Дім з Зеленими Дверима

Того року хліб видавали по талонах – не більше одної буханки на дорослу людину, по половині – на дитину. По молочному господарству вкотре вдарив вірус «НАХ2037» й якому ми, журналісти дали назву « відкинь копита». На додачу, падіння супутника на столичні дачі підігріло злість голодного тілом й втомленого душею народу.  Як і зазвичай після подібних подій всі три газети, ( уявляєте, яка нині «багата і різнобічна» журналістика!) що їх в Україні прозвали « трьома катами правди», отримали завдання завалити читачів статтями які вгомонили б «норовливих», які потроху збігалися на бунт під Радою. Троєщенські Нетрі так взагалі подуріли – третій день всі ракетобудівні заводи стоять, так хоч одна радість – дихати легше! Та уряд дав ясно зрозуміти – таке щастя екології їх не радує. Вид пропаганди: «Глядіть як  чудесно і нас всюди пахне лайном, а не сіркою, як минулого року, а середній рівень радіації зменшився  на 3 мікроренгени  – з 45 до 42мкР в годину!» – вже не діяв. Тож всю тяжкість підтримання порядку й придушення суспільного невдоволення на себе брала тактика « Пекло на виворіт!» – з гордістю зазначу, що і цю назву вигадали в нашій редакції. Схема була проста – коли люди думають, що їм погано – покажи наскільки гірше може бути! Заголовки типу « В столиці застрелили трьох, а у Одеській області під час масової  пожежі згоріло три тисячі» – вдало тиснули на людське підсвідоме вміння порівнювати й  бунтарський песимізм замінявся страхом, а страх паралізував і втихомирював. 

Тож передчуваючи неминучість відрядження, я попрямував в кабінет головного Редактора.

Федір Сергійович сидів без сорочки, в одній білизні, закинувши ноги на стіл і  демонструючи головну ознаку заможності в наш час – огрядне черево, кожному, хто до нього заходив. Я був певен, що якби сюди вирішив завітати президент – Федір з поваги максиму штани одягнув би.

–         О! Мій працівник року заявився! Я подарував тобі вже три будильники – до біса , поверни мої гроші, запізнюка безсоромний! –  Федір любив коверкати, вигадувати чи  переробляти слова на свій манір.

–         Нездоровиться щось. Раніше четвертої ранку сон не приходить. –  Федір кинув на мене короткий погляд, погладив розкішні вуса й далі продовжив гортати газету конкурентів, а заодно найнаціоналістичнішу пресу на всю Україну –  « Бандеряче око».

–         То все спека і радіація, синку! Візьми два вихідних, сходи на природу – я чув вперше за десять років у Дніпрі води по шию набралося! Таке треба побачити! Ти хоч раз в житті бачив річку, справжню річку, а не багно заросле очеретом?! От я минулого року з дружиною… – така пропозиція мене здивувала.

–          Це мені не допоможе – у мене погано з самообманом. Глядіти на стрічку каламутної води і вдавати, що це прекрасно і має сенс – вище моїх сил! Та  й працювати хто без мене буде? Тут пів газети на моїй писанини ні тримається!–  почасти це була правда, а почасти я  боявся залишитися один. В тиші. Вже другий рік я працював без вихідних. Без жодного. Писати хоч щось, чим більший абсурд треба було видати за правду, чим тяжчим було завдання  тим кращим воно було для мене. З дня, коли хвіст ракети випадково приземлився не в зазначеному місці, а на дім моїх батьків, де тоді ще й гостювали моя дружина з донькою, я тільки письмом і міг приглушити думки.  – Федір зморщився, махнув на мене рукою і сказав  з награною суворістю :

–         Тоді підеш працювати.

–         Куди їхати і  про що строчити? – запитав я без зайвих дрібниць.

–         Поїдеш у Вітрівку – не село, а подарунок – там маніяк за рік вбив трьох жінок, блискавка спалила дві хати, а головне там така спека, що скоро всі поля стали згарищем, скоро каміння плавитися почне!

–         Те ж мені диво – в нас так по всій країні!

–         Ой, не шмургинькай мені на мізки! З’їздь у Вітрівку, це з годину Одеською трасою звідси, подивися як там погано, а напиши що в десятеро гірше, не мені тебе вчити!

–         Чекай, а це не біля Черкаського кратера?

–         Ага, тамешеньки! Ну, пішов, пішов!

Розвідавши про Вітрівку більше, я дізнався що там ще є такий собі «Дім з Привидами» і вирішив що буде непогано зібрати про нього матеріал для наступної статті – такі історії теж добре відволікають і розважають публіку.

Старий електроавтобус, з поржавілими сонячними батареями на даху, висадив мене серед справжньої пустелі – всього година їзди від Києва і геть інший світ з власним мікрокліматом. Усі околиці біля Черкаського Кратера  нині мало чим відрізнялися від Сахари.  Я я обходив усю Вітрівку – лабіринт з кількох сотень жовтих, обтесаних піском хат, наслухався старечих теревень й пліток, зробив заміри температури і радіації – обоє зашкалювали, придумав як в статті перетворити це місце в пекло на землі й лише на заході звільнився для відвідування страшного будинку. « Саме час поглядіти на привидів, вірніше на місце, куди їх доведеться поселити». В надприродне я не вірив з років дев’яти, тож безстрашно покрокував Мертвою вулицею, всі будинки на якій постували, шукаючи за описом місцевий саме Дім з Привидами.

На  лавці біля дороги сиділа стара бабця, проте вбрана дивно – так носили мабуть зі сто років тому.

–         Вибачте, а ви не підкажете, як пройти до ….

–         А, і ти туди ж! Журналіст? – її погляд вп’явся в мене, наче вона була мисливцем, а я лише жертвою. Вона вимірялася, прицілювалася доки я стояв мовчи, не здатний відповісти на найпростіше запитання, яке мені могли б задати.

–         Т-так…

–         Багато ж вас тут нині розвелося! Людей  навіть в страшні часи треба годувати не тільки хлібом, а й видовищами. Привидів шукаєш?

–         Т-так… – моя гарно поставлена мова  перетворилася на заїкання. Від незнайомки віяло впевненістю, силою. ЇЇ  лице, замасковане зморшками під старість було сповнене молодечої енергії.

–         Здалеку?

–         З Києва.

–         Ах, так. – мовила вона, наче чекала мене.

–         То де я можу…

–         Знайти привидів? Хіба в своїх кошмарах! – якби довелося обирати між товариством привидів і поглядом цеї жінки, я б охоче вибрав перше.

–         Але я можу показати тобі дещо краще. Тільки після цього ти навряд чи захочеш писати свої дурниці. – я відчув, що треба йти геть. Але не зміг. ЇЇ погляд приковував і вів за собою, з першої хвилини як її побачив – вона уже мала наді мною владу.

–         Сюди –  мовила стара. Я  потрусив головою, намагаючись прийти до тями – тепер ми стояли навпроти кам’яного дому, оточеного зеленим садом.

–         Ходімо, Дім чекає. –   Мої ноги самі попрямували до будинку.  Я мов витав у дурмані. Повітря в середині виявилося таким свіжим і прохолодним, що мене пройняло тремтіння. Дерев’яні  меблі прикрашені різьбленням, стіни завішані килимами, піч, від якого віяло теплом –  все було схоже на декорації до старовинного фільму.

–         Що за…

–         Тут гарно, правда? – запитала темноволоса дівчина, сміючись.

–         Хто ви?

–         Я привела вас сюди, невже так швидко забули?

–         Але …

–         О, не дивуйтеся, у пене багато амплуа! Звіть мене Лізою. А це а це – мій дім, Дім з Зеленими дверима!

–         Ви привид? – вона засміялася.

–         Я жива. – тепло її руки переконало мене у цьому.

–         Не питайте зайвого!  В нас часу  до заходу! Ходімо! Ви прийшли пізно, а в гості я запрошую лиш раз!

Ми вийшли через Зелені двері, я не впізнав села – ні пустелі, ні спеки, всюди зелень, діти в старовинному одязі грали в м’яча, якась жінка гнала корів вулицею, а три дівчини, що сиділи на лавці під домом привітно нам помахали. Спів птахів, шелест листя, трава під ногами це здавалося мені раєм, для якого я народився запізно. Та намилуватися не встиг. Ліза знову завела мене до будинку, а коли ми вийшли вдруге –  світ змінився : діти  сміючись гляділи в  смартфони, що їх вже тридцять років мають тільки багатії, мимо проїхало авто залишивши запах бензину, що його я не чув з дитинства, але все  було таке ж яскраве  і зелене. Втретє – була зима і сніг, який я бачив лиш у фільмах. Вчетверте – Ліза показала мені зливу, що такої на моє життя ще не припало, п’ятого разу я побачив мені світ розмальований осінню, де  діти тішилися кидаючись опалим листям. З кожним виходом я відчував, як оживаю, як проживаю життя, втрачене всіма нами, людьми 22 століття.

Та ось за дверима знову виявилася пустеля. Ми сіли на лавці. Вона знову була у подобі старої.

–         Як ти це робиш?

–         Це не я, це Дім. В ньому вміщується  моє життя, мій окремий світ, але хто сказав, що через одну історію не можна виразити й мільйони інших?   Та зрозумій правильно – це не якась там машина часу, появу якої передвіщали сотні фантастів, це не просто міраж, видіння чи сон! Ні, це цілий, окремий світ,  зітканий з різних епох, століть,  поєднаний головним,  на чому все тримається – спогадами!

–         Наче окремий вимір?

–         Вимір?  Не знаю…. Та гадаю те, що ховається за Зеленими Дверима не можливо виміряти. В ньому нема ні часу, ні простору, але водночас час і простір з’єднані тісно, як ніде інакше!

–         Те, що я бачив – це були спогади?

–         Щось породжене ними.

–         А як давно ти тут, скільки ти живеш

–         Мені років? Я бачила світ ще живим. Вважай, я старіша від Смерті. Це місце дає мені силу, а я даю йому кожну хвилину свого, щоб воно відродило їх для мене, зберегло у вічності. Але з моменту як я втратила усіх, кого любила й замкнулася тут, я не знаходжу нових спогадів, я лише згадую – а це не можна вважати за життя. Проте піддатися кінцю не в моєму праві –  адже доки я не вмерла, не вмер й той Зелений світ, ті, з ким я кидалася листям, грала в сніжки, з ким сміялася сидячи на лаві, чи катаючись на авто. Це дар, від якого не можна відмовитися.

–           Але чому показала це мені?

–         Бо ти цього потребував. Ти хотів побачити, що втратив, а побачивши – знайшов. І хай ти не повернеш людей, але й не застрягнеш у спогадах на вічно як я. – вона поглянула на мене, посміхнулася. 

Після того я кинув роботу, й почав писати про світ, який ми втратили, але у світ в повернення якого  я повірив.