Непозбувна Бентега

Непозбувна Бентега зажурено сиділа на березі річки та, сумно зітхаючи, заплітала довгі коси. Її віддзеркалення у воді хвилювалося, бо час від часу його розбивали краплі її сліз. Хотілося заспівати тужливу пісню, але жодна не згадувалася. Останнім часом українці співали так мало тужливих пісень, що та, хто могла послуговуватися лише людською пам’яттю, залишилася без улюбленої розваги — щоденного співу.

Зрештою, ошатно заплетена й уквітчана червоним вінком, вона підвелася й пішла до людей. Сьогодні мав відійти черговий Потяг Надій, потрібно мати гарний вигляд. Це урочиста подія, вона вимагає урочистого вбрання. У Потязі поїде в майбутнє те, що складає генетичний код українського народу, — звісно, без Непозбувної Бентеги паротяг не зрушить з місця.

Вона усвідомлювала свою роль, важку, проте надважливу. Без пам’яті про жахи минулого, без туги за бідами народу немає майбутнього. Легковажні, безтурботні юнаки, які не цікавляться тим, що бентежило їх пращурів, приречені повторювати помилки знов і знов. Тому необхідно слідкувати за тим, щоб навіть посеред весілля знаходилося місце для сліз, а на кожному святі обов’язково була присутня хвилина мовчання за полеглими у визвольних змаганнях. Діти змалечку повинні знати, хто з їх родичів і сусідів загинув у останній війні, а кого з предків відправили на заслання до Сибіру, змусивши переживати страшні часи. Література у шкільній програмі повинна викликати піднесення й катарсіс, трагічними переживаннями виховувати з маленької істоти справжню людину. Хіба впораються люди без неї, Непозбувної Бентеги, з цими складними завданнями?

Але, на щастя, вона є в українців. Завжди була, скільки існує нація. Й завжди буде, готова прийти на допомогу й не дозволити спаплюжити віковічне минуле та пам’ять предків.

На вокзалі було шумно, заклопотані люди бігали пероном, так само як майбутні пасажири потягу. Он квапливо крокує кудись Хвалькуватий Козак із вірною люлькою, он біжить стрімголов Дівчина в Калиновому Вінку. Люди посміхаються їм, машуть руками, проводжаючи в урочисту дальню путь.

Непозбувна Бентега підійшла до провідника. Вічно молодий хлоп у вишиванці під синім кителем якраз допомагав занести велику обшарпану валізу Бабці на Лавочці, тож Непозбувна Бентега чемно зачекала на свою чергу. Але, повернувшись на своє місце, хлоп раптом розвів руками.

— Вибач, люба, але для тебе цього разу місце не зарезервоване.

Спочатку вона навіть не второпала, що він їй каже. Потім, усвідомивши, що розчула правильно, кліпнула очима.

— Як це — не зарезервоване? Я ж Непозбувна! Невід’ємна частина коду нації! Без мене не можна!..

— Вибач, посунься трохи убік, будь ласка, — перервав її хлоп і, всміхнувшись, потиснув руку спритному молодикові, який щойно підійшов. Непозбувна Бентега знала його, це був Парубок Моторний, хлопець хоч куди козак та той ще дотепник. Вона ледь терпіла його дурні жарти, подекуди абсолютно недоречні, але переконувала себе, що життя в самій журбі є надто нестерпним, отже, його місце у коді нації, хай і незначне, все ж існує.

Разом із Парубком, голосно сміючись, до Потягу ішла якась незнайома дівчина.

— А це хто за одна? — розгублено спитала Непозбувна Бентега, на мить подумавши, що її голос пролунав точнісінько як у Бабці на Лавочці.

— О, ви незнайомі? — відгукнувся провідник, проводжаючи ловку дівку поглядом. — Вона вже третій чи четвертий раз на Потязі. Це Відповідальне Щастя, гарна молодка.

— Як це — Відповідальне Щастя? — з неприязню перепитала Непозбувна Бентега. В її уяві щастя завжди межувало з безтурботністю, а безтурботність — мати всіх негараздів.

— Ну, це коли людина розуміє, що в її житті будуть проблеми, але це не заважає їй бути щасливою, — пояснив хлоп. — Невже ви справді не зустрічалися раніше?

— Ні. Гаразд, часу в мене обмаль, я швиденько до Начальника Потягу. Напевне, цей лінько просто забув включити мене до списку. Я зараз усе владнаю.

Непозбувна Бентега рішуче покрокувала до Начальника. Цього сивочолого чоловіка вона знала вже давно, він був призначений ще на найперший Потяг, і з тих пір заміни йому не знайшлося.

— Пане Начальнику, — голосно сказала вона, сподіваючись відволікти його від розмови з якимись людьми, — що трапилося, чому для мене в Потязі немає місця?

Він теж розвів руками. Цей жест уже викликав у Непозбувної Бентеги не належний їй сум, а неабияке роздратування.

— Вибач, панно, але ж озирнись навколо. Люди всі такі діяльні, рішучі, веселі. Їм не до тебе. Цього разу я не отримав на тебе жодної заявки, розумієш? Жодної! Даруй, але я не можу за таких обставин надати тобі місце у Потязі.

Непозбувна Бентега не вірила власним вухам.

— Як це?! Та бути того не може! Це якась помилка, чи, може, саботаж! Пане Начальнику, самі подумайте, як же без мене? Адже трагедія — найвищий жанр, журба — чи не найдавніша традиція народу, як можна мене просто викреслити?!

— Навіщо ж викреслювати? — заперечив Начальник. — Ти назавжди в пам’яті народній — в підручниках з історії та літератури, в розповідях про минуле. Але в майбутньому, панно, тобі немає місця. Критичного Мислення, Любові до Історії та Національної Самосвідомості цілком достатньо. От, почитай, що мені писали у листах. — Він витяг з кишені якийсь зім’ятий аркуш паперу та виразно прочитав: — «Майбутнє українського народу вбачаємо в радісному поступі й діяльній розбудові рідної держави, в завбачливому плануванні з урахуванням минулих помилок. Просимо врахувати це при формуванні прийдешнього Потягу». Отакої, панно. Нічогісінько про журбу й несамовиту тугу. Вибач на тому.

І він відвернувся від неї, почав відповідати на якісь питання зграї людей, що до нього підбігли. Копирсався в паперах, розповідав щось про статистику запитів. Напевно, це журналісти.

Непозбувна Бентега хотіла була сама заговорити до них, вимагати уваги преси до себе, однак зажурилася й пішла геть, плакати. Зрештою, це було все, що вона вміла.

Втім, з вокзалу їй піти не дали. Заклопотаний юнак з довгим написом на бейджі, набраним малими літерами, зупинив її.

— Панно, панно, стривайте! Ви ж Непозбувна Бентега, правильно? Я вас впізнав! Панно, ви нам дуже потрібні!

Вона зупинилася, ледь стримуючи сльози. Зараз би сісти на березі річки й розплітати коси, співаючи сумних пісень, але люди… Люди завжди псують момент!

— Панно, — вів тим часом далі юнак, — мені доручили обов’язково вас відшукати й передати вам уклінне прохання доєднатися до нашої робочої групи. Ми — історики, теперішні й майбутні, ви нам конче потрібні в Музеї Визвольних Змагань! Адже без вас годі й пояснити сучасним людям, як погано жилося їх предкам, коли українці не могли самі дати собі ради! Ви ж погодитеся, правда, панно? Правда? Ми так на вас розраховуємо!

Непозбувна Бентега полегшено розридалася. Вона була потрібна! Без неї все ж таки не змогли! Хай йому грець, тому майбутньому, вона лишиться в головнішому — в минулому! Берегтиме його, плекатиме, журитиметься за кожною загиблою душею… Зітхаючи, схлипуючи й витираючи сльози вишиваним рукавом, вона пішла за юнаком.

А Потяг Надії вирушив в інший бік. Його проводжав веселий натовп, радісно розмахуючи прапорцями й повітряними кульками на довгих мотузках. З вікон Потяга людям махали у відповідь юнаки й старші люди, діти й пишнотілі молодиці. Потяг їхав у далечінь.