Ген гурмана

У лабораторії панувала суцільна тиша, та водночас віяло таємничістю. На стінах кабелі, невідомі апарати, екрани, скрізь щось пікало та миготіло. Джон Мауд, високий чоловік в окулярах та з легкою сивиною в волоссі, сидів за великим столом і щось уважно читав з монітора. Почувши кроки, він різко обернувся, наче перелякавшись, але коли побачив Петра, одразу заспокоївся, встав і простягнув йому руку.

— А, Петре, нарешті ви прийшли! Доброго вечора. Я вже зачекався.

— Доброго вечора, професоре. Вибачте, трохи затримався в університеті.

— То пусте. Насправді я радий, що ви зацікавилися моєю пропозицією. Я вже рік викладаю нейробіологію в Україні, але жоден аспірант до вас не виявив бажання попрацювати зі мною над унікальним проєктом. Усі зайняті, багато справ, самі розумієте.

— Професоре, вивчати мозок — моя мрія з дитинства. Хоч як батьки не вмовляли мене піти вчитися на юриста, економіста чи бодай менеджера, бо “хоч роботу можна якусь знайти, а вчені всі бідні”, я пішов за покликанням. А працювати з вами — велика честь для мене. Я прочитав усі ваші книги та статті…

Джон жестом перервав аспіранта.

— Облиште, правду кажучи, я не люблю пусті розмови. Пропоную перейти одразу до справи. Але одразу хочу повідомити вам про всі умови. Якщо хочете зі мною працювати, ви повинні мені дещо пообіцяти. Навіть більше — дати присягу, якщо можна так сказати.

— А підписувати щось треба? — Петро зрозумів, що проєкт важливий і, цілком імовірно, секретний.

— Ні. Лише ваше чесно слово. Моя робота, так би мовити, неофіційна. Займаюся цим проєктом у вільний час. Тож дайте слово, що нікому й ніде не повідомите, чим ми будемо займатися.

— Я обіцяю.

— Чудово. Якщо раптом будуть щось питати, то ви допомагаєте мені шукати матеріали для моєї нової книги про новітні методи лікування травм мозку, а також списуєтеся з рецензентами. Зрозуміло?

— Так. Я обіцяю тримати таємницю.

— Чудово! Тож давайте одразу до справи. Що ви знаєте про Майкла Северсона?

— Це ж один з найвидатніших нейробіологів сучасності! Найбільше його досягнення — розробка методів лікування дітей з розумовою відсталістю та аутизмом шляхом електромагнітного стимулювання кількох ділянок мозку. Завдяки цьому вони змогли повноцінно жити в суспільстві, навчатися та працювати. Северсона висунули на Нобелівку з медицини, але, на жаль, він передчасно помер.

— Так. Але в нього були й інші дослідження. І мені пощастило працювати з Северсоном два роки ще в Штатах. Так от: ви щось чули про “ген гурмана”?

— Ні. Але я не дуже цікавлюся генетикою.

— Ця тема прямо пов’язана з нейробіологією. Тож слухайте. Коли я працював з Северсоном, він займався масштабним дослідженням людського мозку. Було відібрано понад три тисячі осіб з різних країн, і ми детально вивчали їх мозок, усі його ділянки, активність нейронів і таке інше. Потім результати порівнювали, аналізували. Також Северсон мріяв дослідити усі ділянки мозку, функції яких досі залишалися загадкою. Так би мовити, закрити всі білі плями нейробіології. Так от, приблизно три роки тому він звернув увагу нову цікаву ділянку мозку, розташовану в правій півкулі. І що дивно, її активність дуже відрізнялася у всіх піддослідних. Лише приблизно в одного відсотка людей ця ділянка подавала активні сигнали, тоді як в решти сигнали були дуже слабкі або взагалі відсутні. Северсон вирішив детальніше вивчити цю загадку. Він дослідив біографії людей, які мали високу активність ділянки, щоб знайти у них щось спільне. То були люди з різних країн, різного віку, походження, професій, але об’єднувало їх те, що всі вони виросли в селах або невеличких містечках і що цікаво — надавали перевагу домашній їжі. Северсона зацікавила ця закономірність, і він ще виявив, що у тих людей, які жили в Україні чи мали українське походження, активність “ділянки ікс” була найвищою.

— Цікаво. То що, в українців є певний ген?

— Не зовсім так. Северсон запросив до співпраці команду генетиків, і вони виявили, що люди з високою активністю цієї ділянки мали спільний ген, функції якого раніше були невідомі. Вони були приблизно в однакових пропорціях у різних країнах, але ось що цікаво: в українців активність ділянки майже завжди була вищою в порівнянні з людьми з інших країн, яки теж мали даний ген. Тож виходило, що саме українське походження якось стимулює розвиток “ділянки ікс” та її активність. І ті, що дотримувалися традицій у побуті та їжі, показували найвищу активність. Северсон не зупинився й запросив психологів, хіміків та інших спеціалістів, щоб виявили, що ж саме сприяє розвитку цієї недослідженої ділянки мозку в українців. І знаєте, що?

— Уявлення не маю. Особливе повітря? Наслідки Чорнобилю? — Петро посміхнувся.

— А от і ні. Ви неуважно слухали. Що було спільного в людей з високою активністю “ділянки ікс”?

— Ем. Традиції та їжа?

— Еврика! Саме їжа! Психологи опитали піддослідних і виявили, що майже всі вони в дитинстві та юності, а деякі й у зрілому віці, харчувалися переважно домашньою їжею, включаючи традиційні українські страви: борщ, каші, вареники…

— Та справа в певних продуктах?

— Так. Хіміки дослідили вплив різних речовин, що містяться в продуктах традиційної української кухні, на розвиток нерозгаданої ділянки мозку. Так от, якщо навіть є ген, який стимулює розвиток ділянки, він буде неповним без певних речовий, які повинні регулярно потрапляти в організм з їжею. Без цих речовин розвиток ділянки припиняється ще в дитинстві, й сигнали вона подає слабкі.

— Українці їдять щось, що розвиває цю ділянку?

— Так! Хіміки виявили, що існує речовина, що міститься переважно в екзотичних плодах, часто отруйних, деяких трав’янистих рослинах з Європи, а ще в гречці та буряку. Гречку українці люблять, а в західних країнах її вважають переважно кормовою культурою й дуже рідко споживають. Буряк — головний компонент українського борщу, а в нас на заході його теж майже не їдять.

— Справа в буряку та гречці?

— Виходить, що так. Діти, що мають ген “ділянки ікс” та часто їдять страви з гречки та буряку, мають кращий розвиток цієї ділянки в дорослому віці, її вищу активність. А до речі, якщо українці з дитинства їли різний фастфуд, то ділянка теж погано розвивається. Саме тому ми назвали відкритий ген “геном гурмана”. Це унікальне явище, коли ген стимулює розвиток певних особливостей організму, але лише за умов надходження необхідних речовин з їжею в дитинстві.

— Дуже цікаво. Вперше чую про це дослідження. Його публікували?

— Збиралися. Але Северсон стояв на своєму й хотів спочатку довести все до кінця, а потім уже опублікувати, як сенсацію. Він хотів дізнатися, за що ж відповідає та загадкова ділянка мозку, що означають її сигнали. Отже, було ще раз ретельно відібрано кандидатів серед тих, хто показав найвищу активність. Потім Северсон поїхав до України й знайшов ще людей для дослідження. Цих людей було п’ятнадцять. І знаєте, що в них було спільного, крім любові до українських страв?

— Ви щось казали про те, що вони виросли в селах або невеличких містах. 

— Ну, думаю, це тому, що там ще збереглася культура домашньої їжі, багато людей живуть із бабусями, які готують вдома. А в мегаполісах все більше переходять на фастфуд та напівфабрикати. Але спільне в них було дещо інше, — Джон Мауд різко повернувся та пильно глянув Петру прямо в вічі, що той аж здригнувся. — І тут я знову нагадую вам про обіцянку мовчати.

— Я все пам’ятаю.

— Ми дослідили дуже ретельно родини цих людей, близьких і далеких родичів, усю доступну інформацію про предків. І виявили, що в тринадцяти із п’ятнадцяти осіб були предки, що вважалися магами, цілителями, мольфарами, характерниками — словом, людьми з надприродними здібностями. Один хлопець навіть стверджував, що є нащадком легендарного отамана Сірка.

Петро скептично подивився на професора й запитав:

— При всій повазі до вас, ви вірите в ці забобони? Вже сто разів доведено, що екстрасенси — звичайнісінькі шахраї, які дурять людей у відчаї, бо лікарі їм не змогли допомогти, проблеми в сім’ї, чи щось інше. Якби надприродні здібності дійсно існували…

— Я теж так думав, — перервав його професор. — Був скептиком, вірив лише в науку. Але наше дослідження довело інше. Те, що раніше відкидалося чи вважалося псевдонаукою. Легенди про магів є скрізь, вони часто схожі, і малоймовірно, що виникли на порожньому місці. Ось згадайте шаблонний образ відьми з європейських легенд: вона щось варить у казанці, якесь варево. Цілком можливо, що то були рослини, які допомагали розвинути зазначену ділянку мозку. Люди з “геном гурмана” та розвиненою “ділянкою ікс” справді демонстрували надприродні здібності. У тому й справа, що в Європі відьом переслідували, їх нащадки могли забути про трави, які треба регулярно вживати, а борщ та гречку там майже не їдять. А українці у всі часи їли ці продукти, тож навіть не знаючи цього, розвивали надприродні здібності. Двоє наших піддослідних могли знаходити сховані речі, троє знімали головний біль та інші проблеми зі здоров’ям, ще троє визначали за фото, чи жива людина, чи вже померла, двоє змогли вірно показати на карті, де переховують зниклих безвісти дітей. Інші учасники теж показали надзвичайні здібності, як-от читання думок та почуттів на відстані, гіпноз. Северсон вирішив знайти більше таких людей по всій Україні, продовжити дослідження та виявити, як допомогти їм розвинути здібності. Уявіть собі, який це був прорив у науці: можна провести електромагнітне стимулювання “ділянки ікс”, допомогти людині стати потужним екстрасенсом, а потім використовувати її здібності на благо всього людства. І це буде не екстрасенс-шахрай, який дурить людей за їхні ж гроші, а справжній, якщо можна так сказати, маг, чарівник, мольфар. Таких людей можна було б організовано виявляти, навчати, проводити спеціальні процедури з мозком для посилення здібностей, а потім наймати для роботи в медицині, криміналістиці, психології та інших галузях. Ось, наприклад, скільки нерозкритих злочинів висить? А вони могли б допомогти знайти злочинця, украдені речі чи жертву. Це швидше й економніше за роботу поліції та детективів. А скільки шахраїв зараз у бізнесі й політиці? Маги могли б визначати їх думки й справжні наміри краще за детектор брехні, який часто помиляється. Словом, великий прорив для людства.

— Северсону вдалося здійснити свій задум?

— На жаль, ні. Про наші дослідження дізналися в уряді США. Дізналися дуже просто: Северсон пішов до міністра науки, щоб попросити грант на подальші дослідження — наші гроші вже майже скінчилися.

— Грант не дали?

— Мало того, наказали засекретити усі результати досліджень, а до Северсона приставили агента, який скрізь за ним слідкував.

— Їм не сподобалися результати?

— Їм усе не сподобалося. Цей прорив для людства становив серйозну загрозу для політиків та впливових бізнесменів. Уявіть собі: екстрасенси виявлять корумпованих чиновників чи підприємців, що нечесно збагатилися. Кому це треба? Це загроза для сильних світу сього. Тим більше урядовцям не сподобалося, що екстрасенсів досліджуватимуть та навчатимуть в Україні. Там складно за всім прослідкувати, бо Україна ще під час Третьої світової війни вийшла з-під впливу Штатів. Тож вони вбачали ризик, що екстрасенсів використають, як шпигунів та провокаторів народного невдоволення у Штатах та інших країнах, які знаходяться під їхнім впливом. Кому потрібні люди, які можуть викрити злочини чи брехню?

— Але ж скрізь говорять, що це в Україні страшна корупція, відмивання грошей і ухиляння від сплати податків, а на заході всі чесні, і нам треба брати з них приклад.

— На жаль, Петре, це не так. Після війни корупція посилилася в усьому світі. Великий бізнес теж заліз у цю гру, щоб збагатитися, наприклад, на численних проєктах з відбудування інфраструктури. Вони очікують отримати великі гроші й не хочуть, щоб їм заважали. А тут Северсон зі своїми “добрими магами”, що можуть допомогти людству жити краще. Тож впливові особи наказали йому мовчати й припинити усі дослідження, пов’язані з екстрасенсами в Україні.

— А він?

— Не здався! Северсон на словах пообіцяв їм усе виконати, а сам таємно продовжував дослідження зі мною та ще кількома вченими. Гроші ми отримали від знайомих. Так тривало ще пів року. Северсон паралельно їздив по міжнародних конференціях і працював з іншими дослідженнями, щоб не викликати підозр. Готувався отримати Нобелівку. Але на жаль, хтось здав нас. Северсон раптово зник, а потім повідомили, що він помер від серцевого нападу. Та я не вірю в це. Думаю, йому допомогли померти. Нас почали переслідувати, усіляко заважали роботі. Зникла безвісти моя колега, професорка нейробіології Стелла Еванс. А потім сталося дещо дуже підозріле. Люди, яких ми вивчали, не жили постійно в лабораторії, вони приїздили до нас за викликом один чи два рази на тиждень. Так от, вони теж почали зникати чи трагічно гинули. Один за одним. Наприклад, той чоловік, що називав себе нащадком Сірка, потонув, хоча завжди добре плавав. Літня жінка, онучка відомої цілительки, померла, коли збирала гриби в лісі. Нібито серце прихопило. Ще одного забили до смерті хулігани, коли він повертався з нічної зміни. Іще декілька просто зникли за невідомих обставин. Стало ясно, що спокій нам не дадуть, поки не знищать усіх: і команду вчених, і піддослідних. Мабуть, мене врятувало те, що я був уже відомою фігурою, до того ж щодня викладав, з’являвся на різних заходах. Моє зникнення чи смерть могли викликати підозри.

— Професоре! А ваші піддослідні — вони всі зникли чи загинули?

— Не всі, на щастя! І саме тому я запросив тебе сюди. Мені вдалося врятувати одну піддослідну. І знаєш, як? Це просто щасливе провидіння! Вона єдина серед усіх була неповнолітньою — п’ятнадцятирічна Орися, правнучка карпатського мольфара, до того ж із найсильнішими здібностями серед усіх. І тут слід подякувати українській корупції. Так, не дивуйтеся. Загалом я сприймаю корупцію, як дуже негативне суспільне явище, але за деяких обставин вона може врятувати життя. Саме завдяки корупції я зміг зробити їй липові документи на інше ім’я та на те, що вона нібито сирота. Потім уклав фіктивний шлюб із родичкою колеги і зміг удочерити Орисю. Зробили їй пластичну операцію в нелегальній клініці: найновіша лазерна технологія, відновлення буквально за три дні, шрами майже непомітні. Тепер її навіть батьки не впізнають.

— І де тепер Орися?

— Зовсім поряд, — загадково посміхнувся Мауд.

Він когось пошепки викликав через комунікатор. Через кілька секунд відчинилися двері в підсобку, і звідти вийшла дівчина. Чорняве волосся спадало витками, прикриваючи худенькі плечі. Невисока на зріст, бліденька, але з надзвичайним вогником в очах. Вона на мить глянула на Петра, і його тілом забігали мурашки. Він здригнувся, наче від холоду, хоча в лабораторії було душно. Дівчина йшла повільно, обережно, наче полохлива лань, яка почула хижака, весь час озираючись та простягаючи руки, ніби намацувала щось невидиме.

— Орисю, не бійся, — лагідно промовив до неї професор. — Сідай за стіл. Знайомся: Петро Тетерук, аспірант, мій учень.

Орися несміливо сіла, пильно глянула Петрові прямо в вічі. Він знову здригнувся. Вона підняла руку долонею догори, провела по повітрю, потім простягнула до Петра, повільно поводила біля обличчя, потім коло серця. І весь цей час Петра щось то поколювало, то пекло вогнем, то обдавало холодом. Йому на мить здалося, що від долоні Орисі пішло щось схоже на електричний розряд і блимнуло білим світлом.

— Він чесний. Наміри хороші, — сухо сказала вона, нарешті опустивши руку.

— От бачиш, моя інтуїція вкотре мене не підвела, — посміхнувся до неї професор і погладив дівчину по голові. — Я відчуваю людей, хоча й не маю здібностей, як у тебе.

— Професоре, ви хочете, щоб я допоміг вам вивчати Орисю, її мозок та здібності? — нарешті запитав Петро, вийшовши із заціпеніння.

— Саме так. І не тільки вивчати. В Україні зараз небезпечно. Я підозрюю, що агенти продовжують стеження. Тому я хочу доручити вам дещо відповідальніше завдання. Але спочатку повечеряймо. Петре, ви голодний?

— Не відмовився б, якщо можна. Не встиг поїсти, поспішав.

— Чудово. Зачекайте хвилинку.

Професор пішов у підсобку, почулося гупання дверцят холодильника, а потім — звук смартпечі. Нарешті він виніс на таці по дві тарілки для Орисі й Петра: в одній парував запашний червоний борщ зі сметаною, а в другій — котлета з гречаною кашею та солоним огірком.

— Дякую, — Петро не міг стримати слинки. — Як у дитинстві в бабусі. Вона померла п’ять років тому, але я з теплом згадую її страви. Давно не їв домашнього.

— Їжте, їжте, — підбадьорив професор. — В Орисі ще розвивається мозок, і це триватиме до сімнадцяти-вісімнадцяти років. Тож буряк та гречка їй просто необхідні. А ви складіть компанію.

Коли з вечерею було скінчено, професор прибрав зі столу й повідомив, що саме час приступити до серйозної розмови.

— Петре, як мені відомо, родини у вас немає. І стосунків теж, — він пильно подивився на аспіранта.

— Так, вірно, — Петро здивувався, звідки Мауд це знає. — Є лише мама в селі та родичі, але я з ними давно не спілкуюся.

— Отже, окрім мами та роботи, вас нічого три тримає в Україні?

— До чого ви це? — підозріло запитав Петро.

— Ви погодилися мені допомогли з проєктом. І вам необхідно буде виїхати закордон.

— Куди саме й чи надовго?

— Надовго. Точно сказати не можу, але мінімум на кілька років. У Полінезійський Союз, на невеличкий острів. Його назву поки що вам не казатиму.

— Полінезійський Союз? Вони ж під протекторатом Китаю!

— Саме так. І це нам на руку. Китай — запеклий ворог Штатів. Китайці нашпигували Полінезію своєю ядерною зброєю та чиновниками, а місцевим покращили інфраструктуру, щоб приймати більше туристів. Для бідних островів це був просто порятунок, а Китай отримав ще один плацдарм. Американці туди не сунуться, це точно. Українці тим більше.

— І що я буду там робити?

— Свою роботу. Я про все домовився з місцевою китайською адміністрацією. Вони нададуть вам з Орисею житло, ви будете працювати в сучасній лабораторії, яку збудували минулого року на гроші Китаю. Будете вивчати можливості Орисі, паралельно займатися іншими проєктами. Вона буде навчатися. Платити будуть добре, плюс пляжі, екскурсії, усяка екзотика — все до ваших послуг.

— Так просто? — Петро підняв брову. — Ніколи не повірю, що китайці погодилися допомогти вам задарма.

— Звичайно, не задарма. Як провідний фахівець, ви будете працювати разом з нейробіологами та іншими вченими з Китаю. У них багато амбіцій, але своїх фахівців бракує. Вони не повідомляли мені детально, які там проєкти, але щось пов’язане з розробкою кіборгів та універсальних солдатів, якими можна керувати прямо через чіп у мозку.

— Але це ж проти міжнародних законів!

— А що ви хотіли? Такі їх умови, і якщо ми відмовимося, до Полінезії нас не приймуть. До речі, а переслідування команди Северсона та його піддослідних, вбивство людей — все це було за якими законами?

Петро промовчав.

— Отож. Вони нечесні з нами, а чому ми тоді повинні бути чесними з ними? Вони знищують людей, наче це якісь комашки. Вони хочуть вбити всіх, хто має ненависний їм ген і здібності. Тож моє завдання — за будь-яку ціну врятувати Орисю, а ще знайти більше людей з “геном гурмана” в Україні. Ми повинні захистити їх від хижих зубів чиновників і корпорацій. Вони унікальні й потребують захисту. Тож я залишуся тут і таємно продовжу свою місію, а ти полетиш з Орисею.

— Професоре, а чому саме я?

— Все просто. Я не полечу, щоб не викликати підозр. Можливо, за мною ще слідкують. Моя офіційна дружина нещодавно перенесла складну операцію, тому їй протипоказані перельоти та зміна клімату. Родичів тут у мене немає. А ви, Петре, попри молодий вік, уже зарекомендували себе, як талановитий фахівець, який зможе співпрацювати з китайцями. Вас не тримає в Україні родина. До того ж ви вже довго навчаєтеся в мене, тож я цілком можу вам довіряти, і мій вибір не викличе підозр. За документами Орися летить у Полінезійський Союз до мовного табору на місяць. Підтягнути англійську. А ви супроводжуєте її, як моя довірена особа, бо їй іще немає шістнадцяти. Усі документи готові.

— А якщо нас шукатимуть?

— Не хвилюйтеся. Я про все подбав. Тож слухайте уважно й запам’ятовуйте. Мовна програма передбачає не лише навчання, а ще різні екскурсії: каное, джунглі, пірнання з аквалангами. Рівно за два тижні, 27 квітня 2056 року, ви з Орисею загинете під час занурення з аквалангами. Несправні балони з киснем. Не хвилюйтеся, це лише на папері! Усе буде влаштовано так, ніби було насправді.

— А моя мама? Ви подумали про неї? Чи вас цікавить лише наука? — Петро не витримав, стис кулаки й засичав.

— Заспокойтеся. Так, я розумію, що вам тяжко це прийняти. Але це вимушено. Що на вас чекає? Рано чи пізно вас теж можуть переслідувати, бо ви в мене навчалися. Вони не зупиняться, поки не знищать усіх, хто працював зі мною, щоб упередити виток будь-якої інформації про наше дослідження.

Петро не відповів, лише закусив губу.

— Не хвилюйтеся, ми подбаємо про вашу маму, — заспокоїв його Мауд. — Вона отримає компенсацію за вашу смерть. Таку, що їй вистачить на безбідне життя років на десять, а то й більше. За потреби вам теж зроблять пластичну операцію. Ніхто не має знати, що ви насправді живі.

Петро подумав і кивнув.

— Гаразд. Я згоден. Бачу, вибору нема. А що Орися?

Дівчина, яка до цього мовчки слухала всю розмову, пильно глянула на Петра й відповіла:

— А що мені залишається? Я не хочу гинути через те, що маю надзвичайні здібності. Мої предки були мольфарами, передавали знання через покоління. Прадід дечого навчив мене, і я хочу це зберегти для майбутнього. Нас знищують, тож будь-які знання і вміння варті боротьби за них. Якщо не стане чарівників, світ поглине темрява й зло. Простих людей легко ошукати, а ми відчуваємо правду, вміємо визначити брехню навіть там, де про неї ніхто не підозрює. Так казав мені прадід перед смертю. Я хочу продовжити його справу гідно.

— Отже, Петре, якщо ви згодні, то виліт завтра о 5 вечора, — повідомив Мауд. — Будь ласка, підпишіть деякі документи. Це формальність.

— Але ж ви казали, що підписувати нічого не треба, — зауважив Петро.

— А я не був упевнений, що ви погодитеся, — розвів руками Мауд. — Чесно кажучи, навіть сумнівався, що вмовлю. І сумнівався, що ви повірите.

— Я згоден усе підписати, — твердо сказав Петро.

Мауд вийшов у підсобку й приніс три комплекти документів: англійською, китайською і ще якоюсь полінезійською мовою. Коли Петро все підписав, на обличчі Орисі засяяла усмішка. Вона взяла Петра за руку, що в того аж мурашки забігали по шкірі, а серце шалено закалатало. Від її руки йшло неймовірне тепло, і він відчув упевненість й своєму рішенні. Орися прошепотіла Петру на вухо:

— Між іншим, це я вас обрала. Ви єдиний з учнів та колег Мауда, до якого я відчула довіру. Почуття ніколи мене не зраджують.

***

Наступного вечора Петро з Орисею стояли біля злітної смуги. Пілот-полінезієць вийшов і привітався, приклавши долоню до кашкета. Мауд давав Петру останні настанови перед далеким шляхом.

— На місці вас зустрінуть наші довірені особи та про все розкажуть. Не хвилюйтеся, все буде добре. Я періодично виходитиму на зв’язок. Контакти залишу. Ой, ледь не забув.

Мауд простягнув Петру важку термосумку.

— Це пакунки гречки та заморожений буряк. Там ці рослини не знайдеш. Будете готувати і періодично їсти. Слідкуй, щоб Орися не забувала. Заодно будете згадувати батьківщину за національними стравами.

Петро подякував. Уже був час відлітати. Вони з Орисею піднялися по трапу. Мауд махав їм рукою. Петро тривожився за майбутнє життя на далекій землі. Але порятунок цієї дівчини того вартий…