Місто знає, кого обирати

Пролог

– Наших лишилося мало, а гниль розповзається, як та чума.

– Так, а як Патлатий стане Блукачем, ми втратимо цей район, а згодом – і все Місто.

– Я відчуваю, точно буде нова ініціація! Енергетичний фон тут просто скажений.

– Коли?

– Звиняй, я не провидець, а такий же Хранитель як і ти!

– Не провидець. Десятиліття минули як ми втратили провидицю. І бач до чого це призвело.

– Мо на цей раз Місто подарує нам Провидицю!

– Якщо і так, це не врятує Патлатого. Гнилі цю битву виграли і його Схрон скоро зникне. А там і ми станемо Зниклими. Ти цього хочеш?

– Ні!

– То роби щось!

– Що?

– Пришвидшити ініціацію!

– Але ж ми ніколи не втручалися в…

– Часи змінюються і часу обмаль.

– А якщо…

– Послухай. Я проіснував довше за тебе і дещо теж відчуваю. Відчуваю, що Місто не буде проти, якщо ти допоможеш обраному швидше пізнати Іншість.

Глава 1

Вона підходить до місця, де я причаївся. Ступає граційно, неквапливо, але в кожному русі відчуваються енергія та сила.

У вухах – навушники, у руці – смартфон, на вустах – усмішка.

Рожеве волосся звисає до пліч, зелені очі дивляться на екран. Знаю які вони, наче щось шепочуть з темноти зіниць. Ніколи не міг в них довго глядіти – хотілось відразу або відвести погляд, або далі непристойно довго дивитись в них. Щось гарне і водночас стрьомне там.

Вона вже поряд. Відчуваю її запах – м’який квітковий аромат парфумів. Серце починає битися частіше. Ще трохи і все скінчиться.

Між нами лиш завіса з дикого винограду. Вона зупиняється, повертається до винограду спиною і робить селфі.

Я повільно вдихаю повітря – мій вихід.

Видихаю, відсуваю гілля і листя, хапаю її за шию. Притуляю ніж до горла. Притискаю до себе. Дівочий крик майже виривається на зовні, та я вчасно затуляю їй рота долонею. Від її волосся віє різким але приємним ароматом шампуню. Від дотику її тіла до мого, шкірою проноситься табун мурах, а від живота до грудей підіймається клубок якогось приємного, досі не знаного відчуття, що теплом розливається в області серця.

В цю мить роздається інший крик:

– Знято!

Всі приємні відчуття вмить випаровуються.

Я відпускаю дівчину, ховаю пластмасовий муляж ножа в кишеню, стягую маску – «балаклаву» і витираю нею спітніле обличчя.

Яна поправляє зачіску, змітає з волосся залишки листя.

– Не боляче? – питаю.

Хитає.

– Крутяк! – хвалить Ярик. – Реально чекав, що обмочишся з переляку! – махає енергійно руками, тримаючи в одній відеокамеру, показуючи наскільки його вразила акторська гра Яни.

– Дай, гляну! – наказує Яна і простягає долоню.

Гримаса радості зникає з фізіономії Ярика і він мовчки віддає камеру.

Переглядає відзняте, схвально щось мугикає собі під ніс, киває – мовляв норм і ховає камеру в чохол.

– Валим звідси! – беру рюкзак з нашим реквізитом і йду.

Яна вішає камеру на плечі і ступає слідом, Ярик, спотикаючись, тягне штатив за нами.

Перелазимо через брили бетону, купи зламаної цегли, гнилих дощок та сміття, яке тут скрізь на покинутому будмайданчику в центрі міста. Проходимо  перехрестя доріжок. Одна веде до місця, де колись знесли старий будинок, почали  будувати новий, та все заглухло. По сей день там яма підвалу, частково перекрита бетонними глибами. Звертаємо на стежку, що ховається в  заростях і йдемо до нашої “бази”, що ближче до іншого краю пустища. Там бетонні балки вдало вляглись одна на одній, утворивши щось типу бункера, обплетеного плющем.

Яна залазить в середину, сідає на дошки, вмикає камеру і переглядає відзняте. Вона по життю небалакуча, тільки  рот не замовкає, коли обговорюємо зйомки. Ярик падає поряд, наспівуючи щось собі. На дворі спека. Ідеальне місце її пересидіти.

Яна в нас  – режисер, сценарист, монтажер, актор. Ярик та я – статисти та вся інша зйомочна група. Ми ще діти, як каже класуха.  Мені та Яні – дванадцять. Вона на пів року молодша, та це не заважає бути головною. Тай це добре, з мене ж лідер ніякий, а про Ярика мовчу. Йому, хоч і тринадцять, та виглядає на десять, через гобітський зріст, худорлявість та стрижку «під нуль»,  всі звуть його – Лисий, або Клоун, – весь час клеїть дурня: і в школі, і вдома, і там куди його занесуть чорти. Прикалується скрізь, як тільки випаде нагода.

Ми з ним дійсно діти. Наше життя – школа, відео ігри, зависання в «неті», безтолкові вештання містом, секція з кікбоксингу –  у мене, та з більярду –  у нього, турніри, змагання. Загалом нічого цікаво – звичайні будні скромних підлітків.

А от Яна – майже доросла – відео-блогер. Батьки в неї, походу, мільярдери. Має завжди останній “айпонт”, професійну камеру, шмаття від «гучів».  Вчиться в гімназії, ходить в театральний кружок, на якісь курси «теле-кіно школи», пробує гримувати по роликам з «ютуба». Знімає міні короткометражки, та різні відео – такі собі домашні завдання та типу екзаменів на тих курсах. Одне з таких завдань якраз от і допомагаємо знімати. Також, сама робить сюжети з підліткових тусовок, дискотек, фестів чи сама знаходить якість історії в сусідів чи просто щось нариє з мережі і потім бігає брати інтерв’ю в якихось стрьомних типів для свого ютуб каналу. Монтує, озвучує: каже, що думає, що хоче, як вміє. Викриває і тролить фальш у словах і вчинках як дорослих, так і не дуже. Вабить і бісить багатьох. Мріє стати режисером, чи журналістом, ще не визначилась.

Такі от дружньо – ділові стосунки. Хоча, коли я грав маніяка та імітував душіння, відчув щось нове,  такого не було раніше, не схоже на дружні відчуття. А я ж, вже більше року її знаю, ще з того часу,  як зустрів її раз у себе в дворі біля сміттєвого баку. Вона там рилася, їй здалося, що якийсь підозрілий мужик викинув вибухівку туди. З пакету, який той ніс, виднілися червоні дроти. Вона його ще в метро запримітила і «пасла» до мого під’їзду, а виявилось, то був мій сусід електрик. Десь щось робив неподалік  і викинув зайві шматки кабелю біля дому. Але ж я тоді цього не знав. Вийшов собі сміття викинути, а там вона, на бомжа не схожа, а риється в смітті. Ну я і ляпнув, мовляв, може допомогти?  І допоміг – майже з дна  сміттєвого баку витягнув той пакет. І лиш потім вона обмовилась, що то могла бути вибухівка. Я зареготав – хто ж буде сміттєвий бак підривати? А вона мене ідіотом обізвала, та я не образився, бо без злості в голосі те казала, а за мить вже реготала разом  зі мною. А тепер от сиджу, на богом чи чортом забутому будмайданчику і спостерігаю, як вона вдивляється в екран камери. Через пару секунд наші погляди зустрічаються  і вона всміхається мені й виносить вердикт:

– Суперсько, Макс!

Макс – це я! Радісно стрибаю подумки від похвали, як макака в клітці.

– Старався! – кажу скромно.

– А я? – завівся Ярик. – Я ж придумав де знімати цю сцену! Я ж те все зняв. Що за дискримінація, я хоч і Лисий, та не андроїд якийсь там! Теж маю почуття, може.

– І ти старався Лисий! – плескає його по спині. – І картинка не стрибає, як той раз. Молодець! Не скигли!

– Ну, а як же, зробив все тіп-топ! Я ж профі! – рже і торохкотить далі. – І взагалі, ще тре фішки якоїсь,  щоб –  бах! І здригнулись реально. У нас хоч і пародія, але ж на фільм жахів, а не на «мило» якесь.

– Що бах? – питає Яна. – Куди бах? Нашо?

– Щось розбити, підірвати, знести к бісу! Петарди є?

– Точняк! – її очі натхненно блищать, і хоч дивляться на Ярика, вона його вже не бачить перед собою, а уявляє  майбутню сцену для зйомки.

– Та й так трешова пародія, головне не перегнути, – кажу, – порве всіх!

– Ні, розіб’ємо! – в ній заговорив Спілберг з Тарантіно. – Буде суперсько!

Сперечатись, що лобом об рейки.

– Що трощитимемо? – питає радісний Лисий.

– Скло! – вирішує Яна.

– Ну то і бий! – бурчу на Ярика.

– Ні! – Яна дивиться на мене. – Ти сильніший! А скло буде не віконне! Зніму я,  Ярик – на стрьомі!

– Та без питань! – злорадно всміхаюся до Лисого.

– «Йес кеп»! – Ярик понуро пхає носаком шмат цегли, – Знову Маку дістаються всі плюшки.

– Робити все швидко і з першого дубля! – додає за мить Яна.

Я зиркаю на Ярика, той на мене і обоє насуплюємо брови. Не добре це! Знову доведеться хутко розбігатися. Проходили вже таке, в ночі, біля нічного клубу, коли вона хотіла торговця наркотиками за зняти. Ледь вшились тоді від охорони.

Глава 2

Мабуть, у того старого  «форда» і хазяїна немає, бо гниє в мене в дворі, ще до мого народження. Фари розбиті. Спущені колеса вросли в асфальт. Біла фарба в сітці іржавих тріщин. Під дном – ковдра з моху, який проріс ще і на корпусі.

Ні. Совість мене не гризла, гірше машині точно не буде.

Яна закріпила камеру на штатив і вибудовує кадр та показує де я повинен стояти і куди кидати камінь.

І от ми з нею готові. Чекаємо сигналу від Ярика, який стовбичить в іншому кінці двору і слідкує за обстановкою.

Нарешті Лисий махає нам. Можна починати.

Мабуть, тоді все і почалося. Один порух руки і життя змінюється назавжди. Та про те пізніше.

Жбурляю щосили камінь.

За мить зайцем  тікає Ярик в один із арочний проходів двору. Потім через інший прохід зникає Яна, а я чомусь туплю. Збив шум у вухах – наче не кусок щебінки, а скеля вдарила те скло. Ніхто не гнався, у дворі – пусто. Будень. Всі по роботах, у відпустках. Здається, лиш ми одні застрягли в місті на канікулах.

З переляку, чи по дурості забігаю у свій під’їзд, де може чекати засідка консьєржки. Але та втикає серіал. Мене помічає і знов розчиняє погляд в екрані.

Натискаю кнопку виклику ліфту, з гуркотом роз’їжджаються двері. Дивує не шум, а тиша. Не долинає гул з вулиці, який присутній у місті цілодобово. Заходжу, натискаю кнопку. Двері бахкають, лишаюся в пустій кабіні, яка чомусь не рухається вгору. Хитаю головою, щоб витрухнути з вух тишу.

– Мізки не розхитай! – каже хтось у порожній ліфтовій кабіні.

Здригаюсь, наче током хто прошив. Ледь не надзюрив.

А потім розумію, що за чорт. Зиркаю на переговорний пристрій для виклику диспетчерів, у верхньому кутку.

– Зашибісь, як смішно! – кажу до комутатора невидимим приколістам і згадую, що тре натиснути спочатку кнопку, щоб мене почули.

– Та ні, не смішно! – голос лунає не з комутатора, десь зовсім поруч. – І шо ти ото ті кнопки тичеш? Скільки можна, то хтось підпалить, то розтрощить, то намалює матюка! Спасу від вас, халамидників не має!

Голос не замовкає. А я панічно гадаю, хто чи що то таке. Приховані камери і мікрофони? Як в приколах в мережі?

– І взагалі, щось ви забагато натискаєте кнопок, – віщує далі голос,– якесь, кнопко давне життя у вас. Людство зовсім пальцезалежним стало в цьому клавіатурному світі. Маячня якась!

Дійсно, якась маячня твориться зі мною. Нарешті голос замовкає. Вдивляюсь в стіни, стелю, підлогу. Чую лиш власне дихання та стукіт серця. Навпроти дверей – дзеркало. В ньому – я: очі по п’ять копійок, розпатлана світла шевелюра. Може камера за ним?

– Та не вертися дзиґою!

Я в повному ауті. Дивлюсь на своє відображення. Мовчу і кліпаю, як дівчина повіками, а мій рот у відображенні ворушиться – говорить, наче там засів двійник. Торкаюсь своїх вуст – міцно стиснуті. А в дзеркалі – ні, моє відображення, мов сказилося. Від цього перехоплює подих!

– Відчиніть! – панічно гупаю в двері.

– Не почують! – каже мені, моє і в той же час не моє «я» з дзеркала.

Це просто сон. Ні, це Лисий щось в ті яблука наколов, якими нас сьогодні пригощав. От же ж  чортів нарик!

– Що за нафіг?! – жму кнопки, вмикаю комутатор – марно.

– Я не нафіг!

– А хто? – намагаюся заспокоїтись.

Колись же попустить, принаймні так в кіно кажуть.

– Хранитель я. – відповідає моє «я не я».

– Хто?

– Ну, наглядач за будинком, типу.

– Домовик?

– Типу того. Але не зовсім.

Помічаю, що дзеркальний близнюк не ворушить губами, то знов просто моє відображення. А біля ніг стоїть маленька – до колін – волохата істота в лахмітті і проникливо дивиться людськими очима.

– Ти справжній? – питаю, притискаючись спиною до стінки кабіни.

– Майже. Мене матеріалізували твої думки. Насправді, мене не бачиш, не чуєш – мозок ловить мої ментальні хвилі, ретранслює тобі у доступну для розуміння та вигляд форму. Втямив?

– Наче, – заспокоююсь остаточно, – ти мені снишся?

– Ще хто кому сниться. Це ти відкрив для себе цей прошарок реальності, як звільнив енергію зі Схрону. Тепер ти відповідальний за це місце.

– Що за…? Яка енергія? Яке місце?

– Жива енергія, яку ти активізував і цей двір став частиною Міста.

– Він же й так його частина.

– Ні, він був не живим. Ти звільнив силу і повинен завершити ініціацію.

– Ініціацію? – розгублено кліпаю.

– Коли кинув камінь. Крихти твоєї енергії на ньому з’єднались з енергією Схрону і вивільнили її. Ти володієш тепер силою.

– Типу Супергерой?

– Ні, поки ти Вартовий, героєм не став, а силу ще не пізнав.

– Вартовий?

– Наймолодший і зовсім бачу  безтями. Дивно, що Місто обрало тебе, оце мені тепер мороки наглядати за дитям.

– Я не малий і не треба мені нянька ніяка!

– Ну – ну. Не кіпішуй. Не нянькою. Буду твоїм наставником, наскільки хватить мені енергії.

– Як Майстер Йода? – уточнюю.

Вмить домовик обертається на зеленого рептилеподібного карлика із “Зоряних війн” в старезному балахоні.

– Офігити!

Раптом ліфт трясе і чую його шум. Йода зникає. Кабіна підіймається на гору, через секунду зупиняється. Двері відчиняються на моєму поверсі.

Ось так і злітають з котушок, мабуть. Ну, Ярик, гад!

Виходжу і знову здригаюся, але вже від мелодії телефону. Дзвонить мама. Каже, що буде пізно. Наказує, щоб я приготував пельмені, поїв і помив посуд.

Вона власник двох масажних салонів, відкриває третій. Щось там не клеїться, буде затримуватись.

Потім дзенькає “повідомлення” від Яни в нашому груповому чаті: “Все гуд! З першого дубля! Як змонтую – пришлю, до завтра!”.

Коротко, по суті – що в «онлайні», що в реалії.  Але така не завжди, бачив її усмішки, коли творили гарне відео, як від хвилювання кусає губу чи нетерпляче зиркає на нас, коли показує нову роботу та хмуриться, як критикуємо. Дивна вона, але кльова.

Ярик присилає  якісь дибільний смайл.

Я пишу: “Ок”  і ховаю смартфон в кишеню.

Чую дзижчання ліфта за спиною. Десь, хтось на якомусь поверсі натис кнопку виклику. Як я, хвилину тому чи мо годину? Втрачаю  відчуття часу. Зараз, те все що тільки що відбулося в  його кабіні здається таким нереальним.

А мо дійсно закимарив на мить. Десь я про таке чув, чи читав. Мозок загалом складна штука. Перегрівся на сонці мо. От і привиділось. В тій масці маніяка а таки жарко було і спека добряча. Та і Ярик хоч і клоун, але ж не нарик, хоча і плющить буває його конкретно, але то вже вродився таким, а як би ширявся, то йому би геть кришу знесло.

З такими думками  заходжу до квартири.  Приймаю душ, готую пельмені, їм і сідаю за ноут  різатися в онлайн стрілялку.

І скоро зовсім забуваю про той випадок в ліфті. До наступного дня.

Але, як кажуть:  завтра – буде завтра…

Глава 3

Ледь повіки розклеюю. Бісів смартфон дзеленчить, як навіжений.

Виявляється це Яна будить мене о дев’ятій ранку. Зовсім совість згубила.

Сказала, що поки монтувала матеріал, зрозуміла, що треба дозняти пару моментів на пустищі.

Лисого вже розбудила. Ну за це хоч спасибі, поспав на кілька хвилин довше.

Домовляємося зустрітися об одинадцятій на «базі».

Я знову сам удома: у двокімнатній квартирі з двома лоджіями, великою кухнею, ванною та туалетом. Мама щезла в справах ще зрання.

Зависаю в неті, потім  гамселю  на балконі боксерську грушу, снідаю мюслями з молоком, освіжаюся в душі і в десять п’ятдесят п’ять виходжу з квартири.

З права від ліфта – перехідний балкон, що веде на сходи. Він якраз виходить у двір і видно старий будмайданчик, як на долоні Виходжу на нього, щоб подивитися, як мої друзі будуть сходитися до місця зустрічі. Пустище якраз навпроти, за стоянкою, огороджене с трьох сторін парканами. Тільки дальня сторона закінчується стіною нового бізнес-центру: двадцять поверхів з готелем, рестораном і нічним клубом. Він височіє за пустирем, як якась сіра гора з дзеркальними вікнами, затуливши мені пів неба. Його звели років три назад. Ще раз дивуюсь, як по дурному будують і забудовують вулиці нашого міста.

Наприклад, будинок де я мешкаю, збудований на початку дев’яностих років минулого століття, має дванадцять поверхів і розташовується майже в центрі між двома довгими широкими вулицями: з права – Центральна, зліва – Лісова. Він облицьований гидкою на вигляд, коричневою плиткою, складається з трьох секцій, які утворюють літеру “П”, моя секція по центру.

Та секція, що зараз справа від мене, своїм кінцем впирається в залізний паркан, який  відокремлює пустище від двоповерхового дитячого садка з  похилим дахом, збудованого за часів Радянського Союзу, а за садком – ще один двір зі старим десяти поверховим будинком з червоної цегли, який з’явився там чи то при Сталіні чи при якомусь іншому із вождів пролетаріату. В ньому мешкає Ярик. Садок має свій паркан з решіток. Між парканом садка і парканом пустища – утворилася така собі «нейтральна полоса», що  заросла деревами, травою і кущами.

Ліва секція мого будинку впирається в бетонну загорожу (з вбудованими в неї воротами), що відокремлює покинутий будмайданчик від вулиці Лісова.

У моєму дворі під’їзна доріжка, яка тягнеться по периметру будинку від однієї арки, що виходить на вулицю Лісова до іншої, що виходить на Лікарняний провулок, який проліг між цими вулицями. В центрі двору –  дитячий майданчик: пісочниця, гойдалка, гірка. За ним  – автостоянка, що впирається в дерев’яний паркан пустиря. Найлегше потрапити на пустище – пролізти крізь щілини зламаних дощок цього паркану.

Яна мешкає за два  квартали звідси у високій новобудові, на п’ятнадцятому поверсі, в п’ятикімнатних хоромах. Та її висотка примостилася біля чотирьох поверхового древнього, але відреставрованого будинку, який , мабуть, ще до революції будували. Ось таке наше місто контрастів.

Бачу, як з чагарників на доріжку виходить Ярик, йде до лазу в заборі, за ним – Яна.

Лисий зникає з виду за кущами. Мо шнурки зав’язує. Яну закриває крона кленів. Тільки-но я збираюсь спускатися до них, як помічаю, що там, де секунду назад був Лисий, як з під землі, виростає чиясь темна постать. А Яна вже повинна вийти на відкриту місцевість, та її немає!

Щось не так!

Лечу сходами вниз. Ліфта не має коли чекати. На ходу дістаю свою залізну зброю з рюкзака і кидаю його на сходи.

Недавно зайняв перше місце на регіональних змаганнях з кікбоксингу і – друге в країні по майстерністю володіння цим японським винаходом.

Вилітаю з під’їзду, несусь мимо «форда» в який  жбурляв камінь вчора. Ніхто, походу, і не звернув уваги на розбите скло автівки.

Біжу  парковкою між авто, пролажу крізь зламані дошки паркану на пустир.

Не думаю. Дію на автоматі.

Тренер каже, що купа думок перед боєм приваблюють страх. Треба дати свідомості свободу, мозок щось вигадає, а тіло врятує, якщо обидва треновані. Тренувався три рази на тиждень, та й дома інколи. І книжки читати люблю пригодницькі думаю мозок тоді теж тренується, надіюсь, та і задніх не пасу по оцінкам в школі.

А лячно було – і за себе, і за друзів. Продираюся крізь кущі і бачу, як в заростях Лисий пручається в лапах високого патлатого мужика, у потертій кожанці та з брудним лицем. Бомж-рокер якийсь.

– Відпусти! – кричу.

Той і не думає відпускати, але мордяку в мою сторону повертає. Я на ходу підіймаю і жбурляю в неї каменюку. Влучно. Рокер відпускає друга і  розтирає кров по лицю і гучно лається. Ярик дає дьору, в цьому він спец –  часто тікає в школі від тих, над ким невдало пожартує.

А я біжу на доріжку, де востаннє бачив Яну. Чую за деревами якийсь шум. Мчу туди. Опиняюся на галявині. З усіх боків верби обплетені плющем. Крізь ті зарості і трактор не пробереться. Ідеальне місце для засідки. Скрізь валяється ганчір’я, пластикові пляшки, пакети та тхне туалетом і стовбичить тип в  заношених джинсах, рваній майці та  притискає до себе Яну, як недавно я, затуляє їй долонею рота.

Він трохи вищий, та десь на сорок кіло важчий за мене – низький, але міцний чувак. Подумки нарікаю його Гномом. Навички з кікбоксингу не допоможуть. Міг відбитися від однолітків й старших хлопців, а від кріпкого мужика – навряд.

Розкручую зброю – нунчаки. Тре завжди  діяти, а не стовбичити і тоді є шанс на перемогу, або хоч не так з ганьбишся, якщо програєш. Знов слова тренера лізуть в голову.

Поцілити в бомжа нунчаками не реально – зачеплю Яну. Але я рухаюся, роблю ними швидкі випади в боки, над головою, б’ю повітря, кручуся на місці, по міліметру наближаюся до маніяка. Той втикає на мене, як на клоуна, але з цікавістю.

Яна пручається – безрезультатно. А потім все стається швидко. Їй якимось дивом вдається одночасно вкусити бандюгу за руку і штурхнути  ліктем у живіт.

Одним стрибком долаю відстань між нами. Яна пригинається, і я впиріщую нунчаками  в  лоб бомжу.  Він хитається і з криком хватається за голову.

Яна вільна.

–Тікай!  – кричу.

Вона промайнула  повз, мов антилопа. Біжу за нею. Та щось обпікає потилицю і я цілую лицем  ґрунт – свідомість накриває щось темне і невідоме.

Глава 4

Шелестить листя між гіллям. Кліпаю повіками. Біль розколює голову, як молоток грецький горіх. Зажмурю очі, коли  знову відкриваю повільно бачу як наді мною з гілки на гілку шмигонуло щось руде. Білка? Кіт? Глюк?

Враз згадую все і підскакую, мов ужалений, завмираю і озираюся. Таж галявина. На  балконних дверях, що лежать на цеглинах – імпровізований такий собі стіл – сидить якийсь дід: дірява сорочка заправлена в спортивні штани, на ногах сандалі, сиве волосся стирчить в боки. Поряд з ним стоїть той Гном, під носом – засохла кров. Рокера не видно. За ними рятівна стежка, не втечеш.

– Добряче удєлав нас! – говорить старий. – Вражає! – роздивляється  нунчаки і наказує: – Віддай!

Гном йде до мене і протягує мені зброю. Хочу взяти, та він кидає її за спину і б’є кулаком в живіт, замахується ще, та  я через силу реагую – відводжу удар, руку пронизає біль. Гном збиває мене з ніг. У роті присмак крові, у думках – відчай.

Та раптом в мені прокидається якийсь інший я.  Тренер казав: поки не зомлів, бій не програв, навіть, якщо лежиш. Страх зник, лишилась лють і спокій. Різко підскакую.

Сиплються удари, ледь встигаю  ухилятися. Але адреналін, чи злість придають сил. А далі, як уві сні: його удари не дістають мене, мої – влучають. М’язи наливаються силою, рухи швидкі, мов у Брюса Лі. Верчусь вихором і за мить Гном лежить на землі. Завмираю. Тиша.

Через мить плескає в долоні дід. Тільки розгледіти його важко, наче в тумані. Кліпаю, і то вже не дід, а бомж-Рокер. Кліпаю ще раз.  Прояснюється. Дід – вже не дід – і не Рокер, а патлатий мужик років за тридцять. Чорна шевелюра спадає до пліч, вуса ті ж, та не сиві.  Гном теж помолодшав – на вигляд двадцятилітній пацан. Впізнав! Це двірник з того старого будинку, що біля новобудови Яни. Повз нього ранком ходжу до школи, часто бачу.

Видно добряче мене стукнули по голові.

А ці двоє втикають на мене, як на ляльку.

– З ініціацією, шмаркач! – вітає патлатий, який вже не дід. – Не думав, що стільки хапнеш.

– Він  бачить, – дивується Гном – двірник.

– Він один з нас, дурень!

– Хапнув чого? – питаю.

– Сили шкет, – либиться Гном.– А зараз тули звідси, малий! Поговоримо пізніше!

– Пізніше? Чому?Де? Про що?

– Хран пояснить, а тепер згинь! – патлатий махає  рукою в бік стежки.

І я звалюю.

Дебільний сон, з якого не виберусь ніяк, чи  реально з’їхав з котушок?

Коли проходжу повз дитячий майданчик, пілікає мій телефон.

Приймаю виклик.

– Ти де? – тремтить голос Яни.

– У дворі.

– Що це було, блін? Макс?

– Хз… Пісець повний!

– Куди ти зник? Ти ж за мною біг.

– Впав і….Твій рюкзак підібрав, – здивовано розумію, що тримаю його в руках, але не пам’ятаю, коли і де взяв. Конкретно дах їде.

– Дякую, що знайшов мене.

– Угу, – розгублено відповідаю.

Не знаю, що казати в таких випадках.

– В тебе все ок?

– Наче. Ти як?

– Жива.

– А Лисий?

– Написав, що дома.

– Це добре.

– Та яке там добре! Повна лажа! – чую як схлипує.

– Зараз же все гуд!

–  Не гуд блін! Аж думати страшно, що вони могли зробити з нами!– тихо плаче.

– Заспокойся,  –  кажу.

Не вмію я дівчат заспокоювати. В голову лізуть лиш дурні фрази з фільмів, але мовчати теж наче не годиться,  тому в такому дусі і продовжую.

–  Все вже скінчилося. Ти дома, в безпеці. Все буде норм. Не плач.

Як на диво це діє.

– Постараюсь, – її голос вже не так тремтить і сліз не чую.

– Завтра на свіжу голову розберемося. Зайдеш до мене, чи я до тебе?

– Давай в тебе. Якісь мамині  подруги до нас припруться.

– Ок, – відповідаю втомлено,– зависнем у мене.

– Макс?

– А?

– Ти… Знаю це банально прозвучить. Але… Ти мій герой. Дякую, що ти поруч.

– Та ладно, – чути це вкайф, і тільки тепер розумію чому кинувся, не думаючи, в те пекло, і кажу як є. – Якби з тобою щось сталося,  мені б було погано, дуже.

Пару секунд мовчимо.

–  Тільки зараз заспокоїлася і зрозуміла, як мені страшно, – знов порушує  мовчанку першою. – Хто вони, Макс?

–  Психи. Бомжі. Нарики якісь обкурені. Та хто завгодно, мать їх!

–  Мабуть, нарики. Дивно те все,– голос її оживає остаточно. – А, сюжет би вийшов суперський!

– В кримінальну хроніку! – бурчу, накриває апатія, почуваюся наче пробіг марафон. Щоб не впасти і не зомліти присідаю на гойдалку.

Так, питань більше ніж відповідей. І розказати їй всього ж не можу.  Не повірить, тай сам собі не вірю. Маячня якась. І тут згадую ліфт. Маячня? Так казала та істота. Хто вони? Що вони? Чому вони  напали? Чому відпустили? Чому змінили зовнішність? Чому я тут на гойдалці? Що за халепа відбувається останні дні зі мною?

– Не злись. Я Лисому напишу, щоб теж приходив до тебе.

– Ок.

– До завтра тоді, Макс.

– Давай, дзвони, якщо що!

Відбій.

В дворі без змін, наче нічого не траплялось останню годину.

Але бруд на одязі та біль в тілі кажуть про інше.

Сяк так привожу одяг до ладу. Заходжу в під’їзд. Консьєржка читає книжку і лиш з коса глядить в мою сторону.  Мабуть по тєліку серіал скінчився.

Глава 5.

Допиваю молоко, приймаю душ. Вигляд не дуже, та взагалі пощастило, що цілий лишився.

Вдягаюся і валюся на ліжко. В думках кавардак. Сил не має зовсім. Зараз би заснути. А може це сон і коли я засну тут, то прокинусь там в реальності, де  нічого цього не було. Спогади вриваються в голову, як лисиця в курник – чортів  ліфт і Йода-домовик, але то ж точно був сон і це, мабуть, сон чи реальність?

– А реальність – це що?

Я повертаю голову на звук. На більше сил не вистачає. Хоча хотілося дати драпака, але тікати з власної квартири якось зовсім не по-пацанські.

На столі сидить і махає лапами  той самий Йода з ліфту.

– Знову ти? Коли ж блін я прокинуся! Ти що за чорт?

– А я гребу? – знизує плечима рептилоїд.– Твої ж думки таке зі мною зробили.

– А хто гребе?

– Вічне питання.

– Ти читаєш думки?

– Думки  – енергія, як і я. Вважай, я і є думки.

– Що за фігня? Ти моя підсвідомість типу?

– Нє, так ми далеко не заїдемо. – Хитає зеленою макітрою. – Ну добре, пояснюю як є. А ти лежи, слухай і не перебивай. Сили бережи. Фігня,  короче, така:  цьому двору і будинку двадцять шість років. Одні будують, інші оселяються, живуть. Кожен лишає частинку енергії в цих стінах, яка накопичується і утворюється місце сили – Схрон. Він матеріалізується, зазвичай, в старе авто, гараж, кімнату, горище, підвал. Від енергії народжуються Хранителі. Після активації Схрону, енергія переходить у будинок і двір, які стають Сховищем –  акумулятором типу, що  живить це місце силою. Місто стає сильнішим, живішим, по суті воно – поєднання усієї енергії Сховищ, Хранів, Вартових, Гнилих, Блукачів, Зниклих.

– Та блін! Хто це всі такі?

– От нетерплячка в одному місці! Не перебивай! Так от. Як я казав, ти розбив скло, розкрив Сховище сили і активував Схрон сили, а сьогодні ось пройшов Ініціацію. Сховище прийняло тебе, значить ти потрібен Місту. Все просто.

–  Ага, як два пальці!

–  Тупиш.  То нічого.

–  Блін, та ти нормально поясни!

– Ти – Вартовий – охоронець міста, я Хран – бережу енергію, розподіляю рівномірно її потоки в Сховищі, а ще слідкую, щоб ти її не розбазарював. Ясно?

– Ні! А що роблять Вартові?

– Все, щоб будинок, двір, місто очистилось від гнилі.

– Сміття вивозять?

Йода закатує очі і махає трьохпалою долонею.

– Пізніше зрозумієш.

– А ті, з пустиря, теж Вартові?

– Так.  Малий Брюс він же Боря – ти знаєш де живе. А Ден, з дитсадка.

– І я стану бомжем, як вони?

– Ти станеш тим, ким станеш. Але ти вже Вартовий і це факт.

– Але мене ніхто не питав. Бути героєм круто, та це якось не правильно.

– Не питали, але Місто знає кого обирати. Ми частина його життя, а воно частина нашого.

– І що? Я ще замалий для цього! І яке він має право командувати.

– Але це ж твоє! Згадай минуле, ти хотів стати таким! Завжди за справедливість був битий, бив інших, це в тобі. Навіть подругу таку  знайшов!

–  Та нічого я не хотів. І Яна тут ні до чого. Ми просто друзі і все.

– Ага, друзі. Ти просто ще не зрозумів хто ти, ким хочеш стати. Мабуть, зрозумів би пізніше, але Місту ти потрібен зараз. Ти до цього йшов, згадай минуле і ти зрозумієш.

– Згадати? Що?

– Де ти жив, як ти жив. Пам’ятаєш?

Я піднявся і присів на ліжку,  подивився на Йоду-домовика.

– Пам’ятаю… Забудеш таке.

***

Я народився в райцентрі. Мама покинула мене відразу після народження. Їй було тоді лиш сімнадцять років. Гайнула в місто шукати кращої долі і грошей. Хто мій батько не знаю. Там, темна справа.

Дід помер, ще до моєї появи на світ. Десять років жив з бабою. Вона працювала поштаркою. Коли не допомагав їй по господарству, то тинявся з хлопцями на вулиці. Лазили в покинутих хатах, в розвалинах ферми, ганяли на веліках, халабуди будували в посадках, палили вогнища, ловили рибу, купалися. Круто було.

Я не давав ображати ні себе, ні інших. Втручався, коли бугай пресує малого, був битий, але й іншим перепадало. Часто мене обзивали чи то сиротою, хоч наче мама і була, то байстрюком. Та і мою маму обзивали по різному. Приходилось частенько битися через це.

Мама стала на ноги в місті. Зробила кар’єру – від прибиральниці в елітному масажному салоні, до найкращої масажистки, а потім і власниці свого салону. Обслуговувала якихось «ВІПів». Обзавелась потрібними зв’язками і пробилась на гору.

Це я вже тепер все знаю. А тоді бачив її рідко і не розумів чому її немає поряд. Вона вже була більше не як мама, а якась тітка мені. Та все одно тягнуло до неї. Інколи привозила іграшки, смаколики і допомагала  грошима. Та часу на спілкування зі мною не мала чи не хотіла.

А одного разу все пішло шкереберть – померла баба. Похорон пам’ятаю, як в тумані: труна, якісь люди, кіпіш скрізь, сльози – мої, мамині, чужих людей.

І от я в місті.

Пізніше мама продала землю і хату. Мабуть, це і допомогло їй з бізнесом. Спочатку жили в старому будинку, на околиці. На зйомній квартирі було тісно, на вулицях міста – дико. Мене накрила апатія, здавалося один в чужому світі.

В новій школі став відлюдником, в класі на образи не відповідав, коли били відбивався на автоматі. Якось в трьох мене завалили. Став тоді тупо прогулювати.

А мати все так же пропадала на роботі. Вихідні були, але рідко. Та ми якось не дуже спілкувались. Я в основному читав, чи грав на компі. Вона звісно пробувала наладити контакт зі мною. Та якось не клеїлося в нас.

Тинявся вулицями та дворами звикав до них і по троху почав звикати.

Раз, після уроків, трійка знову мене чекала на задньому подвір’ї школи. Але я був готовий, дістав з рюкзака міні битку (замовив в Інтернеті),  вдарив одного по нозі,  іншого  – в плече, третього – у вухо. Рухався швидко. Городські такі не повороткі. Хотів, щоб всі отримали по заслузі. Злість охопила мене, я міг їх покалічити, якби ті не розбіглися вчасно. Це жорстоко, але не жорстокіше ніж чинили вони, запевняв себе, та повного задоволення так і не відчув. Було то все якось не правильно, хоч до мене більше ніхто не чіплявся, але деякі дивилися, як на дикого звіра. А я не хотів ним бути. Короче, то все дійшло до вух директора. Городські стукачі ще ті. Розборки почалися і все інше. Наробив шуму.

Я все розповів мамі як було. Вона довго мовчала. Потім спокійно попросила, щоб пообіцяв до такої крайності ситуації не доводити, старався вирішити все без крові, якщо не загрожуватиме життю і здоров’ю. І попросити врешті решт поради в неї. Дві голови все ж кращий вихід з халепи знайдуть. Не кричала, не повчала, не звинувачувала, лиш обійняла. Я пообіцяв і тоді зрозумів, що маю справжню маму, не тільки на словах.

Ми спілкуємося на рівних – вона не вважає мене малим. Один одному завжди кажемо правду і не маємо секретів.

Потім мамині справи в її масажному салоні полізли вгору і ми переїхали в центр – у власну квартиру, хоч і не велику і не в новобудові, але набагато кращу за ту, в якій ми жили.  Я перейшов в іншу школу, де і здибався з Яриком. А щоб я мав куди дівати енергію й направляв всі свої сили в потрібне русло, вона віддала  мене на кікбоксинг. Так і призвичаївся повністю до цього нового життя. Не звичний мені раніше світ, став рідним.

І от тепер звичний світ знов змінюється.

***

Кіношний чудик з іншого світу, щось продовжує шепотіти мені.

– Місто не заставляє. Воно обрало тебе, бо це твоє. Всі Вартові такі. В тебе є призначення, як і в інших. От наприклад Брюс. В шістнадцять осиротів. Займався східними єдиноборствами, вигравав змагання, досяг вершин чемпіонства. Але  попав в секту, що використовувала вчення буддизму для маніпуляції свідомості простаків. Задурили ті гади наївні його мізки. Йшов за копійки, куди пошлють: охоронцем, вишибалою, на мітингах бився і думав, що то на благо, поки ледь не потрапив в тюрму. “Добрі господарі” витягли, відібрали квартиру, викинули з секти і знать не знають. Тепер живе в коморі для двірників й захищає народ від таких покидьків, робить все щоб їх наміри зазнавали краху. Чим менше такої гнилі, тим світліше в світі. Тобі випав цей шанс зараз. І не чекай, що будеш купатися в славі і тобі скажуть спасибі. Ні! Майже ні! Деякі подякують. І ці миті кращі, ніж тисячі подяк! Ти потрібен Місту, можливо, щоб допомогти врятувати дитсадок, аби восени він відкрився і живив район позитивом.

– А що з садком?

– Вночі Вартові пояснять. Забагато і так інформації для тебе, башка вибухне. – Тихо сміється. – Ініціація забрала купу сил, тому поки спи.

І після цих слів я засинаю, точніше – вирубаюсь.

Глава 6

Прокидаюсь о п’ятій вечора. Почуваюся добре, як ніколи,  хоч зараз на змагання їхати готовий.

Все, що відбувалося в день здавалося дурним сном. Та не довго.

Бісів зелений домовик досі сидить в кімнаті  і шариться  на моєму ноуті.

– Таки не сон.

– Ні. – відповідає домовик, чи правильніше все ж тепер називати його Хранитель – Хран. –  Іди вмийся у нас ще купа справ.

– Почалося!– злюсь я– Ні! Я нічого робити буду! Не хочу знати ніяких домових, хранів, хронів, вартових, охоронців чи хто там у вас!

– Та зрозумій. Ти вже знаєш, ти вже змінився, хочеш ти цього чи ні. І зараз ти повинен навчитися бачити Іншість, та управляти енергією. При ініціації вона тебе ледь не вбила. І якщо не навчишся нею керувати то можеш не тільки себе вбити, ай зовсім невинну людину. Ти цього хочеш?

– Що? – у башці передоз від інфи. – Ні звісно!

– Тоді не ний. Ти занадто багато увібрав сили, як кулька. Якщо переборщити – лопнеш. З нею тре поводитися обережно: брати і віддавати, бо бац – і все! Ти зумів розгледіти справжні обличчя Вартових, крізь ілюзорні образи. Тепер повинен побачити та відчути силу та бачити Іншість.

– Це брєд! І ти як на заказ, в образі Йоди, той в фільмі теж весь час про силу торочив щось, але ж то кіно, казка блін! А ти витвір моєї уяви, підсвідомості, чи що там у нас в мізках, від чого у людей часом клепки відбиває.

– То казка, а я не казка. Ти не казка і енергія не казка!  Ти побив вчора  Брюса: досвідченого бійця. Він не користувався Силою, а ти її на повну на ньому випробував несвідомо. Січеш?

– Я? – кліпаю, як баран на золоті ворота.

– Так! І ти це вже робив у снах, коли літав, бігав, як гепард, ходив крізь стіни. Там ти потроху відкривав двері у цей прошарок реальності. Просто відчуй себе і її.

– Ага, – скептично киваю, – зашибісь просто!

– Сила дається не просто, її потрібно заслужити, вірити в себе, знати навіщо вона тобі. Пробуй! Закрий очі! Згадай сни!

– Ну ок! – здаюся.

Закриваю очі.

– Прислухайся до себе, до внутрішнього себе! – шепоче несправжній магістр джедаїв.

Прислухаюся до свого серцебиття і дихання. Більше нічого не чую. Пульсує венами кров, кисень наповнює легені. Подумки торкаюсь всіх органів та м’язів. Відчуваю, як крізь шкіру виходить тепло. І згадую – подібне робив! Тілом наче пройшов електричний розряд.

Сон стає реальністю, мов відновлюю забуті навички. Очі закриті, але я щось бачу. Від мене розходяться потоки хвиль. Цим внутрішнім зором помічаю контури кімнати: на стінах вимальовуються блакитні та жовті лінії, які зливаються у зелені більш широкі візерунки. Сині та червоні лінії, перетинаючись, утворюють фіолетові енергетичні потоки. Все вирує прозорими струмками кольорової субстанції. Торкаюся її думками – вона то холодна, то тепла. Від стін будинку в моє тіло вливається сяюча зелена енергія.

Я відчуваю, як стаю легким і одночасно сильним, можу літати, високо стрибати і підіймати важке і трощити все!

В тому місці кімнати, де сидить Йода вібрує темний клубок енергії, від нього тягнуться щупальця і переплітаються з сяйвом візерунків стін, підлоги, стелі.

– Ти  відчув її, – каже він.

– Офігіти!

– Досить поки.

Одне з його щупалець торкається руки. Кольнуло там, де вливається в мене кольоровий струм.

Відкриваю очі. Почуваюся, наче відро енергетиків видудлив.

– Це – жива енергія, що утворилася від емоційних енергетичних викидів мешканців будинку, – пояснює Хран. – Твій мозок її сприймає в кольорах: блакитні течії – енергія від позитивних емоцій – це поєднання жовтих – сумних емоційних потоків і зелених – радісних. А червоні течії гніву і сині – агресії,  утворюють фіолетовий негативний потік сили. А тепер спробуй охопити своїми думками і емоціями весь будинок. Потрошку.

– Що? Це як?

– Просто спробуй, що перше спаде на думку.

– Ти не ображайся, але такий собі з тебе вчитель.

– Роби як кажу. Злийся з потоками, стань одним цілим. Енергія частина тебе. Довірся своїм відчуттям. Пірнай глибше.

– Ну. Окс. Уговорив.

Закриваю очі. Вже майже відразу бачу ту різнокольорову Іншість – думками й тілом одночасно – неймовірне відчуття, таке не описати. Відчуваю, як вливаються в мене знову енергетичні струмки. Це окриляє.

Зусилля!

Мої енергетичні хвилі розходяться  кімнатою. Сканую внутрішнім поглядом квартиру, міжквартирні переходи, коридор, сходи, ліфт. Капець. Це просто ульот. Я, мов якийсь сканер, радар, чи система відео спостереження. Так, мабуть, дивляться на світ  боги. Я бог? Та ні , це вже занадто.

Бачу різнокольорові згустки емоцій, відчуваю думки людей – від одних віє теплом і спокоєм, від інших – прохолодою, інколи хвилі вдаряються об рифи важких емоцій, деякі зовсім пусті – вакуум – мов всі почуття зникли.

В якійсь квартирі сваряться: енергія  розходиться від них, як після вибуху. Мої ментальні щупальця увібрали її в себе – мов солодкий чай запив гіркою кавою. Та враз сварка затухла. Залишилась між ними лиш прохолода. Це я виходить погасив, чи увібрав їх гнів? Але наче сам не злюся.

Ментально торкаюся всіх. Діти, старі, юні, дорослі наповнені емоціями, які вирують, або течуть повільно. Інколи вливаються холодні струмки негативу, а десь теплі потоки позитиву.

Бачу собаку, яка панічно бігає по квартирі. Аура в неї блідо-сіра.

– Страх, – шепоче десь на межі свідомості Йода.

В квартирі де собака, більше нікого.

– Перекинь думками всю увагу туди, – наказує Хран.

Пробую всі хвилі – енергетичні щупальці направити в квартиру.

Стає ясно, наче увімкнули прожектор. Відкриваю очі і вдаряюся об щось. Відкриваю очі. Іншість зникає. Бачу, що коліном зачепив батарею. Я в чужій  кімнаті. Та блін, я ж в чужій квартирі!

– Я що телепортнувся?

– Типу того – шепоче десь в голові голос зеленого вчителя.

– Крутяк!

З меблів в кімнаті стіл, диван та плазма на стіні. Роздається дзвінкий гавкіт! А ніс вдихає запах гарі!

Кишеньковий тер’єр вбігає в кімнату, ошаліло глядить, на мене, гавчить як заведений, а потім розвертається і  біжить геть в коридор.

Я за ним.

В сусідній кімнаті на ліжку  палає ноут, від якого тягнеться  кабель від “зарядки” до розетки.

Вогонь вже з’їдає постільну білизну…

Синопсис