СТОРОЖА ПІВНОЧІ

Микола Максимович Миколайчук (по-вуличному МММ) сконцентровано розглядав грінчак проти лампочки. Педантичність у деталях чистоти абсолютно не пасувала його барильцю та ранній лисині.

– Порядок зароджується з особистого ставлення до всього, – починав свої виступи перед краянами дільничний, а за суміщенням, –   неабиякий ловелас та любитель пива. Жінки плелися польовою берізкою перед Колюнчиком і жодна з них не могла дати розумного пояснення чому вона це робить.

А справа в тому, що пан дільничний був небожем в ашнадцятому коліні бабі Степі – місцевій шептусі, яка зналася на всіх видах магії й ворожбитстві ледве не з пелюшок. Із завидною періодичність, буцімто за графіком, добиралися до знахарки з усіх країв люди різного віку, статусу, віри, навіть кольору шкіри, та й мали те, що просили. Умовами отримання бажаного було: не шапкувати після заходу сонця, не давати гроші за допомогу, ні пари з вуст про методи знатниці.

Працювало все у баби Степи, як швейцарський годинник, і жодна жива душа не обмовилася перед знайомими й незнайомими, як спромоглася розгорнути бізнес, вилікувати рідну людину од смертельної хворі, приманити чоловіка назад в сім’ю од крученої коханки, або щось таке за темою. В цьому випадку «жива душа» не виступає образністю, а є констатацією факту.

–  Про Настю чули? Ото й вам так буде, якщо язика розпустите, – застерігала баба Степанида клієнтів, натякаючи на землячку, яка  знехтувала попередженням старенької й розтріпала на все село, як їй вдалося видати заміж незугарну дочку за начальника райвиконкому. Здуріла – втопилася. Не дочка – Настя.

Так от. Після дослідження склянки на предмет чистоти, Миколай охайненько набулькав «Львівського» по самі вінця, висипав сирні сухарики на тарелю й тільки протягнув руку до ємності з холодним трунком, як зателенькав мобільний.

– Баба Степа? – здивувався чоловік, глянувши на екран, – Видно –  катастрофа!

Знахарка, як і всі літні сільські пані, категорично відмовлялася од користування телефоном. Не те, що вона не вміла, радше надавала перевагу активному спілкуванню й могла пробігтися в свої (упс, скільки ж бабі років?) літа через всеньке село, аби запитати  в улюбленого небожа з чим пекти пиріжки: з капустою, чи картоплею. А тутечки телефонує!

– Здоров’я бажаю, ріднуля! – гаркнув у слухавку Микола.

– Колю! Мене обікрали!!! Побий грім ту нечисть, Царице небесна, скарай на рівній дорозі нелюда, що зазіхнув на мій статок, – бабця голосила, забувши про гріх прокльонів, так, що дільничний зблід од уяви, що бабин чималенький статок за надані послуги, у вигляді дороговартісної техніки та речей, які мали перейти йому в законний спадок, нині зникли безвісти.

Миколайчук мчав швидше реактивної ракети. Га-гось! Влетів переднім колесом автіки у вирву на дорозі, залишену ворожим снарядом. Певно, це єдина смертоносна субстанція, яка мала шанс залетіти наприкінці березня в село  Залісся. Опісля всі ЗМІ напишуть: «Утім, того дня ніхто не загинув». Власне, так, як і те, що ніхто ніколи не дізнається, яким чином село з мешканцями вціліло, в той час, коли навколишні населені пункти були понівечені, зруйновані. зґвалтовані окупантами.

***

Баба Степа, щойно дізналася про війну, заходилася наводити ревізійний порядок у скрині, льосі та на піддашші старезного хліва. Крайнє, правда, трохи її помучило, бо застрягла бабця на драбині зі зламаним щаблем на пару-трійку годин, допоки її не вгледів та успішно не знав сусідський підліток Єлисей.

– Господи Боже, це тра’ так дитя скалічити! – примовляла баба Степа, коли підслухала, як тринадцять літ тому невістка найближчої подруги зверталася до немовляти у візочку.

– Свят-свят-свят, Пресвятая Богородице. Добридень, дочко. То мені не почулося те «Єлисей». Це в честь кого ти сина назвала? Просто так? А, то добре, бо мені подумалося, що в честь Пушкіна. Як не знаєш? Казка така є про мертву царівну та сімох богатирів з Єлисеєм. Дурнувата трохи. Краще  б ти дитя Кирилом назвала, за нашою казкою про Кожум’яку. Та, то твоє право, дочко, твоє дитя, як хоч так і клич. Але ім’я долю визначає…

– Єлисей пасе курей, – незле кепкувала баба з подруги, але жаліла малого нескладного панича –  нашептала йому добру душу й гнучкий розум, допитливість. Певно тому хлопча хвостиком слідувало за Степою, переймало просту науку травознавства, читання природи й людини в ній.

Услід ревізії почалося фахове консультування з колежанками всієї неньки України з метою підвищення, осучаснення та вишколу кваліфікації у сфері знахарства. Бабусенька понаписувала ідеальною каліграфією одинадцять листів на аркушах в клітинку й… спалила проти ночі у п’ятницю на повний місяць. Вбралася у нову нічну сорочку й лягла спати, перехрестивши лоба «хоч для годиться». Від суботи, рівно одинадцять ночей поспіль, Степанида отримувала повідомлення у снах про найновіші методи боротьби з нелюдом, що плюндрував рідну землю.

Карпатська Катря нараяла шепотом змінювати курси ракет, снарядів, не кажучи вже про кулі. Та баба пішла далі – зметикувала, як впливати на навігатори.  Од того вража сила блукала далеко не ідеальними просторами й  дорогами полісся, застрягала на півшляху до села, та згодом успішно була звернута од їхньої громади в рудий ліс, а, як відомо: рудий ліс не пробачає. Він не те, щоб і дуже ображався на зайд, та пан Лісовик, Цезько Стронцієвич, як його кликала баба Степа, був безнадійним відлюдником і всіх, хто до нього  сунувся, щедро нагороджував своєю «вдачею», дещо мутованою після аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Опісля спілкування з Цезьком, мало хто мав гарну компанію, ставав, м’якесенько кажучи «відлюдником». Доживав віку в ізоляції медичної палати, відокремленої купкою протирадіаційних захисних конструкцій з діагнозом «променева хвороба».

Конотопська Марина була безжальною у своїх пропозиціях, але Степа пристала на них одразу.

– Йой, яка ж ти мудра, Маринко, – всміхалася бабусечка у відро з водою, –  Твоя правда: хлопа тільки тим і налякаєш, бо нема сили мужської – нема хлопа. В нас це добре реалізовується в рудому лісі. Закінчиться їх рід і не почавшись. Тьху, бусурмани кляті.

Натомість, корінна одеситка Серафима нараяла підсилювати дію всіх магічних засобів витяжкою із сухих рапанів. Бабця Степа була подивована таким інгредієнтом й розчарована вщент, бо де ти знайдеш рапанів у Народицькій місцевості. Та не була б то поліська вдача погідливою до експериментування, – замінилися черевоногих на земноводних. Уточнення: на жаб’ячі задні лапки. Власне, передні теж можна було використовувати й був од того толк, але значно менший.

– Видно, – міркувала знахарка, – Задні  сильніші на рух, той помочі більше.

Варто зауважити, що мак видюк, скроплений екстрактом жаб’ячих кінцівок, зі свяченою на Великдень сіллю та щедро посіяний в акурат кордонами села, став надійною бронею – непробивною стіною для вражого війська, яке перлося куди очі бачили.

– Нелюди, варвари, уркугани кляті! Хай би вас мамка цицькою придушила, хай би ваша душа була там, де фюрер зимував, та щоб вашим жінкам коти яйця несли! –  погрожувала у бік звуку ворожої техніки й кляла безпощадно миловидна Мар’я, того ж дня, як Степанида проводила «опечатання» околиці від окупантів.

–   Маню, ти спинися, в тебе ще однечки дитя підростає, а ти такими словами кидаєшся. Гріх клясти, –  повчала Степа, обтрушуючи залишки маку з правиці.

–  Ми й без лайок обійдемося. Ми ж бо сильні, Мар’єчко, сильні отут, всередині. У нас така міць, Мар’є, що як тра’ буде – Ужа* змусимо проти супостата текти.

–   То ж несила, дядино, терпіти таку несправедливість! За що люд мре? –   заголосила жінка.

–  Ти поплач, поплач Маню, вилий з себе гнів, бо злість до добра не доведе, ще в голову вдарить. Воно ж тобі не треба – інсульт заробити через якусь погань. А сльози безслідно не зникнуть, їх Господь в слоїчок позбирає та й виллє на кривдників. Ой, виллє. Я ж знаю, я виділа все, – притуляла до грудей Степанида згорьовану краянку, гладила ледь вицвілу штапельну хустку на голові.

–  Піду я, тьотю, коржів напечу нашим тероборонівцям. Сидять там холодні-голодні біля каналу. На сметані замішу, з лоєм свинячим, ванілі насиплю, пахнутимуть… – стишилися Марусина, засяяла од своєї затії: коржів хлопцям напекти.

–  Ой, людоньки! –  спохватилася знахарка. –  Хоч би піч не перегрілася, там же мої «рапани» на черені підсихають.

Хвала бабиній вправності, бо хоч підтюпцем-підтюпцем та шворко дісталася хатини й одразу на піч.

–  Хух! Живі, –   констатувала й всміхнулася своїй словесній недоречності. Як можуть бути живими жаб’ячі лапи щільненько вкладені одна до одної на шматку квітчатої шпалери? Зняла обережно, перемацала кожну на встановлення рівня кондиції всихання та й висипала у рожеве кругле пуделко з-під цукерок.

–  Ет, добрі були, холера. Ці теж нічого, але з «брендями» шоколад не смакує, хоч що ти мені кажи, –  промовила бабця смоляному коту Любчику, який пхав ніс до кремової коробочки, що стояла на припічку з не менш важливим інгредієнтом майбутнього зілля. Пара крил трирічного кажана – рідкість ще та.

І ця рідкість, як і лапи – зникли!

У баби Степи почалася панічна атака, щойно вона запримітила відсутність коробок зі своїми ворожбитськими скарбами. На ряду з крилами та лапами, була поцуплена банка сухої брусниці, яка жодного стосунку до фахової діяльності бабуні не мала. Ще зникли пару пучків сушенини: шавлія, золототисячник й безсмертник. Геть непримітні трави, якщо не знати пропорції та чітко окреслений час для готування такої-сякої гербати для ефекту змін на перебіг певних подій.

***

– Колю, отут все лежало, тюлю накрите. Нема. Все, я гола-боса, як церковна миша, – давала свідчення Степа впрілому од хвилювання дільничному-небожу Миколі Максимовичу Миколайчуку.

– Тьотю, ви не хвилюйтеся. Коли помітили пропажу? За яких обставин? Кого чужого бачили поблизу? Щось підозріле відбувалося? – пригадував МММ усі навідні питання для протоколу.

– Коль, ти дурний? – не витримала Степа, – Хто до мене поткнеться на ніч? Чужих за два кілометри повно, всі по російські балакають. Підозріле в нас одне – людський ум, бо припускаю, що його в декого немає взагалі!

Представник закону зблід, потім налився пурпуровим. І почав… гикати!

– На, м’яти ковтни, мо’ попустить, – знахарка протягла родичу кварту з теплим напоєм, що парував на відкритій плиті.

– А, згадала! Як прийшла з дровітника з лучиною у грубу – двері були не щільно закриті. Колю, то точно хтось чужий був. Не полізло б своє до мене після заходу сонця.

Микола втерся, поцмулив м’яти і знову втерся.

– Піду обстежу територію, – покректав до виходу.

Бемзь! То так головою об раму телепнувся, аж зуби цокнули. Поойкав та й побрів у темінь сіней, де пахло квашеною капустою, сушеними яблуками й ще чимось. Одлиглою таранькою?

Вийшовши на вулицю, Микола Максимович демонстративно дістав з-за ременя просто метафізичний ліхтарик, що працював на сонячних батареях. Це вам, не цяцьки-пецьки, панове, а подарунок миловидної вчительки однієї з районних гімназій. Перед ким Миколайчук планував красуватися – невідомо, але оптимізувавши режим світла, він хвалько взявся оглядати територію навколо бабиної оселі. Раптом в промінь ліхтарика втрапило щось… Жмуток трави, перев’язаний білою стрічкою лежав у березневому багні.  І тут Колі доходить, що він абсолютно не знає, що зникло, що са́ме вкрали у його тітки.

– Ріднулько! – заволав новоспечений детектив.

– Якої мамки кричиш? Людей налякаєш і не тільки людей, – нагримала бабця з порогу.

– Ваших курей з козою не особливо сполохаєш. За посадкою вибухи, а вони хоч-би-що.

Тихий шурхіт за повіткою висмикнув терміновість уточнення об’єкту крадіжки й потягнув Миколу до себе магнітом. Навшпиньки, як можна це зробити стоп’ятикілограмовому хлопаку з задухою, МММ потелепав на звук. Ліхтарик завбачливо вимкнув. Момент – потужний пучок світла направляється, і в ньому, нібито Мерлин Монро на сцені, сиділо… Колюнчик так і не зрозумів, що воно таке, оскільки гучне «Мееее!» з хліва ударною хвилею збило захисника правопорядку з ніг.

– Тьотю… – голосом приреченого на кончину, звернувся небіж з лавочки біля криниці (як сюди потрапив?), – То що ж у вас, ріднулько, вкрали?

– Коль, ти точно дурний. Все вкрали. Все, що потрібно було для п’ятничного зілля. А мені ж до Благовіщеня встигнути треба.  Вставай! Іди шукай волоцюгу, що все поцупив. Не вдавай, що тобі зле!

Такою тітку Микола не бачив жодного разу. Підірвався, як ошпарений й гайнув за повітку. Нікого, ясна справа, там вже не було.

– Тьоть Степ, ви толком можете сказати, як виглядає те, що зникло?

– Дві коробочки, Колю. Одна рожева, інша кремова. Кордонні, Коль, кругла й цеглинкою. Баночка. Скляна. Півлітрова. З сухою брусницею. Од кашлю, Коль. Пучки зілля. От такі, Коль, як ти знайшов. Трава в них інша. Стрічка така ж. Біла, Коль, – баба спересердя тикнула жмутком заболоченої трави просто в писок Миколці. Той знову почав гикати.

– В коробочках, що було? Це я не з цікавості. Мені уточнити треба, ну, щоб оцінити рівень збитку, – пролопотів через гикавку МММ.

– Безцінне, Коль, – баба театрально заламала руки й закотила очі.

В животі запекло, по спині пішов холодний туман. У Миколайчука перехопило подих. Все… нема бабиного золота! Там же було до дідькової матері, грамів зо триста – презенти за вдалий промисел знахарки.

Дільничний, якогось дива, застебнув усі ґудзики на куртці аж під горло. Перестав гикати, одкашлявся, намацав поряд ліхтарик і впевненим кроком ступив на тяжку стезю пошуково-дослідницької діяльності. За ним  спостерігало кілька пар очей: від червоних до блакитно-прозорих. Маленька опецькувата постать наблизилися до Степи.

– Гаразд, йди за ним, приглянеш. Тільки ж не сплохуй знову – не показуйся кому попало. Ет, розпустила я тебе, малий. Знаю, що сам можеш знайти покражу, але тобі в людську оселю зась!

Персона почалапала за Степанидиним небожем у померки.

***

– Здоров’я бажаю, хазяйко. Дозвольте зайти? – представник правопорядку ввімкнув внутрішнього Колюнчика й розтягнувся у посмішці. Перед ним стояла миловидна бабина сусідка Маруся з такими апетитними формами, що МММ завбачливо вчепив ліхтарик на ремінь.

І все б то було не так кепсько, якби Маня не гнала самогон на кухні. Аромати житняку наповнили помешкання особливим шармом справжнього поліського духу. Самогон в селі для нормальних людей з гальмами – не ілюзія щастя за застіллям, він, трясця його візьми, місцева валюта. Без нього не обходиться ні посів вівса, що має от-от розпочатися, ні Великдень, що прогнозується бути далеко безрадісним.

Миколайчук, хай би як його дурником не називала Степанида, відразу втямив, що відбувається. І, щоб не ставити Марусину в незручне становище, чемно припустив:

– Либонь Степиною настоянкою живокосту поперек натирали?

Маруся вдячно видихнула:

– Ой, так-так, прихопило ж. Хлопцям до каналу коржі носила, то ноги промокли. А воно ж знаєте як…

– Я чому вас потурбував, – продовжив Микола Максимович, – Чи не бачили кого підозрілого, чужого неподалік?

– Та нібито не було нікого. Сусіди поралися. Собаки не брехали. А що трапилося?

– Тітку Степаниду цього вечора було пограбовано. Зловмисник зухвало вдерся в оселю й виніс цінність, – з неабияким офіціозом повідомив МММ.

– Ой, людоньки! – сплеснула руками Маня. Та так хвацько, що блискавка на благенькому халаті розійшлася.

Миколайчука кинуло в жар.

– То, коли нічого не бачили, я піду. Тихого вам вечора.

Безрезультатним виявилися ще чотири візити до найближчих хат. Ніхто нікого не бачив, усе було, як завше.

Микола Максимович упрів нанівець, втомився, зголоднів. З крайнім можна було впоратися досить легко. Завбачливий припас шоколадних батончиків незмінно лежав у кишені.

– Ти – не ти, коли голодний! – випалив Миколка й вп’явся зубами у «Снікерс».

Йшов, жував, розмірковував, журився, що бабине золото вкрали, що сам він одинаком вікує, що війна за посадкою гримить.

– Піду добровольцем! – випалив, кинув на землю папірець і впевнено направився до наступної хати Залісся.

Добрячий копняк прилетів з нізвідки! Миколу аж підкинуло з ляку. Обернувся – нікого, лише обгортка з батончика під ногами. Гикнув. Пішов далі. Знову якась холера врізала боляче по відгодованій дупі. Обернувся – нікого. Папірець під ногами.

– Нечисте бавиться… – прошепотів МММ і стрімголов помчав до найближчого подвір’я.

– Агов, хазяї, відчиняйте. Розслідування! – репетував дільничний.

– Доброго вечора, ми з України, – гаркнув Єлисей на Миколайчука, аж сам злякався свого голосу і моментально завмер.

– Дозволь увійти? Мені треба з твоєю мамою та бабцею побесідувати, –  намагався  протиснутися в хату чоловік. Але Степанидин підопічний стояв незрушно й вдивлявся кудись за Миколу.

– Хуха**… – видушив хлопець, заворожено розглядаючи невідомо кого.

Миколайчук обернувся – абсолютно порожній двір. Навіть собака хвостом не ворушить, а Єлисей дивиться, ніби там Джолі у мокрій майці буряки сапає.

– Ти мені тут того… дурника не вдавай. Чи не ти, бува до баби Степи вліз?

Реакція нульова, тобто відсутня. Повністю.

Максимович все-таки одсунув якось хлопця вбік і втиснувся в хату.

Двійко жінок активно обговорювали новини воєнного телемарафону.

– Наволоч кончена. Байстрюки кляті. Унітазів вони не бачили. А, втрапили б вони нашим хлопцям під руку – порубали б начисто! – підсумувала діалог старша. Єлисеєва мама тільки підтакнула й далі душила волоські горіхи.

– Здорові будьте, жіночки. – привітався дільничний, – Не налякав?

– Ні, товаришу, вибачте – пане поліцейський, у нас нерви міцні й якщо-що, то є чим зустріти недоброзичливців, – кивнула хазяйка на колуна***, що стояв неподалік кріселка.

– Дозвольте поцікавитися, де був Єлисей годин дві тому? – ха-ха, розслідування вимагає доказів!

– Та вдома був. У в кімнаті ондечки, читав свій Інтернет, – здивовано відказала молодша.

– А, що трапилося, що ви нашим Єлисеєм цікавитеся? – підводячись з дивану, запитала кремезна тітка.

МММ позадкував і благав себе внутрішнього не почати гикати.

– Обікрали Степаниду! Тому й цікавлюся, бо ваш хлопець у неї частіше буває, ніж я – її кровний родич. Підозріло якось виглядає ця їхня любов до лісу й поля з травичками.

– Може підозріло виглядає те, що ви, пане поліціянт, навідуєтеся до старої тітки коли вам треба? Га?! – гаркнула бабця.

Микола Максимович вчинив розумно – вирішив завершити збір доказів у цій хатині й перейти куди подалі.

– Зрозумів. Бувайте в мирі. Пішов я. О, там ваш малий на вулиці вкляк, ви б того – глянули, чи що, – випалив та й подався.

Баба з матір’ю – на двір. Лис навприсядки розмовляв з кимось невидимим. Переглянувшись, жінки одна одну зрозуміли без слів. Баба помчала до подруги Степаниди, мати намагалася відволікти сина розмовами.

– Степо! З Лисом щось не те, – заволала розчервоніла жінка, –  Дивиться кудись на щось і тільки лопоче якесь «Хуха».

– Мати Божа! – вигукнула знахарка. Й побігли подружки, як ото бувало в молодості од залицяльників.

***

Єлисей як безмежно знаттєлюбна дитина, пхав носа, пальці, ноги скрізь, де тільки можна було до пори до часу. Спинився на бабиній шпильці у розетці та обпеченій руці. Баба, ясна справа, поперла свого чомучку, який репетував на всю округу, до приятельки Степи. Та тільки глянула, дістала пляшечку смердючої рідини, полила на пухирі, дмухнула, щось пробурмотіла й малий вмовк. Більше – вкляк, бо такої кількості цікавих предметів, як були в старенької Степи в хаті, хлопча ніколи не бачило.

– Інтересно, Єлисею? Ет, як можна пацана так назвати! Буду гукати тебе Лисом і радитися з тобою коли настане підходящий день. Згода? – знахарка розмовляла з семирічним хлопчам як зі старим.

Лис був ідеальним учнем, винятковим слухачем і місцями практикованим порадником. Власне вся його участь в освітньому процесі баби Степи, базувалася на запам’ятовуванні, нотуванні, замальовуванні рослин і далеко не лікарських. Того злощасного дня, коли Степанида застряла на драбині зі зламаним щаблем, Лиска прорвало на питання і баба радо ділилася ворожбитськими секретами з хлопцем. Навіть не підозрюючи, що вся її відвертість буде приводом до оцієї оказії серед подвір’я.

Хуху ворожка запримітила ще здаля. Майже прозорі очі світилися повною відданістю до співрозмовника – нескладного хлопця з запасом енергії на дві електростанції.

– Ет, бешкетнику, я ж просила: не показуйся. Що, сам побачив?

–  Баб Степо, а можна його погладити? –  запитав Єлисей і простягнув руку до брунатної шубки охоронця поліської природи.

–  Він тобі, що – пес? Гладити він буде. Привітайся, як належить – руку потисни.

Хуха простягнув хлопцеві чи то лату, чи руку, чи щось середнє між ними, а потім просто підійшов та обняв.

– Розповідай, Лиску, що ти вичворив?

Сповідувався Єлисей своїй наставниці довго. Розповів, як натрапив в Інтернеті на сайт любителів магії, як вивчив десяток заклинань та обрядів, як проаналізував всю інформацію, що отримав від неї ж – баби Степи. І про свою цікавість не приховав, зізнався, що заглядав у пуделка: рожеве й кремове, що вирішив проекспериментувати без злого умислу, бо ж… війна…

– То й що зробив? – питала баба.

– Почав було п’ятничне зілля варити, та ваш Любчик вихлептав навар, а лапи з крильми повитягував з баняка та поніс, підозрюю, що дододому. Я ж помогти хотів. Чесно.

***

Баба Степанида причалапала додому сумна й розбита втратою інгредієнтів для такого гарного зілля. Хуха плентався за нею, відчуваючи розпач «своєї людини».

–  Піду м’яти ковтну та стати ляжу. Що вже поробиш? Лап то я припасу, а крила де взяти? Ет, Лис, Лис…Нічого, минеться, щось та й зробимо, аби нашим воякам допомогти. Ти, (до Хухи) – марш до Стронційовича на варту. Кота не бачив? Де ж мій кіт? Любчик! Любчику, йдемо до хати, мій маленький.

За повіткою затріщали кущі смородини. Гуп-гуп-гуп! Баба отетеріла: пара червоних очиць стрибками наближалася до хати. Триметрова чорна істота з могутніми крильми та задніми жаб’ячими лапами грайливо полестилася: «мур».

– Славного учня маю, – всміхнулася знахарка, – Добре проекспериментував.

«Сторожа півночі» буде незламною!

РS: Миколайчук таки пішов добровольцем до ЗСУ. Нині боронить Україну з побратимами. Періодично отримує посилки від Степаниди.

*Уж – назва річки.

** Хуха – міфічний охоронець природи.

*** Колун – велика сокира для рубання колод.