Чужий у лісі

— Іванку!

— Іва-аа-анку!

— Аууу!

Селяни поволі і трохи поодаль один від одного рухалися Великим лісом. Кожен чув шарудіння листя під своїми підошвами і воно дедалі більше навіювало безнадію.

Сутеніло, але ніхто і не думав про те, щоби вертатися. Це вже вдруге за місяць вони прочісували ліс, шукаючи дитину.

«Господи, вдруге за місяць» — страшна думка не покидала Дмитра. До цієї осені він не пригадував такого на своїй пам’яті. Це правда, ліс під Підлісками був великим і багато всього в ньому велося, однак ліс завжди був прихильним до підлісчан. Діти змалку тут бавилися, купалися в лісовому озері, ходили по гриби та ягоди. Селяни так звикли до лісу, що ніхто і не подумав би, що ліс може становити якусь загрозу. Та й навіть зараз, у цю страшну хвилину, коли ще церковні дзвони не відгули за малою Настунею, ліс здавався Дмитрові добрим до них. Здавалося, ніби дерева співпереживають підлісчанам, а гілки беріз їх заспокійливо, хоч і ніби трохи розгублено, погладжують. Дмитро на мить перестав нишпорити очима по всіх закутках, випростався і подивився вгору. Так, це був той самий ліс. Добрий і тихий, хоч тепер наче якийсь втомлений і розгублений. Наче було тут щось чуже, від чого ліс хотів позбутися.

Раптом Дмитро почув вереск. Десь попереду щось знайшли. Він почав бігти, але коли крик перейшов у болісне голосіння, глибоко зітхнув і далі плентався з опущеними руками та головою. Дві важкі краплі з його очей вдарили по зжовклому листі.

Дмитро був одним із чотирьох, кому доручили нести Іванка. Холодне тіло хлопчика поклали у велику плахту і четверо чоловіків взяли її за кінці. Цього разу з селянами був дільничний з району, Михайло Петрович, але що йому було сказати, коли на тілі хлопчика не виявили ні ран, ні забоїв. Звісно, проведуть розтин і все що положено, але дільничному і так усе було зрозуміло. Заблукав і, бідолаха, замерз. Дільничний й сам уже трусився від холоду, а ще ж навіть не стемніло. Те саме два тижні тому трапилося і з дівчинкою. Тоді дільничного і не кликали на пошуки. Михайла Петровича вже потроху дратували ці дивні селяни — самі відпускають дітей до лісу, а потім дивуються, що сталася біда. Про це він думав, поки йшов за кілька метрів від плахти з тілом хлопця.

Дмитро наслухав похоронне шелестіння листя під десятками підошв. Збоку гойдалося мертве тіло Іванка. Одне коліно зігнулося назовні і Дмитро помітив, що підошви на ногах хлопця у деяких місцях були повністю стерті. Невже хлопчик з Підлісок пішов би до лісу в такому взутті? Вчора дощ падав від ранку. Роздуми Дмитра перервали розмови:

— Не міг він просто заблукати, — сказав старий Гаврило, який тримав задній край плахти.

— Може й так, Гавриле, але що ж тоді трапилося? — озвався чоловік, що йшов поруч.

— Бачили? І на Івасеві були вербові гілки, — почулося неподалік.

— Видко, бідний, заплутався в гілках, поки шукав дороги. Та так і не вийшов з лісу на своїх ногах…

— Може бігав, а може й ні. На Насті, небіжці, вічна їй пам’ять, теж було повно того вербового листя. Ніхто тоді не взяв цього до уваги. Але подумайте самі, де взятися вербовому листю в такій глибинці? Верби ген-ген біля озера ростуть.

Серце Дмитрові стиснулося. Розмова нагадала про брата Леся. От тільки за хрещеним іменем його ніхто вже давно не кликав. Всі звали його Вербою.

***

Ні, все-таки неправда, що до цього часу ліс нікому у Підлісках не зашкодив. Була і тут жива душа, на яку ліс діяв згубно. От хоча б на Вербу. Так прозвали Дмитрового брата, бо той ледь не весь час проводив у лісі. А в ті нечасті дні, коли його бачили в селі, ходив нечесаний і неголений, а його старий одяг був весь у будяках, на які часто чіплялося вербове листя.

Вербі — тобто Лесю — було лише двадцять п’ять. Відколи три роки тому Дмитро одружився і переїхав до міста, Лесь сам порядкував у їхній батьківській хаті. Дмитрові зовсім не страшно було лишати брата самого. Вони й до цього — по тому, як стали круглими сиротами після смерті їхньої матері, — добре порядкували собі удвох. Лесь тоді був працьовитим і товариським. По-правді, був в селі одним із найвидніших парубків, тож Дмитро, лишаючи брата самого, був певен, що і Лесь невдовзі одружиться і вже не сам порядкуватиме в хаті. Не одна дівчина раніше заглядалася на Леся. Тепер же, коли його борода досягала грудей, з Леся хіба кепкували.

Дмитро намагався згадати момент, коли все змінилося, і не міг. Може, він сам винен, що навідував брата лише раз в кілька місяців, і то на якихось два дні. З роботою інакше й не вдавалося. А тепер кожні відвідини, відколи з братом це трапилося, були безрадісними. «Це трапилося» — тільки так говорив собі Дмитро подумки. Не міг назвати брата божевільним, як давно казали всі в селі.

— Лесю, та що з тобою сталося! — не витримав одного разу Дмитро і гримнув ложкою по столі. В його лютих очах затрималися сльози.

Лесь подивився тоді пильно на брата, і такі самі великі краплини виступили на його очах. Дмитро впізнав в тому погляді свого малого Леся, підбіг до нього і сильно схопив за плечі.

— Ради Бога, чуєш, ради пам’яті наших батьків, скажи мені, що з тобою таке?

Лесь і собі почав схлипувати. Він понурив голову донизу і завмер так, ніби силкувався щось сказати. Дмитро чекав. Довго чекав. Поки по очах брата не побачив, що Лесь нічого йому не скаже. Дмитро рвучко відійшов в інший кінець кімнати, схопився за голову, яка пекельно боліла.

— Та що ти у тому лісі знайшов?! — зрештою крикнув.

Знічений Лесь тільки підвів на брата очі:

— Але я щасливий, Дмитрику. Щасливий…

Дмитро втомлено дивився на Леся, а той винувато усміхався. Цього разу Дмитро не просив брата пояснити, чому він в дідька щасливий. Знав, що той нічого не стане пояснювати. Стягнув з цвяха куртку і вийшов на веранду. Дивився вологим і розмитим поглядом на нічне небо. Згадував, як в дитинстві любили так сидіти з Лесем і вигадувати свої сузір’я. Дмитро і досі деякі пам’ятав — і де сузір’я сови, і рогатого острова з їхнього лісового озера, і де сузір’я старої верби. На останнє Дмитро не міг дивитися.

— А ось там, бачиш, Мухомор, — почув раптом Дмитро. І відколи Лесь тут сидить?

На тому місці, на яке вказував брат, і справді було їхнє сузір’я Мухомора. Дмитро усміхнувся. Колись давно то було його улюблене сузір’я. Він був зворушений, що Лесь про це пам’ятав.

Брати знову сиділи на призьбі і вказували одне одному на сузір’я, які самі ж колись і вигадали. Все було, як раніше. Цього вечора вони полягали спати відпочилі і заспокоєні. Але коли прокинувшись серед ночі, Дмитро знову побачив порожнє ліжко, тривоги повернулися. Барабани запитань до ранку не давали Дмитрові спокою.

***

Розмови у лісі не вгавали.

— А діти ж, самі знаєте, люблять з ним водитися.

— О Господи. Світлано, невже ти думаєш…

— Не знаю, що інакше тепер думати, Катрю!

Гучний голос Світлани вирвав Дмитра зі задуми. Жінка говорила так гучно, ніби тільки того й домагалася, аби її всі почули. Всі справді нашорошили вуха. Хтось кивав.

— Я завжди відмовляла свою Мотрю з ним кудись ходити, — сказала раптом жінка, що йшла за кілька метрів від Світлани і Катерини. — Але що ж, мала тільки й вторує, що з ним «добре і весело». А більше нічого і не розказує.

— Я таки від сьогодні забороню Мотрі з ним водитися, — повторила жінка після кількахвилинної загальної мовчанки. Багато схвальних кивань і гмикань почулося у відповідь.

— Так Верби ж тут — і немає! — гучно сказав хтось.

Дмитро, який лише зараз зрозумів, що йшлося про його брата, пополотнів і тільки й вичавив з себе:

— Та про що ви говорите! Лесь би й комаху не…

— А чого ж він не пішов з нами на пошуки, га, Дмитре? — перебив його раптом Гаврило.

— Його від ранку нема вдом… ма, — сказав Дмитро і осмикнувся.

Після цих слів Дмитра перешіптувань лише побільшало. «Верба, Верба, Верба» — слово як мантра гуляло лісом. Дмитро ледве тримав свій край плахти з Іванком. Голова тріщала, як гілляччя під ногами. Ще не опале листя відчайдушно тріпотіло, і Дмитрові здавалося, що воно намагається перекричати людські голоси, пояснити їм, що Верба не винен. «Який такий Верба!» — подумки дорікнув собі Дмитро і самими вустами сказав тихо, але твердо: «Лесь. Лесь.»

— Пане дільничний, — сказала твердо якась жінка і схопила Михайла Петровича за рукав, — поки Іванка несуть до хати, ми підемо всі гуртом до Верби.

Дільничний розчаровано зітхнув. Останні п’ятнадцять хвилин під весь цей гул підозр і, як був переконаний дільничний, безпідставних звинувачень, він тільки й сподівався, що хоча б ця ідея не спаде їм на думку.

— Якого такого Верби, громадянко! Може нам ще разом до Чугайстера сходити, га, що скажете?

Дільничний знав, що напад — найкращий захист. От тільки знав про це не тільки він.

— А ви сюди приїхали для чого? — не полізла за словом в кишеню жінка. — Погуляти в осінньому лісі? Дитину мертву несуть за два кроки від вас, і вже за цей місяць не першу. А може… і вбиту. — На останніх словах жінка затнулася.

Що тут було сказати поліцейському. Сказав, щоб вели до хати цього Тополі.

— Верби, — виправив хтось дільничного.

***

Хата Дмитра і Леся була на краю лісу. Мало хто з селян вертав додому. Хіба Іванкова родина, схлипуючи, пішла за тілом хлопця. Якийсь час селяни рухалися вздовж лісу. Дільничний застерігав їх, щоб не вдавалися до самосуду. Дмитро плентався ззаду. Цілком може бути, що брата нема вдома. Останнім часом він став ще дивнішим. Влітку хоча б міг посидіти з Дмитром якусь годинку, і попри своє дивацтво, виглядав відпочилим і веселим. Тепер же Лесь майже весь час проводив у лісі. Був стривоженим, невиспаним і втомленим. Дмитро б нагадав тепер братові про те його «Я щасливий», але не хотів поглиблювати гіркоту, якої вистачало і без того.

Гурт селян підійшов до хати. Ніде не світилося. Дмитро холодно спостерігав, як селяни обшукують кімнати, стайню, погріб, город. Леся ніде не було. Це, зрозуміло, тільки посилило підозри.

Дільничний пообіцяв приїхати завтра зі слідчим. Селяни пообіцяли не чинити самосуду, але погодили чергувати біля Дмитрової хати. Дмитрові це все, звісно, не подобалося, але він запропонував їм ночувати всередині. Чергові — Гаврило і ще один незнайомий Дмитрові селянин — відмовилися. Сказали, що побудуть в стайні, щоб Верба нічого не запідозрив і не втік. Та і ліс звідти краще видно.

— Лесь він, а не Верба, — просичав Дмитро, і пішов до хати.

— Чуєш, — той з чоловіків, якого Дмитро не знав, гукав у спину. Дмитро повернув голову через плече. — Ти й не подумай нам перешкоджати чи якось допомагати братові. Бо й тебе будемо вважати за спільника.

В Дмитрових очах спалахнула лють, він стиснув кулаки і хотів був щось відповісти, але натомість тільки махнув рукою і грюкнув за собою дверима.

Вся долівка у хаті була у грязюці, нанесеній селянами з лісу. Всі двері відчинені. Ти диви — навіть стару піч перевіряли. Дмитро зневажливо пхикнув. Тяжко опустився на лаву, зіпер голову на руку. Тут було спокійніше.

Дмитро співчував братові. Уявляв, як схоплять його попід руки, щойно він прийде. Може, навіть зачинять у стайні, ніби якусь тварину. Найгірше, що Лесь так нічого й не зможе путнього відповісти. І його підозрюватимуть, підозрюватимуть.

«А все ж — нема в них ніяких доказів. Подумаєш, вербове листя. Треба було ж придумати таку маячню. Вербове листя!» — сказав сам собі Дмитро і почвалав до ліжка.

Заплющив очі. Намагався заснути. Крутився з боку на бік, зрештою поклав руку під голову і дивився крізь вікно. Ніч була темна і нічого не було видно, але там за вікном був ліс. Там у лісі, посеред ночі, був Лесь. Що він там робив? Дмитрові знову ставало тривожно.

«А що, як Лесь справді винен» — подумав раптом Дмитро. Що, як брат вв’язався в якусь халепу — секту, а чи злочинну організацію яку. «Та йди, Дмитре, яка злочинна організація в лісі! …А що, якщо це?»

Змалку Дмитро з братом вірили у магічних істот. Були певні, що у лісі живуть і водяник, і вовкулаки та мавки, і один на весь ліс лісовик.

Якось, коли Лесь і Дмитро були ще зовсім малими, у лісі біля потічка вони зустріли старого діда з великою корзиною на спині. Був сивий, низький і мав великого носа. Приязно з ними теревенив про те і се. Але тепер Дмитрові здавалося, що питання були не такими вже й безневинними, а могли бути й справжнім іспитом, який брати тоді успішно пройшли. Коли старий відходив далі у ліс, хлопці проводжали його поглядом. А коли був вже зовсім далеко, почав зникати — так ніби меншати і розчинятися в повітрі водночас. Хлопці одночасно це помітили. «Ти баа-аа-чиив?!» — вигукнули в унісон. Мама, звісно, сказала, що то їм примарилося. Але додала:

— Якщо у лісі старий дід — чи навіть хтось із ваших знайомих — буде вас заговорювати і довго водити колами та не відпускати додому, зніміть з себе весь одяг, виверніть його на спід і вдягніть знову.

— Що, просто під час розмови перевдягатися? — здивовано спитав Лесь.

— Так а що ж робити? — тільки й відповіла мама.

Під солодкі спогади Дмитро зрештою заснув.

Прокинувся ще вдосвіта. За звичкою подивився на ліжко брата — порожнє. Пригадав вчорашній день. Подумав про вартових, що ночували в їхній стайні. Там багато соломи, і плахти всякі теж були, але може і годилося б принести їм чаю абощо. Але з якої такої радости Дмитро має допомагати цим самовільним розслідувачам, які звинувачують його ні в чому не винного брата? Чи таки винного? Частково…

Гули дзвони. Недільні. Завтра знову дзвенітимуть. Похоронні… З ліжка вставати не хотілося. Мимоволі Дмитро ще раз заснув.

Цього разу йому снився сон. Він сам один довго-довго йшов осіннім лісом. Раптом відчув, як став на щось тверде. Подивився — то був старий і протертий на підошві дитячий черевик. За кілька метрів від черевика лежало мертве тіло Іванка. Він лежав так само, як тоді, от тільки зараз на ньому було значно більше вербового листя, над яким здіймався зелений сяйливий дим. Тоді Дмитро почув чиїсь кроки…

Дмитро прокинувся в холодному поті. Подивився на годинник — вже було по обіді. Брата не було. Пішов таки у стайню. Там сумно й похнюплено сиділо двоє інших чоловіків, які змінили попередніх. Один підійшов і потиснув Дмитрові руку, а тоді повернувся на свій стіп соломи перед самим вікном і не відводив від нього погляду. Ніхто нічого не сказав. Повертаючись до хати, Дмитро почув, як тричі викрикнула «ку-ку» зозуля. Йому здалося, що коли він йшов до стайні, зозуля теж кувала — і теж тричі.

Дмитро і забув би про цю пригоду, коли б у хаті знову зозуля не закувала тричі. Дмитро сів. Щось тут було непевне. Раптом рвучко зірвався на ноги. Може, то брат його так викликав? Лесь змалку добре імітував звуки тварин.

Дмитро сів і почав чекати на ще один сигнал. Для певности. Минуло значно більше часу, ніж між попередніми сигналами, але звуків більше не було. Причулося? Дмитро якийсь час вагався і зрештою став вдягатися. Тепер відчував, що мусить, що б там не було, докопатися до правди. Він не припиняв думати про потертий, зовсім не для лісової прогулянки черевик Іванка, і про те дивне відчуття втоми, яке йшло від лісу вчора.

Вийшов з хати. Придумав наперед, що скаже, як вартові будуть допитувати, куди йде, але Дмитра ніхто не зупиняв. Дмитро припускав і те, що селяни могли назначити когось за ним стежити. Та йому було байдуже, адже він нічого поганого не збирався робити.

Відійшовши метрів триста від хати Дмитро був захвилювався, що спізнився. Якщо то таки був знак. Бо ж від останнього кукукання пройшло чимало часу.

Раптом Дмитро почув кроки. Навіть не кроки — біг. Дрібний і швидкий. Невдовзі він побачив дівчинку, яка чимдуж тікала з лісу і все хрестилася. Дмитра вона не помітила. Йому й самому стало трохи моторошно. Він якийсь час спостерігав за дівчинкою, яка вже добігла до краю села. Обдумував те, що побачив. Несподівана пригода тільки посилила його здогади. Врешті Дмитро пішов у тому ж напрямку, звідки бігла дівчинка.

Сонячне проміння м’яко вливалося в ліс, і листя, золоте і без того, світилося встократ яскравіше. Потічок заспокійливо дзвенів. А все ж у повітрі вчувалася якась тривога і завмерлість. Дмитро повільно пробирався крізь ліс. Раптом його нога наштовхнулася на щось тверде. То був черевик. Дмитро перевернув його носком свого взуття. Цей черевик був великим і зовсім новим. А все ж Дмитро довго боявся відвести від нього погляд і подивитися вперед. А коли подивився — на одному з пологих берегів струмка побачив нерухоме розпластане тіло. Тіло Леся.

Дмитро не біг до нього, а тільки йшов, не відводячи очей. Сонячне проміння падало прямо на знерухомлене тіло брата.

— Мій бідолашний Верба, — з ніжністю вирвалося у Дмитра.

От тільки якраз цього разу його важко було назвати Вербою. Листя на ньому зовсім не було. Дмитро сів коло самого тіла брата. Раптом помітив, що його груди поволі здіймаються і опускаються. Брат дихав! Дмитро торкнувся до нього і той поволі розплющив очі і сів.

— Пайдьом зі мною, — зрештою сказав.

Дмитро довго-довго дивився брату в очі. Щось з цим поглядом було не те. За наступні кілька секунд вихор думок пронісся Дмитрові в голові. Стертий черевик Іванка, блискучий черевик, який він побачив нещодавно, дівчинка, що бігла і хрестилася, цей погляд навпроти. А тепер просто за спиною… Верби, метрів за сто за ним, стояла дівчина у платті з верби, яка дивилася Дмитрові у вічі й заперечно хитала головою. Сумнівів тепер бути не могло. За час усіх цих роздумів пройшло лише кілька секунд.

— Зараз підемо, — зрештою відповів Дмитро. — Але ти, Лесю, змерз, поки лежав на долівці і маєш зігрітися. — Промовивши це, Дмитро поволі стягував з себе куртку.

— Лесю, а хто це за тобою?! — раптом скрикнув Дмитро, і поки той обертався, спритно надягнув куртку назад. Навиворіт. І для певности кілька разів перехрестився.

Ніби в корчах, «Лесь» поступово став набувати своєї справжньої подоби. Дмитро не припиняв хреститися. Але що це, це був зовсім не той лісовик, якого вони колись з братом зустрічали. Весь зелений, з довжелезним носом, дерев’яними руками і у сорочці-косоворотці. Лісовик не по-людськи лютим поглядом дивився на Дмитра і перед тим, як пострибати глибоко вліс, прогарчав:

— Ти єщьо поплатішся за ета. Прімєш нашу власть, как і все здєсь прімут. А єслі будєт нада, научім.

Потворний старий поволі віддалявся, і коли його не стало, ліс ніби звеселів.

Дмитро сидів у тріумфальному заціпенінні. Вперше він так відверто зіткнувся з магічним світом, але побачене чомусь його зовсім не дивувало. Просто те, у що він завжди вірив, зараз міг бачити на власні очі.

Раптом згадав про мавку. Подивившись у той бік, побачив, що вона і досі незворушно стояла на тому ж місці. Він поволі рушив до неї. Шкіра мавки була надзвичайно білою, але зовсім не прозорою, як багато-хто розказує. На ній була красива сукня з вербового гілля й листя. Вербового листя…

Підійшовши до неї, Дмитро наважився спитати:

— Ти знаєш Леся?

Мавка кивнула, і велика сльоза потекла по її щоці.

— Не хвилюйся, з Лесем все гаразд, — сказала потому.

Тепер Дмитрові було зрозуміло, чому вербове листя завжди було на Лесеві. Чи ж знала їхня покійна мама, коли порівнювала Леся з Лукашом з «Лісової пісні», що той і справді покохає мавку? Справжню лісову мавку, яка просто зараз стояла перед Дмитром. Гаразд, з Лесем все зрозуміло. Але… як вербове листя опинилося на дітях? Мавка якимось чином зрозуміла Дмитрові думки:

— Я намагалася їх зцілити, — сказала вона і вітер, ніби співчуваючи мавці і бідолашним дітям, жалісливо завив. — Але у мене не вийшло.

Дмитро співчутливо кивнув.

— А що…

— З лісовиком? — підхопила Мавка. — Він не наш. Цей прийшов з півночі. Вони думають, що невдовзі будуть панувати у наших лісах. Настільки впевнені, що навіть прийшли на пів року раніше за людей…

Раптом мавка кинула щось маленьке і важке у калюжу біля своєї лівої ноги. Дмитро здивувався з калюжі у такому місці. Ще більше здивувався, коли на місці водяних кіл перед ним постала картина.

У воді Дмитро побачив двох лісовиків. Обох відразу впізнав. Чужий лісовик сидів на долівці, ніби після падіння, поки інший стояв.

— Ну ми же можем дагаваріца, — сказав той, що сидів.

Місцевий лісовик спалахнув люттю і просичав:

— Забирайся звідси.

— Рана ілі позна тєбє прідьоца с намі сатруднічять, — єхидно промовив чужий. — А єслі нє хочєшь сам, дак заставім.

Лєший змалів до розміру опенька і як миша чкурнув попід листям в глибину лісу. Тоді картина у калюжі знову стала водою.

— Лєшому нічого не вдалося зробити проти нас, — мовила мавка. — Тому він обрав найслабших жертв.

— Дітей…

— Так. Приблуда думає, що цим нас переконає піти на поступки.

«Яке безглуздя… Яка підлість» — думав Дмитро, а потім мовив:

— Лєший перетворювався на Леся…

— Він багато ким обертався, коли блудив нещасних. Але сьогодні ти добряче його налякав. Я рада, що ти почув моє ку-ку, — мавка підморгнула. — На жаль, я безсила проти лісовиків. Але Лесю вдалося врятувати кількох дітей. Хоч ліс і не те місце, де Лесь може проявити свою силу сповна… А сьогодні врятувати дитину вдалося і тобі. Дякую.— Після цих слів від мавки до Дмитра ринуло якесь тепле зелене світло і йому раптом стало дуже добре, ніби додалося вдвічі більше сил.

— Крім того, — продовжувала мавка, — цієї зими я спатиму.

— …А коли мавки повертаються до свого рідного дерева, ліс здобуває ще більше сили.

— А ти багато знаєш, — усміхнулася мавка.

Дмитро думав про те, як відвести від Леся підозри. Мавка знову почула його думки.

— Про це не хвилюйся, — вона сказала це з усмішкою, але було видно, що їй сумно. Мабуть, від розлуки з Лесем. — Ти не впізнаєш його, коли повернешся. Прощавай.

Мавка пішла, якщо це плавне відлітання можна назвати ходьбою. Дмитро бачив, як вона притулилася до стовбура грубої верби на березі їхнього лісового озера. А тоді поспішив додому.

Біля самої хати Дмитро почув всередині голоси. Прислухався. Говорили тихо. Врешті зайшов.

Троє — двоє вартових, яких він бачив сьогодні, і Лесь — одночасно подивилися на нього і замовкли. Дмитро мовчав. Боявся почути вирок братові.

— Ти з лісу? — раптом спитав один з вартових.

Дмитро несміливо кивнув.

— Не ходи туди. Там тепер небезпечно.

Дмитро сів до столу. Леся було не впізнати. Він рішуче і люто дивився поперед себе. Чоловіки розповіли Дмитрові те, про що вже знало все село, окрім нього. Мала Мотря — дівчинка, яка сьогодні хрестилася, втікаючи з лісу, — розповіла про старого страшного діда, якого там побачила. Він говорив мовою, якої вона не до кінця розуміла, і коли дівчинка хотіла була піти, не відпускав її. Їй стало страшно, і вона, подолавши сором, почала вголос молитися і хреститися. Молячись і хрестячись на бігу, Мотря якось змогла відірватися від старого, який її переслідував.

Чоловіки також розповіли, що тепер всім суворо заборонено ходити до лісу, а селяни будуть по черзі вартувати ліс, задля певности. Чоловіки пом’янули бідолашних Іванка, якого завтра поховають, і малу Настю. Почали говорити про новини.

— І для чого той карлик влаштовує свої навчання? — сказав раптом один з чоловіків.

— Або чергова показуха, або таки буде наступ, — мляво відповів інший.

Лесь, який переважно мовчав, рвучко підвів очі:

— Буде, — випалив.

— Та не дай Бог, — сказав один з чоловіків і перехилив чарку.

Лесь і далі зосереджено і рішуче дивився вперед.

— …Пора записуватися в терооборону, — сказав Лесь, ніби сам до себе.

Полум’я люті і помсти пройняло і Дмитра.

— Пора.