– Маємо зупинити тренування.
– Пане, є алгоритм, – азійське обличчя Ма було геть непроникним. – Нема підстав. Що я напишу у звіті, пане?
Ма говорив спрощеною українською чисто, але завше з таким виразом, ніби Лаврін щось йому завинив. Хоча служакою він був блискучим, тож усього за п’ять років на Тренувальній Станції став Лавріновим замісником.
– Ма, але збій серйозний! – Олівер Мвбанга, смаглявий і рудий, аж притопнув. – Це життя людей! Я за повторну перевірку, пане Семенку!
– Ма правий, – Анна Сенькович, перша інженерка Станції, уперла руки в боки. – Що напишемо у клятому звіті? В тренувальному модулі все ідеально. «Яцек», життєві системи – супер! А ми зупиняємо процес вартістю 8 трильйонів новогривень, який уже здорожчав уп’ятеро – щоби що? Щоб викликати економічну кризу у цілій Сонячній? Лавріне, пий заспокійливе і пускай людей до модуля.
– До речі, космонавти готові, – докинула Емма Джонсон, лікарка. – Всі групи.
– Це життя людей! – процідив Лаврін. – Я ніколи не бачив, щоб ШІ, тим паче такий, як «Яцек», вимикався! Щоб в модулі гасла електрика! А це сталося!
– Іноді техніка просто хоче уваги, – нагадала Анна. – Але з нею все ок!
– Ні! – Лаврин вишкірився. Перед ним, на віртуальному планшеті, вигулькнув наказ про зупинку тренувань Другої Галактичної експедиції, датований 02.02.2338 року.
– Це призведе до великої кризи, пане Семенку, – із кам’яним обличчям зронив Ма. – Парламент не вибачить Космоцентру нового звіту про відтермінування експедиції. А пані Сніжана Неїжбатько не вибачить цього нам. Ми ж усі знаємо про перевитрату коштів на Другу Галактичну – і про надії пані Неїжбатько, при моїй повазі до неї.
– Тут погоджуся, – тихо зауважив Олівер. – Залізна Сніжаночка нас з лайном з’їсть, як втратить шанс на крісло голови Співдружності.
– Ми всі втратимо роботу і пенсії, – докинула Анна.
– А якщо збій повториться? – але голос Лавріна втратив силу. Йому лишався рік до пенсії – вислуга в космосі швидка! – і він сподівався дозаробити на дім у «Золотому поясі світу», в Україні.
– Лавре, ти знаєш незгірш за мене. Неможливо зламати клятий модуль так, щоб це навсправжки загрожувало космонавтам! Все дубльовано. А ми виключили всі проблеми згідно з клятою інструкцією! Яку підписували люди на кшталт Сніжаночки, щоб вона була здорова!
Лаврін помовчав.
– Добре. Тренування екіпажів-кандидатів почнемо вчасно.
Усі заусміхалися, хоча Олівер виглядав знервованим.
*
Перша група пішла. Лаврін сидів як на голках, але все було бездоганно. Курсанти відпрацьовували програму, зживалися. Адже в космосі вони проведуть місяці.
– Хороша група, психологічно придатна, – хвалила Емма. Навіть за обідом лікарка не відривалася від вітрпланта. – Уявіть, колеги, що їм пощастить побачити!
– Може, іншопланетян, – Олівер виглядав замріяним.
– Орки?! – раптом гукнув Лаврін.
Розмови у ідальні змовкли, всі озирнулися до шефа. Навіть у Ма піднялися брови.
– Лавре? Якісь проблеми? – Емма вичікувально глянула на Лавріна. – Ти оце вперше побачив етнічний склад другої групи? Вибач, це нечемно. Думала, що ти…
– Ти не розумієш…
– Та я все чудово розумію, але минуло триста років! Час позбутися упереджень! Мешканці Контрольних Зон можуть зайняти достойне…
– У другій групі не тільки росіяни і китайці, а ще кілька афрів та уйгурів, – зауважила Анна. Перша інженерка встигала бути в курсі всього, навіть як це її не стосувалося.
Ма незворушно дивився на шефа, і на його обличчі годі було щось прочитати.
– Уйгури би мене зрозуміли, – з болем зауважив Лаврин. – Хто звів цих цих людей разом?! Я… я знаю, що курсанти не мають стосунку до злочинів предків! Але це… Це не має терміну давності. Орки… Росіяни століттями катували моїх пращурів! – Лаврін відсунув тарілку і пішов з їдальні.
*
Тренування першої групи пройшло бездоганно, прибула друга. Лаврин справді намагався бути чемним. Ці люди нічим не завинили, крім того, що народилися у Контрольних Зонах – території колишніх Росії і КНР, де спецадміністрація, експерти і психологи кількасот років ростили психічно здорові суспільства. Чи змогли – сказати важко, але нині тамтешнім дозволили вільно працювати у світі.
*
А на ранок все пішло шкереберть.
У тренувальному модулі спалахнули обидва блоки відновлення кисню, а «Яцек», ШІ тренувального модуля, замовк. За ним – радіозв’язок.
Команда кинулася тестувати системи, моделювати наслідки пожежі, Лаврін викликав допомогу з Землі.
– Схоже, «Яцек» мертвий! – Олівер сам не вірив у це. – Це неможливо! Він же такий надійний!
Відзвітували інші. Модуль втратив систему життєзабезпечення, його шлюзи заблокувалися в режимі «політ». Кисню, з урахуванням пожежі, днів на вісім. Можливо.
Лаврін гарячково ходив по кабінету.
– Ми можемо пропиляти, вибити той шлюз?! – хоча сам знав, що ні. – Чи найтонше місце стіни?
– Пане, хіба вибухівкою, але тоді кінець і нам, і курсантам! – Ма був блідий.
– Маємо спробувати! Евакуюйтеся, а я пилятиму! Так буде шанс! Різак потужний! Не дозволю, щоб люди загинули!
– Люди? Ти ж назвав їх орками, – зронила Анна. – Слухай, а чи не ти це влаштував?
– Що? – остовпів Лаврін. – Ти здуріла?!
– Ти класний інженер, Лавре. Я не вірю, що можлива випадкова пожежа на двох відновлювачах! І шлюзи, і комп! Це диверсія, – Анна перла на колегу. – Бо ти ненавидиш їх! Без причини!
– Пані, ви що! – Олівер підскочив. – Пан Лаврін би ніколи!..
– А ти, може, його спільник? – палець Анни вперся в Олівера. – Ти ж відмінник з ШІ! Ти би міг знищити «Яцека»!
– Аню, зупинися, це аварія! – встрягла Емма.
Але інженерка вже пішла. Ма теж мовчки повернувся і вийшов.
– Працюємо, – зашипів Лаврін.
*
Робота кипіла. Фахівці з Землі підтвердили – звільнити курсантів живими маловірогідно. Правда, тим вдалося полагодити приймач і повідомити, що повітря лишилося на дві доби. Є поранені. Пожежа в модулі була сильна.
Рятувальники довбли обшивку. Час збігав. Але викручувати плазморізак на повну уникали: був ризик вибуху, що міг вбити бранців модуля і людей на Станції. Врятувати усіх – без шансів.
Ніхто й не помітив, як Анна покинула Станцію.
*
І на наступний день виступила по телебаченню із закликом розслідувати злочин Лавріна Семенка. Такі, як він, казала Анна, віками принижують людей за етнічною ознакою. Ненавистю до росіян та китайців відзначалася й очільниця Космоцентру Сніжана Неїжбатько і її заступники, британці і литовці. І от, дійшло до вбивства!
Приголомшений Лаврін глипав на екран, який йому підсунула Емма. Лаврін у захисному костюмі вже десять годин пиляв стіну – коли більшість рятувальників зі своїм роботом гайнула на Землю за іншою технікою.
– Сюди мчить служба безпеки, – додав Олівер. – А Неїжбатько подала у відставку. Ми свідчитимемо, що ви невинуваті!
– Летіть на базу, бігом! – Лаврін торкнувся перемикача на різаку і викрутив потужність на максимум.
– Лавре?! Що ти?.. Я нікуди не полечу!
– Це наказ! А я зроблю все, що маю!
Олівер позадкував, відтягаючи Емму. Лаврін запнув шолом. Різак запалав, загримів, як сопло ракети. Лаврін увігнав ревучий клинок у діру, яку тиждень плавили рятувальники – і він.
Раптом війнуло хімічним духом, різак із вереском повело, завила сирена, і Лаврін не знав, чи не здалося йому, що у приміщення забіг Ма.
– Пане, я знаю хто!..
Все вибухнуло.
*
– Лавре, на тебе орден чекає. Як ти?
Він відкрив очі. Відчував, що його руки, обличчя і решта тіла – цілі. Та й лежав уже не в реанімаційній капсулі, а в ліжку. Поруч – Емма і Олівер, вдягнені в лікарняне.
– В порядку. А що сталося?
– Ти врятував їх. Курсантів. Але трошки пом’яв.
– Різак вибухнув. Але ви таки зробили двохміліметрову дірку, – пояснив Олівер. – Вистачило для подачі кисню в модуль. Хоча всіх сильно контузило. А вас і Ма майже… вбило. Але потім у електромережі модуля дещо знайшли, – молодий інженер показав на віртпланті фото обвугленої коробочки. – Несанкціонований пристрій, що не виявлявся тестером, уявіть! Схоже, це він обдурив і зламав «Яцека», викликав пожежі – і самознищився. Крута штука!
– Але хто й навіщо?!..
– Не підстрибуй, тебе і так ледь зібрали, – буркнула Емма. – Уяви, Ма виявив у Анни підробні документи.
– Що?! – Лаврін аж закашлявся.
– Все дуже майстерно, Лавре. Ще йде слідство, експертиза. Але вона – уроджена Іванова. З Московської Зони.
– Маячня якась… Вони ж можуть вільно вчитися, робити кар’єру! Навіщо брехня про себе?
– Схоже на підпільну організацію, – констатував Олівер. – Втручання в бази даних, техніка. Хотіли очорнити керівників Космоцентру – і майже змогли! Але не розумію! – гукнув Олівер. – Ці курсанти були теж росіяни! Але вони планували вбити їх, щоб навести тінь на українців?
Лаврін зітхнув.
– Схоже, вони досі про це мріють.
Колеги помовчали.
– Я думала, – озвалася Емма, – що у книжках все перебільшено. Не можна бути… такими нелюдами. Після віків перевиховання! Та ти правий. Орки…
– Але як Ма додумався копати це? Та й це ж він наполіг на початку тренувань!
Олівер кивнув.
– Так. Але Ма бачив, як Анна входила до техблоку з дивним предметом, а вийшла без нього. Потім був збій. Та Ма типу нічого не запідозрив, бо Анна – компетентніша у двіжку модуля. А тоді вирішив перевірити її.
Лаврін підняв брови.
– Зламав її пошту, знайшов підозрілі факти. Ще в лікарні повідомив службу безпеки, – Олівер пом’явся. – Наш Ма – тепер герой.
Емма торкнулася руки Олівера.
– Годі. Лавру час спати, – лікарка встала і пішла з палати. Олівер рушив за колегою.
Та в дверях затримався.
– Пане Семенку, не хочу здаватися… підозрілим, але… Між нами. Не вірю Ма. Знаєте, я його минуле теж вивчив. Я ж відмінник, кхе. Можу таке, що вам краще й не знати, – він пхикнув. – Знаєте, Ма школярем був у секті. Там, в Пекінській Зоні. Щось про вищість китайців над людством. Але одумався, здав керівників.
– Їх посадили?
Олівер похитав головою.
– Ні, вони зникли. У Зоні, де без контролю й муха не пролетить! А Ма виправдали. Але що, як він спільник Анни? Хоча зупинився, як побачив, що в групі є китайці? Або він має зробити кар’єру в КЦ – перший з Зони! Змова на десятиліття. Навіщось. Ви ж казали: є зло без терміну давності. Але я нікому цього не доведу…
Олівер вийшов. Лаврін закрив очі.
– Я доведу, – прошепотів він. – Людожерам серед людей не місце. Раз вони досі такі. Скільки б часу не минуло.
Вітаю, Авторе!
Погоджуся з Фантомом. Історія динамічна, містить правильну ідеологічну складову, детективна складова “вистрілює” саме тоді, коли треба, а ставлення до персонажів до останнього неоднозначне.
Гарний твір, якому щиро бажаю успіху!
Ненавидіти і не довіряти і через триста років “перевиховання”? І що це перевиховання, що й через три сторіччя немає сприятливих результатів? Якось воно дуже… натягнуто в цьому сенсі.
А ще – що це за модуль космічний, та ще й тренувальний, який має лише один вхід-вихід без можливостей врятуватися у разі чогось на кшталт описаної ситуації через запасний вхід-вихід? Що це за сплав такий, який не можна розрізати і за 7 днів? Навіщо тримати такий запас пального для різака (а там не лише кисень, якщо що)? Що це за примітів з різаком три сторіччя від нашого часу? Що, наука стояла на місці та не змогли винайти щось подієвіше, ніж який-сь там різак?
Вітаю, шановний Михайле!
Дякую за ваші зауваження. Спочатку по техніці.
Звісно, у модулі багато виходів, але, оскільки мова про детально сплановану диверсію, то усі вони виявилися заблоковані – про що у тексті чітко написано. Дуже прикро, якщо мені не вдалося зробити це помітним для вашого ока.
Вибухнув не запас палива, а сам інструмент від перегріву. Про великий запас палива в оповіданні не було жодної мови. І от чому.
Малося на увазі (і почасти, в межах ліміту, описувалося), що космонавти звуть тим різаком дещо геть відмінне від штукенції, відомої зараз. На жаль, нестача знаків не дозволила зобразити цей інструмент детально, натомість увага була приділена подіям і людям. Інструмент люди звуть старим словом, тим більше, в стресовій ситуації, коли проговорювати справжню назву ніхто не буде. З плином технологій слова можуть продовжувати вживатися, але міняти наповнення. Нині таке відбувається повсюдно. Тим не менш, дякую за ваше зауваження, при допрацюванні я спробую детальніше описати цей момент, щоб виключити непорозуміння.
Детальний склад цього сплаву мені невідомий, звісно, бо я не інженер чи не хімік з майбутнього. Проте не бачу причин, через які людство теоретично не могло би його винайти і розробити технологію масового виробництва. Саме масового, щоб опинитися у дуже багатьох конструкціях. Якщо з цього колись буде написаний роман (бо в меншій формі навряд чи є сенс торкатися таких деталей)), то це також буде варто зазначити.
Тепер по ідейній складовій. Так, шановний Михайле, я без жодних сумнівів вважаю, що за всі злочини росіян немає терміну давності на пам’ять – допоки росіяни існують. І, так, я вважаю, що гуманне (хоч і під прикриттям військових адміністрацій) перевиховання, до якого очевидно вдалося цивілізоване людство – не працює настільки добре, щоб виключити реваншистські ідеї. Бо орка лиш могила виправить. Крім того (тут ми виходимо за межі мініатюри, увага! хоча це логічно зрозуміла обставина) таємна організація росіян-реваншистів навряд чи би досягла результатів без однодумців у решті світу. Все, як зараз, шановний Михайле, на жаль. Хоча й на іншому рівні розвитку. Йой, багато про що треба буде сказати в майбутньому романі))))))
Дякую за ваш відгук.
Гаразд, відсунемо в сторону технічні питання, хоча я не зовсім згоден з Вашими тезісами.
А ось щодо ідеологічної сторони… так, не має терміну давності покарання за скоєні злочини – конкретним злочинцям. Не має терміну осудження, не сприйняття та покарання за провадження хибних теорій та ідеологій на кшталт фашизму.
Але – триста років з гімном змішувати та не поважати націю лише за те, що колись там щось наробили предки, а ти це не підтримуєш? Це занадто. Наприклад, Ви ж, авторе, не палаєте ненавистю, скажімо, до турок, які триста з гаком років тому спустошували Україну, будучі ще Османською Імперією? Навряд чи. Або ось поляки запорожців на палі саджали. Чи є ненависть до них за ті ще жорстокості? Немає. Та навіть ось німці. Ви й досить їх вважаєте фашистами? Ні, бо вони змінилися. Нація змінилася та не підтримує те, що коїли їх діди. І відношення до цієї нації від усього цивілізованого світу теж вже інше.
То що, і росіяни за триста років не змінилися та досі імперці? І українці досі не змінилися і досі ставляться до потомків росіян як до ворогів?
Та гріш ціна в такому сенсі нащадкам, які живуть лише минулим і плекають лише ненависть!
Шановний Михайле, думаю, що порівнювати росію і Османську імперію геть недоречно. Не кажучи вже про Польщу. З турками у нас завжди були складні стосунки: часом союзницькі, часом ворожі, часом паритетні, такі вони й досі. При цьому турки хоча й чинили жорстокі дії (й теж відзначилися актом геноциду, але не проти нас), проте не влаштовували нам голодоморів, не розстрілювали нашу інтелігенцію, не знищували нас як націю взагалі. Те саме з поляками, хоча до них претензій навіть більше. Але ці нації працюють над собою – з власної волі, без штурхана від військової адміністрації. Саме тому – а не завдяки часу, що минув! – наші стосунки з турками і поляками наразі цивілізовані і, сподіваюся, скоро вийдуть на нові рівні. Бо стосунки – справа двобічна. Чого ніяк не можна сказати про чисельних здеградованих гомо (не)сапієнсів за порєбріком. За умови належного зберігання пам’яті про злочини цих істот – така пам’ять житиме дуже довго. Що й сталося в даному оповіданні – тим більше, що Лаврін має до того сильну родинну традицію.
Ні, я ажніяк не вважаю, що це погано, навпаки – це запорука того, що наші нащадки проживуть довго і будуть щасливими. Й це не життя минулим, як ви вирішили написати. Це засвоєні уроки. Якщо ви в дитинстві торкнулися до чайника і запам’ятали, що він гарячий, на все життя – то хіба ви живете минулим? Ні, ви просто не хочете повторювати помилок. Сподіваюся, з росіянами ми теж досягнемо цього. Закарбуємо на століття, якщо наші нащадки будуть мудрими.
Причому, якщо ви помітили, щодо росіян у команди конфлікт: й позитивні герої не певні, чи так довго пам’ятати зло не занадто? Але ні, не занадто 🙂 Принаймні, щодо деяких представників це буде валідним і століття потому.
Даруйте за 5 копійок, але ні турки, ні поляки, ні німці не кидаються гаслами “можем повторіть” (зауважте, з часу Другої Світової минуло 77 років, що теж немало). Бо ці нації живуть тут і тепер і творять майбутнє, своє і світу. І лише ті, хто живе в багні і не бачить свого завтра, марить минулими звитягами, перефарбовуючи в тріумфальні кольори навіть злочини
Знаєте, авторе, я б залюбки почитала цю історію трохи ширшою. Щоб наприкінці не було скоромовки, а ще додалося б розслідування причетности (чи непричетности ) Ма до того, що відбулося. Було б круто, серйозно!
Зізнаюся, ідея написати повнішу версію (хоча й в часових рамках оповідання) муляє мене від того, як була поставлена остання крапка.
Втім, думаю, що це муляє не лише мене. Здається, на цьогорічному конкурсі багато історій, які готові стати принаймні повістями.
Без сумніву, зай
Дякую за відгук!
Один невдалий рух – і нічого не відредагуєш! Ото прикрі глюки тут на сайті 🙁
Кажу, що без сумніву займуся повнішою версією, як тільки матиму час.
Дякую за відгук!
Чудове оповідання, читала залюбки, дякую! Удачі на конкурсі!
Дякую, навзаєм!
Вітаю, авторе!
Круто. Детективна НФ з глибинними сенсами. Отримав справжнє задоволення від читання. Вміло жонглюєте емоціями, ставлення до героїв змінюється протягом читання. Мені забракло рельєфу персонажів, але це якраз зрозуміло, бо ж їх багато, а ліміт знаків – річ уперта 🙂
Успіхів та наснаги!
Дякую за відгук, пане Фантоме! Втішаюся, що історія “зайшла”!
Ваша правда, ліміт сильно вплинув на повноту описів. Та нічого не поробиш, раз такі правила!
Вам також успіху на конкурсі!
Вітаю, Авторе!
Цікава оповідь, хоч і показали Ви тих, хто планував оте перевиховання, дуже некомпетентними (чомусь ООН мені пригадалася 🙂 )
Успіхів!
Боюся, це якісь такі безхребетні гуманісти й були 🙂 Частка українців виявилася замалою, бо у наших після Перемоги знайшлися цікавіші справи. Мабуть, це й не дозволило тримати градус перевиховання достатньо сильним.
А насправді (на жаль, це вже за межами мініатюри) перевиховання формально вдалося, проте з часом на Землі накопичилися розбіжності у поглядах на майбутнє. Чи справді демократія працює (бо щось всі зав’язли у ній, а проблем не меншає, спалахують конфлікти, які не вдається загасити)? Багатьом хочеться сильної руки і “порадочку”. От тут-то на сцену і виповзають товарісчі орки і їхні однодумці з широкого світу. Проте вибачаюся, мініатюри це вже не стосується))
Ось ще що зрозуміла, поки порсалася в саду, обмірковуючи Ваше оповідання: мені різануло, що навіть через триста років та попри перевиховання вони виявилися здатні на вчинок. Бо в мене якось дисонанс між орками й здатністю приймати рішення й вчиняти дії, які йдуть в розріз з офіційною точкою зору умовного “телевізора”. А якщо їх так ретельно перевиховували, то “в телевізорі” мали казати таке, що унеможливлює якось там “боротьбу”
Ну от тут ми впираємося у складнощі визначення: чи це “вчинок”, чи “здатність до діяльності взагалі”. Бо безумовно, до дій-то вони здатні, та й, без сумнівів, більшість станом на “300 років потому” століття цілком собі законослухняні люди, які хочуть простого людського щастя. Але за умови таємної ідеологічної накачки можна звести на манівці дуже багато кого.