Сотня

Холодна вогка земля пробивала до дрижаків. Сашко сидів скручений у неглибокому окопі та глипав на кулемет. Ще на початку війни вкрав його у німців, коли ті понапивалися вночі.

— Сашко, — почув тихий шепіт молодшого з Дудчаків. — Думаєш червоні нас не найдуть?

Зирнув через темінь на гайок у якому засіла їхня чота та відповів:

— Ой не знаю, Димко. Як їх пару тисяч, то скрушно буде нам. Того й давай сидіти тихо, як сотенний наказав.

Надалі ховалися мовчки, позводивши очі на схід сонця. Аж тут почулися голоси з лісу. Щось таке дурнувате голосять і тільки викрики «Ура» та «За родіну» можна розібрати. А поміж них постріли, що хіба годяться для хворої розваги.

Стиснув Сашко сильніше зброю. Боровся із нутром, щоб не виглянути та дивись гурт куль в більшовицькі пики не відправити. Стримався, припав до землі, як наказали. І от вже чавкання болота поряд та хрускіт гілля. Вийшла з лісу лава червоних. Базікають щось між собою та в гайки не заглядають.

Зиркнув на Димка та його старшого брата Романа. Лежать настрашені та трофейну зброю напоготові тримають. В самого аж нерви заграли. Але не встиг ще добре злякатися, як вороги пройшлися та й десь зникли, не розгледівши сховку.

Час потроху скрапував, як вода із клаптів весняного снігу. Вже й за тишею та під сонечком почало клонити до сну, але знову почулися крики. Злість, що вони породжували, бадьорила. Від червоних летіли безадресні образи та прокляни. Диким гулом вони наближалися до гайка. Йшли прямісінько на сховок упівців.

Приготували зброю та із грудкою страху в горлі чекали команду.

— Вогонь! — вибухнув голос сотенного.

Мов з-під землі виросло півтори сотні бійців. Засичали вогнепальні змії, плюючи металеву отруту. Сашко провів кулеметом — більшовицька лава впала замертво. І лише поранені небораки, які потроху прощалися з життям, зрозуміли, що з ними сталося.

З посмішкою глянув на друзів. Серце калатало. Якусь мить оповиту успіхом вони подумки святкували перемогу. Та за тишею почулися крики. З лісу виникла ще одна лава.

— Вогонь!

І все повторилося. Сашко міцно взяв зброю, щоб черга мимо не пішла. Та й інші стріляли влучно, економлячи набої. Наче бездумні тварини, ще півсотні червоних полягло на холодній землі. Парубок заворожено дивився на ряди померлих ворогів. Зморщився, стиснув зуби в боротьбі із люттю. Але ж будуть іти так, доки трупи своїх не перегородять шлях.

Сховався назад в окоп та поглядає на інших. Ромко заряджає рушницю, а Димко глипає то на пістолет, то на вбитих більшовиків. Тільки звівся на ноги, як брат його зупинив:

— Не лізь, дурню, — суворо сказав Роман.

 Сашко видихнув з полегшенням. Рудий Димко в них був, як талісман, наймолодший у сотні. Як помирати, то хоч не через власну дурість.

— А лізли ж бездумно, — промовив Сашко те, що у всіх крутилося в голові.

Роман дістав з клунка флягу, водою трохи прополоскав у горлі переляк та  промовив:

— Та маленько ми їх провчили. Далі скрушно буде, бо третій раз таке не пройде.

Поховалися червоні хто куди та давай стріляти гуртом по упівцях. Кулі свистять над головами, розривають крони дерев на тріски. І хотілося відповісти їм рівнозначно, але й носа не висунути з окопу. Час плив і все більше та більше пострілів гризло повітря. Сходилася з лісу до бою вся більшовицька нечисть.

— Оточують! — ледь розчув за гулом крик Романа.

Сашко глянув на дуб поряд, полупаний кулями з усіх боків, та потер лоба. Зажмурив очі, а в голову полізли спомини, як малим колись попав у повінь. З усіх боків давила вода та несла потоком до загибелі. Врятувався тоді, на відміну від сестрички. «Янгол вдруге од такого не врятує», — повторювала тоді бабця, научаючи розуму.

Відчув, як шарпають за плече.

— В наступ лізуть! — скрикнув Димко та заходився стріляти.

Зігнувся, щоб не зловити кулю, висунув один пістолет і бахкав так навмання. Цього разу червоні перли зрубом, а не навпростець через галявину. Сашко закричав та вискочив з кулеметом. Застрочив та й інші підхопили цей порив. Відправили на той світ першу лаву, а за нею ще одна. І нові підпирають.

Вже Димко кулемет помагає перезаряджати, а вони все пруться та пруться по трупах своїх побратимів. Повів дуло вліво, прикриваючи сусідню чоту, як справа більшовики вже перед носом. Пара навіжених пробігла таки поміж дерев та скочило в окоп. А зрубом все нові біжать, що й голову не повернеш. Сашко тільки зиркну вбік, як бачить Роман в рукопашну тягається з одним червоним, а брат його вицілює з пістолета інших, що прорвались.

І ще трохи та став би молитися Богу, та збоку вже неслися хлопці із резерву, яких направив Василяшко. Гарматами б’ють, кулеметники стріляють на ходу. Більшовики оторопіли та хто зумів утік зрубом назад до лісу.

Сашко сидів гризучи кусень хліба. Втомлений від нелегкого бою, він радістю від успіху заганяв страх поглибше. Тепер в окопах було зовсім мало місця через новоприбулі на позиції ланки.

— Ромко, ти як там? — запитав, побачивши, що товариш тримається за бік.

Той зависнув дивлячись на тіло червоного з яким тягався в рукопашну та й харкнув на нього спересердя.

— Зачепив мене штиком, — показуючи скривавлену руку, пробурмотів він. — Та й нічогенько так. От погань.

Димко побліднув, але й слова не впустив. Чув важке сопіння брата, промовисте саме по собі.

Знову посипалися постріли. Більшовики вже в атаку не йшли, але куль не шкодували. Виглядали кожен клаптик ворожого тіла та норовили в нього влучити. Обіднє сонце хоч трохи зігрівало, але світлом городило шлях до відступу. Тільки висунься та й під ребра гостя пекучого зловиш.

І так час плив до вечора крізь гуркіт кулеметів і гвинтівок, приправлений бувальщиною від старших. Ті бачили настрашені лиця та хоч трохи намагалися відволікти хлопців. Але коли засвистіли міномета і вони замовкли. Рвана вибухами земля розліталася. Падала на обличчя та руки складені до молитви. Й почувши крики поранених побратимів, усі молилися дужче, за себе та померлих. Лише Роман сидів з кам’яним обличчям та розглядав свого ножа. Різблена ручка з ясена, нитками кольоровими оповита.

Аж тут мов ошпарений до гайка влетів посланець од сотенного.  Гомін від нього понісся межи упівців і тепер лунав на вустах Романа:

— Сказав чоти «Лісового» та «Сивого», себто ми, підуть до прориву, а чота «Ігоря» прикриє, — скривився, переводячи подих, та продовжив. — Вдаримо їх із тилів, тоді Ігореві у прорив підуть.

Зігнувся після цих слів через біль поміж ребер. Вирячив очі на ножика й давай щось під ніс бурмотати та приказувати.

— Що ти придумав? — запитав Димко у брата.

Той мовчав якусь мить, граючи язиком на зубах. Стримував слова, та підніс ножа й промовив:

— Може тойво — пограємо, як дід вчив?

Димко аж рота роззявив. Чи то від гуркоту куль, чи від вихору емоцій він скрикнув:

— Та хіба ж то насправді було?

— По правді.

Роман махнув рукою і встромив ножа у землю. Димко наморщив лоба, щось фиркнув та й свого ножика дістав. Глипнув на брата і з розмаху ввігнав лезо так само.

— Ви що таке робите? — здивований дійством, запитав Сашко.

— Ой, друже, сам не знаю, — відповів Димко та зіщулився од вибуху міни. — Може й дурницю.

Всі заметушилася в окопах, готуючись до прориву. Поранених підлатують та розмірковують, як то, щоб нікого не покинути. Рушниці й іншу зброю позаряджали. Сидить вся чота «Сивого» в передчутті та тривозі. Або пан, або пропав. І лише Дудчаки зігнулися над ножами у землі, щось бубнять та спинами прикриваються.

— Хлопці, в прорив іти от-от, а ви навіть зброю до рук не взяли, — нерішуче, промовив Сашко, який отетеріло споглядав те дійство.

Роман підвів сп’янілий болем погляд та сказав:

— Ми вас прикриємо. З Ігоревими прорвемось.

Сашко хотів був щось заперечити, як зовсім поряд вибухнула міна. Землею присипало, вуха заклало до болю. Роззирався по сутінковому гайку, чи не поранило когось. Дзвін потроху затихав, а остаточно його прогнала команда:

— В атаку!

Зірвався на ноги та помчав з кулеметом наперевіс. Чота «Сивого» з надривними  криками «Слава» перла зрубом на більшовиків. Сашко, мов кінь у шорах дивився лиш перед собою. Знав, як побачить пораненого поряд не зможе його полишити. А це обом смерть значить. Старався мчати попереду, щоб кого зі своїх не зачепити вогнем. І вже біля самого лісу, побачивши, що червоні дали драла з позицій, Сашко таки глипнув назад. За розсипам тіл, своїх та чужих, він вгледів дві великі постаті. Але й близько не розгледів, що то, як постріли погнали парубка вперед.

Біг лісом, прикриваючись од гілля, та з темені спалахнув ворожий вогонь. Не встиг натиснути курок, як у скроню отримав удав прикладом. Озвірілий більшовик, розбазаривши патрони, лупив гвинтівкою мов палицею. Вибив ногою з рук Сашка кулемет та, наскочивши зверху, почав гамселити упівця. Той борсався, пручався, але сили були нерівні. Закрився руками, удари прилітають зверху аж земля дрижить.

І вмить вага од тіла ворога на грудях зникла. Здоровенний вовк вхопив червоного за шию та як тріпонув, що з того життя відразу збігло кров’ю. Сашко вирячився на звіра та не міг повірити очам. Вдвічі більший за звичайного, вовк з рудою шерстю дивився пильно та не нападав. Сашко витер кров з лиця та думав був підійти ближче, як постріли пролунали знову. Поміж дерев бігло з десяток червоних, вгледівши одного упівця.

Не встигли вони наблизитися, як на них налетів ще більший вовк. Увесь скривавлений він кидався на більшовиків, немов в останній раз. Рудий кивнув до Сашка та рвонув на підмогу брату.

Парубок підхопив кулемет і помчав до визначеного місця зустрічі. Перелякані червоні втікали лісом, наче вівці, але й огризатися не забували. Та кожен раз, коли вигуки «Слава» змінялись на «За Сталіна» з темряви лунало люте гарчання й більшовики навік затихали.

Поранені та з утратою своїх побратимів упівці прорвалися. Коли більшовики покинули околиці, селяни таки наважились піти до лісу. Поодинокі залишені тіла упівців забрали й захоронили на своєму кладовищі. З ними разом, за приказом бувалих, спочивають і два здоровенних вовка.

Все наведене вище є виключно вигадкою автора на основі подій, що сталися 22 березня 1945 року в лісі неподалік села Верени, 7 км на північний схід від міста Жовква.