Біс із тобою

День починався невдало – із весілля.

Клацання золотого браслета на зап’ясті я радше відчула, ніж почула. А за мить тягар ланцюжка, що зіткнувся з вогню вівтаря, сповістив про крах останньої надії.

– …навіки, і навіть смерть не розлучить вас.

Наречений, здається, теж не дуже радий одруженню.

– Підійдіть, діти мої.

Завершальний акорд королівського весілля: батьківське благословення. Ми рушили до татка. Чому натовп у церемоніальній залі заохкав і захвилювався, я второпала не відразу. Лишень, коли ми дісталися до трону, зуміла розгледіти, що скринька з королівськими регаліями – порожня.

***

Якщо ти – донька короля, на шлюб за покликом серця розраховувати не доводиться. Не те, щоби це було для мене несподіванкою, але, зізнаюся, крутилася часом думка: “А раптом пронесе, раптом, про мене просто… забудуть?”

Татку випало нелегке завдання – влаштувати майбутнє цілих дев’ятнадцяти дочок. Поки до молодшої справи дійде… втомиться предок, а то й (тьху, тьху, тьху, звісно, я татко свого люблю, хоч він і деспот-тиран) помре, передавши трон і символи влади – Rod -o coiv- і Arat tur  – найстаршій із нас. У тата, за всіх його безперечних талантів, з нащадками не ладналося:  син вийшов лише один, та й той років десять тому… гаразд, не будемо про сумне.

Розжитись більшою кількістю нащадків чоловічої статі не допомогли ні Нефритовий жезл, ані Королівські яйця. Ну, тобто ці самі Rod -o coiv- і Arat tur, які королівські регалії Світлого королівства та символи родючості за сумісництвом. Ой, і не треба мені тут казати, що правильно перекладається Жезл життя та Королівська міць. Знаю я ельфійську – мертві мови входять до програми знущань над принцесами. Тільки от палиця непристойної форми, вирізана з нефриту, і пара інкрустованих камінцями золотих яєць усім своїм виглядом вимагають вільного перекладу назв.

Незважаючи на всі старання, у королівського подружжя із завидною регулярністю виходили дівчатка. На двадцятій дитині матуся збунтувалася й заявила, що якщо татко хоче ще одного сина, то нехай сам і народжує чи шукає собі молодшу дружину. Але татові інша не потрібна. Як він каже, вони з мамою “вже притерлися”. Не хочу навіть думати, що він має на увазі.

А мені просто не пощастило. Незадовго до мого повноліття папочці позаріз знадобилося завоювати Велике Пустище – пильний степ на кордоні з Диким Полем, де немає нічого, окрім кочівників. Але придворний маг заявив, що йому конче необхідно пошукати філософський камінь у тих місцях, і тато вирішив, що простіше район пошуку завоювати, аніж ламати голову, як убезпечити мага, який поперся до лігва войовничих кочівників.

Маг у нас на все королівство один, та й той – теоретик. Тільки й може, що з ельфійськими артефактами, які втрачають силу, поратися. Підозрюю, що це не артефакти силу втрачають, а Томас – наш маг – слова заклинань перекручує, як заманеться. Ельфи стратили б, якби почули. Я його постійно виправляю, а він кривиться. Сам винен. Не треба було залишати ельфійські любовні романи на полицях, до яких може дотягтися мініатюрна дівчина. Мову я по них вивчила набагато краще за наставника.

Так, про що я.

Сьогодні день мого весілля. А ще – осіннє рівнодення, день, коли природа починає вмирати. Має рацію Утя, в такий день нічого доброго не може початися. Взагалі то він Утабрар, але це ім’я, за його власними словами, занадто пафосне для придворного блазня. Мовляв, для його зросту трьох літер достатньо.

Утя – карлик. З нього всі сміються. Але я не сміюся. З нього. Не можна сміятися з людини тому, що вона не така як усі. Я сміюся з його жартів. Вони справді дотепні, але придворні не здатні їх зрозуміти. Тому для цих бовдурів в Уті припасені кривляння та трюки з падінням на фруктовій шкірці.

А, точно. Моє весілля.

Завоювавши Велике Пустище, тато, за порадою придворного мага, вирішив скріпити новий союз шлюбом із однією зі своїх численних доньок. Вождь кочівників відмовлятися не став, незважаючи на наявність трьох дружин та сивої бороди. Та вже згодом з’ясувалося, що старий не про себе дбав, а про синів, яких у нього виявилося не менше, ніж доньок у мого татка. Щоправда, холостяк серед усієї цієї братії знайшовся лише один – Фінні, “хитрий вождь” з ельфійського. От уже не знаю, завдяки своїй хитрості він від одруження досі ухилявся, або просто заміж за нього ніхто не хотів. Нашої згоди татко, як завжди, вирішив не питати. Втім, черга все одно була не моя, і я не переймалася. А даремно.

Хто ж знав, що у цих дикунів заведено, щоби нареченій було не більше шістнадцяти рочків? А не старше шістнадцяти в татуся одна я залишилася. Та й це ненадовго. Завтра в мене день народження, тож із весіллям вирішили поквапитися. Я навіть нареченого ще не бачила, і до шлюбної ночі в нас навряд чи з’явиться можливість познайомитися ближче.

Кочівники мені не сподобалися: низькорослі та щуплі, з непропорційно великими руками та ногами – ті ще красені. Ну, я теж зростом не вийшла – це в нас фамільне. Тож, на відміну від матусі, на чоловіка згори мені дивитися не доведеться. А некрасивий чоловік – запобіжник подружніх зрад, придворні пані перебірливі.

Найгірше інше: у них заведено м’ясо їсти. А я не можу. Мені огидна сама думка вбити живу істоту заради того, щоби шлунок набити. Не впевнена, що зможу сидіти за одним столом з чоловіком, що поїдає м’ясо. Але що з кочівників вимагати: в дикунів – дикунські звичаї. Та й сусідство дається взнаки, нехай і вважається, що непроникна магічна стіна тримає кордон із Диким Полем на замку.

Тож у мене зародилась ідея від цього шлюбу відкрутитися. Проте нічого, крім втечі з дому на думку не спало. Та й я ненадовго втечу, всього на день. Завтра моє повноліття, і я вже кочівникам не потрібна стану, можна буде повертатися.

Я складала план весь учорашній день. Нічого розумного не вигадала, тільки годувальницю своїм сумним виглядом засмутила. Вона намагалася мене підбадьорити – спекла справжнісінький іменинний торт. Задмухуючи свічку, я загадала, щоб завтра, тобто сьогодні, щось таке трапилося, щоби мені не довелося виходити за цього Фінні.

Те, що слід бути точнішою в своїх бажаннях, я зрозуміла вже потім.

***

Так ось, день розпочався невдало. Зі спроби уникнути шлюбу.

Темно. У бік коле щось страшенно золоте й холодне, у щоку тисне замок скриньки з королівськими регаліями. Вусик кріплення від каменя, що випав, дряпає шкіру, але відсунутися нікуди – я потилицею в кришку сундука впираюся. Навіщо я цей камінець чіпала? Тепер на щоці подряпина залишиться. Хто ж знав, що яшма погано тримається, адже її зовсім нещодавно заміняли. Утя тоді ще ювеліра перекривлював, вставивши монетку в око на кшталт збільшувального скла. Ходив за ним хвостиком, той навіть татку поскаржився, що блазень йому працювати заважає. Тато тоді Утю з палацу відіслав. Він би взагалі всіх відіслав, аби тільки ювеліру догодити – буркотливому дідові всі заважали – але маг був потрібен, щоби налаштувати комбінацію на секретному замку, а на мене в татка рука не піднялася. Тепер розумію чому.

Жертоньки хочеться… Може, ну її, цю втечу? Спробую перевиховати свого кочівника.

Матуся ж тата відучила їздити всіх завойовувати. Тепер він генералів посилає, а сам сидить на троні. Мамочка каже: “Головне, щоб стимул правильний був.” Утя одразу зауважив, що тепер зрозуміло, чому мама татові весь час дівчаток народжує – щоб стимул був не припиняти спроби обзавестися спадкоємцем. Але Томас вибухнув цілою хитромудрою промовою, з якої ніхто нічого не зрозумів, крім того, що тато сам винен у всіх своїх дівчатках – занадто старається. Особисто я вважаю, що татко не винен, це магія ельфійських артефактів видихається.

– Ти впевнений, що шукати слід у скарбниці? – голос незнайомий, слова вимовляє уривчасто, зброя брязкає. Стражник?

– Це найімовірніше місце. І доступ є. Я б на місці… – а це Томас. – Коротше, я б насамперед тут шукав.

Голоси й кроки – човгаючі Томаса і нерівні, з пристуком, його супутника – наближалися. Падлюка маг мене вирахував. От ніколи не виходило його провести. Може не такий він і шарлатан? Витівки численного королівського потомства від придворного мага, як правило, сховатися не могли. Дивно, що він моє захоплення ельфійськими романами проґавив.

Хоча… нашого Ілае він же проворонив. Днями тато так сказав, коли вони з Томасом сварилися. Він кричав, що маг не впорався з вихованням довіреного йому спадкоємця, а Томас відгавкувався, що треба було більше уваги синові приділяти, а не стругати дочок. Полаялися вони тоді знатно, кілька днів не розмовляли, але потім татко не витримав і пробачив мага.

Знав би він, як Томас свої “пророцтва” складає – погнав би з палацу в три шиї. Здається, я здогадуюся, навіщо магу стільки ельфійських романів. Він просто бере перший-ліпший з полиці, відкриває на випадковій сторінці та перекладає фразу, на яку погляд упаде. Враховуючи пишномовність слога та любов ельфів до алегорій, душевні страждання закоханих ельфійок цілком зійдуть за мудрість.

Я визирнула в шпаринку. Томас, одягнений просто – в сорочку та вузькі штани – йшов поруч із озброєним до зубів незнайомцем. Цей узагалі зброю майже на голе тіло напнув. Шкода, взуття не видно, чим воно так неприємно цокає? Не знаю, звідки маг свого супутника витяг, не давши навіть одягнутися, але сам Томас явно вискочив із покоїв у поспіху: зазвичай він не дозволяє собі розгулювати по палацу без мантії. Ну точно мене шукають. У мага руки ходуном ходять, пальці то сплітає, то розплітає – він так завжди робить, коли нервує. І супутник його в зброю щосили вчепився.

Томас із супутником проминули нішу, в якій розташувалися ми з сундуком, і попрямували далі вглиб скарбниці. У мене серце завмерло, коли вони повз мою схованку проходили.

Сидіти тут і надалі немає сенсу. Маг скоро зрозуміє, що сундук з церемоніальним барахлом – підходящий схованок для дівчини невеликого зросту, але з великим небажанням виходити заміж. Я то частину брязкальців із сундука повикидала, але кришка все одно щільно не закривається. А поряд стоять такі самі сундуки, але нормально зачинені, тож мій на їхньому тлі просто волає: “Зазирни до мене!” Та й взагалі укриття вкрай невдале: якщо не Томас зараз, то ті, хто прийде за скринькою з регаліями, мене викриють. Ну чому мені було не залізти до будь-якого іншого з численних сундуків?

Я сподівалася, що сьогодні сюди ніхто не поткнеться. Хто ж знав, що Rod -o coiv- і Arat tur ще не забрали? Все для весілля мали дістати зі скарбниці ще вчора.

Пишна сукня та моторошна багатошарова вуаль всю ніч загрозливо біліли на дверцятах шафи, нагадуючи сильно розгодовану примару. Саван, ельфійський фасон. Пошито ельфами, які давним-давно чи пішли, чи вимерлими. Ельфи поїхали, а сукня лишилася. І нічого йому не робиться, незважаючи на всі минулі віки. Чарівної речі зносу немає: сукня сама підлаштовується під розмір своєї жертви, не мажеться. Так що заміж виходитиму в тому ж вбранні, що і всі мої сестри, з прабабкою в сьомому коліні на додачу. Ця невесела думка мене і спонукала зробити рішучі дії з порятунку свого, майже занапащеного життя.

– Охорони на дверях немає? – здивувався уривчастий голос. Повертаються.

– Немає сенсу. Магічний замок – ельфійський артефакт. Я сам його налаштовував. Нікому, окрім королівської родини, сюди без спеціальної перепустки не потрапити.

Так, і на це я також розраховувала.

Намагаючись не шуміти, я обережно вибралася з сундука й рушила вздовж стіни до виходу з підземелля. Встигла.

***

– Волосся підберемо або залишимо розпущеним? – годувальниця метушилася, розправляючи складки на сукні та струшуючи невидимі порошинки з довгих рукавів з розрізами.

– Підбирай.

Та яка різниця? Під вуаллю все одно нічого не видно. Я взагалі сумніваюся, що в такій щільній вуалі дорогу до вівтаря знайду та нареченого в натовпі роздивлюся. Хоча от його важко буде не впізнати. Кочівники наполягли на дотриманні їхніх традицій: старійшини заплетуть волосся нареченого в косиці з благословеннями: монетами, пір’ячками, крихітними бубонцями, яскравими нитками. Поверх всього цього на бідолаху нап’ють накидку зі шкір і звірячу маску. Ну хоч від весільних танців їх відмовили, зійшлися на тому, що буде лише Пісня Щастя, яку виконає хор, поки ми до вівтаря йдемо.

– Ох, не встигаємо нічого, – голосила годувальниця. – Що ж ти гуляла довго так?

– Тоді залишай розпущеними.

Ага, гуляла. Коли я, радіючи, що від мага втекла, послабила пильність, одразу ж натрапила на Утю, що виринув із ніші, яких у стінах палацу безліч. Блазень так здивувався, зустрівши мене в підземеллі, що я не втрималася й бовкнула, що збігаю з власного весілля. А цей падлюка, замість того, щоби посміятися “жарту”, узявся мене назад до покоїв відконвоювати.

З Утею я ще довго розмовляти не буду. Друг, називається. Міг би вдати, що мене не бачив. Я так і сказала, але зрадник заявив, що він не може собі дозволити, щоби мене татко з дому вигнав за втечу з весілля. Я відповіла, що цього собі тільки Томас дозволити не може – він як наставник королівських дітей за мене відповідає, а у блазня навіть не спитають. Але Утабрар був непохитний, заявивши, що я ще замала, щоби зрозуміти. Тобто заміж виходити вже доросла, а щоби найкращий друг пояснив, чому не хоче допомогти – замала?

“Кмітлива ти, моя принцесо, – цей блазень мені поклон глумливий відвісив, такий глибокий, що ковпак ледь не втратив. – Прогуляємось? Вивітримо шкідливі думки з твоєї чарівної голівки.”

Сьогодні Утя себе перевершив – таких ковпаків у нього ще не було. З цією спорудою на голові він зі мною в зрості зрівнявся. Яскраво-червоний монстр був прикрашений лише золотим позументом і китицями – жодних дзвіночків, щоб не відволікати увагу, коли Утя мене до вівтаря вестиме. Я зажадала, щоби блазень вів. Нехай усі бачать, як ставлюся до ідеї видати мене заміж поперед черги.

Блазень всю прогулянку кривлявся та сипав пласкими жартами з репертуару для придворних. Я образилася: гаразд, утекти з весілля не дав, але за дурепу навіщо мати? А перед самими дверима в мої покої Утя зупинився і, серйозно дивлячись мені в очі, сказав: “Не переймайся. Дозволь цьому дню йти як іде. Я подбаю, щоб у тебе все було добре.” Пролунало зловісно: на останніх словах голос Утабрара заглушив дзвін головної вежі замку, який сповістив, що вогонь у вівтарі запалений, і день Королівського Весілля настав.

– Ну все. Красуня, – годувальниця відступила, окидаючи мене поглядом. – Білосніжка.

Угу, Білосніжка. Зараз те, як годувальниця переінакшує моє пишномовне ельфійське ім’я – Даерна, біла зима – звучить якнайдоречніше. У цій сукні я на снігову кучугуру схожа.

– Пощастило нареченому. Гарна ти в батьків уродилась, усі на тебе заглядаються, від блазня до радника, – продовжила нахвалювати годувальниця.

Я пирснула в кулачок. Ага, пощастило. Ну, стережись, женишку. Як не вдалося відвертітися від шлюбу, доведеться брати сімейне щастя в свої руки.

***

Варто мені було ступити на килимову доріжку до вівтаря, як завило так, що палац здригнувся. Пісня щастя – це щось. Якщо взяти дюжину котів, яким наступили на, скажімо так, хвіст, і які змагаються, хто голосніше розповість світу про свій біль, буде приблизно схоже. У ролі котів – кочівники в звірячих шкурах. Я впізнала лева, антилопу (вона, здається, у цьому звіринці головує, судячи з детальності костюма – дядько навіть на ноги волохаті чоботи, що закінчуються справжніми копитами, надів) і ведмедя. Цікаво, де вони у своїх пустищах ведмедя знайшли на шкіру?

Решту не роздивилася: йдучи до вівтаря більше переймалася тим, щоби не спіткнутися. Годувальниця залишила просвіт у вуалі, щоб я могла бачити, куди ставлю ногу. Але його було недостатньо, щоби досхочу на всі боки роззиратися. Добре хоч Утабрар підбадьорливо стискав мою долоню та спрямовував мене на вірний шлях, бо весілля мало всі шанси не відбутися через те, що наречена заблукала.

Стою, слухаю цей котячий вереск, прощаюся з молодістю і свободою… Тут гуркіт, стукіт, навіть співаки запнулися. Усі обертаються, а мені в моїх спідницях і не обернутися, стою як поставили: передом до вівтаря, задом до найцікавішого.

Утя сіпнувся і ледве мене не вронив. Я зашипіла на блазня, висмикуючи пальці з його хватки, і Утя квапно відступив, змішавшись із натовпом придворних ліворуч. Співаки змінили жалісливі крики на ще жалісніші та збільшили гучність. Почулися перешептування, по мармуровій підлозі прошелестіли, наближаючись, плутані кроки.

– Якщо всі в зборі, приступимо, – Томас, який, як придворний маг, мав з’єднати молодят, при появі нареченого помітно пожвавився.

Вигляд у мага був стомлений і розсіяний, ніби він уже не тут подумки. Бідолаха. Я на півгодини запізнилася, наречений кудись запропастився – це він мав мене на вівтарі чекати, а не я його. А Томасу весь цей час довелося підтримувати вогонь у вівтарі, не дозволяючи йому згаснути, поки на нареченого і наречену не напнуть шлюбні браслети, щоби скувати їхні долі навіки. Магічний вогонь не просто розпалити. Це вимагає від мага всієї уваги: заклинання довге, і в жодному слові не можна помилитися.

Я випрямилася, скоса поглядаючи у бік нареченого. Ельфова вуаль сильно знижує видимість, але, здається, не такий цей кочівник і задохлик, як я собі напридумувала. Чи це шлюбне вбрання його робить кремезнішим? Накидка складалася з десятка шкур, не менше. Я впізнала тільки шкуру леопарда та левову, розкладену так, щоби грива утворила пишний комір. Спереду одяг випинався, і я з жахом подумала, що, схоже, мені дістався єдиний товстун серед кочівників. Сподіваюся, хоч обличчя в нього не таке похмуре, як у співаків, які його відспівують.

– Чи хтось має заперечення проти цього шлюбу? – Томас звернувся до гостей. Здається, в голосі мага я розчула надію.

Я мала, але моєї думки якраз ніхто й не питав. Тому я залишила її при собі та продовжила крадькома розглядати нареченого. На відміну від співаків, які просто накинули шкури, він був у повноцінній масці. Що за звір пожертвував для неї шкуру, розібрати було важко, але, здається, малася на увазі голова леопарда.

– Якщо ніхто не знає причин, які можуть стати на заваді цьому шлюбу… – тим часом закінчив промову Томас.

Хм. Не пригадаю я, щоб двічі належало таке запитувати. Невже маг мені шанс дає? Ні, на мене навіть не дивиться, нареченого розглядає.

– Простягніть руки, довіряючи свою долю Священному Вогню, – тремтячим голосом закінчив Томас.

Ну от і все. Ще трохи, і я стану заміжньою жінкою.

Ні, не працює магія. Видихнулася після зникнення ельфів. Бажання, загадане на іменинній свічці, не здійсниться. Хай придворний маг татку мізки пудрить, не мені. Магія пішла з нашого світу, залишилася лише в нечисленних чарівних артефактах, яких дедалі менше. Сьогодні мені “пощастило”: за один день доведеться напнути на себе цілих два.

Зі сторони це виглядає так, наче на простягнуті над вогнем руки надягають тонкі золоті браслети. Вогонь у вівтарі спалахує, лиже зап’ястя, але не завдає шкоди шкірі. А потім гасне, а браслети залишаються скутими тонким, але дуже міцним золотим ланцюжком. І все. До першої шлюбної ночі свіжоспечені чоловік і дружина один від одного й на три кроки не відійдуть. І тільки після належного виконання обома сторонами подружніх обов’язків ланцюжок зникне разом із браслетами, залишивши на зап’ястях молодят золотисті візерунки з рун ельфійських.

Клацання золотого браслета на правому зап’ясті я швидше відчула, ніж почула. А за мить тягар ланцюжка, що зіткався з вогню, звів нанівець останню надію на те, що Священний Вогонь не визнає нас з Фінні парою. Бувало й таке.

Одного зі старших братів татка Священний Вогонь так відшив. Довелося йому розлучитися з нареченою, щоби не зустрічатися ніколи – такий закон. Мати розповідала, що дядько так сильно вбивався, що відмовився від своєї черги на престол, а потім взагалі поїхав на кордон і там помер. Любив він свою наречену, з дитинства ще – вона йому кузиною приходилася. Подейкували, що навіть першої шлюбної ночі не дочекався. Можливо, це й підвело.

На жаль, ідея піти стопами незнайомого дядечка – та історія трапилася років тридцять тому, мене тоді й у планах ще не було – спала мені на думку, лише коли спроба втечі зірвалася. Так що реалізовувати її було ніколи, та й ні з ким. Не з Утею ж, справді. Блазень мене після такої пропозиції зовсім поважати перестав би.

– …навіки, і навіть смерть не розлучить вас.

Наречений, здається, теж не надто радіє одруженню, що відбулося. Під усіма цими шкурами-масками не видно, звісно, але коли між нашими браслетами з’явився ланцюжок, він помітно напружився. Чи боїться чогось? Мене? Ото сміху буде. Ну нічого, нехай боїться, легше перевиховуватиметься.

Так, а зараз – зайві думки геть. Папочка нас буде благословляти, якщо помітить, що відволікаюся, образиться. А ображений татко може відправити мене жити до чоловіка в степ. А я не хочу, хай краще Фінні звикає до життя в палаці, ніж я до кочового.

Тато не може без промови. Слухаю, намагаюся не хихикати. Він якраз до онуків дійшов. А я уявила, як ми з цим… вгодованим кочівником цих самих онуків татку робимо… І вже не знаю, сміятися чи плакати. Все ж хочеться як у ельфійських романах, а в них товстих героїв-коханців не водиться. Принаймні в тих, що до наших днів дійшли.

– Підійдіть, діти мої.

Ну нарешті! Татко закінчив з промовами, зараз дасть потриматися за Міць Королівську, огріє нефритовим Жезлом Життя по голові, і можемо бути вільними. До завтрашнього ранку нас у спальні запруть, а самі будуть веселитися.

Ми рушили до татка. Моє просування ускладнювалося тим, що на одній руці бовтався чоловік, а другою доводилося притримувати занадто довгий поділ, що волочився по підлозі. У чоловіка справа теж не дуже ладналася: він плутався в шкурах і помітно накульгував.

Товстий, та ще й кульгавий? Оце “пощастило”: підсунули кочівники, що самим не треба. Ну хоч не старий. Начебто вождь белькотів, ніби синочок – молодшенький. Дивлячись на зморщене, ніби печене яблуко, обличчя вождя, можна було припустити, що й молодшенькому насліднику рочків разів зо два більше, ніж мені. Але це ще не старий. Он, Утя теж за мене майже вдвічі старший, а він зовсім не старий. Хоча зараз блазню, що маячив за троном яскраво-червоною плямою, можна було всі п’ятдесят років дати – настільки посірілим і змарнілим виглядало його обличчя.

Чому натовп у церемоніальній залі заохкав і загомонів стривожено, я зрозуміла не відразу – все-таки, вуаль помітно заважає. Тільки, коли ми дісталися до татка, я вуаль відкинула й зуміла роздивитися, що скринька з королівськими регаліями на підставці біля трону порожня. Чоловік, мабуть, теж второпав, що щось не так. Смикнувся перелякано, назад спробував подати, але хто ж його пустить, я стояла міцно.

– Ваша Величносте, тривога! Скарбницю пограбували! – це стражники.

Ну, хто їх навчав так нахабно вриватися до зали під час церемонії?

– Знаю, – тато невдоволений. Голос лагідний, спокійний. Коли татко так говорить, краще під гарячу руку йому не траплятися. – Мені цікаво, чому вам стільки часу знадобилося, щоб це з’ясувати.

– Ваша Величносте, – стражники бухнулися навколішки. – Ви самі звеліли не стирчати біля дверей без діла. Черговий перевіряє скарбницю раз на годину, ми думали, цього достатньо.

– Ви думали? Ви ДУМАЛИ? Що взагалі сталося?

Татко починає кип’ятитися. Це не добре. Йому не можна, у нього серце. Якщо татусеві зараз погано стане, матуся потім йому таку головомийку влаштує!

– Біси, Ваша Величносте! – пискнув один із стражників. – Черговому по голові дали, він свідомість утратив. Баел з обходу не повернувся, я пішов перевірити, а там…

– Діти, бігом до опочивальні! – тато вже взяв себе в руки і почав роздавати вказівки. – Благословення отримаєте потім. Поки й без нього впораєтеся, справа молода. То що там? – це він уже до нас інтерес втратив і почав допитувати стражників.

Чоловік, почувши, що татко нас відпустив, рвонув до виходу, але не вийшло. По-перше, я в ельфійській сукні можу тільки урочисто ходити, а ніяк не бігати, а по-друге, він не врахував мою цікавість.

– Ваша Величносте, пограбували, – другий стражник підняв голову, до якої притискав просочену кров’ю ганчірку. – Зникли кубки золоті для церемонії Семи Дів, нарукавник для королівського соколиного полювання, золотий корсет Її Величності для…

– Досить, – татко перервав стражника на найцікавішому.

От не знала, що матуся має золотий корсет. Будь таке в скрині з церемоніальним барахлом – я би помітила. Цікаво, навіщо він?

– А те, що Rod -o coiv- і Arat tur зникли, ви не помітили? – вкрадливо поцікавився тато.

– Але Ваша Величносте, регалії ж забрали до церемоніальної зали…

– Божевільня, а не королівський палац! – вилаявся татко.

Цілком із ним згодна.

– Біса в скарбниці тоді ще не було, – продовжив виправдовуватися стражник.

– Як знати, ви, що скарбницю обшукали, коли скриньку забирали? – не витримала я.

– Ти ще тут?

Оо, а от коли татко кричати починає, то час кивати п’ятами. Судячи з червоного силуету, що майорів уже біля дверей, Утя теж так вважає. А прикладу розумної людини варто слідувати. Я підхопила спідниці й потягла чоловіка за собою. Той не опирався. Не впевнена, що він розуміє, що відбувається. За весь час хлопець не промовив жодного слова. Цей Фінні взагалі нашу мову знає? От сміху буде, якщо мені з чоловіком жестами доведеться розумітися.

***

– Як це зняти?

Щойно двері опочивальні за нами зачинилися, мій мовчазний чоловік заговорив. Акцент у нього є, звісно, але не такий, як у інших кочівників, ті кажуть розкотисто, на перестук копит схоже, а він кожне слово ніби проспівує.

– Само спаде, до ранку, – я з насолодою стягнула набридлу вуаль, відчуваючи, наскільки полегшало голові.

– Е-е, до ранку мене не влаштовує, – злякався Фінні. – До ранку я планую бути вже дуже далеко звідси.

Куди це він зібрався? Наші татусі ж домовилися, що ми в нашому палаці житимемо.

– Ну, тоді не відкладатимемо справу надовго, – пирхнула я, роблячи крок назустріч чоловікові.

Той сахнувся, кумедно заплутався в шкурах. Очікувано полетів на підлогу, загуркотів, мов порожнє відро. А я… полетіла слідом – зрадницький ланцюжок виявився занадто коротким.

Лежимо. Чоловік знизу, я на ньому. Маска від падіння злетіла.

– Фінні, а ти точно кочівник? – запитую підозріло.

– Я точно не Фінні, – зітхає він, спихаючи мене на підлогу. – І ось це, – “не Фінні” струшує зап’ястям, на якому красується ельфійський шлюбний браслет, – в мої плани аж ніяк не входило.

Я з цікавістю дивилася на свого супутника життя. Не старий – це тішить. Можливо, мій ровесник чи трохи старший. Не кочівник – однозначно. Шкіра смаглява, очі сяють нереально-синім, з шевелюри виглядають загострені кінчики вух.

– Ти ельф?

– Скажеш теж, – скривився хлопець, підводячись.

Я залишилася сидіти, тому піднятися у чоловіка вийшло лише наполовину. Коли ланцюжок його зупинив, “не Фінні” смикнувся, хапаючись за живіт, але не встиг.

Загуркотіло, і на підлогу посипалися: кубки золоті для церемонії Семи Дів, нарукавник для королівського соколиного полювання та дивна золота конструкція з ажурного дроту, зітканого на зразок мережива. Мабуть, це і є корсет Її Величності. А симпатична штукенція… Здається, я здогадуюсь, навіщо він матусі… Може, не віддавати? Скажімо, що не було.

– Гей! – до мене дійшло. – То це ти – той біс, що нашу скарбницю обчистив?

– Та не збирався я вашу скарбницю грабувати! – обурився хлопець. – Гадки не маю, як це сталося.

– Тобто як це, гадки не маєш? – я здивувалася. – Не можна просто так узяти й помилково пробратися до королівської скарбниці, там ельфійський замок! Його не зламаєш. А ти направду біс? Справжній? З того боку? А ріжки твої де?

– Ти мені що, вже зрадити встигла? – фиркнув біс.

Я пирснула. Смішно: біс, а жарти людські. Може, не так вже ми й відрізняємося? Гаразд, щодо рогів наші вчені мужі теж не дуже були впевнені, але…

– А хвіст у тебе хоча б є? Покажи!

Я підхопилась і кинулася до хлопця, не звертаючи уваги на сукню, що затріщала від недбалого поводження – все одно вже пляму посадила, чого до мене не вдавалося нікому. Дурні шкури, через них хвіст не розгледіти, якщо він є, звісно. А мені здавалося дуже важливим насамперед з’ясувати, чи є у мого чоловіка хвіст.

– Це інтимне! – обурився чоловік, відскакуючи настільки далеко, наскільки дозволяв ланцюжок.

– Між подружжям не повинно бути секретів! – суворо напохмурила брови я. – Чи ти хочеш, щоб я тебе стражі здала? То скандал буде: чоловік принцеси пограбував власного тестя.

– А ти не здаси? – з надією поцікавився він.

– Фінні, та як я можу…

– Сіам.

–?

– Мене Сіам звати.

Хм. А ім’я ельфійське. Дикий кіт. Я уважніше оглянула чоловіка з голови до ніг. Коли він позбувся маски та золотого барахла, захованого під шкурами, мої побоювання розвіялися. По-перше, зовсім він не товстий, скоріше навпаки. А по-друге, маска йому не так багато зросту додавала – чоловік і без неї коротуном не виглядав. А ще й хвіст… здається, не так вже й невдало я вийшла заміж…

– Не здам, якщо покажеш хвіст, – висунула пропозицію. – І розкажеш, як ти пробрався до королівської скарбниці. І як переконав кочівників видати тебе за сина вождя.

– Я не пробирався до вашої скарбниці… – Сіам збився, зустрівши мій обурений погляд. Я його, можна сказати, на гарячому спіймала, а він мені прямо в очі бреше! – Я пробирався до нашої.

Отакої. Якщо він пробирався до королівської скарбниці Дикого Поля, то як опинився у скарбниці Світлого Королівства?

– Ельфійський артефакт не так спрацював, – туманно пояснив біс.

Тобто я мала рацію, магія видихається? Отакої. Це може пояснити, як бісу вдалося подолати магічну стіну. І чому ця безглузда сукня, що підлаштовується під розмір нареченої, мені задовга. До речі, її ж уже можна позбутися!

Я рушила до шафи, на ходу розпускаючи шнурівку на грудях. Сіамові довелося тягнутися за мною.

– Що за артефакт? – обернулася до чоловіка, розстібаючи застібки на плечах і дозволяючи сукні впасти. Роздратовано потерла пляму на лівому рукаві. Це що, кров? Я до пораненого стражника не підходила, і як примудрилася забруднитись?

– А? Що? – біс у хмарах витає, судячи з погляду. План втечі продумує, чи що?

– Артефакт, – повторила я. – Як ти з його допомогою до нашої скарбниці портапив?

– Не до вашої, – Сіам закотив очі від моєї нетямущості. – Нашої. Я мав перенестися всередину нашої скарбниці. Прихопити там дещо та повернутися у той же спосіб.

– А перенісся до нашої? – до мене почало доходити.

– Виходить, що так. Не варто було зв’язуватися з артефактами, знав же, що ми з ними не сумісні. Чи це вони з нами? – сумно зітхнув Сіам. – Той артефакт дзиринчав, як оскаженілий дзвін з виводком дзвіночків, коли я у вашій скарбниці опинився. Перенапрягся від надто довгого переносу, мабуть.

– І зрозумівши, що не туди потрапив, ти все одно вирішив продовжити розпочате?

– Звідки я міг знати, що не туди потрапив? Я що, кожен день у королівські скарбниці ходжу?

І то вірно. Але невже він нічого не запідозрив, коли не знайшов того, за чим прийшов? До речі, а навіщо він туди поліз?

– Ти впевнена, що хочеш це знати? – насторожився чоловік.

– А як ще з’ясувати, що ти не брешеш щодо “не туди потрапив”?

– Символи королівської влади, – зітхнув Сіам. – Нефритовий скипетр та золоті держави. Парні.

– Rod -o coiv- і Arat tur? – я не повірила своїм вухам.

– Звідки я знаю? У мене були лише опис і вказівки, де шукати.

Ага, от воно як.

– Роздягайся, – рішуче веліла я, роблячи крок назустріч чоловікові.

Той насторожено зиркнув на мене, зашипів, наче кіт розлючений, і знову спробував сахнутись убік.

– Не на часі зараз, тобі не здається? – голосно ковтнувши, вичавив він.

– Що не на часі? – не зрозуміла я. – Шкури знімай. Ти ж під ними Нефритовий Жезл і Королівські Яйця ховаєш?

– Що-о-оо???

Здається, подив на його обличчі – цілком щирий.

– Rod -o coiv- і Arat tur, адже ти їх прихопив теж. Куди ти їх сховав? Біс із цими  брязкальцями, – я штовхнула ногою один із золотих кубків. – Але королівські регалії доведеться повернути. Хоча… і решту теж доведеться… Крім корсета, мабуть, – подумавши, додала я, запихаючи золотий мотлох під ліжко. Бо як хто зайде, ще й мене запишуть у співучасники.

– Та не брав я ніяких Rod -o coiv- і Arat tur! Скринька була порожня. Прихопив, що біля сундука валялося, і вирішив забиратися чимшвидше – до скарбниці увійшли.

– Як це порожній?

– А ось так. Не було там нічого.

– А як ти його відкрив? Там замок із секретом. В те, що артефакт схибив і замість вашої скарбниці відправив тебе до нашої, я ще можу повірити. З великою натяжкою, – поспішно уточнила. – Але щоби секрет замка у вашій скриньці був такий самий, як у нашій?

– Та який там секрет? – пирхнув Сіам. – Я надавив на сім каменів на замку, він і відкрився.

– Сім?

– Ну так, за кольорами райдуги.

– Ти щось плутаєш. Каменів шість. Жовта яшма випала.

– Я на провали в пам’яті не страждаю, – образився біс. – Каменів було сім, всі сім були на місці. Яшма також.

– Але тоді… – я почала міряти кроками кімнату, не звертаючи уваги на Сіама, що волочився за мною, – скриньку підмінили! Причому підмінили до того, як забрали зі скарбниці.

Біс відстав, смикнув мене назад.

– Ти чого накульгуєш? – одне з моїх побоювань щодо чоловіка, схоже, таки справдилося.

– Будеш тут шкутильгати, коли чоботі на три розміри менші.

Знав би він, що дівчата спеціально туфельки на пару розмірів менше носять, щоб ніжка мініатюрнішою здавалася… Мені, щоправда, це ні до чого, у мене розмір ступні, як і зріст, фамільний – крихітний.

– То зніми, чого мучишся? – пирхнула я, але біганину припинила.

Не люблю сидіти на місці. Татко каже, що в мене шило в дупі. Замислившись, я знову рвонула ходити, вронивши Сіама, який нахилився зняти чоботи. Сама, ясна річ, повалилася згори.

– Коли я ховалася в скарбниці, скринька була ще стара, та, в якій татко зберігає свої регалії, – почала міркувати я.

– Ховалася? Навіщо?

– Думаєш, тільки в тебе цей шлюб до планів не входив? – я знизала плечима. Робити це, лежачи верхи на бісові, було не дуже зручно, але поки вставатиму, розумну думку забуду. – Коли я залізла до сундука з церемоніальним барахлом, то повикидала звідти дещо, щоб місце звільнити. Ти стягнув те, що довкола сундука валялося – значить, ти там був уже після мене. Але ти стверджуєш, що всі камені замку були на місці.

Сіам кивнув.

– Отож! –я урочисто піднесла палець угору.

Для цього довелося спертися ліктями на груди біса. Той крякнув і спробував звільнитися, я уваги на його метушню не звернула.

– А яшму я власноруч виколупала, поки в сундуку сиділа. Камінь випав і в щілину закотився, я дістати не змогла.

– Ваші високості, до вас можна? – у двері коротко постукали.

Сказати, що не можна, я не встигла – годувальниця вже входила до кімнати, балансуючи важкою тацею, що ломилася від смаколиків.

– Ой, а чому ви на підлозі? – захвилювалася вона. – Я ж простирадла шовкові постелила!

– Лежи, – шепнула я на вухо Сіаму, який заворушився. – Ти ж не хочеш, щоби вона зрозуміла, хто ти? Вона скоро піде.

Біс кивнув, а потім… запустив пальці у волосся на потилиці та притягнув мою голову до себе. Я навіть пискнути не встигла! М-ммм… А мені подобається заміжжя…

– Там таке діється… – годувальниця розставляла їжу на столику, тактовно відвернувшись від “палких закоханих”, яких ми вдавали. Цілком успішно вдавали, маю зізнатися. Переривати поцілунок не поспішали ні я, ні чоловік.

– Лазутчик бісів до палацу пробрався, – продовжила годувальниця. Бажання переказати найсвіжіші плітки виявилося більшим за почуття такту. –  Маг у скарбниці артефакт знайшов, за допомогою якого біс туди поник. Вся стража носиться як підсмажена – шукають.

– Ти ідіот? – промимрила Сіаму в губи. – Артефакт у скарбниці кинув?

Микання у відповідь мало означати крайній ступінь каяття. Однак погляд синіх очей, що косили ліворуч, натякав, що справа не в каятті, а в чомусь іншому. Позирнувши туди ж, я побачила матусин золотий корсет, що валявся на видноті.
– Томас каже, що не розрядися артефакт, біс пішов би непоміченим. А так йому довелося свою присутність видати. І нехай би тільки стражник постраждав. Там таке…

Ну все. Годувальниця вдруге поспіль сказала “там таке”, отже, не піде, доки всі новини не викладе. І те, що молодята трохи зайняті, її не зупинить.

– Розповідай, – зітхнула я та сіла прямо на чоловіка, відкинувши волосся назад.

Судячи з чиху, що пролунав знизу, маневр вдався: обличчя Сіаму я прикрила.

– Ілае повернувся, – випалила годувальниця на одному диханні, склавши руки біля грудей. – Бідолашний хлопчик… Ой, а це тут звідки? – Вона помітила корсет.

– Це… я взяла. Ти не кажи нікому, гаразд? Я розумію, що не можна, не спитавши, але… – я зробила великі очі. Спробувала ще й зашарітися для більшої переконливості, але не вийшло. – Нехай думають, що біс украв?

– Нехай, – легко погодилася годувальниця. – Супостат і без того діл накоїв. Скоріше б його зловили, плаха по ньому плаче! Треба ж: хлопчика мало не вбив. Я як побачила… Рана величезна, кіски ці жахливі від крові послипалися…

– Як… – я не допетрала, про якого “хлопчика” йдеться. Стражник на хлопчика не тягнув. Швидше, на дядечка.

Але з’ясувати мені не дали – сам же “супостат” і не дав:

– Агов! – обурився він, виплутуючись із мого волосся. – Я ніяких мальчиків не вбивав! Самі тут творите казна що…

– Батюшки! Біс! – видихнула годувальниця й осіла на підлогу.

– Що ти робиш? – зашипіла я.

– Вона мені вбивство шила! – обурився Сіам.

Гадки не маю, як можна “шити” вбивство, але…

– Але ж ти вдарив стражника!

– Ну вдарив, але він збирався тривогу підняти. До того ж, я акуратний! У нього навіть голова боліти не буде.

– Бе-е-е… – годувальниця прийшла до тями та зібралася кричати.

– Т-с-с, – Сіам виявився швидшим за мене, затиснувши їй рота.

– Не кричи, будь ласка, – попросила я. – Ти ж не хочеш, щоб мого чоловіка стратили? Тим більше, за те, чого він не робив.

Розгублена від близькості біса та від мого натиску годувальниця все ж зуміла збагнути, що від неї хочуть. Очі її набули осмисленого виразу.

– От і добре, – я кивнула чоловікові, що можна відпускати. – Сіам не винен. Він, звісно, пробрався до нашої скарбниці, але Rod -o coiv- і Arat tur не брав. І точно нікого не намагався вбити. Ти мені віриш? – я не зводила з годувальниці пильного погляду.

Жінка, повагавшись трохи, важко зітхнула та здалася.

– Здорово. А тепер докладно розкажи, будь ласка: що відбувається?

– Ілае повернувся.

– Але це хороша новина, правда? Чому він… ну, це… втік? Адже я тоді зовсім мала була, ніц не пам’ятаю.

– Вони з Його Величністю посварилися сильно, – годувальниця несхвально піджала губи. – Ілае вважав, що треба зруйнувати магічний мур і завоювати Дике Поле. Що бісам не місце в світі, залишеному ельфами людям. Ось Його Величність і звелів йому забиратися…

– Ну наболтав пацан нісенітниці, то що, відразу з дому виставляти? – Сіам не зрозумів. – У нас небезпечні думки серед молоді бродять. Мовляв, ельфи пішли, щоби звільнити світ для своїх нащадків – бесів, а люди не бажають змиритися. Але хто на цей бред звертає увагу?

– Ілае здійснив замах на батька, – тихо промовила годувальниця. – Ми про це не говоримо. Його Величність заборонив. Але сказав, що сина та спадкоємця в нього більше немає.

Сіам присвиснув.

– Але тепер… Ілае покаявся та хотів повернутися. А тут… бідний хлопчик.

Нелегко домогтися від схвильованої жінки зв’язної оповіді. Але ми спромоглися з’ясувати, що сталося. Справа пішла веселіше після того, як чоловік на неї прикрикнув. Я навіть замилувалася: він у той момент дуже на татка схожий був, хоч і біс.

Ілае знайшли в підземеллі. Брат був непритомний, голова розбита – удар в низ черепа. Поганий удар, за запевненням палацового лікаря: той побоювався, що Ілае не скоро прийде до тями. Як він проник до палацу, і що робив біля скарбниці, ніхто й уявити не міг.

– Ясна річ, що, – Сіам тут загадки не бачив. – За королівськими регаліями поліз. Якщо вже один раз на батька скоїв замах… – біс несхвально похитав головою.

– Ілає не міг! Він покаявся! – заступилася за братика годувальниця.

– Звідки ти знаєш? Він же непритомний, сказати не міг, – мені б її віру в невинність брата. Щось в оповіді годувальниці насторожувало.

– Маг сказав, що йому Ілае звістку передав, просив допомогти повернутися й помиритися з батьком.

– І Томас допоміг? – сумнівно, щоб маг таке затіяв без згоди папочки.

– Каже, не встиг.

Я знову смикнулася походити – крутилася в голові думка, але в руки не давалася – але Сіам спритно перехопив мене за талію.

– Агов! Я хочу подумати! – обурилася я.

– Думай так, годі бігати, – відрізав біс.

Годувальниця зворушено посміхнулася.

– Ну дивись. Ти, коли зі скарбниці втікав, Ілае в коридорі бачив?

– Ні, крім стражника – нікого. Вже коли нагору вийшов, почув дзвіночки вашого блазня й шмигнув у перші-ліпші двері. А там костюм маскарадний приготований – і нікого. От я й перевдягнувся. Вирішив, як у маскарад, то зможу піти непоміченим, змішавшись із ряженими.

– Точно що маскарад, – мені стало смішно. І цікаво: – А чому не втік, коли помітив, що щось не так?

– А мені дали? – море щирого обурення в голосі. – Чоловіки вдерлися до кімнати та навіть слухати не ставали – кудись поволокли. А коли до зали заштовхали, то й тікати нікуди стало. Хто ж знав, що там таке, – Сіам трагічно брязнув ланцюжком. – Я б із боєм до виходу проривався…

І чому мені зараз прикро це чути? Я ж теж від цього шлюбу відбивалася, як могла.

– Стражники, які зчинили тривогу, про Ілае нічого не казали. Але вони не могли не помітити тіло – там один коридор усього! Значить, Ілае по голові стукнули вже коли нас з тобою побрали, – зраділа я.

– Я відразу сказав, що це не я.

– Я тобі вірю, але треба, щоб усі повірили. Ще б довести, що регалії не ти взяв. Ти проник до скарбниці після того, як я звідти вибралася, і до того, як за скринькою прийшли. А підмінили її саме в тому проміжку, отже, можна на тебе списати. Особливо, якщо ті, хто ходив за скринькою, зможуть пригадати, що бачили кинутий тобою артефакт переміщення. До речі, а вони зможуть?

– Мабуть, – Сіам замислився. – Я його недалеко від сундука викинув.

У мене руки засвербіли чоловікові ляпаса відвісити. Ну як можна бути таким необачним?

– Може скриньку ваш Ілае підмінив? – із надією спитав біс. – Раптом він не помиритися хотів, а вкрасти символи влади, щоби престол захопити? Мій замовник по наш бік стіни так і планував.

– І ти, знаючи це, погодився?

– Так, – Сіам гордо задер голову. – Якби ти знала, що творить наш король!

– Нууу … – я замислилася. Питання поваги до королівської влади, хоч би якою вона була, ми обговоримо потім. – До скарбниці Ілае зайти міг – Томас казав, що налаштував вхідний артефакт на всіх членів королів… – Я осіклася, – ської родини.

– Щось не так?

– Все не так! Я чула, як Томас це казав, коли ховалась у скарбниці. Я пішла, а маг із супутником там залишилися. Я тоді злякалася, що вони мене ловити прийшли. Але ж ніхто й не дізнався, що я збігала. Ну, окрім Уті, але він би не видав. Ти не здіймала тривогу, коли мене вранці в кімнаті не застала? – обернулася я до годувальниці.

– Як можна? – жахнулася вона. – Я ж розумію, дитинко. Страшно за кочівника незнайомого виходити. Тобі треба було побути на самоті, подумати.

– Я знаю, як Ілае у палац потрапив! – я підстрибнула, піддавши потилицею в підборіддя Сіамові, який продовжував мене обіймати. – Він нареченим перевдягся. Це пояснює маленький розмір взуття – адже у кочівників ноги навпаки надто великі для їхнього росту. І те, що справжній наречений досі не з’явився. Адже не з’явився? – уточнила я в годувальниці.

Та похитала головою.

– А Томас, напевно, з ним заразом – тому на церемонії одруження маг дивний був. Нервував, двічі перепитав, чи немає заперечень проти шлюбу. Чекав, що Ілае розкриє, хто він? І коли одруження відбулося, маг був дуже здивований.

– Якби нареченим був Ілае, вівтар не повинен був вас з’єднати, адже ви брат і сестра, – закивала годувальниця.

– Ой, правда? – зраділа я. Те, що я ледь не вийшла заміж за свого брата, лякало навіть більше, ніж чоловік-кочівник. Або біс.

– Правда. Дядечку вашому не дав, хай нареченою і була кузина, а не рідна сестра. І правильно – нічого хорошого від їхнього зв’язку не вийшло.

– А що вийшло? Я думала, що вони просто розлучилися назавжди.

– Дитина…

– Дитина? – а ось це цікаво. У нас є невідомий член королівської родини?

– Це таємниця, – поутпилася годувальниця. – Я поклялася.

– Ну як хочеш, – удавано байдуже знизала плечима я. – Але май на увазі, що Томас скриньку не підміняв. Коли вони із супутником зайшли до скарбниці, скриньки при них не було. Я роздивилася. Томасу немає сенсу підміняти скриньку, він міг її просто відкрити – маг комбінацію знає, налаштовував після ремонту замку. З ним був один із кочівників, антилопа – я чула, як цокали копита, прироблені до його чоботів. І якщо вони шукали не мене й не за королівськими регаліями прийшли… Вони вирішили, що Ілае у скарбниці! Напевно, кочівник не знайшов “нареченого” в його кімнаті. Схоже, Ілае всіх обдурив, навіть мага, якого попросив допомогти помиритися з батьком. Брат знав, як виглядає скринька з реліквіями, і міг замовити підробку. І те, що комбінацію замка тато змінює час від часу, він теж знав – це всі знають. У відсутності інших неврахованих претендентів на престол, єдиний, хто мав і мотив, і можливість провернути підміну – це Ілае.

– Але хлопчик не міг … – годувальниця знову почала заперечувати.

– Але він опинився біля скарбниці пізніше… – почав Сіам, але був зупинений моїм гострим каблучком, що вп’явся в його босу ногу.

– Але більше нікому, – з натиском сказала я. – Якщо хочеш відвести підозри від Ілае, треба знайти іншого підозрюваного.

– Амара під час пологів померла. І взяла з мене та акушерки клятву, що нікому не скажемо, а дитинку віддамо до добрих людей, ближче до палацу, – зітхнула годувальниця. – Усе сподівалася, що ваш дядечко повернеться й прийме сина. Але він не захотів, як дізнався, що… Амара корсетами перетягувалась, щоб ніхто не помітив животика. Може це вплинуло, а може, що від брата народила. Дитина вийшла слабкою і хворою, вона так і не виросла…

– Утя, – ахнула я.

Годувальниця кивнула.

Ні! Простіше повірити в підступність рідного брата, з яким я майже не знайома, ніж у те, що найкращий друг, дивлячись мені в очі, виношував злочинні плани. Але що блазень робив у підземеллі, коли виловив мене? І до чого були його слова, щоб я не переймалася? Чи не до того, що Утабрар довідався про план із поверненням брата, і поспішив діяти? Утя не знав секрету замку, але він крутився біля ювеліра, встиг вивчити скриньку в усіх деталях і міг замовити її копію.

Підмінивши скриньку, можна було не поспішати, зламуючи замок. Крадіжку спишуть на Ілае. І вже після того, як брат буде засуджений і повторно вигнаний, а то й страчений, можна й трон вимагати, погрожуючи Нефритовим Жезлом. А можна стати рятівником, який зумів повернути символи королівської влади. Знаючи татка, як знає його Утабрар, можна було розраховувати, що в нагороду блазня додадуть до списку спадкоємців престолу, наплювавши на незаконнонародженість. А Утя в цьому списку далеко не останнім виявився би.

Я згадала, що ковпак у блазня сьогодні був особливо величезний – під таким легко можна сховати скриньку, поставивши її на голову. Незручно, але це дрібниці. Вперше я зірвала справу, зустрівши Утю на шляху до скарбниці. Але він міг повернутися згодом і повторити спробу.

– І все одно щось не сходиться. Не міг блазень це зробити!

– Чому не міг? Я чув дзвін, коли з’явився в скарбниці, пам’ятаєш? Це могли бути колокольці з ковпака блазня, а не несправний артефакт. Точно такий же дзвін я чув і біля кімнати твого брата.

– Сіам, я тебе люблю, – я повернулася до чоловіка з наміром його поцілувати. Той відсахнувся. – На ковпаку Уті сьогодні не було дзвіночків!

– Звідки ми знаємо, що бісу дзвіночки не почулися? – напохмурилася годувальниця.

Жінці явно сподобалася думка зіпхнути все на блазня – вона не схвалює мою дружбу з Утею.

– Я на слух не жаліюся! – обурився Сіам. – Був дзвін. Великий дзвін і багато дзвіночків.

– Великий дзвін? Ти впевнений? – я стрепенулася. – Утя тоді точно не винен, він у цей час мене проводжав, щоб не втекла. Ми не прямо до моєї кімнату пішли, спочатку галереєю погулялися. Утабрар дивний був… Ніс усіляку нісенітницю, на себе не був схожий.

– А чого дивуватися? Закоханий Утя в тебе. Давно вже. Та виду не подає, знає, чим для його батьків таке кохання закінчилося, – піджала губи годувальниця.

– Ой, – я почервоніла до кінчиків вух.

І як я тепер блазню в очі дивитимуся? Але ж і справді… Я пригадала його ранкові слова, які мене так налякали… і пляма крові на лівому рукаві ельфійської сукні… Здається, всі шматочки загадки стали на місце, крім одного – дзвіночків.

– Поруч з Ілае, бува, не знайшли ковпака?

– Чого б це? – здивувалася годувальниця. – Ой. Думаєш, це Утя його…

Я сумно кивнула. Здається, я в цьому певна.

– Скринька вкрав Ілае. Його не було в кімнаті вранці. Відразу потрапити до скарбниці не вийшло: Томас із кочівником випередили, правильно зрозумівши, куди попрямував брат, але не вгадавши з часом. Ілае почекав, поки всі покинуть підземелля, спокійно зайшов і підмінив скриньку. Твоя поява, – я обернулася до Сіаму, – сплутала карти, і йому довелося причаїтися в скарбниці, чекаючи, поки ти підеш. А потім прийшли за скринькою, ти біля дверей тупцював… Вибратися в Ілае вийшло тільки після того, як ти стражника по голові стукнув. Але ти знову завадив: примудрився потрапити саме до його кімнати. Ілае туди й прямував, але не встиг – ти зайшов першим. Ну, а потім, коли тебе забрали… Він зрозумів, що план майже провалився. Я так думаю, він хотів залишити скриньку в кімнаті та піти на одруження як наречений. Ілае не ризикував – він був у курсі дядькової історії та знав напевно, що вівтар не з’єднає брата з сестрою. Запідозрити нареченого у крадіжці складно, а потім можна було б спокійно поїхати геть – все за традицією, не з’єднав алтар – то й не з’єднав, ніхто ні до кого не в претензії. Ну а потім… Маючи Rod -o coiv- і Arat tur, та ще й заручившись підтримкою кочівників, у довіру до яких він втерся, брат міг би змусити татка поступитися йому престолом. Адже символи родючості не тільки королівській сім’ї розмножуватися й плодитися допомагають, вони – запорука процвітання всього королівства. Татко не поставив би особисту гординю вище спільного блага. Зрозумівши, що місце нареченого зайняв інший, Ілае вирішив тікати, поки всі зайняті церемонією. Але Утя… Він пообіцяв мені, що “подбає, щоб зі мною все було добре”. Здається, він просто вирішив позбавити мене небажаного нареченого.

Я підійшла до шафи, до якої запхала зім’яту сукню.

– Ось, – я показала пляму крові на лівому рукаві. – Часу було замало, Утя не встиг відмити руки від крові Ілае. Блазень нервував, поки вів мене до вівтаря, а коли церемонія відбулася, у нього було таке обличчя, ніби це його заміж за невідомо кого видали, а не мене. Коли розкрилося, що скарбницю пограбували, він втік із церемоніальної зали раніше за нас. Думаю, вирішив підкинути тіло брата до підземелля, щоб убивство списали на біса.

– Але Ілає не помер! – годувальниця сплела пальці в жесті, що відганяє пристріт.

– Пощастило, – погодилася я. – Або Утя не хотів його вбивати, просто вирішив зірвати весілля. А завтра кочівники від мене вже відмовилися б. Я й сама хотіла втекти до завтра, про що блазень знав – я йому розповіла… Ходімо, – я рвонула до виходу з опочивальні.

– Куди? – сполошилася годувальниця. – Ти не вдягнена, дитинко!

Я поспіхом накинула плед – все одно, в рукав сукні Сіам із ланцюжком не проліз би – і критично оглянула чоловіка. З такою помітною зовнішністю його перший зустрічний стражник на багнет підніме й не подивиться, що до біса принцеса прикріплена. Довелося Сіаму знову маску надягати.

***

– Немає ніде, – я втомлено притулилася до стіни.

Ми обшукали всю кімнату, в якій поселили мого “нареченого”, а за сумісництвом, брата.

– Це ж добре, – Сіам сперся об стіну поряд з моєю головою. – Якби скринька опинилася тут, я не зумів би довести, що не крав королівські причиндали.

Я пирснула і спробувала ткнути чоловіка кулачком у бік. Не досягла успіху – була перехоплена.

– Те, що в скарбниці був Ілае – це ж тільки мої слова, – пояснив він, не випускаючи мою руку й дивлячись прямо в очі. – А тому, що там був я, є докази. Я міг залишити скриньку тут, коли вирішив видавати себе за нареченого.

Ой, і справді. Це я не врахувала.

– Але скриньки тут немає, – видихнула полегшено. Мені чоловік починає подобається, не хочу, щоб його стратили.

– Де б вона не була, її знайдуть. Стражники обшукують кімнати, – подала голос годувальниця. Треба ж, а я й не помітила, що вона за нами попленталася.

– Обшукують? – я ляснула себе по лобі. – Знову не врахувала. Цього ж слід було очікувати. Тоді… Здається, я знаю, де шукати скриньку. Її не виносили зі скарбниці. Корсет! Його не було в тому сундуці, в якому я ховалась. Але він валявся поряд. Виходить, Ілае просто переклав справжню скриньку до іншого сундука! Навряд чи комусь спало б на думку, що скринька скарбницю не покинула. А коли з обшуком кімнат гостей закінчать – тоді можна й повернутись до скарбниці, забравши вкрадене!

– Геніально! – захоплено блиснув синіми очима Сіам. А потім… нахилився ближче й шепнув: – “Від такої розумної дружини я б і добровільно не відмовився…”

“А я й досі не впевнена, чи вдало вийшла заміж, – прошепотіла у відповідь. – Ти так і не сказав, чи є у тебе хвіст…”