Берегині

Вночі на Володимирському проїзді тихо й ясно. Звісно, люди є всюди — зараз люди ходять вулицями проти ночі, й мене це скоріше розраджує.

Я пам’ятаю часи, коли цього не варто було робити.

Я пам’ятаю часи, коли цього не було кому робити.

Мене не бачать, а якщо хто й помітить, то рідко звертає увагу. Ще одна постать, яких тут удосталь. Он, стоять біля пам’ятника Голодомору, кивають безмовно, стискають висохлі руки. А далі, біля Десятинної церкви, на місці якої тепер голограма, що лине вгору, тих постатей взагалі не злічити — стільки воєн, стільки непохованих, невідспіваних… Ні, ті, хто бачить, не люблять ходити вночі такими місцями. Старим Києвом.

Але вистачає й інших. Це змушує мене мимобіжно посміхнутися. Парочки сміються, обіймаються, тримаються за руки. Лунають іноземні мови — туристи голосно обговорюють підготовку до Дня Незалежності. Туристів тут багато в будь-який час дня й ночі.

Моє мирне місто. Моя мирна країна.

З Водолієм ми давно приятелюємо — бронзовий лев киває мені з постаменту, вищиряється, показуючи ікла. Вдень поруч із ним фотографується купа людей, діти люблять кататися в нього на спині, від чого вона вже дещо потерта — покоління за поколінням маленьких українців… Він щасливий від того, я знаю. Ми обоє щасливі.

Я заскокую йому на спину — він озирається й благодушно гарчить, — потім злітаю до неба, підсвіченого прожекторами й неоновою рекламою. Реалії часу — спокійного, ситого, безтурботного.

Лечу вгору — вище й вище. Небо ясне, й місто піді мною підморгує, переливається вогнями. Мерехтить ілюмінація — кияни готуються до свята. Я бачу й інші вогні, невидимі звичайним зором, — списи світла з околиць Майдану, що прострілюють ніч. Їх більше сотні — з вулиці Грушевського, з самого Майдану, з Інститутської, від стели… Я побіжно й сумно всміхаюся. Ці не заспокоїлись і не заспокояться ніколи. Патрулюватимуть довіку.

Розумію їх. Вони в своєму праві — й по-своєму праві. Люди тих часів, коли на зміну миру прийшла війна.

Може, їм вдасться втримати мир? Хтозна…

Якщо не вдасться — то не тому, що не намагалися.

Лечу, закинувши голову. Вітер б’є в обличчя, запізнілий аеробус лишається по ліву руку… Вище й вище, туди, де безплотний і безтілесний голос запитує мене:

— Хто ти?

Відповідаю:

— Пам’ять.

В очах моїх — смерть і відродження, поразки й перемоги, черга поколінь, що змінюють одне одного. Вчорашні падіння й нинішня велич. Історія мого міста.

Бачу, як злітає в повітря вона, оповита чорною хмарою, пронизаною громовицями. Вона не змінилася за всі ці роки — та й з чого б їй змінюватись? Все те ж скорботне, виточене всезнищуючим полум’ям обличчя, все ті ж бліді руки, стиснуті у вічному жесті відчаю, все той же жалобний одяг. Тонка курява летить за нею — плач вдів, згаслі очі батьків і матерів, нерозуміння в дитячих очах, гнів, гіркота, образа…

Вогні з Майдану миготять — там теж пам’ятають її. Надто добре пам’ятають.

— Хто ти?

— Біль.

В історії мого міста болю вдосталь. Завжди було вдосталь. Вона — його берегиня. Та, хто приречена завжди знати й завжди розуміти, приймаючи у свої висохлі обійми тих, кого більше ніхто не розуміє й зрозуміти не може.

І злітає до небес третя, в очах якої світло, а синьо-золоте вбрання летить за вітром. Та, хто приходить слідом за болем, та, хто дарує радість. Та, чиї очі слідкували за моїм містом, не даючи впасти у відчай, підтримуючи й ведучи за руку. Та, чия посмішка гордовито сяє тепер, і чиї руки змивають угору, вітаючи всіх і благословляючи.

Полеглі стають на одне коліно, вітаючи її у відповідь.

— Хто ти?

— Оранта.

Надія і спасіння.

От ми і зібралися.

Ми разом — як за старих недобрих часів. Дивимось одна на одну, киваємо. Ця зустріч радісна. Вже двадцять років ми не обмінюємось тривожними поглядами. Навіть друга з нас блідо посміхається.

В болю завжди жнива. Але ми дивимось униз, на місто, яке ніколи не засинає, й умиротворення розливається в повітрі. Мені подобається запам’ятовувати теперішні часи. Я хочу, щоб цієї пам’яті ставало дедалі більше.

І я відчуваю, як надія перетворюється всередині мене на впевненість.

Слова нам не потрібні — ми беремось за руки, дивимось униз, на мирний Київ, і знаємо, що нині в кожному місті й кожному селі нашої країни біль, пам’ять і спасіння єдині, переплетені, невіддільні одне від одного. І ми кидаємо вниз квіти — гіркі червоні маки, що розсипаються в повітрі чорним попелом, летять з рук берегині болю, волошки й чорнобривці, що розвіюються теплими золотавими блискітками, розсипає Оранта… А в моїх руках і ті квіти, й інші. А ще пишні мальви, що розквітають у селах, звідки приїхали предки теперішніх киян. І троянди — троянди прямо з Донбасу: багато хто саджає їх на пам’ять про тих, кому не судилося висадити троянди на спаленій землі. А ось розвіюються вітром пелюстки сакури: японська громада також пам’ятає своє коріння…

Київ багатоликий. І всі його обличчя мені слід пам’ятати. Адже я — пам’ять.

Дніпро несе течією попіл і сяйво. Тануть у нічному повітрі вогники. Чим проростуть вони в серцях людей наступного року, наступного десятиліття?

Я дізнаюсь. І запам’ятаю.

Ми розлітаємось, і от я вже знову вештаюсь вулицями старого Києва, виходжу на Хрещатик, спускаюся вниз, на Поштову площу, до підземного музею, заходжу в зачинені на ніч двері… Експозиція до Дня незалежності готова, завтра музей відчиниться для всіх бажаючих.

Згадую те, що було. Радію тому, що є.

Очікую на те, що буде.

В моєму вбранні заплутався попіл від маків і загубився вогник надії. Я не спішу їх позбавлятися. Дивлюся на них і загадую бажання. Зовсім як люди.

Адже лише від людей залежить, що саме я пам’ятатиму.