Курс акторської майстерності

Я давно не бачив, щоб моя старша сестра Юля плакала. Принаймні, відтоді, як окупанти відступили від міста.

Власне, й тепер не побачив, а почув.

Була неділя, десь четверта вечора, і Юльця збиралася  на гульки зі своїм хлопцем. Вже вбралася, нафарбувалася й пахтіла парфумами на весь передпокій. Але раптом зайшла до ванної кімнати. Замкнула двері, увімкнула воду у вмивальнику…

Я спочатку не звернув увагу. Хіба мало що дівчині треба підрихтувати у макіяжі. Але мене це трохи дратувало, бо я теж збирався йти з дому – ми з Жекою домовилися зустрітися «на турніках», щоби встигнути потренуватися до комендантської години. І також потребував навідатися до вбиральні, яка в нас спільна з ванною. Підрулив до дверей, аби її поквапити, й лише тому почув, що Юльця хлипає. Їй, може, здавалося, що ляпання  води ці звуки забиває, але ззовні таки чутно.

Я аж спіткнувся. Хутко стулив пельку – бо вже збирався щось гримнути – й закляк.

Загалом я не маю звички стежити за сестрою. Але те, що відбувалося, було вочевидь ненормальним. По-перше, вона взагалі не має звички плакати. А, по-друге, коли дівчина перед тим, як іти на гульки з хлопцем, ридма ридає – це щось не те…

Я аж розгубився. Та поки збирав думки докупи, вчув тихе брязкання з боку столика під дзеркалом. Обернувся – і побачив телефон, що там лежав на зарядці. Збагнув, що прийшло повідомлення, і на автоматі вирішив, що то мені від Жеки. Звичним рухом хапнув телефон зі столу й тицьнув пальцем, аби воно не теленькало.

І лише коли змигнув екран – збагнув, що це не мій телефон. В нас із сестрою вони дуже схожі, однакові за розміром і кольором. Але позаяк уже тицьнув, повідомлення почало відкриватися, і я побачив, що це месенджер інсти. І допис від Толяна – Юлиного хлопця.

Стало ніяково, бо зазвичай до чужих телефонів я не зазираю. Але повідомлення вже встигло вималюватися на екрані – коротке: «Вже чекаю». А вище, в попередньому дописі, маячіла світлина. Не те щоь я дивився навмисне, просто впало у вічі.

Фотка була з тих, на яких парубочі очі зазвичай спиняються самі собою. Коли бачиш гарну й цілком оголену дівчину, та ще й у звабливій позі, і це не якась силіконова порнозірка, то мимоволі притягне погляд. От скажіть, що ні!

І лише наступної миті я збагнув, що на цій світлині Юлька. У такій позі, що…

Я аж примружився. Хутко вимкнув месенджер і поклав телефон так, як він лежав. Скоса кинув оком на двері ванної й відчув, що аж спітнів. Не від самої світлини – в Інтернеті є й не таке. А від ніяковості. Бо це ж моя сестра. А там знизу були ще додаткові деталі… тобто, справжня порнушка.

Звісно, якщо моя сестра хоче робити такі фотки – хай собі. Я не ханжа. Але братові на таке дивитися не варто. І коли вже так вийшло, їй не треба знати, що я це бачив.

Тож я швиденько втік до власної кімнати, намагаючись ступати тихіше. За хвилину почув, що Юля прикрутила воду й щось там копирсається. Та тут телефон під люстром теленькнув удруге. Ще один меседж. Двері ляснули – то вона вийшла з ванної й перевіряла повідомлення. Може, й не помітила, що попереднє вже передивлялися. А тоді задзвеніли ключі, зашурхотіла сумочка, по ламінату зацокали підбори…

Коли вхідні двері зачинилися, я полегшено видихнув. І нарешті дістався вбиральні. Але, дивлячись на зібгані мокрі серветки в сміттєвому кошику, раптом відчув, що це все мені не подобається. Дуже не подобається!

***

Юльця дотепер кепкує, що я її «улюблена лялька». Коли я народився, їй було три рочки, і «жива лялечка» їй так сподобалася, що вона зі мною нюнькалася, аж допоки я не виріс на голову вищий за неї. Завжди терпляче вислуховувала мої ремствування й радила щось корисне. Часом мені навіть ставало ніяково – я ж бо хлопець, але в мене стільки емоцій, що страшне. А сестра завжди була розсудлива й поміркована. Навіть коли ми сиділи в льосі під час обстрілів, вона, здається, боялася менше за мене.

Але саме тому те, що відбувалося з нею тепер, було ненормально.

Я поквапом взував кросівки у передпокої і дратувався дедалі більше. Через оті її сльози, і дурну світлину у телефоні, і те, що не зупинив її і не спитав, що сталося. Аж з’явилося бажання її наздогнати, і…

Власне, можливість була. Коли вийшов з дому і роззирнувся – побачив Юлю та її Толяна на хіднику. Провулок довгий, а вони йшла неквапно. Толян її обіймав – таким собі владним, брутальним рухом, наче  демонстрував усьому району: «Моє!».  Юльця поряд з ним виглядала, наче дівчисько – невеличка і худенька. Але я одразу помітив, що спина в неї наче дерев’яна. Не схоже на дівчину, що ніжно тулиться до коханого.

Я похмуро зітхнув. Допоки вона не сама, звісно ж, я не лізтиму. Доведеться чекати, поки повернеться додому. Увечері, а то й, може, завтра. Останнім часом Юльця, бува, зависала у свого любасика надовго. Хоча чом би й ні, їй уже вісімнадцять, можна робити, що схочеш.

Але до спортмайданчику мені було в той самий бік, до мікрорайону. Я пошкандибав назирцем, намагаючись не надто наближатися. Проминув провулок приватних будівель, обійшов руїни п’ятиповерхівки на розі, яку розбомбили ще в березні. Побачив, як Юля з Толяном рушили у бік довгої шістнадцятиповерхівки. До нього додому йдуть, чи що?

Мене вони так і не помітили, бо не оберталися. Але я, проминувши гаражний комплекс у дворі, знову поглянув у їхній бік. Сам не знаю, чому. Може, хотів упевнитися, що все гаразд.

І побачив, як вони підходять до Толянового під’їзду. А ще – що на них там чекають. Тих хлопців я впізнав навіть з відстані. Луцики, тобто брати Лук’янови. Ці два біляві прищаві чорти стирчали якраз навпроти входу. Коли сестра зі своїм любасиком підійшли, хлопці викинули недопалки, поручкалися з Толяном, а далі разом з солодкою парочкою увійшли до під’їзду.

Вечірка в них там, чи що?..

Втім, додумати я не встиг – зателенькав телефон. Це Жека цікавився, чи я на шляху до спортмайданчику не звалився до каналізаційного люку і чи вже не плину підземними шляхами кудись до Чорного моря.

***

Жеку я побачив ще здалеку – той зграбно вмостився на перекладині, наче курка на сідалі.

– Здоров будь, Керріку! – привітав він мене, простягаючи кулака, наче репер.

Ми з Жекою – кращі друзі ще з п’ятого класу школи. У вільний час досі разом гуляємо, коли немає повітряної тривоги, а вечорами вправляємося у воркауті. Війна війною, але якщо весь час сидіти вдома біля льоху, то перетворишся на кволого хирляка. До того ж на розі дванадцятиповерхівки, що навпроти спортмайданчику, завжди відчинене бомбосховище, і якщо що, залетіти туди можна за десять секунд.

А прізвисько «Керрік» маю ще з сьомого класу, коли на новорічній вечірці копіював актора Джима Керрі у фільмі «Маска». Тоді я ходив до театральної студії й міг зіграти будь-що.

Але, власне, саме після цього мене відвернуло від драматичного мистецтва. Бо один раз зобразиш бовдура, а далі всі вважатимуть, що ти такий насправді. Позбутися репутації блазня було непросто, а прізвисько лишилося досі.

Жека зістрибнув з перекладини, і ми почали розминатися, а далі рушили до брусів. Проте сьогодні звичного задоволення від почуття добре розкачаних м’язів і власної вправності так і не з’явилося. В думках, наче скабка, стирчало докучливе занепокоєння.

Чомусь весь час згадувалася задерев’яніла Юльчина спина…

Нібито непокоїтися нема через що. З Толяном ми взагалі знайомі змалечку, бо його батько колись працював разом із нашим, і вони товаришували. Навіть на свята зустрічалися родинами. Щоправда, Толянові тоді з нами, дітьми, було нецікаво, бо він добряче старший навіть за Юлю. Та згодом його батьки розлучилися, і в чотирнадцятому, коли мій тато записався до добробату, Толянів гайнув на ПМЖ до рашки. Я тоді ще був малий, щойно пішов до школи, але пам’ятаю, що спілкування з Толяном і його мамою поволі зійшло нанівець, хіба за звичкою віталися на вулиці. Навіть не через політику, вони теж були проти рашки, просто якось не стало точок перетину.

Лише взимку цього року Толян раптом звернув увагу на Юлю, і між ними почалася ота «любофф». Мама поставилася до цього прихильно, бо вважає, що Толян – «своя людина». Теж із родини технарів-науковців, змалечку знайомий… Особисто мені він не надто подобається – надто пихатий і якийсь наче слизький. Але не мені ж із ним одружуватися.

От тільки раніше не знав, що Толян спілкується з Луциками. Це щонайменше дивно. Він завершує навчання в універі та вже працює менеджером з продажу електротехніки, їздить на материному «Пежо». А Луцики – тупаки, місцева шпана. Подейкували, що одного з них у перший тиждень війни, коли місто бомбили літаки і був хаос, люди трохи не забили за мародерку. Я б таких до себе додому не впускав. Що у Толяна з ними може бути спільного?

– Що таке? – спитав Жека, коли я кинув підтягання на другому підході. –  Не йде?

Я похмуро покрутив головою. Пробурчав:

– Щось мені сьогодні зле. Певно, піду додому…

Жека уважно глянув на мене. Поляскав долонею по стояку перекладини.

– Що в тебе сталося?

– Та нічого…

– Не бреши. Ото я тебе не знаю. Кажи вже.

– Та… та ні, нічого…

– Ні, друже. Так не годиться. Якась страшна таємниця, чи шо? Кажи вже! Може, пораджу щось корисне.

Я мимоволі зітхнув. Жека щиро впевнений, що його корисні поради годяться на усі випадки життя. Та якби ж то!

– Та… я сам ще не знаю, що до чого.

– А що треба зробити, щоб узнати?

Гм… Слушне питання.

– Що треба?.. Гм… Певно, декуди сходити.

– То ходім. Це далеко?

– Та ні. Тут поруч.

– Еге. Тоді пошкандибали. Куртку не забудь. А нащо ми туди йдемо? Можеш просвітити?

Трясця, таки Жека – це щось! Гадаю, якби я запропонував прогулятися на Північний полюс чи у Гімалаї – він би лише зауважив, що, мабуть, не завадив би теплий одяг. І лише потім побіжно поцікавився – «а нащо?»

Таки з другом мені пощастило.

– Нащо?- перепитав я. – Гм… Потім скажу.

– Окей.

Власне, я й сам не знав, що саме хотів побачити біля Толянового дому. Просто щось муляло. Ми пройшли по галявині трохи віддалік, і я поглянув у вікна його квартири на другому поверсі. Й побачив, що вони ретельно запнуті шторами.

Зараз ворожі літаки над містом не літають, а якщо обстріли й відбуваються, то або далекобійними ракетами по координатах, або модифікованими С-300 з-за кордону. Тобто, тим, що націлюється не на видиме світло. Тому останнім часом люд не дуже переймається світломаскуванням. В сутінках, що вже потроху напливали, навіть за завісами було видно, що в Толяновій квартирі увімкнене світло. Й вельми яскраве.

Гм… Якщо в них там інтим, то навіщо така ілюмінація? Та й взагалі зараз заведено економити електрику…

– А він що, фото робить? – раптом спитав Жека.

Я аж здригнувся.

– З чого ти взяв, що фото?

– Освітлення, – друг махнув рукою. – Там у нього рефлектори, а згори «юпітер». Бач, з того краю штори тінь півколом? То задник рефлектора.

– Звідки ти знаєш?

– У мене дядько тримав фотостудію. Звичайне освітлення не таке. Глянь-бо на інші вікна.

Фото? Та щоб тебе!..

Одразу згадалася порнографічна світлина в Юльчиному месенджері. Чи Толян так захопився фотографією, що навіть придбав студійну апаратуру, а Юлю використовує як модель? Однак непристойні фотки – то, мабуть, таке, для себе. Багато хто з фотографів таке робить. А моя сестра – сучасна дівчина без комплексів, не якась затуркана монашка, й точно не стала б перейматися через те, що її сфоткали голою. Навряд чи це має стосунок до її сліз.

Але тоді чому?..

– Кажи, – голос Жеки вирвав мене з роздумів.

– Е-е… Про що?

– Навіщо ми сюди приперлися? Що ти хотів побачити?

– Гм… Дещо побачив. Але не певен. Тому поки не буду озвучувати, добре?

Жека спокійно кивнув. І я був щиро вдячний, що він не доскіпається.

***

Юля повернулася додому зранку, вже після комендантської години й часу, коли їде на роботу мама.

Наша матуся – лікарка-хірург, а як працюють лікарі в наполовину розбомбленому місті, пояснювати не треба. Добре, що будівля лікарні старовинна, з товщенними стінами цокольного поверху та величезними підвалами. Туди ще навесні сховали все обладнання і пацієнтів, а нині навіть облаштували під землею додаткові зручності

Тата теж немає вдома ще з березня – він не на фронті, але для інженера з науковим ступенем і спеціалізацією по матеріалах і технологіях для військової техніки зараз теж справ по вінця. Щось десь чи ремонтує, чи налаштовує, чи модернізує, але воно таке таємне, що й не каже. А ми з Юлею на весну та літо виїжджали до родичів, та наприкінці серпня, коли окупантів відкинули від міста, повернулися. Адже у мене школа, в сестри універ – хоч і дистанційно, але ж удома вся техніка для навчання. Та й набридло тулитися по чужих кутках. Тепер ми з нею на господарстві.

Я вже увімкнув комп і збирався на урок алгебри, коли почув, що прийшла сестра. Математичні дії негайно вилетіли з голови. Я відімкнувся від навчального чату – потім збрешу, що заглючив інтернет – і рушив до неї. І…

Трясця, краще б не ходив! Але мене підганяла нетерплячка, і я з порогу почав допитуватися, що у неї з Толяном і чи вони не посварилися.

– Андрійку! – відрубала Юля «маминим» зловісно-владним тоном, який у сестри з’являється вкрай рідко. – Поясни мені, будь ласочка, яку причетність ТИ маєш до моїх стосунків з Толиком? Тобі не здається, що це суто моя особиста справа, і я не зобов’язана тобі про неї звітувати?

– Я не лізу в твої особисті справи…

– От і не лізь далі!

– .. але коли в тебе щось негаразд, то це і моя справа теж. А ти мені останнім часом не подобаєшся. Ти якась смутна, і… щось у тебе недобре. А я твій брат. І якщо що…

– Дякую, зайчику, – Юля спробувала додати у голос тепла й усміхнутися, але і те, і те вийшло не дуже. Слова пролунали натужно, а замість усмішки вийшла крива гримаса. – Якщо щось буде треба, я попрошу. Гаразд? У тебе ж уроки? Йди на урок, не прогулюй. Перепрошую, мені треба перевдягнутися, – й випхала мене за двері.

Поговорили, хай йому грець…

Я почувався наче обпльований. Що, сестра досі тримає мене за малюка? Розумію, що особисті стосунки – складна справа. Я он намагався зустрічатися з двома однокласницями, проте з жодною не склеїлося. Тому не надто на цьому знаюся. Але з думки не йшов вираз її обличчя, коли вона намагалася мені посміхнутися…

Ні, таки точно щось негаразд! І це не просто сварка! Своїй чуйці я вірю, вона у мене непересічна.

Тож повернувся до себе. Але наново підключатися до шкільного чату не став. Сів на канапу й поринув у роздуми. Якщо розслаблено думати про все, що спадає на гадку, невдовзі обов’язково з’явиться корисна ідея. Цьому мене навчив тато.

І таки з’явилася! Думки все крутилися довкола порнографічної світлини і рефлекторів у квартирі. Може, Юлі не подобається, що Толян змушує її зніматися в такому вигляді? І що він робить далі з тими фотками? На них, я чув, дехто непогано заробляє. А Толян – жмикрут, за копійку вдавиться…

Коли я уявив, що фотки моєї сестри в’являться на порносайтах – аж підскочив. Може, то я себе накручую, але… Як це можна перевірити? Якби я мав ці світлини, то міг би задіяти пошукову програму. І то маю сумнів, що звичайний Гугл таке покаже. Але й фоток у мене немає. Вони, певно, на Толяновому ноутбуці. Або навіть у його комірці в «хмарі». А я туди  ніяк не втраплю. Це треба бути хакером. Лісбет Саландер з  «Дівчини з татуюванням дракона», або Нео з «Матриці». А з мене ше той Нео – подеколи плутаюся навіть у налаштуваннях власного смартфона.

Якби це було кіно, поряд зараз мусив опинитися приятель із супер-здібностями, який гуляє у Даркнеті, як у себе вдома Але в реальному житті знайти такого фахівця непросто. Жека на Нео аж ніяк не тягне. Агов, хакери, ви де-е-е?!!!

Та раптом згадалося…

Не знаю, чи допоможе. Але що ще лишається?

Я відсунув комп’ютерне крісло від столу, плюхнув навколішки й зазирнув у закапелок між поличкою для системника та стіною. Нічого не побачив, бо на вікнах у нас досі набиті щити з ДСП, а на них ще й старі ковдри. Їх поставив тато ще в лютому, поки не поїхав, і прикрутив на совість. Цілодобова темрява в кімнаті часом дратує, та й світлоізоляція зараз не дуже потрібна, але я не ризикую знімати щити, бо боюся потрощити віконні лутки. Та й із ними безпечніше – якщо поблизу щось вибухне, то панелі бодай трохи затримають уламки

Але довелося вмикати ліхтарик телефону. В його світлі я побачив скляний виблиск і купу пилюки. Лайнувся сам на себе, нахилився й витяг з кутка запорошену кришталеву вазочку. Гайнув до кухні, ретельно її відмив і витер, поклав туди печиво й половинку шоколадного батончика. Прихопив мокрий віхтик, повернувся до кімнати й ретельно вимив закапелок. Тоді поставив туди вазочку, наново сів за комп і ввімкнув гру. До біса школу, мені зараз не до уроків!

Навіть не знав, чи чогось дочекаюся. Однак десь за півгодини просто на екрані вигулькнуло вікно – десь таке, як повідомлення про меседжі з соцмереж, тільки жовте. На ньому синів знак лайку – великий палець догори. Я поставив гру на паузу й зазирнув за системник, присвітивши телефоном – вазочка була чистісінька, без жодної крихти.

– Яшку, – тихо промовив я. – Вибач, що давно не годував. Просто тут таке… Чи можеш мені допомогти?

Певний час нічого не відбувалося. Я вже почав почуватися бовдуром і покидьком, аж раптом на моніторі знову вигулькнуло жовте віконце – тепер із чорними літерами.

«А що сталося?»

– У Юльці, здається, проблеми…

«Які?»

– Не знаю. Я…

Від безсилля та неспроможності пояснити стиснуло горло.

Не знаю, чи Яшко мене бачив. Певно, так, хоча не уявляю, як саме. Може, через веб-камеру компа. Бо він написав у новому віконці: «Вдягни навушники».

Я вдягнув. І почув тихий, хрипкуватий, знайомий голос:

– Сам бачу, що з нею щось не те. Розповідай, що знаєш.

***

Яшко з’явився у нас першого чи другого березня. Тоді щодня лупцювали обстріли, й ми з Юльцею переважно сиділи в льосі. Мама теж у льосі, але в іншому, у своїй лікарні – через навалу роботи додому вона тоді не поверталася по кілька днів. Тато десь їздив містом, і ми сіпалися, не знаючи, чи він взагалі повернеться. «Гради» і міни літали над нашим будинком, ніби м’ячики від пінг-понгу – спочатку в один бік, потім у другий, а тоді по черзі. Кілька разів гупало так, що стіни льоху ходили ходором, а нас струшувало о такої міри, що здавалося – мозок всередині відділяється від черепа, а нутрощі – від того, на чому вони там тримаються. У мене після цього довго боліла голова, а в Юльки починалася блювота. Але десь від третьої до шостої ранку зазвичай було тихо. Тож ми обережно вилазили нагору й швиденько готували щось попоїсти при світлі свічки – благо газ ще подавали.

Аж тут вчергове повернувся тато. Коли Юльця спала в льосі – вона зазвичай засинала вдень, бо вночі боялася скліпити очі – покликав мене до моєї кімнати. І показав Яшка. Сказав, що той раніше мешкав у п’ятиповерхівці на розі, яку днями розбомбили, а тепер житиме у нас. Що Яшко дуже любить комп’ютери, живе у системниках і зазвичай назовні майже не виходить. А тоді поставив у куток за мій комп маленьку кришталеву вазочку – її колись подарували мамі, але вона стояла без вжитку в шафі – й пояснив, що Яшка треба годувати. Не щодня, але хоча б раз на тиждень. Він невибагливий і їсть усе, але найбільше любить солодощі. Юльці та мамі про нього казати не варто, бо вони Яшка все одно не побачать. А мені тато доручає про нього піклуватися. Отакої.

– То це хто – домовик? – спантеличено спитав я, розглядаючи крихітну кошлату істотку. У світлі свічки Яшко нагадував комок запилюжених переплутаних ниток. Хіба з очима – великими і світлими.

– Щось таке, – відповів тато. – Але він якийсь модифікований… Тривога, ходімо до льоху!

– Е-е… а це звірятко теж беремо до льоху? – нагадав я. – Бо тут небезпечно…

– Не треба, сам сховаюся, – проскреготів домовик. Його голос був ледве чутним і лунав дивно – наче звук у низькоякісному навушнику.

За кілька годин я вже не міг зрозуміти – чи мені ця розмова з татом наснилася? Це я вже згодом звик, і тепер спокійно дрихну навіть під бахкання. А тоді, на початку, повсякчас був сонний, бо через постійні прильоти не міг спати, і добряче пригальмований. Часом погано відрізняв, де яв, а де мари. Коли у двадцять першому сторіччі над твоїм будинком літають ракети, третина міста перетворена на руїни, а рятувальники і комунальники щодня вигрібають звідти людські рештки, наявність у будинку домовика вже не здається чимось незбагненним.

Але вазочка в кутку стояла, і шматочки їжі, які я туди клав, зникали. А ще на екрані компа – коли поверталася електрика і я його вмикав – час від часу з’являлися жовті віконця з написами. Я навіть не одразу збагнув, що то від Яшка. І не уявляв, як він їх створює. Лише збагнув, що він, схоже, вільно лазить по всій системі. Раз порадив мені почистити комп – це коли зі стелі після обстрілу гупнув шматок тиньку й закурило всю кімнату. Згодом спитав, чи немає молока… Але мені було не до того, щоб дивуватися чи цікавитися, як він користується компом. А невдовзі тато відвіз нас із сестрою до родичів, і я про дивну істоту майже забув. Згадав, лише коли приїхав, і Яшко нагадав, що голодний…

Але загалом він був ненав’язливий і не надто прагнув спілкування. Схоже, йому цілком вистачало компа. Він там у мене нічого не псував, навпаки – ящик почав працювати значно краще. А я час від часу закидав до вазочки печиво або наливав молока – коли не забував.

Та тепер просто не знав, до кого ще можу звернутися…

***

Виявилося, що Яшко знає про Юльчині справи більше за мене. Повідомив, що Тодляні справді час від часу надсилає сестрі в месенджер її ж світлини в жанрі ню. Точніше, не просто ню, а такого штибу, що я бачив.

– То ти можеш заходити в її телефон? – перепитав я. Бо компом сестра не користувалася, він був суто мій, а її цілком задовольняв смартфон.

– Можу, – відповів Яшко.

– А до Толянового?

– Ні.

– А якщо дізнатися айді? Він напевне їй писав і на пошту, а там айді висвічується.

– То й що? А паролі?

– А без паролів не можеш?

– Гадаєш, ці системи робили бовдури? Не можу. Ніколи таке не робив.

Я понуро зітхнув. От тобі й хакер!

– Я думав, позаяк ти знаєшся на компах…

– Мені вистачає того, що є в легальному полі, – пояснив Яшко. – Але мені ця ситуація теж не подобається. Я читав, що деякі шахраї вмовляють дівчат робити інтимні фото, а потім, коли їх отримають, починають ними шантажувати. Погрожують, що викладуть ці світлини на загал.

– Я теж таке чув. Але то чужі. А Юлька – Толянова дівчина. Нащо йому це? Гадаю, навпаки – він не схоче, щоб такі фотки бачив хтось сторонній.

– А якщо ці світлини робив не Толян?

Я отетерів.

– А хто? Юлька ні з ким більше не зустрічалася…

– Ти можеш чогось не знати. Бач, деякі з цих світлин – не селфі. Вони зроблені збоку. Якщо знімав Толян, то чиї це…гм… запчастини у кадрі?

– Та просто поставив камеру на таймер.

– Але деякі повідомлення, які він їй надсилав… вони не дуже чемні. Я б навіть сказав, що це погрози. На жаль, я не робив копій. Тому не можу показати. Але помітив, що такі повідомлення Толян згодом видаляв. Зараз їх у месенджерах немає.

– А стосовно чого погрози?

– Гм… Щось дуже обтічне. «Не комизься, а то сама знаєш, що станеться». Такого штибу. Конкретики точно не було. Інакше я б запам’ятав.

– Чорт! І що тепер робити?

– Я можу постежити за їхнім листуванням. Якщо буде щось підозріле – скопіюю й покажу тобі.

Мені добряче замуляло. Я вихований на тому, що читати чуже листування – це ницість. Ніколи б не подумав, що до такого докочуся!

Але іншого способу про щось дізнатися, схоже, немає.

***

Наступні три дні були неприємно напруженими.

Щось вочевидь відбувалося. Юльця ставала все смутнішою. Ходила, наче з хреста знята, насилу пересуваючи ноги, і я помітив на її зап’ястку синець. Яшко підкинув мені кілька копій свіженьких повідомлень від Толяна. Там справді начебто були погрози, але вправно приховані – в стилі бандюків дев’яностих, про яких я колись дивився ролики в Ютубі. Якщо провести лінгвістичну експертизу, то та навіть не визначить, що то є погрози. Зрозуміти їх може лише той, хто знає, про що йдеться. А я не знав.

Спробував ще раз поговорити з Юлею. Мовляв, Толян – не якесь там світло у віконці, і якщо він сестрі набрид, то хай вона пошле його подалі. А якщо він почне викобенюватися, то її є кому захистити. Я й сам-один, якщо знадобиться, підітру ним асфальт, і начхати, що він на вісім років старший. До того ж у мене збереглися чудові стосунки з хлопцями з секції боксу, на який я ходив три роки. Якщо що, вони допоможуть.

– А ти ж завжди Толика не любив… – раптом дивним тоном промовила Юля.

– Так, не любив, – відрубав я. – Він пихата потолоч. Я його терпів лише заради тебе.

– От чудово… – промимрила Юлька й раптом зірвалася на крик: – Чого ти лізеш? Це не твоя справа, що я роблю! Ще тебе мені бракувало! Відчепися!

І втекла, ляснувши дверима й хлипаючи.

Трясця, це вже варіант для психоаналітика!

Страшенно захотілося, щоби вдома був тато. Він би вигадав, що робити.

Чи, може, сказати мамі? Але що саме? Вона, як медик, любить конкретику. Отакі й такі симптоми. А емоції не дуже розуміє. Колись казала: «Якби я мала зайві емоції, то не могла б оперувати».

– Ти це бачив? – пробурчав я Яшкові, повернувшись до себе.

– Я не дуже добре знаю твою сестру, – обережно зазначив домовик. – Але зі свого досвіду можу зауважити, що у дівчат бувають такі емоційні… гм… сплески… навіть без по-справжньому вагомих причин.

З досвіду?

Тільки зараз я збагнув, що, власне, майже нічого не знаю про Яшка, крім його комп’ютерних та гастрономічних вподобань. Але він розмовляє, як освічена людина з добрим вихованням.

– До речі, а скільки тобі років?

– Я народився в тридцятому році, – повідомив домовик.

– Минулого сторіччя?

– Так.

– Тобто… Дев’яносто два?  То ти годишся мені в прадіди?

Я аж трохи отетерів. Чомусь завжди сприймав Яшка як молодика, трохи старшого за себе. Адже стариганям зазвичай не цікаві комп’ютери.

– Формально – так, – погодився Яшко. – Та для свого виду я ще молодий.

– А де ти народився?

– Тут. За триста метрів звідси. Тоді отого мікрорайону не було. Усюди лише приватні обійстя. І домовиків у них було багато.

– А зараз вони теж є? Тільки люди їх не бачать?

– Ні. Майже не лишилося. Під час голодомору люди домовиків не годували. А згодом старі господи знесли, тут влаштували кладовище, потім парк… Майже всі домовики пішли або згинули.

– А чому ти не пішов?

– Я мешкав у родині, яка нас бачила і про нас дбала. Та в тридцять сьомому прийшли з НКВС та їх забрали. Не знаю, куди увезли. Домовики лишилися, щоби дбати про будинок. Сподівалися, що, може, хтось повернеться. Але нашу хату згодом знесли й побудували на тому місці п’ятиповерхівку. Тоді ми – ті, хто залишився з нашого роду – вирішили оселитися в ній. Там дали квартири радянській номенклатурі, завжди було що їсти. І з чим порозважатися. Я тим людиськам добряче капостив, – Яшко насмішкувато пирхнув.

– Тобто, ти не мав друзів-людей?

– Після того, як заарештували моїх опікунів – ні. Твій батько і ти – перші, хто побачив мене за вісімдесят п’ять років. Мені цікава інформація про світ і про людей, я збираю її через інформаційні системи. Але спілкуватися з вашим родом не люблю.

– А чому тоді допомагаєш мені?

– Бо твій батько мене знайшов і забрав, коли я після вибуху очманів та мало не загинув. І ти мене теж бачиш. І не забуваєш годувати. Ще й смачно.

Я трохи знітився. Бо якраз часто забуваю. Але навіть цього, мабуть, домовикові вистачає.

– Мене ще ніхто з доброї волі не пригощав шоколадками, – вів далі Яшко. – До речі, маю думку. Я подивився по гугл-мапі – будинок Толяна торцем виходить на мою колишню оселю. Я в тих краях можу гуляти вільно. Там же ж кабельний інтернет?

– В шістнадцятиповерхівках? Так.

– Думаю, я зможу скористатися кабелем, щоби увійти до Толянового компа. Напряму. А там пошукаю паролі та все інше. Заодно влаштую загальну розвідку. Як гадаєш?

– Спробуймо…

***

До Толяна ми з Яшком вирушили о десятій ранку, щоби ніхто не заважав.

Москальня якраз відстрілялася – знову, тварюки, вгатили по місту, але віддалік, нас лише трохи струснуло. Після масованої атаки певний час буде тихо, бо оркам треба перезарядитися чи ще щось. Містяни в цей час швиденько вибираються з дому, щоби сходити до крамниць або по інших справах. А Толян у цей час на роботі, й квартира порожня. Його матуся ще на початку березня гайнула в евакуацію, до подруги в Німеччину, і повертатися не квапиться. А Толян лишився вдома, бо його все одно б не випустили за кордон. Утім, він поки не підлягає призову, бо є студентом денного відділення.

Коли ми вилізли з підвалу, Юлька одразу втупилася в свій телефон, а я повідомив, що піду за хлібом до «АТБ». Хоча не певен, що вона мене почула. Яшко вже сидів у наплічнику, тож ми вирушили.

Погода була кепська – вітер замітав хідники опалим листям, і зривався дощ. Але то на краще, бо біля під’їзду не товклися бабці. Обстріли, не обстріли, – а старі повсякчас десь швендяють.

Бетонні плити на торці дому й дерева поруч були посічені осколками – то долетіло, коли рознесло п’ятиповерхівку. Шибки у вікнах квартир крайнього під’їзду вибиті, отвори подекуди досі плямилися фанерками і плівкою. Але будинок стояв навкоси до епіцентру вибуху, і Толянів під’їзд найдальший, та й шибки він вчасно заклеїв, тож тут усе вціліло. Я сів на лавочку біля входу й розстібнув наплічник.

– Зачекай трошки, – попросив домовик. Ми спілкувалися через гарнітуру, і я добре чув його голос у навушнику, устромленому у вухо. Не знаю, як він надсилав туди звукові хвилі, але якось примудрявся. Без навушника надворі розмовляти незручно, через шурхіт вітру та листя тихе шемрання його голоску майже не розчуєш.

– Добре. Якщо щось знайдеш, можеш кидати мені на телефон. Я його увімкну.

Я сів на лавочку й відкрив на смартфоні гру-головоломку. Яшкові головне, щоби гаджет був активний і достатньо близько. Як він примудряється входити в девайси, навіть не уявляю. І не певен, що зрозумію, навіть якщо спитаю. Схоже, домовик у технічному плані хоч і не всесильний, але значно більш тямущий за мене. А може, навіть і за мого тата.

Але я не встиг пройти навіть другий етап головоломки, як у навушнику заволало:

– Рятуй! Відкрий сумку! Хутко!

Я підскочив, трохи не впустивши телефон. Хапнув наплічник. І побачив, що просто до мене мчать два коти, а перед ними щось клубочиться, наче пелех куряви. За мить курний ком всотався у мій наплічник, я схопився за лямку, підняв догори сумку – й дико заволав, коли в гомілку над кросівкою уп’ялися гострі кігті. Відсахнувся, перечепився й мало не впав назад на лавочку. Але другий кіт уже на неї заплигнув, тож це була не найкраща диспозиція. Я віджбурнув вусатого ліктем, відновив рівновагу й задер наплічник угору на витягнутій руці. Проте кігті першого негайно устромилися мені в коліно, розітнувши джинси.

– Біжи! – засичав навушник

Я хвицнув ногою в бік котяри й кинувся навтьоки. Певно, кумедне видовище – здоровезний парубок тікає від котів. Але мені було не до сміху. Зупинився лише за гаражами, коли вусаті відстали.

– Яшку, що це було? Коти аж так не люблять домовиків?

– То не коти, – в навушнику було чутно, що хованець теж напружено сапає. – То наші.

– Тобто?

– Домовики. Перекинулися на котів. Вони теж із п’ятиповерхівки. Тепер переселилися сюди.

– А чого тоді напали на тебе?

– Думають, що я теж хочу тут оселитися… Навіть не дали слова сказати!

– А ти не можеш також перекинутися на кота і їх набити?

– Не можу. Я в собі дещо змінив, щоби входити до компів. Тепер не можу створювати котячу подобу. І взагалі вони мене ніколи не любили. Вважають, що я відійшов від одвічних домовикових традицій… От чого вони оселилися саме тут? Не могли знайти іншого місця?

Я зітхнув і помацав коліно, що досі гостро скиміло. Глянув на пальці, замащені кров’ю. Джинси майже цілі, але під ними, мабуть, усе розідране. От скурві виплодки!

– Сподіваюся, ті коти не скажені… То що робити?

– Просто так вони мене впустять, – зітхнув Яшко. – І потайки не пролізеш. Почують, бо розставили камінці-охоронці по периметру.

– А скільки їх там? Може, виманити їх усіх і спіймати якимось сачком? А поки я їх триматиму, ти…

– Не вийде. Вони одразу перекинуться з котів на звичайну подобу й вилізуть з твого сачка. І ще й тобі буде непереливки. Не дивися, що вони малі… Ти ж збирався до крамниці, так? То ходімо. Треба буде купити їм гостинця. Я скажу, якого.

***

Якби хтось побачив, що я робив наступні дві години, то вирішив би, що в мене вилетіли клепки. Добре, що похмура погода розігнала любителів дихати свіжим повітрям. Від повівів вітру жовте листя хмарами летіло з дерев, наче фарбований сніг-переросток, і подеколи мжичило. Тому біля будинків майже нікого не було. Сподіваюся, ніхто не бачив, як я лазив по усім зовнішнім вентиляційним отворам, розставляючи там пластикові горнятка з йогуртами та розкладаючи печиво, наче для якогось рідновірського ритуалу. І що ніхто не запідозрив у мені ворожого диверсанта або навідника.

А ще, поки я лазив, на телефоні завило оповіщення – знову повітряна тривога. Я гучно висловився на адресу грьобаної москальні у виразах, за вживання яких на вулиці загрожує адміністративна відповідальність, а в соцмережах банять за «мову ненависті». Але нікуди не пішов. По-перше, звик. По-друге, набридло. Інші перехожі вважали так само – з тих, кого бачив, ніхто навіть не прискорив крок.

За певний час Яшко вирушив на перемовини. Як він їх провадив, не знаю, в гарнітурі нічого не чув. Але десь за чверть години навушник ожив.

– Все добре. Домовилися. Можеш іти додому, а я тут трошки покопирсаюся. Забери мене години за чотири.

– Ти певен? – уточнив я. – Твої родичі ніяких коників не викинуть?

– Не мусять.

– «Не мусять» – це не означає «певен». От що: я трохи тут посиджу на лавочці Якщо щось, кричи та мерщій до мене. Гаразд?

– Та ну… Змерзнеш.

– Ще не зима. Краще я змерзну, ніж тебе порвуть. Отже, я на страховці. Йди, працюй.

– Дякую…

Я вмостився на лавочці й наново відкрив головоломку. Вона жере менше заряду телефона, ніж інші ігри, а мені тут сидіти ще довго. А ще на ній вибухають і знищуються різнобарвні камінці. Я собі уявляю, що то танки та БТРи москальні, і це трохи поліпшує настрій.

Десь за чверть години з боку Іванівки гучно бахнуло, землею прокотився невеличкий струс, і здаля здійнявся чорний стовп диму. Я зіщулився й вилаявся, але лишився на місці. Це далеко. Якщо прильоти почнуть наближатися – може, таки піду до бомбосховища.

Але не довелося. Прилетіло ще кілька разів, але ще далі, ніж уперше. А згодом на телефоні пролунав відбій тривоги. Це не гарантує, що прильотів уже не буде, але принаймні не з’являться великі далекобійні «ікси».

Згодом я таки змерз. Але зовсім задубіти не встиг, бо Яшко озвався й повідомив, що зараз виходить. Можна повертатися додому.

Тільки тут я збагнув, що на телефон домовик мені нічого не перекинув. Адже надійшли б звістки про надходження. Проте нічого не було. Невже Яшко лазив марно?

– Щось знайшов? – нетерпляче спитав я.

– Знайшов. Удома.

Юля навіть не здивувалася, що я ходив за хлібом понад чотири години. Схоже, й не помітила. Ще одна тривожна ознака. Бо зазвичай вона ретельна й доскіплива не менше за маму.

В шкільному чаті маячів виклик від класної керівниці – вона цікавилася, чому я не відвідую уроки. Я глянув туди одним оком і закрив. До біса.

Нетерпляче повторив:

– То що, Яшку? Щось знайшов?

Домовичок перестрибнув з ліжка на комп’ютерний стіл і вмостився на краю. В напівтемряві, яку підсвічувала лише настільна лампа, каламутний кошлатий клубок  здавався примарним.

– Знайшов. Відновив навіть те, що було видалене. І все скачав собі на флешку.

– На яку?

– Звичайну. Маю власні флешки. Але питання в іншому. Я, звісно, розповім тобі, в чому справа. Але потім ти сам вирішиш, чи хочеш це дивитися. І ще… пообіцяй мені, що нічого не станеш робити, не подумавши як слід.

Чомусь стало моторошно. Але я кивнув.

– Обіцяю. Що, там надто відверті фотки?

– Там не лише фотки, – повідомив Яшко холодним безбарвним голосом. – Толян знімав жорстке порно. На продаж.

– Тобто… з… моєю сестрою?

– Переважно – так. Але не лише з нею. Були й інші дівчата. І двоє чоловіків. Такі біляві, схожі один на одного. З татуюванням на руках.

Я мимоволі здригнувся. Брати Луцики? Більше нема кому.

– А… вона?

– Їй це не дуже подобалося. Але вона не могла відмовитися. Бо він її шантажував.

В голові бридко задзвеніло. Кімната наче скоротилася в ракурсі, стала маленькою й далекою.

– Чим саме шантажував? – власний голос пролунав наче здаля.

– Я точно не довідався. З контексту листування зрозумів, що йдеться про оприлюднення деяких інформаційних матеріалів, дискредитацію і великий скандал. Певно, він погрожував поширити саме ці порноматеріали.

Я спантеличено мовчав.

– Я перевірив по юридичних джерелах, – вів далі домовик, – виготовлення порнографії в Україні законодавчо заборонене. Тобто, вона б могла притягнути його до відповідальності і за це, і ще за сексуальну експлуатацію. Однак цьому перешкоджає шантаж. Він підстрахувався: якщо вона це зробить, або навіть просто спробує від нього піти, то постраждає й сама. Деталей не знаю, але гачок, схоже, міцний.

– Е-е… а якщо винищити весь цей… компромат?

– Це неважко. Складніше інше. Ми живемо в світі тотального й дуже легкого копіювання. Я можу цілком вичистити його ноутбук, телефон, пошту й навіть хмарні сервіси. Але не факт, що відшукаю всі копії на зовнішніх носіях. Їх може бути багато, і де саме вони сховані, знає лише Толян. Не факт, що вони взагалі в його квартирі.

Я розгублено кивнув.

– І ще нюанс. На роликах для продажу, які я скачав, твоя сестра в масці. Але є версії без маски. Гвдаю, саме ними Толян її шантажує.

Я знову кивнув. Встав, пройшовся по кімнаті, стискаючи кулаки. В судинах наче забурлили повітряні бульбашки, яку газованій воді.

– Ти обіцяв нічого не робити, поки як слід не подумаєш, – нагадав Яшко, і його мерехтливі жовті очі звузилися, наче у кота.

– Тобі шкода Толяна? – глузливо вишкірився я.

– Мені шкода тебе. Будуть наслідки, якщо накоїш дурниць, – похмуро нагадав Яшко.

– А я поки нічого й не кою. Саме думаю. До речі, хочу порадитися з тобою. Ти ж все ж таки прожив дев’яносто два роки. І цікавився різною інформацією про людей. Чи не так?

– Так.

– Тоді от що…

***

Восени сутеніє рано, а вуличного освітлення в місті немає ще з двадцять п’ятого лютого.. Коли ми з Жекою підійшли до Толянового під’їзду, у цілковитій темряві нас ніхто не побачив. Та й якби навіть побачив, не впізнав би. У військовому камуфляжі всі чоловіки схожі. Два комплекти старого польового однострою я взяв у татовій шафі – лишилися на згадку ще з чотирнадцятого року. Тільки прилаштували інші нашивки, самопальні.

Код під’їзду мені був відомий. Стикатися з бабцею-привратницею не довелося, бо з початку війни з половини квартир виїхали жильці, і серед них – майже всі потенційні «церберші». Яшко з’ясував це все через тамтешніх домовиків. Довелося ще раз розвестися на йогурти з печивом, але то дрібниці.

Тож зашли без ускладнень. Толян був удома сам. Щоправда, спочатку відчинив, тримаючи двері на ланцюжку. Та коли побачив посвідчення з написом «СБУ» і бурмил у камуфляжі й масках – дуркувати не став.

Переступивши через поріг, я ляснув долонею по вимикачу – благо, знав, де він знаходиться. А коли світло згасло, мовчки вгатив поганцю лівим «крюком» під ребра та зніс прямим правим по щелепі. Вийшло незле – Толян улетів аж у кінець передпокою та гупнув маківкою в стіну. Жека ступив уперед, вправно викрутив йому руки за спину й начепив пластикові стяжки. Забив до рота кляп і заклеїв очі щільним кольоровим скетчем. Я підхопив мерзотника за комір і поволік до кімнати ліворуч, де була студія. Світло не вмикали – мали маленькі налобні ліхтарики, нам вистачить.

План квартири я й так знав, в Яшко ще й розкреслив його до дрібниць. Але студія мене здивувала, бо раніше тут нічого подібного не було. Толян підійшов до справи ретельно – збудував всередині кімнати окрему коробку зі звукоізоляцією. Розставив у ній юпітера, рефлектори й кілька камер, направлених на величезне низьке ліжко. Коли Жека щільно зачинив двері – не треба, щоби нас чули сусіди, якщо вони ще лишилися, – я вгатив Толянові з кулака ще кілька разів. А тоді кинув на те ліжко й наступив коліном на спину.

Зараз мені найбільше кортіло розірвати його на шмаття. Забити до пів смерті, а потім задушити. От саме на цьому ліжку, де він разом із Луциками знущався з моєї сестри. Але усьому свій час.

Я нахилився до його вуха й зловісним напівшепотом промовив:

– То що, Анатолію Павловичу? Клепаємо порнушку? Ай-яй-яй… Якщо здаси всі матеріали, маєш шанс домовитися. Подумай як слід.

Толян, котрий вже виглядав півмертвим з переляку, пожвавішав і квапливо закивав.

– Згоден? Тоді поїхали…

Що він мене впізнає, я не боявся. Ми увірвалися надто швидко, і в камуфляжному однострої та балаклавах всі чоловіки здаються однаковими. Ідентифікувати голос, коли говориш пошепки, теж неможливо. До того ж раніше я завжди розмовляв із ним окупантським «язиком», який досі прикро поширений у нашому місті, а зараз  казав українською, яку він від мене ніколи не чув. При цьому і вимова, і навіть тембр голосу радикально змінюються. Плюс деякі специфічні штучки зі сценічного минулого.

Дивно, але я зараз навіть не нервував. Почувався, наче на виставі, а мандраж на сцені – то не про мене. Аж надто коли все добре відпрацьоване, а воно таки було відпрацьоване. Ми з Жекою три дні ретельно репетирували мало не кожен крок і репліку, а Яшко спостерігав і виправляв кожну фальшиву інтонацію. Таки дев’яносто два роки досвіду – не абищо. Зі мною було простіше, я вписався в роль швидко, а от другові спочатку було важко. Однак у нього й функція простіша.

Звісно, очі Толянові ми не розв’язували, лише витягнули кляп з рота. Жека увімкнув його ноутбук, і там за справу взявся Яшко. А я тим часом продовжив бесіду.

На зайвий героїзм Толян не страждав. Схоже, мій незворушний безбарвний тон упевнив його в тому, що він має справу зі справжнім відморозком. Та ще й відморозком у погонах. А це лякає значно більше, ніж крик і погрози. Аж надто коли ти нічого не бачиш, а спокійний, майже дружній голос час від часу супроводжується несподіваними і вкрай болючими копняками або іншими не менш неприємними засобами фізичного впливу.

Тож мерзотник поводився чемно аж до нуду і співав, мов соловейко. Без жодних вихилясів назвав усіх учасників оборудки – від «акторів» до покупців готового товару. (Я поглянув на Яшка, той кивнув – усе точно). Повідомив, де лежить жорсткий диск із копіями. Заприсягся, що більше нічого ніде немає, й запевнив, що цілком розуміє наслідки, якщо це виявиться брехнею.

А тоді я змусив його ще раз повторити імена дівчат, яких він використовував. І коли той дійшов до Юлі – перебив:

– Стоп! А отут, хлопче, маєш проблему. Ти ж знаєш, хто тато цієї дівчини? Здається, ти попав…

Якби я говорив це сам від себе – певно, не впорався б із голосом. Однак роль, коли ти вже у неї зануришся, сама тримає в певних рамках, тож прозвучало, як належить – байдуже-лінькувато й водночас зловісно.

– Він зрадник! Державний зрадник! – Толян заволав на весь голос так несподівано, що я аж здригнувся. Автоматично відвісив йому ляпаса, аби заткнути. Він зіщулився, злякано відвернувся й засіпався.

– Цікавенько, – мій голос лунав наче сам по собі – такий само байдуже-лінивий. – Отут ще раз і повільніше. Чому зрадник? Мені якраз відомо протилежне.

– Він передавав військові технології росіянам! – істерично пискнув Толян. – Я це точно знаю! Маю докази. Тільки не бийте…

Краєм ока я помітив, як Жека глянув на мене здивовано й спантеличено. Як зблиснули й звузилися котячі очі Яшка.

Однак із ролі отак одразу не вийдеш. Навіть коли почуєш таке про власного батька.

– Давай докази, – незворушно проказав я. – І помилуй тебе бог, якщо збрешеш.

– Я не брешу! Маю запис! Я хотів його передати в СБУ! Сам!..

– Де він?

– Якщо я віддам… то ви…

– Ти зі мною хочеш торгуватися? Запис!!!

– Де ключі.. від машини… флешка… – Толян тремтів і мало не плакав.

Яшко нечутною тінню гайнув до передпокою. Щось тихо брязнуло. Домовик повернувся  із в’язкою на брелку, де був намальований лев. «Пежо», на якому Толян зараз їздив, мати лишила синові машину, бо поїхала в евакуацію потягом. Але біля пластинки з левом була ще одна невеличка підвіска. Я навіть не одразу здогадався, що то флешка, захована в декоративній зодіакальній рибці.

Трясця, от ми бовдури! Отак би й проґавили ще один зовнішній носій, схований на видноті!

Яшко збентежено поглянув на мене, тримаючи флешку у волохатій лапці. Я відчув, що ноги стають ватяними. Але відступати вже нема куди. Я мушу знати, про що торочить цей покидьок.

– Вмикай!

Яшко вставив флешку в Толянів ноутбук. Вона виявилася під паролем. Коли відкрилася, я побачив, що це кілька світлин і аудіофайл. Ще й якогось древнього формату.

– Кинь мені звук на гарнітуру.

Домовик кивнув.

Запис був не дуже чітким і трохи приглушеним, наче писалося з відстані. Однак я одразу впізнав голос батька.

– Паша, я принес. Не знаю, что ты сможеш с этим сделать…

– Тут все?

Я здригнувся. Голос другого співбесідника я знав. Точно знав! Але не міг згадати…

– Да. Патент, описания, технологический процесс, таблицы тестовых испытаний. Можно с ходу запускать в производство. Жаль, если все это пропадет зря. С этими подонками при власти…

Я дослухав запис до кінця, радіючи, що на мені балаклава. Під маскою стало нестерпно спекотно, і все тіло почало зудіти так, що кортіло закричати.

Як же ж так? Тато ж завжди був за Україну. В чотирнадцятому пішов воювати в добробат, а потім розробляв щось технічне для армії. І тепер розробляє. Зараз на мені його старий камуфляж – ще той, з першого канадського постачання. Цього просто не може бути!

Але ж є…

Та тут знову почув власний голос. Наче збоку, спокійний, майже байдужий. Роль міцно тримала мене в лещатах, наче зламану руку в гіпсі. На щастя – бо без цього я б зараз почав волати з розпачу.

– Чиї голоси на цьому записі?

– Батько Юлії Пилипенко… – промимрив Толян. – Він пропонує продати технологію обробки металу… для якихось деталей військових літаків…

– А покупець?

– Не знаю…

– Де і коли був зроблений цей запис?

– Не знаю…

– Як він опинився у тебе?

– Я його знайшов… випадково…

– Де і коли?

– Я не пам’ятаю… здається, у Юлі… випадково взяв флешку…

– Запис оригінальний, – пролунав у навушнику тихий, похмурий голос Яшка. – Не монтаж.

Трясця!

– Але записано давно, – додав домовик – Модель флешки дві тисячі дванадцятого року випуску. Запис зроблено на диктофон телефону «Нокія» в січні дві тисячі тринадцятого року. Отже, слова про покидьків при владі – це про режим Януковича. І в тексті немає ані слова про продаж. І про військові літаки. Цей мерзотник бреше, але знає більше, ніж каже. Дотискай його.

– Тобто, ти хочеш сказати, що фігурант тримав удома компромат на самого себе? І в такому місці, де його будь-хто міг знайти?

– Я не знаю…

Я ступив уперед. Схопив за спинку стілець, на якому сидів Толян. Перекинув на підлогу разом із ним. І вгатив йому під ребра з ноги.

– Згадуй. І без брехні, Анатолію Пав…

І затнувся.

«Паша»!

От воно що!

– Насправді другий – то був твій батько. Вони з батьком Юлії були знайомі. І твій пообіцяв допомогти впровадити у виробництво його технологічну розробку. Це було на початку тринадцятого року, судячи з метаданих запису. Але насправді твій батько нічим не допоміг. Лишив всі документацію собі, і разом із нею у чотирнадцятому втік до росії. Бо вирішив продати цю розробку тамтешньому воєнпрому. Чи не так, Анатолію Павловичу? Ти кого хотів обдурити, щеня? Гадав, що ми нічого ні про кого не знаємо?

Толян затрусився й розпачливо захлипав.

– Але щодо запису… Твоєму батькові не було жодної кориті записувати цю розмову. І батькові Юлії теж. Це була звичайна дружня бесіда. То хто ж тоді її записав?

– Не зна…

Дужий копняк скрутив Толяна бубликом.

– Кажи. Правду. Бо буде гірше.

– Я… я сам записав… мені тоді подарували новий телефон… я хотів перевірити, як працює диктофон… на відстані… вони розмовляли в кімнаті… а я нишком записав… потім забув… а потім…

– Зрозуміло. Хороший хлопчик. Вирішив зберегти – аж раптом згодиться? Адже це саме твій татусь гайнув до рашки. Але повірити в таке могло хіба…

«Наївне дівчисько», – підказав Яшко в навушник.

– Еге ж. Ти показував цей запис Юлії? – я нахилився й міцно вхопив Толяна за підборіддя. – Правду! А то…

– Так…

Домовик зблиснув на мене очима. Я кивнув у відповідь.

От чим, виходить, ця тварюка шантажувала Юльку!

Сестра могла б послати Толяна подалі з його порнороликами. Але боялася, що він донесе в СБУ на тата. Повірила, що тато і справді колись передав стратегічну технологію росіянам. І що зараз, у час війни, це може дорого йому обійтися, якщо хтось дізнається. Тому й усе терпіла…

Я випростався й повільно видихнув. Коліна трусилися, і мене охопила така кволість, що вже навіть не хотілося бити цього гада.

– Отже, так, хлопчику. Слухай мене сюди. Я навіть не стану з тебе брати підписку про невиїзд. Бо всюди блокпости, ти все одно нікуди не подінешся. Поки посидь удома. А ми подумаємо, що з тобою робити.

Толян стріпнувся.

– Ви ж казали… домовимося…

–  Домовимося. Але не сьогодні. Ми ще прийдемо. А ти будь удома. Бувай.

Я махнув Жеці, щоб той зняв з Толяна кайданки.

***

Коли ми спустилися з ганку, тіло охопила пронизлива вогка студінь. Таки в самому однострої вже холодно. До початку комендантської години двадцять хвилин, треба мерщій по домах.

Роль відморозка звалилася з мене, як тріснутий панцир. Я знову відчув себе розгубленим хлопчиськом у чужому однострої. Аж заскреготів зубами.

Але курс акторської майстерності – таки корисна штука. Баз нього я б не впорався.

– То що далі, Керріку? – пробурчав Жека.

– Поясню все Юльці, – я міцніше стиснув у кишені флешку-рибку. – А потім… писатиму заяву до поліції. Хочу, щоб ця потвора сиділа. Довго… Всі докази у нас є. Так, Яшку?

– Еге ж, – прорипів домовик. І в спину від наплічника, де він примостився, війнуло дружнім теплом.