Будні голодних студентів у гуртожитку.

Холодно, голодно, брудно, повітря наповнене дивними запахами, на всю кімнату стоїть гул вмираючого холодильника, навколо люди із нестійкою психікою та безсонням, де-не-не валяються пляшки та повзають таргани. Ні, це не Апокаліпсис і навіть не фільм жахів. Ласкаво просимо до гуртожитку.

Загалом, все не так погано як здається на перший погляд, людина справді може пристосуватись до будь чого. Проте кінець місяця є неабияким випробуванням навіть для найстійкіших з нас. До стипендій та зарплати ще в кращому випадку тиждень, якщо їх не затримають, а всі гроші успішно спущені на дорогу каву в престижних кав’ярнях та майже якісну випивку ще у перші тижні місяця. І ці реалії не змінились навіть у 2122 році.

– Хлопці, вже майже дев’ята, а ми не обідали… – переглядаючи голографічний конспект почав хлопець на верхньому ярусі.

­– Рооом, не хочеш приготувати нам поїсти? – пролунав благальний голос з під купи ковдр юнака із нижнього ярусу.

– Е, ні, Стасику, я готував вчора, тому піднімай свою дупу і за плиту. – не відриваючи очі від телефону пробубнів Роман, сидячи на сусідній двійці.

– Макс…

– Навіть не думай, – свайпнувши сторінку конспекту, відповів хлопець – я готував позавчора.

– Що ви за люди такі, не бачите, що мені погано, я вмираю. – нарешті виліз з-під ковдр хлопець і пішов до холодильника.

Юнаки між собою різнились, як зовнішністю, так і характером. Навряд вони б потоваришували, якби їх не об’єднала важлива спільна мета – виживання, виживання в гуртожитку. Максим на вигляд міцний зі широкими плечима та коротко стриженим чорнявим волоссям. Його темні очі нагадували міцну каву. Стас теж мав чорне волосся, але у нього воно довше і неслухняне. Статурою він був тоншим за Максима, зростом вище, очі хлопця блакитніші за найчистіше небо. Горе-сусід хлопців та одногрупник Стаса – Роман – світло-русий парубок зі світлими, мов весняна трава, очима, ще худорлявішим волоссям та ще худішим станом.

Характер у Стаса запальний та енергійний, його дзвінкий сміх може оглушити будь-кого, а почуття гумору та любов потрапляти чи створювати екстремальні ситуації для себе та оточуючих – окремий вид мистецтва. Максим навпаки емоційно холодна, стримана людина. Він любить аналізувати і планувати своє життя заздалегідь. На диво, ці дві протилежності чудово доповнювали одне одного і жили в мирі та гармонії, якщо справа не стосувалася миття унітазу. Правда, зазвичай у таких ситуаціях крайнім робили Романа.

Романова кмітливість та вмінням відстоювати свої інтереси не раз рятувало його та хлопців зі скрутного положення. Лише він був тим мостиком, який міг розшифровувати та доносити хороші наміри Стаса цьому світові.

– Ти кожного понеділка вмираєш і кожної п’ятниці воскресаєш, мов Фенікс. – продовжував Рома, уважно дивлячись в екран.

– Прекрасний птах. О, у нас є лапшичка! – зазирнув у холодильник хлопець.

– Та, яка «Мівіна»? – зацікавлено запитав Рома.

– Навряд, якісна «Мівіна» по 10 криптогривень закінчилась днів дев’ять назад, а матір шлункових виразок по 4 криптогривень – три дні тому. – пригадував Макс, читаючи конспект.

– І як ми ще не вмерли від такого харчування? – справді здивовано проговорив Роман.

– Магія повсюди. – підхопив думку Макс.

– До неї б якихось овочів чи сиру. – спокійно продовжував Стас – Ром, гроші маєш? – дістав довгі спагеті з холодильника.

– Я, як істинний філософ, обираю світ ідей, а не матерії!

– Ти навчаєшся зі мною на історичному. – здійнявши брів, банально протягнув Стас, зиркнувши на сусіда  – А що скаже наш істинний філософ Максиміліан?

– Криптогроші закінчились десь в проміжку між закінченням якісної і не якісної мівіни.

– Зрозуміло, тоді, – перекинув весло з руки в руку спагеті – сьогодні у нас, джентельмени, лапша зі сіллю. – продовжував Стас, говорячи в імпровізований мікрофон з їжі.

– Чув, що сьогодні Іра повернулася із ЗВВУ (зона вільна від урбанізму (село)), скоріш за все з гостинцями, може у неї вдасться попросити трохи овочів. – відклавши конспект, розмірковував у голос власник верхнього ярусу.

– Та, яка Катерина? – перепитав хлопець зі спагеті.

– Та, яка Катерина.

– О, це вже інша справа, – запалали очі Стаса – спускайся і пішли до неї.

– З якого дива? – запитально подивився вниз Максим.

– По-перше, це твоя одногрупниця, по-друге, там Леся. – ім’я дівчини було особливо протягнуте із ноткою не задоволення.

– Ух ти, що я пропустив? Що тобі Леся вже зробити встигла? – допитувався Максим.

– Нічого, він у конфронтах з усіма своїми одногрупниками. – підключився до розмови Рома.

– Реально з усіма?

– Ні… – погрузився у думки юнак – От з Ромою дружимо!

– Брехня! – вперше відвів від екрану очі хлопець, глянувши у бік Максима.

Обідрану кімнату заполонив регіт.

– Ну ти й щур! – прискіпливо глянув Стас на свого друга.

– Я знаю. – посмішка розтіклась лицем.

– Короче, Макс, якість нашої трапези залежить виключно від тебе. – продовжував Стас.

– Добре. – зістрибнув із ліжка хлопець.

– Щуряча морда, ходи з нами, візьмемо як не якістю, то хоч спробуємо кількістю.

– Не хочеться звісно пропускати видовище, як ви будете перед дівчатами блазнювати за їжу, але у мене тут скоро уб’ють Седріка, тому я пас.

– Чесно, Гаррі Поттер? – підвищив насмішливо голос Стас.

– І «Кубок вогню», – продовжував з усмішкою хлопець – не так комічно як випрошування їжі у твоєму репертуарі, зате видовищно. Свята класика.

–… «свята класика».  – передражнив наостанок Стас.

– Успіхів, повертайтесь або з щитом, або на щиті! – побажавши удачі, з’єднав руки.

З брудної кімнати хлопці вийшли у не менш брудний однотонно пофарбований коридор, у якому де-не-де осипалися стіни на голографічні проектори, що вмикали, коли потрібно було зробити вид чистоти та свіжого ремонту. Стас йшов позаду Максима, даючи йому настанови перед розмовою з дівчатами.

– Ти стукаєш у двері перший, максимально чемно вітаєшся і проходиш, а я буду триматись ззаду, сподіваюсь там не буде цього злого Пиріжка. – справді по-вчительськи розповідав Стас.

Підійшовши до дверей хлопці почули регіт дівчат. Макс повернувся до Стаса і побачив його драматично закочені очі. Леся в кімнаті є. Стукіт Макса різко обірвав дівочий сміх. Після декількох секунд очікування, двері відчинились, а в проміжку стояла невисока дівчина з довгими пасмами русявого волосся.

– О, Максе, давно не бачились, заходь. – привітно всміхнулась блакитно-зеленими очима. Власне через невеличкий зріст та великі щічки вона і отримала кумедне прізвище «Пиріжечок».

– Привіт. – щиро посміхнувся Максим.

 – Стас… – її очі впали на хлопця позаду, а голос став уїдливішим.

– Пиріжечок … – максимально награно посміхнувся хлопець.

– Ну, заходьте. – звільнивши прохід, пішла до свого ліжка.

На проти неї сиділа Ірина-Катерина, висока та елегантна дівчина, її темно-каштанове волосся підкреслювало сині очі, які вогниками палали крізь скло окулярів.

– Рада вас бачити, хлопці. – виразно, по-ораторськи сказала дівчина.

– Привіт, гарно виглядаєш… – почав був ніяково Максим, але його відштовхнув у бік ліктем друг, порушуючи свій же план.

– Не просто гарно, а неймовірно чарівно, як завжди. – підкреслював кожне слово хлопець – Я тобі казав, що твоя усмішка, мов сонце? – улесливо глянув хлопець на Іру. Потім знову штурхнув друга, переводячи на нього питальний погляд, що закликав його щось говорити. Дівчата здивовано переглядались між собою та посміхались. Іра була готова подякувати за трохи награний комплімент Стасу, але Максим, згадавши, як йому на той момент здавалось, хорошу фразу впевнено та виразно сказав:

– Ірино-Катерино, твій солодкий голос – пахлава душі моєї.

Секундну тишу перервав регіт дівчат, стримана Іра впала на спину, прикриваючи руками обличчя, а Леся ледь не задихаючись, зігнулась на ліжку. Стас навпаки допитливо подивися на друга, щиро не розуміючи сенс цієї фрази.

– Т-ти…ти дивишся серіал про Роксолану? – ледь стримуючи сльози, із задишкою, промовила русява.

– Ти дивишся серіал про Роксолану? – дуже голосно та з ноткою пред’яви перепитав Стас.

Усвідомивши, яку дурницю сказав, Макс перелякано дивився, то на враженого друга, то на Пиріжечка, що продовжувала заходитися від сміху. Нарешті його погляд зупинився на Ірі, яка знову повернула свою стриманість і рівно сіла на ліжку.

– Все добре, я теж люблю цей серіал, дякую за комплімент. – пожаліла хлопця своїм дикторським голосом дівчина.

Атмосфера в кімнаті знову почала ставати спокійною і Стас вирішив скористатись ситуацією, щоб повернути розмову у потрібне русло.

– Так от… – почав був хлопець. Але його безцеремонно перебила Леся.

– Так от, давайте швидше переходити до справи, а то Катя тільки-но з дороги. Чим швидше ви у нас почнете клянчити їжу, тим швидше отримаєте відмову та підете. – закінчила милою посмішкою дівчина, дивлячись в очі Стаса.

 – Пиріжечок, – максимально стримано та добросердечно відповідав хлопець – з чого ж ти взяла, що ми прийшли саме по їжу?

– Стася, – наче прийнявши виклик у турнірі на награну ввічливість, відповідала дівчина – бо ти ніколи просто так доброго людям не кажеш, а ще у тебе в руках спагеті.

 Всі погляди зосередились на трохи пом’ятій пачці. Сам Стас забув, що вони в нього.

– По-факту. – зрадницько та з усмішкою підтвердив слова дівчини Макс.

– І ти – щур. Взагалі-то не забувай, що мої інтереси в твоїх інтересах. – гнівно прошепотів хлопець, зиркнувши в очі друга і всунув йому спагеті. Хлопець, прийнявши цей дар, знову глянув на Іру і благально промовив, перекладаючи пакунок з однієї руки в іншу:

– Ми просто чули про твоє повернення з дому, думали, що може тобі гостинця дали, так  вирішили попросити трохи овочів нам до спагеті, кінець місяця – важкі часи, самі розумієте.

– Просто так їжу я вам не дам, але готова запропонувати тюфтельки в обмін на послугу. – усміхнено проговорила дівчина.

– М’ясні? – одразу запитав Стас.

– М’ясні.

– Коли ми в останнє їли м’ясо? – різко крутнувшись на місці запитав Стас у Макса.

– Півтора місяця тому, коли поцупили передачку Роми. – із запалом в очах промовив хлопець.

Дівчата сміялися, переглядаючись. Стас швидко підійшов до ліжка Іри, без дозволу сівши. З невимовною радістю в очах і щирою усмішкою піднесено сказав:

– Ірино-Катерино, скажіть, кого треба убити – уб’ємо!

– Поки нікого, але я візьму це до уваги. – сміючись промовляла дівчина – Проведіть, по-тихому, сюди мого хлопця і смаколики ваші.

– Без проблем, – вимовив хлопець, потягнувшись – хто там на вахті сьогодні?

– Цербер. – усміхнено відповіла Леся.

– Значить вмовляння і телепорт відпадають. – констатував позаду Максим.

Стас змінився в обличчі, розслаблення перетворилось у напругу з часткою роздумів.

– Що ж, тоді, – хлопець відкинув голову назад, щоб бачити Максима – підемо до філологів на четвертий поверх, візьмемо канат, спустимо йому, він залізе і все – справа в шляпі. Свята класика.

– Боюсь, так не вийде. – трохи сумно промовила власниця ліжка на якому сидів Стас.

– Чому? – з легким роздратовуванням перепитав хлопець.

– Рома боїться висоти. – розважливо відповіла дівчина.

– Чуєш, навіщо тобі той Рома? – максимально зосереджено почав вести діалог Стас – Ти знала, що всі Романи – «щури»? Давай краще приготуємо смачну вечерю на трьох…

– Е, рамси поплутав? – кинувши подушкою у хлопця, насупилась Леся.

– Добре-добре на чотирьох. – уїдливо відповів дівчині Стас, кинувши подушку назад.

– А Ромашка? – не заспокоювалась дівчина.

– Ти тут його бачиш? – роззирнувся хлопець – Я не бачу, значить все. Менше народу – більша порція. – ствердно закінчив свою думку.

– І після цього «щури» – Романи. – максимально дорікаючи продовжувала дівчина.

– Ти чуєш якісь голоси? – розвернувся Стас до Максима – Якась нанотехнологія наче гудить.

– Зараз «якась нанотехнологія» встромить тобі ніж в колінко. – мило посміхаючись, продовжувала дівчина.

– Діти, не сваріться, – скомандувала володарка безцінної їжі – хлопці, я готова підвищити ставку, якщо проведете його, то отримаєте ще половину пакетика кетчупу.

Стас знову різко підскочив з ліжка і підійшов до друга. Поклавши йому руку на плече, впевнено мовив:

– Що ж, клич свого Ромео, Джульєтто, у нас є план!

– У нас є план? – не розділявши впевненість свого друга, перепитав Максим.

– У нас є план! – голосніше промовив Стас, виразно глянувши йому у вічі.

– У них нема плану. – кивнула Леся подрузі.

– Знову якісь наноголоси ліліпутиків чуються мені, пішли вже за кавалером. – почав різко виштовхувати друга Стас.

– Я йому надіслала на сітківку (зображення надсилається на сітківку ока) запис, він тут неподалік, буде біля входу за 10 хвилин. Успіхів. – побажала дівчина.

– Ми у вас не віримо. – голосно додала наостанок Пиріжечок.

Хлопці швидко йшли коридором до сходинок, але Максу було неймовірно цікаво дізнатись план у якому він певне матиме роль.

– Не хочеш розказати мені, що твоя хвора голова надумала? – спускаючись, допитувався парубок.

– Все дуже просто, – перестрибуючи по декілька сходинок пояснював Стас – я чекатиму горе-коханця на вулиці, коли він прийде, надішлю тобі на вухо голос, що ми готові. Ти в цей час відводиш Цербера подалі від вахти, а ми спокійно проходимо. Все ж просто.

– Що? Так стоп. – зупинив Макс друга на сходинках біля виходу до першого поверху. – Чому саме я мушу її відволікати?

– Бо ти мій ліпший друг і я тобі довіряю, як собі. – впевнено з усмішкою промовив юнак.

– Ще варіанти? – скептично підняв брів Макс.

– Добре-добре, бо ти у неї на гарному рахунку, а я ні, тому тебе вона хоч вислухає.

– Тобто мені варто з нею псувати стосунки заради тюфтельок? – саркастично запитав Макс.

– І кетчупу!

– Половину кетчупу! До того ж, ти, певне, забув, – вів далі хлопець – у неї в очі вбудований фізіогномічний детектор. Вона вирахує, що я збрешу.

– Не ний! – зверхньо протягнув хлопець – Не хочеш брехати? Не бреши! Сходи по великому в раковину у загальному душі, цій практиці вже багато століть, тебе не вирахує, а от вахту точно покине. – впевнено, як ніколи, згенерував ідею Стас.

– Я не буду цього робити! – з відразою прошепотів Максим.

– А ти стався до цього простіше, уяви себе митцем в течії кібер-органічного надсюрреалізму. – не вгамовувався хлопець.

– Добре, іди вже. – напружено відповів Макс.

– Я знав, що ти справжній друг! Невелика порада: потребу справляй на підлогу, а потім туалеткою обережно…

– Я не буду цього робити, вали вже звідси! – перейшов на роздратований шепіт Максим.

– Пам’ятай, що саме від тебе залежить наше все. – наостанок поклав свою руку на плече роздратованого друга хлопець і побіг, щоб не отримати від нього копняка.

Стас підцюпцем попрямував до виходу, а Максим тихо пішов слідом. Він зупинився на кутку, досліджуючи місцевість.

– Доброї доби, Кларо Карлівно, чудово виглядаєте! – награно прощебетав Стас, проходячи вахту.

– Наконечний, ще одна надзвичайна ситуація на моєму чергуванні від тебе, будеш знімати капсулу в соціальному притулку. – гнівно подивилась на нього жінка.

– Я білий і пухнастий. – трохи перелякано відповів хлопець і вибіг з гуртожитку.

Максим продовжував оглядати місце. Чистий білий зал сильно контрастував з коридорами та кімнатами, а про загальні душові та туалети взагалі мова не йдеться. По кутах стіну обвивали плющі, до кожного були підключені датчики вимірювання комфорту та система оприскування, температура води завжди регулювалася відповідно до потреб живих організмів. Рослини – створіння ніжні, не те що студенти, яким взимку вимикають теплу воду, а влітку і холодну. На вхідній стіні постійно змінювались голограми зі щасливими лицям мешканців цього гуртожитку. Хоч десь вони щасливі.

Хол рівно ділила навпіл напівпрозора електро-звукова стіна, якщо до неї доторкнутись, тебе чекає тимчасова втрата слуху та тимчасовий параліч від струму. Зате турнікет звичайний трипод з трьома залізними кінцями, які обертаються. Річ у тім, що з часом, все більше і більше людей почали страждати на енергетичну алергію. Відповідно, щоб не наражати студентський організм на небехпеку, вони поставили класичну систему пропуску. Стіна, яка може вас паралізувати, нестерпні умови проживання і низька стипендія – не наражає організм на небезпеку. З іншої сторони – це прекрасний шанс. Під ним можна ж пролізти.

Вахтерка сиділа у прямокутній кабіні, що прилягала до стіни, за кутом якої стояв хлопець. ЇЇ віконце виходило на турнікет, а двері в сторону позиції Максима. Отже, кутовий простір між турнікетом та дверима – сліпа зона. Потроху у хлопця почав з’являтись план, як провернути проникнення Дон Жуана. Питання стояло лише у тому, як відволікти Цербера.

Клара Карлівна – немолода жінка, з неприхильним характером. ЇЇ лице – сухе та видовжене, нагадувало морду добермана. Тіло жінки, як у всіх у її віці, було апґрейдено безліч разів. Найстрашніша обновка – очі. Вбудовані датчики моментально зчитували емоції з лиця співбесідника та з точністю у 99,9% виявляли брехню. Тому тут треба діяти тонко.

Раптом Максим почув шепіт у вусі: «пташка в клітці, як чути, прийом». Парубок підняв палець та закрив свою вушну раковину, тихо прошепотів: «чути добре, чекай больового сигналу в області правої руки». «Плюс» підтвердив отримання сигналу Стас.

Насправді Максим ще на сходах знав, що треба робити, але боявся відкрити себе. Була-не-була, на кону справді стоїть багато чого. Він непевно пішов у сторону дверей кабіни та постукав. Двері відчинила вона. Цербер власною персоною з вічно рухливими очима, які сканують всіх перед собою.

– Доброї доби, Кларо Карлівно.

– Доброї, Мазур, щось сталось? – уважно фокусувались на хлопця її очі, то збільшуючи то зменшуючи зіниці. Голос був не таким грубим, як при спілкуванні зі Стасом, але і привітним його назвати важко.

– Я б хотів відправити на студентський конкурс свій вірш, нікому його ще не читав і дуже хвилююсь. Чи не проти Ви стати моєю першою слухачкою? – набравши повітря у легені швидко проговорив це хлопець, схрестивши долоні за спиною та намагаючись не фокусувати уваги на постійно бігаючих очах Цербера.

– Мазуре, а я не знала, що Ви поет, звісно послухаю. – піднесиним голосом відповіла Клара Карлівна, після невеликої паузи.

Макс сильно стиснув нігтями зворотню сторону долоні, подавши кінестетичний сигнал другові. І роз’єднавши руки та набравши повні груди повітря, почав читати:

«Крізь віка я пронесу

Усмішки цвіт твій невинний»

Обережно відкрились двері та тихо зайшли хлопці. Максим почав лівою рукою сигналізувати, на «сліпу зону», наче виразно жестикулюючи при читанні вірша. Стас швидко все зрозумів і взявши лікоть хлопця потягнув його до турнікета.

«Характер м’який та неопалимий

До небес я вознесу»

Максим намагався не звертати увагу на усмішку, що з’явилась на лиці друга. О так, саме цього він боявся, саме тому він не говорив своїм сусідам по кімнаті про його хобі. Ті б не лишили у спокої хлопця-романтика і насмішки в його сторону б не скінчились ніколи.

«Той бідний, що бачить лиш красу

У крихітній морській перлині»

Щоб не звертати увагу на них і випадково не видати своєю мімікою присутність перебіжчиків, Максим зосередився на найсвітлішому, що могло спасти на думку студента – вечеря. Ніжні спагеті із гостреньким соусом та м’ясними тюфтельками, що, мов перлинки, ховаються у хвилях жовто-червоного моря.

«Крізь віка я пронесу

Усмішки цвіт твій невинний»

Нарешті Роман пірнув під турнікет та тихо завмер у сліпій зоні. Тим часом Стас повільно відходив назад до дверей, щоб Цербер не спішила дивитись на турнікет, коли Максим завершить.

«Доброту чистішу за росу,

Яка живе в тобі безпричинно.

Кохання, убивше мою рутину,

Що не боїться навіть часу –

Крізь віка я пронесу.»

Важко видихнувши, хлопець завершив читання. Знову стала пауза на декілька секунд, яка максимально лякала Макса. Хоча він і не розумів чому, він часто не усвідомлює свої емоції, але цього разу це неабияк гнітило хлопця.

– Це просто не перевершено, Максиме, я і не знала, що Ви такий талановитий хлопчик, обов’язково подавайтесь на конкурс! У мене тільки одне питання, навіщо Ви спустились до мене із спагеті? – вже зовсім привітно говорила жіночка.

– Я просто хотів їсти. – голос хлопця звучав особливо благально по-слабкому після стресу від виступу. Він глянув на зовсім пом’яту упаковку про яку вже і сам забув.

– Тоді давайте я Вам дам трохи огірків та помідорів, сама виростила у своїй енерготеплиці. – підморгнувши, розвернулась та пішла у глиб кабіни.

Макс почав жестикулювати новоприбулому в сторону кутка, де він і сам донедавна стояв. Той одразу тихо прошмигнув за спину хлопця. Повертаючись до Макса, око Клари Карлівни помітило біля дверей Стаса і зіниця одразу звузилась. Голос знову став твердим та непохитним.

– Наконечний, чого ходите туди-сюди? Що вже пронести збираєтесь?

– Кларо Карлівна, що ви таке кажете? Я чистий, як кришталь.

Очі вахтерки уважно дослідили хлопця з голови до п’ят.

– Що ж, проходьте тоді, до речі, Ви знали, що ваш сусід по кімнаті Максим справжній поет? – гордо промовила жінка, підійшовши до Максима і простягнувши йому пакет з овочами.

– Кларо Карлівна, навіть не здогадувався, Ви собі і уявити не можете, скільки я про нього дізнаюсь нового. – насмішливо глянув, як друг ввічливо бере пакет.

– Дізнаюсь, що Ви його ображаєте чи псуєте, точно будете шукати собі капсулу у соцпритулках. – загрозливо насупилась жінка, розгледівши іронічно усміхнене  обличчя Стаса.

– Кларо Карлівна, погано ви мене знаєте, – підійшовши до Макса перекинув йому руку через плече – я за нього, як і за Рому, будь-кого на шматки розірву. – вже зовсім твердо, але далі посміхаючись продовжував Стас.

– Ну добре, але погано впливати на нього теж не треба. – напрочуд по-доброму відреагувала жінка.

Стас різко розвернув Макса в бік коридорів, давши невербальну команду іти, далі тримаючи руку на плечі друга, повернув голову назад до вахтерки, щоб та ясно бачила його лице.

– А от цього обіцяти не буду. – насмішливо крикнув хлопець, рванувши вперед і потягнувши за собою Макса.

Останні слова вахтерки були погано розбірливі, але там точно проскакувало: «негідник», «капсула» і здається «Зеленського на вас немає».

Хлопці побігли до сходинок і до них доєднався вдячний Роман.

– Хлопці, гарно ви її, я ваш боржник. – покрився рум’янцем Рома.

– Дякуй не «нам», а поетику Максиму. Максе, напишеш про мене ліричний вірш, оду якусь. Чи тепер будеш читати творіння тільки своїй палкій фанатці на вахті?

– Пішов ти! – роздратовано та ніяково відповів хлопець, чудово розуміючи, що його чекає в майбутньому.

– Вірш той справді гарний був. – намагався підтримати провідника Роман.

– Візьми у нього пару уроків, щоб дивувати свою Ізольду «морськими перлинами», Трістане. – невгавався, бігши по сходинках Стас.

– «Трістан», «Ізольда»? Не розумію, я ж інженер. – чесно відповів парубок на пораду.

– Тоді влучніше вас порівнювати з бісектрисою та кутом. – констатував Макс.

– Ти розбираєшся в алгебрі? – гучно та з пред’явою запитав Стас.

– Це геометрія. – крокуючи до блоку дівчат, виправив Макс.

– Ти відрізняєш ці науки? Що ще я про тебе не знаю? Які темні таємниці ти мені не повідав? – далі продовжив прискіпуватися юнак, посунувши друга, щоб першим увійти.

Без стуку, наче до себе, Стас відкрив двері кімнати дівчат. Встав у позу тріумфатора з розкинутими  руками та голосним і переможним тоном сказав:

– Ірино-Катерино, зустрічай свого кавалера у крові та плоті і без порушень вад слуху та оціпеніння!

Іра миттєво зіскочила зі свого ліжка та кинулась у обійми коханого.

– Молодці, навіть з тебе буває користь. – підійшла Леся до Стаса і у його відкриті руки трохи грубо дала постіль.

– Стоп – це що таке? Ми так не домовлялись. – почав був здивовано протестувати хлопець.

Пиріжечок взяла судочок із м’ясними виробами та пом’яту упаковку кетчупу.

– Не ний! – владно глянула Стасу у вічі – Я не збираюсь ночувати у вашому свинарнику без чистої постільної білизни!

– Максе, ти ж не проти? – Леся підійшла до хлопця і простягнула безцінну нагороду. – Закохані мають трохи побути у двох.

– Звісно не проти, Пиріжечку, ми тобі завжди раді. – весело підтвердив хлопець, дивлячись на збентежене лице друга.

Ірина випустила з обіймів свого хлопця і подивилась на компанію.

– Дякую, Лесь, за тюфтельки, а вам, хлопці, що провели його.

– Так це не твої тюфтельки? – наостанок здивовано крикнув хлопець.

– Так-так, ходімо швидше. – виштовхувала Леся Стаса. – бувай, Кать, гарно вам повеселитись. – підморгнула подрузі дівчина.

Виштовхнувши хлопців та зачинивши за собою двері, дівчина енергійно подалась вперед. Стас, бурмотячи собі під ніс йшов за Пиріжечком, несучи її ж постіль, а Макс впевненню ходою, гордо ніс їжу. З розмаху Леся відчинила двері, направляючись до Романа.

– Здоровенькі були. – радісно привіталась з одногрупником.

– О, салют, Пиріжечку. – здивовано, але привітно посміхнувся Рома – Хлопці, ви не зовсім зрозуміли задачу, ви мали принести справжню їжу, а не Пиріжечка, ще й з ночівлею. – глянув на Стаса Роман.

Стас підійшов до двушки Роми і на верх закинув постіль.

– Це неочікуваний бонус. – пробурмотів хлопець.

– Приємний бонус. – виправила дівчина.

– Поки ти тут грів свою дупу ми здобули тюфтельки. – гордо не звертав уваги на доповнення Лесі Стас.

– М’ясні?

– М’ясні. – схрестив руки.

 – Я шматок м’яса останній раз їв півтора місяці тому, перед тим, як дехто, – хлопець гнівно подивився на Стаса і Макса – поцупив його.

– Хто старе пом’яне… – почав Стас, але Рома його перебив.

– Так, а я к ви здобули стільки їжі? – глянув зацікавленими очима на пакет в руках Максима.

– Через вахту, непомітно, треба було провести хлопця Іри. – піднесено розказував Макс.

– А хто сьогодні там?

– Цербер. – увімкнулася у розмову дівчина.

Роман задумався.

– Як ви його провели? До філологів наче не ходили по канат…

– Романтичний шарм нашого друга розпалив пристрасть у кібер-серці Клари Карлівні. – почав лірично оповідати Стас, раптом задумався і сфокусував погляд на Романі – А звідки ти знаєш, що ми не ходили до філологів?

– Ну… – почав нервувати хлопець – Вас так довго не було, що я вирішив піти до них по чай під спагеті, ще у них прихопив печево. – хлопець потягнувся до морозильного енергетичного куба, натиснувши на який, куб став прозорим і у ньому виднілось два пакетики чаю та відкрита пачка печива.

– Печиво, мабуть, тебе там ще чимось нагодували? – запитально глянув Стас у вічі друга, перебивши його. Той зашарівся.

–  Зрозуміло, Максе, поки ми кров’ю, потом і слинявою лірикою здобували у запеклій боротьбі їжу, цей щур без нас їв. – демонстративно повернувся задом до Романа Стас.

– Таміла тільки що надіслала зображення на сітківку, ти забув у неї маску-респіратор. – дзвінко повідомила дівчина.

Стас повернувся боком до Романа, в його очах виднівся презирливий погляд.

– Таміла значить, – виразно промовив хлопець, під смішок Макса і Лесі – на ваших очах, панове, відбулася еволюція «щура» у «каблука».

– У ситого «каблука», – підтвердив хлопець, вставши – замість того, щоб триндіти, краще приготуй нарешті вечерю.

– На тебе готувати не буду. – знову демонстративно розвернувся і пішов у бік Макса Стас.

– Я на тебе приготую. – гучно прошепотіла Леся, на що отримала ствердний вдячний кивок та пішла теж в сторону Макса – Обожнюю різати, тому на мені будуть овочі. – трохи з маніакальним виглядом взяла з рук хлопця пакет, і пішла в сторону ножів.

– Я б боявся давати їй ніж. – промовив Стас Максу.

– А я б боявся у неї його забирати. – без роздумів відповів парубок.

– Що ж, – поклав Стас руку на плече друга – пішли готувати.

– Е, ні, – Макс зняв із себе його руку – твоя черга.

– Все, я обрала ніж, можемо іти. – вже біля дверей стояла Леся, крутячи гостре знаряддя в руках.

– Ти хочеш, щоб я лишився один на один із озброєним Пиріжечком? – шепотом запитав Стас.

– Так. – чесно та глузуючи відповів друг.

Стас різко забрав з рук друга спагеті та судочок і, демонстративно розвернувшись, покрокував до дверей.

– Ходімо, і не крути його, поріжешся. – наостанок сказав хлопець, зникнувши у проміжку. Леся, глянувши на хлопців, знизала плечами та побігла за ним.

– Підозрюю, що з кухні вийдуть не всі, особисто я ставлю на Лесю з ножем. – підійшов Роман до Макса.

– Менше народу – більша порція. – глянув на нього Макс. Обидва ствердно кивнули.