Гра зі ставками

Куля пролетіла коло щоки Аліаса, влучивши в кам’яну стіну позаду.

Реагуючи, він одразу вистрілив у відповідь, не забуваючи рухатись після кожної атаки.

Його суперник був досить таки вправним, але Аліас не Аліас, якщо визнає, що той кращий за нього.

Полетіли ще кулі.

Треба було якось змінювати положення й атакувати зненацька.

Їх бій притих, коли шквал закінчився, а обидва воїни заховалися серед стін старого порту.

Крок і ще один. Суперник точно не чує його.

Аліас обережно висовується із-за стіни і тут же ховається назад, уникаючи кількох куль.

Дістає пістолет і тупо шквалить, висуваючи лише зброю з-за стіни.

Чи не найгірший бій за останній час.

Всю зброю тепер потрібно перезаряджати, він швидко міняє положення та лягає у купу із сміття і пилу, готуючись до ще одного зіткнення. Дивиться на гору.

Перед ним досить висока будівля, із якої добре видно як порт, так і байдуже до всього море.

Якщо прокрастись туди непомітно, у нього буде ключова перевага.

Повзе.

Потрібно лишатися невидимим якомога довше.

Пил набивається у легені, проте Аліас з усіх сил стримує кашель.

В один момент він різко встає і біжить з усіх ніг, ледь не зашпортавшись посеред понівеченої доріжки.

Залітає по сходах на гору, швидко перевіряє все навколо, падає перед  самим краєм і глядить на всі боки, стиснувши рушницю

За якусь мить йому прилітає куля просто в голову десь зі спини.

— Треба було краще все перевірити, генію.- каже його суперник на останок і прямо перед очима Аліаса виникає великий червоний напис “гру закінчено”.

…

В лобі, Аліас, пригнічений програшом, всівся за столик і замовив собі інтеграцію у мозок смаку найкращої в історії кави, прямо через панель швидкої покупки у грі та тупо зиркнув на переможця дуелі, такого собі Каула.

«І треба ж було обрати старий порт», — подумалось йому.

— Як будеш платити, —  його співрозмовник явно не налаштований на розмусолювання.

—  Та по стандарту… тільки через тиждень, ок?

— Через тиждень? Ти це можеш всіляким дурникам розповідати, а мені потрібні гроші просто зараз,- нахилився Каул.

— Ніфіга ти рєзкий, у мене реально нема зараз стільки.

— Скільки є?

— Десь відсотків сімдесят суми, — похнюпився Аліас.

— Якщо заплатиш їх мені прямо на карту, розійдемося і на цьому.

— Справді?— здивувався Аліас.

— Я не хочу витрачати час на вивід валюти з гри, тому можеш вважати, що це така поблажка, на перший раз.

— Нууу, — замислився Аліас, згадуючи, скільки в нього є на картках. В ігровій валюті він ніколи багато не тримав, тож нашкребти ці гроші, зважаючи на відсутність необхідності платної конвертації було б значно легше й вигідніше, та ще й така знижка. Хоча цей тип не викликає довіри…

— Ну, так? Ні? Ти кудись у космос відлетів?

— Якщо завтра скину, це нічого?

— Та норм, я тобі навіть посилання на оплату скину, все для зручності, — іронічно відповів Каул.

— Добре, порішали, – кивнув Аліас.

— Як тільки скинеш суму, я анулюю твій ігровий борг.

— А як я знатиму, що ти це справді зробиш?

— От невгамовне! Ось, списую тридцять відсотків просто зараз,- відкрив меню грпвець,- все, ок, віриш?

Аліас дійсно отримав повідомлення про списання частини боргу на гейм- панелі.

Що ж…

— Порішали тоді. До зв’язку, — кивнув Аліас.

— Давай, — Каул просто зник, відімкнувшись від ігрової сесії, не лишаючи по собі жодного сліду.

…

Декілька поліцейських дронів одночасно впали, пробиті енергокулями. Молодики, вимахуючи зброєю, зайшли до магазину, вдивляючись у переляканих людей цілком порожніми очима.

— Що вам треба? — запитав якийсь старий чоловік і одразу ж отримав кулю просто в голову.

Молодики явно не бажали брати заручників. Вони розпочали стрілянину, зовсім не зважаючи на крики й благання. Байдужі до всього, вони винищили практично всіх у магазині, доки нарешті не приїхала поліція.

Спеціальний загін увірвався всередину, закинувши поперед себе світлову гранату.

Стрілянина здійнялася із шаленою силою.   Заляпані кров’ю пакети із штучним м’ясом, гідрапонічні огірки, людські тіла, звуки пострілів і вибухи від влучань зійшлися у щось єдине.

Добре озброєні поліцейські дроїди знали свою справу, вони знищили терористів майже одразу, пробиваючи широкі діри у магазинних полицях плазмовими гарматами.

— С..Стоп…— один із них, певно, останній живий терорист впав на коліна, махаючи головою туди-сюди.

— Де це я? — здивовано промовив Аліас.

— Ану не грай в дурачка, — командувач-оперативник вломив йому сильного ляпаса.

— Та я… Я… — В нього перехопило подих від побаченого навколо. — Це був не я. Я не знаю, як я тут… Опинився.

— Ідіотизм якийсь. Пакуйте його. Потім все розкаже, — Плюнув той самий оперативник, поки Аліасу одягали наручники.

— Куди ви мене ведете? — збентежено вигукнув, — я нічого не робив, правда! — крикнув до всіх. — Клянусь! — закричав на все горло, поки якийсь робот не вдарив його електрошоком.

— Жалюгідно, — схрестив руки на грудях оперативник. Він роззирнувся довкола, споглядаючи той жах, який вчинили терористи.

В своєму житті і роботі він вже бачив багато чого, але навіть так, подібні сцени викликали у нього слабенькі мурашки на спині.

…

— То ж його ігровий нік Каул? — Рекс поставив кухлик зі своїм недопитим лате на стіл та поглянув в очі Аліаса.

— Ну так, я ж вам скільки це вже товкмачу!

— Брехун, ти вигадав цю дурню аби уникнути шибениці! — Вільгельм був аж занадто нервовим із ним. Рекс поглянув на нього засудливо.

— Я сам бачив той жах що він і його божевільні братки зробили із звичайними людьми. В чому вони були винні?

— Та я ж кажу вам, я взагалі тут ні до чого, я гадки не маю, як там опинився.

— Так. Давайте трохи заспокоїмось, — підняв руки Рекс. — Цей гравець скинув тобі посилання на поповнення картки і…

— І все. Я прокинувся вже в тому довбаному магазині, серед гори трупів, — ледь не заплакав Аліас.

— Містере Гілберт, тримайте себе в руках, будь ласка.

— Та досить вже ламати комедію, шавко, — просичав Вільгельм.

— Не схоже, щоб він брехав. — замислено промовив Рекс.

— Серйозно?! — вигукнув Вільгельм.

— Для ігор ви використовуєте нейрочіп?

— Так… Так, використовую, — витер сльози Аліас.

— У нього гарний файрвол?

— Ну…

— Ти хочеш сказати, що чіп цього ідіота хакнули?

— Це ж очвидно, Вільгельме.

— Не існує програм, які здатні напряму керувати людською поведінкою на такому рівні.

— Значить, хтось придумав таку, — відказав Рекс. — Ваш чіп піде на експертизу. Сподіваюсь, ви не будете посилатися на всілякі закони, адвокатів і…

— Беріть, беріть! — Аліас торкнувся своєї потилиці, заплющив очі, вводячи ментальний код та дістав маленьку червону пластинку.

— Ви ж не залишите мене тут, правда ж? — Благально поглянув на слідчих Аліас.

— В одиночку, — пирхнув Вільгельм.

— На жаль, інших варіантів нема, — розвів руками Рекс.

Аліас лише похнюпився і злегка кивнув.

— Ходім, багато роботи, — Рекс зачепив Вільгельма за плече, змусивши нарешті відвернутись від хлопця і покинути камеру, поки він не вмазав йому зайвий раз.

…

Рекс впевнено роздивлявся велетенські масиви коду, виведені на монітор техніка Ніка, ніби розумів там щось на такому ж рівні.

Врешті, здався, перестав корчити задумане лице і перепитав його про знахідки.

— Типовий чіп. Нічого в ньому немає. Якось шкідливого програмного забезпечення не виявлено, тільки модель дещо застаріла вже.

— Я ж казав, — задер носа Вільгельм.

— А програма могла б якось сама стертися із чіпу? — перепитав Рекс.

— Є віруси із механізмом повної трансформації у нешкідливе ПЗ, зараз взагалі вигадали багато всякого, тут може бути і такий випадок.

— Ти все намагаєшся його вигородити, — причепився Вільгельм.

— Він просто дурний, переляканий підліток, я маю принаймні все добре перевірити, перш ніж його засудять до довічних робіт або страти.

— Ну-ну. І що ти зібрався робити?

— Він розповідав про якогось знайомого у грі. Треба його знайти та вичислити дані про реальну особу. Нік, це можливо?

— Звісно. Аби ви тільки мені його показали. Я вам і аватар можу зробити правдоподібний, тільки вам треба буде поводитись, як типовий гравець у цю стімпанкоподібну помийку, — Нік знітився від власних слів. — Так-так, я в курсі, що це гра від нашої корпорації, але…

— Починай. Мені необхідні будуть ще кілька людей, будемо шукати цього Каула. В ідеалі необхідно отримати від нього посилання на програму. Вільгельм?

— Я не по цій дурні, — махнув рукою оперативник.

— Вільгельм… — повторив Рекс.

— Хоча б зробіть адекватний аватар, — зітхнув він.

Нік аж засяяв від перспективи.

— Я тобі ще довго пригадуватиме все це, Рексе…

— Мені жіночий аватар, і щоб у неї було зелене волосся, — Рекс вже зовсім не слухав його, підбираючи собі модель волосся разом із Ніком.

…

— Сама гра досить таки популярна зараз серед підлітків, вона входить в топ-5, чого від неї ніхто ніколи не чекав, але особисто мені не зайшла.  А я ж в цьому розбираюсь, мене ж перевели з геймдеву взагалі-то. Та і якщо подумати, я не люблю цей сетинг, — Нік може годинами розповідати про ігри через комунікацію, не втрачаючи при тому запал.

— Жіночий аватар… — закотив очі Вільгельм.

— Це ж оперативна робота, може він клюне на це, — стенув плечима Рекс.

Геймдизайн гри справді був хорошим.

Оскільки гра «чіпова» всі дані передаються просто в мозок, вимальовуючи картинку стімпанкового міста, із всіма його атрибутами: парові машини, труби, відповідний одяг, якісь дивні автоматони і при тому неймовірно різноманітна і не завжди цілком відповідна сетингу зброя. Хоча, без донату тут важко знайти щось справді вартісне. Для легенди вони взяли собі найкращі платні набори спорядження, аби виглядати багатими дурниками, готовими до високих ставок.

Просто заради інтересу, Рекс придбав собі місцевий «спиртовий» напій за реальні гроші. Він дає ілюзорне відчуття сп’яніння рівно на кілька хвилин, без жодної шкоди для здоров’я. Хоча Вільгельм наполягав на марному витрачанні бюджетних коштів, але хто його там слухає.

Зеленоволоса дівчина і кремезний чоловік пройшлися вуличками, розглядаючи гравців. По дорозі навіть взяли кілька квестів, так, для легенди.

— Якщо будемо дуелитись треба хоч вдавати зусилля, інакше все це коту під хвіст.

— Та ясна справа, мені Нік цілий день показував керування. Ніколи б не подумав, що ти все це вмієш робити, Рексе.

— У мене була нудна і самотня юність, — проказав він із дрібкою болю у голосі.

Від такої відвертості Вільгельм замовк і не говорив аж до самої арени.

— Так, хлопці, чесно кажучи, ви вже третя зміна за день, не знаю, чи знайдете цього граця. Він давно вже міг змінити нікнейм, або взагалі видалити акаунт. — Нік сказав це цілком непомітно, через нейроінтерфейс.

— Звісно це може бути не конкретно він. Важливий сам факт подібної пропозиції, — подумки відповів Рекс. — Чуєш, Вільгельме, треба зіграти пару дуелей, щоб ми не видавались підозрілими.

— Ненавиджу, — зітхнув він. — Ну, ми хоч можемо потринькати гроші корпорації.

— Все дитинство мріяв про щось таке. Піду підберу нам суперника. — Рекс майже одразу підсів до якогось столика із потенційним дуелянтом та в легкій і ненав’язливій манері запропонував дуель за великий куш.

— Дивись там хоч красиво програй, — Нік в своїй кімнаті вже приготувався спостерігати за дійством.

— Ага-Ага, погодився Рекс.

Він потиснув руки із суперником, після чого вони за кілька хвилин перемістились на локацію «Завод».

Велетенські парові машини навкруги, шум двигунів і зовсім мало простору для маневру.

Таймер прорахував до нуля, тож бій розпочався.

— Так, згадуй старі часи, рефлекси ж всі є, — проговорив до себе Рекс, переміщаючись коридорами, тримаючи пістолет напоготові.

За хвилину, він зупинився на перехресті із кількома дверима, які зовсім не хотілося відчиняти.

Ліва. Машинний зал. Якби він хотів сховатися, пішов би на саме туди.

Рекс зітхнув,  вибив двері  і сходу влетів у кімнату,  дивом уникнувши кулі в спину.

Рефлекторно розвернувся і вистрілив кілька разів, навіть не задумуючись ні про що.

Виграв. Навіть якось занадто просто.

— Ну що, задоволений? — запитав Вільгельм, схрестивши руки, коли вони повернулись до лобі.

— Твоя черга, — широко усміхнувся Рекс.

Він зробив надзусилля, аби не послати його кудись подалі.

— Я нікого підозрілого не бачив, — відповів сухо, шукаючи очима дуелянта для себе.

Рекс тим часом всівся за столик, й собі виглядаючи підозрілих гравців.

— Нік, ти там хоч намагаєшся когось вирахувати по ідентифікатору?

— Та я вже задовбався, у мене не виходить нічого, цей хлопець явно не якийсь там аматор, щоб на такому проколотися.

— Ти мене не порадував.

— Працюй, це ж була твоя ідея.

— До вас можна? — Запитав хтось із аватаром молодого юнака.

— Авжеж, — радо погодився Рекс, киваючи.

Вільгельм саме розважався у грі, програючи вже третій раунд поспіль, судячи з табло.

— Ваш друг?

— Дарма він не взяв дуелі на один бій. Менше б ганьбився. — відкинувся на спинку Рекс.

— Я саме фанат таких боїв, —  посміхнувся гравець, — але мені не дуже подобається битися за місцеву валюту. Як на мене справжні гроші додають значно більшого азарту. Тим більше в нас тут є така можливість.

Рекс вперше за весь час поглянув просто на свого сусіда із явною цікавістю.

— Бачу, ви хочете запропонувати мені щось цікаве?

Той підсунувся ближче. Настільки, наскільки це дозволяла гра і ситуація.

— Знаєте, це було б чудово. Зіграти по справжньому.

— Обожнюю таких азартних людей, впевнений, ми зможемо повеселитися, — підморгнув Рекс.

— Повеселитися? О, ви навіть собі не уявляєте…

— Все аж настільки серйозно? — здивувався Рекс

— Якщо все крутиться навколо грошей, це  апріорі не може бути  простою забавкою, пане Рекс, це ж не підбір жіночого аватара із зеленим волоссям на тридцять першому році життя.

— Нік. Нік ти чуєш мене, він прямо переді мною.

— Ви частина проблеми, пане Рекс. Всі ви. Вас давно годують корпорації, ви захищаєте лише їх інтереси і не більше того. Гроші, от все що вам потрібно, хіба ні? Чому вбивство і тероризм це злочини? Тому що вбиті люди могли платити гроші й далі, а тепер не можуть. Це єдина проблема.

— Нік, твою ж наліво, ти можеш зараз дізнатися його ідентифікатор?

— Він вас не чує, пане Рекс. Вас взагалі тепер ніхто не чутиме.

За мить, все навколо Рекса і справді стало зовсім темним. Ні звуків, ні запахів, ні картинки. Повна порожчена, в якій він просто ніщо.

Це так звана «чіпова аварія» — коли мозок вже  відключений від потоку інформації з гри, але з якоїсь причини не перепідключився до сигналів із навколишнього світу.

Найвитриваліші божеволіють за добу…

— Нік! — закричав у безкінечність Рекс. — НІІІК!!!

Тиша у відповідь.

Він тут сам один. Невідомо на скільки. А може й навічно.

Ну, поки тіло в реальності не помре із якихось причин.

— А допомогти зараз може тільки Вільгельм, — подумав про себе Рекс. — Я труп. — Врешті, він констатував очевидний факт і спробував принаймні розслабитись.

…

Вільгельм розлігся на цеглі із практично нульовими показниками здоров’я. Черговий програний раунд. Його суперник ще й любить дурні понти, тож він повільно підійшов і наставив рушницю прямо на його голову, замість того, аби спокійно добити.

— Я наче в якомусь цирку, серйозно.

— Ти знову програв, невдахо, — засміявся гравець, а тоді різко відключився від гри, розчинившись у повітрі.

— Технічна поразка. Переможець Апсет!

— Ну хоч раз. Не те щоб це було принципово, —видихнув Вільгельм.

Його перекинуло назад у  порожнє лобі, де на підлозі лежав непритомний аватар  Рекса.

— Нік, що за дурня відбувається? Нік!

— У нас тут кошмар! Купа зомбаків! Цей вірус поширився майже на все я нічого…

— Забирай нас звідси, Нік! Ти чуєш?

— Я намагаюсь!

— Зараза, ну нащо я взагалі погодився на цей ідіотизм.

Вільгельм підскочив до Рекса, намагаючись привести його до тями.

— Я зараз виводжу вас! Готуйся! — прозвучав у голові голос Ніка.

За мить свідомість промайнула широким спіральним тунелем від вигаданог освіту до реального. Вільгельм розплющив очі, одразу кинувшись до Рекса, який хіба що дихав.

— На вулиці паніка! Ця штука зараз майже в головах усіх гравців! Вони влаштували на вулицях справжнє Пекло! — переляканий Нік тримався за голову, намагаючись не впадати глибше в істерику.

— Ану заспокойся! Що з Рексом взагалі? Ти знаєш?

— Мозок не може підключитися до реальності. Йому якось передали вірус, але я не можу зрозуміти як.

— Вільгельм вдихнув і видихнув. Треба тримати голову холодною. Особливо зараз.

— Я написав невеликий антивірус, але мені треба головні комп’ютери. У мене немає такого рівня доступу, а всі зараз зайняті довбаним жахом на вулиці!

Вільгельм не слухав його. Він відкрив запис ігрової сесії Рекса з моменту, коли вони розділились та дуже уважно слухав їх діалог із невідомим гравцем, від чого його дихання поступово ставало частішим, аж поки він не вдарив кулаком по панелі, зламавши кілька клавіш.

— Я не знаю, чи цей антивірус взагалі спрацює…

— Гроші, — тихо промовив Вільгельм. Той ідіот заплатив за алкоголь через посилання на оплату реальними коштами. А той малий дурник використав посилання щоб заплатити за свій борг. Хтось хакнув грошову систему у грі. Всі ці дурники використовують посилання для оплати ледь не щодня.

— Вільгельме, ти чуєш мене взагалі? Я можу спробувати закинути антивірус у систему гри, але мені потрібен високий рівень доступу для таких маніпуляцій. Якщо вони все ще під’єднані до неї, це може спрацювати.

— Ти можеш допомогти Рексу? — Вільгельм немов і не слухав його.

— Вільгельме, якщо нічого не зробити, вірус може потрапити в загальну мережу, уникнувши протокольного захисту локальної мережі гри. Це вже буде не зараження конкретних чіпів через посилання, він добереться до практично будь-кого.

— Навіщо взагалі було заражати якихось там дітей у онлайн грі, захищеній локальними протоколами. Можна було одразу закинути його в  загальну мережу, засунути це посилання куди завгодно і просто влаштувати суцільний хаос.

— Я…Я не знаю, — стенув плечима Нік.

— Ти ж не можеш допомогти Рексу так?

— Ні, вибач.

— Вільгельм прикрив обличчя руками, намагаючись думати. Думати, думати якомога швидше.

— Антивірус. Ти щось лепетав за антивірус. Що воно таке?

— Це наш порятунок.

— Той малий дурник також здурів, хіба ні? Аліас, чи як його там.

— Ні, ми ж вийняли його чіп, — помахав головою Нік.

— Ходімо до нього. Встановиш його знову, а тоді перевіримо твій антивірус.

— Це досить жорстоко, Вільгельме, хлопцю тільки покращало, а ти хочеш ось так познущатися? Що як цей вірус незворотньо пошкоджує мозок?

Вільгельм надовго затих.  Тоді поглянув в очі Ніка, не відводячи погляду ні на мить.

— «Стімпанківська помийка». Ти так сказав про цю гру, — спокійно промовив Вільгельм, наближаючись ближче. — Закинути вірус в мережу означає приректи тисячі людей. Тобі не потрібні їх смерті. Хіба кількох десятків. Ти хочеш потрапити до локальної мережі корпорації, яка нас фінансує, через головні комп’ютери, адже просто із мережі вірус ніколи б не дійшов до них, а у тебе самого вистачає клепки тільки для того, щоб пробити файрвол гри. Гри, яку створила наша ж корпорація. І до якої ти певно сам доклав руку. Тебе ж перевели з відділу геймдеву.

— Про що ти говориш? Я ж простий технік, взагалі то,  і я ніколи не писав цю гру, — заперечливо махнув рукою Нік.

— Всі думають, що я тупенький, але це не так, Ніку. Це зовсім не так.

Досить вже грати комедію. Це занадто затягнулося, — стиснув кулаки Вільгельм.

— Гаразд, — Нік змінився у лиці, зовсім позбавившись того удаваного переляку й винуватості, яка була у нього до нині. — Тоді скажімо так, ти або допомагаєш мені з доступом, або твій друг так і лишиться в цьому стані. Не думай, що хтось там зможе це виправити крім мене. На видалення цього вірусу піде дуже багато часу, він давно вже буде цілком божевільним, якщо і повернеться.

— От мерзота…— просичав Вільгельм.

— Хто тут мерзота? Тупі корпоратські пси.

— Та замовкни, — загарчав Вільгельм.

— Думаєш, я не знаю про всі ті завдання, які ви виконуєте з примхи директорів. Перенести функції правопорядку до приватних структур просто верх безглуздя.

— Тобі не шкода людей, які загинули ні за що?

— Всі гравці у цю гру просто тупі виродки. Якби не вони, моя сестра була б жива. Вона все своє життя присвятила їй і кинулась із даху, коли програла великі гроші на дуелях. Вони там всі просто шматки лайна. А ті, кого вони вбили… Що ж, так буває, світ взагалі несправедливий.

— Зате буде цілком справедливо, якщо я тобі шию зламаю просто тут і зараз, — приготувався Вільгельм.

— І попрощаєшся із дружком. Його притомною версією.

— Що ж, тоді зробимо інакше, ти або допоможеш йому, або помреш.

Все просто, хіба ні?

— О, Вільгельме, я не боюсь смерті. Якщо я вже і програю, то принаймні залишу тобі нагадування про власну дурість.

Вільгельм схопив Ніка і притис лицем до стіни, поступово збільшуючи тиск.

— А зараз ти ще не готовий допомогти Рексу.

— Іта пішов ти…— промовив одними лиш губами Нік.

— Що відбувається? — роботичним голосом запитав дроїд охоронець, побачивши їхню бійку. В будівлі загалом було досить мало живих людей.

— Я затримую зловмисника, відповідно до своїх повноважень.

— Чи будуть додаткові накази, пане? — проаналізувавши голос, дроїд увійшов у режим покори.

— Ось цьому відстрелити руку. Для початку.

Вільгельм грубо потягнув Ніка та з силою вклав його підлогу, тримаючи його руку витягнутою.

— Ну як, все ще не хочеш допомагати?

— Та щоб ти здох, ясно!

— Приготуватись до стрільби. За моєю командою.  Три.

— Давай, виродку, я ж тобі вже сказав,  мені себе не шкода, у мене й так нічого немає, — виплюнув Нік.

— Два.

Тиша.

— Один.

— Стріляй уже, сучий сину.

— Давай! — Крикнув Вільгельм. В той самий момент Нік з усієї сили потягнувся у бік, вирвавшись саме в той момент ,коли гармата видала енергозаряд.

Вільгельм не повірив своїм очам. Відсахнувшись, він поглянув на тіло Ніка, а тоді на досі непритомного Рекса.

— Дроїде, цій людині терміново необхідна  допомога, поклич техніків, програмерів, не знаю,— чоловік притулився до стіни і просто ковзнув по ній униз, прикриваючи голову руками.

— Буде виконано, — байдуже відповів робот.

Час все йде,— повторив про себе Вільгельм.

Чотири. П’ять, — додав тихо, після чого просто мовчки втупився кудись у порожнечу.

…

Рекс потихеньку починав говорити деякі не складні фрази.

Зазвичай це було щось про парові машини й темряву, хоча мало хто міг розібрати його слова.  Вільгельм сидів поруч із ним у лікарняній палаті, радіючи кожному його прогресу, навіть якщо лікарі відверто казали про відсутність надії.

Врешті, коли все стало зрозумілим навіть йому, він почав просто гуляти із ним. Катати на візку по довгим коридорам. Або вивозити на дах .щоб поглянути на призахідне сонце.

— А мене ж підвищили, Рексе, — якось розпочав Вільгельм, вдивляючись у далечінь.

— Кого? — перепитав Рекс.

— Мене.

— Що зробили з тобою?

— Та не важливо.

Вільгельм не був у складі тих загонів, які зрештою знищили терористів під час інциденту із вірусом, але його все одно  підвищили за заслуги перед корпорацією.

— А що в тебе в руках? — запитав Рекс про новий ідентифікатор у нього на плечі, виданий віповідно до посади.

— Сміття, відповів Вільгельм, кидаючи його якомога далі.