Сльоза під дощем

«Надзвичайна сила характеру потрібна, щоб

опиратись улесливій спокусі, яку сіють ті,

хто запевняє нас у нашій очевидній,

навіть Богом дарованій вищості

над подібними до нас.»

Карл Едвард Саган

Дівчина відклала люстерко й оглянула кімнату. На позір вона здавалась охайною та прибраною. Залита м’яким і яскравим світлом, викликала відчуття затишку і активного спокою. М’які канапи, пуфи, вази з живими квітами на дерев’яних столиках були гармонійно розставлені по вітальні.

— Ді, запроси гостя, — наказала служниці, намагаючись не показувати радість, яку відчувала у серці.

Діана, худенька дівчина невисокого зросту ледь нахилила голову, присіла у формальному реверансі й попростувала до дверей. Обережно натиснувши на панель, відчинила плазменну завісу з голографічним зображенням дерев’яних дверей, зазирнула за одвірок і тихим голосом сказала декілька слів комусь за рогом. Потім знову зробила реверанс й повернулась у вітальню.

За нею до кімнати увійшов високий ставний хлопець з офіцерськими відзнаками на однострої. Зброя його була прикріплена на спині, а однострій акуратно застебнутий на всі ґудзики.

Він коротко кивнув головою і наблизився.

— Радий вас бачити, Маргарито, — хлопець посміхнувся, але ні на трохи ширше, ніж дозволялося етикетом.

— Як бачите, я все ще тут, Гаю. — відповіла Марго і удала, що злегка розізлилася, хоча очі помітно блиснули, як тільки зустрілась з ним поглядом.

У очах Гая з’явилась радість. Вони запалали, немов би хтось увімкнув яскраву різнокольорову ілюмінацію. Підійшов ближче.

— Не бажаєте чаю? — голос дівчини був аж занадто привітним. З нього виривались ледь помітні нотки суму та нетерплячості.

— Пробачте, але не маю часу. Багато справ.

Він низько нахилився, ніби виказуючи пошану перед прощанням. А коли на мить затримався в уклоні, так аби його обличчя не було помітно на камерах відеоспостереження, тихенько прошепотів:

— Не зараз. Але вже скоро.

Очі Марго блиснули ще сильніше, а у горлі ледь пересохло від передчуття.

— Що ж, — відповіла вона, — Буду рада вас бачити. Зрештою у мене не залишається іншого вибору.

Останнім реченням вона спробувала проказати якомога більше роздратування, хоча вдавати це було не так вже й складно.

— Ді, проведи гостя. Офіцер вже йде.

Гай посміхнувся на прощання трохи ширше дозволеного і, розвернувшись, попростував за служницею до виходу

Небо затягнуло чорними, наче кіптява, хмарами, які швидко гнав сильний вітер. Марго стояла на краєчку скелі, що виступала над краєм прірви і вдивлялась униз. Скільки кинь оком, унизу лежала мертва долина пощерблена ярами та кам’янистими виступами. З обох сторін по ній рухались дві найвеличніші армії, яких колись бачило людство.

Обидві поспішали назустріч і мали зустрітися точно навпроти скелястого виступу, на краю якого вона стояла. Щось величне і непереборне, схоже на стихію уявлялось їй у цих двох хвилях, які мали зустрітися, вдаритись і перемішатися у кривавому буремному сплеску.

І коли вже здавалося, що ось-ось ці хвилі зійдуться хтось гукнув її за спиною. Вона повернулася різко і гордовито, кинувши гнівний погляд на того, хто відірвав її від видовища.

У кількох метрах перед нею, поставивши ноги у широку фронтальну стійку, стояв невідомий, одягнений у військовий однострій. Ліва рука його була затиснута у кулак обернений долі, а правиця стискала оголений дворучний меч.

Раптом Марго усвідомила, що її руки теж не порожні. У лівиці вона легко і невимушено тримала півтораручний клинок вістрям донизу. Дівчина підняла очі, намагаючись розгледіти обличчя супротивника, але на його місці була лише розмита безформна димка.

Вона намагалася розгледіти бодай якусь з рис опонента і тут раптом її охопив гнів. Розмашистим рухом Марго звела меч і, зробивши оберт, опустила меч на місце, де мала бути його голова, однак той встиг заблокувати відвертий удар, перестрівши його у лічених сантиметрах від голови.

Кілька секунд дівчина пробувала протиснути захист за допомогою інерції та фізичної сили, а тоді відвела меча і швидко завдала удару руків’ям в обличчя. Супротивник не встиг зреагувати, однак проникнувши за завісу, рука Марго не зустріла нічого твердого, загрузнувши у чомусь в’язкому і схожому на плазму.

Дівчина отетеріла від здивування, а ворог раптово повернув свій клинок і вразив її у саме серце. Дихання перехопило, щось рідке почало заповнювати горло і вона прокинулась.

Комутатор дзеленькав, як навіжений. Граючи мелодію з раннього дитинства, він намагався донести до господарки, що у вітальні на неї чекає гість. Не прокинувшись остаточно, вона швидко провела рукою над його поверхнею і музика припинилася.

Перевіривши зачіску та очі, Маргарита не поспішаючи знов вийшла до вітальні, де на неї вже очікував батько. Він все ще був у робочій уніформі — чорні штани простого покрою та сорочка, оторочені вздовж швів тонкими золотистими нитками.

— Доброго вечора, доню! — його голос був спокійним, але й не ніжним.

Наскільки дівчина знала, він взагалі не був ніжним ні з ким. Ні з підлеглими, ні з рідними, ні з тими, кого допитував. Марго мовчки кивнула і легенько присіла.

— Чому не вітаєшся у відповідь? — здивувався він.

— А чому маю так робити? — Маргарита підняла одну брову, удавши здивованість.

— Всі нормальні дівчата так роблять.

— Коли твій батько один з Високих Кліриків складно бути нормальною. — вона удала, що образилась, хоча й так вважала, що мала повне на це право.

— Якби я не був ним, у тебе було б багато проблем.

— У мене одна проблема. Те, що я не можу вийти за межі своїх кімнат.

— У тебе більші апартаменти, ніж у мене.

— Мене це мало втішає. — дорікнула Марго. — Ти завісив вітальню камерами спостереження, мені не можна спілкуватись з тими, з ким хочу і так, як я хочу, приставив до мене наглядачку. Як взагалі не соромно вживляти людям імплантати у такому юному віці?

Батько промовчав. Як зазвичай в такій ситуації, він намагався знайти нову тему для розмови. Маргарита вже завчила сценарій їхніх бесід. Кілька останніх років батько був передбачуваним, особливо після загадкової смерті матері. Цього разу теж не підвів.

— Як проходять твої зайняття? — запитання прозвучало занадто беземоційно, аби сподіватися на щирість його зацікавленості.

— Вчителі вчать. Я вчусь. — відчужено відповіла дівчина.

— Бачу уроки риторики тобі добре даються.

— Дарма витрачений час, — відрізала вона. — Адже спілкуватися доводиться лише з охоронцями. Навіть кібернізована служниця не дуже балакуча.

— Добре — здався батько. — Як видно, розмова знову не йде. Ти знаєш як зі мною зв’язатись. Бувай.

Він розвернувся, цокнувши підборами та, вирвавши нервово свого форменого капелюха з рук Діани, майже вибіг назовні.

Двері вітальні лишилися позаду. Приймальня порожніла, як і мало бути — окрім охоронців мало кому дозволялось до неї заходити. Навіть вчителі займались з нею переважно дистанційно. Гай визирнув у коридор і переконавшись, що в ньому нікого не було, кивком голови наказав їй рухатись слідом.

Марго поспішила вийти, попри те що, було дуже некомфортно залишати покої, за межи яких не виходила кілька років. Вона трохи зам’ялася перед самим порогом, однак невпевнено і мляво все ж таки перетнула його.

Палацовими коридорами вона не ступала роками, однак вони практично не змінилися. Ті ж самі голографічні шпалери, одвірки, світильники та плінтуса. Батько був консервативним в інтер’єрі й не змінював нічого з самої смерті матері.

«Мати» — це слово задзвеніло у її голові. Останній раз вона ходила цими коридорами разом з нею. Бігала підстрибуючи, а іноді, навіть попри те, що їй було вже дванадцять років, дуже кортіло взяти її за руку і відчути материнське тепло.

Спогади хлинули бурхливим потоком, наче гірська річка, яку вона бачила якось у дитинстві. Стільки всього хотілось згадати, але вона мала йти, бо від цього залежала її свобода і життя людини, що йшла поряд, намагаючись їй допомогти. Шляху назад тепер не було і Марго була цілком з цим згодна.

— Куди нам йти? — спитала вона у Гая, коли вони опинилися за першим рогом.

— Посадковий майданчик віднедавна на три поверхи вище. — відповів впевнено він і посміхнувся краєчком губ. — Дістанемось туди, а потім у Середнє місто. Це буде наш наступний етап.

Вони йшли спокійно і впевнено, наче так й треба. Це було найкращим способом якомога довше не привертати зайвої уваги. Хлопець десь роздобув однострій, хоч і лише з капральськими шевронами, але все-таки дозволяло виграти трохи часу. Напівсонним спостерігачам за камерами мало здаватись, що поверхом йдуть двоє охоронців.

Марго довелось нашвидкуруч переодягатись у вітальні, доки Гай сором’язливо розглядав картини та гобелени, розвішені на стінах. Позбутися служниці-наглядачки було, мабуть найважчим, тож довелось ненадовго її приспати чаєм зі снодійним.

Петляючи коридорами їм вдалося дістатися ліфта не зустрівши нікого. Хлопець вже збирався викликати підіймач, що мав доправити їх на гору до транспорту, коли двері відчинились і у них з’явився охоронець.

Доки він здивовано і розгублено розглядав пару, Гай штовхнув його усередину, приперши до стінки. Швидким рухом змусив колегу втратити свідомість і натиснув на кнопку верхнього поверху. Доки обм’якле тіло охоронця повільно сповзало на підлогу, двері зачинилися ліфт дзеленькнув і рушив угору.

Марго витріщилась на лежачого та охнула. Гай видохнув, розвернувся до дверей і доторкнувся до рушниці, що висіла на його плечі, готуючись будь-якої миті її застосувати.

— Як тільки скажу, одразу біжи у дальній кінець майданчика, — важко дихаючи проговорив Гай.

Марго промугикала у відповідь щось схоже на «угу», все ще розглядаючи непритомного охоронця.

Ліфт дзеленькнув, сповіщаючи про прибуття на потрібний поверх і хлопець вихопив зброю, паралельно встановлюючи потужність, що лише знерухомлює. Ледь це було зроблено, як двері відчинилися, відкривши погляду майданчик з флаєрами. Він простягався на кілька десятків метрів і майже весь був заповнений транспортними засобами, а поміж них, на деякій відстані від ліфта, чатувало троє охоронців. Сонце вже давно зайшло, було темно і у теплому літньому повітрі тьмяно і сумно горіли кілька ліхтарів.

Йому вдалося поцілити двох, доки у отворі з’явилась ставна пика чергового. Гай не вагаючись вистрілив й у нього, хоча той встиг зробити крок і почав завалюватись усередину. Хлопець зусиллям випхав знерухомленого колегу назовні, розрядивши для впевненості ще один заряд.

Виходячи, зацідив прикладом в охоронця, що підкрадався праворуч і швидко поцілив, у того, що біг до них зі сторони майданчика.

— Біжи! — закомандував він підвищивши у запалі голос до крику.

Маргарита отямилась і чимдуж побігла, як і казав Гай, у самий кінець майданчика, де далеко за прірвою майоріли нічні вогні міста. Пробігши декілька метрів вона озирнулася. Хлопець зчепився у рукопашній з двома опонентами. Дівчина все ще бігла, але її не полишали думки, що варто втрутитись у їх бійку.

Озираючись, вона не помітила кремезного охоронця, що заступив їй путь, вдарившись рефлекторно відсахнулась, впала та втупилась на нього. Той вищирився усіма своїми зубами, декілька з яких були

досить дешевими імплантатами.

Дівчина озирнулась — Гай все ще був зайнятий своєю сутичкою. Двоє охоронців все ще атакували його, але помітно втратили у швидкості і прудкості. Двобій починав більше походити на бабрання, однак хлопець нічим не міг допомогти.

Марго швидко підвелася і кинулася праворуч між рядів флаєрів, що виглядали носовими частинами з неосвітленої частини майданчика. Пробігши перший їх ряд, вона помітила, що на зустріч рушить лава з охоронців. Розвернулась і побігла назад, однак добігши до освітленого центрального коридору, що проходив навпроти ліфту, зрозуміла, що й з іншої сторони підходить кілька людей в однострої.

Гай тим часом зміг повалити одного зі своїх опонентів, але продовжував боротися з іншим вже у щільному контакті. Тоді дівчина сіла долі на майданчик і, схопившись за голову, закрила очі.

Перед очима промайнули спогади з безтурботного дитинства, ігри з матір’ю, подорожі дивовижними місцями і зустріч з яскравими людьми. Вона подумки закричала, що не хоче втрачати це все і хоче повернути своє вільне життя. Здавалося крик виривався з голови та нісся навкруги з такою силою, наче від цього залежало її життя.

Паніка настільки зайняла голову, що Марго навіть не чула крики людей і скрегіт метала навколо. Потужна непомітна сила, наче ураганним вітром, розкидувала на всі боки людей і рушила з місця найближчі літальні апарати. Тільки, коли вона відкрила очі, побачила тіла охоронців, що лежали без свідомості навколо.

Дівчина обережно підвелась. Втомлено крокуючи, підійшла до місця, де хвилину тому боровся Гай, час від часу озираючись навколо на зсунуті зі своїх місць машини, їх погнуті деталями та людей, які лежали у різноманітних неприродних позах. Обережно відтягнувши міцного і важкого охоронця, що привалив своїм тілом хлопця, вона перевірила пульс хлопця, потім допомогла встати й разом вони поспішили до потрібного флаєра.

Минуло лише кілька хвилин і вони вже неслися якнайдалі від палацу. Гай ще повністю не отямився, однак кермував, а Маргарита сиділа поряд втупившись поглядом в одну точку. Верхнє Місто було великим штучним островом, діаметром у кілька десятків кілометрів, що ширяв у небі на висоті півтора кілометра над поверхнею. У ньому жила, працювала та відпочивала еліта. Залишити його можна було лише спустившись на флаєрі чи іншому літальному апараті.

— Доведеться трохи попетляти, аби уникнути патрулів. — сказав Гай, коли вони трохи відлетіли від палацу.

Марго мовчала. Скляний погляд не висловлював жодних емоцій. Внизу за вікнами вогнями світилися яскраві палаци, розкішні вілли та великі котеджі.

— Маємо якнайшвидше дістатися Середнього Міста і залишити флаєр, — продовжував хлопець. — Я вимкнув систему дистанційного повернення, але нас все одно вистежать.

Маргарита залишалась байдужою і лиш подекуди посапувала, вдивляючись у вогники, які мерехтіли тим швидше, чим ближче вони були до краю острова. Однак, коли апарат оминув крайні будівлі, злегка підстрибнув на висхідних потоках і сковзнув з краю її світу, очі дівчини заблищали й вона ледь підвелась, аби краще розгледіти море різнокольорових вогнів, що заливали поверхню землі.

Помітивши, як заблищали очі та ожив погляд Марго, Гай посміхнувся.

— Справді вражає? — він навмисно почав знижуватись по широкій спіралі під великим кутом, аби дівчина могла найкраще роздивитися усіяну світловими цятками забудову Середнього Міста.

Мережа вогників, яка спочатку здавалась хаотичною, дуже швидко стала зрозумілою і систематичною, вишукавшись у довгі ряди паралельних та перпендикулярних вулиць, провулків та бульварів. За кілька секунд дівчина розслабилась, відкинулася у кріслі й з захопленням розглядала панораму нічного міста.

— Я вже й забула яка це краса, подорожувати ввечері на поверхню, — тихенько проговорила вона. — Стільки років пройшло і я була ще зовсім дитиною.

Тоді вона знов нахмурилась, наче згадавши щось неприємне.

— Що трапилось? — Обережно спитав хлопець.

Вона промовчала декілька секунд і тільки тоді відповіла:

— Я народилася і виросла на Острові, — вона дивилась на вогні міста й у спогади одночасно — Так ми називали Верхнє Місто. Я і мама. Вели звичайне світське життя, подорожували, відпочивали. Мали всього більше ніж достатньо. Та одного дня мама просто зникла.

Її погляд став сумнішим.

— Просто прокинулась, а замість неї у покоях гувернантка. — продовжувала Марго. — Батько ніколи нічого не пояснював за ці п’ять років. Так достатньо зрозуміло і не пояснив досі.

— Це якось пов’язано з тим, що відбулося на посадковому майданчику? — спитав Гай

Дівчина напружила лоба і на ньому з’явилися крихітні зморшки.

— Можливо. — задумливо відповіла вона. — Я завжди підсвідомо винила себе у цьому. За день до зникнення матері, до нас прислали охоронця, аби той відвіз мене до батька. Я дуже не хотіла нікуди йти. Тоді це трапилося уперше. Він підійшов до мене, аби супроводити мене, а я настільки сильно не хотіла йти та настільки сильно бажала аби той чоловік забрався геть…

Вона зупинилася на мить вагаючись розповісти, що відбулося далі.

— …він раптом відлетів на кілька метрів. З того часу я не залишала палац. А з часом мені заборонили навіть залишати покої та приставили служницю—наглядачку. Решту ти маєш знати. Життя майже не змінилося з того часу.

Вона замовкла, наче розповіла все, що могла. Хлопець теж мовчав, не наважуючись розпитувати далі. Вони, повільно кружляючи, спускались до будинків, які вже помітно збільшувались у розмірах. Повітряні траси були порожніми і їм ніхто не заважав.

Лише на наземних вулицях можна було помітити деяку кількість автівок, які помітно поспішали роз’їхатись по домах чи у справах.

— Маємо заховати наш флаєр. Хоча навіть після цього ми не будемо у безпеці. — перервав тишу Гай. — Треба дістатися підземелля. Там ми зможемо розчинитися, знайти нові документи. Ти колись була у Нижньому Місті?

Марго заперечливо помотала головою.

— Переходи у таку годину закриті, та нас може вже й оголосили у розшук, однак я знаю пару інакших способів туди потрапити. — поспішив заспокоїти хлопець.

Середнє Місто було найстарішою частиною мегаполіса, а раніше і кількох міст, що відображалось і в архітектурі. Скляні будівлі періоду бурхливого економічного росту сусідували з низькими кам’яним малоповерховими будиночками з більш ранніх історичних епох. Попри те, що місця на поверхні вистачало, мало хто міг собі дозволити життя під природним сонцем. Більшість жило під землею, у Нижньому місті, де було куди дешевше житло.

Продовжуючи повільно спускатися у Місто, що закривало ландшафт від обрію до обрію з усіх боків, вони переважно мовчали. Вуличні вогні були помітні й вздовж річки, чиї води темніли на сході, і на пагорбах, що починалися за десятки кілометрів на захід.

Флаєр майже спустився до висоти, з якої можна було легко розгледіти деталі дахів невеликих будівель. На деяких блимали вогні посадкових майданчиків, а деякі давно поросли деревами та кущами.

Гай вже обрав провулок для приземлення і спрямував до нього літальний апарат, коли внутрішній комутатор запрацював і на голографічному екрані з’явився батько Маргарити.

— Доню, — сказав він — Я певен, що ми можемо все це залагодити, якщо ти повернешся.

Хлопець тихо вилаявся, що забув вимкнути зв’язок.

— Тепер ти маєш зрозуміти, чому ми берегли тебе, — продовжував Високий Клірик — Ти сама ще не усвідомлюєш те, чим обдарована. Тому можеш бути небезпечною не тільки для людей, а й для самої себе…

Марго раптом з усієї сили влупила кулаком по інтерфейсу комутатора і заплакала. Місячне сяйво, що саме впало на її обличчя, зробило його бліднішим за крейду. Сховавшися у долоні, вона розридалась ще сильніше.

Гай, намагаючись кермувати, раз по раз кидав стурбований погляд на неї і вже хотів зупинитись і обняти її, коли флаєр трухнуло. Щось зі звуком пролетіло повз і розірвалось внизу на даху однієї з будівель. Хлопець подивився, як рештки даху обвалюються всередину пошкодженої будівлі й озирнувся, подивитися звідки прилетів снаряд.

Ззаду до них наближалося два літальних апарати й один з них знову випустив ракету. Гай підняв свій апарат трохи вгору, набрав швидкість і пірнув поміж будинків середмістя, до яких вже було зовсім недалеко.

Пролунав новий вибух і хвиля повітря знов трухнула їх легенький флаєр, а вслід по задній частині корпусу задріботіли уламки. На цей раз хлопець не озирався, а сконцентрувався на русі по лабіринтах вулиць і провулків.

Марго продовжувала плакати й, знайшовши свій напахчений носовичок, вже встигла вимочити його вщент. Гай не мав часу її втішати — доки він кружляв між будинків, переслідувачі вистежували їх згори, над висотою будівель.

На якийсь час вони зникли з полю зору і хлопець вже почав підшукувати місце, де можна було б покинути транспорт. Місячне сяйво освітлювало землю, не дозволяючи сховатися у темряві, однак вже за пару хвилин дві тіні лягли на землю попереду їх флаєра.

Знову вибух і знову уламки, наче град, сиплються згори на машину.

Дівчина припинила плакати й непорушно сиділа у пасажирському кріслі, наче у ступорі.

— Не знаю скільки в них там ще зарядів, але я був би не проти мати хоча б один. — наче сам з собою розмовляв Гай. — Шкода, що транспорт у нас цивільний.

Втікати вулицями на нижньому рівні було складніше, ніж над будівлями. Вночі на поверхні часто можна було зустріти інші автівки і маневрувати на високій швидкості вуличним мереживом було складніше, хоча на поверхні час від часу вдавалося прикриватися високими будівлями, а іноді й зникати з поля зору.

Переслідувачі летіли над будівлями, виглядаючи і вицілюючи з кожним разом все точніше, хоча тепер їх й можна було роздивитись краще. Це були два легких військових флаєра. Бойовий комплект у них мав бути досить куций, але відірватися від них було важко.

Ще один постріл і ще одну стіну будинку зовсім поряд рознесло на дрібні камінчики. Хлопцю могло й примаритись, але цього разу вони закидали собаку, яку вигулював дрон-поводир. Чи був поряд хазяїн песика виясняти часу не було. Довелося ухилятись від наступного пострілу вибуху, якій розніс ще чиєсь житло.

Весь цей час Марго сиділа нерухомо. Раптом схопила себе за голову, закрила очі та скривила обличчя у гримасі. Уголос вона не видала жодного звуку, але за неї кричало все її тіло.

Почувся скрегіт металу й апарат знову почало трясти. Гай ледь тримав кермо, хоча у переслідувачів теж були проблеми. Обидва флаєри захитались, наче почали втрачати кермування і той що був праворуч не витримав, зобразив бочку і звалився, протаранивши кілька будівель вздовж вулиці.

Вибух, що пролунав слідом, був потужнішим за усі попередні. Флаєр Гая розвернуло кілька разів на дорозі й вдарило на великій швидкості об стіну металевої будівлі так, що вони обидва тимчасово втратили свідомість.

Першим отямився хлопець. Кількома ударами вибив погнуті двері зі своєї сторони та витяг непритомну Маргариту через свій бік, оскільки двері з її сторони були притиснуті до стіни будинку. Слідом витягнув бортову аптечку й озирнувся.

Другий транспорт переслідувачів “приземлився” у кількох метрах далі по вулиці. Посадка була жорсткою — передня частина була зім’ята, бокові двері зникли, а навколо нерухомо лежало кілька тіл в чорних обладунках. Суцільний шолом, пластинки, що закривали майже все тіло, але не обмежували рухи.

— Хто такі? — спитала, отямившись, Маргарита.

— Спецпризначенці Кліру. — у голосі Гая вперше за час їхнього знайомства, почулось щось схоже на злість. — Твій татко напевне повністю втратив надію повернути нас живими.

Марго підвелась, підійшла до одного з них. Той лежав обличчям на землі. Вона зняла з нього шолом і перевернула на спину. Зазирнувши в очі, побачила, що замість очних яблук в очницях блищали металеві фотоелементи, які моторошно виглядали у світлі вуличного освітлення та пожеж, що виникли там і сям після падіння флаєрів.

— Не впевнений, що це все ще люди, — десь за спиною дівчини прокоментував хлопець. — Нумо вшиватись.

Дівчина поклала руку на повністю поголену голову лежачого, наче намагаючись перепросити за те що зробила. Повіки у нього були відсутні, як і губи навколо отвору під носом. Маргарита погладила його по гладкому, наче глянцевому, чолу і тіло спецпризначенця сіпнулося. У його очах загорівся червоний вогник і здалося, що він вирячився на неї очима.

Гай потягнув Марго за руку, намагаючись відтягнути її якомога далі. Та неохоче підвелася, продовжуючи спостерігати за тим, як бойовик все інтенсивніше ворушиться. Задкувала повільно, намагаючись зрозуміти чи це посмертні конвульсії, чи людина справді зараз встане.

Десь далеко вили сирени.

— Мерщій, — підганяв хлопець. — Скоро тут буде багато людей.

Кинувши останній погляд на дивакуватий танок, який виписувало тіло в обладунках, дівчина змушена була повернутися і бігти за Гаєм у напрямку найближчого провулку, так міцно хлопець стискав її руку.

Завернувши за ріг вони попростували звичайним темпом, аби не привернути зайвої уваги. Будинки на цій вулиці всі як один були триповерховими, однак тісно тулилися один до одного, залишаючи лише поодинокі неосвітлені провулки. Варто було б звернути в один з них, але без навігатора чи мапи легко можна було б опинитися у тупику.

Марго озирнулася. Вулиця позаду була пустою, але несподівано з—за рогу, який вони оминули пару хвилин тому, вигулькнула людина у військових обладунках. По безволосій голові та чорних, як безодня, очах з червоними цятками у середині, легко було впізнати бойовика, якого вони покинули у конвульсіях кілька хвилин тому.

— Він йде за нами, — промовила вона, подивившись на Гая та хитнув головою назад.

Хлопець озирнувся і подумки вилаявся. Не зупиняючись, вони пришвидшили крок, шукаючи провулок, який підходив би найкраще. Більшість з них, на перший погляд, були темними і довгими, і коли за черговим рогом знайшовся освітлений провулок з кількома купами брухту та непотребу, він не роздумуючи звернув.

Оминувши ріг вони побігли та проминувши кілька куп з безладно залишеним металевим ломом, Гай зупинився.

— Сховайся й не вилазь, — наказав він дівчині та розвернувся у напрямку вулиці, з якої вони повернули сюди.

Постоявши кілька секунд, та зрозумівши, що сперечатися з ним марна справа, Марго залізла за найближчу купу і присіла так, аби було добре видно ту частину провулка, де зупинився хлопець.

Не пройшло й кількох секунд, як з’явився переслідувач. Він швидко йшов, майже біг. Однак побачивши охоронця, що стояв, перекриваючи прохід, зупинився.

Провулок був вузький. Навіть без численних куп непотребу, одночасно по ньому могли пройти лише три людини. Брухт, що купками валявся там-сям по всій його довжині робив прохід нелегким навіть для однієї. Проблема була в тому, що Гаю протистояла не зовсім людина. Максимально кібернізовані бойовики кліру були треновані тільки аби вбивати будь-яким способом — зі зброєю та без неї.

Хлопець стояв так, щоб на шляху до нього потрібно було обійти, як у слаломі, кілька довільно розміщених перешкод. Позаду височили дві великих купки, що немов дві брамні башти, залишали лиш вузький прохід посередині.

— Давай сюди, бляшанка. — підбивав та провокував Гай.

Здавалося, що червоні вогники в очницях бойовика стали більш насиченого кольору. Він швидко рушив з місця, одразу перейшовши на біг. Проминувши перешкоди, виставив руки, наче намагаючись не тільки подавити супротивника, а й вчепитися у його горлянку.

Хлопець дочекався останньої миті й, відхилившись, змусив кіборга налетіти на купи брухту праворуч. Вийняв з купи металевий стрижень і спробував проштрикнути нападника, однак лише сковзнув по обладунку.

Доки охоронець робив замах, аби повторити спробу, бойовик схопив його за грудки та кинув на купу непотребу осторонь. Поки простував слідом, Гай сповз, наче вода, з тієї купи та спробував проштрикнути між захистом вже спереду, але з тим самим успіхом. Натомість пропустив лівий джеб від кіборга і знову впав на ту саму купу.

На це раз сповзати часу не було, тому від другого удару довелось ухилятись. Так само, як і від наступних двох.

Чергового удару в корпус хлопець уникнув, перекрутившись на бік, разом з тим нагнувся, підняв з землі випущений стрижень і просто вдарив ним кілька разів по спині нападника. Це лише затримало його на кілька секунд.

Марго весь цей час спостерігала за двобоєм з укриття, панічно розмірковуючи що робити, якщо Гай програє. Хлопець переважно отримував стусани, марно намагаючись атакувати тим, що траплялось під руку.

Бій тривав кілька хвилин, доки охоронець в черговий раз не впав на землю, не маючи сил повністю підвестися. Встав на ліве коліно і праву руку. На однострої у кількох місцях проступили червоні плями, одне око було закрите гематомою, а з обличчя рідко, але безперервно крапала кров.

Дівчина не знала як втрутитись, однак примружила очі, відкинула всі думки та сконцентрувалася лише на одній, вклавши у неї щире і сильне бажання. Поглянувши крізь прикриті повіки на бойовика, що повільно крокував до безпорадного хлопця, зазирнула у його чорні очниці, подумки потягнулася до червоних цяток у них. Уявила як вони поступово і швидко затухають.

Раптом кіборг зупинився, поглянув на неї й Марго здалося, що вона відчула у цьому погляді здивування і збентеження, хоча не вірила, що він ще міг бути спроможний на емоції. А потім, готова була заприсягтись, що відчула, як решта того, що можна було зрозуміти, як «життя» повільно, наче витекло з його тіла, яке відразу впало на землю.

Через декілька хвилин вони сиділи в затишному завулку, з такими самими купами непотребу, але у кількох кварталах від місця сутички з кіборгом.

— Скільки тобі років? — спитала Марго, дивлячись як Гай обробляє та заліплює медпластирем дрібні подряпини. Більш серйозні рани вдалося підлікувати портативним регенератором з аптечки раніше. — Нам так ніколи й не вдавалося поспілкуватись як слід.

Хлопець посміхнувся. Мало не вперше так, як хотів, необмежений палацовим етикетом та не заклопотаний втечею. Виявилось, що при цьому у нього на лівій щоці з’являється смішна ямочка.

— Здається вісімнадцять. — засміявся він на весь завулок.

— І ти вже офіцер палацової охорони? — голос дівчини був втомлений і сумний, тому здавався дуже низьким, майже хриплим.

— Принаймні був зранку, — Гай завершив обробляти рани і відкинувся на купу мотлоху, наче на постіль. — Моя родина теж не з бідних, але молодші сини не завжди отримують все що бажають. Хоча іншого нічого й не бажав. Скільки себе пам’ятаю завжди хотілося зробити кар’єру військового. Як на мене, це краще ніж без зупину витрачати батьківські гроші або катувати незгодних у казематах Високого Кліру.

Він засоромився, згадавши, ким був батько Маргарити.

— Мій татко так не вважає. — підбадьорила його дівчина, зробивши особливий акцент на слові “татко”.

Кілька мовчазних секунд відлетіли у небуття, доки хлопець шукав потрібні слова.

— Принаймні він не видав тебе Кліру. — проговорив він, намагаючись не забарвлювати слова жодними емоціями.

— А бувало і таке? — Марго здивувалася настільки, що здивовано підвела голову зі старого дірявого цеберка, що заміняло їй зараз подушку.

— Бувало навіть гірше. — швидко відповів Гай. — Я почав навчання, ще у тринадцять. Вважаю, що мені вдалося отримати непогану військову освіту. Нас навчали тактики, виживанню, методам ведення допитів.

У дівчини розширилися очі.

— Так-так. — продовжував охоронець. — І з позанавчальних розмов ми всі знали, що це все використовують повсякденно. Дехто з високих кліриків вважає це навіть мистецтвом.

Дівчина гидливо викривила обличчя і знову вляглась на цеберко, хоча очі не переставали передавати глибокий шок та відразу, яку вона відчувала.

— Святі боги! — ледь промовила вона. — І з цими людьми я гралася у дитинстві на прийомах та раутах.

— І ці всі люди роками переслідують, вбивають і мордують таких як ти.

— Нащо? — обурено запитала дівчина. — Нащо це їм?

Гай замовк і задумався. Довго мовчав, не рухаючись і дивлячись в одну точку.

— Люди різні, — нарешті відповів він. — Дехто вважає, що приносить користь суспільству, дехто отримує задоволення, а дехто просто намагається якнайшвидше вислужитись.

— Нащо все це?

— Для того, аби про людину, якою вона народжується забули. Клір не просто релігійна секта, а дуже великий бізнес. Релігія Кліру — це прикриття, захист і спосіб контролю. Думаєш вони там всі вірять у те, що говорять? Насправді вони заробляють на цьому, контролюють через девайси, а раптом що звинувачують незгодних у єресі. Ніхто навіть не має думати, що можна жити без комутаторів, імплантатів чи віртуальних послуг. Всі хто не має імплантатів під підозрою, всі хто посягає на їх божественність — вороги й знищуються. Такі як ти, з надприродними здібностями, взагалі справжня проблема, бо порушують священну монополію на дива. Тільки вони, за допомогою техніки можуть давати людям щось подібне. І Клір зробить що завгодно, аби ти зникла. Зникла, як сльоза під дощем.

Тепер настав час задумливо мовчати Маргариті.

— Нас знайдуть. — з часом промовила вона.

— Можливо. — відповів хлопець. — Але нам варто перебратися до Нижнього Міста.

— І як ти плануєш проникнути під землю?

Гай озирнувся.

— Є чорні ходи. Контрабанда, підпілля, втікачі, — впевнено відповів він. — Все це якось потрапляє через кордони.

— Утікачі як ми?

— І не тільки. Але для початку потрібно відпочити.

З цими словами він відкинувся на своєму імпровізованому ліжку та одразу заснув.

Міський парк цілком міг би бути заміським лісом, якби його з трьох боків не оточувала величезна агломерація Середнього Міста. З четвертої сторони — східної, він тягнувся вздовж берегу широкої повноводної річки — найбільшої у мегаполісі.

У світанкових сутінках вони неквапливо йшли берегом. Іноді на шляху траплялися зони відпочинку з альтанками або лавками, іноді — піщані пляжі, на яких деінде сумували металеві парасолі, навіси та кабінки для переодягання. У вранішніх сутінках їх зустрічали лише птахи, що ширяли у сірому небі, до якого ледь-ледь торкалися вранішні кольори, та риби, що грайливо плескалися у темних похмурих річних хвилях.

Маргарита цілком довірилася своєму охоронцю та провіднику. Хлопець простував путь і дійшовши до невеличкої зеленої галявини на березі річки з кількома альтанками зібраними зі штучного дерева зупинився. Озирнувся на стіну дерев, що легенько шуміли під вранішнім вітерцем і повернув по стежині, що невпевнено бігла до них.

Заглибившись у зелену товщу живої стіни, Марго наче сп’яніла від забутого відчуття спокою легкості, яке переживала колись давно. Згадала, як дуже давно бігала по лісу, бабралася у насичено зеленій траві та ховалася від батьків у густих хащах та живоплотах. Поринувши у щасливі спогади безтурботного життя до зникнення матері, намагалася сховатися від сьогодення. Навіть ця втеча здавалася неймовірним ковтком свіжості та пригод.

Раптом Гай зупинився і почав прислухатися.

— Чуєш? — Спитав він і показав угору. Дівчина прислухалась.

Спочатку не було чутного нічого, окрім шуму листя та цвірінькання вранішніх птахів, що, наче навіжені ширяли поміж дерев, а потім з’явився тихенький звук, що не міг належати цьому спокійному куточку природи. Здавалося, що шумить лише повітря, опираючись чомусь штучному та неприродному.

— Дрон-нишпорка, — так само неголосно відповів хлопець. — Такий нас вистежить, якщо вийдемо на відкриту місцевість, а може й сюди залетіти, якщо щось запідозрить.

Він приклав вказівного пальця до рота, сигналізуючи, що варто поводитися тихо і жестом вказав трохи зійти зі стежки. Постояв кілька секунд, озираючись і вдивляючись у гущину дерев та прислухаючись, а потім дуже тихо проговорив:

— Залишайся тут, я піду на розвідку. — розвернувся у напрямку їхнього руху і попростував по стежці.

Гай йшов повільно та обережно, намагаючись не видавати звуки. Через сотню метрів стежка звертала праворуч і він, обережно приглядаючись на всі боки, зник за рогом.

Минуло кілька хвилин і Маргарита відчула легке занепокоєння. Десь з глибин підсвідомості повільно почав виповзати дитячий страх залишитися самою у небезпеці, що живе глибоко в кожному з нас. Навіть у палацових покоях, де її перетворили на полонянку, оточивши чужими людьми, вона ніколи не відчувала себе так самотньо і беззахисно. Та ось щось посунулось за рогом і з-за нього повільно і задумливо вийшов охоронець. Дівчина беззвучно видихнула.

Кілька секунд і Гай опинився поряд, все ще над чимось роздумуючи.

— Попереду наче чисто, — прошепотів він. — Я перевірив до самої галявини, де розташована наша мета. Це недалеко. Однак на галявину вийти не ризикнув. Нишпорки можуть бути десь поряд.

— Що робимо? — Марго вже не приховувала хвилювання.

— Підемо далі, — після секундної паузи відповів хлопець. — Нам однаково небезпечно повертатися до річки.

Рушили повільно, намагаючись триматися трохи збоку від стежки, аби крони дерев прикривали їх з гори. Дівчина почала трохи тремтіти, а охоронець йшов впевнено, але озираючись по сторонах.

Коли повернули за ріг, з’явилась галявина, посеред якої стояв невеликий одноповерховий будиночок. Пофарбований у біле, архітектурою він нагадував про дуже давні століття, які передували навіть Війні Інтелектів. Цегляні стіни, врізані вікна та невеличкі сходи видавали те, що йому було декілька століть.

— Майже прийшли. У цьому будинку наша мета. — тихо інструктував Гай. — Один з нелегальних спусків до Нижнього міста. Ключ у камені зі сходів. Хоча сам спуск прихований в одній з кімнат. Принаймні до сьогодні Клір його не виявив — інакше знищив би всю будівлю.

Останні кілька десятків метрів до галявини подолали з максимальною концентрацією, однак без пригод. Обережно озираючись, вони вийшли на галявину, тихо крокуючи й не забуваючи озиратись на небо.

Світанкові сутінки плавно переходили у ранок і освітлення ставало все більше, хоча дощові хмари й не давали сонячним променям пробитися до землі. Маргарита захопливо розглядала будинок, а хлопець вглядався у його вікна, намагаючись не пропустити найменший рух всередині.

Раптом з-за рогу будівлі з’явилася самотня фігура у чорному вбранні. З-під довгого, отороченого золотими нитками, плаща, одягненого наопашки, виглядали така сама сорочка та штани. На вигляд йому було років сорок, хоча сивина вже встигла покрити всю голову, а зморшки тісно скупчились на ще молодому чолі.

— Тато? — Марго здивовано зойкнула і зупинилася, як укопана.

Гай теж зупинився, але мовчки намагався роздивитися, як щось золотистим блискотіло у його руках під плащем. Що саме розгледіти було важко, оскільки Високий Клірик старанно прикривав його під своїм плащем.

— А ти чекала на все королівське військо? — Відповів він упевнено посміхаючись. — Думала, аби впоратись зі своєю дитиною і її дурним охоронцем я підійму на вуха увесь Клір?

Доки сановник говорив, хлопець повільно намагаючись не привертати увагу, крокував убік, аби збільшити відстань між собою та дівчиною, розтягуючи його увагу. Мовчки жалкуючи, про залишену на посадковому майданчику зброю, не забував скорочувати відстань від себе до батька Маргарити.

— І ти вирішив власноруч повернути мене до золотої клітки? — риторичне питання здалося найбільш доречним на думку дівчини. — Дякую, татусику. Я вже наїлась з твоїх рук.

Гай тим часом вже підійшов достатньо близько і вирішив діяти. У два стрибки він перекрив відстань, що залишалася до клірика і збив його з ніг. Однак той був готовий до цього, згрупувався і не дозволив захопити себе у лещата.

Кілька секунд хлопець та сановник борсалися на траві, перекочуючись то в один бік, то в інший. Марго лише стояла осторонь і спостерігала, не знаючи як втрутитись. Почав накрапати дрібний дощ, швидко зробивши траву на галявині слизькою і вогкою.

А тоді високий клірик зміг звільнитись від свого плаща, залишивши охоронця у спробах звільнитись з одягу сановнику. Схопився, продовжуючи тримати предмет, що ховав під плащем у змоклих руках. Той блиснув золотистим світлом і дівчина впізнала церемоніальний жезл. Зазвичай такі використовували під час церемоній та ритуалів, але зараз сановник тримав його так, наче зброю.

Спрямувавши жезл на Гая, він та натиснув на одну з кількох кнопок, які були розташовані на поверхні предмета. Хлопець закричав і припинив пручатися, намагаючись вибратись з плаща супротивника. Перекотившись на спину він почав корчитись і стогнати, наче його вдарило електричним током.

Дощ посилився. Клірик витер рукавом сорочки чоло і випустив ще один розряд у лежачого. Той крикнув ще сильніше і корчі припинилися. Тепер він лише ледь-ледь похитувався на спині, проковтнувши власний крик.

— Досить! — прокричала Марго. Вона присіла на коліна, підібгавши ноги. Дощ повністю промочив її одяг і продовжував нещадно лити. Сльози в перемішку з дощовою водою стікали з обличчя, а руки, складені на колінах нервово намагалися вчепитися за мокрий одяг.

Сановник хотів ще раз скористатися зброєю, однак крик дівчини зупинив руку, яка вже замахнулася на безпорадного охоронця. Потім кинув на нього презирливий погляд, вдарив по обличчю, наче кийком і, повернувшись, повільно рушив до дівчини, час від часу підковзуючись на мокрій траві.

— А тепер, любо донечко ти повернешся додому і більше навіть не пискнеш. — батькові очі горіли диявольським полум’ям, а у голосі чувся метал, яким можна було розрубати будь-що на світі.

Клірик двічі вдарив жезлом по своїй нозі, наче намагаючись приструнити неслухняну тварину. Піднявши жезл у руці, наче злий поліцейський, що погрожує дрібному хулігану, він підійшов ближче. Був вже майже на відстані витягнутої руки, коли раптом на нього ззаду налетів хлопець.

І знову вони завертілися у боротьбі, катаючись по мокрій зеленій траві. Один намагався скористатися своїм жезлом так і сяк викручуючи руку, а інший, схопившись за зброю супротивника, відчайдушно намагався вирвати її з рук.

Маргарита припинила плакати і гарячково витирала сльози, з заплаканого обличчя, намагаючись роздивитись що відбувається крізь дощ, що тільки посилювався. Батько ричав, але не випускав жезла з рук . Гай стогнав, переборюючи біль і, не здаючись.

Обидва не поступалися і здавалося, що боротьба буде тривати ще довго. Та ось хлопцю вдалося вигнутися і зацідити однією рукою в обличчя клірика. Той послабив хватку і цим скористався молодший і прудкіший охоронець. Він ще кілька разів повторив свій удар, а потім вирвав жезл з ослаблих рук і нанісши супротивнику паралізуючи удар сам впав на спину, розкинувши руки у різні сторони.

Бійка зупинилась. Марго піднялась і підбігла до чоловіків, підковзуючись та вгамовуючи на бігу мокре волосся, що так й лізло в очі. Спочатку перевірила хлопця. Той ледь-ледь дихав і мав дуже слабкий пульс. Потім, переконавшись, що батько ще живий, зв’язала йому руки його ж паском.

Ключ був там, де й казав Гай. Дівчина знайшла цеглину, що здавалася чужорідною у побілених сходах будинку і потягнула на себе. Струхнувши з частково поржавілого ключа цегляну кришку, вона відімкнула двері.

Затягнувши хлопця у середину, і надавши йому допомогу за допомогою знайденої аптечки, Марго відправилась на пошуки таємного входу. Окрім вітальні у будинку було три кімнати. По черзі обійшовши всі, не знайшла жодних натяків на двері.

Останньою була кімната, схожа на кабінет. Облаштована скромно і без технічних пристроїв. Два старих крісла, які судячи з вигляду, могли розсипатись від легенького дотику. Дерев’яний стіл з вицвілим від старості сукном, затертий гобелен, що закривав стіну, навпроти вікна, покритий шаром пилу великий глобус, порожня тумба з прозорими дверцятами та стіна, повністю заставлена книжками.

Дівчина зазирнула за гобелен і у тумбу, покрутила глобус, що неприємно скреготнув незмащеними деталями, обшукала стіл і кинула оком на книжкові полиці. Вона прочитала багато їх, Більшість куплених або подарованих матір’ю, дещо випрошених у вчителів та охоронців.

Пробігшись очима по назвах, зрозуміла, що деякі з них вона читала, а багато про які чула. Більшість були для неї незнайомі і дівчина з дивуванням розглядала палітурки різнокольорові та однотонні, підписані та затерті, пошарпані та непогано збережені. Все це вабило не менше ніж свобода, якої вона майже досягла. Лишалися зробити маленький крок, але знайти ті заповітні двері, що могли їй допомогти ніяк не вдавалося.

Книжки були на диво добре впорядковані. Лише один корінець був встановлений не так, як сусідні. Вона потягнула книгу з написом «Рей Бредбері», намагаючись дістати з полиці, але це давалось її туго.

Почулася ледь чутне клацання і частина стіни разом з полицями тихенько і повільно відчинилося усередину, наче старовинні двері. Всередині було темно і сиро. Дівчина помацала всередині та збоку від дверей таки знайшла вимикач. Це була велика механічна кнопка, що натискання на яку вимагало деякого зусилля. Знайти у такому будинку рідкокристалічний, які були встановлені навіть у бідних будинках, було б певне справжнім дивом.

Велика лампа на стелі освітила приміщення і Марго побачила попереду невеличкий коридор, довжиною у кілька метрів, у кінці якого була розташована платформа. Підійшовши ближче зрозуміла, що та зафіксована над темною і глибокою прірвою, з якої підіймався потік затхлого штучного повітря.

Коли втягувала Гая на платформу підйомника, навіть не думала чи закриються двері у сховок автоматично, чи потрібно було зробити це самотужки. Платформа виявилась тісною, тому, обпершись на поручні, присіла, поклавши голову Гая собі на коліна. Коли натискала на кнопку спуску, то не думала вже ні про що. Ліфт загрозливо загудів, невеличкий ліхтар, вмонтований поряд з кнопкою спалахнув і платформа рушила униз разом з двома людьми, які на той момент давно були у полоні сновидінь.