Злива

Його розіп’яте тіло гуділо від мух, як потривожений вулик. Крила, прибиті до воріт, стали брудно-сірого кольору. Вони всохли та пір’я опадало, як листя восени. Гвіздки, що тримали його долоні розкритими – почорнілі від крові. Від горла до паху вела одна бура лінія, внизу якої повільно набиралася мутна крапля. Від кожного падіння краплі земля ніби здригалася. “Кап”.

З безвольно схиленою головою, прибитий до входу в наше місто янгол – був попередженням. Янголам тут не місце.

– Перестань дивитися. – Шикнула мені подруга. – А то наврочиш біди.

Та я не могла відвести очей від брудного мертвого тіла. Чому янголи так схожі на нас? Схилене обличчя вбирало погляд: чим довше я дивилася тим більш його лице було схоже на моє власне. Лівка смикнула мене за рукав.

За нами уважно спостерігав міський вартовий. Збентежена подруга опустила очі додолу і тривожно стисла в руці кошик.

– Так буде з ними усіма. – Хрипло сказав вартовий і гулко закашлявся. – Якби ви побачили янгола, що б робили?

– Одразу привела варту. – Швидко промовляє Лівка і нажахано хапає мою руку.

Вартовий задоволено всміхнувся, стримуючи кашель.

– А ти? – Питає він, глянувши на мене зизим оком.

– Я б його вбила.

***

Це вже третій янгол за останній місяць. Звідки вони беруться тут. Чи то походи на їх землі не мають успіху? Чи навпаки: вони тікають від наших воїнів? Ми йдемо притихлими вулицями і нервові кроки Лівки, відбиваючись від стін, розходяться луною. Ніби за нами слідом суне ціла армія. Подруга постійно озирається. Люди, неначе привиди: з’являться у вікнах та одразу зникають. Все місто заворожено завмерло. Всі чекають повернення воїнів з походу. Наразі вони затримуються більше ніж на два тижні. Такого ніколи ще не траплялося. Тому навколо все таке тихе. І з кожним днем все тихіше. Тільки мухи гудуть над тілами янголів.

– Як думаєш, коли вони повернуться? – Шепоче Лівка, діставшись до дому.

Вона притиснула кошик з ягодами до себе і потай зиркнула в сторону воріт. В поході її батько і старша сестра.

– Скоро. – Відповідаю я.

– Звідки ти знаєш, Кірпо? – Шелестить її голос.

– Бо з ними Могутній син. Спадкоємець нашого правителя. Великий воїн. Він не знає поразки.

Я згадую кремезне тіло спадкоємця. Як граційно і смертоносно він працює на тренувальній арені. На змаганнях та учінні – честь стати йому в суперники, та кінець поєдинків завжди однаковий. Він не знає поразки. Це перший похід під його керівництвом. “Перший з череди, що принесе мені славу”. Коли він так промовляв, його мати стояла прямо за спиною, гордовито всміхаючись. Велика воїтелька.

Мої слова заспокоїли подругу. Вкотре Лівка коротко киває і починає вибирати листя з кошику довгими пальцями.

– Чи дочекається правитель? – Вітер майже заглушив її слова.

– Мовчи, Лівко. – Холодно відповідаю. – Не можна таке казати вголос.

Вона зводить на мене великі сірі очі і стискає губи. Я кладу руку їй на плече.

– Скоро твій батько з сестрою розповідатимуть про славетні перемоги. А Могутній син стане правителем.

Коли я це кажу, слова ніби грозові хмари гуртуються над нашими головами. Лиховісно гудять, наче перед штормом. В той самий час над містом також збираються темні тіні. Я піднімаю голову і Лівка повторює за мною. Пахне штормом.

– Обминемо будинок. – Пропонує вона, тривожно заглядаючи мені за спину, на дім правителя.

Я озираюся перед тим, як слідувати за нею. Правитель не виходить із свого дому вже місяць і ніхто не навідує його. Лише рано в ранці та пізно ввечері, коли всі сплять – я бачу, як цілитель прослизає у різьблені двері. Я чула, що вже шукають намісника, якщо з походу не встигнуть повернутися його дружина та звитяжний син. Насторожене шепотіння лунає звідусіль. «Що за недуга вбиває правителя?» «Що як спадкоємець не повернеться?» Ці питання нав’язливо крутяться в головах мешканців. Всі нажахано обходять його обійстя.

Я білую впольованих зайців, поки Лівка, гидливо відвернувшись, насипає мені половину ягід. Прощаюся з подругою і приходжу додому, аж коли навколо все посіріло. Обличчя батьків також сіро-жовті, ніби вони зшиті з конопляної тканини.

– Мали повернутися до сезону дощів. – Тихо каже батько, приглушуючи свою мову ударом кресала.

– Гроза от-от почнеться. – Так само ледь чутно промовляє мати і стривожено забирає здобич у мене з рук.

– Вони скоро повернуться. – Голосно кажу я. – Під дощем. Така їхня доля.

Пара широко розкритих очей піднімаються на мене. Я бачу запитання в поглядах, але більше нічого не кажу. Вони обов’язково повернуться. Я відчуваю це, ніби невидима нитка зв’язує мене з ними і з кожним кроком – відстань між нами все менша.

Вони прийдуть, хоч і скоро буде сезон дощу. Злива йтиме без зупину місяць, поки не наводняться пусті рви поряд з містом. Аж поки від постійної вологості руки спочатку візьмуться зморшками, а потім розпухнуть так, що буде боляче тримати зброю. Одяг почне тхнути цвіллю, а рани, що не встигли вилікувати до того дня, почнуть гнити.

Одного дня від цієї обложної зливи впаде янгол з воріт, розтечеться смердючою калюжею, а потім зникне. Як все зникає в цьому місті.

Я прокинулася вдосвіта, як прокидаюся кожного дня. Збираюся на тренування, адже після повернення з походу мають початися випробування та набір в ряди воїнів. Лише так можна стати одним із Мисливців на янголів.

Разом зі мною готуються ще з десяток молодих містян. Ми працюємо під цими важкими хмарами, що наче додають ваги учбовим обладункам. Навіть старий Учитель сидить прибий до землі, а не ходить поміж нас.

– Скоро почнеться дощ. – Свист з його вуст наче хлист. – Тримай руки, Кірпо.

В мене летить каменюка. Я чую, як вона наближається і притуляю руки щільніше. Супротивник намагається мене уразити і я відбиваю атаку. Камінь б’ється в передпліччя.

– Це могла бути стріла. – Сухо каже Вчитель і піднімається, тримаючись за набряклі коліна. – Воїн має все передбачати.

Я завершую поєдинок, зупиняючи тренувальний меч прямо над горлом свого напарника. Учитель бере мене за лікоть.

– Але янголи не використовують стріли. – Кажу я.

Він забирає зброю і вкладає її в іншу руку.

– Тепер у тебе немає правиці.

Ми працюємо ще кілька годин. Повітря просочене переддощовою вологою та духотою. Піт змішується з цими гарячими парами з землі та поки що тільки з наших обличь тече справжній дощ. Я відкриваю рот, щоб краплі з повітря потрапили до пекучого горла. Могутній син міг не пити кілька діб, отримуючи вологу з обвітря та сліз вбитих ворогів.

Десь далеко за обрієм гуркотить грім. Дерев’яні обладунки завібрували від цього звуку.

– Відпочиньте. – Наказує Учитель, а очима прикипів до воріт.

Я стежу за його поглядом: краєчки крил прибитого янгола тремтять від вітру, що наближається. Та помічаю, що Учитель дивиться крізь ворота, немов ладен зазирнути і побачити щось далеко звідси. Він відчуває їхнє наближення. Я теж його відчуваю. Та чомусь очі Вчителя не сповнені захвату чи гордості. Тільки жалю.

– Не пропечи в мені дірку, Кірпо. – Каже він, не дивлячись на мене.

– Вони повертаються. – Відповідаю я. – Ви їх бачите?

Він повільно повернувся до мене.

– А ти їх бачиш? – Я хитнула головою. Учитель криво всміхнувся і знову поглянув на дорогу. – От і мовчи.

Залишаю арену останньою. Перед домом звертаю до курника – зазвичай я збираю яйця, бо роблю це так тихо, що жодна несучка не сполохнеться. Вони лише здивовано блимають своїми кругленькими оченятами і ледь квокчуть. Та в цей раз я їх сполошила. Курка вдарила мене крилами і я стисла зуби. Ще і ліва рука занила, простягаючи нитки тупого болю аж до спини. Все через той камінь.

Повертаюся додому. Навколо так тихо, що крики сполоханих квочок летять містом, наче дзвін.

В помешканні стоїть густий запах бульйону. Я кладу свіжі яйця поряд з вогнищем і йду по тарілку. Коли повертаюся – одне вже тріснуло від жару. Знімаю гарячу шкарлупу і м’який теплий жовток гулко падає у темний бульйон, як перші краплі дощу. Їм у повній тиші, тільки чутно, як інколи шипять в печі вологі дрова. Тепло зігріває мене зсередини, та ще більше починає віддавати біллю в руку. М’язи ніби кам’яні. Ще кілька хвилин я сиджу непорушно, лише вдихаючи вологе повітря і прислухаючись до тупого болю в спині. Тіло втомлено відгукується на кожен подих. Прикриваю очі.

«Відпочинок – це кожна мить без бою».

Слова Вчителя, ніби луна гуляють кімнатою. Я відкриваю очі і повільно виходжу з дому. Біля Учителя вже сидять троє юнаків і наточують зброю. Під наглядом майстра я теж беруся за роботу. Він вміє робити зброю із будь якого шматка металу: досконалу і витончену.

– Не той кут, Кірпо. – Він зупиняє мене і ставить руку.

Я смиренно продовжую, стискаючи руків’я до болю. Гримить все ближче. Сонце має стояти в зеніті, та його навіть не видно за темно-сірими важкими хмарами. Ніби хвилі над безоднею, вони бурхливо рухаються та піняться.

– Ставайте до бою. – Сухо каже Вчитель.

– Але Учителю, – один з юнаків здіймається на ноги і дивиться в небо. – Починається дощ.

Я прудко піднімаюся і впиваюся поглядом в молодого містянина. Сьогодні зранку він не був на заняттях. Під його чорними вологими очима лежать великі темні кола. Він зухвало дивиться на Учителя.

– То й що з того. – Спокійно відповідає старий воїн.

– Мають початися випробування. – Каже він і м’язи на руках напружилися. – Хто буде їх проводити? Навіщо ми навчаємося?

Перша важка крапля впала на суху землю між Учителем та учнем. Вони мовчать, повітря на арені пахне блискавкою. Хлопець підняв підборіддя, показуючи на цю лиховісну краплину і стиснув зуби. Ще одна капля з грохотом падає біля моїх ніг. Я міцніше хапаю наточену зброю:

– Тобі сказали ставати! – Вони вдвох обертаються на мене. – Виконуй накази.

Хлопець оглядає мене з голови до ніг, а потім повторює:

– Але навіщо, Кірпо?..

Інші його слова вже не чутно: вони потопають у зливі, що раптово хлинула, наче вся вода світу одночасно впала з неба. Я лише бачу, як рухаються його губи, але скоро і їх вже ледь можна розгледіти. За мить ми вимокаємо до рубця.

– Що значить навіщо? – Розгублено кажу я, та мене також не чутно.

На арені ніхто не ворухнувся. Від грому в стійніці забрязкала зброя.

– Заспокойся. – Учитель дивиться на мене. Його голос чутно навіть крізь бурю.

Він повертається до юнака і відкриває рота, але раптом затуляє і відвертається. Я здивовано заглядаю Учителю в обличчя. Дощові потоки наповнюють його бліді шрами і стікають по шкірі дивним візерунком. Він промовчить?

Та одночасно з громом біля воріт вдарили в дзвін. Всі озирнулися. Здалося, чи справді повертаються? Люди почали виглядати з вікон будинків, хтось вийшов на вулицю. Ми, в самому центрі міста, на арені, тільки поглядами звернулися до воріт. І тоді знову гучний, вологий звук дзвону. Бам!

Справді повернулися. Мить у мить з дощем, як я і казала. Намагаюся втримати посмішку та в середині все тремтить. Дощ заливає очі, напружені м’язи заклякають від непорушної пози та холоду. Та це все неважливо. Тепер почнуться випробування і коронація. Я ледь повертаю голову, щоб краєчком ока побачити володіння правителя. Двері його будинку розкриті, а в тіні коридору видно його постать. Знову дзвін. Люди виходять з домівок і завмирають в очікуванні мисливців, сотні кращих воїнів.

Спочатку я бачу мати Могутнього сина. Вона йде першою, повільно ведучи за собою решту. Чую, як по вулицях піднімається шепотіння, наче плескіт води. Крізь щільний дощ я не можу розгледіти всіх. Серце калатає. Обличчя учителя повне смиренного спокою. Шепіт все голосніше. Що відбувається?

Група доходить до нас. Із сотні мисливців, по головній вулиці йдуть не більше двадцяти. Мені перехопило подих. Серед них немає Могутнього сина. І немає батька Лівки. Я зустрічаю її погляд через вулицю. Чи це дощ, чи вона вже заплакана.

Мисливці виснажені. Втомлені. Останні в групі несуть поранених, та серед них також немає спадкоємця. Велика Воїтелька зупиняється посеред міста і оглядає присутніх. Її пусті очі прослизають по нам і зупиняються на розчинених дверях.

– Могутній син помер.

Ляский голос сильніший за грім. Навколо стає так тихо, що звук дощу здається оглушливим. Дихання завмерло у мене на губах.

Неначе в підтвердження воїтелька кивнула. Мисливці навколо напружилися, їх тіла такі схудлі, що видно рух кожної жили. Велика Воїтелька, застигла як монумент, не моргаючи вдивляється у темне віко власного дому. Люди навколо квапливо стають на коліна у траурі. Учитель тягне мене за руку і я падаю колінами в брудну землю. Мати Могутнього сина стискає кулаки, що видно нові шрами. Хтось на вулиці скрикує.

Неможливо. Воїтелька блимає і знову повільно оглядає місто. На якусь мить її очі зустрічаються з моїми і я швидко опускаю голову. Воїни ще стоять посеред вулиці кілька хвилин, а тоді, як їх тіла напружуються, щоб ступити крок – з дверей виходить Правитель. Його обличчя вкрите ранами моровиці, він схуднув та ледь тримається на ногах. Він виходить під дощ, відмахуючись від рук, що намагаються його зупинити і підходить до дружини. Довгі білі поли його одягу одразу вбирають бруд. Мокра тканина тягне його до землі та він хапається за плечі жінки.

– Як? – Вона так і стоїть нерухомо, її обличчя суцільна кам’яна маска. – Мій син?

Він торкається своїх ран. Жінка не відповідає і Правитель трусить її.

– Янгол його вбив. – Нарешті відповідає вона.

Правитель німіє і осідає на підлогу. Воїтелька не ворухнулася, лише глянула на його тіло у своїх ніг.

– Допоможіть Правителю.

Ці слова подіяли на всіх. Навколо почали рухатися, розмовляти, бігати коло Правителя, поранених та заганяти дітей по домівках. Мисливці зустрічали рідних. На арені всі здіймаються на ноги і тільки я продовжую сидіти на колінах.

– Ви бачили їх, – шепочу я Учителю. – Ви знали.

– Іди додому, Кірпо. Нас чекають довгі траурні дні.

Я глянула в його обличчя. Очі блищали.

Вдома я дослухаюся до звуку дощу і чомусь в нерівних ударах шторму чую звук важких мокрих крил. І кожного разу здригаюся під ковдрою і хапаю наточений ніж поряд. «Янгол його вбив». Здається, що Воїтелька стоїть прямо поряд, над моїм ліжком. Та жодного янголу тут немає, її теж немає. Тіло болить і тягне. Я засинаю тільки під ранок, коли у похмурих сутінках тіні в кімнаті химерно вигинаються та рухаються від дощових струменів.

Прокидаюся пізно. Знаю це по мертовній тиші: не чутно ані кроків матері, ані важкого подиху батька. Завмираю у ще теплому ліжку і намагаюся поворушити рукою. Біль ослаб. Так само ослаб і дощ, каплі його стали тонші і гостро розсікають повітря. Тепер у місті буде траур. Застигле та темне до початку зливи – воно тепер перетвориться на гниюче болото. Я притискаю долоні до очей. Як він міг померти? Чому вони повернулися без нього?

Думки неприємно печуть в голові. Щоб розвіяти гнітюче відчуття я поспіхом збираюся та повертаюся на арену. На диво, там кілька молодих юнаків тренуються вдвох та вітаються зі мною. Їх голоси надто дзвінки для арени, я оглядаюся у пошуках Учителя. Повільно мій погляд доходить до оселі правителя і зупиняється. Колючі краплі б’ють по обличчю.

Раптом двері будинку широко відчиняються і звідти виходить Учитель. Він одразу зустрічає мій погляд і я відвертаюся. Знаю, що він продовжує дивитися на мене, поки дістається арени.

– Сьогодні буде прощання. – Повідомляє Вчитель і оглядає майже пусту арену. Ми знову зустрічаємося поглядами, та на цей раз я не відводжу очей. – Працюйте.

В грудях наче кілок. Я беруся за зброю та поринаю у знайомий рух бою. Десь на обрії моїх думок знову лунає питання того хлопця «Навіщо?». Та варто одній думці дозволити залишитися – решта піднімаються одна за одною, наче прив’язані. Я відганяю думки зброєю. Уявляю, як кожна випущена стріла розсікає сумніви. На арену приходять і йдуть інші молоді містяни. Вода починає підніматися, коли Учитель зупиняє мене.

– Пішли.

Я виходжу разом із ним. Біля дверей правителя вже збирається натовп. Учитель проходить вперед і притримуючи мене за плече, становить поряд з собою: прямо біля будинку.

– Правитель хворий. – Шепочу. Учитель сердито дивиться на мене і я завершую іншим питанням. – Чи вийде сьогодні?

Та здається, старий воїн встиг прочитати мої думки. Він зітхнув і поглянув на двері.

– Май терпіння, Кірпо. – Учитель кашлянув. – І мужність.

Я присоромлено відвернулася. Він сьогодні був у них вдома, він не боїться хвороби, тож і мені не слід.

Людей побільшало. Поряд зі мною стали інші молоді учні. Площа наповнилася тихим шепотінням, аж поки двері не відчинилися. Запанувала гнітюча мовчанка. Велика Воїтелька вийшла з будинку, тримаючи в руках зброю свого сина. Я заглянула їй за спину, але всередині дому було темно. Слуги тримали двері.

– Нехай приймуть боги Могутнього воїна. – Промовила вона потрібні слова.

Я майже не слухала, бо знала молитву прощання занадто добре. Замість цього вдивлялася в темний прямокутник за спиною жінки. Молитву має читати Правитель, а не вона. Звикнувши до присмерку я роздивилася трон Правителя. Звідти він стежить за ритуалом в дверях.

– Нехай його воїни оберігають спокій, а вірна зброя назавжди залишиться з ним.

Воїтелька одним легким рухом всадила зброю в землю. Здавалося, жоден м’яз не напружився, так швидко вона виконала ритуал. Правитель робить це важко, на мечі доводиться ще силою натискати, щоб вони увійшли по руків’я. Вона ж зробила це природньо та миттєво. Руків’я замастилося брудом. Воїтелька стала на коліна і завмерла, я опустила погляд на її обличчя. Таке ж неживе, як і учора. Чи думає вона про щось? Лише бентежний рух холодних очей виказують, що вона жива людина. Вітер та дощ безжально б’ють її в обличчя, куйовдять коротке волосся. Учитель відвів від неї погляд і я відчула, як його тіло напружилося, наче перед нападом.

– Мій сину, – раптом поза правилами ритуалу промовила жінка, не встаючи з колін. – Ти мав стати Могутнім володарем, та тепер тебе немає. Всі присутні досі належать тобі. Якщо ти волієш забрати одного з нас, то бери прямо зараз або ніколи.

Вона рвучко піднялася на ноги, хтось позаду мене стривожено зойкнув. На певну мить всі застигли у такому жаху, ніби вже померли. Тягуче низьке хрипіння покотилося по вулиці і застигло лиховісною луною у вухах. Слуги у дверей почали озиратися.

– Правителю? – Прошепотів один із них.

Зараз-же вдарила блискавка, освітивши фігуру у отворі. Очі Правителя закочені, кощаві пальці вчепилися в трон. Люди скрикнули та їх налякані голоси заглушив вибух грому. Я мовчала, тільки вдивлялася в обличчя жінки, що промовила прокляті слова. Можливо, це гра дощових тіней, та я могла побачити усмішку.

Учитель не ворухнувся.

– Ви знали. – Знову кажу я. – Це неможливо.

– Ти теж знала, Кірпо. – Відповідає він.

Я так витріщалася на Воїтельку, що вона повільно змигнула і глянула на мене. Зблідле обличчя прикрашали самі шрами та очі, водянисті та пронизливо холодні, як самі дощі. В грудях щось неприємно заворушилося.

– Правитель мертвий. – Тихо мовив цілитель.

Ті, хто стояли ближче до будинку скрикнули та почали передавати слова лікаря далі. Ця новина набирала сили в натовпі, наче цунамі. Люди почали штовхатися до дверей Правителя. Воїтелька не ворушилася, навіть не поглянула на свого чоловіка.

– Зачиніть двері. – Наказала вона.

Слуги зникли у темному отворі і люди розчаровано відступили. Ми начебто залишилися сам на сам із цією штивною жінкою і холод разом з тривогою почали підніматися в кожному з нас.

– Ви чули цілителя. – Від її голосу вода на землі затремтіла. – Від сьогодні у місті панує тиша. В шану нашому загиблому Правителю та його спадкоємцеві.

У відповідь лише дощ виразніше стукає по дахам. Містяни стиснули зуби і на їх сірих обличчях гостро виступили вилиці.

– Я смиренно приймаю правління. – Сухо сказала вона церемоніальну фразу дивлячись у вічі людям. – Або нехай вийде той, хто проти.

Здається, минула вічність, як хтось першим опустився на коліно. Одне за одним, повільно усі ставали колінами у воду. Від напруги гуділа земля, люди, схиливши голови, нашорошено переглядалися. Учитель опустився на коліна і я із шаленим серцем, поспіхом зробила те саме.

– Мій обов’язок служити вам. – Голос Воїтельки розсипається крихким льодом. – Я буду наслідувати закон і слово родини Правителів.

Після цих слів, що мав би промовляти Могутній син, церемоніальна промова завершилася традиційним: «Щоб рід Правителів ніколи не зупинився». Та він зупинився. Хвилину тому останній з представників помер. Пальці на руках звела судома.

– З гідністю нестиму їхнє сімейне ім’я, бо колись Правитель обрав мене.

Я видихнула. Всі так само стояли на колінах, не маючи сміливості піднятися.

– Слава Правительці. – Тужно промовляє Учитель і всі решта підхоплює своїми ледь живими голосами. – Слава.

– Тепер несіть мовчання.

Повільно підіймаюся слідом за Вчителем. Він торкнувся моєї спини і я відчула, що тремчу. Коли наші очі зустрілися, він махнув головою у бік мого дому і легко підштовхнув. На дерев’яних ногах я пробиваюся крізь натовп до батьків та перш, ніж зникнути за рогом, озираюся. Правителька заклякла нерухомо, проводжаючи поглядом містян. Її тіло стало одним щільним згустком напруги. Вона готова прийняти бій за місце Правителя від будь кого з присутніх. Можливо, вона і благала про це – бути поваленою тут, поряд зі своїм чоловіком та вслід за своїм єдиним сином. Та ніхто не наважився кинути їй виклик. Хто буде битися з Великою воїтелькою. Найкращі воїни вже давно померли.

Синопсис