Черга просувається за графіком

— Ігоре Петровичу, ключі від горища у вас?

— Та хай ‘му грець, даруйте, Сергію Івановичу, геть забув!

Замурзаний прораб у піджаку просто на спецовці, в жовтій касці на голові, підійшов до опасистого чолов’яги в костюмі й краватці й простягнув ключі. Той лівою рукою взяв їх, а правою потиснув спорожнілу руку. На чорному рукаві залишився світлий пил, й чолов’яга розсіяно струсив його.

Ясне діло, жодних домовиків вони не бачили. Ще чого бракувало! Домовик показується лише тим, кому хоче, а ці людиська не заслуговували на таку честь. Вони тут взагалі тимчасові, незабаром і слід їхній вистигне.

— Ич, — сказав один домовик іншому, — раніше будинки так урочисто приймали, стрічечку різали, журналісти тоті клацали хвотоапаратами своїми. А тепер так раз-два, розпишіться тут, підберіть оце… Ніякого свята!

Той стенув плечима.

— Що тобі до людських свят? Самі собі влаштуємо. Теж мені проблема.

— Йой, ти не понімаєш.

— Авжеж не понімаю. І багато хто з наших тебе не пойме. Люди дуріють, і ти з ними. Тьху.

Перший домовик пхикнув і відійшов. Йому ще було що робити, окрім як розводити пусті балачки. Наприклад, звикати до нового імені. Бухтик, це ж треба таке вигадати!

Старого свого імені він уже не пам’ятав. Це було так давно… Він зітхнув, замотав головою, відганяючи сумні спогади.

Поважно, аби нікому не спало на думку, що він хвилюється, підійшов Гримко. Колись він теж був опасистий, як той чиновник, що нині керував передачею всіх документів новому ОСББ. Тому ходив Гримко так, наче все ще ніс перед собою чималеньке черево. Виглядало це кумедно.

— То що, — з удаваною байдужістю запитав він, — заселяєтесь?

— Авжеж. По-моєму, три квартири ще не розподілені. А що там твої?

— Та чекають. Їм пропонували з того намету до нормального модульного будиночку перебратися, та куди там! «Йой, не тре’, вже ж незабаром будівництво закінчиться». Сподіваюся, до зими воно не затягнеться.

— Наче не має. Кажуть, черга просувається за графіком.

— Хто каже? Черевань отой? Не довіряю я йому…

«А кому ти довіряєш, буркотуне?» — хотів запитати Бухтик, але не став. Гримка йому завжди було шкода. Був такий огрядний, зверхньо на всіх дивився, мовляв, у моїй власності цілий будиночок, а ви лишень по квартирці маєте. Гарний, дорогий будиночок, три поверхи й гараж. Не хата — лялечка! В Бучі всі будинки були красивезні.

Він до останнього намагався щось рятувати. Дурбецало той Гримко. Ледь вибрався з руїн живим. Добре, що його прихистили. Бухтик мало знав про Гримкову нову родину, Наче батько там був військовий, і наче саме він знайшов напів живого, почорнілого від горя домовика, розбираючи завали. Якось побачив — хтозна як. Ті людиська іноді утнуть щось, так пурєдний домовик сидить, голову сушить, що то було.

З гуркотом і вереском прибуло велике сімейство. Здоровенні валізи гриміли коліщатками, кричав щось нерозбірливе — здається, польською — папуга в клітці, вищали діти. На найбільшій валізі, притримуючи папугу, сидів домовик.

— Що, ми спізнилися? — стурбовано спитав він у товаришів, що юрбилися біля будинку. Його люди тим часом шукали магнітний ключ від дверей будинку — ясно, що не відшукають, доки домовик не набалакається.

— Та нє, нічого не було, — охоче відповів Кузьміч, найбільш говіркий з них. — Приїхав Черевань, підписав документи, шо типу будинок прийняв, і побіг в керуючої компанії штампи збирать.

— А, ну добре тоді, — кивнув новоприбулий домовик, і старше дівча зойкнуло:

— Та от же він, той ключ! Завалився, ти диви.

Родина, весело сміючись, почала затягувати речі в будинок. Папуга чітко й дуже емоційно вилаявся польською.

Старий Омелько, що задоволено мружився, сидячи на сонечку, розчулено зітхнув. У нього зараз усе викликано розчулення — та це й не дивно, скільки чекав на заселення! Йому пощастило так, як, мабуть, нікому тут: він зберіг своїх людей. Хата… ну, так, хата для домовика — найголовніше. Але людиська теж мають значення. Зі своїми якось спокійніше: завжди знаєш, чи годуватимуть (і як часто), чи доглядатимуть за порядком у хаті, як порядкуватимуть.

З будинку вибігло дівча в зеленій сукенці.

— Бухтику! — голосно прошепотіла вона. — Бухтику, ти де? Хіба не ти маєш першим у хату заходити?

Бухтик закотив очі на лоба. Ох уж ці непрості! Нікуди від них не сховаєшся, все їм поясни, все розтлумач…

— Та звісно ж, я там уже був сто разів, чого ти переймаєшся, — сказав він. Дівча тим часом здивовано огледіло товариство.

— Ой, а ви хто такі?

Домовики перезирнулися.

— А ти хто така, що нас бачиш, коли ми не показуємося? — з підозрою поцікавився Кузьміч. — Тобі не положено!

— Я непроста, — гордовито відповіла маленька Соломійка. — Ну, це Бухтик так каже, по-смішному, не непростА, а непрОста. Це як відьма, так?

— Ну вроді как, — погодився Кузьміч. — Тільки ти всім підряд не патякай про нас, не положено. Порядок такий, що ми маємо від людей ховатися.

Соломійка поважно кивнула.

— А ви всі тут житимете? В нашому будинку?

— Еге ж, чого б інакше ми тут сиділи, — буркотливо озвався ще один домовик. Імені він поки що не мав — не зволів представитися людям, що заїхали жити до обраної ним квартири. Отже, ніхто його й не назвав. А старі свої імена вони всі давно забули.

Давно. Ще коли догоріли їхні домівки.

— Бухтику, може, ходімо додому? — попросила Соломійка.

Він все розумів: почне розпитувати, а тут, при всіх, невдобно їй. Ну, що поробиш; людські діти — вони такі.

Які це — «такі» — він і сам до пуття не знав.

— Трохи пізніше, — суворо відповів він. — Зараз я зайнятий. Ти йди, я згодом буду.

Соломійка знайшла його, коли він швендяв лісом, обходячи залишене москалями небезпечне залізяччя. Він тоді мало що розумів: горював через втрату домівки й людей, здичавів, не маючи хати, надивився на смерть — а домовики того не люблять… Швендяв ото, не розбираючи, куди саме йде, аж поки не вибрався на широку стежку й не побачив тую невгамовну дитину. Вона сиділа просто на землі й плакала, і не треба жодних мізків, аби збагнути: дитина заблукала.

Він хотів звернутися до неї, заспокоїти якось, вивести, але забув слова. Та вона сама його побачила, здивовано зойкнула, вхопила його за руку.

— Ти хто? Що тут робиш? Чому ти такий брудний? Ой, це не кофтина на тобі, це хутро?!

Ну, так, здичавілі домовики поростають чорним хутром. Коли біль вщухає, воно відвалюється.

Бухтик вивів її тоді з лісу без зайвих слів. Щойно йому це знадобилося, сам швидко відшукав дорогу — раніше просто не переймався тим, куди прямує. Соломійці, звісно, попало, батьки лаялися — страшне. «Ліс замінований, туди не можна ходити, скільки тобі казати…» Соломійка плакала, скиглила: «Я забу-ула!». Бухтик — тоді ще не Бухтик — дивився мовчки на цей гармидер і не знав, що робити далі.

Але знала Соломійка. Заспокоївшись і дочекавшись, поки батьки вийдуть з кімнати, вона запропонувала йому жити з ними, в модульному будиночку. Йому було байдуже. Він погодився.

Час ішов, потроху він оклигав, розповів їй, хто він такий і що з ним сталося. Вона обізвала його Бухтиком. Зізналася, що він нагадує їй якогось Бухтика з книжки. Він не заперечував.

Потім їм запропонували квартиру в бучанській новобудові.

— Перемога — це завжди будівництво, — розводився Павло, Соломійчин батько. Він був істориком і любив поговорити про свій фах. — В усіх сенсах: відбудовуються зруйновані будівлі, зруйновані сенси, зруйновані життя, якщо виходить. Тут є шанс і нову країну збудувати, і нове бачення майбутнього. Ось де справжнє Велике Будівництво. І ми беремо в ньому участь — це неабияка честь і неабияка відповідальність!

Раніше Бухтик не знав, що домовиків вціліло так багато. Вони мало спілкувалися. Але тепер, очікуючи на свою чергу заселятися, гуртувалися, передавали один одному новини. Приходили дивитися на будинки. Хтось обирав собі нове житло, як той безіменний домовик, за власне житлом: яка квартира сподобається. Хтось чіплявся, як Бухтик чи Омелько, до родини. Хтось суміщав, обираючи з кількох варіантів, що припали до душі.

Людиська будували, а химерні створіння по мірі сил допомагали. Черга просувалася за графіком, без затримок. І сьогодні їхній будинок нарешті здали в експлуатацію.

«І що тепер? — думав Бухтик, оглядаючи втомлене, але щасливе товариство. — Ми розповземося по квартирах і знову, як колись, не розмовлятимемо?»

— Панове, — несподівано для самого себе сказав він, — ми теж маємо організувати ОСББ.

— Шо? — здивувався Омелько.

— Організацію співдомовиків багатоквартирного будинку, — впевнено пояснив Бухтик.

— Нашо? — не вгавав Омелько.

— Ну… А раптом знову щось… трапиться таке? Ми б змогли якось допомогти один одному, триматися укупочці, аби не пропасти…

— Такого більше не трапиться! — перелякано вигукнув Кузьміч. — Це ж перемога, пойняв? Після перемоги вже не може такого бути!

— Ну, не таке. Щось погане. Повінь там, чи пожежа. Всяке ж може буть.

— Та ну що ти ото чорнобаїш? Ми ж не в Чорнобаївці, щоб на нас біда за бідою! — торохкотів Кузьміч.

Бухтик стиснув кулаки. Ну як же їм пояснити!

— Перемога, — трохи невпевнено почав він, — це час великих зрушень. Змін. Будівництва. От у нас є новий дім. Тепер можна завести й новий порядок, аби життя не було таким, як раніше. Кращим аби було. Як ми згуртуємося, від того тільки добре буде.

— Нащо тобі той новий порядок? — застогнав Омелько. — Я, може, якраз і хочу, щоб усе було як раніше!

— Та постривай, — озвався ще один безіменний домовик, старий і зашкарублий, наче пень. Всі решта в суперечку не втручалися, лише слухали. — Він правий. На всяку біду треба гарного сусіда мати. Згуртуємося — житимемо краще. А як раніше, все одно вже ніколи не буде.

— Та хіба ж домовики можуть будувать якісь нові порядки? — засумнівався Кузьміч.

— Ну люди ж можуть, — стенув плечима Бухтик. — Отже, і ми можемо.

— Це велика відповідальність! — Омелько підняв палець угору. На палець негайно сіла бджола.

Бухтик усміхнувся, згадавши тата Соломійки.

— Але й велика честь, — сказав він.

Домовики перезирнулися. Один із них дістав звідкись-то шматок упаковки від шпалер і проголосив:

— Записуємо членів ОСББ будинка номер вісім. Хто перший? Підходьте. Потім оберемо керівництво й будемо порядкувати. Порядкувати ми вміємо.