Фенікс на ймення Фелікс

– А бодай його все! – король Свир ледве витяг на ґанок палацу хвору ногу. Декілька зим тому його кінцівка потрапила до пастки на диких звірів, яких в їхньому королівстві давно ніхто не бачив.

Після настільки прикрого випадку пастки, які щедро порозкладав по території королівства старанний єгер Об, одразу прибрали. Хіба у них є потреба, якщо Лисяча скеля – найбезпечніше місце Вільного Поля?

Вже не звертаючи увагу на біль у нозі, Свир зробив декілька кроків уперед. Густі брови старого правителя зійшлися на переніссі. Йому дуже не подобалося те, що він бачив. Палацова площа з розкішними садами на його очах вицвіла, зробившись безбарвною. А вода у фонтані стала кольоровою. У повітря здіймалися краплини бузкового, оливкового та помаранчевого відтінків.

– Хто вчинив цю прикрість у такий великий день? – прошепотів на вухо правителю прислужник, ховаючись за його спиною.

– Я здогадуюся, як звуть того вар’ята, – гримнув Свир, змушуючи підданого здригнутися. – Феліксе! Феліксе!!!

Деякий час нічого не відбувалося. Аж раптом фонтан перестав дзюрчати. На очах у приголомшеного правителя і здивованої челяді  вода рівним стовпцем піднялася вгору. Розділившись на дві частини, намалювала  у повітрі цифру «60».

– А бодай його, – знову вилаявся Свир.

Слова правителя заглушив інший, гучний голос.

– З Днем народження, тату!

Обіч фонтану, широко всміхаючись, стояв юнак у розхристаній сорочці та брудних штанях. Він тримав за руку простацьки вбрану дівчину з волоссям кольору міді.

– Феліксе…

– Ми з Мір хотіли зробити тобі сюрприз. Подобається?

– Подобається, – король проковтнув густу слину. – Дуже подобається. Але поверни все як було. Будь ласка, – подумки порахувавши пір’їни на державному гербі, додав він.

Фелікс нахилився до своєї супутниці та швидко зашепотів їй щось на вухо. Вона обернулася до володаря та клацнула в повітрі пальцями. Площа поволі повертала собі звичні кольори.

Свир полегшено видихнув.

– Більше так не робіть. Добре?

Фелікс із веселим реготом вхопив за руку Мір. Обоє схилилися перед правителем у низькому реверансі.

Коли вони, не припиняючи кепкувати одне з одного, нарешті пішли, Свир почув позаду себе кроки. Король обернувся – і його обличчя засяяло ніжністю. Так відбувалося завжди в присутності доньки його колись найкращого друга Тонана, Лаур.

– Не сваріться на Фелікса, володарю, – попрохала світловолоса  дівчина з виразними карими очима. – Він ніколи не стане іншим.

– Він до гикавки мене доведе. Вдався у свою матір. Та в житті ніколи не мала спокою. І вродиться ж таке затяте, – Свир перевів погляд на Лаур. – Твоєму батьку дуже пощастило з настільки спокійною та відданою донькою.

– Мабуть, пощастило, – кивнула вона, опускаючи голову.

***

– Може, нарешті мене відпустиш? – вивільнившись із обіймів Фелікса, Мір виставила перед собою руки.

Фелікс рушив вперед, вдаючи, що знову хоче упіймати дівчину. Та  відскочила вбік, впершись спиною у широченний стовбур дерева, яке пережило не одну династію правителів Вільного Поля.

Маневр Фелікса вдався, бо Мір зробила саме те, на що він розраховував: полізла мотузяною драбиною вгору, до невеличкого будиночка на дереві, який був для нього ріднішим за дім.

– Добре тут, – мовила, роззираючись.

– Добре, – погодився Фелікс, наближаючись до вікна.

За рідким лісом виднілися кольорові цятки – вогні Міста. Стовбури дерев відсвічувало яскраво-фіолетовими полисками. Там проходили межі надчутливого захисного кордону. Техноли намагаються відгородитися від них. Дійшло до того, що Вільне Поле розділилося навпіл. Навряд чи тут вже чимось зарадиш.

Обличчя Фелікса було для Мір відкритою книгою. Прочитавши його емоції, вона наблизилася, опустила руки йому на плечі.

– Все буде добре.

– Якось воно буде.

Раптом у небі почувся протяжний свист. Повітря над галявиною розрізали велетенські пташині крила.

– Повернулася моя тінь, – невесело всміхнувся Фелікс.

Мір відступила на декілька кроків.

– Цікаво, скільки все це триватиме? Ти плануєш розповісти батькові правду? – суворо запитала дівчина.

– Ні, – гаркнув Фелікс. – Мені не потрібна влада. Я не хочу після батька керувати королівством, яке вже майже не має підданих. Я прагну спокійного життя. Простого щастя з тією, кого обрало моє серце.

У хижі пролунав дзвінкий сміх Мір.

– Навряд чи це можливо. Принц має привести у королівські покої принцесу.

– Я вже маю свою принцесу, – рука Фелікса стисла руку Мір. – А  майбутнім монарха я радо поступлюся своєму дублеру.

Зробивши ще одне коло над галявиною, юнак із пташиними крилами  граційно опустився на землю. Фелікс кинув униз одіж, яку на льоту впіймали міцні руки. Юнак покрутив тулубом – і широкі крила з золотавим пір’ям зникли за кремезними плечами.

– Привіт, Феле.

– Привіт, володарю, – мовив юнак із обличчям, яке як дві краплини води скидалося на обличчя Фелікса.

***

Пройшовши трьохрівневу перевірку системи безпеки та потрапивши крізь головні ворота до Міста, Дорал зупинився. Подалі від місць, де  проходили невидимі рейки, якими швидко рухалися люди, переміщаючись із одного пункту персонального маршруту до іншого.

Постояв так деякий час, відчуваючи на обличчі вітер. І рушив далі власними ногами. Він був одним із розробників цього дива прогресу, провідним технолом. Проте сам Дорал ніколи не стане на рейки, не обмежить свою свободу.

Щойно він піднявся сходами до пафосної будівлі з прозорого скла – головного офісу корпорації «LT», як ледь не зіштовхнувся там із Хівелом. Головний технол, мер Міста, надривно хекав, намагаючись перевести подих. Організм літнього чоловіка протестував проти швидкої ходьби. Та Хівел, навіть попри те, що постійно оновлював суперчутливий захист, боявся атаки тих, хто жив за межею Міста. Тому на грудях у нього брязкотіли пістряві амулети від вроків, які начебто могли наслати на Хівела чародійки Вільного Поля.

Дорал відкрито кепкував із подібних страхів мера. З тих, хто живе за стіною, магією володіє лише Мір та її баба, Жаока. Обидві жінки хоч і капризні, та ніколи не завдавали Місту шкоду.

Вільне Поле розділилося навпіл добровільно. Колись воно було єдиними землями, якими керував особливий монарх – правитель, у тілі якого живе невмирущий птах Фенікс.

Але Хівел із купкою дослідників, якими керував невпинний творчий  пошук, створили нову високотехнологічну реальність. Люди, покинувши правителя, потяглися до «LT». Хівел пропонував їм перспективи та гарні заробітки. Згодом – сталість життєвого маршруту. Розробка, якою він найбільше пишався – невидимі рейки. Хівел гонорово назвав їх «Шляхом». Вони визначають особистий маршрут кожної людини, позбавляючи її від зайвих клопотів та метушні.

Коли та чи інша людина стає на «Шлях», він програмується на певні пункти, які обирає замовник. Найчастіше це: «Дім-робота-крамниця-лікарня-прогулянка парком». Жодних відхилень від обраного шляху. Немає зайвої взаємодії з співгромадянами, яка часто породжує ненависть, заздрощі, негативні думки.

Хівел не бачив мінусів нового буття,  вважаючи його ідеальним. На відміну від нього, Дорал не страждав на короткозорість…

На електронній панелі замиготів фіолетовий вогник, сповіщаючи Дорала про те, що у лабораторії «Y», яку він називав таємною, з’явився гість.  Він прихопив скриньку, в якій зберігалося найнеобхідніше для проекту, про який окрім нього ніхто не знав, і відчинив двері ліфту, що виринув зі стіни.

Гість сидів на стільці в кутку кімнати, склавши руки на грудях. Побачивши Дорала, зміряв його поглядом, яким не мав би володіти представник його виду.

– Радий тебе бачити, Феле! Щось сталося?

– Знову ліве крило. Мабуть, загнулося. Болить…, – його останні слова супроводжував приглушений стогін.

– Зараз усе зроблю. Вибач!

Дорал увімкнув світлодіодну панель. На сенсорному табло одразу висвітився силует його пацієнта. Він зосереджено, та все ж квапливо рухав по ньому віртуальною лінзою, шукаючи пошкодження.

Знайшовши, натиснув потрібну комбінацію клавіш. Фел протяжно застогнав. Стишившись, порухав плечима, звіряючи відчуття.

– Годиться.

– Я радий, що зміг допомогти. Ти ж пам’ятаєш, при приземленні…

– Треба стежити за лівим крилом. Опускати його раніше, ніж праве. Я не забув, – перервав його співрозмовник.

Дорал змовчав. Знав: коли Фел починає розмовляти в такому тоні, його краще не займати. Цим він дуже нагадував Фелікса та його матір.

– Як там Фелікс?

– Фелікс колючий, – не задумуючись, відказав Фел.

– Йому важко.

– Звичайно, – він звівся на ноги. – Феліксу важко. А я – машина, до почуттів якої не обов’язково дослухатися.

Дорал вийшов наперед і зупинився навпроти співрозмовника.

– Я завжди дослухаюся. Ти для мене наче …

Фел вдав натужний кашель. Вийшло не надто переконливо. В його тілі не було програми, яка б відповідала за подібну функцію організму. Але йому хотілося зупинити Дорала, аби той не промовив слово, чуючи яке, він починав ніяковіти.

Несподівано цифрова панель блимнула й ледь не згасла. Дорал увів запит, і за лічені секунди отримав відповідь: «Починається негода».

– Не лети сьогодні. Залишся тут.

– А якщо мене хтось побачить?

– Не побачить. Я про це подбаю.

Фел знизав плечима та рушив до дверей.

– Мої крила не бояться неба.

– Твої крила не бояться спокійного неба, – з натиском нагадав йому Дорал. – Зупинися. Йдеться не лише про тебе.

Фел опустив руку на стіну. Про нього взагалі ніколи не йдеться. Завжди йдеться про Фелікса.

– Я залишуся, якщо ти відповіси на моє запитання. Тільки чесно.

– Відповім, – беззастережно пообіцяв Дорал.

– Це стосується Лаур. Вона справді стане на ті ваші рейки?

Дорал обійшов панель, на якій наполегливо блимнув червоний вогник. Звірив показники на кількох датчиках. Після чого повернувся до Фела.

– Вона сама так вирішила. Лаур проходить підготовку. Її батько…

– Чхати мені на її батька, – обірвав його Фел. – Це не для неї. Вона не зможе жити настільки примітивним життям.

На панелі прокинулося одразу декілька датчиків. Один із них почав голосно вібрувати.

– Негода посилюється, – схилившись над технікою, мовив Дорал. – Хівел наказав увімкнути захист нульового рівня. Не знаю, наскільки це доцільно, але можуть виникнути проблеми.

***

Фелікс стояв посередині порожньої тронної зали, дивлячись у стрілчате вікно, за яким вирувала негода. Потужний рокіт грому та блискавки, що  мінилися різноманітними відтінками жовтого –  гнітюче видовище.

Юнак поглянув на високі, розмальовані традиційним орнаментом Вільного Поля стіни. У цьому місті була прекрасна акустика. У дитинстві  Феліксу подобалося розмовляти тут із самим собою. Хлопчику здавалося, що так батько нарешті почує його по-справжньому.

– Не хвилюйся, – позаду пролунав хрипкий голос Свира. – Ми перетерпимо цю негоду. Жаока з онукою подбають про захист наших земель.

– Хівел теж застосував захист. Я бачив у небі лазери.

– Наш захист надійніший.

– Це безглузде змагання між вами досі триває?

Свир зігнувся, наче на його плечах з’явився чималий вантаж.

– Ну яке змагання? Просто так складається життя. Люди тягнуться до прогресу. Хівел спростив…

– Спростив їм побут. Тепер вже майже ніхто не бажає жити так, як жив раніше.

– Ми не можемо на них вплинути. Намагалися. Але ж ти бачив, що з того вийшло?

Фелікс кивнув.

– Нам своє робити.

– Але чи є сенс у королівстві, яке залишилося без підданих?

Побачивши гірку усмішку на обличчі батька, Фелікс пошкодував про свої слова.

– Пропонуєш нам із тобою теж навідатися до Хівела? – ледь чутно запитав Свир.

– Ні. Це не для нас.

– Не для нас, – завертаючи до виходу, мовив правитель.

***

Фел перестрів Лаур за ворітьми Міста. Щойно вона завернула на стежку, що вела до замку, він вийшов із-за дерев і вклонився їй, наче представниці королівської родини.

– Феліксе, ти налякав мене, – зойкнула вона, тулячи до грудей мініатюрний капелюшок.

– Вибач.

– А я  йду до твого батька. Хотіла побачитися перед…

– Мабуть, ми не внесені у твій новий маршрут, – перервав її Фел, і за мить пошкодував, розуміючи, що його слова пролунали надто різко.

– Ти знаєш? – Лаур виглядала розгубленою та беззахисною.

– Ти цього хочеш?

– Тато радить мені спробувати. Він став на «Шлях» – і не шкодує. Його життя набуло впорядкованості.

– Ти прагнеш впорядкованості?

Фел говорив усе голосніше. Лаур встискала голову у плечі.

– Я працюватиму разом із татом на одному з заводів Міста.

– А твої мрії? Ти внесла їх в маршрут?

– Я знайду для них час.

– Ти не виглядаєш щасливою.

– Начебто ти завжди робив усе правильно, – відрізала вона,  обороняючись.

– Не робив. І зараз не роблю, – Фел відступив. – Вибач, що так на тебе налетів.

– Я вже все вирішила. Не потрібно мене вмовляти.

«Потрібно», – кричало його єство. Але, на відміну від Фелікса, він не вмів володіти власними емоціями. Тому просто мовчав.

– Добре. Як скажеш. То коли ти станеш на ті рейки?

– Післязавтра. Феліксе…

– Називай мене Фелом, добре? – попросив він, бажаючи, щоб між ними із сином володаря була хоч якась відмінність. Йому хотілося розповісти Лаур правду. Але Дорал постійно повторював, що він не має права, бо це чужа таємниця. Якби ж хтось знав, як йому важко ведеться з тією чужою таємницею.

Лаур згідно кивнула. Фелу здалося, що вона зараз піде. Тому він вийшов наперед.

– Післязавтра ти станеш чужою.

– Я не стану чужою, – кволо заперечила вона.

– Можливо. Але вільною ти вже не будеш. Я давно хотів… Хотів запросити тебе у політ.

Фел простягну до Лаур руку. Але дівчина не поспішала її приймати.

– Не бійся. Небо приязне, – і додав: – Там безпечніше, ніж на землі.

Фел вперше летів так повільно. Йому доводилося стримувати себе, бо його тіло, розправляючи крила, завжди шаленіло, вимагаючи не лише висоти, а й швидкості.

Сівши йому на спину, Лаур міцно обняла його за шию і одразу заплющила очі. Скільки він не переконував її поглянути вниз, на красу Вільного Поля, дівчина не змогла подолати  страх.

Негода наробила чимало лиха. Фел бачив зірвані дахи будинків, вивернуті з корінням дерева, похилені у різні боки паркани. Навіть у Місті, яке пишалося надійним захисним щитом, буревій зігнув удвоє одну з  висотних передавальних станцій.

Пролітаючи над будинком на дереві, Фел збільшив швидкість. Бо побачив там тих, кого не повинна була бачити Лаур. Інакше з її вуст злетіли б  запитання, на які він не зможе відповісти.

На Лисячій скелі, як завжди, ні душі. У небо здіймалося лише покручене гілля старезного дерева, яке всохло бозна-скільки століть тому. Коли Лаур зійшла на пологій вершині, Фел зробив коло над скелею – і приземлився біля печери, яка  слугувала йому надійним прихистком.

Склавши крила, він дістав у сховку під камінням сорочку. Вбравшись в одіж принца, побачив, що перед печерою вже розквіт блакитний літунець. Схилився над квітами, що мали приємний медовий аромат.

Лаур сиділа на краєчку скелі, у печерах якої лисиці колись виводили своїх дитинчат. Давно то було. Зараз в околицях Вільного Поля вже майже не зустрінеш лисиць. Землі поділені між тими, хто береже традиції і шанує магію, і тими, хто відмовився від них заради прогресу.

– Це тобі, – Фел простягнув Лаур квіти, відчуваючи, як шалено тієї миті в його грудях забився двигун, який звикли називати серцем. Якщо так триватиме й далі,  його система життєзабезпечення дасть збій, з яким не впорається навіть Дорал.

– Гарні. Дякую!

– Під колір твоїх очей, – мовив він, і прикусив нижню губу.  Яка банальність… Такі як він не вміють гарно говорити. Вони створені лише для того, аби літати.

– Дякую, – повторила Лаур, мружачись. Якусь мить вона мовчала, а потім вказала пальцем вперед. – Що там таке? Я погано бачу.

Фел наблизився до дівчини. Над скелею розкинулася рівнина – поля, покриті високими дикорослими травами, в яких легко могла загубитися і невелика тварина, і людське дитя.

Він не одразу помітив те, що сполохало Лаур. Зі сторони обрію по землі стелилася велика темна тінь.

– Що це? – зустрівшись із ним поглядом, запитала Лаур.

– Не уявляю, – він знав єдине: там не мало бути нічого подібного. – Зачекаєш мене тут, добре?

– Не йди туди. Там може бути небезпечно, – попрохала дівчина, і вперше за час їхнього знайомства торкнулася його руки.

– Я лише погляну, що це. Погляну згори. Все буде добре, – пообіцяв він і зобразив усмішку, знаючи, що вона завжди заспокоює.

Летіти довелося довго. Пляма знаходилась не так близько, як здавалося зі скелі. Наближаючись до неї, Фел відчував втому у крилах. Ще й повітря зробилося важким. Тепер воно мало смак пересоленої риби.

Те, що спершу здалося йому тінню, поволі набирало об’єму. Тепер Фел   чітко бачив, що то зовсім не тінь, а схожа на хмару щільна субстанція синьо-фіолетового кольору, яка повільно повзла землею. Від неї пахтіло жаром.

Фелу коштувало чималих зусиль піднятися трохи вище. Перелетіти «хмару» він так і не зміг. Але побачив, що по собі вона лишає випалену землю…

***

Фел не хотів здіймати паніку. Тому перш ніж розповісти про скажену хмару Феліксу та Мір, ще раз полетів до Лисячої скелі. Якщо вчора йому здавалося, що загрозлива субстанція вже не рухається, то сьогодні було помітно, що вона скоротила відстань до скелі, а чорний слід за нею подовшав. Фел збагнув: мовчати більше не можна.

Коли він розповів про хмару тим, кого називав «спільниками», Мір  спробувала поглянути на неї з допомогою чарів. Але за деякий час  розчаровано зізналася, що нічого не відчуває.

– Я можу її тобі показати. Полетіли.

– Краще дай мені свою руку, – попрохала вона. – Так швидше буде.

Стиснувши долоню Фела, Мір заплющила очі. Спершу нічого не відбувалося. Вона не рухалася й не реагувала на слова співрозмовників.

А коли Фел відчув, як здригнулася її рука, і Мір нарешті поглянула на нього, в її очах стояв переляк.

– Не знаю, що це, але я ніколи не бачила подібного. Воно могутнє. Темна і байдужа енергія. Воно просто суне собі вперед без мети. Я спробувала зв’язати його чарами, але нічого не вийшло. Таке враження, що хмара їх просто проковтнула.

– То що робитимемо? – Фел втрачав терпець.

– Я поговорю з бабусею. А ще потрібно сповістити володаря.

– Я повідомлю батька, – сказав Фелікс.

– А я – іншого батька, – озвався Фел.

Фелікс пропік його роздратованим поглядом. Фел пам’ятав, що йому не подобається той жарт. Тільки не міг зрозуміти, чому.

Розкинувши крила, у небі неспішно ширяв Фенікс – безсмертний  напівптах-напівчоловік, якого було зображено на гербі Вільного Поля. Кружляв над Лисячою скелею, видивляючись незбагненного ворога.

Дізнавшись про хмару, король Свир наказав Жаоці та Мір знищити ту напасть. А Дорал та Хівел пообіцяли, що позбудуться химери за допомогою новітніх захисних розробок. Але минав час, і те, назви якого ніхто не знав, наближалося до бідняцького селища неподалік скелі.

Фел, попри те, що мешканці селища були не надто прихильні до короля та його спадкоємця, полетів до них. Ходив від хати до хати, наказуючи місцевим негайно звідти йти.

Більшість дверей, в які він гатив кулаками, виявилися замкненими. Багато людей подалося до Міста у пошуках кращого життя. Фел здогадувався, що ті, хто полишить домівки зараз, піде не до королівського селища, а туди ж, куди пішли їхні односельчани.

А тепер вони з Феліксом стояли на витолоченій траві, стежачи за діями Мір та її бабусі, які розкладали на пласкому камені мотузяні амулети з безліччю вузликів. Повітря все відчутніше тхнуло солоною рибою, вітер розносив довкола попіл. Тепер хмару можна було побачити неозброєним оком.

– Воно живе, – прошамкала беззубим ротом Жаока, відпускаючи руку Мір.

– Що воно хоче? – поцікавився Фелікс.

– Знищувати.

Коли Жаока, надягнувши амулети, рушила до хмари, за нею потягнулися сірі тіні – нитки енергії, які зв’язували її з онукою. Мір, Фелікс та Фел намагалися не відставати від чаклунки. Повітря розжарювалося. Дихати ставало все важче.

Жаока простягла руки вперед і заговорила на мові, яку Фел чув уперше. З її долонь почало сочитися щось схоже на бурий пил. Чаклунка спрямувала його потік на ворога.

Коли він упритул наблизився до хмари, сталося непередбачуване. За лічені секунди хмара затягла всередину пил разом із тією, хто його викликав. Побачивши, що услід за бабусею до сірої порожнечі летить Мір, Фел підхопив дівчину на руки і разом із нею злетів угору.

Фел опустив Мір на землю подалі від загрози. Спершу вона кричала й  поривався рятувати Жаоку. А потім поринула в обійми Фелікса й заголосила.

Хмара, помітно набубнявівши, продовжила свій неспішний рух.

***

Цього разу Фелу було вдвічі важче потрапити до «LT». Настрашений тим, що відбувається, Хівел оголосив у Місті небезпеку найвищого рівня. Тепер виходити з будівель дозволялося лише тим, хто став на «Шлях». У темну пору року Місто освітлювалося додатковими прожекторами, його вулиці патрулювалися вдосконаленими роботонаглядачами. На оглядових вежах з’явилися нові пристрої віддаленого стеження.

Сидячи у таємній кімнаті, Фел стежив за пультом Дорала, на якому то в одному, то в іншому секторі вмикалася червона лампа. Він знав, чому так відбувалося. Хівел лютував. Днями він заявив мешканцям Міста, що техноли ліквідують небезпеку. Йому хотілося вкотре довести безпорадність чаклунів  та абсурдність старих традицій.

Ось тільки відповідальна за «хмарне» питання дослідна група поки що  не мала підстав для оптимізму. Захисний щит, який здавався технолам  супернадійним, і який вони вирішили випробувати на близькій відстані від ворога, невідома субстанція розплавила за дві години. Не стримали її й  лазерні грати, і нейрозгущувач.

Технолам не вдавалося взяти з хмари проби на дослідження. На неї не діяли багатофункціональні стримувальні пристрої. Лише один із надчутливих індикаторів, на який вже ніхто не покладав особливої надії, дещо виявив. Перш ніж розплавитися, він показав, що хмара містить в собі як магнітні поля та частки електронної матерії, які, без сумніву, створені штучним інтелектом, так і код QWA – маркери магії.

Хмара невпинно рухалася, наближаючись до лісу, за яким починалися Місто та межі королівства. Місто надавало прихисток  людям із селищ, до яких наближалася небезпека.

Дорал тепер був настільки зайнятий, що заледве міг виділити на зустріч із Фелом хоча б п’ять хвилин. Фел пригадував, як провідний технол говорив йому, що в будь-якій ситуації потрібно шукати щось хороше. Ось він і знайшов. Через усі ті події на деякий час програма «Шлях» призупинила роботу з новими клієнтами. Фел невимовно тішився, що Лаур поки що не стане на рейки, і залишиться вільною.

– Як ти, синку? – голос Дорала вивів Фела з роздумів. Коли технол називав його «сином», в середині у Фела щось протестувало. Але, разом із тим, він радів, що хтось його так називає. Фелікс має тата, то нехай він теж матиме свого.

– Є новини? Ви щось вигадали?

Дорал знизав плечима.

– Я – нічого нового. Не розумію, що це за штука, і що її живить. А Хівел знову над чимось працює. Він відмовляється про це розповідати, але я сподіваюся, що цього разу ми матимемо надійну зброю.

– Я теж.

Щойно він промовив ці слова, як запрацював динамік, викликаючи Дорала. Той одразу відповів:

– Слухаю.

– Дорале, тут один із переселенців хоче вас бачити. Наполягає на зустрічі.

– Переселенець? – підвищив голос Дорал. – Їхніми проблемами займаються інші люди. Я маю важливіші справи. Чи ти забув?

– Не забув, – знічено відказав його співрозмовник. – Але цей чоловік говорить, що бачив, як з’явилася  та ваша хмара.

– Бачив? – не повірив у почуте Дорал. – Ти повідомив Хівела?

– Я телефонував йому. Але він сказав, що надто зайнятий. Не схотів мене вислухати. А якщо той селянин справді щось знає?

Дорал привів немолодого чоловіка, який назвався Толом, до  лабораторії «Y».  Перед тим він попрохав Фела заховатися у комірці, в якій тримав оцифровані архіви. Звідки можна було чути їхню розмову.

Тол почав свою розповідь із обвинувачень:

– Це ви в усьому винні, – люто кинув він. – Техноли та чаклуни короля-птаха.

– В чому ж ми винні? – Дорал намагався говорити рівно та впевнено.

– Я жив у Зісі – крайньому північному селищі Вільного Поля. Тепер Зісу вже немає. Через вас!

– Поясніть до пуття, в чому ви нас звинувачуєте?

– Поясню, – чоловік, обличчя якого побуряковіло, підняв угору кулак. – Ви постійно змагаєтесь із чаклунами, хто з вас кращий. Щойно почнеться сильна негода, надсилаєте свої захисні щити. А вони, закінчуючись на нашому селищі, постійно між собою зіштовхувалися, іскрили, скрекотали. Зіс потерпав від ваших витівок. Іноді навколо стояв такий скрекіт, що нашим доводилося затикати вуха листям із соляної липи. Тільки того дня все було ще гірше. Щити знову налізли один на одного так сильно, що з обох сторін летіли іскри. А потім у місце їхнього перетину бахнула блискавиця. Гримнуло так, що у Зісі задвигтіла земля. За лічені хвилини на місці зіткнення виросла ненажерлива хмара.

– Ти правду говориш? – перепитав його Дорал. Хоча вже відчував – правду…

***

Фел нервував. Коли він випадково зустрів біля лісу Лаур і нагримав на неї, нагадавши, що там тепер небезпечно, вона виявила бажання патрулювати разом із ним.

– Те, що з’явилося на нашій землі, має якнайшвидше зникнути.

– Поспішаєш стати на колію? – не стримався Фел.

Колючий погляд Лаур змусив його прикусити язика.

– Ми ж обіцяли не говорити на цю тему.

– Вибач.

Частину шляху вони йшли мовчки, минаючи дерева, частина з яких вже починала сохнути. Повітря робилося сухим і набирало присмаку гару.

Через декілька кроків Фел притримав Лаур за руку, змушуючи  зупинитися.

– Далі я сам.

– Я з тобою.

– Воно вже близько. Я маю на нього подивитися. А ти будь тут, – гаркнув на неї Фел.

Він йшов уперед, не озираючись. Чув за спиною кроки своєї супутниці. Вперта. Як вже щось надумає, чи є у світі сила, здатна зупинити цю дівчину? Важко повірити, що вона бажає загасити у собі цей вогонь, звести власне життя до безликого існування…

Повітря розжарилося настільки, що просуватися вперед ставало все важче. Коли крізь чорні, вже неживі дерева визирнуло сіре клоччя хмари, Фел розправив крила. Він прагнув набрати висоту. Тільки не зміг це зробити, і впав на траву, яка мить тому зайнялася на його очах.

– Ні! – десь далеко закричала Лаур.

Її голос відізвався в його свідомості стоголосою луною. Він відчував не біль, а спустошення. Його тіло плавилося, змінюючи форму.

«Ось і твій кінець, безумцю», – прошепотів він до себе. Аж раптом відчув на плечі чиюсь холодну долоню.

Отямившись, Фел побачив, що лежить на траві, яка вже не горіла. Лаур накрила його своїм плащем.

– Я не помер?

Вона лунко засміялася.

– Ти ж Фенікс, принце. Пташка, яка завжди відроджується, і не боїться вогню.

– Я не…, – прошепотів він, стягуючи з плечей плаща.

Зустрівшись поглядом із Лаур, побачив в її очах подив та переляк.

– Що це? – голосно запитала вона, вказуючи на його ліву руку. У місцях, де обдерлася шкіра, можна було роздивитися каркас залізного зап’ястя….

Деякий час вони мовчки стояли на Лисячій скелі, яка тепер з усіх боків була оточена чорними полями.

– То ти робот? – врешті запитала Лаур.

– Мабуть, правильно буде – біоробот.  Насправді я сам не знаю, хто я.

– Як таке можливо?

– Зараз розповім, – він сів на краєчок скелі, звісивши ноги вниз. – Ця історія почалася більше двадцяти років тому. Красива дівчина Кіріс…

– Твоя мати? – перервала його Лаур.

– Ні. Мати Фелікса. Справжнього Фелікса.

– А хто тоді ти? – вражено перепитала вона.

– Я теж звуся Феліксом. Але мене називають Фелом, щоб не було плутанини, – він приклав палець до вуст, просячи її слухати. – Юна Кіріс кохала простого юнака на ймення Дорал. Але їм не дозволили бути разом, бо дівчина мала нареченого. Не простого собі селянина, а короля-птаха. Коли батько вів Кіріс до вівтаря, вона вже носила під серцем дитя від коханого.

– То Дорал – справжній батько Фелікса?

– Будь ласка, дослухай мене. Дорал знав, що його син не матиме гену, який зробить його могутнім птахом. Він не зможе літати, і через це виникнуть проблеми. Дізнавшись правду, король Свир міг вбити хлопчика.  Кіріс понад усе хотіла захистити сина. Тому вмовила Дорала допомогти. Так з’явився я. Технол створив біоробота, максимально схожого на Фелікса.  Єдина відмінність між нами в тому, що я можу літати. Я робот нового покоління. У моїх залізних венах тече справжня кров. Тато, тобто Дорал… , – він знічено замовк. Але за мить продовжив. – Не дивуйся, що я так говорю. Він завжди ставився до мене, як до рідного сина.

– Це просто неймовірно, – нарешті озвалася Лаур. – А що Фелікс?

– Фелікс знає, хто його справжній батько. Але не бажає мати з ним справу. Ображається. А Дорал страждає.

Фел підвівся.

– Дорал  змішав у моїх венах кров Фелікса і Свира, яку колись обманом дістала покійна Кіріс. Це начебто має зробити мене міцнішим. У мене є власна свідомість. Через це іноді Фелікс із мене кепкує, називаючи «розумакою». Я маю механічні крила за спиною, які розправляються, коли я натискаю таємну кнопку на грудях.

– Але ж ти не можеш перетворитися на справжнього птаха, так? – запитала Лаур.

– Не можу, – підтвердив Фел. – Та Свир не дивується, що в польоті я  не повністю перетворююся на Фенікса. Він теж давненько цього не робив. Бо в стані повного перетворення Феніксу складно себе контролювати.

Замість відповіді дівчина лише кивнула.

– Ось так ми й живемо. Він – Фелікс, спадкоємець короля Свира,  я – його тінь на ймення Фел. Я проводжу час на Лисячій скелі або в  лабораторії «Y», і заміняю принца тоді, коли йому треба показати, як він літає. Ми обоє – раби власної брехні.

– Неймовірна історія, – ледь видушила з себе Лаур.

– Окрім тебе її знає лише Мір.

– Будь ласка, скажи мені правду. Весь цей час я спілкувалася не з Феліксом, а з тобою?

– Переважно зі мною. Фелікс горнеться лише до Мір.  Розчарована?

– Ні. Звісно, ні, – поспішила відповісти вона.

Фел усміхнувся. Він бачив: очі Лаур не брешуть.

– Дякую тобі, – Фел озирнувся. – Маємо повертаємося. Мені потрібно зустрітися з Доралом. Сьогодні сталося дещо дуже дивне. Він повинен про це знати.

***

Небезпечна хмара продовжувала смертоносний рух, пожираючи все на своєму шляху. Під її гарячий подих потрапило невеличке селище у лісі. Його мешканців не попередили про небезпеку, бо про поселення ніхто не знав. Хмара доповзла туди під ранок, забравши багато життів. Лише одиницям пощастило врятуватися.

Мір шаленіла. Після загибелі бабусі вона випробувала безліч заклять, але жодне з них не спинило ворога, який здавався невразливим.

Свир, забувши про кволе здоров’я, поривався перетворитися на птаха Фенікса і викликати хмару на бій. Феліксу заледве вдалося відмовити батька  від цієї затії і вгамувати Мір, яка вирішила скористатися небезпечним  закляттям і з його допомогою увібрати в себе силу первісних стихій.

– Це має зупинити хмару.

– Ні, – відрізав він. – Я забороняю тобі ризикувати собою. Ми обов’язково вигадаємо щось інше.

– Що саме? – виклично поцікавилася Мір.

– Не важливо, – Фелікс поклав її долоню собі на груди. – Я не дозволю тобі загинути. Я не можу тебе втратити.

У Місті справи йшли не краще. Ще одна оборонна розробка Хівела  завершилася фіаско. Не долетівши до хмари, вона розчинилася у повітрі.

– Це вже не наука, а відьомські витребеньки, – лютував Дорал.

– Можливо, – стримано погодився Дорал.

– Чому ми повинні вирішувати цю проблему самотужки? Ті, що за муром теж мають щось робити, – говорив той, хто ще декілька днів тому гаряче переконував усіх, що вони обійдуться без допомоги чаклунів.

– Звичайно, мають. Схоже, зараз не надто вдалий час для суперництва. Чому б нам із королем не сісти за стіл переговорів? Спільно обдумати стратегію боротьби. Бо на наші ганки вже сходить велика біда.

Дивна то була зустріч. Вона відбулася у великій конференц-залі корпорації «LT». Вітаючись перед камерами спостереження, Хівел та Свир  не потисли один одному руки і зайняли місця по різні сторони столу. Свира супроводжували Мір та Фел, який пішов туди замість Фелікса. Хівела, на шиї якого цього дня було забагато захисних амулетів – Дорал, батько Лаур, Тонан, і декілька помічників-технолів.

Хівел намагався побудувати діалог. Але у нього виходило не надто вдало. Він розповів усе, що дізнався про хмару. Висунув декілька наукових припущень, чому вона виникла. Після чого зізнався, що насправді не знає, чому так вийшло.

– Ми теж не знаємо, – запевнив його Свир.

Хівел не проминув нагоди дорікнути чаклунам королівства тим, що вони бавилися з магічним захисним щитом.

– Певно, саме це спровокувало виникнення аномалії.

Свир звівся на ноги.

– Ти маєш докази? Наша магія безпечна. Вона природна. А ось ваші технології агресивні, руйнівні.  Саме вони створили того монстра.

– Як ви смієте! – паленів Хівел. – Наші технології витягли Вільне Поле з кам’яного віку. Ми…

– Панове! – втрутився у розмову Дорал. – Ми зібралися тут не для того, щоб помірятися власними его. Якщо хтось із вас забув, хмара вже стоїть за нашими ворітьми. Це спільна проблема, бо ту оказію породили як наші технології, так і ваша магія. Тому здолати цю потвору ми теж мусимо разом. Разом ми сильніші. Чи я помиляюся?

***

Того дня Доралу вдалося практично неможливе: змусити Хівела та Свира слухати себе. Обоє лідерів (хоч і не надто охоче), погодилися діяти спільно.

Хівел розповів про вдосконалених роботів-винищувачів, які  проходили останні тестування. За планом вони мали проникнути в хмару і зірвати її з середини.

Свир схвалив цю ідею, а Мір пообіцяла виготовити для роботів найсильніші з амулетів, які посилять руйнівні властивості винищувачів.

Тим часом хмара наближалася до Міста. Аби затримати її, техноли розгортали за межею Міста захисні екрани. Хмара зжирала їх за декілька годин, і екрани доводилося замінювати новими.

Операція, від якої залежала подальша доля Вільного Поля, розпочалася на світанку. Запуском роботів-винищувачів із найвищої вежі Міста керував особисто Хівел. На щастя, хмара не надто швидко змінювала свої координати, тому роботи знали, куди їм потрібно летіти.

Коли вони піднялися в небо, всі, хто був на вежі, затамували подих. Мір тричі прошепотіла захисні закляття. А головний технол поскидав усі свої амулети й поклав їх на пульт керування роботами. «Ну ж бо, не підведіть!»

Боячись, що хмара помітить  небезпеку ще до того, як винищувачі  дістануться цілі, Хівел надав роботам надмірного прискорення. За п’ять хвилин вони наблизились до цілі, за сім – перетнули її оболонку…

Техноли прилипли до моніторів, очікуючи, що станеться наступної миті. Але винищувачі, одне за одним, просто позникали з радарів…

Хівел голосно вилаявся й копнув ногою стіну. А Дорал, відводячи погляд від монітору, мовив:

– Схоже, ми не врахували один важливий фактор. Магнітне поле тієї штуки вимкнуло навігаційні системи наших роботів.

– Що ж нам тепер робити? –  запитала Мір, голос якої тремтів.

Дорал здвигнув плечима. Чи не вперше у житті він не знав відповіді.

Хівел був красномовнішим:

– Якщо найближчим часом не трапиться диво, Місту гаплик.

Він наказав технолам слідкувати за зміною захисних щитів, аби якнайдовше затримувати хмару. І сказав те, від чого не по собі стало всім присутнім: «Тим часом ми готуватимемо евакуацію не лише Міста, а й всього Вільного Поля».

Фел наздогнав Дорала біля входу до блоку лабораторій.

– Нам треба поговорити.

– Зараз не найкращий час. Вибач, хлопчику.

– Це терміново, – сказав Фел, опускаючи руку йому на плече.

Їхня суперечка була довгою та виснажливою.

– Цей план не підходить.

– Чому? – щиро дивувався Фел. – Коли роботи потрапили у хмару, в них збилася навігація. А в мене є свідомість. Я знатиму, що робити. Принаймні, мені вистачить сили, щоб туди долетіти. Якщо все піде добре, я скину вибухівку, всі ті магічні штуки – і втечу.

– Ти загинеш…

– Не загину, – він нарешті перестав ходити кімнатою. – А якщо й загину,  це не має значення.

– Для мене – має.

– Твій син не я, а Фелікс.

– Але я завжди ставився до тебе, як до сина. А з Феліксом ми навряд чи колись станемо близькими.

Фел загорнув рукав сорочки, поглянув на своє покалічене зап’ястя, шкіра на якому повільно відновлювалася.

– Вогонь не сильно мені зашкодив. Ти ж сам говорив, що в мені живе частинка Фенікса. Отже, все може вийти.

– В тобі є кров Фенікса. Але це не означає, що ти безсмертний і можеш відродитися. То лише легенда. Жоден із правителів Вільного Поля цього не міг. Та й ти…

– Знаю. Робот… , – Фел рушив до дверей. – Ми гаємо час на балачки. А потрібно діяти.

***

Зрештою Дорал погодився на пропозицію Фела. Але висунув обов’язкову умову:

– Спершу ми поговоримо з правителем. Розповімо йому правду.

– Ти гепнувся з Лисячої скелі? – роздратовано кинув Фел. – Він оскаженіє і запроторить нас до в’язниці.

– Побачимо, – незворушно відповів Дорал. – Зараз саме час в усьому зізнатися. Годі жити у брехні.

Фелікс зустрів вимогу провідного технола не менш вороже.

– Тобі здається, що зараз слушна нагода остаточно зруйнувати моє життя?

Дорол пильно поглянув на того, хто, мабуть, ніколи не назве його батьком.

– А ти задоволений таким життям? Тебе все влаштовує?

Фелікс зміряв його сердитим поглядом, але відступив, звільняючи дорогу.

– Йди. Кажи, що хочеш. Мені байдуже.

Щойно Дорал зник у дверях тронної зали, Фелікс наблизився до вікна. За ним – звичайний похмурий день. Лише повітря де-не-де сріблиться. Так нагадував про себе захисний щит технолів.

Коли на його плече лягла важка рука Фела, він здригнувся.

– Де ти ходив так довго? Я тут божеволію.

– Розмовляв із Хівелом.

– З Хівелом? Що між вами може бути спільного?

– Тепер дещо є. Угода.

Фелікс розвернувся обличчям до своєї копії. Щойно їхні погляди зустрілися, запитав:

– Ти добре подумав? Не пошкодуєш.

Той повільно похитав головою.

– Добре. Не пошкодую.

Дорал довго не з’являвся. Обидва Фелікси нервували, міряючи квапливими кроками натерті до блиску палацові кахлі.

Коли зі скрипом розійшлися важкі двері і провідний технол мовив: «– А йдіть но сюди, хлопці», вони сполохано перезирнулися.

Йшли до Свира неквапно, важко переставляючи ноги. Біля узвишшя, на якому стояв трон, зупинилися з похиленими головами. Жоден із них не наважувався звести очі на володаря.

Лише коли той, зійшовши з трону, зашурхотів по підлозі своїм плащем, Фел нарешті підняв голову.

– Які ж ви обоє… однаковісінькі, – наблизившись, мовив Свир. І додав без злості, але з помітною журбою в голосі. – Винахідники…

Фел залишився чекати на світанок у лабораторії «Y». Попри те, що зникла потреба ховатися і він міг вільно розгулювати «LT», йому хотілося тиші. Тому Фел планував провести ніч на Лисячій скелі. Та Дорал змусив його передумати, настрахавши, що там із ним може щось статися і він завчасно не повернеться до вежі.

Фел ліг на оббиту м’якою шкірою канапу, на якій колись проводив багато часу. Дивно було усвідомлювати, що, можливо, він востаннє відчуває своєю синтетичною шкірою її м’яку прохолоду.

Фел заплющив очі. Сьогодні він трохи заздрив Феліксу, який може хоч на деякий час втікати у сни. А роботи не вміють цього робити. Опинившись у темряві, він думав про те, що буде за декілька годин. І що станеться, якщо цього разу знову нічого не вийде?

Роздуми Фела перервала тонка смужка світла, що просочилася до темної кімнати. Двері повільно відчинилися. У бляклому люмінесцентному сяйві він побачив Лаур та Фелікса.

– Нам сказали, що ти тут.

– Де ж мені ще бути? – він знехотя підвівся. – Знову щось сталося?

– Поки що – ні. Ми прийшли до тебе. Разом чекатимемо світанок, – Лаур наблизилася і торкнулася його руки.

– Мір теж хотіла прийти. Але зараз вона трохи зайнята. Готує вибухову магічну суміш для тієї потвори.

Фел лише кивнув. Розмова не надто клеїлася. Тому деякий час кожен із них мовчки сидів у своєму кутку, не дивлячись на співрозмовників. Коли ж увімкнувся передавач, і голос Дорала повідомив, що за Фелом зараз прийдуть, Лаур міцно його обняла.

– Я не хочу, щоб ти йшов.

– Хтось має піти, – він вперше наважився провести рукою по її волоссю, відчуваючи його м’якість.

– Пообіцяй, що повернешся.

Фел випростався. Люди такі дивні. Часто просять про неможливе.

Побачивши в очах Лаур сльози, спробував їх витерти.

– Не плач за мною. Я ж робот. Лише робот.

– Для мене це не має значення.

Фелікс простягнув Фелові руку. Коли той її потис, він рвучко подався вперед і обійняв його.

– Повертайся з перемогою, брате. Іноді я бурчав, поводився егоїстично. Але ти маєш знати, що я завжди вважав тебе своїм братом.

– Дякую! Для мене це важливо.

***

З висоти вежі Фел дивився на хмару, яка за цей час, здавалося, розрослася. Тепер вона швидше пропалювала стримуючі щити. Їх вже майже не було з чого виготовляти.

На вежі разом із Фелом на його доленосний політ чекали Дорал та техноли. Хівел не пустив туди Фелікса та Лаур, нагадавши їм про небезпеку. Ті довго сперечалися, та все ж змушені були скоритися.

Перед сходами нагору Фелу вдалося затримати Лаур. Він стис її долоню і мовив:

– Що б не сталося, обери той шлях, на якому будеш вільною. Рейки і обмеження – не те, що тобі потрібно. Не те, чого ти заслуговуєш.

Вона хотіла щось відповісти, але її перервав гучний окрик Хівела:

– Хутчіш! Захисний щит ось-ось розплавиться, а ми не ставитимемо новий.

Фел незрушно стояв, доки на нього вішали пояс із пристроями, які  Хівел називав просто – «бабах». Він має скинути його, щойно опиниться у хмарі. Відчуваючи на собі вагу, з якою ще ніколи не піднімався у повітря, Фел думав про золотаві заходи сонця на Лисячій скелі, які він не встиг показати Лаур.

Озирнувшись, Фел із подивом помітив, що ворота у Місто відкриті. Мешканці Вільного Поля разом стежитимуть за його польотом. Час від часу повз них пролітали ті, хто приречено слідував маршрутом свого «Шляху», не маючи ні часу, ні можливості відволіктися на щось стороннє.

Те, що зараз відбувалося на очах Фела, можна було назвати дивом. Високі технології і давні традиції об’єдналися в очікуванні перемоги. Страшно бути їхньою останньою надією, страшно не виправдати сподівання…

Дорал хотів сказати щось на прощання, а Фел його зупинив. Забагато прощань. Його розривали емоції, а він навіть не може заплакати, як людина.

– Просто побажай мені удачі! – попрохав він, розправляючи крила.

Вільний політ Фела тривав недовго.  Відстань до хмари скорочувалася. Йому ставало все важче рухатися. Він намагався відімкнути свідомість, повторюючи собі: «Лише вперед!»

Жар ставав усе нестерпнішим. Фелу здавалося, що його тіло ось-ось почне плавитися. Очам було боляче дивитися перед собою. Тому він заплющив їх і продовжив рухатися на тепло. Повітря тремтіло та обпікало. Сили залишали напівптаха.

Якоїсь миті він вдарився об гарячу та липку поверхню хмари, яка одразу почала затягувати його в середину. «Швидше», – стогнав він, намагаючись розстібнути задерев’янілими пальцями застібку на паску. За мить до того, як втратити свідомість, відчув, що вантаж нарешті зісковзує з його тулуба.

***

Поворухнувшись, Фел відчув важкість у тілі.

«– Прокидається!»

Він примружився. Здавалося, цей голос лунав звідусіль. В районі ліктя його руку проштрикнула ще одна голка. Фел застогнав:

– Досить…

– Не досить.

Він упізнав голос Дорала.

– Ти відновлюєшся. Тобі потрібна допомога.

– Я живий?

Той засміявся і поплескав його по руці.

– Живий. Ти справжній Фенікс.

– А хмара?

– Хмара розкололася навпіл. А потім почала танути. Ми спробували взяти зразки для дослідження, але ті просто випарувалися з пробірок.

– Дива.

– Не те слово.

Очі Фелікса нарешті пристосувалися до штучного освітлення. Він лежав в лабораторії на кушетці, під’єднаний дротами до моніторів.

– Я невдовзі повернуся, – мовив Дорал, забираючи зі столу  інструменти. – Я й так чергував біля тебе три доби. Трохи перепочину. А за тобою нагляне люди, яка постійно про тебе питає.

У дверях лабораторії він розминувся з постаттю в білому халаті.

– Привіт, нездоланний, – сказала Лаур, сідаючи на краєчок його кушетки.

Фел неспішно йшов стежкою у сторону замку. Дивлячись собі під ноги, бачив молоду зелену траву, яка пробивалася крізь почорнілу дерть. Фелові нарешті вдалося переконати Дорала в тому, що з ним все добре, і той випустив його за межі лабораторії.

Блукаючи Містом, ворота якого тепер завжди були не замкнені, він бачив, як техноли розбирають повітряні рейки. Попри невдоволення певної групи мешканців, яким подобалося «обмежене» життя, Хівел виконав свою частину угоди. Програму «Шлях» закрито.

На його очах в «LT» сталося ще одне диво. Фелікс нарешті потис руку Доралу. Хоча перед тим уїдливо кинув:

– Якщо ти справді так про мене турбувався, то чому не забрав із замку, коли моя мати померла?

– Ти вважав своїм батьком Свира. Та й Кіріс була проти. Ми хотіли для тебе найкращого.

– Найкращого, – задумливо пробурмотів той. – Нехай так.

Якусь мить повагавшись, простягнув Доралу правицю.

Фел радів цьому перемир’ю, бо вірив, що коли Фелікс пізнає провідного технола так, як знає його він,  серце юнака розтане.

У палаці, до якого він заходив лише вдруге, стояла тиша. Забачивши його, слуги кланялися, зачудовано роздивляючись того, про кого тепер говорило все Вільне Поле.

Наблизившись до тронної зали, він почув зітхання Фелікса і голос Свира.

– Я ростив тебе наче рідного сина. Невже ти думаєш, що тепер я від тебе відмовлюся?

Коли Фел відчинив двері й увійшов до зали, перед ним схилили голови не лише Фелікс, Мір та Лаур, а й сам король.

– Як почуває себе рятівник нашої землі?

Він зніяковіло вклонився у відповідь і сказав:

– Я рятував її не один. Ми робили це разом, чи не так?

– Добре, що ти прийшов, брате, – Фелікс взяв його за руку і потягнув до трону. – Наш володар зібрався на спочинок. Він пропонує мені надягти корону. А я відмовляюся. У нас із Мір інші плани на життя.

Він підморгнув чарівниці, а вони подарувала йому осяйну усмішку.

– Тому ця корона твоя.

Фенікс зняв із подушечки тонку золоту корону і простягнув її Фелу.

– Чому ти так на мене дивишся? Я не жартую. Думаю, з тебе вийде хороший король. Ти сміливий і чесний.

– Але я…я навіть не людина, – остаточно розгубився Фел.

– Зате ти Фенікс. Фенікс нового покоління.

Фелікс змусив його взяти до рук корону, а Свир сказав:

– Згоджуйся. Окрім вас обох у мене більше немає спадкоємців. І я не побоюся довірити тобі Вільне Поле.

– Згоджуйся, – в один голос повторили Фелікс та Мір.

Король говорив ще щось, але Фел уже не чув його слів. Він прямував у кінець зали – туди, де стояла Лаур.

– Я не уявляю, що ти про все це думаєш. Що ти думаєш про мене, – сказав він, дивлячись дівчині в очі. – Але якщо мене вмовлять на цю авантюру, я мрію, щоб ти була поруч.

Не зводячи з неї погляд, Фел обережно опустив корону їй на голову. Присутні заплескали в долоні, від чого Лаур остаточно зашарілася.

– Феле! – покликав Свир. – Знаєш, про що я давно мріяв? Про спільний політ зі своїм сином. Тільки ви мені постійно відмовляли. Тепер я розумію, чому. Ех, конспіратори!

Він підійшов до Фела і поклав руку йому на плече.

– То що скажеш? Може, спробуємо перегнати хмари?

– Залюбки, – усміхнувся той.