ДОСТЕМЕННА ПУСТКА

1

— Ніхто з вас не дорікне мені, що я брешу! Моя прабабуся, мир її спокою, своїми очима бачила ту Достеменну Пустку! І, поклавши правицю на серце, стверджувала, що виконує та Пустка найпотаємніші бажання! Хто я така і хто ви такі, щоб не вірити словам моєї прабабусі?

Вибух сміху. Та такого їдкого, що пекуча сіль застилає очі. Підіймаю протипилові окуляри й тру пучками пальців стомлені повіки. В окулярах тріснуло скло. Замінити його коштує три гривні. В кишені півтори. Ще треба розрахуватись за вечерю. Сварю себе, що пила червоне, не дивлячись на вартість, бо сподівалась розважити балаканиною чоловіків, які б заплатили за моє частування. Ніхто з них і вухом не повів.

Опускаю в грошеприймач п’ятдесят копійок. Доведеться завтра виходити на розгрібання сміття за Стіну, а в мене ще не закінчилось місячне. Добре, що є півпляшки рідкого полістиролу. Робобармен зблискує лампою й голосно цікавиться трьома мовами чи бажає гість залишити чайові. Подумки сварюсь на цю бляшанку, бо, по-перше, навіщо роботу чайові? А по-друге, чого його досі не замінили на тихого андроїда, який поцікавився б таким делікатним питанням сам на сам, бо п’ятнадцять копійок решти кишеню мені б не пропекли. Купити завтра на сніданок кавалок сиру в тісті, наприклад, чи пляшку води.

На мене обертається кілька зацікавлених. Я махаю рукою й робобармен дзвонить на мою честь у дзвіночок. Дякує за чайові.

Виходжу на вулицю. Спека нікуди не ділась, бо тільки перше сонце закотилось за обрій. Поряд із двома іншими обурено дивляться на планету ще три місяці. Сьогодні у блакитного повня, тому на полювання вийдуть вовкулаки. От би зустріти хоча б одного!

Подейкують, що той, кого вкусить вовкулака зможе знаходити у смітті гроші. Тільки поки що усі, кого я знаю, не бачили жодного вовкулаку на власні очі.

Хоча вчора моя подруга Галка знайшла у смітті щось дуже коштовне. Може її покусали вовкулаки, а вона про це мовчить? Провідаю її.

З цими думками повертаю не в Бараки, а прямую в протилежний напрямок, в центр міста. Галка вдома. Проте зайнята. Вона розкладає карти якійсь фігурі, замотаній з ніг до голови в чорне простирадло. Чую булькотіння й совання. Невже цикада?

Цикади небезпечні. Вони поза законом. Їм не можна перетинати Стіну, якою огороджене Місто, хоча немало замаскованих цикад ходять нічними вулицями. Цих комах можна відстежити маючи в нарукавнику інфрачервоний порт. Туди вставляється чіп, який робить голограму екзоскелетів об’єктів, що знаходяться в радіусі двох метрів. Це не дасть часу сховатися, якщо цикада націлила на тебе, проте можна приготуватися до сутички. В мене, на жаль, нарукавник старий й, звісно, жодним портом не оснащений, тим паче інфрачервоним.

Нарешті Галка закінчує, отримує гривню й задоволена виходить до мене в передпокій.

— Вітаю, Морисю, — дивиться на мене прискіпливо, бачу як реагує на її настрій індикатор в моїх окулярах. Колір жовтий, людина дещо роздратована. — Якими шляхами?

— Ти йдеш завтра розгрібати сміття? — цікавлюсь.

— Нема мені в тому потреби, — Галка розтирає руки й посміхається, — здала дещо, вийшло чимало. Пару місяців можу не виходити. А ще чула…

— Щось про вовкулаків? — перериваю її.

— А-а-а-а. Зрозуміло. Ти прийшла, бо якісь телепні розпустили чутки, що я знайшла золото, через те, що мене покусали вовкулаки? Нісенітниця!

— А що тоді?

— Вітри, — коротко випльовує слово Галка. У мене завмирає серце.

Вітри приходять нізвідки і йдуть, коли їм заманеться. Вони можуть скажено дути пів години, зриватися цілий день, або затягнутись на місяць. А у мене вдома немає навіть літра води. Ні їжі, ні медикаментів.

— Вони ж були тиждень тому.

— Це ж вітри, Морисю. Або навчишся жити з вітрами, або… сама розумієш. — моя забобонна подруга не може навіть вимовити слово «помреш».

— Якби я добралась до Достеменної Пустки, то загадала б бажання, щоб більше не було ніяких вітрів.

— Якось дурне бажання, — Галка закочує очі, — чи не краще отримати окремий будинок з нескінченним запасом води?

— То ж я для всіх хочу…

— Іди, краще додому, подбай хоча б про себе, — Галка відкриває переді мною двері й шле повітряний цілунок. Я знизую плечима й виходжу.

Зітхнувши йду в Бараки й таки записуюсь на денну зміну з розгрібання сміття. Якщо не завтра, то післязавтра вітри прийдуть і тоді сидіти мені в чотирьох стінах й тільки молитися, щоб не померти від голоду й спраги. Гроші потрібні негайно.

2

За Стіною немає нічого крім сміття. Величезні гори брухту, поляни пластику, озера мастил, цегляні ліси, нескінченні паперові огорожі, живі купи органічних відходів. Їх боюсь найбільше, бо подейкують, ніби вони мають спільну свідомість.

Виїжджаю на своєму маленькому блакитному тракторці. Проводир махає мені червоним прапорцем, це означає, що я сама по собі. Сьогодні працюю самостійно, без напарника та не в команді. Тому планую від’їхати якнайдалі, за болота й покопати там, де ще не копала.

Я не питала у Галки, де вона знайшла золото, проте ніхто не завадив мені оглянути її тракторець. Червона глина, шкірки бананів й потріскані мушлі на гусеницях. Значить їхала до моря. Повертаю до моря і я.

На море мало хто їздить. Там практично нічого немає. Глина вогка, тому можна дуже просто залишити в ній ковша. Або й взагалі загрузнути навіки. Роззираюсь пильно, вивчаю калюжі. Ніби не глибокі. Під тракторцем починають хрупати панцири крабів. Трохи шкода, бо їх можна було б назбирати й здати в будь-яку ресторацію. Та хоча б у фургон швидкої їжі татуся Бо. Який славетний тим, що ти ніколи не здогадаєшся, чим він нагодує тебе сьогодні.

Даю собі обіцянку назбирати крабів на зворотному шляху й виїжджаю на автомобільне звалище. За ним вже буде море.

Зупиняюсь трохи покопати там, де густіша трава. Тракторець гуде, фиркає, проте вправно копає невеличким ківшиком. Наштовхуюсь на якусь скриню. Година йде в мене на те, щоб дістати її на поверхню. Замки важкотопні, доведеться відкривати вдома, в майстерні.

Прямую далі. Ось і море. З продуктів перероблювання нафти. Густе, тягуче, смердюче. Одягаю респіратор, який носила ще моя прабабуся, і який вже давно треба оновити. Ага! Глибока яма! Певно, Галкина. Об’їжджаю по колу, вдивляюсь в неї. О! Щось блищить!

Спускаюсь з тракторця, обприскую себе полістиролом, щоб мій запах не відчула органіка й спускаюсь в яму. Золото!

Масивний золотий браслет ліниво виблискує на сонці. Підіймаю його, обтираю від бруду й піску.

І тут над моєю головою пролітає цикада. Невеличка, півтори метри в довжину. Але це — нечувано. Вони ніколи не пересуваються в день, тим паче не літають поблизу міст. Чую хрип рації.

— Морисю! Морисю! — викликає Проводир.

— Слухаю, Проводире.

— Ми бачимо хмару в твоєму напрямку. Вшивайся звідти.

Я підіймаю очі.

— То не хмара, Проводире. То цикади!

— Що? Повтори! — кричить Проводир, а я кидаю рацію, падаю на землю й повзу під тракторець. Над головою дзижчать цикади. За кілька хвилин — тиша.

Одягаю золотий браслет на руку, щоб не загубити. Метал приємно холодить шкіру. Сідаю за кермо й перед тим як виїхати набираю Проводира. Тихо, тільки шурхіт та потріскування. По черзі викликаю знайомих — Миху, Тосю й, про всяк випадок, Галку. Мовчання.

Розвертаю тракторець й повертаюсь у місто. Ворота розчахнуті. На вулицях — ні душі. Мене огортає паніка.

Сідаю на землю, притискаю до себе ноги, обіймаю їх руками й, погойдуючись, вмовляю, що то — проста панічна атака. Нічого особливого. Зовсім скоро серце почне стукати повільніше, я врівноважу дихання й не буду провалюватись у безодню жаху.

За кілька хвилин стає легше. Побивши себе по плечах і грудях долонями й повністю заспокоївшись, вмикаю в костюмі режим маскування. Подумки дякую прабабусі, яка наполягла на цій властивості. Пам’ятаю, як ми сварились. Я хотіла ранець для польотів, а прабабуся — вберегти мене від халеп.

3

За пів години стукаю в Галкіни двері. Тиша. Прикладаю вухо, щоб почути, чи вона вдома, як двері повільно, зі скрипом, відчиняються. Увімкнувши прилад нічного бачення, обережно, по стінці, заходжу до приміщення. Одразу відчуваю сильний запах мускусу.

— Живе-е-е, — чую шелест над головою.

Подивившись в гору ледь не втрачаю свідомість. Уся стеля обліплена цикадами. Вони не ворушаться. Значить сплять.

Нарешті до мене доходить, що усі мешканці міста в Сховищі. І саме туди я мала б попрямувати, маючи хоч трохи клепки.

Друге сонце зайшло за обрій. Одразу стало холодно.

До закінчення режиму маскування залишається двадцять хвилин, після цього треба ставити костюм на підживлення.

До Сховища теж двадцять хвилин. Я починаю бігти. Цикади потроху прокидаються й виповзають з будинків. Вони обтрушуються, як собаки й спинаються на ноги. Одразу закутуються в чорні крила, ніби в простирадла й стають схожими на жінок, що бажають залишитись невідомими.

Ось і величезні броньовані двері Сховища. Я жодного разу не бачила як їх відкривають. Цикад на вулицях все більше. Деякі, навіть, не маскуються.

— Живе-е-е, — чую з різних боків.

Забігаю за ріг, прикладаю долоню до сканера. Потаємні двері в Сховище відкриваються прямо під моїми ногами, я провалююсь під землю. Піднявшись й обтрусившись, прямую лабіринтами до центрального залу Сховища. Там має бути зібрання. Старійшини вже точно мають план дій. Чую гул голосів, полегшено видихаю й гублюся в натовпі.

Сідаю на вільне місце, приєдную костюм до мережі. В стіні біля мене відкривається віконечко. Зітхаю й знімаю з руки золотий браслет. Кладу у віконечко.

— Ваш баланс поповнено на сорок чотири гривні, шістнадцять копійок,  — промовляє до мене машинний голос.

— Це здирництво, — шиплю у відповідь.

— Вітри, — продовжує Старійшина, — пригнали цикад до нас. Вони ж й відженуть їх. Маємо перечекати.

— Сховище не розраховано на довгий термін перебування усієї громади, — підіймається другий Старійшина, — максимум три дні. Вже є перепади в мережі. Я пропоную виходити на полювання. Цикади найбільш уразливі вдень. Світанок за кілька годин. За кожну вбиту цикаду Місто платитиме десять гривень з податків громадян!

Залом іде гул. Мисливці, воїни, охоронці й приборкувачі тварин починають шикуватись в чергу.

Зі свого місця підіймається третій Старійшина.

— Пропоную перемовини, — западає тиша. — Ми жодного разу не спробували домовитись із цими… істотами.

— Бо вони нас їдять? — чую з натовпу насмішкуватий тон.

— За свої сто п’ятдесят років я ніколи не бачив, як цикада їсть людину, — провадить далі Старійшина, — як і не бачив вовкулаку. Проте знаю, що кожен другий з нас веде з цикадами торгівлю, розкладає їм карти таро або надає інші послуги. Інтимні!

Люди нервують. Ті, хто не підключений до мережі встають зі своїх місць й трясуть кулаками в повітрі. Містян, які паруються з цикадами бояться. Проте не наважуються їм шкодити.

— І про що ми попросимо їх? — звертається Старійшина до Старійшини. — Летіть за обрій, дайте Місту спокій? Я думаю вони тут, тому що в них немає іншого шляху.

— Ні. До приходу Вітрів виділимо їм Північну площу. Хай залишаються там до… певного часу.

Деякі з громади згідно кивають. Північна площа далеко від центра, там тільки покинуті склади й перехожі рідко туди заходять за власним бажанням. Колись цю площу мали перенести за Стіну, проте у Міста вистачає й інших проблем.

З невеликою кількістю голосів проголосували за перемовини. Все-таки отримати десять гривень за цикаду було спокусливо.

Я, повністю підзарядивши костюм, пішла шукати своїх. Ось і Галка, щось жваво обговорює з Тосею.

— І як вам? — звертаюсь до обох.

— Почекай, Марисю, — махає на мене Галка. — Ти зрозумів? — звертається вона до брата.

— Добре, — коротко кидає він, — сьогодні перевірю.

— Ну і що в тебе за таємниці від мене? — почуваюсь трохи ображеною.

— Вчора дізналась, — каже Галка. — Це, — вона обводить рукою високу стелю й напівпусту залу, бо люди порозходились, ставши до праці в Сховищі. — Космічний корабель!

4

Увечері Тося повертається ще з двома хлопцями.

— Так і є, — розповідає він нам, — сканери пропускають нас без проблем. Проте чим нижче ми спускалися, тим більш чудернацькими виявлялися ходи й надписи були незрозумілою мовою. Іноді нам доводилось ставати на карачки для того, щоб пролізти в той чи інший отвір.

— Моя цикада мала рацію!

— Твоя цикада?! — я витріщаю на неї очі.

— Це вона мені розповіла про корабель!

— А чого я ще не знаю?

— Під кораблем, — Галка стишує слова, — Достеменна пустка. І ми маємо її дістатись!

Спочатку мені перекриває дихання, а потім така потужна радість огортає, що я наче бульбашками йду від ніг до голови.

— Я нарешті замовлю бажання щодо вітрів, — мрію я.

— А я — великий басейн, — сміється Галка.

Хлопці глузують з нас і запевняють, що краще мати потужний трактор для виходу за Стіну. Кожен з них хоче одружитись. Ми з Галкою глузуємо з них і називаємо тюхтіями й смітюхами.

— Треба привести в Сховище мою цикаду, — раптово каже Галка й всі замовкають.

Привести в Сховище ворога людей — зрада. За зраду карають смертю.

— Довіртесь мені, — вмовляє Галка, — як тільки ми дістанемось Пустки, Місто сто років і більше буде вдячне нам за звільнення від цикад. Ми забажаємо безліч гарних речей. Щоб з’явились вовкулаки. Щоб зникли вітри. Щоб сміття само себе розгрібало. Щоб мережа працювала без перебоїв. Щоб діти народжувались.

Бачу, що хлопці потроху розслабляються.

— В мене повністю заряджений костюм, — кажу чомусь й Тося підіймає вверх великий палець.

— Тому за цикадою вийдеш ти, — резюмує Галка.

5

Як тільки сіло друге сонце я в режимі маскування вийшла зі Сховища. Цикади вже стояли щільним натовпом за десять метрів від будівлі. Усі закутані у крила, схожі на нас, людей.

— Живе-е-е, — прокотилось і затихло.

Відхожу від камер у сліпе вікно, вимикаю маскування.

— Отолнонер, чекаю на тебе, зроби три кроки на зустріч,— промовляю те, чого навчила Галка. — Отолнонер ти ідеш на корабель, бо людина хоче Пустку, зроби три кроки на зустріч. Отолнонер заради спільної цілі, зроби три кроки на зустріч.

Спочатку нічого не відбувається. Цикади стоять мовчки. За декілька хвилин тиші, коли я вже хочу увімкнути режим маскування й повернутись до Сховища від загальної їх маси відділяється одна невеличка.

Вона мовчки підходить до мене й стає прозорою. З думками: «а ви і таке можете» і «скільки вас кружляло навколо мене, поки я не здогадувалась», ніким не побачені ми дістаємося друзів. Усі з полегшенням видихають.

— Не втрачаємо час, — шепоче Галка і ми, узявши із собою кілька зарядних пристроїв, спускаємося в підвалини.

— Скільки поверхів ви пройшли вчора? — шепоче Галка у спину брату.

— Мінус тринадцять, — відповідає Тося. Він несе в руках калібратор, той підсвічує синім. — Це мінус шостий, я рахую.

Цикада цокає та зітхає. Вона повільно суне попереду й обмацує кожен отвір верхніми недорозвиненими кінцівками. У мене складається враження, що цикада сліпа.

На мінус шістнадцятому цикада проводить нас у величезну залу, таку, що в темряві губляться стіни, хоча зверху падає розсіяне світло. Зі високої стелі звисають сталактити. Під ногами — десять сантиметрів пилюки. Цикада проходить кілька метрів, роздивляється пилюку, підносячи її до самих своїх круглих червоних очей. Потім обертається до Галки, показує цю пилюку й щось торохкотить.

— Вона каже, це Пустка, — резюмує Галка.

Моя подруга зачерпує пилюку й наказує: «Інфрачервоний порт!». Й одразу в кожного з нас у нарукавнику з’являється інфрачервоний порт. Я придивляюсь і дивуюсь, бо мій нарукавник модернізувався у щось зовсім нове.

Пилюку зачерпує Тося: «Води!». Й у кожного в поясних сумках наповнюється аж по чотири пляшки.

Хлопці починають дуріти. Вони замовляють квіти, золоті прикраси, зброю, поповнення рахунків, одяг.

— Це справжня Достеменна пустка, — кричать вони й сиплять пилюкою один на одного.

Нарешті занурюю руку в пилюку і я.

— Прошу позбавити нас цикад, вітрів й обдарувати вовкулаками, — промовляю чітко й голосно.

Земля під ногами здригається. Наші інфрачервоні порти верещать в нарукавниках. Залу заповнює сила-силенна цикад. Вони оминають нас й повзуть наверх, на стелю. За кілька хвилин стіни кришаться й стеля починає підійматися вгору. Усе наше Сховище разом із цикадами підіймається в повітря.

— Я ж говорила, що це корабель, — кричить Галка.

Корабель підіймається все вище, доки не стає схожим на крапку в небі.

— Світ без цикад, — коментує Тося.

І тут найменший з трьох місяців вибухає.

— А тепер вітри вщухнуть назавжди, — додаю я.

І ми вчотирьох чуємо жахливе виття. Краї тієї величезної ями, яку залишив по собі корабель, обступають сотні вовкулак.