6 Серпня, 2022

Нове життя

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО

— Борюсику, ну що навідаєш сьогодні старого друга? Ну, яка ж це довга дорога? Ти ж не на роверику будеш їхати. Сідаєш на синю гілку міжнародного метра, ві Львові пересідаєш на червону і за годину будеш в мене. О, матері твоєї ковінька, чи ти геть зґедзив, чоловіче? Не треба нічого везти — в мене все є. Не можеш вже без тих подарунків чи що? Приїжджай сам — посидимо, вина кримського вип’ємо, кавунів херсонських поїмо. ляси поточимо. І ніяких відмовок. Чекаю.

Перше повоєнне літо видалось спекотним і тихим. Цю тишу він чекав довгі дев’ять, десять, тридцять два, а може й всі тисячу років. Всі чекали. І в один момент все стало інакше. Так само як війна почалась, так вона і закінчилась. Несподівано. Зимою. На офіційному Заході все на містику якусь списували — “фантастіш, анбелівебл”. А він тільки знизував плечима і хитро усміхався.

Він сидів та слухав, як за вікном тьохкали солов’ї. Полюбилися йому ці чарівні трелі, адже коли чув їх, то знав — новий день таки розпочався. Тепер він цінував кожен. Раніше і не думав, що можна просто любити життя. Не за щось, не за когось навіть, а просто тому, що воно є.

Ранкові спогади, мов набридлива комашня над вечірнім Дніпром, обсіли його посічену сріблом та уламками голову. Він став на ноги і випрямив свою згорблену, але досі могутню спину. Грубо збитий дубовий ослінчик полегшено крякнув, звільнившись від важкої ваги. Старий змахнув рукою, відганяючи свій смуток. Не на часі. Сидіти і тужити за минулим зараз ой як не на часі. Кілька миттєвостей на сході сонця — це максимум, який виділявся на притаєну журбу. А після цього власне і починалось саме життя. Стільки всього ще потрібно було зробити. Але не сьогодні. В неділю він зазвичай відпочивав і приймав важливих та дорогих гостей. Інколи не дуже важливих і не дуже дорогих. А часом навіть зовсім неважливих і дешевих.

Він вийшов в сіни та відчинив двері. Неосяжні лани золотої пшениці шурхотіли тоненькими остюками, стигле колосся билось одне об одного обважнілими боками . “Гуп-гуп, шу-шу-шу, гуп-гуп, шу-шу-шу. Ой прийди до мя з косою, мій миленький, я прошу”. Ніжно-волошкове небо на сході виднокола займалося черленою загравою, мовби запалало щось далеко-далеко. Серце стиснулось від недавніх трагічних спогадів.

— Слава Україні! А ти все горобців ловиш, друже?

З-за спини почувся знайомий рідний голос з британським акцентом. На вороному крилатому жеребці сидів усміхнений лицар в ошатних обладунках та старих чоботях. Ранковий легкий вітерець грався з його неслухняною білою чуприною, будуючи чудернацькі фігури. Попри свою огрядність гість хвацько зістрибнув з коня і попрямував до хатини.

— А бодай би тебе качка копнула, ти малий бешкетнику! Налякав старого, — вдавано суворо промовив хазяїн, а вже за мить заусміхався у відповідь. Борозни старості розгладились, лице проясніло, наче не було тих чорних згадок про страшне минуле, — Героям слава! Ну ходи-но сюди, натру тобі трохи твого чуба.

Чоловіки тричі почоломкалися, міцно обнялися, як рідні брати та зайшли до хати.

— Ну, ти сідай, сідай, втомився, мабуть, з дороги? Ти все на екологічно чистому транспорті їздиш? Ровера на Пегаса проміняв значить? Правильно — потрібно берегти довкілля. Каву будеш?

— А чаю немає?

— От вже ці англійці, все їм чай подавай. Ти тільки понюхай ці зерна. Чекай, чекай, зараз я тобі їх в турці заварю. До речі, чув як з Кримом вийшло? Приїжджав до мене якось Ердоган. Швидкий такий, холєра. Одразу після перемоги завітав та й каже: “Так і так, я тобі в мирних перемовинах з росією допомагав? Допомагав. Давай мені за це Крим”. Ще один “кримнашівець”. Тепер от особисто каву мені возить. Найкращі сорти Турецької автономної області.

Запашний темно-коричневий напій парував в крихітних філіжанках, закручуючи химерні баранці.

— А я казав, що тобі буде смакувати. А ти точнісінько, як Анджейко. Той також випендрювався, мов дівка на першій здибанці. Я йому наколотив нашої української полуниці зі сметанкою та цукром, паляниці свіженької випік з першого врожаю озимої. А ти бачив які в нас полуниці? Ммм, та ти що — гіганти! От як мій кулак, — старий підніс кулак до обличчя і похитав головою, — хоча ні, певно трохи менші. А ну покажи свій. О, достоту, як твій.

Господар двічі сьорбнув кави, та продовжив свою розповідь, поки гість зачудовано слухав. Боріс, хоч і не часто, але дуже любив навідувати свого мудрого та веселого товариша. Стільки різноманітних історій не відав ніхто.

— Я сів, відломив собі кавалок паляниці та й заходився їсти. А той такий глип-глип на мене: “І цо я то муше зробіць ренкамі?” Файний хлопака, люблю його, але геть безпорадний. Ніц в тій Польщі не навчився. Але вже як почав їсти, то спинити його не годен було. А я візьми і пожартуй. Кажу, мов віче збиралося і вирішило, що час Польщу приєднати до України. Повідом цю новину завтра своєму сейму. Анджей аж паляницею подавився. Я його ось так по спині кілька хвилин плескав.

Старий підійшов до Боріса і почав стукати його долонею по шиї, та так що той ледь не облив себе гарячим напоєм.

— Загалом, якось так, — господар винувато усміхнувся і прибрав руку. — Та не хвилюйся ти так, кажу йому, допомогу і гостинність я вашу ціную і пам’ятаю. За це ми всім полякам безвіз відкрили. Приїжджайте будь-коли на закупи, за машинами на українських “бляхах”. А то у вас все таке дороге, просто жах.

— Надіюсь Дуда відійшов від такого потрясіння? — поцікавився Джонсон. — А то від твоїх жартів не кожен може оговтатися. От Орбан досі жаліється. Питав чи немає в мене хоч якоїсь дипломатичної роботи, тому що збирати полуницю на українських полях він вже геть немає сил.

— Борчику, давай не будемо його згадувати. Не хочу ні чути, ні бачити. Нехай радіє, що не на донбаських шахтах руду добуває. А Дуді я подарував новеньку “Мрію” і він задоволений полетів додому.

— До речі, я нещодавно був на засіданні ради ООН з прав людини. Просили мене перевірити чи в належних умовах працюють росіяни на території України. Подейкують, що їм не виплачується заробітна плата. Це ж не так, друже?

— О-о-о, ти собі не уявляєш, як я стурбований, занепокоєний, схвильований і навіть розтривожений цим питанням. Ну, звісно це не так. Я ж не рабовласник якийсь. Видаю їм зарплату регулярно і без затримування. Трусами і пралками. Ти бачив би їхні мармизи — тішаться, як малі діти. Особливо буряти. Не думали, що можна таке мати, не вбиваючи та не гвалтуючи нікого.

Боріс пошкодував, що запитав про це. Він знав, що крізь весь біль та сльози, крізь всі смерті та руйнування, які приніс “рускій мір” людяність його товариша не змогли вбити.

— Слухай, друже, маю до тебе професійне запитання. В тебе є досвід в написанні книги. А я тут мемуари хочу розпочати. От як краще звучатиме: путін здох чи путін сконав? Зрештою, це ж про звірину так кажуть. А чим вона завинила, щоби ставити її в один ряд з тираном? Напишу “пішов на утилізацію”.

Каву було допито. Господар прибрав горнятка зі столу і витягнув величезного кавуна. Лезо ножа легко ввійшло в міцну шкірку плоду і тільки-тільки торкнулося його, як сік зацідив невеличкими світло-рожевими цівками. Кілька вправних рухів і за мить кавун гримко тріснув навпіл. Чоловіки з насолодою куштували смачний соковитий м’якуш, спльовуючи кісточки на тарелю.

— Я ж казав тобі, що наші херсонські найсмачніші. В себе в Лондоні ти ніколи таких не знайдеш. Макрон з Шольцем просто жити без них не можуть. От як в добробат записались і поїхали в Бучу, так все просять мене надіслати їм кавунів. Ти знаєш, корисну справу все-таки роблять — мабуть, надішлю їм одного.

— Як у вас справи з відновленням міст?

— Роботи ще дуже багато. Чернігів, Харків, Суми, Херсон, Миколаїв, Маріуполь…

І все наче добре: добробати переповнені, рашистських репарацій вдосталь, а таке враження, що ще нічого не починали робити. От не можу зрозуміти в чому ж проблема? Мабуть, час Арестовича знімати з посади головного бригадира, а то його “два, максимум три тижні” вже п’ятий місяць тривають.

— Чув, що білоруси нового президента вибирати будуть? Так і не відомо куди ж Лукашенко подівся?

— Розкажу по секрету і то тільки тобі. Він же навтьоки кинувся з країни та випадково перетнув кордон з Рівненською областю. Ну а там копачі бурштину. Сурові такі люди, я тобі скажу. Коротше, закопали його десь в болотах Полісся.

— Я нічого не чув — ти нічого не казав, — по-змовницьки підморгнув Боріс, — Що плануєш далі робити? Як країна жити буде?

— Я ж тебе сьогодні не дарма покликав, Борчику. Президент мені новий потрібен. Не хочеш? — з надією глянув на мужнього лицаря.

— А як же Володька? — здивувався Боріс.

— Зеля минулої неділі приходив до мене. Сів ось так, як ти переді мною та й каже: “Знаєш що чувак?” — от так і каже, їй-бо. “Я так задовбався країною керувати. Не легка це справа. От вже сивіти почав від вічного стресу. Піду я напевно, можливо назад в “Квартал”. Там я більше буду до пригоди. Та й гумор зараз нам всім також потрібен. Досить тужити й горювати. А ти вже тут сам господарюй. Ти єдиний на це заслуговуєш” І пішов.

— От так просто взяв і пішов?

— Нє, ну чого просто? Він ще так смішно це зробив. Ну як вміє, знаєш? Кумедний. Хоч і не завжди в нас були з ним хороші стосунки, але він молодець. Відчутно змінився під час війни. Безумовно заслуговує на повагу.

Раптом господар рвучко піднявся з-за столу і підійшов до радіоприймача, що стояв на потертому серванті.

— Слухай, слухай, то про мене, — він додав гучності та витягнув з буфету два кришталевих келихи.

“ А зараз на хвилях “Ехо Москалівки” звучатиме музичний дарунок для нашого старшого брата. В цей чудовий серпневий день із самого Кремля шлемо найщиріші вітання з днем народження Українському Народу”

— От не можуть вони без того братання, дідько б їх вхопив, — помахав пальцем в бік приймача, наче на малу дитину, що нашкодила, — Вип’ємо за перемогу, брате Борісе Джонсонюк!

Іменинник наповнив келихи молодим кримським вином.

— За твоє відродження, друже!

— За нове життя!

“…. А ми тую червону калину підіймемо

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!” — на весь світ залунало з приймача.

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО