Туристи

Туристи

Космічний корабель впав посеред болота. Вткнувся у багнюку носом. Хвиля смердючої болотної води змила з корабля пожовкле листя, яке кораблик назбирав зрізаючи днищем верхівки дерев.

Холодна вода текла у велику пробоїну, з якої виповз високий худорлявий чолов’яга, білошкірий з довгим прямим рудим волоссям. Його мужнє обличчя з грубуватими, привабливими рисами скривилось від болю. Чолов’яга схопився за плече.

Одягнений чоловік був у футболку і широкі штани, з карманами на стегнах. На ногах туристичні черевики з цупкої тканини, у рекламі казали що ті черевики не пропускають воду. Та певне не тоді, коли вода заливається зверху.

Навколо було темно й тихо, ніяких ознак цивілізації, тільки пташки знову почали співати, десь у чагарях за болотом.

Прибулець спіткнувся й впав, він погано бачив у темряві, увімкнув телефон. Зв’язку з космічною інформаційною сіткою не було зовсім, наче на цій планеті її заблокували, але ліхтарик працював. Поруч побачив високу купину, сів на неї.

Розбитий корабель не потонув у трясовині, він вгруз у торф тьмянів серед болота наче космічний кит, який помер на астероїді. Чолов’яга вимкнув ліхтарик, дістав з кишені невеликий скляний диск, щось там натиснув, зачекав мить поки прилад скануватиме місцевість, вгледівся у позначки, підвівся й рушив через болото, керуючись приладом навігації. На маленькому екрані світилася карта місцевості й необхідні дані, навіть щодо глибини води й щільності ґрунту.

Ніч була холодна. Черевики змокли наскрізь. Плече потрохи регенерувало, у чоловіка був високий рівень регенерації, й й вже не так сильно боліло. За годину він вийшов на розбиту дорогу. Зупинився, щоб навігатор зісканував куди веде дорога й ледь не осліп від несподіваного різкого світла, яке вдарило по очах. Під’їхали машини, незвичайні такі, на колесах.

Дверцята машин відчинилися звідти, повискакували солдати у темній формі, стали навколо прибульця, направили на нього щось схоже на зброю.

– Ти хто такий? Документи! – закричав командир, підійшов до чоловіка.

Несподівано навіть для себе прибулець почав вдавати німого й жестами показувати у бік села до котрого йшов. Командир обшукав його, вибив незгарбно тонкий навігаційний прилад з рук. Наступив на нього, дістав з кишені штанів телефона огледів, заховав до своєї кишені.

– Ти звідки тут взявся з такими іграшками? – Запитував. Розглядав уважно.

Рудий чоловік був з виду таким як і солдати, виглядав як цивільний, що заблукав у лісі. На вимогу показати документи він дістав з кишені клапоть темної тканини прикрашений золотими літерами, до клаптя прикріплена кристалічна кулька. Один з солдат взяв з рук прибульця той зім’ятий шматок паперу. Посміявся. Зробив припущення що затриманий звичайний місцевий дурник. Кинув документ на дорогу, як непотрібну шматку. Другий вояк підібрав. Прибульця змусили сісти у кузов військової вантажівки.

У критому кузові було ще темніше ніж на дорозі. Ніч, пахла болотом і вологим лісом, і ще чимось, забутим з дитинства. До тих запахів приєднався запах заліза, а ще якогось пального, такого смердючого, що перебивав інші запахи. У було тепло.

Перший радник президента планети Копроконе, генерал Варко Ліро читав з скляного екрана комп’ютера щоденні ранкові повідомлення. Засмаглий під час навчань на полігоні, стрункий, тренований із сивим коротким волоссям. У Варко мужнє обличчя з грубими рисами, саркастичні зморшки біля тонкого рота. Очі світлі, наче прозорі, та бачив він добре. Вії й брови також білі.

Відкрив наступне повідомлення, оторопів, підвівся.

Зайшов до кабінету солдат Нак, як завжди без дозволу. Нак був трохи вище зростом, кремезний, обличчя з кирпатим носом вкрите ластовинням, як у доброго селянина, завжди усміхнене. Темно-руде, кучеряве волосся коротко підстрижене, іноді голив голову, аби не стирчало. Нак Талу особистий водій генерала Варко.

– Щось сталося? – запитав солдат Нак, – ти зараз ото, біліший ніж зазвичай.

– Здається Коре на Копроконе, – чомусь пошепки повідомив Варко.

Нак запитав спантеличено із недовірою:

– Звідки він тут узявся?

– У повідомленні мого шпигуна написано що, планетарна гвардія офіційно шукала якогось мутанта, чорт їх знає якого. Вони, якщо щось з космосу падає завжди мутантів з нижніх рівнів шукають. Натомість знайшли чоловіка, який назвався ім’ям Коре. На вимогу показати документи той чоловік дістав з кишені шматину з кристалічним ґудзиком. Ось ксерокс, дивись написано Коре Лу, лікар. Планета Пайра.

– Міжгалактичний документ? Справжнісінький! – Нак аж руки протягнув до монітора наче хотів зняти з мигаючого екрана той клапоть розміром у дві середні долоні.

– Так. А болота тепер нікого не пускають. Певне розбирають те, на чому наш Коре прилетів.

– І де тепер той, наш Коре? – запитав Нак.

– Готуй гелікоптер летимо у гості до гвардійців, щоб пану Корде Пантро не було там самотньо, – Варко посміхнувся, – невже тільки лист дійшов. Двадцять років лежав у його електронній скриньці. Чим він був таким зайнятий що навіть повідомлень не читав.

– Виходь на дах за хвилин десять, – мовив Нак, – цікаво, ргот, цікаво ж. Друзяка наш прилетів!

Коре замкнули у кімнаті. Над головою Тьмяна лампочка, навколо сірі стіни у плямах синьої цвілі. На стіні великий вигорілий друкований портрет, кремезного дядька з м’ясистим жорстоким обличчям і шевелюрою яскраво рудого волосся схожий на лева. Біля стіни шафа з  теками та зошитами. Посеред кімнати робочий стіл, навколо стільці з почорнілими ніжками. Усе старе й потріскане. Коре навіть не розумів призначення подібної кімнати, працювати у такій шкодити здоров’ю. Підлога з пластикових пластин на ній стертий килимок, колись синій, тепер зачовганий до сітки.

Години дві лікар Коре просидів сам. За зачиненими дверима хтось бігав, ходив, шепотів. Відчувався запах якоїсь їжі та алкогольних напоїв. Прибульця не зв’язали не били, навіть залишили теплу ковдру, що пахла щурами й принесли чашку гарячого напою, що за смаком нагадував каву й кілька круглих хлібців. Хлібці  нагадали дитинство. Такі мама пекла. Дивно що він запам’ятав своїх батьків й ті хлібці.

Коре підійшов до шафи, підлога скрипіла під ногами. Передивився зошити й теки. Письмо рідної планети він вже не пам’ятав, та загалом усі ті зошити були заповненні значками що означали цифри. Щось з початкової школи таки він запам’ятав.

Перед дверима загупали армійські черевики. Двері відчинилися, до кімнати зайшов чоловік у військовій формі, скинув на стілець теплу куртку. Міський доглянутий молодий чоловік з прилизаним коротким волоссям і пухкими щоками, від нього пахло алкоголем й парфумами. Чоловік приніс теку, не таку паперову, які стояли на полицях кабінету, новеньку блискучу, пластикову. З теки випали прозорі пластикові пластини. Коре не здивувався, якби ці пластини почали б відкривати інформацію із всесвітньої телепат-мережі, як палринські газети. Та ні, на на них були надписи від руки кульковою ручкою. Чоловік сів за стіл і запропонував Коре сісти навпроти.

– Отже, ваше ім’я Коре Лу й ви живете у цьому селі. Ваші батьки Кору Лу і Рену Лу. Мешкають у будинку шістдесят вісім.

Коре й надалі вдавав розумово нерозвиненого. Він посміхався й кивав. Лише думав чи живі ще його батьки, так багато часу пройшло.

– Ми знайшли у цьому селі таких людей, вони кажуть що у них був син на ім’я Коре. Але хлопчик зник, уявляєте, сто п’ятдесят років назад. Ви надалі стверджуєте що ви зараз живете у цьому селі разом з вашими батьками?

Коре, тицьнув пальцем у пластиковий аркуш з написами й кивнув.

– Добре, – продовжував чиновник, – Кору Лу зараз увійде до кімнати. Ви розумієте, що це знущання над людьми які втратили дитину? Навіть якщо це справді ви й ви повернулися після стількох років.

Військовий подивився в очі Коре. Коре розгубився. Він усвідомив що влада тут усе знає й приховує від населення правду.

Засумнівався чи насправді було потрібно повертатися, перевіряти чи надалі тут викрадають дітей. Коли був маленький чув що діти зникають у лісі, ніхто у селі не знав чи  чи ті діти потонули у річці, чи їх викрали славнозвісні мутанти з нижніх рівнів, де кажуть жахлива радіація, й крім тих мутантів ніхто не живе. Й завжди дорослі розповідали пошепки про день мороку, коли над поселеннями утворювався густий туман, він лягав на вулиці заповзав у будинки, й селяни засинали, а коли прокидалися у поселенні не вистачало десяти підлітків, хлопчиків й дівчаток. Представники влади стверджували що то мутанти й обіцяли що це не повториться, та повторювалося що десять років.

Військовий вирішив що мовчання затриманого космічного порушника, знак згоди й селянина Кору Лу покликали до кімнати.

У кімнату зайшов худорлявий чоловік, з червоними загорілими жилавими, мозолястими руками, з обвітреним обличчям. У темній куртці, робочих штанах, брудних темних черевиках.

Коре здалося що він дивиться на своє відображення, це наче у грі де комп’ютер змінює зовнішність людини, коли йому називають змінені умови життя. Селянин привітався, це був гордий чоловік, та хвилювання видавало те як стискав пальцями в’язану сіру шапку. Селянин уважно вдивлявся у обличчя незнайомця, й теж, мабуть, наче бачив власне відображення, хіба волосся у того відображення як у жінки, довге скуйовджене, а очі сірі, як у матері.

Та хіба міг його викрадений радіоактивними мутантами син повернутися? Коре навіть зробив крок до батька, бо той був настільки розгублений, що хотілося щось сказати заспокоїти. Дивно, очі стали мокрими. Не плакав з тих пір як його друг Варко, коли вони опинилися у трюмі космічного корабл,я сказав, що плакати то зайве, ніхто не пожаліє, тоді і не плакав, а ось тепер очі стали мокрими. Не втримався прошепотів:

– Тату.

Селянин Кору Лу зробив крок до свого сина, але зупинився, витер сльозу, в очах з’явилося обурення недовіра, злість:

– То не мій син, – вимовив крізь зуби, – мій син загинув! З нижніх світів ще ніхто не повернувся. То не мій син! То мутант, який схожий… – не договорив, поспіхом вийшов з кімнати.

– От бачите. – усміхнувся чоловік у сірому костюмі, – а тепер я хочу почути ваше справжнє ім’я.

Коре не слухав сірого чоловіка, побіг за батьком, як у дитинстві, коли разом з іншими викраденими дітьми попервах кидався на залізні стіни з відчаю. Хотів крикнути що влада усе знає, армія копроконе знає куди забирають дітей, що мутанти то вигадки, їх не існує. І цей страх перед мутантами, то дія пропаганди.

Вояки вибігли назустріч. Хотіли повалити Коре на підлогу, та він вправно відбивав удари, військова наука закарбувалася міцно, на усе життя. Хтось з солдатів уже лежав стогнучі. Варко вдарив ще котрогось, хто заважав наздогнати батька, зупинили його постріли. Не відразу відчув що йому прострелили ногу. Отямився коли запаморочилося у голові й осів під стіну. Батько зупинився коли почув постріли, зробив крок до сина, потім рвучко розвернувся і вийшов з будинку у ніч.

– Допоможіть йому повернутися до кімнати, – наказав хтось.

Голос Коре не сподобався. Ласкавий, чіткий, тихий, улесливий, солодкий. Біля його брудних туристичних черевиків зупинився хтось у блискучих чорних шкіряних чоботях. Коре підняв голову. Штани напрасовані. Навчив його колись його наймач на ім’я Зерон, розпізнавати якість тканини і пошиття, походження і місце знаходження. Дороге якісне вбрання заможного, високоурядовця. Пальто, шарф, гладенько вибрите підборіддя, й щічки, щоки незнайомця блищали як і його чоботи. Обличчя кругле добре усміхнене, такі люди завжди викликали довіру у натовпу. Їм таким людям, як оцей чоловік у блискучих черевиках з блискучим обличчям, прості люди довіряли. Коре таким не довіряв.

Солдати підбігли, допомогли підвестися, змусили шкутильгати до кімнати. Урядовець пішов за ними. Військовий котрий розпочав допит став біля шафи. Місце за столом зайняв блискучий незнайомець. Коре сів на свій стілець. Біль у нозі потроху вщухав простріляні м’язи й шкіра швидко відновлювалися, штанина і черевик просякли кров’ю, тепер були липкими.

Урядовець вигнав своїх солдатів з кімнати. Біля дверей залишилися стояти два чоловіка схожі на особистих охоронців. Хвилину блискучий чоловік мовчки розглядав затриманого, напевне щоб змусити його відчути себе ніяково. Коре мав справу і не з такими поважними людьми, і не тільки людьми. Як казав його теперішній працедавець і друг: якби хотіли вбити, зробили б це відразу, а поки розмовляють, є можливість щось дізнатися. Урядовець порушив мовчання:

– Мене звати Корде Пантро, я радник президента.

Ось так, чесно, відверто. Не якийсь там слідчий у справах космічних порушників, не агент відділу протикосмічного захисту, а справжнісінький радник справжнісінького президента. Прибулець вирішив що йому буде краще, якщо на відвертість він відповість якусь правду:

– Коре Лу, ветеран армії Братерства Трьох Світів. Зараз військовий лікар. Прилетів провідати своїх батьків, – сказав і голову похилив, гіркота після зустрічі з батьком точила серце. Говорив ломаною копроконською, як умів десь використовуючи слова міжгалактичної. Та урядовець Корде Пантро його зрозумів.

– Гірко усвідомлювати, що батько відрікся від вас? – запитав урядовець із правдивим співчуттям.

Коре кивнув. Цей радник видавався добрим другом, котрий розділяє біль і розуміє людські вчинки. Коре тільки подумки повторював собі не розслаблятися, не довіряти.

– Чому вони вірять у злих мутантів. Хто підтримує ці неправдиві чутки серед селян? – запитав Коре, – адже батько певен, що я потвора з нижнього світу.

– Вони самі вигадали мутантів, а як ще пояснити той туман й зникнення дітей, добре що це відбувається нечасто.

– За мого дитинства дітей викрадали щодесять років. Як ви можете потурати Братерству?

– У нас немає вибору. – Корде Пантро приклав руку до серця, – повірте якби ми могли якось припинити це, ми б це зробили. Але на жаль це плата за безпеку.

– Безпеку? – здивувався Коре, – Планеті щось загрожує?

– Так, Ракірла століттями оберігає нас від космічних піратів, втрати були б набагато більшими. Пірати знищили би нашу цивілізацію.

– Ракірла давно перетворилася на наглядача, хіба це нормально коли вони збивають цивільні кораблі які наближаються до Копроконе. У цьому районі космосу немає піратів, це територія Ради. Хоч Копроконе й не приєдналася до Ради. Інакше не платила би данину дітьми.

– Рада також вимагатиме данину. Нам звично так як є, – відповів радник.

– Звичайно, адже це не вашу дитину викрали, не вас муштрували двадцять років у військовій школі, не ви вимушені були п’ятдесят років служити Братерству. А я через це усе пройшов. Я не пам’ятав ні хто я, ні звідки, поки не отримав листа від свого друга, такого як, я з мого села, обурювався Коре, він звівся на ноги, обіперся у стіл. Радник Корде обіперся на спинку свого стільця, деревина з якої було зроблено стілець заскрипіла.

– Я розумію ваші почуття. Та ми на жаль нічого не можемо вдіяти проти тієї самої армії Братерства, у якій служать наші діти.

– Я можу вести переговори з Радою. Мені лише потрібен якийсь корабель, щоб дістатися найближчого космодрому, чи бодай зв’язок з космічною інформаційною сіткою.

Радник зітхнув, голос його став жорсткіший:

– Ваш корабель розбився. Його розібрали, наглядачі з Ракірли прослідкували, щоб ми знищили двигун і ваш телефон. Доступ до космічної інформаційної сітки заблоковано, жодних пристроїв, які могли б зняти блок, на планеті немає. Погоджуюсь Ракірла наглядач. Й ви залишитесь тут. Ви третій космічний гость, і ветеран армії Братерства. Ракірла прислала відомості про вас й не проти того, щоб ви жили на батьківщині.

– Ракірла не має права керувати нашою планетою, це якесь злочинне свавілля! – обурився Коре, сів на стілець, – Невже нічого не можна вдіяти? Скільки років тут живуть ті хто прилетів до мене.

– Двадцять. Вони усе спробували, – відповів радник. – Люди на нашій планеті не знають, що на інших планетах є розвинене життя. Є теорія що відірватися від поверхні планети неможливо. А у космосі радіація. Вони підписали документи про мовчання. Ви також мусите підписати такі документи й виконувати умови Ракірли.

– А ваші вчені не хочуть побудувати якусь, хоча б примітивну ракету? – З відчаєм запитав Коре.

Радник подивився на нього зі співчуттям. Та відповісти не встиг. Двері відчинилися, й у кімнату зайшов перший радник президента. Обличчя другого радника вмить скривилося, наче з’їв щось дуже кисле. Корде зашипів крізь зуби, – Ввварко?

– Радий тебе бачити Корде, – посміхнувся генерал, – скучив за мною?

Охоронники біля дверей завмерли, наче манекени.

Варко не криючись спокійно підійшов до Коре. Коре підвівся. Бойові товариші стали один проти другого вдивляючись у обличчя.

– Варко? – здивовано запитав Коре.

– Коре, – стверджував копроконський генерал.

Обнялися. Їм не вірилося що зустрілися на рідній планеті після довгих років невідомості.

– Що ти тут робиш? Друже, – дивувався Варко.

– Твій лист врешті мене знайшов, коли я відновив стару пошту, і я прилетів. А ти мене тут дочекався? – Коре тримав Варко за плечі, наче боявся що бойовий товариш перетвориться на привида.

– Ми з Наком зустіли нашого сержанта й він, та ти у листі усе прочитав, – посміхався генерал, – от ми прилетіли та потрапили тут у пастку. Твій корабель також підбили?

– Отакенна діра у обшивці, уявляєш, – розвів руками Коре, – отакенна. А то був туристичний міжпланетний катер. Я його у друга позичив. Маю надію катер застрахований.

– Може колись дізнаєшся, ми тут не втрачаймо надію, – із сумом у голосі відповів Варко.

– Ви вже скільки тут часу? То пан Корде про вас із Наком говорив, двадцять років, двадцять років, то довго. Якщо ви не знайшли виходу, тоді я вже не знаю.

– Та от, двадцять років, – підтвердив Варко, – я тут навіть військовий загін зібрав. Маю звання генерала, Сам імператор-президент мені його дав.

– Ростеш, – Коре усміхнувся, – Службу ти закінчив старшим офіцером тепер генерал. Я так розумію, то твої хлопці мене затримали?

Корде Пантро знову сів на свій стілець, спостерігаючи за друзями наче вони грали якусь п’єсу для нього.

– Ні, то хлопці пана другого радника, – Варко кивнув на Корде, – Він у нас прибульців вітає, ти тут третій після нас. Мої солдатики то так, забаганка імператора-президента, парадики, святкова охорона, забавка.

– Поки мої солдати роботу роблять, – пробуркотів другий радник, – Його солдати марширують площею перед палацом.

– Роботою? – здивувався Варко, розвернувся до другого радника, – Блокпости на в’їзді до міста, то вже зайве, я говорив з імператором, він також так вважає.

– А якщо селяни знову на місто з вилами підуть? – запитав другий радник.

– То вони своїми мамутами зметуть твої блокпости як картонні коробки безхатченків. Облиш. Наше місто селянам не потрібно, поки ми лише купуємо овочі, й не втручаємося у їхні справи. Я забираю свого друга до себе, він хороший лікар буде працювати у нашому госпіталі, – на останок оголосив Варко, і потягнув Коре за собою, – йдемо пане військовий лікарю, там нас Нак чекає, у гелікоптері. Уявляєш справжнісінький гелікоптер з гвинтом. Такий тихохід, – генерал Ліро засміявся.

– Стій, так не можна! – крикнув їм Корде.

– Хіба ти не отримав підтвердження з братерства, що ветеран Коре Ліро може залишитись? – запитав Варко трохи роздратовано.

– Підтримав, але твій друг не підписав докумет про мовчання, – зіщулив очі, Корде.

– Пришлеш мені ті папірці, він підпише. Та врешті, навіть якщо ми усі утрьох, з Наком, будемо кричати на головній площі міста про прибульців, про Ракірлу й інші планети й про Братерсто, яке краде копроконських дітей, нас не слухатимуть, бо всі вірять у твоїх мутантів.

– От і добре, то добре. – погодився другий радник, – ти за нього відповідаєш, я так у рапорті напишу.

– Авжеж, – посміхнувся Варко, – а хто ще? Я відповідаю. Так і скажеш ракірлянським посіпакам.

Коре здивовано подивився на друга.

Корде скривився, та нічого не міг вдіяти проти улюбленця імператора. Та розумів, прибулець нікуди далі військової контори не дінеться, й завжди буде під доглядом. Буде у імператора нова забавка.

Частина друга
Через десять планетарних днів, знову на планеті Копроконе.

Юнак вчепився у пульт керування. Невеликий туристичний катер димів, гудів і стрімко падав. Головне було дотягти до поверхні води. Бо падати на скелі надто екстремально. Дівчина пристебнула брата до крісла пілота і пристегнулась сама. Хоча й не вірила що ремені витримають.

Туристичний катер підбили на орбіті, зацідили силову ракету у борт.

Корабель увійшов у атмосферу й його охопило полум’ям. Палуба стала розпечена наче лава, пластик прилипав до ніг, на ногах дівчини загорілося взуття вона висмикнула з черевиків ноги.

Температура у катері була така що пластик на пульті керування почав плавитись а шкіра і волосся пілотів побіліли.

– Ця посудина згорить раніше, ніж долетимо до поверхні планети, – буркнув хлопець.

– Дотягне, – відповіла дівчина.

Катер шубовснувся у воду. Ремені безпеки витримали.

– Дотягнули. Усе, йдемо на дно, – посміхнувся хлопець.

– Там холодно, – невдоволено мовила дівчина.

Розпечений метал зашипів, від борту пішла пара. Якийсь час корабель ще тримався на хвилях, та врешті почав тонути.

– Чого ти сидиш? – запитав хлопець розрізаючи кігтем ремінь безпеки що сплавився з його светром.

Дівчина також розрізала попалені ремені кігтем.

– Чому вони роблять ремені з негорючих матеріалів?

– Щоб згорілий труп не збирати по частинах, – відповів хлопець.

– Маю надію то жарт, – хмикнула його сестра.

Задерши стабілізатори, розбитий туристичний катер пішов до дна океану. Хлопець потяг сестру за руку. У середину катера набиралась холодна вода. Заповнювала рубку керування й відсік. Пробоїна була усередині корпусу катера. Через неї близнюки і випливли.

Вода була чиста, прозора. Риби плавали навколо. Дівчина бачила як почорнілий кораблик тицьнувся у дно і ліг на пісок серед водоростей. Брат тягнув її на поверхню. Він гірше переносив холод.

– Пливемо швидше, бо місцеві якось зреагують, якщо вже так зустрічають на орбіті, – подумки мовив хлопець.

– Живих не шукатимуть, – відповіла Мілен.

– У білих Копроконців майже стопроцентна регенерація, – вони будуть шукати до останнього.

– А у червоних? – дівчина мала на увазі другу, червону расу, Червоні жили біля моря, і у морі, бо могли надовго затримувати дихання і мали шкіру адаптовану до плавання, хоча зовні були як звичайні люди другого типу. Близнюки були схожі на червону расу копроконців. Зріст, колір шкіри трохи різнився у брата й сестри світліший і жовтіший а колір волосся у місцевих був також чорний.

– Червоні плавають як дельфіни.

– Тоді напевне, – погодилась дівчина.

– От відпливемо подалі, й вийдемо на берег.

Молодий рибалка пірнув за сіткою, потягнув до поверхні, до човна. Коли виринув побачив поряд із своїм човном дві чорняві голови. Хлопець закріпив сітку за крюк, показав незнайомцям аби залазили на човен і допомогли витягнути сітку. Хлопець і дівчина вилізли у човен, й почали обережно підтягувати сітку закидаючи пійману рибу у ящики із льодом і сіллю.

– Де ваш човен? – запитував юний рибалка у незнайомців. Одночасно витягав з ящика якийсь одяг. Було прохолодно. І рибалка і незнайомці швидко одяглися.

– У шторм потрапили, – відповідав прибулець.

– О! То ви потрапили у вчорашній шторм. Співчуваю, – Мене Райн звати, – хлопець простягнув міцну вузьку долонь незнайомцю.

Той відповів потиском посміхнувся:

– Елн.

Брат і сестра могли розмовляти усіма мовами Всесвіту, тому у них не було труднощів у спілкуванні. Дівчина наче знітилась під пильним поглядом юнака котрий милувався нею, відповіла не дивлячись у очі копроконцю, – Іллана.

Поки плили до берега Райн говорив, запитував, сам відповідав на запитання. Прибульці могли спокійно кивати, погоджуючись чи заперечуючи.

– Ви здалеку? – запитував рибалка, – з поселення Ду? О, я так і подумав. У вас човни завжди легко перевертались. А хіба вас не попередили про шторм? По телевізору ж казали, ми не виходили у море. Мабуть ви вийшли до повідомлення. Шкода вашого човна. Іллена, а ви маєте нареченого? Мабуть так, ви така гарненька.

Прибульці почули багато різноманітної інформації про поселення рибалок їх звичаї та закони.

Човен був з двигуном. Допливли до берега швидко. Біля берега стояв довгий дерев’яний пірс, до нього прип’яті різнокольорові човни. Далі, на скелях, стояли ошатні різнокольорові будиночки.

Молодий рибалка запросив незнайомців до себе. Такий був звичай, бо ніколи не знаєш коли тебе лихо у морі спіткає. Його будинок стояв над пляжем на скелі вище інших, яскраво зелені веселі стіни й жовті рами вікон. Фундамент з каміння стіни із дощок, дах з якогось металу.

Рибалка тільки відсунув двері, крикнув:

– Я вдома! – Й до гостей, – Та заходьте, заходьте, не соромтеся. Сестричко у нас гості, ось підібрав двох рибалок.

У передпокій вийшла молоденька гарненька, смаглява дівчина, вона мала пряме чорне волосся заплетене у дві коси. Побачивши гостей розгубилася. Почервоніла. Посміхнулась, запросила до кімнати.

– Це моя сестричка, – Райн підскочив до сестри обняв її ніжно поцілував у щоку, – її звати Лані, вона ще не має нареченого, – рибалка підморгнув гостю, – добра господиня і найгарніша дівчина у нашому поселенні.

Лані зовсім знітилася і вдарила легенько брата по руці:

– От що ти розбазікався? Зовсім мене засоромив, – і посміхнулась незнайомцям, – заходьте, заходьте, там у нас душова, вода гаряча. Зараз я вас усіх нагодую, зголодніли напевне?

– Ой зголодніли, аж шкварчить у животі, – сміявся Райн, обережно взяв Іллану під лікоть заводячи у кімнату.

– Я вам одяг підберу, – Лані сплеснула у долоні, – замерзли? Добре що Райн завжди має старе шмаття у човні, вдягнув вас тепленько, бо вже осінь. Вітер холодний. А я знайду щось гарніше. Скільки ж ви були у морі? Шторм вчора цілий день був, занесло вас далеко від дому? Так? Біднесенькі. Напевне плисти було холодно. Як не потонули? Добре що не потонули. Зараз не час бути у воді.

Гарячий душ, зручний сухий, теплий одяг. Теплі шкарпетки. Теплий суп з риби. Теплі розмови і навіть підігріте пиво. Маленький телевізор транслював якийсь концерт.

Близнюки погодилися виїхати, як їм радили Райн і Лані, зранку на автобусі. Гроші на дорогу їм рибалки дали попр відмовляння і навіть їжу обіцяли дати з собою.

Іллані сподобався ошатний затишний будинок, низькі меблі, полиці з книжками, й посудом, сімейні фотографії на стінах.

Райт розповів що батьки загинули у морі, під час шторму. Вижити їм допомагали сусіди. Старійшина поселення наказав давати сиротам їжу і одяг поки самі не стануть на ноги. То ж у них було сорок батьків і матерів і купа братів і сестер, так вони навчилися що усім хто у біді потрібно допомагати.

Іллану поклали спати у кімнаті Лані. Елн спав у головній кімнаті на канапі.

Серед ночі у вікно вдарило світло фар, почувся гул потужних двигунів. Прибулець обережно підійшов до вікна. Він побачив на вулицю поміж рибальськими будиночками заїзжають три вантажні військові машини з критими кузовами, і озброєні вояки у шоломах і бронежилетах вискакують з тих машин, стукають у двері рибалок.

Якісь домашні тварини завили, заверещали. Галас розбудив усіх у зеленому будиночку. Райн підійшов до вікна визирнув:

– Що то робиться? О вояки? Когось шукають, знову скажуть що мутантів мабуть у білих знову дітей покрали, – а потім здивувався, – вони що у кожен дім заходять? Зовсім знахабніли. Звідки у нас ті мутанти.

Лані і Іллана вийшли зі своєї кімнати.

– Райн, – мовив гість до молодого рибалки, – ми з іншого села. Нас заарештують?

– От не знаю, – пошкрябав кудлату потилицю копроконський рибалка, – ніколи не знаєш, що тим воякам з міста спаде на думку, але ми не дозволимо. Ви наші, а вони з міста, хай йдуть собі, ви ж не мутанти.

– Краще ми напевне підемо на автобус, встигнемо на перший, – вирішив гість, – ще вам клопотів не вистачало.

Його сестра з ним погодилась й порадила Лані:

– Прибери зайві тарілки й одяг. У нас у селі вже була така облава, також мутантів шукали. Краще тим очманілим воякам не попадатись на очі.

– Та, – войовничо відповів Райн, – хай у себе керують, тут наші закони. Хіба вони зі зброєю, як бандити.

– Отож, – буркнув Елн.

Лані зашморгала носиком, тицяла Іллані у руки зручне взуття і в’язану сітку з загорнутою у папір їжею. Райн віддав свій старий  наплічник й відрахував з гаманця декілька папірців тицьнув у руки Гестела:

– Не попадайтесь тим. Обережно у горах, там є пуми, вони у цій порі дуже небезпечні.

Лані хотіла було увімкнути світло на порозі, щоб гостям було видно куди йти. Райн забрав руку сестри від вимикача.

Обнялися усі наче стали рідними. Близнюки подякували й пішли стежкою вище, обійти поселення.

І наче не було затишного тепла, зручного ліжка, а лише вітер, кам’яниста стежка вгору. Близнюки не поспішали відійти від поселення, зачаїлися поміж скель. Добре чули що відбувалося у затишних будиночках. Хтось із поселян з переляку вказав що у сиріт на горбочку якісь гості. Військова машина під’їхала під будинок Райна і Лані.

Представникам великої білої раси було тісно у маленьких будиночках. Високі, кремезні у бронежилетах із громіздкою зброєю, вони  відчували що застрягають у маленьких кімнатах наче у пастці, й тому нервували. Були неуважні, поспішали закінчити перевірку й повернутися у казарми.

Вояка, що командував пошуком повідомив по рації службу безпеки, що у поселенні Рапу були якісь невідомі, але місцеві кажуть, що то рибалки із сусіднього поселення. Ніяких мутантів ніхто не бачив.

Приїхав ще один всюдихід у жовто зелених плямах. Звідти вийшло чотири вояка маленької армії генерала Варко. Водій зупинив солдатів, які хотіли увійти до зеленого будинку на скелі, показав якийсь папірець й сказав що сам допитає про гостей.

Втомлені нічним рейдом вояки відділу безпеки Корде Пантро не знайшли основного, уламків космічного корабля, розвідники сказали що той впав у море, то ж ті прибульці могли бути будь де, зрадівши що військові хоч трохи взяли на себе роботи, солдати відділу безпеки завантажились у свої вантажівки й поїхали перевіряти наступне село на березі моря.

Великий солдат, два з половиною метри зростом, зайшов до маленького будиночка  Райна й Лані. Брат і сестра відступили до стіни. Солдат заповнював собою простір кімнати. Несподівано запитав у господаря доброзичливо посміхаючись:

– Я можу сісти? Мене звати Нак. Солдат Нак.

– Райн, – привітався рибалка, дивуючись як змінюється вираз на суворому обличчі солдата. Мить й кругле обличчя, вкрите сонячним ластовинням, розплилося у приємній посмішці. Певне, гарна людина, цей білий гігант, подумав малий рибалка й додав, – А це моя сестра, Лані. Так, так, сідайте, ось сюди. Це міцний стілець, – пожартував й схаменувся, не можна так вільно розмовляти з солдатами з міста, не можна їх дратувати. Староста просив бути вічливими з представниками влади. А яка то рибалкам влада? Рибалки самі собі влада.

Гість сів на низенький ослінчик. Запитав:

– Це правда, що ви врятували двох потерпілих у морі?

Лані принесла йому чашку з чаєм, Солдат узяв, у його великих руках та чашка здавалася іграшковою. Подякував.

Райт не помітив що і сам посміхається, він був гордий його похвалили, адже він і справді герой, врятував людей у морі. Відповів:

– Так, та то тільки рибалки, втрапили у шторм. Наші човни маленькі, хвилі їх легко перекидають. А море ж бо холодне, не час плавати.

– Не кожен наважиться пустити у свій човен незнайомих людей, – з повагою мовив солдат Нак.

– А як же не пустити, холодно ж. А якщо я колись втрачу човна й опинюсь у холодному морі? Ні, потрібно допомагати. З кожним може статися, море не питає хочеш ти шторму чи ні. А вони ж такі рибалки як і ми. Хороші люди. Добрі.

– Такі ж як і ви? – з усмішкою перепитав Нак.

– Так, але у них там у сім’ї хтось з ваших був, бабця чи що. Елн, він зростом трохи вищий за мене а Іллана трохи менша за Лані, світліші і волосся у них таке, чорне й хвилясте, гарні. Шкода б було якщо б загинули.

– Дівчина сподобалась, – підморгнув Нак.

– Маленька ще, от трохи підросте, й поїду до їхнього села свататись, її брат, ж бо, не відмовить рятівникиу, – щиро посміхався Райт, й також підморгнув, мовляв, я хитрун.

– А у них ніякого такого акценту у мові не було? Може неправильно слова вимовляли. У вас у різних селах по різному говорять?

– Ні, – Райт подивився на сестру очікуючи, може вона щось помітила.

Лані знизала плечима:

– Розмовляли як ми, але мова гарна. Напевне у них, у селі школа краща.

Нак кивнув, на його блідих тонких вустах щира усмішка змінилася на хижу, мовив з прихованим сарказмом:

– Цікаві такі рибалки із сусіднього села, – підвівся, вклонився господарям оселі, – дякую, ви дуже допомогли.

Райт відчув що його ошукали, запитав:

– Пане! А чому ви їх шукаєте?

– Ми їх не шукаємо, хлопче, ми шукаємо тих невловимих мутантів, – відповів Нак, дещо з агресивною інтонацією, не любив він тієї брехні про мутантів. Додав, – мушу знати про усіх чужинців які заходили до вашого села, Тому прошу сказати, чому ваші гості так швидко пішли, серед ночі, й саме куди вони пішли?

– Перший автобус у них за годину, вони й пішли. Додому хочуть, рідні напевне хвилюються, на зупинку вони пішли, – відповів Райн.

– Ми їм навіть гроші на автобус дали й одяг теплий, – бовкнула Лані й заховалася за братом.

– На автобус, – повторив Нак, – дякую перевіримо зупинки. Тихої ночі вам, – і вийшов.

Райт і Лані перезирнулись. Лані хмикнула:

– Але й базікали ми, наче малих дітей. Той вояка хитрий як яру (велика хижа риба).

Близнюки спакували одяг у старий наплічник й змінили трансформацію з людської форми на звірину. У звіриній трансформації вони були схожі на дуже великих котів, змішаних з вовками, з довгим попелястим хутром. Висотою у холці ті звірі були приблизно метер сімдесят.

Мчали через гору у напрямку міста до ранку. Перетнули невисоку гору. У ранкових сутінках вийшли до дороги, яка йшла серпантином до підніжжя гори. Змінили трансформацію на людську, вдягнулися, пішли по дорозі.

Ел усе намагався згадати звідки він може знати того солдата солдата Нака. Дивне відчуття. Очевидно що солдат збрехав малим рибалкам. Та от як насправді усе. Думки той солдат вправно блокував.

Лані вчила що, якщо хочуть зупинити машину, то потрібно махати однією рукою. Ілла махала до машин. Водії зробили вигляд, що не помічають подорожніх.

Переважно зранку їхали невеликі вантажні машини. Диміли, чаділи неприємно пахли очищеною нафтою, найпримітивнішим паливом. Й не зупинялися. Близнюки дійшли до автобусної зупинки. Це був дах під бетонними опорними трубами, що мав захищати від дождя й сонця. На зупинці, на трубі, скотчем приклеїли папірець з графіком руху. Та прибульці не мали годинників, щоб орієнтуватись за часом планети.

Автобус досить швидко під’їхав. Великий, напівпорожній. Відкрилися двері. Водій з білих копроконців мовчки показав щоб швидше заходили. Прибульці забігли до салону. Ел заплатив водієві. Стільки скільки Лані казала, по п’ять синіх папірців за людину. Водій попередив, що їде тільки до села Дол 32. Та напрямок близнюків поки влаштовував й вони сіли у великі крісла, що були зроблені для білих копроконців.

У салоні тепло. Водій вимкнув світло. Хмари світла наповзли на континент з боку моря. Дорога гладенька, двигун тихо гарчав. Пасажири дрімали.

Великий автобус спустився з гори, та при з’їзді на трасу його зупинили.

Водій лаявся на військових й розбудив своїх пасажирів. Ілла підхопилася визираючи у велике вікно. Ел вхопив її за руку і всадив:

– Нас шукають, – прошепотів, – і напевне вже знають як ми виглядаємо. Доведеться тікати.

– Коли, – з усмішкою запитала Ілла.

– Коли накажуть вийти з автобусу, – відповів її брат.

Солдати служби безпеки при блокпостові вимагали щоб пасажири і водій вийли з автобуса і стати у шеренгу. Приготувати документи для перевірки. Автобус вони повинні обшукати.

Десятеро червоних копроконців вийшли, сонні порпалися у кишенях та сумках, шукали папірці які їм видавали старости їхніх сіл для подорожей, бо ж білі копроконці з їхніми мутантами трохи схиблені на папірцях.

Великий рудий водій, наче капітан тонучого корабля вийшов останнім, став розглядаючи вояк, як бовдурів котрі заважають нормальним людям працювати і жити. От він сільський житель, також білий, як ті вояки, але він має автобус, перевозить людей, займається важливою справою, а ці з міста вдягнулися у однакове взяли зброю і бігають по лісах зупиняють автобуси, зовсім збожеволіли, знову потрібно, як то кажуть, те місто на вили брати, поки зовсім не знахабніли ті, що вважають наче мають владу на планеті, а самі без селян помруть з голоду.

Ел відразу відчув на собі зацікавлений погляд, так, солдати достеменно знали кого шукають.

Ілла чула думки брата і готова була бігти через зоране поле. Шкода теплу куртку, вона зі штучної тканини розпадеться на окремі молекули.

Близнюки зірвалися з місця, легко стрімко й несподівано для військових, солдати стояли роззявивши рота.

За мить змінили трансформацію й помчали до лісу. Пасажири хто закричав хто заховався у автобус, хто дременув у інший бік, усі повірили у мутантів.

Солдати почали стріляти. Не влучили. Близнюки добігли до лісу і зникле серед дерев. Солдати лаялись. Дивились один на одного виряченими від здивування й переляку очима, повторювали що мутанти таки існують. Командир загону пізно дав наказ переслідувати. У важких черевиках хлопці не дуже поспішали бігти по зораному полю, вгрузали у пухку мокру землю, повільно пересуваючись як бронтозаври у напрямку лісу. Всюдихід загруз по днище. Солдати служби безпеки викликали пошуковий загін з гелікоптерами і добре б було той дивний новий пристрій, що літає завдяки гравітації, який є у пана Корде Пантро. Недаремно ж копроконські вчені створили те диво.

У лісі де були великі дерева надто світло, опале листя під ногами шурхотіло, Голе гілля  не могло сховати якщо почнуть задіювати у пошуку якісь літаючі засоби. Та перевертні знали напрямок, продовжували мчати крізь ліс, дерева ставали усе вищими й ширшими, наче скелі з гіллям. Жовте листя встелило землю. М’яко на великих лапах, наче близкавки. Починав накрапати холодний дощик. Може для гелікоптерів погода стане на заваді.

Не зупинялися цілий день, від якогось поселення, відчули запах диму, людського помешкання і домашніх тварин, почули як верещить якесь звірятко яке попереджало господарів, що десь є якась ймовірна небезпека, господарі напевне подумали що звірятко оскаженіло. Дощ ішов увесь день, Шерсть намокла. Ел запропонував викрасти у військових якийсь літаючий засіб. Його сестра засміялася:

– Так, спочатку втікаємо від місцевих вояк, потім шукаємо їх. Та вони самі нас врешті знайдуть, тоді і виберемо що у них вкрасти. Далеко те місто.

– Ще так, – відповів Ел.

– Треба відпочити, – запропонувала Ілла.

– Пошукаємо тепле сухе місце.

Близнюки вийшли до села, яке розмістилося посеред пагорбів біля озера, вже під ніч. Хотіли відпочити у стодолі, яка стояла віддалена від будинків.

Над озером стояв сильний туман з якого вилетіли три пласкі бойові гравітатори, їхще називают платформами, з яких відразу почали стріляти голчастими кулями з тих автоматів які у цей час були на озброєнні армії братерства. Близнюки розбіглися у різні боки. Кулі були розривні, з важких металів, розраховані на білково нуклеїнових людей. Вдаряли боляче, наче камінці з пращі, та шкіру не пробивали, Прибульці належали до рідкісного виду людей з металевими молекулами для подібних куль вони невразливі. Вибухнуло кілька гранат, навіть близнюкам на мить вуха заклало. Заклекотав кулемет.

Ел мчав назад до лісу. Ел стишив швидкість, платформа наздоганяла, кулеметник бив прицільно, та перевертень різко розвернувся у бік платформи й стрибнув на неї, збив кулеметника і викинув водія, два автоматника зістрибнули самі. Ел трансформувався у людську форму сів за кермо, розвернув платформу, знайшов сестру котра петляла втікаючи від переслідування між пагорбами Кинув захоплену платформу на переслідувачів, підчепивши його силовим полем свого гравітатора. Мілена розвернулась і стрибнула на платформу.

– Це краще ніж гелікоптер, – процідила, – Братки тут свідків швидко прибирають.

– З нами не вийде уникнути розголосу, – усміхнувся Ел, – той впертюх ще намагається нас завалити, стрельни в них, з кулемета.

Ілла також повернула собі людську форму, сіла за кулемет, почала стріляти по переслідувачах, Гравітаційна платформа переслідувача припала до землі, ховаючись серед дерев. Ілла не давала їм можливості піднятися вище. Переслідувачі спробували вихопитися на висоту стріляючи у відповідь. Ілла поцілила у пілота. Платформа втратила керування й закрутилася на місці. Ел підняв захоплений гавітав на висоту двадцяти метрів й повів у напрямку міста.

Пошукові гелікоптери, літали десь унизу під хмарами. Близнюки чули їх блямкаючі звуки. Отже місцеві служби безпеки чи військові також не здавалися і продовжували шукати прибульців. Ел припустив що Вояки братерства діяли самостійно, не попередивши місцеву владу. Ілла озирнулась по платформі, шукала якийсь одяг, після трансформації близнюки були у лахмітті й тепер залишились тільки натуральні волокна з тканини Вони були наче обплутані нитками.

Вогні міста вже було видно Ел здивувався яке воно маленьке. Перед ними відкрився новий портал з якого вилетіла ракета випущена з космічної гармати. Стріляли з корабля, з якого відкрили портал. Ракета вибухнула силовою хвилею і накрила платформу гравітаційною сіткою. Гравітатор почав падати. Двигун заблокувало. Ела оглушило ударом силового поля й викинуло з гравітатора. Він не встиг зреагувати й впав на гілля великих дерев.

Ілла втрималася вчепившись у борт. Некерований гравіті залетів через відкритий портал у великий ангар космічного корабля. Ілла відштовхнулась від борту гравітатора, трансформувалась у стрибку у звіра й зникла за контейнерами, там набула третьої трансформації – невеличкої кицьки, й зі сховку ввчала ангар. Гравітатор ще пролетів дерілька метрів, розкидав контейнери й ящики врізався у малий космічний винищувач з якого по ньому й вистелили. Ілла озирнулася, побачила маленький отвір вентиляційної системи, чкурнула туди.

Серед ночі Варко розбудили дзвінком.

– Так я слухаю, – мовив сонним голосом Варко, почув повідомлення сів звісивши ноги з ліжка, – Палац? Палац знищено? І будинок відділу планетарної безпеки? Так звичайно, я зараз приїду.

Встав розгублено пригладив сиве волосся. Знову пролунав дзвінок, приєднався. Дзвонив помічник Корде Пантро який таємно співпрацював з генералом Ліро.

– Так я слухаю, так знаю, вже їду. Як не їхати? Імператор загинув? Що? – Вако знову сів, – Корде мене звинувачує у вбивстві імператора? Тікати? Куди мені тікати? Що зараз солдати Корде заарештували моїх вояків. Вже їдуть до мене? Та що ти вдієш з тим Корде.

До кімнати увірвався Нак:

– Там на подвір’ї дві вантажівки, під дверима солдати з безпеки! Що сталося, що вони тут роблять?

– Дякую що попередив, – мовив Варко у слухавку, вимкнув телефон й мовив до Нака, – буди Коре. Тікаємо.

– Чим? запитав солдат Нак.

– З підвалу, – відповів Варко.

– Ого, – бовкнув Нак, – чому не повітряним транспортом?

– Зіб’ють, – відповів Варко.

– Ото влипли, – хмикнув Нак й вибіг з кімнати.

Вдягнулися й спустилися до підвалу втрьох. У двері генеральського будиночку лупцювали прикладами автоматів. Варко, Нак і Коре спустилися до підвалу, там був ще один виїзд, короткий тунель, який виходив на дорогу за парканом.

Генеральський дім стояв за містом.

Виїхали у тунель, коли солдати Корде Пантро вибили вхідні двері й увімкнули світло в усіх кімнатах розшукуючи генерала.

Капітан великої баржі, Рауреску з планети Ма, невисокий зростом, повненький з волоссям голками на круглій голові, привів свій корабель для збору врожаю, та натомість мав послати спецпризначенців для знешкодження порушників які вдерлися на туристичній яхті на закриту планету, вислухав повідомлення що вціліла лише одна гравітаційна платформа й на ній невідоме щось потрапило на корабель через портал. Те щось заховалося у вентиляції.

Коли повідомив про інцидент командуванню, отримав наказ знищити два об’єкти у місті й повертатися на базу. Капітан виконав наказ й наказав пілотам повертатися додому. Викликав командира бойової групи, запитав у нього:

– Ви мали знищити чужинців. Поясніть мені чому ви цього не зробили?

Командира спецпризначенців лідеанеця за походженням, сержанта Па Ту, називали генералом, колись він справді був генералом.  Три метри зростом, біла шкіра поблискувала була кристалічна, коротке жовте волоссям й вузькі чорні очі без зіниць. Капітан його побоювався й ненавидів.

– Це не прості туристи, – відповів сержант, – це аджари.

– Спіймайте ту почвару що вештається моїм кораблем, й допитайте, – наказав капітан, – З другим індивідом що?

– Він випав з платформи. Послати пошукову команду?

– Дурне запитання, сержанте, ми відлітаємо, – відповів капітан, й наказав, – займіться тим другим, у вентиляції.

– Вже шукаємо, – виструнчився бувший генерал.

– Якщо що, вбийте того монстра.

– Слухаюсь пане капітане.

– Зірвали нам збір врожаю, – пробуркотів капітан військового корабля, – командування розлючене.

Ел впав на гілля з великої висоти. Вдарився об верхні гілляки, падав далі, поки не трансформувався у малу форму, в кота й не повис на кігтях на нижньому гіллі. Обережно спустився вниз, повернув собі вигляд людини, сів під деревом. Покликав сестру подумки. Відчув що її немає на планеті. Зрозумів що Ілла потрапила у портал. Спробував налагодити телепатичний зв’язок зі своїм кораблем.

Почув у голові посилену телепатичним передавачем думку капітана Джарка, котрий відреагував на виклик:

– Коре знайшли? Коли вас чекати?

– Ще не знайшли. Я тут Іллу загубив, ми з братками побилися, вона впала у портал, – відповів Ел.

– Я сканую простір, – почув Ел голос корабельного комп’ютера Джарека.

– І наш корабель збили, тож шліть катер, тільки заваліть спочатку ракірлійських прикордонників, вони усі кораблі збивають які до Копроконе наближаються певне за наказом братерства.

– Вони ж начебто мали охороняти планету, – здивувався капітан Джарека.

– Вони і охороняють, – відповів Ел.

– Сканую твоє місцезнаходження, – мовив корабельний комп’ютер, – повідомиш коли прислати катер.

– Отже Братерстово сторіччями викрадає дітей на цій планеті для своєї армії. А ми думали чому у них служить так багато копроконців, – підсумував капітан Джарк.

– Так. І коли підбили наш катер нас хотіли ліквідувати, – додав Гел, – Знову дощ, я тут замерзну.

– Допомогу прислати? – запитав Джарк.

– Мені не потрібно, ви там братків рятуйте від Ілли, – відповів Ел, – А я пішов.

– Куди? – перепитав корабельний комп’ютер.

– Я відчуваю що Коре зовсім недалеко, піду заберу його.

Водій великої вантажної машини натиснув на гальма, бо побачив як на дорогу вийшов юнак з червоних. У дуже порваному одязі. Зіщулений від холоду. Водій зупинив вантажівку, вискочив з кабіни. Підбіг до зіщуленого при дорозі червоного, накинув на його плечі свою куртку. Запитав:

– Що сталося?

– Не знаю, – відповів Ел, – якісь бандити напали, ледь втік.

Водій допоміг червоному підвестися і дійти до машини. Посадив на сидіння пасажира:

– Повезу тебе до центру регенерації у передмісті, там допоможуть, там хороші люди працюють.

Ел загорнувся у куртку підібрав босі ноги гріючись.

– Так далеко від моря тебе занесло хлопче, у місті хорошим трудівникам немає що робити, оті бандити що напали на тебе з міста ж. Ти чув палац імператора вибухнув, кажуть що загинув їхній імператор? Зараз у місті дуже небезпечно.

– Імператор загинув? – здивувався Ел, – то диверсія, чи що?

– Та щось вибухнуло, кажуть то армійці ті, і навіщо їм та армія? От тепер будуть новий палац собі будувати. Дурні, – водій усміхнувся, додав, – гаються, що їм ще робити у тому місті. Та нам своє робити, що нам до тих ігор, зима скоро, роботи багато.

– Так нам своє робити, – посміхнувся Ел

Водій увімкнув радіо:

– Зараз послухаємо що відбувається, – може ти пити хочеш, чи їсти, а я тут своїми запитаннями. Тримай, ось вода, з нашого чудодійного джерела.

– Дякую, – Ел, зробив ковток з фляги, – міцна у вас джерельна водичка, градусів сорок, – посміхнувся.

– Та то ж зігріває, щоб не захворів, – сміявся добрий селянин, простягаючи незнайомому знайомцю загорнутий шмат печеного м’яса, – ту водичку потрібно трохи заїсти, бо вона добре у голову б’є. Я не можу її пити поки за кермом.

По радіо вкотре повідомляли, що загинув президент-імператор. Що то спроба перевороту. Звинувачували Генерала Варко Ліро, наче він планував викрасти сина президента, щоб стати регентом при неповнолітньому спадкоємцеві. Та Корде Пантро викрив змову військових й заарештував генерала.

Водій с копроконського села буркотів що йому чхати на ту владу й даремне ті військові не підірвали й себе разом з усім своїм містом. Ел з ним навіть погодився. Водій запропонував довезти пасажира хоч у місто. Та Ел попросив висадити його вже. Водій здивувався й подарував стару куртку.

Ілла подякувала проектувальникам військової космічної баржі за зручну вентиляційну систему, за довгі вузькі коридори, за тонкі переборки і люки між поверхами. Тут усе було зроблене для того аби дістатися до рубки керування майже без сутичок з військовими.

Хоча ця військова баржа була дуже велика, п’ять кілометрів у довжину. Ангар знаходився у хвості. То ж де була можливість пересуватися у більшій формі, ніж форма малої кицьки, вона користувалася цією нагодою. Тепловізори її не фіксували, тільки якщо траплялися люди, то вони відразу повідомляли про те що бачили щось не звикле.

У рубці керування нервував капітан баржі Роуреску з планети Ма. Стояв на капітанському містку вчепившись у свій пульт керування, очі палали гнівом.

– Ми не можемо на базу привезти того монстра! – кричав капітан, на сержанта – командира загону спецпризначенців, які мусили забезпечувати порядок на військовій баржі після набору сотні тисяч юних рекрутів, чи як це називалося у відділі рекрутерства армії братерства збору врожаю. Капітан вигукнув обурено, – ваша некомпетенція вражає!

– Заблокуйте, пане капітане, капітанський місток і не заважайте моїм хлопцям, – спокійно відповів капітану сержант Па Ту триметровий білошкірий лідеанець.

– Вбийте ту тварюку! – крикнув капітан і сів у своє крісло, – знищить її!

– Та тварюка називається – аджар, може її взагалі вбити неможливо, – докинув сержант.

– Сержанте, ми знову загубили того монстра, – доповідав старший солдат через засіб зв’язку. Команда навігаторів вже не реагувала на ці повідомлення, хоча спочатку усі здригалися й озиралися.

– То шукайте, – наказав Па Ту, – Усі живі?

– Двох які пішли за нею у вентиляцію поранила, ну як поранила, подерла кігтями як скажений кіт, я не розумію що вона хоче, – відповів солдат.

– Якщо та істота не хоче захопити якийсь катер у ангарі, то певне планує взяти керування цілою баржею, – мовив сержант який колись був генералом армії братерства.

– То ж перевертень, навіщо йому уся баржа? – дивувався старший солдат, – Знайшли на середньому рівні бачили.

– Знешкодьте врешті того звіра! – заволав капітан Рауреску.

– Слухаюсь, – відповів старший солдат й відєднався.

Капітан сидів у своєму кріслі, стомлено відкинувся на зручну спинку. Два навігатора, зростом метр десять, по походженню ітійці, з яскраво рожевою шкірою, принишкли заціпенівши у своїх зручних кріслах. У динаміках почулися постріли, потім пролунало два вибуха й усі датчики тривожно замигали, повідомляючи що порушено герметичність корпусу корабля. Комп’ютерник увімкнув герметизацію капітанського містка. Усі хто там був дивилися на екрани на котрих у диму після вибухів бігали військові.

– Маю надію ми у безпеці, – мовив капітан Рауреску.

Гарне витончене обличчя комп’ютерника вікторіанця перекосило, він помітив чужорідне тіло у внутрішній системі життєзабезпечення рубки керування:

– От ргот. Воно тут, над нами!

– Розблокуй терміново місток, скажіть військовим хай біжать сюди, – капіта скочив на ноги, – яка некомпетентісь!

Якийсь час пішов на розгерметизацію головної рубки керування. Впустити вояків сержанта Па Ту. Аросьці й лідеанці, також з викрадених дітей, великі масивні заповнили собою капітанський місток. Навігаторів випустили вони побігли до другої рубки. Куди вже прибула друга група навігаторів. Спричинився хаос на обох містках.

Корабель згідно інструкції при пошкодженні потрібно було зупинити і заблокувати і увімкнути космічні маяки. Цього не встигли.

Великий звір впав зверху, певне спеціально проломив вагою великої трансформації стелю капітанського містка. Сержант зірвав капітана з його крісла й відштовхнув до стіни.

Солдати почали стріляти одинарними, намагалися влучити у великого звіра загнати його у куток. Звір стрибнув на пульт керування, трансформувався у напів оголену дівчину майже підлітка, вона простягнула вперед руки долонями до солдатів й дзвінко весело заволала:

– Перемовини! Я вже втомилася гасати вашим кораблем, – засміялася.

Капітан стояв з відкритим ротом розглядаючи смагляву гарненьку юнку яка ніяк йому не асоціювалася з почварою. Сержант Па Ту усміхнувся, наказав воякам опустити зброю. Запитав у дівчини:

– Що хочеш?

– Щоб у мене не стріляли, – усміхнулася Ілла.

– Ти розвідник, ми мусимо тебе допитати. – мовив сержант.

– Що ви хочете знати? – запитала вона кліпаючи очима. Очі були сині наче безодня.

– Що ти робила на Копроконе? – запитав капітан, голос йому тремтів, – тебе заарештовано за неправомірне перебування без належних документів на закритій планеті.

– Що ще побігаєте, щоб на мене кайданки вдягнути, – вишкірилась Ілла, – я так можу кілька днів гасати вашою вентиляцією.

– Не треба, – відповів сержант, – Капітан жартує.

– Жартівник, – вишкірила ікла дівчинка, й додала, – Не розумію чому я шпигунка, чи розвідниця, що я могла порушити й які такі документи. Копроконе вільна планета. А можна й мені запитати, на яких, таких підставах Ракірла, яка, начебто за двосторонньою умовою мала охороняти Копроконе, збиває усі кораблі які наближаються до планети, й коли почалася війна з туристичними катерами.

– Яка війна, – обурився капітан.

– Ніяка війна не почалась, – втрутився сержант Па Ту, – дівчинка жартує.

– Тоді чому обстрілюють пасажирські цивільні кораблі навіть без попередження? Це злочин, панове. Й що робить військова баржа Братерства тут? Хіба це ваша територія.

– То ми тебе допитуємо, – нагадав сержант.

– Авжеж. Бо вас допитивутимуть на Джа. Космічний патруль Ради буде тут через шість годин, ви їх дочекаєтеся бо ваша баржа заблокована. Військовий флагман Калтокії вже бачить вас без приладів. Він охоронятиме вас до прибуття патруля.

– Я не давав наказу заблокувати двигуни, капітан озирнувся, глянув на комп’ютерника. Хлопець кинувся до панелі керування й за мить ошелешено глянув на дівчину перевертня, пробуркотів:

– Всілася на панель й набрала те що не тре певне вона ще й маг.

– Та розстріляйте хтось цю бісову потвору! – вигукнув капітан, – якщо маг, то кулі не беруть?! Чи що?

Військові ледь не натиснули на гашетки, сержант наказав не стріляти. Дівчина за мить перетворилася на велику кицьку, а надміцне куленепробивне лобове скло луснуло за мить до того як вона стрибнула, луснуло й розлетілося на уламки. Звір вистрибнув у космос й трансформувався у тридцятиметрового чорного дракона.

Щити заблокували вибите лобове вікно, пилюка й дрібні предмети яких першими потягло у космічний простір знову впали на підлогу, уламки полімерного скла блискотіли на палубі у аварійному синьому світлі.

– Чому ви не розстріляли її?! – крикнув капітан, – то ж, то дракон, чорт забирай дракон! Кляті калтокійські почвари!

– Ми стріляли, – відповів сержант. Та кулі її не беруть. То ж дракон.

– Комп’ютерник тремтячими руками увімкнув допоміжний прилад навігації доповів, – Великий корабель бере нас на абордаж .

– Кляті калтокійці, – повторив капітан Рауреску, – Зараз ті почвари заберуть мою баржу.

Вантажівка проторохтіла далі. Біля дороги нескінченне поле що загубилося у темряві. Ел стояв на дорозі чекав.

Яскравим світло фарів. Армійська машина мчала дорогою. Ел помахав рукою як на цій планеті подорожні зупиняють попутки. Всюдихід різко загальмував, його навіть трохи повело на вологому покритті дороги. Двері відчинилися з боку пасажира, з машини вистрибнув лікар Коре, підійшов до Ела, друзі потисли один одному руки. Солдат не глушив двигуна. Варко визирнув з кабіни, мовив до Коре:

– Швидко забирай його до машини, їдемо.

– Я за тобою, – мовив Ел до Коре.

– Це добро бо твого катера я того розбив. Він хоч застрахований?

– На жаль не встиг. Ми також тут другого втопили.

– Сідай у машину, там скажеш куди їхати, – мовив Коре, – бо ми тут втікачі, усі. Друзів мох також потрібно забрати.

– Заберемо, – відповів Ел, – то ж твої друзі.

Вже у машині Ел сказав Наку їхати дорогою прямо до пагорбів, звідти їх забере катер.

– Я тебе знаю, – мовив Варко до Ела замість привітання.

– Звичайно, завдяки мені ви житимете дуже довго, не дякуйте, – усміхнувся Ел, згадуючи день коли його брат Мардук забрав своє безсмертя й солдати які працювали на нього отримали свою частину неймовірного дару.

– Дракон, – хмикнув Нак, – той самий дракон. Недаремно ми тоді допомогли Рофусу тебе вивезти з бази Зерона.

– Я вдячний, – усміхнувся Ел, але спочатку ви допомогли Зерону мене спіймати.

– Було, – погодився Варко.

– Боротися за планету не будете? – запитав Ел у Варко.

– Буду, тому й тікаю, – відповів той, – з підвалу важко робити революції.

– Це так. Я допоможу з революцією, – хмикнув Ел, – Наку зверни на ту дорогу й прямо, за кілометрів десять нас підберуть.

У нічному небі спалахнуло зарево, й блискотіло щось схоже на феєрверк, один другий, то вибухали Ракірлянські космічні кораблі які довгий час блокували планету Копроконе.

Кінець.

2022