шкаралупку горіха, але не розчавити його середину!

Натовп загомонів, репортери щось там записали собі.

– Прошу, шановне панство. Пресом може керувати навіть тендітна жінка, – пан Новак простягнув руку Катерині Замостянський. Панна Катерина піднялася до нього на помост.

Томаш захопився дійством. Прес був гігантським, невже можливо настільки тонко контролювати цю махину?

Тим часом Новаку піднесли на тарелі купку позолочених горіхів. Він взяв один, продемонстрував його гостям і передав помічнику, а той поклав на ковадло преса. Тоді Новак з Катериною драбинкою вийшли на майданчик біля преса. Там виднілися якісь колеса і важелі.

У Томаша майнула думка, що тепер він знає, що треба зробити з Етерним Ключем. Парубок почав пробиратися поближче до преса, щоб роздивитися, що робитиме Новак з тими важелями і запам’ятати послідовність.

Все було готове. Людвіґ Новак щось сказав Катерині. Дівчина усміхнулася фотографам, натиснула на важіль і покрутила колесо вліво. Нагорі щось засвистало, зашипіло, почулося як лящать добре змащені шестерні і величезна баба преса рушила вниз, набираючи швидкість.

Натовп сахнувся назад, Катерина натиснула ще на щось і крутнула колесо вправо. Баба сповільнилася, м’яко цокнула по горіху і зависла над ним. Новак перехопив вентиль у Катерини, підняв бабу вгору, а помічник на очах у захопленої видовищем публіки зняв горіх з ковадла, висипав шкаралупки і непошкоджене ядро на тарілочку і поніс його серед людей, сповнений тріумфу.

Томаш побачив, що хотів. Причин залишатися далі не було. Треба було обдумати подальші кроки і підготуватися до балю.

9

Будинок Новаків сяяв. Екіпажі гостей під’їжджали освітленою доріжкою до обставленого ліхтарями входу, входили до залитої світлом бальної зали. Відсвіти кришталевої люстри падали на стіни, мармурову підлогу, змішувалися із блиском дорогоцінного каміння у зачісках дам і на їхніх персах.

Біля новоприбулих негайно з’являвся офіціант із келихом шампанського. Без сумнівів, це був пишний підсумок дня тріумфу.

Томаш сподівався, що йому вдасться приховати хвилювання, що з’їдало його зсередини. Весь час він обдумував те, що збирався зробити, зважував, чи варто йому вплутуватися у небезпечну пригоду. З всіх роздумів виходило, що п’ятдесят ринських стали його найризикованішою інвестицією.

Зрозуміло, що Людвіґ Новак носить Ключ з собою. У Томаша був простий план – він забирає Ключ у старшого Новака і знищує його за допомогою гігантського преса. Проте найперше треба було поговорити з Катериною до офіційного оголошення заручин. Все ще можна було змінити. Катерина не захоче брати участь у злочинах Новаків.

Катерина боялася зашпортнутися у довгій вузькій сукні із численними нижніми спідницями, але вона люб’язно посміхалася до всіх і намагалася далеко не відходити від Людвіґа. Їй ніяк не вдавалося залишитися з ним сам на сам. Ще й треба було уникати зустрічі з набридливим Калиновським, він явно мав намір поговорити з нею про щось дуже серйозне. Час спливав, музики вже грали краков’як, а там і мазурка, яку грають перед тим як сісти за стіл. Треба було брати випадок у свої руки.

Нагода трапилася, коли старший Новак взяв у руки третій келих шампанського, а Станіслав кудись відійшов. Катерина посміхнулася до офіціанта і той негайно подав їй келих. Три краплі снодійного непомітно впали у нього. З келихом дівчина рушила до Людвіґа.

– То як, пане Новаку, мир? – грайливо запитала вона. – Не таке я вже й зло, як бачите – 

і, не даючи тому сказати щось таке, після чого розмову довелося б просто урвати, додала заклопотано:

– Ох, дозвольте на правах невістки, – останнє слово вона вимовила пошепки і повела очима, ніби перевіряючи, чи не чув хтось таємницю, яку ще рано розкривати, – поправити вам краватку. Шпилька вилізла. Потримайте…

На цих словах Катерина вклала в ліву руку Новака свій келих і, мило посміхаючись, зробила вигляд, що поправляє діамантову шпильку на краватці. Закінчивши справу, продовжуючи посміхатися, вона забрала келих із шампанським з правої руки майбутнього тестя і одразу відпила з нього, салютуючи йому келихом.

«Якщо тільки він сам не збирався когось отруїти», – подумала дівчина.

Людвіґ Новак, трохи розм’яклий після сповненого клопотами дня і випитого шампанського, подумав, що не все так погано з вибором сина і у відповідь підняв келиха до майбутньої невістки і випив його до самісінького дна.

Томаш був єдиною людиною в залі, яка помітила підміну келихів. Спочатку він подумав, що дівчина помилилася, але раптом зрозумів, що у бальній залі не тільки він веде власну гру. Що Катерина зробила це навмисне, він впевнився, коли подумки спробував відтворити її дії. Ні, вона віддавала і брала келихи різними руками…

Це могло бути пов’язане тільки з етерієм. Ба ні, з Етерним Ключем! Навіщо інакше їй труїти старого Новака, якщо вона не збирається заволодіти Ключем? Отже, поговорити з Катериною треба негайно. Він рушив до неї, але поки пробирався між танцюристами, дівчина вже стояла під руку із Станіславом. Ще й Людвіґ помахом руки зупинив музику і закликав до тиші. Розпашілі від танцю гості зібралися навколо нього.

– Шановне товариство, – голосно заявив він, – радий сповістити вам, що маю ще одну чудову новину. Мій син, Станіслав Новак, і панна Катерина Замостянська заручились!

Катерина і Станіслав вийшли до нього в центр кола. Пролунали аплодисменти і вітальні вигуки, між гостей попливли офіціанти із тацями з напоями, заздоровні келихи піднеслися вгору.

– Шановне панство, – продовжив Людвіґ, – а зараз прошу до столу!

Гості враз зрозуміли, що вже й зголодніли, а раз вже мазурка була перервана, то пора і підкріпити сили чим там Бог послав Новакам. Щойно панство  повернулося в сторону зали, де зазвичай під час балів накривали на стіл, Людвіґ раптово наче спіткнувся і впав на мармурову підлогу. Запала така тиша, що чути було дзенькіт посуду із сусідньої зали, а потім почулися зойки, декілька дам і собі спробували втратити свідомість, але швидко зметикували, що пропустять все найцікавіше.

– Розступіться, дайте повітря, – вигукнув Томаш. Це була та мить, котру він чекав весь цей час.

Гості швидко відступили, даючи Томашу підійти до Новака. Той лежав непритомний, проте Томаш намацав у нього на шиї достатньо сильний пульс.

«Та він спить», – здогадався Томаш, але не став ділитися своїми спостереженнями.

– Давай віднесемо його у кабінет, а тоді викличеш лікаря, – запропонував хлопець Станіславу.

Зблідлий молодший Новак кивнув. Вдвох вони підхопили Людвіґа і потягли його у кабінет, вглиб будинку. По дорозі Томаш пошукав очима Катерину і не знайшов. Це здивувало юнака, бо вщент зруйнувало його уявлення про її задум. Та це на краще, не потрібно буде боротися з нею за Ключ.

В кабінеті хлопці поклали Людвіґа на софу. Добре, що старший Новак любив комфорт, і меблі у кабінеті були зручні як для роботи, так і для відпочинку. Невелика вм’ятина на сидінні свідчила, що він любив спочити на софі посеред дня. Тож і зараз його тіло вигідно розмістилося на звичному місці.

– Я побіжу по лікаря, залишись з ним, – попросив Станіслав і Томашу стало соромно за те, що він має зробити.

Станіслав вискочив з кабінету, а Томаш кинувся обшукувати Людвіґа. За мить бляшана коробка, схожа на портсигар, була у нього в руках. Всередині бляшанки знаходилися шестерні і шестеріночки, незрозумілі важелі, хитромудро розташовані навколо необроблених мінералів. Ледве Томаш встиг сховати коробку в кишеню, як увійшли Станіслав і лікар.

На щастя, лікар після привітання одразу попросив Томаша вийти.

Катерина, щойно старший Новак впав, зробила крок назад. Ніхто не звернув на неї уваги. Вона почула, як Томаш запропонував віднести Людвіґа у кабінет і зраділа. Поки всі намагалися роздивитися і зрозуміти, що трапилося, дівчина непомітно ковзнула у коридор і швидкими кроками попрямувала до бібліотеки, котра знаходилася у протилежному напрямку.

В бібліотеці було тихо і темно. Темрява не стала їй на заваді. З дамської торбинки вона витягла запальничку власної конструкції. Однією рукою Катерина крутнула коліщатко, загорівся невеликий вогник, достатній, щоб освітити потрібну поличку. Другою рукою спритниця задерла спідницю і дістала з підвішеного на ремні, замість панчішної підв’язки, чохла муляж книжки. Прислухалася, чи не йде хтось, але все було тихо. Тоді поміняла місцями книжку і підробку, розправила спідницю і так само обережно, як і прийшла, вислизнула з бібліотеки. Операція не могла вважатися успішною, поки вона не сяде на дирижабль. А для цього треба було негайно відправитися додому по саквояж.

На виході швейцар подав їй пальто, з чого можна було зробити висновок, що її не шукають. А от на ґанку, куди вона звеліла подати екіпаж, на Катерину чигала несподіванка – там стояв Томаш. Вочевидь, він теж покидав баль.

Томаш помітив Катерину, як тільки вона вийшла з дверей. Він навіть зробив декілька кроків до неї, але тут над’їхала його карета і хоч–не–хоч, хлопцеві довелося облишити спроби поговорити з коханою. Та й пізно вже було розмовляти, з якого боку не подивись – вона стала нареченою іншого, тож Томаш сів у карету і покотив собі.

Катерина здивувалася, що Томаш їде додому у той час, коли батько його друга лежить непритомний. І це було погано. Нікому було відвертати увагу Стася від її зникнення. Хоча, з якого боку не подивись, байдуже…

10

У величезному цеху було темно. Кроки Томаша, хай як він намагався тихо ступати, відлунювали у тиші. Юнак не сподівався, що пробратися у приміщення, де стоїть прес, буде настільки просто. Ніякої сторожі на всьому шляху. Це було дивно і примушувало пильнувати. Кілька разів йому здавалося, що він чує ще чиїсь кроки, окрім власних, але вартувало зупинитися, звук чужих кроків зникав.

Прес видавався темнішим за темряву цеху. Томаш декількома натисками видобув світло з свого ліхтарика. Тихе дзижчання інерційного механізму трохи заспокоїло його. Тепер треба увімкнути прес. Томаш піднявся на місток і присвітив собі, щоб роздивитися важелі і вентилі. Стривай–но, Томеку, що це? На важелях і вентилях приліплено якісь папірчики із написаними цифрами. Це ж підказки, які залишилися після відкриття преса.

Он як Катерині вдалося так невимушено керувати ним! Так, якщо він правильно розуміє, то спочатку треба натиснути на цей важіль…

Прес ожив, щось чмихнуло під стелею, а потім наче замурчав гігантський кіт. Важкезна баба поповзла догори, досягла самісінького верху і зупинилась десь там вгорі.

Томаш швидко спустився вниз, кинув на ковадло Ключ і побіг назад, треба було крутнути колесо назад.

– Стій! –раптово пролунав наказ Станіслава.

Томаш, не знімаючи руки з колеса, обернув голову на голос.

Станіслав був сам, принаймні його ліхтарня освітлювала тільки його фігуру. Можливо, що його спільники ховаються довкола у темряві. Томаш трохи повернув колесо вправо, баба із тихим шипінням рушила вниз…

– Стривай, Томаше! Що ти робиш?

– Радше було б запитати у тебе, Стасю, що робиш ти?

– Хіба це я зрадив дружбу і отруїв мого батька? Хіба я обікрав його непритомного? 

Томаш рухнув колесо вправо, баба знову пішла донизу.

– Зупини прес! – у відчаї закричав Станіслав. Він боявся піднятися на місток, щоб Томаш часом не крутнув колесо до кінця.

– Я не труїв твого батька і не кидав його самого у небезпеці. Я бачив, що він спав. Але це правда, що я взяв у нього Етерний Ключ. Проте, Ключ вам і не належить, чи не так?

– Ключ служить прогресу. Подивись, що ми створили за його допомогою! А вони вміють створювати Ключі, що їм від одного?

– «Вони», Стасю? Просто якісь «вони»? У цього народу є ім’я – емани, і етерій – це повітря цього народу. Ваша фірма знищує поклади етерію, хоча за допомогою Ключа ви можете здобувати етерій зі всякої руди, нехай і не в таких кількостях.

– Послухай, це все не так. Вони, тобто емани, дали Ключ моєму батькові із власної волі. І він, безперечно, поверне його. Він і збирався повернути його одразу після балю!

Між пресом і Станіславом з’явився вогник і за мить стало видно, що його тримає Мар’ян Римар, котрий нечутно підійшов, поки хлопці сперечалися. Коли його помітили, Мар’ян посилив вогонь у своєму ліхтарі й у цеху стало значно світліше.

– Мар’яне, – зрадів Станіслав, – допоможи мені зупинити його! Він нищить все, над чим ми спільно працювали.

Великі очі Мар’яна подивилися на парубків, вуста скривилися у зневажливій посмішці. 

– Ніколи не було ніяких «ми» і «спільно», пане Новаку. Завжди були тільки «Новак і син».

Томаш не вагався ані хвилини, різко крутнув вентиль вправо. Баба із сичанням впала на ковадло…

У ту ж мить Станіслав збив його з ніг і обидва юнака впали з містка на тверду долівку. Вони гамселили один одного, незважаючи на біль у ребрах, ліктях і колінах. Кров юшила їм з розбитих носів і губ. Лють кипіла в крові і не давала їм зупинитися. Це була первісна бійка добра із злом, і кожний з них стояв на стороні добра. Два тіла сплелися у взаємній ненависті і качалися по цементній підлозі, не в силах відпустити один одного.

Раптом потік льодяної води вилився на них. Від несподіванки хлопці розімкнули обійми і сахнулися один від одного. Над ними стояв Мар’ян Римар з порожнім цебром.

– Що ж, панове, мені пора йти. Радий, що ви живі бодай, якщо не здорові. Ніколи не забуду, пане Калиновський, що ви зробили для мого народу, як і те, що зробили ви, пане Новак. Щастя-здоровля, як то кажуть, – Мар’ян торкнувся свого капелюха-казанка.

Мокрі паничі мовчки і важко дихаючи дивилися, як він йде геть.

Несподівано над цехом загуло, задзеленчали шибки. Дирижабль Галицької повітроплавної спілки, здогадався Томаш. Крізь скляний дах було видно контур повітроплава, намальований на тлі чорного неба ходовими вогнями.

– Катерина! – раптом озвався Станіслав.

– Що Катерина?

– Це не ти, це Катерина приспала батька. Гадаю, вона зараз на цьому дирижаблі.

Томаш, який знав правду, промовчав.

– Отже, все, що їй було потрібно, це Ключ. Не кохання…

– Ну, Ключа більше нема, Стасю. Пробач їй.

– Томеку, – простогнав Станіслав, – як можна бути таким наївним! Те, що ти знищив Ключ, жахливо, але не катастрофічно. Існує Книга Ключів, за нею можна виготовити Ключі із різною потужністю і властивостями. Думаю, поки ти цупив Ключ, вона пішла по Книгу.

Якусь хвилю Томаш ошелешено мовчав, а тоді зареготав. Реготав так довго і заразливо, що Станіслав і собі зареготав. Трохи віддихавшись, Станіслав піднявся з підлоги і протягнув руку Томашу:
– Ну що, пане Калиновський, у такому вигляді нас не пустять у «Лампи і шестерні», але «Механічна гальба» приймає всіх спраглих.

Томаш стиснув руку Станіслава і теж встав. Накульгуючи і підтримуючи один одного, друзі пошкандибали до виходу.