Була в батька…

Хтось полюбляє романтику єднання з природою та естетику простого, відмінного від мегаполісного життя. Але Ліза вам не хтось. Вона народилась і вироaсла в металевому серці великого міста, серед дротів, екранів та шаленого миготіння тисяч електрокарів. Це була її зона комфорту. Іншого життя для неї не існувало.

Дівчина просканувала відбиток пальця і заскочила у вагон. Він був лише наполовину заповнений, тож Ліза полегшено зітхнула і влаштувалась у куточку біля вікна. І хоча швидкість метро перетворювала пейзаж за вікном на один суцільний штрих імпресіоніста свинцевою фарбою по неоновому полотну, дівчина, оповита затишком, дозволяла своєрідному трансу поглинути себе всю.

На тлі розмитих різнокольорових смужок зверху і сірого кольору знизу, Ліза обирала музику, щоб нарешті геть забутись. Дорога займала менше, ніж пів години, але без улюбленого трек-листа їй ставало холодно і млосно. Цього разу вона їхала не просто провідати родичів, а перебрати старі речі, що залишилися після смерті батька. Таке заняття навряд може бути радісним, у кращому разі﹣ностальгічним і по-світлому гірким, у гіршому﹣сірим, скорботним та безутішним.

З голографічної реклами усміхались люди, пропонуючи придбати бритву, таку як в тата була, лише їм було абсолютно начхати і на неї і на факт існування тата. Ліза нервово поклацала нігтями, відрахувала п’ять секунд, аби пропустити це колюче нагадування. Нарешті ритмічний барабан та бас-гітара позбавили її турбот, хоча б тимчасово.

***

[ПОТРІБНЕ ОНОВЛЕННЯ ІМПЛАНТУ! ПЕРЕЗАВАНТАЖИТИ СИСТЕМУ?]

***

В неї не знайшлося доречних слів. Стільки разів бувала у татовому гаражі, але ніколи не заглядала за гори коробок, думаючи, що там просто іще більше непотребу. Колись це місце дійсно використовувалось за призначенням, але потім настав момент, коли довелось продати електрокар. Гараж залишився, а батько, як страшенно сентиментальна людина, не любив нічого викидати. Тож доволі передбачувано він перетворив вільний простір на місце для складання барахла.

Тепер, коли минуло два тижні, відколи його не стало, гараж перейшов Лізі у спадок. І які б у неї не були плани на цю невеличку нерухомість, в першу чергу вона потребувала генерального прибирання.

﹣А… а що це? Навіщо воно?

Ліза, склавши руки на грудях, витріщалась на величезне «щось» із потьмянілого металу. Річ явно втратила колір із часом, і взагалі, була старшою, ніж найдавніші пращури, яких дівчина могла знати особисто. Колесо, яке чомусь знаходились зверху. Якась труба… Ні кнопок, ні екранів. І як його вмикати?

﹣Така машина, ﹣відповів дядько Марк, хрипло прокашлявшись, розвів руками із золотистими кінчиками пальців і затягнув електронну цигарку. – Парова. Залишилась від діда, тобто твого прадіда. Батько беріг, як сімейну реліквію, хоча я особисто теж ніколи не розумів чому.

Лізі легко було уявити втомлене, але повне завзятої радості обличчя тата, його блискучі карі очі та мрійливу посмішку, коли він бачив перед собою якусь історичну цікавинку. Він любив зупинятись перед старими моделями автомобілів чи мотоциклів і розповідати цікаві факти про них. Дівчина завжди уважно слухала, хоча сама більше задивлялась на новинки.

﹣Навіть в музей таке барахло навряд приймуть.

﹣Ти що, це ж той… як його… антикваріат. Знаєш, скільки коштує? Шалені тисячі! ﹣ дядько сказав це так натхненно, що Лізу навіть не збентежила комічність фрази і його обличчя, доки він її казав заносячи догори блискучий палець. – Можеш навіть влаштувати аукціон. А можеш собі лишити, як хочеш, звісно. Я би на твоєму місці продав.

﹣І за скільки ж? Хоч приблизно? ﹣Лізи засумнівалась, що це вийде вдало. З іншого боку, гроші їй ще й як потрібні, адже нагадування про обов’язкове оновлення імпланту очей вже декілька місяців висить. Можливо, якщо дуже постаратись…

Навіть комп’ютери початку двадцять першого століття вже перейшли із категорії «цікавий антикваріат» до категорії «старий мотлох». А ця штукенція була десь на років сто старшою. Зрозуміло, що якесь мистецтво дійсно цінується, незалежно від часу, але ось такі зразки прадавніх технологій, перетворювались на звичайнісінький мотлох доволі швидко. Вони не були чимось унікальним, просто старим прототипом, який згодом замінили на кращі версії.

﹣Знаю, що справжні поціновувачі дадуть багато, ﹣настирливо відповів дядько Марк після чергової затяжки, на що дівчина лишень пирхнула. Вона приїхала розібратися із сімейними справами, а не гратися в антикварний секонд-хенд.

﹣Ну, ти дівчина розумна, впораєшся. А, може, як батя твій, проймешся й берегтимеш, ﹣дядько реготнув, але зловивши погляд дівчини, пожалкував про такий жарт.

﹣Не знаю, треба хоч роздивитися, зрозуміти, що це конкретно, пошукати в мережі інформацію, ﹣Ліза присіла перед агрегатом і стала роздивлятись. Яка ж чудернацька річ! Вона все ще поняття не мала, яка там основна функція, але виглядала машина доволі цікаво, навіть стильно.

﹣Так, так, тебе ніхто не квапить. Допомогти з рештою, чи ти сама хочеш? ﹣на цих словах дядько нарешті сховав електронну цигарку в кишеню, видихнувши останній пар поміж густими сивуватими вусами.

﹣Я розберусь, дякую.

Ліза закатала рукава джинсової куртки та зав’язала пряме темне волосся у пучок. Спершу потрібно було позабирати коробки навколо машини, щоб не заважали. В одній лежав ще якийсь пристрій з минулого, з великою викрученою трубою, що нагадувала конус. Дівчина вкотре пошкодувала, що досі не придбала новий імплант очей зі сканером, може, тоді б жилося легше і не потрібно було б відгадувати загадки щоразу, як бачила невідому річ. Потім розбереться, наразі парова машина та потенційні гроші за неї були в пріоритеті.

Дядько затримався і теж переніс декілька коробок.

﹣Еге ж, то все гвинтики, дроти й шестірні. Що це, ﹣він кивнув на парову машину, а тоді на свої золотисті імпланти на руках, ﹣що це. Тільки зараз навчились гарніше робити, обгортати в гарну синтетичну шкіру. А що під нею ﹣те саме.

Дядько поплескав машину долонею, його погляд ніби втік десь у нейромережу. За декілька хвилин мовчання він хрипло реготнув та сказав.

﹣Я ж кажу﹣гвинтики, дроти й шестірні. От згадав, як ми з твоїм батьком та сусідським пацаном побігли в кібербордель підглядати… ﹣ він знову дістав електронну цигарку. ﹣Думали, красиві баби будуть… А зніми синтетичну шкіру і…

Не знаючи, як на це реагувати, Ліза ніяково посміхнулась і віддала максимум уваги прибиранню. Дядько ще трохи побув і поділився дитячими спогадами, а тоді лишив її на самоті. Вона одразу ж одягла навушники.

***

[ПОТРІБНЕ ОНОВЛЕННЯ ІМПЛАНТУ! ПЕРЕЗАВАНТАЖИТИ СИСТЕМУ?]

***

Ліза змочила ганчірку і провела по поверхні найбільшої труби. Так значно краще. Світло від гаражних ламп стало відображатися на паровій машині. Дівчина ще відкопала поліроль серед мотлоху, тож після цього штукенція з минулого мала виглядати як новенька.

Без пилюки машина виглядала значно приємніше. Труби блищали, стало видно різьбу оздоблення, взагалі річ складала враження, наче над нею старалися, як над витвором мистецтва. І навіть видимість механічних деталей, які в сучасному світі би ховали під гарними корпусами, скоріше була родзинкою і своєрідною прикрасою, ніж недбалістю.

З творчим запалом професіонала Ліза почала фотосесію машини. Вона навіть зробила красивий задній фон, погравшись із завісами на білій стіні, аби естетикою захопити покупців з першого ж погляду. Сфотографувавши машину з усіх можливих ракурсів, дівчина сіла відбирати та обробляти фото.

Результат виглядав доволі автентично та заслуговував бути на найбільшій вітрині антикварної крамниці. Задоволена Ліза сіла складати оголошення. Над описом зосереджувалась недовго, просто знайшла щось подібне на сайті продажу різної старовини та попросила ШІ переписати під парову машину.

Дівчина мала сумніви, що на звичайних сайтах, де вона зазвичай викладає мотлох на продаж, хтось зацікавиться, тому створила дублікати оголошень на сайтах, що спеціалізувались саме на антикваріаті. На них практично не було інших парових машин, Ліза знайшла лише декілька, і найсвіжіше з них створювали три роки тому.

﹣Ну що ж, поїхали, ﹣вона потерла руки, проте завзяття швидко згасло.

Звісно, просто так опублікувати оголошення їй ніхто не дав. Потрібно було спершу зареєструватись, гаразд, три сторінки заповнення даних можна обійти через використання хмарного облікового запису. Далі не простіше, адже для підтвердження необхідно також дати дані кредитної карти, навіть якщо не збираєшся купувати преміум підписку. Потім докажи, що ти не робот. Хоча, в кого з людей в ці часи таких сумнівів немає? А ще напиши код з повідомлення, що прийшло на твій номер.

Не забудь, що користуєшся безкоштовною версією, тому маєш право лише на одне оголошення на тиждень і воно буде десь внизу списку, тому що ти не хочеш платити грошей, щоб продати. Тепер подивись ці три короткі реклами, які не можеш перемотати, пройди коротке опитування. Вітаю, протягом години модератори перевірять твоє оголошення, і якщо в ньому немає порушень, вітаю, все готово.

﹣Ну чому, чому така проста річ вимагає стільки зайвих рухів!? ﹣завила Ліза вголос, несила терпіти знущання, коли подібні випробування довелось пройти і на другому сайті. ﹣Я просто… хочу… позбутись… клятого… барахла!

Якби ця машина була кишенькова, то можна було б піти на якусь барахолку, де торгують старими записами музики, паперовими книжками і іншими штуками для фанатів давнини.

Закінчивши з публікаціями, їй захотілось прогулятись, тому до метро вона не квапилась. Ліза навіть не діставала телефон з кишені, аби лише не бачити ще якихось прохань ввести пароль чи підтвердити реєстрацію.

***

[ПОТРІБНЕ ОНОВЛЕННЯ ІМПЛАНТУ! ПЕРЕЗАВАНТАЖИТИ СИСТЕМУ?]

***

﹣Ти серйозно!? ﹣Подруга грюкнула склянкою з електротоніком об стіл, начебто забула, що та у неї залізна і може проломити пластик. Її рожево-фіолетова чуприна частково приховала шокований погляд. ﹣Парова, курва, машина?

﹣Еге ж, досі повірити не можу.

Деякі відвідувачі кафе здивовано пообертались в їх бік. Робот-прибиральник теж зреагував і почав шукати причину галасу. Здається, навіть екрани сповільнили своє блимання і затаїли подих.

﹣І вона просто стояла в гаражі? Весь цей час? ﹣Віка продовжувала закидувати риторичними запитаннями. ﹣Здуріти можна!

﹣Дядько порадив продати як антикваріат, ﹣Ліза спробувала перевести тему в інше русло, щоб більше не лякати відвідувачів вигуками емоційної подруги. За декілька хвилин вони всі повернулися до своїх справ.

За вікном періщив дощ, і фіолетове освітлення кафе якось прикрашало цю сіру неприємну картину. Дівчина погладжувала склянку кінчиками пальців і збентежено постукувала носочком кросівка по підлозі.

﹣Чекай, що? Яке продати? ﹣ніяк не могла вгомонитись подруга.

﹣Ну так, а що із нею робити? ﹣Ліза байдуже знизала плечима і сьорбнула свій напій. Кисло-солодкі бульбашки приємно лоскотали язик.

﹣Ти її хоч запускала? ﹣Віка прискіпливо глянула на неї.

﹣Ні, ﹣Ліза різко випрямилась, її погляд зачепився за рекламу на екрані, новісінький імплант очей з удосконаленим сканером, що змусило її зробити паузу і мрійливо витріщатись, доки картинка не змінилась. ﹣Тобто… я не шарю, як. Хай вже покупець возиться.

Віка була явно не задоволена такою відповіддю, вона зробила величезний ковток і скомандувала:

﹣Допиваєш. Мчимо до тебе. Заціню парову машину.

﹣Нафіг воно тобі треба? ﹣розвела руками Ліза і відкинулась на спинку дивана. ﹣Та й вона аж у татовім гаражі. Далеченько.

﹣Лізо, ти поняття не маєш, що в тебе в руках, ﹣Віка так захоплено говорила, що їй аж повітря не вистачало, аби драматично виразити свої думки. ﹣ Це ж технологія минулого. Це як… це як «Кобзаря» паперового відкопати на задньому дворі. Чувіхо, прокинься. Ця машина ﹣без-цін-на!

Дівчина лиш знизала плечима, але прохання подруги виконала. За якихось десять хвилин вони вже прямували до гаража.

Подруги стояли зі складеними руками на грудях, ніби експерти, та спрямували серйозні погляди на парову машину. Віка прискіпливо примружила очі.

﹣Лізок, ти мене дивуєш вже вдруге за день. Тобто ти її не запускала?

﹣Ну, знаєш, колекціонерам вона потрібна більше як експонат, тому яка різниця, ﹣Ліза сперлась ліктем на одну з гаражних коробок.

Віка пристрасно замахала руками, вказуючи то на машину, то на подругу. Вона кілька разів розтуляла рота, щоб щось сказати, але зрештою змінювала думку. Аж згодом підібрала слова:

﹣Ну хоча б спробуй. Тобі хіба не цікаво, як воно влаштоване? Хочеш, я сама тобі інструкцію знайду, тільки благаю ﹣запусти це чудо!

Вона схопила Лізу за лікоть, та ледь здригнулась від сили металевих пальців. Синець точно буде, але до такої емоційної поведінки подруги вона давно звикла, тож не сердилась.

Ліза втомлено посміхнулась. В неї і так було багато справ, щоб займатись машиною. Втім, швидкі гроші з її продажу допомогли б розібратися із нагальними потребами, особливо з імплантами очей, які слід було замінити ще два місяці тому. Вона вдивлялась у парову машину, ніби чекала, що та от-от заговорить, аж доки цікавість не перемогла. Якщо пристрій все ще працює, можна буде накинути декілька тисяч зверху.

***

[ПОТРІБНЕ ОНОВЛЕННЯ ІМПЛАНТУ! ПЕРЕЗАВАНТАЖИТИ СИСТЕМУ?]

***

Завдання було не із легких, і лише ентузіазм надавав Лізі сил, коли вона втомлена після роботи, на якій власне займалась пакуванням подарункових боксів, поверталась до гаража, де була оточена менш привабливим на вигляд, але теж коробками.

Виявляється, що для запуску парової машини необхідно розпалити в ній вогонь. Якщо не рахувати декількох барбекю в дворі, то Ліза із полум’ям раніше не взаємодіяла. А це означало, що вона потребувала не тільки добути «інгредієнти» для запалення вогню, а ще й експерта, який цим принаймні займався. На щастя, дядько Марк погодився допомогти, хоча і спершу нареготався, вислухавши прохання племінниці.

﹣Ось, приніс дрова, як ти й просила, ﹣вказав він на мішок в жилавій руці. ﹣Колись був стіл.

Ліза завзято кивнула і показала запальничку та бутлі з водою. Потім кивнула на шість банок пива, яке купила для подяки та святкування вдалого експерименту.

Разом вони виволокли парову машину із гаража і притягли в куточок поза закинутою будівлею, де було достатньо вільного простору для небезпечних експериментів з вогнем та де випадкові перехожі би не побачили.

Вони спершу перевірили, чи циліндр і поршень в гарному стані. Паровий котел теж був цілий та неушкоджений. Упевнившись, що кожна з деталей на місці та в порядку, Ліза та дядько Марк обережно налили необхідну кількість води та розпалили вогонь. Трохи шипіння та кипіння, і ось поступово машину прийшла в рух. Деякі її деталі рухались туди-сюди, а колесо закрутилось. Родичі захоплено за цим спостерігали.

﹣Бляха, ще пам’ятаю, як воно робиться! ﹣дядько плеснув у долоні. Колись вони з батьком разом запускали цю машину, ще як підлітками були.

﹣Ура! ﹣підстрибнула дівчина і теж зааплодувала від радості.

﹣Знаєш, Лізо, давно я так не розважався. Ти вся в батька, ﹣він посміхнувся, хоча в очах виднівся легкий смуток. Два тижні ﹣достатньо, щоб вийти зі стану журби і трауру, та ще недостатньо, щоб змиритися із втратою.

Легке гудіння із періодичними пшиками не було схоже на роботу двигунів, до яких Ліза звикла. Вона із захопленням прослідковувала ледь чутний скрип та циклічний рух кожної механічної частинки. Пар шипів та обдавав теплом.

﹣Цікаво, правда? ﹣дядько сперся об стіну та затягнувся електронною цигаркою. Вогонь, що горів у паровій машині, відблискував у нього в очах.

Гаразд, тепер дівчина, здається, краще розуміла, чому батько не хотів викидати чи продавати цю річ. Але чому і не користувався? Он як цікаво насправді і приємно. Парова машина просто виконувала свою задачу із завзятістю і нічого не просила у відповідь. Ні підписки, ні перегляду реклами, ні пройти опитування. Вона була створена виключно для задоволення потреб людей на абсолютно безкорисливих засадах. Крім того, механізм дарував тепло і був гарного мідяного відтінку, що ставило його ще в більший контраст із сучасними білими та блакитними, але такими холодними і відчуженими технологіями.

Перед очима Лізи було щось справжнє, майже живе. Вона сиділа, наче зачарована, підставивши обличчя під теплі випари і насолоджуючись колисковою механічного руху. На шкірі дівчини виступили дрібні крапельки води, що миттєво вистигали на прохолодному повітрі, але це не давало відчуття дискомфорту, навіть навпаки, здавалося такою собі спа-процедурою.

Де цивілізація звернула не туди? Чому відмовились від теплих машин, які створювались людьми і для людей?

До реальності її повернув пшик ﹣звук відкривання пивної банки. Дядько протягнув першу Лізі, а собі взяв другу. Вони сиділи і мовчки спостерігали за паровою машиною, іноді відволікаючись на пиво. Обоє згадували Лізиного тата із теплотою на серці.

Ставало пізно, і дядько Марк запропонував вже рушати по домах. Ліза кивнула і зняла коротке відео із роботою парової машини, щоб надіслати цю прекрасну звітність Віці. Підписала словами: «Ну гаразд, визнаю, ти була права. Це доволі цікавий експірієнс», на що подруга відповіла трьома радісними смайликами.

Вони із дядьком потушили вогонь, занесли машину назад до гаражу та прибрали після свого невеличкого експерименту. Коли дівчина доїхала додому, швиденько відредагувала свої оголошення, піднявши ціну та дописавши «Працює!!!».

***

[ПОТРІБНЕ ОНОВЛЕННЯ ІМПЛАНТУ! ПЕРЕЗАВАНТАЖИТИ СИСТЕМУ?]

***

Перетерпівши декілька днів несправжніх відгуків на оголошення, що включали аферистів чи просто зацікавлених, але неадекватних осіб, Ліза нарешті отримала перші повідомлення, що пахли грішми.

Переписка з потенційним покупцем йшла гарно. На шахрая він схожим не був, задавав питання, на які міг спромогтися лише справжнісінький любитель старих технологій. Розводили з онлайн-магазинів, як правило, в такі деталі не занурюються і взагалі, навпаки, стараються не «душити», а сподобатися продавцю, аби втертись в довіру і якнайшвидше прокрутити «покупку».

Цей ж чолов’яга без аватарки з загадковим нікнеймом Real_Steampunk задавав такі вже питання, що Лізі навіть довелось одного разу після роботи хутко з’їздити до машини і перевірити деякі дрібниці, щоб відповісти.

Що ж, покупець був явно захоплений цією знахідкою. Мінус був лише один ﹣жив цей індивід казна-де. Але оскільки він щиро поважав парову машину, на відправлення поштою не погодився, а попросив дати йому забрати покупку особисто. Це означало зачекати до вихідних.

﹣Здається, мила, ти зі мною ще потусуєшся, ﹣Ліза поплескала парову машину на прощання, коли виходила із гаражу.

Втім, дівчина все одно повеселішала. Головне, що покупець є﹣почекати ще якийсь час не проблема, все одно би на новий імплант вона на роботі не встигла достатньо заробити. Тож вільний час Ліза присвятила вибору моделі очей.

***

[ПОТРІБНЕ ОНОВЛЕННЯ ІМПЛАНТУ! ПЕРЕЗАВАНТАЖИТИ СИСТЕМУ?]

***

Час плинув швидко. Більше не переймаючись грошовими питаннями, Ліза активно жила, займаючи себе чимось, щоб не трястись від приємного хвилювання. Вона працювала, бігала та відправляла чергові посилки із боксами, відповідала на повідомлення. Ходила на прогулянки з Вікою, зідзвонювалась із дядьком Марком та іншими родичами. А коли настав «день ікс», все навколо закрутилось.

Зустріч з покупцем, його ввічливість та манери, схвальний погляд на парову машину. Все це наче відбувалось не із нею. Ліза ніби була в якийсь грі у віртуальній реальності, або це старий імплант очей давав знати про свою зношеність. Момент, якого вона так довго чекала, відбувся як на відео зі швидкістю 2-х. І ось, дівчина стояла на вулиці перед входом до гаража і не могла перестати посміхатися. Вона провела поглядом електроджип Lightning, що коштував приблизно тридцять парових машин. Те, як поштиво покупець схилив голову, подякувавши їй, назавжди закарбується в її пам’яті.

Щаслива Ліза не могла знайти в собі сил стримати посмішку. Щоки вже боліли, але занадто вже переповнювали її емоції, щоб зробити серйозне лице. Підступний сумнів, що може, продавати парову машину не варто було, ледь-ледь скрадався, але позитивні емоції його вгамовували і відправляли назад у темряву. Якщо така солідна і заможна людина настільки хотіла ту машину, певне Ліза недостатньо усвідомлювала її цінність. Та ні, він просто фанат антикваріату, в багатих людей купа заморочок.

Вона сконцентрувалась на радості, яку їй принесли гроші на рахунку. Ліза й не мріяла на своїй роботі заробити за один місяць суму з п’ятьма нулями. Пора піти й втілити свої мрії, поки не прокинулась і не дізналась, що це все був сон. Дівчина поїхала на метро, хоча пішки до найближчого торговельного центру було близько, бо ніколи не вважала терпіння своєю сильною стороною.

Ліза сяяла, коли переступила поріг магазину і впевнено рушила до консультантки.

﹣Доброго дня. Хочу оновити очі, модель BDNV-12-001-34.

﹣Так, звичайно, ﹣відповіла та із менш щирою посмішкою.

Ліза знала перелік всіх переваг напам’ять, але терпляче вислухала цю лекцію, занадто зайнята мрійливими думками про те, як класно їй буде з новими імплантами. Аж тут її увагу зачепило слово «вуха».

﹣Перепрошую, а що у вас є з вушних імплантів?

З переможним кивком консультантка пояснила:

﹣Я просто побачила ваші навушники і подумала, що ви певне дуже любите слухати музику. У нас якраз новинка, лише вчора отримали, ﹣вона махнула рукою в сторону іншої вітрини, даючи сигнал слідувати за нею. ﹣Модель SLVR-05-171-29? Ви, мабуть, чули про них… Імплант-навушник. Можна слухати музику прямо у власних вухах, жодних додаткових пристроїв.

Звісно, Ліза чула про них, але не планувала купляти. Очі їй потрібні були нагально, а решту грошей вона хотіла відкласти.

﹣Які красиві, ﹣не втрималась дівчина, коли побачила імпланти із стильними сріблястими лініями, які блищали і манили брендовою новизною.

﹣Звичайно, це не єдине, що вони вміють, ﹣консультантка гонорово поправила синю хустинку на шиї, зав’язану як краватку. Потім відчинила скло вітрини та показала імплант ближче на своїй долоні. ﹣Також є функція розпізнавання голосів та звуків, вдосконалений слух ﹣за бажанням, ви будете чути до п’ятдесяти метрів далі, між середньостатистичне людське вухо з можливістю сфокусуватися на тому, що вас цікавить. Ці імпланти ідеально поєднуються з очима, що ви вибрали, вже прекрасно працюють в тандемі і дають змогу наблизити картинку та підняти гучність, де б ви не були. Все, що ви чуєте, зберігається на хмарну резервну копію до двадцяти чотирьох годин, що зручно для студентів та багатьох професій, тому ви не забуватимете нічого з того, що потрапило у ваші вуха.

Ліза закохалась в ці імпланти ще як тільки побачила їх та дізналась про музичну функцію, і вся ця інформація була непотрібна, та все ж вона захоплено слухала, наче дитина із відкритим ротом. Дівчина вже прийняла рішення.

Ціна трохи кусалась, доведеться витратити абсолютно усі гроші, отримані за парову машину. Не лишиться ні центу… А втім… Зате в неї будуть два класних новісіньких імпланти! Найближчий рік можна буде не перейматись взагалі.

Раз їй уже пощастило, то чому б не помножити це щастя на два?

За десять хвилин Ліза їхала додому і насолоджувалась улюбленими піснями в метро. Це було надзвичайно зручно: можна тепер носити будь-які шапки і капелюхи, та й в принципі, нічого зайвого на голові.

﹣Дякую, таточку, ﹣прошепотіла вона про себе.

***

[CHANGE LANGUAGE

ВІТАЄМО!

РОЗПОЧАТИ КАЛІБРУВАННЯ]

***

Імпланти були шикарні. Всі їх можливості, які перелічила консультантка, працювали на повну. Коли Ліза зайшла у метро, в неї навіть трішки запаморочилось в голові від інтенсивності відчуттів. Кольори стали яскравішими, звуки чіткішими, увага стрибала від однієї дрібнички до іншої. Неонова вивіска переливається у краплі води на вікні, в ній світяться рожевим викривлені літери «a» та «p». Можна збільшити зображення і просканувати дрібний шрифт на куртці хлопця, що в іншому кінці вагону, дізнатися, де він її купив. Якщо наблизити обличчя, не лише буде видно кожну щетинку, а варто сфокусувати звук, і Ліза чує його слова так, наче він сидить поряд.

Тепер швидкі рухи краще зчитуються. Дівчина бачить іскри на рейках, наче в сповільненому відео, а місиво з кольорів, коли вагон рухається, набуває чітких рис, і можна роздивитися, де саме зараз проїжджаєш. Ліза ворушить губами, ледь шепочучи назви магазинів, які встигає розпізнати по дорозі. Свист та гамір пасажирів розчиняються в музиці, і тепер для Лізи є лише гітара та вокал, ніби у неї в голові тепер знаходиться студія звукозапису.

Ніколи вона уявити не могла, що матиме такі дорогі та якісні імпланти, і буде насолоджуватись життям без жодних турбот. Дівчинка підліток, що сіла навпроти, дивно посміхнулась, коли вони зустрілись поглядами. Ліза спочатку не реагувала, але потім помітила що та намагається привернути увагу. Довелось поставити пісню на паузу.

﹣Перепрошую, це у вас SLVR? Нова модель? ﹣дівчинка захоплено вирячила жовті очі з зіницями, як у кішки.

Кутики губ Лізи сіпнулись вверх. Вона кивнула.

﹣О-очмані-іти, ﹣ протягнула мала.

Далі вони не розмовляли, але Ліза не могла не зауважити, яка дівчинка все ще витріщалась на її вуха. Що ж, саме час почуватися суперзіркою.

«Привітай мене! Я це зробила!!!», написала Ліза дядькові і надіслала скріншот отриманих коштів.

«Супер, я ж казав, можна дорого продати», відповів він.

«Це завдяки тобі!»

Весь наступний тиждень вона тішилась й раділа, аж раптом реальність витягла її навушник і гаркнула у прямісінько вухо.

***

[БЕЗКОШТОВНИЙ ВИПРОБУВАЛЬНИЙ ПЕРІОД ЗАВЕРШЕНО.

ОНОВИТИ ПІДПИСКУ?]

***

Ліза саме складала шоколадки навколо іграшки, це був останній на сьогоднішній робочий день бокс. У вухах грала шалена електрогітара, аж раптом пісня обірвалась на середині. Дівчина спочатку не зрозуміла, в чому справа, і швиденько поскладала все в коробку. Аж тут звернула увагу на віконечко, що вигулькнуло.

«Будь ласка, здійсніть щомісячний внесок, щоб продовжити користуватися преміум-функціями». То був якийсь жарт? Ліза спершу не повірила та почала шукати відповіді у мережі, і вони її ошелешили.

Дійсно, ця модель імпланту вух мала два рівні функцій: основні, як, наприклад, контроль гучності оточення, дистанція, на якій можна сприймати звук, і преміальні ﹣здатність слухати музику без додаткових пристроїв.

Виявляється, за право слухати музику потрібно оформити окрему підписку, а на ці додаткові витрати дівчина зовсім не розраховувала. Більшість пісень, які Лізі подобались, стали недоступними після пробного періоду. Тепер вона залишилась лише зі стандартними треками, а щоб послухати щось пристойне, потрібно було або платити, або терпіти вдвічі більше реклами, ніж зазвичай.

Світ навколо знову став холодним та бездушним, але цього разу неможливо було заглушити його байдужість музикою. Закінчивши з роботою, Ліза одразу захотіла піти сваритись у магазин, та швидко передумала, згадавши, у якому світі живе. Скоріш за все, консультантка би насмішкувато відповіла щось на кшталт: «А ви і не питали про це».

﹣Кляті корпорації!﹣люто гаркнула Ліза, заштовхнувши готовий бокс у поштомат. Перехожі вже звикли до подібних вигуків, тому що стабільно за день можна точно почути, як декілька випадкових людей уголос сваряться через несправедливість корпорацій. ﹣Розвели, як дитину, виродки!

За час дороги додому кібервуха стали зовсім нестерпними. Стандартна музика, яка лишилась доступною, мало того що зовсім не відповідала смаку Лізи, так ще й була особливо надокучливою. Дратівливі дзвінкі звуки просочувались у мембрани, пищали сотнею голок, стирали думки й всю концентрацію. Краще вже було обрати тишу. Загадкову та настільки спокійну, що аж ніяково. Тишу, яка породжувала довгі й переплутані дроти сумнівів, самокритики, нарікань, з якими так не хотілось залишатись наодинці…

Дівчина увірвалась в свою квартиру і побігла шукати порятунок у навушниках. Тут проявилась найбільша підстава. Через захист авторських прав, Ліза більше не могла слухати музику, яка не зареєстрована в програмі імпланту. Вона вмикала треки, але вуха просто блокували їх. Хотілось взяти ці імпланти та щосили жбурнути на підлогу, якби вони не були вмонтовані в її власне тіло.

Це була катастрофа.

Ліза звикла жити під музичний супровід, що захищав її від нав’язливих та тривожних думок. Так, можна було б просто відмовитись від цього, жити, далі, знайти інше хобі. Якби… якби ситуація не загострювалась авторським правом.

Наступні декілька днів дівчина відчула на собі весь масштаб проблеми. Музика, що грала у закладах, куди вона приходила, чи на колонках у сусідів, теж блокувалась. Єдина річ, яку Лізі дозволялось слухати, була реклама.

Нескінченні «а ви знали, що?», «спробуйте», «всі обирають» і ці фальшиві радісні голоси й жвава музика, наче ніхто не знає, як воно живеться поза екраном, наче купивши красиву річ ти і життя своє зробиш яскравим. «Вау» і «ого», «так» і «окей», кращий» і «рекомендований», «чемпіон» і «переможець».

Цілими днями… одна суцільна реклама.

***

[БЕЗКОШТОВНИЙ ВИПРОБУВАЛЬНИЙ ПЕРІОД ЗАВЕРШЕНО.

ОНОВИТИ ПІДПИСКУ?]

***

Лампи гаражу по черзі вмикались і заливали тихе приміщення світлом. Ряди мотлоху один за одним ставали видимими. Від відчаю Лізу стримувала маленька ниточка надії, що серед татових речей знайдеться ще щось на кшталт парової машини, аби продати і отримати гроші на виправлення своїх дурнуватих помилок. Ще одне маленьке везіння, ось що потрібно.

Важко дихаючи, дівчина перебирала коробки. Принаймні кіберочі не підводили та гарно сканували вміст кожної. Та цього разу непотріб був дійсно непотребом. Якісь сувенірні статуетки та картини, старі інструменти, величезні чорні диски, якесь ганчір’я, десяток наборів посуду, чарки у формі риб. Вони дзвеніли, стукотіли, шурхотіли з подвійною гучністю, і важко було сказати, більше дратувало: реклама на репіті чи концерт мотлоху.

Коли в черговій коробці знову не виявилось нічого корисного, Ліза відчайдушно жбурнула її на землю і копнула ногою. Біль пронизав її від стопи до коліна, від чого ноги самі здалися. Дівчина сповзла на підлогу, сховала обличчя в долонях і схлипнула. Плечі смикались, коли вона хапала пересохлим ротом повітря, на шию стікали теплі краплини.

Вона підняла голову, щоб дати закладеному носу краще вдихнути. Сканер крізь вологість на очах почав опрацьовувати ще якийсь мотлох. Схлипи стихали, і Ліза вирішила відволіктись на те, що він напише, аби допомогти собі заспокоїтись.

Силует чудернацької труби в правому куті кімнати засвітився жовтим і коли смужка дійшла до ста відсотків, з’явилося напівпрозоре віконечко: «Грамофон. Прилад, перша система запису і відтворення звуку з плаского диска ﹣ платівки. Читати далі…» І дівчина вперше за останній тиждень прочитала далі.

﹣Ось ви що таке, ﹣Ліза пробубніла все ще тремтячими губами і повернулась до однієї з забракованих нею коробок і дістала чорні диски. ﹣Платівки.

Дівчина ще почитала про принцип роботи музичної штукенції, потрібно крутити ручку ﹣це звучало нескладно. Ліза протерла її від пилу, налаштувала і, затамувавши подих, поставила першу-ліпшу платівку.

Запис був сумнівної якості, було чути стукіт і незрозуміле шипіння, але все ж і мелодію з фольклорними мотивами. Зацікавлена Ліза вслухалась в пісню, обнявши коліна руками. Вона так зачарувалась, що навіть не помітила, що цю музику вуха не блокують.

Була в батька парова машина, а я ж її продала,

А за тії гроші музики хороші найняла, найняла…

Усвідомлюючи іронію ситуації, Ліза поступово веселішала, і її спочатку легка й непомітна посмішка переросла у щирий дзвінкий сміх.