Двоєдушник

~1~

Зелене з золотом мереживо билося у вікно, протікало медом шибку наскрізь, а на старій лакованій коричневій шафі лишало вже тільки жовтаві прямокутники. Виноград сплітався у дикому танку вусиками, передавав доторки листячком, і в гострих вирізах щомиті завмирали вогняні літери історії надвечір’я. Безгучні слова скрапували золотом на гострі пилки краєчків листя, розбігалися мерехтінням прожилками. А от на дверцятах цього всього вже не було.

Вогнедар переводив погляд з вікна на шафу. Він не усвідомлював цього, але лежав на роздовбаному розкладеному дивані, який давно втратив здатність складатися. Тіло нічого не важило, враження в ньому та картинки в голові ледве збиралися в слова на будь-якій відомій мові. Книжкові та одягові шафи створювали подобу кімнати навколо нього, тягнулися ще і ще, як воно собі уявлялося, і довга квартира в задрипаній панельці ставала нескінченним палацом. Почулися легкі кроки дівочих ніг в нейлонових панчохах (звук, легка окремішність якого від босої ходи додавала символізму заборони їхній пристрасті). Маргарита повернулася до сховку закоханих та скинула затяганого фланелевого халата, “прикрашеного” огидними квіточками. Юнак здригнувся, відчуваючи як втомленим тілом протікає нова хвиля життя.

Відсутність халату явила диво пагорбів, що охоронялися чималими фортецями з вежами, а також долину між крутих гір, вкриту загадковими темними хащами. Схили долини перетиналися мереживами єдиних наявних в продажу чорних панчіх. Коли Вогнедар подарував їх Маргариті, вона сказала щось про якісь сто ден, і що це круто, крутіше тільки лайкра — ще слова, слова чарівні, з незбагненного світу її чарів. Чорний блиск на мелодійних обрисах ніжок розганяв сум та бентегу з серця щоразу. Вогнедар ковзнув поглядом вище та втонув в зелених очах Маргарити, розглядав її обличчя ненаситно, вбирав кожну подробицю м’яких рис в полоні закручених мідних пасм волосся. Щойно юнак вирішив порівняти їх із спіралями латунної стружки, яку бачив в дитинстві на промислових звалищах, як відчув, що прибув з горішнього поверха фантазій на грішну землю. На довершення цього відчуття, дівчина поправила перекручену силіконову смужку панчохи та тихо вилаялася, що та не хоче триматися на її стегні.

– Ось тобі і весь шик. А потім розтягнуться, і взагалі викину. Така ж фігня, як і все моє життя. От хочеш якісного, але маємо, що маємо.

– Ну, не може ж бути так, щоб ніяк не було.

– Посвинься, – пхнула вона його сідницями, і панчохи вивернулися обидві та поповзли до колін. Маргарита дзвінко та високо засміялася, а Вогнедар почервонів від розчарування власним подарунком — і, відповідно, собою.

За паспортами парочку звали інакше. Власне, в Маргарити паспорта ще не було: не зважаючи на близькість повноліття, вона не поспішала його отримувати принципово. А от Вогнедар вже вклеїв огидно невдале фото минулого року, і його повноліття мало настати взимку. Вони теоретично збиралися одружитися найближчим часом, але жодного разу про це довго не говорили, розуміючи свою від’ємну матеріальну ситуацію. Втім, якби їх застала хазяйка помешкання, де відбувалися чари плоті, потужний екзорцизм обірвав би всі їх ритуали.

А магією “діти” таки займалися. Коли дорослі заставали їх вдягненими разом, вони щось малювали, чи то різних химер та грифонів, чи то картинки з давньогрецької міфології, а чи хитросплетення кельтських візерунків. І ніхто не міг зрозуміти ані з цих “гобі”, ані з обговорення сюжетів книжок, що молоді люди планують справжні ритуали.

Маргарита скинула панчохи на підлогу, Вогнедар зітхнув з того, як швидко втрачав свої привабливі якості його подарунок. Вона лягла поруч, посуваючи тіло тілом. Неприкрита шкіра притислася до такої ж.

“Людська оголенисть та вразливість, гріх проти світу, де все живе мріє вкрити себе хутром або лускою для кращого захисту”, подумав Вогнедар, погладжуючи спину коханій та задивився на свою руку: сором’язлива слабкість білої нетренованої руки бібліофіла на контрасті з засмаглою (з цими зворушливим облізлими на сонці плямами задраного епідермісу) дикунською вродою пружної коханої. Щось зашурхотіло в сусідній кімнаті, і юнак глянув на прохід між шафами, чи не йде то бабця дівчини. Але лише діловий тарган біг кудись зеленкуватими та пожовклими шпалерами з рослинним орнаментом. Примарний задушливий ліс повстав на мить перед поглядом, аж тут…

– Ти не передумав щодо того тупого інституту? – муркнула відьма, піднімаючи зелені котячі очі на юного волхва. Вона не раз вже наполягала на тому, що не варто дослухатися батьків. – Нащо тобі бути інженером? Ти митець! Геній…

Вогнедар в ту мить придрімав і в уяві його Маргарита ставала богинею з книжки про чари Київської Русі, поступово втрачаючи барви тіла, вона перетворилася на кострубатий малюнок з книжки, візерунки трави піднялися в’юнками, оточили все; вечірнє сонце вже сховалося за хмарками, але квіти залляло позолотою. Джерелом світла була жінка.

– Та ні… які в мене варіанти? Я нікуди більше не поступлю, і що далі? В армію піти, генералам дачі ремонтувати?

Вона зітхнула і поклала голову йому на груди, розсипаючи полум’я волосся по ним. Заговорила тихо і трохи сумно:

– Ти ж гуманітарій за складом, нащо тобі та політехніка? Художня академія через дорогу. Або на журналістику піди, куди завгодно, хоч до Поплавського. Не винищуй себе спілкуванням з тим бидлом навіть.

– Вони не бидло, такі ж люди, як усі. То в тебе хороші вірші, Маргарито. І як не надихай мене, я не стану Майстром.

Вогнедар покосився на відому книжку в чорній палітурці, яка стояла у особливому куточку в шафі в його коханої. Книга та його лякала, хоча він і був язичником, а не побожним христянином. Якась хижа енергія походила з її сторінок, а в істинах, висловлених героями, не вистачало доброти. Маргарита могла годинами розповідати про відсилки до інших творів, історії, про містичні зустрічі, схожі на ті, що були в книзі, і це все поставало чорними гратами перед поглядом душі Вогнедара. Гратами навколо зеленого духмяного саду, в який зазвичай бігли чудернацькі звірі його уяви. Але це й подобалося моторошно: образ закутого у в’язницю — або захищеного від реального огидного світу — ледве освітленого ліхтарями фей садочка — був кращим за просто вільний доступ до місця, куди зайде хто завгодно, і може, щось зламає.

– Знов ти скиглиш. Чуєш мене? Чи знов втратився в своїх веселих картинках? В тебе цікавий роман почав виходити, але над ним треба постійно працювати. Читати класиків, ставати глибшим. Щоб це було можливим, ти мусиш віддати себе літературі.

– Дід каже, що для книжок потрібен життєвий досвід, а не вигадки. В мене є зараз тільки вигадки. Я піду за досвідом…

– Кого? Робочого на заводі? – Маргарита відкинулася на спину, виставивши трохи “зруйновані” спокоєм фортеці на пагорбах до стелі. Від неї повіяло вологим холодком осіннього туману. Вогнедар любив осінь, оці дерева, що начебто горять…

– Інженера…

– Зачєм? Вот зачєм! – від хвилювання вона завжди переходила на свою рідну мову. – Тєбє надо работать над стілєм і саморазвітєм, а нє опит какой-то среді пролєтаріата собірать! Я на тєбя столько врємєні трачу тут! І на тєбє і под тобой!

Вогнедар зітхнув. В голові в нього вибудовувалися стародавні храми, величні різьблені рунами стовбури єдналися та спліталися попри закони фізики та конструювання будинків. Дійсно, піти до інституту, де вчать, як це робиться насправді, але не вчать чаклувати, звучало, як зрада мрій. З іншого боку, скільки б він не чаклував, проте нічого більшого за насичену ілюзію для себе самого досі не спромігся зробити. Навіть Маргариті не передав за власним бажанням, хоча вона і стверджувала, що щось бачить.

– Де ти є?… – донісся шепіт річки.

Доторки ласкавої води вирвали хлопця з полону думок. Відьма знала, які ключі підходять до замків її коханого, і застосувала їх. Крапельки нерішучого літнього дощика переросли у могутню зливу цілунків, розмиваючи засохлу скоринку бруду на поверхні душевної оболонки волхва — і площина безмежних ланів із небом, розмальованим хмарними пензлями розкрилася.

– Твори для мене, для своєї Володарки, – долинув голос дівчини, і вир води охопив ідол мужності посеред поля. Вогнедар падав з неба на землю — і від так під неї. Галактики стикалися у герці, коли дітородне всотувало діторобне. І там, в печері первісного, у відблисках багаття неандертальців, він побачив себе різного в тінях. Ось цей колишній школяр, такий незначний поруч із велетенською тінню творця; ось пальцями в брудній глині намальовані бажання важко працювати на благо застарілого світу звичайних людей. Замість води в печеру струменів розпечений метал! Існував мідний вір, вимога рішучості та руху для заповнення нестачі, і в тому вирі згоряло та втрачалося зайве, переплавлялося у величному казані буття, і візерунки сотнями листочків-рук писали на прозорих аркушах пообіднього повітря тексти, які Вогнедар намагався перекласти на мову людей. Коли вдарила в місто розпечена мідь, панельні висотки опадали шматочками пазла навколо нього — і тільки блакитне небо лишалося вгорі, на виході з колодязя бетонних призм, наповнених життями надряпаних на їхніх стінах людинок.

Безсенсовно, то справді безсенсовно, те, чого хотів той хлопчик, тінь первісного багаття, відкинута даремно на фігурку, скручену із сміття. Полум’я від мідного потоку перетворило те опудало книжкових сторінк на попіл, лиш бубном шамана десь на краї свідомості гупав біль поглинання, межував із вибухом щастя. Ритм безодні зростав та відпускав все швидше і швидше, доки догоряла та лялечка вуду, зроблена якось відьмою із Блер. Ставало дуже жарко, отже, він наближався до суті речей, що лякала невідворотністю, немов той герой гри про диявола, який відкрив спуск до пекла під проклятим Трістрамом.

Він впав, забуваючи хаотичне розмаїття алегорій, на дно пітьми, і не бачив підлоги, а лише помітив павучі ніжки та скривлені сяючі нитки павутиння на мить. Він сахнувся блискавкою геть, проте ця бліскавка поцлила у стрімку річку, теплу та глибоку. І не було більше неба чи пітьми. Лише вода спокою, стиснений якою дехто поринув у темний вир і там подарував свої залишки вологи життя первісній стихії…

– Прокинься! Падйом! Вдягайся зараз же. Вона вже в прихожій, ну! Вдягай трухани за шафою, а я ліжко застелю. Хоспаді, який ти в мене…

~2~
Юнак лежав та дивився в стелю. Під спиною був рідний облізлий диван, на йому ще батьки зачинали його в гуртожитку. По візерунках килима на стіні скакали вершники з прапорцями: звитяжна королева Катерина прямувала визволяти Ератію від Підземних Наглядачів, рудоволосий блідий ельф Джелу бився з дияволами, командуючи “робінгудами” у зелених каптурах, що вкривали зливою стріл демонів та скелетів; тонконогі чародійки захищали галявини драконів, викликаючи духів природи… і картинка уривалася. Вогнедар пробував “доскакати” уявою до якогось нового сюжетного повороту — але “гра” на килимі “випадала”. Він перевів погляд на стіл, де лежав розпочатий акварельний малюнок: лісові палаци ельфів.

Якщо б він досягнув своїм вершником забороненої долини, то зміг би домалювати той палац, як справжній.

– Я й хочу, щоб палац був справжнім. Хочу віднайти ці стародавні чари, щоб створювати подібні палаци та лісові галявини. В цьому світі, – Вогнедар змахнув рукою в бік вікна, – жити неможливо!

За вікном здіймалися хвили однакових сірих панельних висоток. Тобто, реально там були ще брудно-кольорові, але їх можна було вважати за сірі в свідомості “чародія”. Чи в ньому кипіла лють? Ні, скоріше, прохолодна безодня відчаю, над якою купчилися хмари мрій, що ніяк не проливалися дощем.

Вогнедар сів у подушках та витер руки об край ковдри перед тим, як взяти пошарпану книжку до них. Куплена на базарі на розкладці, вона містила одкровення.

– Розфокусуйте зір, дивіться повз дерево, щоб відчути його ауру, – промовив в голові юний дослідник шаманізму та інших первісних вірувань. – Дерево є думкою Вакан Танка, тобто, Ґітчі Маніту, висловленою на одному місці. Цікаво як: нерухома думка. Дерево має зір на всі боки, триста шістдесят градусів…

За вікном буяв травень, зеленими хвилями моря тополь, лип та каштанів розбиваючись об скелі з людськими печерами та гніздами. Вечірнє сонце готувало рідкий бурштин, щоб рясно окропити ним смарагдове безумство та тужливі бетонні маси.

– Так вони хоча б трохи стануть схожими на драконячі гори, – зітхнув Вогнедар, очі якого набули теплого медового кольору (хоча він того й не міг бачити).

Також він розумів, що як зараз не вийде на прогулянку спостерігати ауру дерев, то дуже скоро бурштин світила спалить у розкішному багатті все за кілька миттєвостей — і все, що застигне, буде прохолодними брилами криги у мерехтінні оніксу небокраю, що застигає. Тож Вогнедар хутко накинув зелену футболку та вишиті джинси і вилетів на вулицю всотувати залишки природних див.

Дерева під “розфокусованим” поглядом і справді були обмальовані зеленкуватим сяйвом аури. Вогнедар радів як дитина, сяяв щасливою посмішкою. Він замальовував до нотатника листочки, які торкнулися його серця своєю красою. Підібрав дивовижну гілочку, схожу на якусь неземну тварину. Юнак не помічав, що на нього кидають погляди перехожі, і деякі з цих поглядів ніби промовляли “навіжений” або “давно тебе не били”. Спортивні костюми та світлі картаті сорочки майоріли десь на тлі спрйняття Вогнедара. Екстаз буття — то звучало б надто академічно і порожньо, якби хтось сказав би ці слова, як опис стану сповненості подіями та енергією, в якому перебував юнак. Щось жевріло на межі дерева та асфальтованої дороги позад…

Вимальовувалися палаци ельфів!

– Гля, втикаєт, как баба, – сміх впав уламками битої цегли. Палаци відступили. Вогнедар розвернувся рвучко, перебираючи пальцями, щоб викликати закляття. Проте ніякого створення полум’яної кулі чи ще якогось інферно не відбулося. Зате у вилицю юнакові прилетів кулак.

– Голубізна нєбєсная, – засміявся штрих у спортивному і гнутій кепочці. Поруч стояло ще двоє схожих. Дві смужки, три – “абібаси”, певне, мали ранги. – Глаза дєвчонкі. Ешчьо і серйожка, сорві серйожку! Залатая.

Вогнедар скипів та змахнув рукою у відповідь. Щось в ньому вибухнуло, потім згорнулося, всотуючи повітря навколо — і гопники заклякли, замовкли, очі їх потьмяніли. Перекидаючись уривками слів, вони розвернулися та беземоційно пішли собі геть.

Що він щойно зробив, волхв-початківець не розумів. Та в ньому вирувала незрівнянна сила.

~3~
– Прямо ось так і начаклував щось? – Маргарита розсміялася наче перли розсипала по порцеляновій тарілці, чітко, дрібно, легко. – І як це відчувалося, розкажи-и-и-и!

Вона вчепилася в руку Вогнедара та розцвіла своєю широкою посмішкою, водночас зацікавленою та зверхньо-недовірливою. Той переповів як міг.

– …Потім все розчинилося. Я покліпав очима та відчуття минулося. Тож я не знаю, що я начаклував насправді, окрім того, що вони мене не прибили.

– А як там твоє споглядання аури, виходить?

– Знаєш, після тої сутички — вже нічого не бачив. Не міг розслабитися. Я зайшов у дворі сісти на лавочку, дивився на листячко навколо, і…

– Нецікаво, – обірвала його Маргарита та перевела погляд деінде.

Вогнедар напружився. Він підбирав слова, які можна було сказати, щоб задовольнити вибагливу потребу Маргарити в інформації, але не міг. Вона завжди так поводилася, наче була голодна до езотеричних знань. Колись їй привозили почитати книжки з відьомства з-за кордону, вона казала, але їх не сподобалася “порожня та слабка” магія Західного світу. Пояснити, що ж саме її сповнює, дівчина не могла чи не збиралася.

І ось щоразу, коли в повітрі все бриніло від невисловленого невдоволення партнером, Вогнедар кидався шукати в своїй голові, що ж він міг би запропонувати для підняття настрою своєї відьми. Волів би розповідати їй далі про те, що з ним сталося, але відчував, що воно її лише збісить. А його самого починала ображати потреба добирати слів. І в гніві він бовкнув:

– Рито, мене ледь не вбили сьогодні!

– По-перше, Маргарита, а не Рита. Це ім’я не скорочується. По-друге, не вбили ж.

– Тільки тому, що я їх прокляв!

Очі дівчини звузилися — знак повної уваги до кожного слова та поруху.

– То таки прокляв.

~4~
Нарешті, дощ. Вода за вікном змивала з малюнку міста бруд, який бачив тільки Вогнедар. Він стояв біля вікна в сподіванні, що потоки води зачеплять так і його — і очистять душу та думки. Та цього не вистачало, тому хлопець взувся та вибіг на вулицю.

Загуркотіло, грім пройшовся тріщинами в небосхилі просто над головою. Юний волхв дивився захоплено в свинцеві хмари, а краплі били його обличчя. Води було стільки, наче річка стала перпендикулярно до землі, а він в ній стовбичив каменем. Прохолода притлумлувала вогонь, що пожирав його вже кілька днів з тієї зустрічі з гопотою. Вогнедар намагався зосередитися на малюнках води та побачити чудові палаци, що зазвичай для нього ткав дощ, але їхні мінливі обриси швидко зникали.

Натомість підіймався палючий гнів.

Вогнедар вчіплявся розумом за турботливу вологу з неба, повторюючи в голові картинки раніше бачених палацових веж — намарно. Тонка сутність води, ледве торкаючись гарячого повітря в аурі волхва, випаровувалася, і хмарки розжареної пари злітали в мерехтінні, немов північне сяйво. Явище ширилося, швидко перекриваючи собою палаци, крихкі вежі танули у звабливих черхах бісерного гаптування, яке воліло замінити собою зоряне небо. Вогнедару згадалося, як він сидів на прем’єрі “Вогнем та мечем” у Жовтневому, поруч нудьгувала Маргарита, а він бачив своє звитяжне майбутнє у пострілах гармат та вибухах порохових мін, у мереживі полум’я, що народжувалося у війні. Зараз ця яскрава феєрія чинила так само, обіцяючи велич замість вразливих мрій.

Тіло юнака вкривалося вологою та холодом, одяг просяк наскірзь — а він все не міг поворухнутися. Тихий голос в глибині душі янчав про порятунок від задушливого гніву, але дощ не допомагав. Фізична форма заклякла, і застуда вже готувалася зійти на трон – а от астральна проєкція Вогнедара перебувала у неспокої, поринала у прірву, розташовану десь високо над ним. Але це відчувалося, як падіння вгору, а не як зліт.

А назустріч з прірви сухим теплом пашіла обіцянка могутності. Немовби привітне обличчя, хоча й не надто симпатичне або виразне, визирало на нього з тої прірви випарувань, і самими лише кривими посмішками та бляклими поглядами диктувало свої умови: нескінченні сила та успіх, яких можна здобути тільки — виключно — шляхом насильства. Вогнедар не чув голосу цієї істоти, але слова розумів. Хоча, здається, замість “насильства” у того створіння було “завоювань”. Чи то пак, “перемог”. Юнак не хотів нікого перемагати, щоб бути щасливим.

Примарні замки і палаци робили його щасливим вже.

Та вони виникали лише із переплетених струн дощу або із переплетених людських кінцівок — його та Маргарити, коли вони сплавлялися по лініяї поту недолугими зразками смертної плоті.

Вогнедар не хотів ані в прірву, ані застудитися під дощем, та не спромігся зійти з місця. Блискавка розітнула небо — і за три секунди прокотився возами богів грім. Волхв здригнувся і повів очима по свинцево-лилових хмарах в намаганні прочитати, що на них написано. Раніше вдавалося вловити руни вирію, звивисті тріщини до світу таємниць — зараз це були нікчемні відблиски електрики на пухких формах хмар.

Вогнедар опустив повіки та голову і спробував уявити дощові палаци самотужки. Із охопленої багаттям свідомості вийшли чоловіки у спортивних костюмах, підходили трійками та четвірками, і падали перед ним на купу згарків, в той час, як він вимахував руками.

Відсахнувшись, юнак побіг додому, наче його наздоганяли справжні люди. Примари й не відпускали. Грюкнули двері під’їзду, але Вогнедар не поспішав викликати ліфта. Він зупинився біля вікна, захищеного грубими гратами з арматури, та дивився назовні — чи хто йде?

– То все була мара. Я в безпеці, – видихнув він. Проте видіння наздогнали його й під захистом будинку — переживання того, чо він впорається навіть за допомогою магії з десятьма молодиками у спортивному, накочувало пінними хвилями на берег свідомості.

~5~
– В Росії щось відбувається дивне, – сказала матір, нарізаючи огірки.

– Там в них вже не Єльцин? Якийсь Уткін, миршавий такий? – стенав плечима Вогнедар.

– Путін. Так, КДБшник психований, весь час розоряється на телебаченні.

Волхв зітхнув та вийшов з кухні. У своїй кімнаті, хоч якій невеличкій, він міг здобути зосередження на чари.

За письмовим столом минуло його дитинство. Школа, школа, трохи письменництва у таких самих зошитах, книжки із магії, придбані на ринку “Петрівка” – все відбувалося за тим столом. Книжкові полиці, прибиті до торця шафи з одягом, створювали відчуття міні-кабінету. В уяві Вогнедара там стояли чарівні томи, сповнені заклять — але насправді то була колекція фентезі, серед якої ховалися кілька дешевих книг із заковулків іржавих контейнерів. Шаманізм, слов’янські чари та божества, бойовий гопак — все, що пропонували самотні смурні дядьки біля прилавків та картонних коробок.

Вогнедар не те, щоб читав та вивчав ці книжки, направду, він хапався за леткі образи з них та розвивав далі відчуття, поринаючи до глибоких та просторих медитацій. Ось і зараз він “заснув” з розплющеними очима над зошитом, в якому записував свої містичні досвіди. Сонечко світило у віконечко, рясно заливаючи благодаттю давніх богів сірі висушені бетонки, але хлопець їх не бачив вже.

Кімната розкрилася дивовижним покоєм: візерунчасті стіни із плетиво дикого винограду поміж мереживних колон, арки гілок з живого каміння тримали височенну стелю; поміж них пурхали велетенські комахи-ліхтарики. Коли заграла ледве чутна музика, Вогнедар усміхнувся їй та потягнувся за акварелями.

Ковзнули двері, в кімнату зайшов хтось з батьків, говорив щось. Хлопець кивав, важко повертаючись до реальності. Видіння зникло, впало черепками битого горщика. Він розгублено розкрив альбома, провів пензлем — згадав, що треба набрати воду.

За годину малювання папір пішов хвилями від вологи. Малюнок видавався скорцюбленим теж, карикатурою на чарівне небуття, яке щийно заповнювало собою все сприйняття. Відчувалося, ніби він зліпив той палац із старого засохлого пластиліну, в який налип пісок та волосся з підлоги. Життя не було в тому. Сухість, скрип клятого бруду на зубах. В мозку лунало пульсацією болю: нездара, не волхв, а хвалько.

Вогнедар потягнувся за касетою з музикою ельфів. Обкладинка, надрукована на принтері, можливо, вдома в розповсюджувача. Ці вишукані мелодії були майже підпільним крамом, що діставася через друзів-музик. Ірландські мотиви розвіяли смуток та повернули хоча б повітряний шар видіння палацу неземних істот. Волхв підвів очі до неба та розчинився через музику в ньому, серце стало хмаркою.

Крізь мариво проступили вогняні обриси волосся, а відтак і обличчя Маргарити.

~6~
Гарячий піт сіткав засмаглими стегнами, ковзаючи між плямок облізлої від сонця шкіри. Завитки висвітленого волосся між них чарували погляд, в їхному плетиві танула свідомість. Вогнедар бачив, як виринає з єства жіночого єство чоловіче — та знов зникає, сама рішучість поглинається самою ніжністю.

“То є спис, яким ти мене раниш щоразу”, звучав в голові голос коханої, “спис, охоплений вогнем, що зігріває мою застиглу воду”.

Голос її тік річкою, заливався у вуха прохолодно, слова перетворювалися на окремі звуки, але щось юнак та розумів, спершу картинками, як зазвичай, а потім… як би то мовити? Ось він став острівцем, який омивається річкою, острівцем із пальмами та веселими папужками, вода омивала-омивала та й вимила з острова все наповнення. Не стало землі, лише чорна діра, пальми перетворилися на зелені трикутники, якісь там лінії поєднували їх. Відтак згасли одна за одною. Річка змила все, протікаючи навколо землі в напрямку до нього, і понесла назад, до Неї. Тож був не просто острів, раптом збагнулося, то була купа бруду, багнюка, а пальми несправжні. Картина не мала сенсу, сенс мали спокій та порожнеча, відчуття стабільності та зволоженості душі.

А коли вода відступила, з провалля потягнуло теплом. Вогнедар кліпнув та помітив тільки як Маргарита спрагло облизує вуста.

Річка щойно влилася в них, напевне, в ці величезні всеохопні вуста ночі… тепло огортає та підіймає мене, млосно стає, задушливо, проте добре. Це винагорода за турботу, це сенс буття! Він пробуркав це тепло коханням та воно надихне на творчість і його, і його кохану. З темної прірви все прибувало, гойдаючи дві хмаринки душ на хвилях тих випарів, лагідним диханням рідної людини серед зими воно повертало до життя.

Раптом одна хмарика відірвалася від іншої та понеслася вгору, вдалечінь… Вогнедар дивився на неї, навколо поставали сірі скелети будинків Києва, житлові — але насправді неживі, бо всередині них не люди, а просто тіла, які ще рухаються, не маючи сенсу, окрім як кволо підживлювати це тепле дихання, яке прямує до неба, лишаючи прохолоду та порожнечу тьмяним вулицям та сухій землі. Навіть в повітрі вже не було того, що породжує вогонь, кисню, сама задуха, зупинка горіння, зупинка життя.

А хмарка там десь високо, стає полярним сяйвом…

А він десь тут, лежить на дивані, виснажений та задоволений. Зім’ятий, вкритий всохлими секреціями шматочок плоті схожий на брудну пластилінову поробку, яка не вдалася, та її зруйнували. Вогнедар перевів погляд на Маргариту, обриси сідниць якої створювали м’який гірський ландшафт над квітучими рівнинами простирадла. Але найцікавішу квітку він бачив у долині, все ще рожеву та розкриту, ситу його живильною вологою.

“Ось воно, натхнення поетів!” зітхнув сповнено юнак, і спробував скласти в голові рядки про те, як гілки дерев сплітаються, створюючи зелене осоння, тобто, навпаки, затінок. І щось там про оце хитросплетення, плетиво, плітки…

Слова розбіглися. Холодок прокотився спиною письменника. Він того не усвідомлював, але це був страх, що слова вже й не зберуться докупи.

– Я коє-чьто от тебя хочу, – мовила Маргарита на рідному наріччі.

– Чьто? – машинально відповів Вогнедар, кахикнув та спитав гучніше:

– Що саме?

– Випробуєш свої нові сили, – муркнула у відповідь та погойдала сідницями. Юнак кивнул, а потім перевів погляд вище та зрозумів, що киває в потилицю, приховану рудими кучерями. Чесно кажучи, там вже вилізло подекуди темне коріння, а кінчики вигоріли на сонці, та для Вогнедара воно все скидалося над рідкий вогонь, що стікав плечами найкращої жінки в його сімнадцятирічному житті.

– Які ще сили?

– А ти не зрозумів? Я тобі дещо надала, щоб ти міг хоча б захистити себе.

– В сенсі?

Маргарита сердито зиркнула, відволікаючись від книжки. Вона весь цей час читала, а не просто так лежала гола на ліжку.

– В сенсі, твоя магія нарешті може мати хоча б якийсь сенс.

– Це тавтологія…

– Та замовкнеш ти вже чи ні? Нікого не цікавлять твої слова, якщо вони не дарують тобі владу над іншими. Грамотний ти мій, де гроші? Де видана книжка юного генія? Ти вже зчарував літературних критиків та читачів? Може, хоч дописав щось?

– Ще все попереду, не поспішай так.

Вона розсміялася, дзвінко та різкувато.

– В тебе попереду вже “позаду”, дурнику. В юні роки пишуться найкращі книжки! Після тридцяти пишуть тільки розчаровані життям невдахи.

– То твій Булгаков — невдаха?

– Іді нах… – перекосилася Маргарита. – Встал і пошьол!

– Е, ти чого?

В обличчя полетіли його заношені плавки.

– Взял одєжду і нах отсюда! – верещала розлючена відьма.

Лише ввечері Вогнедар замислився, що в ту мить всередині нього щось тріснуло, і з тої тріщини прорвався язичок полум’я.

~7~
“Якось би перед нею вибачитися. Але вона реально занадто істерикує. Не така вже та книжка й добра… що мені для неї зробити, щоб пробачила? Квіти потрібні.”

Волхв гойдав ногами, сидячи на лавочці. Ноги майже чіплялися за асфальт — дитинство закінчувалося. Цей факт гнітив більше, ніж це міг би хтось уявити. Серце янчало, світло дня дратувало трохи. Дратувало й те, що сонечку радіють, сміючись та граючи, діти. Байдужі дорослі проходили в справах або бесідах. І посередині малого віку та великого сидів самотній Вогнедар, сповнений жаги щастя невимовного та неможливого.

Бетонні будинки, які вчора ввижалися скелетами, перетворювалися на скелі грифонів, їхні чорні віконця були гніздечками, звідки руді створіння вилітали, а білосніжні влітали. І ще такі зелененькі грифончики ховалися серед гілля та крон височезних неземних дерев. Сміх, цвірінькання пташок, уявні грифони та скелі — все малювалося аквареллю та гуашшю перед очима, і Вогнедар зітхнув у приливі ніжності до світу теж.

– Шц, шц, – почулося різко й грубо над вухом. Юнак здригнувся та зиркнув. Над ним погойдувався гопнік у “абібасі”. Старший од нього, дужчий, вищий, але не зовсім дорослий.

– Закуріть єсть?

– Єсть, – відповів несподівано глибоким голосом волхв та видихнув. Вогонь вирвався з його рота та спалив так, що лишилися тільки кросівки. Зляканим зойком вивів себе із заціпенення та оглянув залишки тіла.

А, то якесь марення. Гопнік як стояв над ним цілісінький, так і стояв. Тільки в очах змінився вираз, наче забув, що хотів спитати, і весь побляк.

Братішка, ну нєт так нєт, – розчаровано протягнув “абібас”, стискаючи між пальцями гидкого виду самокрутку, повільно зрушив з місця через праве плече та поповз десь. Юнак проводжав його поглядом через звужені повіки.
Грифони пропали. Будинки вже не ввижалися скелями. Цьому вразливому світові легких почуттів, любові до буття, квіточок та тріпоту пір’я загрожувала банальність у спортивках. Здатна роз’юшити носа хлопцеві за цигарку, як було вже цього літа. Сповнена ненависті до того, як він відпочивав без бухла на лавочці, яка зазвичай збирала місцевий “бомонд” вечорами.

Прірва в серці запульсувала червоногарячими звивистими стрілами, схожими на жмут піонерських галстуків, намальованих в стилі радянського агітаційного мультфільму.

“Вона сказала, що це мені для захисту. Переживає за мене, любить. І справді, треба захищати той світ, мої історії та малюнки, воно все дуже вразливе, Добро, завжди навколо нього кружляє Зло у різних формах.”

Вогнедар не розумів, як це сталося, і що він в точності зробив, але тепло перетворилося на жар багаття, і в ньому згоряли його страхи.

Вдома на юнака чекала мама:

– Сардельки на плиті, – повідомила вона тоном тріумфальним та наказовим водночас.

– Дякую, мам, – саме сардельки з усіх замінників м’яса Вогнедар ненавидів більш за все. Гірше за них могла бути тільки пересушена гречка в якості гарніру.

– У малій каструлі гречка, давай я тобі насиплю.

– Дякую, мам, – відповів син вже з натиском. Але змирився з тим, як подібна до морського піску субстанція завалює розпанахані рожеві форми на тарілці з барвінками по краю. Так, це ж просо їжа, скаже хтось, багато родин і такого не можуть собі дозволити в світі! – та волхва ця приземленість нищила. Поживна біомаса на старій порцеляні наче виснажувала чарівну рослинність в його уяві. Тьмяно-зелені соковиті виноградники та плющі жухли.

Чорне й тверде зернятко забилося в дірку в зубі і Вогнедар подумки вилаявся від болю.

Закрившись в себе в кімнаті після обіду, він поклав перед собою альбома для малювання та олівці. Якщо світ за вікном тебе не влаштовує, ти можеш завжди створити свій власний, – так вважав юнак. Хоча сьогодні не влаштовував світ за межами кімнати, відгородженої саморобними розсувними дверима. Ба навіть, світ за межами області письмового столу.

Вогнедар погладив лаковану поверхну, перерахував подряпини кінчиками пальців. Стіл був водночас і майстернею, звідси й сліди від ножа. Ну, не завжди він пам’ятав підкласти фанерку, а бува, хотілося порізати шкіру на смужки для майбутніх язичницьких прикрас. Оно вони висіли, прибиті до полиці. Незакінчені, лише половина візерунка на кожній заготовці браслета. Волхв зітхнув та подивився на малюнок, розфарбований на дві третини, на цвяшку в торці іншої полиці.

Погляд його розфокусувався, і розум розширився: ось шафа з речами та іграшками, така собі Нарнія (з тих старих потертих книжечок в м’яких палітурках), де ховалося нещодавнє дитинство, ось малий телевізор навпроти “тантричного” дивану, на якому ще батьки зачинали Вогнедара, ось бордовий килим на стіні та малиново-зелений на підлозі. Ось “шведська стінка” – і ось двері кімнати, ще одна стіна навколо в облізлих та затертих шпалерах — і все.

Нічого. За межами цих дванадцяти квадратних метрів вже не було нічого. Точніше, тридцяти з чимось кубічних. Дух Вогнедара “розширився” на повну, і вперся в усі стінки, меблі та інші виступи помешкання. Він хотів пробитися за обмеження, зламати стіни, проте чув стійке “ні, не можна”, сказане глибоким позаземним голосом.

Хоча ще кілька днів тому, не замислюючися, міг осягнути оком розуму всю квартиру, трохи вулиці та поверхового майданчику.

Знітившись, Вогнедар спрямував думки за вікно — і вдарився у шибку. Скло постало перешкодою крізь площини буття. Вражений, юнак перебирав в голові картинки із зеленими звивистими плющами, і хмарні замки, і сутінкові вулиці — то все були надбання інтелекту, штучності, що не мали сили супротив… чогось.

Аж раптом, образ Маргарити, оголеної, із хвилями довжелезних кучерів, охопленої багаттям пристрасті, з’явився крізь усе, пробив шлях та повів коридорами у незвідане.

Коли Вогнедар повернувся до суворої реальності, він не міг згадати тих чудернацьких будинків та дерев, які бачив на своєму шляху, а лише кинувся замальовувати ті напівзруйновані декорації. Колони, арки, каміння, що ледве трималося за менше за розміром каміння, або навіть і літало в повітрі.

Це не був той світ втечі, який юнак збирався зображувати, в ньому замість квітучих пагорбів та затишних лісів була тільки пустеля, і небо уявлялося не привітно-блактиним, а глибоким, свинцевим, із фіолетовими відблисками ікластих блискавиць.

Та й того на папері не було, лише нариси олівцем. Ще один світ можливостей-неможливостей промайнув перед очима вигадника та зник, лишивши по собі головний біль.

Загуркотали двері, в прочин зазирнула мама та повернула сина до світу банальностей, затискаючи все сильніш в сірі блоки буденності і так зменшений простір почуттів. Коли скінчиться літо, почнеться інститут. Він і хотів, і не хотів водночас. Начебто одна частина його, денна особистість, прагнула бути інженером, як всі в родині — а друга частина, нічна особистість, воліла стати відомим малярем та письменником. Вогнедар вірив, що дивовижним чином зможе поєднати обидві ці половинки, як великий Леонардо да Вінчі.

Та втім, зараз він не був в змозі замалювати пейзаж з голови. Бо на місці зелено-прохолодного лісу поставали химерні руїни посеред пустелі.

Синопсис