7 Листопада, 2022

Тарріянин

1
Корабель знизився. На екрані висвітилася мапа місцевості: генератор, підстанції, житлові приміщення та центр. Роберт зробив коло, вибираючи місце для посадки, глянув у вікно і спочатку нічого не побачив, потім прямо під ними випливло майже зруйноване селище.

– Тут ніби все вибухнуло, – Василь здивувався. – Нам туди. Бачиш, де темніє будівля?

– Так, – підтвердив Роберт. – Усе, як у моєму передбаченні. Ще сумніваєшся навіщо було викрадати корабель?

– До речі, я сам зголосився летіти. Дивно, буря надто сильна. Вони тут завжди восені, але щоб так…

Катер кренився, важка машина підстрибувала від поривів вітру. Здавалося, що їх зараз перекине, жбурне на землю або розмаже об найближчу будівлю. Роберт зволікав, наважуючись. Корабель мав блок контроль, що дозволяв включатися в управління через інтерфейс шолома. Не те саме, що злиття з машиною, як на зорельотах його раси, але спробувати було варто.

– Не сядемо… Навіть твоє тарріянське вміння не допоможе. Фандор таки мав рацію, забороняючи поїздку, – буркнув Василь. І скрикнув: – Комп’ютер вийшов з ладу.

– Спокійно. Я відключив. Зараз посаджу машину, – відповів Роберт й пірнув у занурення. Розділив свідомість та став кораблем, завис, балансуючи, допоки колеса не торкнулися ґрунту. Всередині болісно здавило і відпустило.

Катер розвернувся, пішов у бік, але вирівнявся, сіпнувся і застиг за кілька метрів від будівлі.

– Злітати буде легше, – прошепотів Василь.

– Допоможу розміститися. Замкни кабіну та будь готовий підняти трап по моїй команді, – Роберт кинувся до виходу, на бігу хапаючи аптечку, навігатор і лицьову маску.

Рампа поволі опускалася. В повітрі кружляв жовтий пил, крізь нього ледь проглядалися вогні та темний силует будівлі. Звідти потягнулися тіні – перша група людей.

Завантажили ноші з пораненим. Роберт схилився над постраждалим. Провів руками вздовж тіла, відзначив пошкодження: травма голови, непритомний, але стан некритичний і перша допомога надана. Вколов стабілізатор й повернувся до інших:

– Розташовуйтеся в салоні та вантажному відсіку. Скільки вас усього?

– Не підраховував. П’ятдесят, мабуть. Місцеві підійшли. Вони ще й тварин своїх тягнуть, – чоловік гидливо скривився, смикнув світлі вихори. Він тримав валізку, вимазану брудом. Запитав по-діловому: – Шефе, помістимося?

– Повинні, – кивнув Роберт, прикидаючи можливий переважок, опустив лицьовий щиток і кинувся до будівлі. Усередині, під захистом стін, юрмилися співробітники наукової бази та група місцевих: чоловіки сиділи прямо на підлозі, підібгавши ноги, жінки метушилися з дітьми. Ні масок, ні захисних окулярів. А по центру мукало й мекало стадо.

– Тварин і речі не візьму, машина перевантажена, – розпорядився Роберт. – Закрийте обличчя чим завгодно, зовні неможливо дихати.

Люди збиралися до груп по чотири-п’ять осіб і бігли до катера.

Роберта хитало. Давалося взнаки занурення, виконане на чужому обладнанні та без підтримки. Неможливе занурення. Роберт і сам так думав, мало не втративши себе, коли став великою незграбною машиною, не новою, пошарпаною і майже списаною, яка після реконструкції повернулася до ладу. Відчував зміни, що відбулися з кораблем, незагоєні до кінця рани, нерідні вузли.

Двигуни все ще працювали в унісон із власним серцем. Гучно стукало у вухах, і звуки грузнули, мов у трясовині. Крізь шум, виття, тупіт і луну голосів прорвався крик, сповнений розпачу. Роберт озирнувся в пошуках джерела. Кричала жінка з місцевих. Мозок автоматично вихопив деталі: молода, темні коси, хустка на плечах, строката зім’ята сукня, хутряні чобітки. Тримали двоє, а вона виривалася. Від жінки розходилися хвилі паніки. Роберт струснув головою й остаточно розірвав зв’язок із кораблем.

– Що відбувається?

Хватка ослабла, і жінка вивільнилася.

– Дитинка моя, дочка… там, – вона махнула рукою, показуючи напрямок.

– Орисе, треба йти, – втрутився чоловік у товстому светрі з коміром, що закривав носа. Темноволосий, із втомленими очима. Жінка відштовхнула його, рвонулася до виходу, але Роберт зупинив її.

– Окрім дівчинки всі?

– Ще одного чекаємо, – погляд темноволосого метнувся до дверей.

– Листя зірвало… – жінка схлипнула. – Серж не прийде.

– Прийде-прийде. Куди він подінеться, – заспокоював темноволосий.

– Де шукати дитину? – запитав Роберт.

– Не знаю точно, у селі чи на базі, – чоловік розвів руками. – Малеча зовсім, п’ять рочків. Зранку загубилася.

– Село далеко?

– Метрів за сто.

Будівля швидко пустіла, залишилося кілька місцевих, що готувалися на вихід. Літній дід, скинувши рушницю, цілився в тварин. Але раптом відступив та почав звільняти їх від мотузок.

– Дай мені десять хвилин. Знайду твою дочку, добре? – пообіцяв Роберт жінці. І звернувся до темноволосого. – Ідіть до катера. Щоб до мого повернення усі були на борту.

– Ось, тримай, – чоловік простяг ліхтарик.

Роберт подякував, звірився з навігатором, прикинув напрямок і кинувся в темряву.

***

– Василю, прийом. Чуєш мене? – динамік у кабіні ожив.

– Злітаємо?

– Через десять хвилин. Я дам команду.

– Зрозумів.

Василь чув важке дихання. Тарріянин кудись побіг?

– Якщо не повернуся за десять хвилин, – пауза, сиплий вдих, видих, – піднімай корабель. Зрозумів?

Василь хотів запитати, що це означає, але зв’язок відключився.

У двері забарабанили.

– Є хто-небудь?

Василь озвався.

– Пілоте, злітай, га? – Голос здався знайомим.

– Залишилося десять хвилин. Розсаджуйтеся й не забудьте про паски безпеки, зліт буде непростим.

Шум за дверима припинився. Василь вивів на екран зображення з внутрішніх камер корабля. Біля дверей стояв білобрисий чоловік із валізкою. Обличчя майже до очей прикривала хустка. Він вихопив з кишені комунікатор, що захлинався пафосним маршем, і загорлав:

– Виникли проблеми. Я зараз приїду, документи зі мною.

– Що? – Почув Василь у відповідь. – Ти збожеволів? Сам упоров, сам і розгрібатимеш… Сюди ні ногою. Пришлю когось. Які документи?

Білобрисий підняв кулак, щоб знову вдарити, але передумав, поставив чемодан, розвернувся і пішов у хвостову частину.

– Так, місць на всіх не вистачає, пріоритет у працівників бази, решта – на вихід. Ворушись! – пхнув жінку й грубо виштовхнув із катера.

«Про що це він? Що відбувається?» – захвилювався Василь і закричав: – Заспокойтеся! Усі помістимося.

Чоловік знову підійшов до дверей. Схилився до дверної ручки і зашепотів:

– Грошей хочеш? Повернемося на станцію, віддячу. Я скоро багатим стану.

Він багатозначно гмикнув, але раптом змінився в обличчі і загрюкав у двері:

– Пілоте, злітай чуєш? Угробиш же всіх!

«Невже Грім?» – Василь ледве впізнав у цьому озлобленому типі адміністратора бази.

– Остигни, – чиясь долоня лягла Грому на плече, але той висвободився, знову побіг до виходу, розштовхуючи пасажирів.

– Пішли геть, щури місцеві. Забирайтеся до свого села.

Біля трапу почалася метушня, чулися крики та лайка, розгорялася бійка. Клубок із тіл вивалився назовні. Крики різко стихли. Трохи згодом біля кабіни з’явився чоловік із темним волоссям і чемно постукав.

– Пілоте, ще одного чекаємо і твого товариша, час є?

– Шість-сім хвилин, – Василь намагався надати голосу спокою та впевненості.

Катер відчутно струснуло. У салоні пролунав зляканий крик.

– Роберте, де тебе носить? – прошепотів Василь.

***

Пориви вітру збивали з ніг. Роберт майже не бачив і рухався на дотик. Навігатор сповістив, що минули тридцять метрів, потім п’ятдесят. З клубів жовтого пилу випливли якісь будівлі, уламки. Де шукати дівчинку? Роберт змістив сприйняття, подивився на реальність під іншим кутом: якщо малеча жива, відчує. Так і є. Теплова точка виникла за двадцять метрів, але поруч світилася ще одна, менша. Додав швидкості, розбереться на місці. Окремим потоком запустив таймер.

Стіна виросла прямо перед ним і зустрілася з плечем. З’явилася будівля і чорний провал входу, обидві точки горіли десь у глибині. Світло ліхтарика вихопило сходи. Не замислюючись, Роберт злетів униз. Точки розділилися. Ліва – невелика, тьмаво блимала, права виглядала крупніше, і до неї вів неширокий прохід. Роберт поповз у бік правої.

Прохід ішов під ухил і повільно звужувався, але раптово закінчився крихітною нішею. Частина підлоги, що вела до неї, впала, залишилася лише балка. Роберт перевірив її, вирішив, що витримає.

Дівчинка притислася до стіни з іншого боку обвалу. Ліхтарик висвітлив замурзане личко, злякані очі. Сама по балці назад не пройде, надто ризиковано.

Роберт підбадьорив малу й отримав у відповідь несміливу усмішку.

– Киця… – пролунав майже нерозбірливий шепіт.

Роберт зрозумів – друга точка.

– Мало часу. Заберу тебе й покатаємося на катері.

– Киця? – наполегливо повторила дівчинка.

– Спочатку ти, потім Киця, – Роберт просунувся вперед і розпластався на балці, яка прогнулася під його вагою і ледве трималася. Потягнувся до дівчинки. – Хапайся.

– Там поганий дядько. Бу-ум, блискавка, – дівчинка захвилювалася. Але вчепилася в простягнуту руку.

Роберт рвонув дитину на себе, витягнув із ніші й швидко поповз назад. Ліхтарик зірвався вниз, висвітлив нутро провалу. Промінь світла вихопив нерухоме тіло внизу.

– Киця? – знову запитала дівчинка.

Затримавши подих, Роберт вискочив назовні. Малятко вмістилося під курткою, крихітні рученята обвили шию.

Не дихати – маску він віддав дівчинці, мчати вперед, швидко, як ніколи. Обігнати вітер. Простір навколо ніби застиг. Чи це Роберт рухався так швидко? Корабель вже темнів попереду. Ще трохи, один ривок. Таймер зупинився – десять хвилин спливли. Не встиг.

– Роберте? Ти на борту? – голос Василя ввірвався у вухо.

– Двадцять метрів, – хрип, шипіння та розуміння, що Василь його не чує. – Ще двадцять метрів…

Рампу підняли наполовину. Поруч з кораблем на запиленому бетоні лежав чоловік, ноги вивернулися в неприродній позі. Роберт, ще нахиляючись, зрозумів: тут нічим не допоможеш. Хтось простягнув руку, допоміг залізти до катера.

– На борту, закривай.

У нього забрали дівчинку. Жінка, як її звуть? Орися. Вона більше не плакала і притискала дочку до себе. З-за пазухи вислизнула вовняна кулька і заскиглила. Сріблясте хутро, пухнастий хвіст, довгі вуха, витягнута, чимось схожа на лисячу, мордочка – «Киця». Роберт не пам’ятав, як прихопив звірятко. Хтось поплескав його по спині і щось сказав. Голос гудів, слів не розібрати. Підняв голову – один зі співробітників бази, втомлені очі, темне волосся. Там, у залі, обличчя закривав комір светра.

– Зовні… що сталося? – просипів Роберт.

– Впав і… – темноволосий розгублено знизав плечима.

Роберт зігнувся навпіл, відновлюючи подих.

– Орисе, бери дівчинку… за мною в кабіну, – він намагався йти швидше й не відчував, що темноволосий підтримує його, не дає впасти. Біля кабіни спіткнувся об валізку. Підняв і ледь не випустив, обпалило емоціями: лють, розпач, біль.

2

Влаштувавши Орисю з дівчинкою в сусідньому ряду і надійно застебнувши кріплення, Роберт плюхнувся в крісло.

– Ти як? Вид у тебе ще той, – пробурчав Василь. – До зльоту, між іншим, готові. Що це? Прихопив багаж?

Роберт подивився на валізу і поставив на підлогу: – Усередині дещо важливе, необхідно перевірити.

Прилади працювали із перешкодами. Про те, що відбувалося зовні, Василь не здогадувався. Ніхто ще не зрозумів, що вони не встигли, незважаючи на всі зусилля. Буря оточувала з усіх боків і відпускати не збиралася.

Роберт зціпив зуби. Треба хоча б спробувати. Швидко увійшов у занурення – звичайний режим польоту на тарріянських зорельотах, призначених для подібних трюків, але не на машині, зробленій людьми. Розум бунтував й насилу мирився з обмеженими можливостями та грузькою, потворною формою замість граціозного тіла птиці. Роберт сіпнувся, відчуваючи, що занурення пішло далі, ніж треба, але не зупинився.

Енергія одночасно скипала в чотирьох місцях. Двигуни перейшли в положення зльоту, а між ними розривалося власне серце.  Двигуни надривно гули й захлиналися, серце шалено калатало.

Свідомість розтіклася кораблем, Роберт бачив усіх пасажирів: дівчинку, Орисю, темноволосого, Кицю – сріблястий клубок на підлозі прикривав носа хвостом.

Могутнє тіло катера тремтіло в нетерпінні, пританцьовувало як норовистий кінь і осідало, переобтяжене вершниками. Вітер посилився, бив у груди, роздирав піщаними кігтями. Поштовхи відчувалися шкірою.

Роберт замружився в очікуванні удару: сенсори мигнули і знову ввімкнулися. Сприйняття загострилося. Свідомо чи мимоволі він оглядав планету – живий і ворожий організм, що намагався їх не пустити, перетерти, зробити частиною себе. Немов розлютився й брав плату за довгострокове терпіння. Ураган насувався: пилові потоки оточували, завихрення й смерчі здавлювали, закручували. Смертельна пастка обіцяла ось-ось зачинитися. Роберт запанікував, злітати було не можна.

«Якщо не можна зупинити стихію, треба нею стати», – раптово спало на думку. – «Замкнути світ між двома ударами серця. Розплющити очі…Точніше, одне – око бурі».

Вітер стих, корабель припинило кидати з боку на бік. І Роберт злетів, легко підняв уже рідне тіло, вирвався в чорнильну синь. Поки око не закрилося, поки серце не зробило удар.

***

Василь розтис побілілі пальці. На долонях залишилися червоні смужки від нігтів. Корабель вилетів за межі атмосфери.

– Не думав, що в нас вийде, – видихнув Василь.

– Кого в селі називають блискавкою? – запитав Роберт. – У підвалі вбитий. Дівчинка сказала: «Поганий дядько. Бив блискавкою».

– Блискавкою? Можливо, стріляли. Вбито? – засумнівався Василь.

– Розпанахані груди, – додав тарріянин. – Або грім. Дівчинка говорила про людину.

– Прізвище адміністратора «Грім», однак я бачив його на катері. Скандалив, заважав посадці, заспокоїли начебто, – пояснив Василь.

– Заспокоїли. На смерть. Залишився зовні, – прошепотів Роберт.

– На смерть? – не повірив Василь.

– Візьми керування на себе… – Тарріянин раптом застогнав, відкинувся на спинку крісла. Блідий, в обличчі ні кровинки.

– З тобою все гаразд?

– Майже, – прохрипів Роберт, витираючи кров, що потекла з носа.

«Що з ним відбувається?» – думав Василь, викликаючи диспетчерську.

– Підходимо до орбітальної станції, готуйтеся прийняти. Евакуювали всіх, потрібна медична допомога.

– Багато поранених?

– Одна людина з черепно-мозковою травмою, інші не постраждали. Ще тарріянин. Із ним щось не так.

Корабель увійшов у док. Першим у кабіну ввірвався начальник орбітальної станції Фандор.

– Василю? Ти… тут? Я ж тебе, падлюку… закопаю, – від обурення Фандор утратив дар мови. Він бризкав слиною, очі витріщилися, обличчя почервоніло.

– Не треба так хвилюватися, бо грець візьме, – уїдливо вимовив Василь і не повірив, що таке сказав.

– Зовсім дахом поїхав? Щеня… Де цей засранець Грім?

– Відмовився їхати, – похмуро відповів Василь.

– Що ти верзеш? Де пристрій? – Фандор ураганом промчав по кабіні, мало не наступив на звірка і вломився в салон.

Дівчинка голосно розплакалася. Орися заспокоювала дитину.

– Він шукає валізу. Через неї вбили, – прошепотів Роберт. – Треба його зупинити.

Валіза так і лежала на підлозі. Василь швидко засунув її під сидіння.

«Убили? Хто? Кого? Валіза була в адміністратора. Убитий у підвалі, – Василь скрипнув зубами від напруги. Пазл не хотів складатися. – Дівчинка, валіза, Грім… Фандор? Начальник теж замішаний?»

Тарріянин важко дихав, на губах надувалися і лопалися каламутні рожеві бульбашки.

– Роберте, друже, – Василь підскочив і закричав: – Де медики?

З салону повернувся Фандор, розмахуючи бластером. Роберт сіпнувся, підвів правицю. З пальців його зірвалися сині блискавки. Фандор скрикнув і осів на підлогу.

– Нічого ж собі, – видихнув Василь.

3

За стіною пролунали кроки, почулася метушня, хтось набрав код, і двері відчинилися. Охоронець вкотив візок з їжею, переклав тацю на столик, скинув використаний посуд у смітник, що кріпився до візка, і, грюкнувши дверима, вийшов. Неголосно писнув механізм замка, кроки невдовзі стихли. Василь залишився на самоті.

Реальність вдарила боляче та несподівано. Не встиг Василь вибратися з корабля, як на нього одягли кайданки і супроводили до тюремної камери, де він провів останні шість днів. Що відбувалося на станції, Василь не знав, з ним не розмовляли і навіть не допитали жодного разу.

Василь підвівся з ліжка, підійшов до столика й уважно вивчив вміст таці. У тарілці лежало щось м’ясне, рясно полите соусом, пюре та варені овочі. У кухлі, судячи з запаху, темніла кава, поруч на пластиковому блюдці вмістився кексик, обмазаний білою глазур’ю.

«Щось новеньке», – здивувався Василь, солодощів зазвичай не приносили. М’ясо виявилося соковитим і добре зготовленим, у пюре не пошкодували масла, і навіть зазвичай переварені овочі мали приємний смак. Василь поспішав, хотілося якнайшвидше перейти до десерту. Кекс трохи розчарував, глазур зайвим цукром хрустіла на зубах, але все це так походило на нормальну, а не тюремну їжу, що Василь проковтнув і не звернув уваги, а потім, мружачись від задоволення, запив неміцною кавою, уявляючи, що сидить не на жорсткому матраці в крихітній кімнатці, а десь у кафе за столиком.

Нові кроки в коридорі змусили насторожитися. Вони то наближалися й чулися майже поряд, то віддалялися та затихали. На кілька хвилин настала тиша, але кроки пролунали знову, і хтось зупинився. Писнув замок, двері відчинилися, пропустили двох охоронців.

– На вихід, запитання не ставити.

Перший охоронець енергійно йшов попереду, другий замикав ходу. Василя привели до кабінету, де сидів незнайомий цивільний, який назвався інспектором.

– Влаштовуйтеся.

Василь невпевнено опустився на край стільця, потер неголене підборіддя. За час, проведений під замком, він порядком здичавів.

– Василь Дар, двадцять чотири роки, особистий асистент начальника орбітальної станції та за сумісництвом пілот. Вас звинувачують у серйозних порушеннях: свавілля, невиконання наказу й викрадення транспорту. Розумію, ви діяли не один, – вкрадливо мовив інспектор. – Про це й хочу поговорити. За яких обставин ви познайомилися з Робертом Астером?

– Зустрілися в посадковому відсіку станції перед тим, як прийшов сигнал лиха з науковій бази, – невпевнено відповів Василь.

– Не варто вигороджувати Астера, він не громадянин Співдружності і йому нічого не буде, на відміну від вас, – інспектор багатозначно подивився на Василя. – Отже, після заборони на будь-які дії ви, двоє, викрали катер і вирушили на планету. Сподівалися, що переможців не судять?

– До чого тут це? – буркнув Василь. – Я знаю цих людей. Багато разів бував на науковій базі та в селищі. Їх покинули, залишили гинути. Ніхто навіть пальцем не поворухнув.

– Досить, – обірвав інспектор. – Тепер слухайте мене уважно. Зараз ознайомтеся із документом. Як тільки підпишете, вийдіть із цього приміщення вільним.

Інспектор залишив Василя одного, але далеко не пішов. З коридору долинали приглушені голоси.

Документ виявився з душком, тарріянина звинувачували у всіх гріхах.

«Я, Василь Дар, перебуваючи під ментальним впливом, – прочитав Василь, – виконував вказівки Роберта Астера, уродженця планети Тарра… Не усвідомлював, що роблю…»

– Хлопець – не жилець, – голос інспектора відвернув від прочитання. Василь здригнувся і прислухався. «Про кого він? Невже про мене?»

– Чотири зупинки серця та глибока кома, у бідолахи немає шансів. Як тільки мій підопічний усе підпише, тарріянській стороні виставимо претензії. І за напад на начальника орбітальної станції теж. Нанесення тілесних ушкоджень.

– Добре, – фальцет гидко хихикнув.

«Звичайно ж, чого б це Фандор був під вартою», – Василь засмутився, але не здивувався. – «І валізка давно в нього. Хоча невідомо, чи було там щось вартісне». Василь зітхнув і повернувся до читання. Схоже, з Робертом зовсім погано, і на нього повісили всю провину. Ментальний вплив у тарріян вважається тяжким злочином. І що тепер робити? Погодитися на брехню та отримати шанс вийти звідси, а потім із цим жити, чи з чистою совістю загриміти до тюрми на кілька років і перекреслити льотну кар’єру? Василь стис голову, ніби це могло допомогти, й відчув, що падає в повітряну яму.

– Як у нас справи? – інспектор зазирнув до кімнати.

– Ментального впливу не було, – пробурмотів Василь тремтячим голосом. – Сам зголосився, і зробив би це ще раз.

– Вам треба добре подумати, – сказав інспектор. – Документ візьмете із собою. Коли підпишете, дайте знати охоронцю.

Потяглися нескінченні дні, які не відрізнялися один від одного. Приносячи їжу, охоронець запитливо скидав брови, Василь заперечливо хитав головою.

Сьогодні охоронець був інший, з’явився раніше, ніж звичайно, і замість обіду приніс змінний одяг.

– Переодягайся і йди за мною.

Василь здивувався, але підкорився. У пакеті виявилася льотна цивільна форма необхідного розміру.

Цього разу вели його довго. Ліфт, перехід, новий ліфт, поверхи змінювали один одного. Василь заплутався і перестав орієнтуватися, в якій частині станції він опинився.

У приміщенні були двоє, адмірал Хардлі і чоловік середнього віку з густим чорним волоссям і уважним поглядом.

– Сідайте, юначе, – Хардлі привітно всміхнувся. – Знайомтеся: це Грегорі – командувач тарріянським флотом, він має до вас декілька запитань. Співчуваю, до вас поставилися несправедливо, але це можна виправити.

Василь розповідав про поїздку в подробицях та деталях. Грегорі не перебивав, тільки хмурився.

– Маємо два трупи та потенційні докази у валізі, – задумливо промовив тарріянин.

Василь хотів заперечити, що валізою більше не скористатися, але випалив питання, яке турбувало найбільше:

– Як Роберт?

– З ним усе добре, – тарріянин усміхнувся.

– Він вийшов із коми? Значить, мене обманювали, щоб вивудити зізнання.

– З цього моменту докладніше, – попросив Хардлі. А погляд у Грегорі став крижаним.

– Невже хтось думає, що на нас можна впливати такими методами? – вигукнув тарріянин після того, як Василь закінчив. – Що б там не було, а валізу отримаємо за кілька днів, Роберту потрібен час.

– Але Фандор… – Василь спробував заперечити.

– Корабель зараз недоступний. Роберт його запечатав, коли знаходився в стані занурення. Я не став ламати печать, він сам відкриє, як тільки зможе, – пояснив тарріянин.

Василя більше не затримували й дозволили повернутися до старих апартаментів. Але від роботи усунули. Колеги його уникали і шарахалися, як від прокаженого. Василь відчував себе вигнанцем і сумно тинявся по станції, намагаючись не потрапляти Фандору на очі.

В одну з таких безцільних прогулянок Василь заглянув у посадковий відсік. Корабель стояв на колишньому місці, хвостова рампа була опущена, а кабіна відкрита, ніби машина щойно прибула, і пасажири не відійшли далеко. Василь здивовано наблизився, відчув сильний удар, наче влетів у щось, і наступного моменту опинився на підлозі. Перед очима танцювали темні плями, як після яскравого спалаху. Тіло здавалося чужим, руки тремтіли.

– Силове поле або енергетичний замок, – над Василем схилився Грегорі й простягнув руку. Василь підвівся і озирнувся. За тарріянином стояли кілька військових, Хардлі і, що несподівано, Роберт. Коли тільки встигли підійти? Василь відзначив білі рукавички та парадну форму адмірала, вирішив, що намічається дещо серйозне.

– Відчиниш? – Грегорі звернувся до Роберта.

Той кивнув, попрямував до корабля, виставив правицю вперед. Василь чомусь очікував сині блискавки, тільки цього разу їх не було. Роберт зосереджено насупився.

– За яким правом ви розпоряджаєтеся моїм кораблем? – пролунав хриплуватий бас.

– Ото принесла Фандора лиха година! – пробурчав Василь і раптом помітив, що Роберт опинився вже біля кабіни, а простір навколо корабля пішов брижами і затремтів, ніби в гарячому мареві. Грегорі потягнув Василя назад.

– Негайно вимкніть цю штуку. І взагалі, що за самоправство! – вигукнув Фандор.

Грегорі ледь помітно скривився, але промовчав.

– Тримайте себе в руках, – спокійно промовив Хардлі. – Ситуація з кораблем зараз вирішиться.

Військові, що супроводжували адмірала, опинилися в Фандора з боків, змусивши того здригнутися.

У цей момент Роберт зник у кабіні. Територією доку пронісся зовсім неможливий тут і, тим не менш, відчутний порив вітру. Василь похитнувся і навіть позадкував. Двигуни заревіли, сипнули жаром, ніби машина була поруч, і різко затихли. Катер ніби просів і зменшився. Роберт вибрався з кабіни з валізкою, затягнуті в рукавичку пальці стискали ручку. На обличчі Фандора заграла хижа посмішка, він подався назустріч, щоби прийняти валізу.

Роберт наближався нетвердою ходою, ніби автоматично переставляв ноги, дивився прямо перед собою і, здавалося, нічого не бачив. Не сказавши жодного слова, він вручив свою ношу Хардлі і пішов.

– Корабель у вашому розпорядженні, – Грегорі посміхнувся. – Ми тримаємо слово.

Фандор почервонів. Його погляд кидався між тарріянинином та Хардлі, а військові з боків підійшли впритул.

– Ось як, – видавив Фандор сиплим голосом.

– Валіза належить вам? – поцікавився Хардлі.

– Ні, але…

– Це важливий доказ, на планеті сталося вбивство, – продовжив Хардлі. – Військова поліція цим займеться.

4

У приміщенні стояла задуха і спека. Втома накочувала хвилями, хотілося заплющити очі, сповзти з крісла під стіл, розтягнутися на підлозі і заснути. Роберт поглянув на екран, де цифри змінювали одна одну, відраховуючи час, зазначив, що до наступної ін’єкції залишилося півгодини. Головне, протриматися і не відключитися раніше, бо буде негарно. І розсудливо відповідати на запитання.

Співдружність вимагала професійної оцінки його діям. У залі зібралися пілоти, рятувальники, військові та політики, адмірал Хардлі прибув разом із командою. Роберт помітив Василя та кількох співробітників наукової бази. З тарріянської сторони був лише Грегорі. Представників місцевого населення на слухання не допустили.

Ситуація набула несподіваного резонансу, і орбітальна станція нагадувала розтривожений мурашник. Крім спеціально запрошених, підтягнулися всі, хто тим чи іншим способом міг скористатися обстановкою у власних цілях: нечисті на руку політики та законники, шахраї, пройдисвіти, просто роззяви і шукачі пригод.

Почувши гаряче, прибули журналісти. Добре, що останніх на слухання не пустили. Роберт уявив дзижчання дронів, спалахи записувальної апаратури, підступні та неадекватні питання і подумав, що міг би зірватися, особливо з огляду на його самопочуття.

Слухання проводив старший інспектор із безпеки польотів.

– Викрадення корабля залишимо наостанок, – сказав інспектор. – Чому ви покинули катер відразу після посадки?

– Щоби надати людям допомогу та інструкції, – Роберт знизав плечима.

– Проте, втрачаючи дорогоцінні хвилини, ви вирушили до селища.

– Хвилини я мав. На вашу думку, требо було кинути дитину?

– Поставили під загрозу життя п’ятдесяти осіб, – репліку інспектор проігнорував.

– В яких з’явився шанс лише завдяки мені. Нам, – поправився Роберт і глянув на Василя.

– Ви не знали, де шукати дівчинку.

– Чому ж не знав? – заперечив Роберт. – Здібності тарріян у деяких аспектах перевищують людські. Я визначив місцезнаходження живого об’єкта, відстань і час, за який треба повернутися. Василь отримав інструкцію злітати, якщо я не встигну.

– Ми прослухали запис розмов. Йшлося про десять хвилин, і ви спізнилися. Василь Дар не поспішав із виконанням так званої інструкції.

– Дав зайву хвилину, – озвався Василь. – Пасажири повідомили, що хтось наближається до катера.

– Правильно. Цим пасажиром був я, – сказав темноволосий чоловік, що сидів поруч із Василем і представився: – Інженер, технічний керівник наукової бази.

– Можливо ви знаєте, що сталося з адміністратором?

– Впав, – незворушно відповів інженер.

Роберт дивився на цього чоловіка і розумів, що той каже неправду. Адміністратор не сам упав, хоча те, що з ним сталося, можна віднести до нещасного випадку. З Громом Роберт спілкувався перед тим, як покинути катер, й запитав себе, чи міг би відвернути загибель адміністратора, якби залишився, і вирішив, що міг. Думка мала неприємний осад.

– Запис із камер корабля, на жаль, не зберігся. Це все ваші тарріянські спецефекти, – виплюнув інспектор, не приховуючи роздратування.

Роберт хотів сказати, що він тут ні до чого, але промовчав, чужі таємниці його не цікавили. Про камери хтось подбав, причому після того, як він розпечатав корабель.

– Повернемося до десяти хвилин, – продовжив інспектор. – Уявімо, що час минув. Опишіть ваші дії?

– Василь – кваліфікований пілот і в змозі вести катер у складних погодних умовах, він повернувся б на орбітальну станцію. Я збирався перечекати бурю в підвалі.

– В якому знайшли дівчинку? Могли не наражати людей на ризик і за дитиною повернутися пізніше.

– Знайшов її в завалі, навряд чи той поверх вистояв би. До того ж ніхто й досі не може висадитися на планеті, – глухо сказав Роберт. – На що ви натякаєте? Що життя адміністратора важливіше, ніж життя дитини?

Роберт зіткнувся очима з Грегорі. Той знав, що жодного плану не було, як і те, що Василь ніколи не підняв би корабель. Від Роберта не вимагали говорити правду, але й брехня не віталася. Розгляд відбудеться на Таррі, а він щойно додав іще одну провину в скарбничку до решти.

– Ви йшли в режимі занурення. Це дало переваги?

– Літаємо таким чином на наших зорельотах, – спокійно пояснив Роберт. – Корабель оснащений схожою функцією, я лише скористався нагодою.

– Що призвело до несподіваних і неприємних наслідків. Десять днів коми для вас та неможливість потрапити на катер для нас.

– Перестарався. Зрештою, технології відрізняються, – стомлено промовив Роберт.

До ін’єкції залишалися хвилини. Дихати стало важко, у повітрі ніби зібралася волога. Роберт уважно придивився до присутніх, від спеки не страждав ніхто. Схоже, це його особисті проблеми. І з полегшенням, майже з насолодою відчув дію ін’єкції: комбінації стимулятора та знеболювального.

– За нашими даними, до Василя Дара застосовувався ментальний вплив. Прокоментуйте.

– Неправда! – Василь зірвався з місця. – Скільки можна повторювати, що жодного впливу не було! Я знаю корабель та наукову базу, багаторазово спускався на поверхню в різний час та за будь-якої погоди. Сам запропонував їхати. І потім, Роберт і без мене впорався б. Не було потреби примушувати.

– Можете підтвердити? – інспектор повернувся до Роберта, нетерпляче й майже театрально стукнув долонею по столу. – Я чекаю.

Роберт розгублено мовчав. Збрехати, що вплинув? Це зніме усі звинувачення з Василя, але Співдружність отримає серйозний важіль тиску на тарріян. Сказати правду, яка може коштувати Василю кар’єри чи навіть волі? На ментальний запит Грегорі не відповів, що означало: вирішуй сам. Жар і задуха все ще дошкуляли, доза стимулятора виявилася недостатньою. Роберт задумав відрегулювати температуру і зупинився, усвідомивши, що мислене управління тут недоступне. Глянув з благанням на Грегорі, попросив: «Допоможи». І одержав мовчанку у відповідь.

– Вплив не застосовувався, – власний голос звучав хрипко.

– З вами все гаразд? – запитав інспектор. – Кров іде носом.

Хтось подав серветку, Роберт подякував, затис ніс, подумав, що недоречно, бо кровотеча могла затягнутися.

– Василю Дару я вдячний за допомогу. Він керував машиною, коли ми вийшли з атмосфери. На той момент я почував себе погано через некоректне занурення, – зізнався Роберт.

– Ваше занурення могло дорого обійтися, – зауважив інспектор.

– Хвилинку, – в розмову втрутився Грегорі. Роберт зітхнув із полегшенням і розслабився.

– Можу показати запис посадки та зльоту. Ви ж хотіли оцінити кваліфікацію пілота, чи не так? – у голосі Грегорі звучало ледь помітне глузування.

На екрані з’явилося зображення: жовтий пил, руїни, пориви вітру. Картинка стрибала, піднімалася і опускалася, ніби камера розташовувалася зовні корабля, або той раптом отримав очі і дивився ними на світ.

– Цікавий ракурс! – вигукнув хтось.

– Демонстрація того, як наш пілот бачить у режимі занурення, коли зливається з машиною, – пояснив Грегорі. – Записано безпосередньо зі свідомості.

Зображення хиталося то вправо, то вліво. Повз мчали якісь уламки, пролетів шматок даху, похитнулася бетонна опора. Картинка сіпнулася, ніби катер торкнувся поверхні, підстрибнула і розвернулася, якийсь час продовжуючи рухатися боком, але вирівнялася і зупинилася.

– Якщо те, що ми зараз бачили, було кораблем, то пілотування віртуозне, – сказав військовий у льотній формі. – Умови виглядали як неможливі. Тисну руку вашому пілоту.

– Тепер зліт, – Грегорі, здавалося, не звернув уваги на репліку.

Видимість погіршилася, зображення тремтіло. Вітер розгойдував катер, погрожуючи перекинути.

Роберт подивився на всі боки, присутні в залі затамували подих. Перевів погляд на екран і здригнувся, знову відчувши, як розривається між движками серце і хльоскає по ребрах вітер, ламаючи кістки.

«Спокійно», – почувся голос Грегорі. – «Ти молодець. Зараз усе скінчиться».

По залі промчало зітхання полегшення, і те, що було одночасно кораблем та пілотом, легко злетіло в небо, ніби набуло крила.

Роберт заплющив очі, кров із носа більше не йшла, біль повільно відпустив. Медична система, що манжетом стягувала передпліччя, влила чергову порцію ліків, але жар усе ще відчувався. Роберт подумки пройшовся залою в пошуках регулятора температури повітря, знайшов і все-таки зрушив на кілька поділів униз.

«Не марнуй енергію», – Грегорі прислав повідомлення. Але Роберт не слухав, він дихав на повні груди, відчував, як прохолода розливається по тілу. Розплющив очі, озирнувся, помітив, як незатишно морщаться і щуляться люди, натягують рукави, ховають у них кисті.

– Якось тут прохолодно, не знаходите? – адмірал Хардлі приєднався до розмови. – У мене є питання. Чи правда, що тарріяни здатні передбачати майбутнє?

– Так, певним чином, – підтвердив Грегорі.

– Я знав, що у нас є шанси на успіх, – відповів Роберт. – І я детально бачив, що буде, якщо нічого не робитиму.

– Можу продемонструвати видіння, – запропонував Грегорі.

– Шокує, – сказав Хардлі, коли зображення на екрани згасло. – Гадаю, викрадення катера було виправдано. Рахунок ішов на хвилини.

– Розкажіть про запис свідомості, – інспектор звернувся до Грегорі. – Чи можливо застосувати цю процедуру до решти свідків?

– На жаль, ні. Апаратура використовує імплантований чіп і не призначена для людини.

– Що ж, ми ніколи не дізнаємося, що трапилося з адміністратором бази та з науковим керівником проєкту, який так і не потрапив на корабель.

– Цим займається військова поліція, – повідомив Хардлі. – Як тільки погода поліпшиться, фахівці вирушать на поверхню. На даний момент питання вичерпане. Думаю, претензій ні до тарріянської сторони, ні до Василя Дара більше немає.

Роберт помітив, як напружився темноволосий і з полегшенням видихнув Василь.

– Згоден. На сьогодні все, – підтвердив інспектор.

5

Василь знайшовся в кафетерії за столиком біля вікна, що виходило на транспортний перехід між пасажирським та вантажним відділеннями станції, сьорбав зі стаканчика і задоволено мружився.

Роберт якийсь час спостерігав, потім підійшов і сів навпроти, зловив на собі здивований і зацікавлений погляд.

– Час є?

– Запитуєш. Я тепер людина вільна, цілими днями байдики б’ю, – поскаржився Василь.

– Спробую залагодити, – Роберт насупився. – Взагалі, я у справі. Покататися не хочеш?

– На тарріянському кораблі? – запалився Василь.

– На жаль ні. Мене усунули від польотів.

– У покарання? Надовго?

– Поки не знаю, – Роберт знизав плечима. – На Таррі розбиратимуться, а там як пощастить.

– У вас із цим суворо?

Роберт кивнув.

– Але ж ти герой, усіх урятував, – Василь здивувався. – І взагалі, ледве не того.

– Ледве не вважається, – усміхнувся Роберт. – Грегорі оскаженів.

– Який у вас за командувача? Колоритний чолов’яга. На вигляд спокійний такий.

– Оманливе враження. Він розуміє, що я не міг учинити інакше, але є різниця між тим, що зробив і як зробив. Гаразд, не звертай уваги.

– Мені здалося, що на вас серйозно збиралися наїхати, – зауважив Василь.

– Хтось впливовий стоїть за Фандором, не сам він тут господарював. І чим займалася наукова база, теж поки що незрозуміло. Підозрюю, що буря не сама сталася.

– Я думав, це ви фінансуєте дослідження.

– Не ми. Тарріяни опинилися в цій частині всесвіту за якимось дивним збігом обставин, – задумливо сказав Роберт.

– Знаєш, що було у валізі?

– Непрямо. Не було можливості подивитися, Хардлі одразу передав її військовій поліції.

– Адмірал теж причетний?

– Не думаю. Він людина честі. Тарріяни взагалі не ведуть справ з військовими, Хардлі виняток, Грегорі йому довіряє.

Василь прищулився, на обличчі відобразилася недовіра. Запитав:

– Від польотів усунули, а станцію покидати можна? Як себе почуваєш?

– Скажімо так, не заборонили, – Роберт недвозначно гмикнув і дістав дорожній планшет. – Маю дозвіл на прогулянковий політ. Легальний та на твоє ім’я. А почуваюся я нормально.

Планшет містив стандартну форму: одноденний політ для двох, ім’я Василя вписали до графи пілота, деталі пасажира та транспортного засобу не вказувалися.

– Летимо на планету?

– Ага. Хочу дещо перевірити.

– Як дозвіл роздобув?

– Шляхом ментального впливу, звичайно, – засміявся Роберт. – Насправді поспілкувався з дівчатами в диспетчерській.

Для подорожі взяли невеликий двомісний катер. Роберт пхнув під сидіння об’ємний наплічник, пояснивши, що знадобиться спорядження, і почав розігрувати зразкового пасажира, який і гадки не має, як керувати кораблем.

Сіли на колишньому місці в центрі поселення. Планета зустріла незвичною тишею. Вітер стих, але в повітрі ще висів пил, через що все здавалося жовтогарячим і викликало відчуття нереальності.

Щільно застебнули куртки, натягли армійські рукавички, одягли маски та вибралися назовні. Роберт повів до уламків, у яких ледь упізнавався корпус дослідницького центру. Неподалік входу завалився на бік катер без одного крила. Інше потворно задерлося вгору, обшивка висіла лахміттям. Скла в кабіні не було.

– Модель як у нас, – насупився Василь, підвівся, заглядаючи в кабіну. – Усередині нікого.

Роберт дістав мікросканер у формі пірамідки, провів із боку в бік. Попросив:

– Відійди, будь ласка. Зроблю запис.

Василь відсунувся, Роберт пройшов уздовж катера, підняв пірамідку, опустив, крутнувся на місці, тримаючи пристрій на витягнутій руці, і поклав назад у кишеню.

Велика гора піску закривала вхід. Роберт дістав із наплічника лопатки, передав одну з них Василю і взявся відкидати пісок, що мав бурий відтінок і виглядав вологим та пухким. Коли вирішив, що достатньо, рвонув двері на себе.

У прольоті зяяла дірка, верхні східці виглядали ненадійно. Але сходи, що вели донизу, не постраждали, чого не можна було сказати про поручні, від яких залишилося кілька зігнутих дротів. Промінь ліхтарика ковзнув нижче, висвітлив уламки понівеченої конструкції, шматки штукатурки й тріснуту дерев’яну балку. Роберт вирішив, що спускатися безпечно, і обережно пішов униз. Позаду чувся подих Василя.

Двері в підвал вселяли повагу: масивні, з емблемою наукової бази, оснащені кремальєрним затвором. Роберт обома руками взявся за маховик, від зусилля заскрипів зубами, але затвор навіть не зрушив із місця. Запропонував:

– Піднімемося на поверх вище. Там має бути дірка в стелі.

– А синіми блискавками відчинити не можна? – запитав Василь.

– Не зараз. Побережу сили, не відновився повністю, – пояснив Роберт.

Діра відшукалася, як тільки вибралися в коридор, вона проходила через усю будівлю. Роберт витяг мотузку, закріпив навколо колони, застебнув карабін і ковзнув униз. Василь спустився слідом.

Усередині було холодно та сиро. Біля дверей знаходився рубильник, Роберт смикнув його, десь збоку брязнуло і запрацювало освітлення.

– А я й забув, що в підвалі автономний генератор, – Василь здивовано кліпав очима.

Лампа в стелі заповнила приміщення рівним світлом. Роберт дістав пірамідку та підкинув. Прилад завис у центрі і рівномірно погойдувався. Вершина піднялася, з-під неї потягнулися тонкі промені, скануючи приміщення: робочу консоль, засипану чи то попелом, чи то пилом, так схожим на сніг, якісь прилади, безладно розсипані по підлозі, квадроцикл біля темного провалу бічного тунелю.

Усередині все стислося, коли погляд наткнувся на черевики та запорошене білим тіло. Роберт нахилився, розглядаючи рудувате волосся, татуювання на розпухлій руці, розпанахану грудну клітку.

– Серж, науковий керівник, – прохрипів Василь. – Ти його бачив?

– Так. І дівчинка, схоже, свідок того, що тут трапилося, – тихо сказав Роберт. – Гадаю, йому спочатку розбили голову, потім вистрілили в груди.

Пірамідка змістилася, пропливла над тілом і ніби обмацала синім промінням.

Другий чоловік лежав за робочою консоллю. Бідолаху придавило плитою зі стелі. Поруч валявся бластер. Пірамідка просканувала тіло, зависла над бластером.

– Знаєш хто це? – запитав Роберт.

Василь заперечливо хитнув головою:

– Ти казав, що в підвалі один убитий.

– Другого не помітив. Тільки Сержа.

– Тут робота для воєнної поліції. Що ми шукаємо? – Василь невдоволено скривився.

Роберт не відповів, треба було пояснити, але він не знав як.

– Що ми тут робимо? – повторив Василь.

– Закінчу зйомку, – спокійно промовив Роберт, приховуючи тремтіння в голосі. – Мені потрібен контакт із речами, щоб відновити картину.

Він підійшов до консолі, почекав, поки пірамідка завершить сканування, зняв рукавичку, поклав долоню між тумблером та кнопками і заплющив очі. Здригнувся, коли прямо перед собою побачив Сержа, який дивився здивовано та розгублено. Роберт обернувся і мало не відсмикнув руку.

– Стояти! – Грім вихопив бластер. Чорна прірва ствола цілилася Роберту в груди.

–Ти чого? – пробурмотів Серж.

Роберт відсахнувся, не прибираючи руку. Тепер ці двоє стояли один навпроти одного. Ще живі, але вже мертві. Грім, злий і скуйовджений, в очах читалися рішучість і розпач. Такий вистрілить, не роздумуючи. У лівиці адміністратор тримав ту саму валізу, що Роберт передав Хардлі. Але ще без бруду та бурих плям.

– Прилад, – очі Грому звузилися.

– Як же так… тікати?

– Так, тікати. Не роби дурниць, віддай обладнання.

– А люди?

– Інші мене не хвилюють, – прошипів Грім. – Головне, пристрій вивезти. І ти, якщо хочеш жити, поспішай.

Роберт прибрав руку, пальці тремтіли, серце калатало. На консолі серед пилу залишився відбиток долоні. Пірамідка зафіксувала його, ковзнувши променями.

– Прокляття! Підозрював, що тут побачу, не думав, що так виразно, – пробурмотів Роберт. Додивитися не вистачало духу, але доведеться, інформація не зберігатиметься вічно.

– Ти про що?

– Предмети, пам’ять тих, хто торкався, взаємодіяв. Такі речі залишаються в інформаційному просторі. Якщо підніму бластер… – Роберт замовк.

Василь не розумів, вираз обличчя в нього став розгубленим, зовсім як в Сержа.

– Я бачу те, що було, – сказав Роберт і поклав долоню на місце.

– Вбивство? – питання Василя долинуло здалеку.

– Нікуди я не піду, а ти і твій мерзотний начальник нічого не отримаєте, – Серж говорив рішуче.

Роберт помітив невеликий прилад, який учений дбайливо притискав до себе. Чорна матова поверхня тьмяно блищала. Серж відкрив кришку, висунув клавіатуру, набрав щось, прикриваючи рукою.

Роберт розплющив і заплющив очі, дія повторилася, але тепер він знав, чого чекати, і зазирнув із-за плеча, прочитав: «Орися дванадцять вісімдесят».

Серж увійшов у систему, набрав: нуль, один, три дев’ятки та цифру чотири. Палець завис над введенням.

– Курва! – над вухом загорлав Грім.

Роберт похитнувся і мало не випав з видіння до реальності, але руку втримав.

Грім штовхнув Сержа, вирвав пристрій і почав пхати його до валізи, незграбно орудуючи однією рукою, в іншій він тримав бластер. Валіза не зачинялася, Грім зашипів, вилаявся, витяг стопку паперу й викинув частину. Аркуші розлетілися по підлозі.

– Стривай, – Серж намагався втрутитися.

Грім впорався із замком і, не спускаючи бластера з Сержа, позадкував до дверей. Серж розгублено моргав, ніби не вірив, що все це відбувається насправді, і ледве чутно повторював: «Як же так».

З боку тунелю зашуміло, у підвал увірвалася хмара пилюки. Грім утратив рівновагу, і Серж кинувся вперед, викручуючи адміністратору руку. Валіза злетіла вгору. Удар припав Сержу в голову й відкинув на підлогу. Грім упустив бластер, нахилився, щоб підняти, але передумав і побіг до виходу.

Яскравий спалах різонув очі, пролунав гуркіт. Роберт відчув, як підлога під ним затремтіла, коліна підігнулися, рука зісковзнула з консолі.

6

– Гей, прокинься! Та що ж це таке! – покрик Василя ввірвався до вуха.

Роберт розплющив очі від того, що його штовхали. За спиною відчувалася консоль, яка і втримала від падіння.

– Не кричи.

Василь відступив, більше не тряс його і мовчав. Вигляд мав злий і ображений.

– Вибач, – про всяк випадок сказав Роберт.

– Спочатку ти мене не чув, потім узагалі знепритомнів. А казав, що нормально себе почуваєш.

– Інформаційне зомління, – Роберт намагався жартувати. Він підвівся, похитнувся, схопився за консоль і тут же відсмикнув руку. Побаченого виявилося надто багато для сприйняття.

– Тобі вдалося заглянути в минуле? Подивитися те, що сталося десять днів тому? Вбивство?

– Не все. Стріляв не Грім.

– А хто тоді? Цей… – Василь кивнув у бік другого трупа.

– Не знаю, я відключився. Зараз відпочину і продовжу. Грім штовхнув Сержа, забрав прилад, склав до валізи і вийшов через двері. Потім загуркотіло, і я впав. Ще був спалах.

– Постріл?

– Можливо, мене засліпило.

– Як тут оцей інший з’явився? – Василь покрутив головою, глянув на щільно зачинені двері, потім на тунель. – І звідки?

– Грім тікав, але забрав не все і залишив двері відчиненими. Мабуть, він мав спільника. Ця консоль резервна, управління комплексом велося не звідси, – пробурмотів Роберт, дивлячись на квадроцикл біля тунелю. Повернувся до консолі і торкнувся цього разу тумблера, поклав руку на кнопки. Побачив, як з купи уламків збирається і спалахує екран. Роберт читав, але навіть не намагався розібратися, потім зроблять запис свідомості, отримають картинку. Вхопив емоцію – занепокоєння того, чиїми очима він дивився на екран.

– Випробування проводимо вночі, – Грім тер запалені повіки.

– Ми не готові, – заперечив Серж.

– Сперечаєшся з керівництвом? Сказали сьогодні, значить сьогодні.

Екран мигнув і згас. Серж постукав по ньому пальцем, пробурчав: «Ми не готові» і вийшов з апаратної.

Роберт прибрав руку й відійшов від консолі, постояв хвилину над бластером, наважуючись. Справа була не у відбитках, сканування приміщення вже зроблено, а він і так наслідив. Роберт ніколи не торкався зброї. А ще він боявся дивитися, боявся побачити. Двоє в цій запорошеній сніговою пилюкою кімнаті пішли за межу, залишивши позаду слід болю, відчаю та смерті.

Грім упустив бластер і вибіг, не зачинивши двері – він поспішав, виходить, що це зробив спільник, тоді і стріляв він? Грім викидав із валізки папери. Роберт уважно оглянув підлогу, пройшовся по колу, навіть зазирнув під стіл та тумбочку.

– Що шукаєш? – поцікавився Василь.

– Тут лежали папери, швидше за все, документи чи креслення. Грім залишив, а хтось забрав.

Роберт схилився над другим тілом. Обшукувати не хотілося. Трохи подумав і придавив великим пальцем ручку бластера, сподіваючись, що цього вистачить.

До підвалу вбіг чоловік, злодійкувато озирнувся, ніби чекав когось іще, метнувся до консолі, переступив через Сержа й кинувся до паперів на підлозі. Серж був іще живий, підвівся і хрипко покликав:

– Агов.

Гуркотом пролунав постріл. У грудях щось розірвалося і стало гаряче. Роберт похитнувся, схопився за серце і раптом зрозумів, що розпластався на підлозі разом із Сержем і дивився, як здималися стіни і розповзалося в злісній гримасі обличчя Грому, забруднене білим пилом. Обличчя змінювалося, Грім, інший чоловік, знову Грім.

Зі стелі посипалися шматки штукатурки й жовтий пил. Перемазана та мов притрушена осіннім листям, виступила з-за рудої купи дівчинка і злякано простягла руки. Серж відкрив рота, ніби хотів дещо сказати, але з горла вирвалося булькання.

Груди все ще боліли. Роберт відсмикнув руку, навіщось подув на палець і надів рукавичку. Потім обмотав бластер серветкою та поклав у рюкзак.

– Не можу більше, і навряд чи ще побачу. Не знаю, хто з них стріляв, і кому знадобилося зачиняти двері – теж не зрозуміло. Тут усе завалювалося, часу, щоб вовтузитися із замком, не було.

– Повертаємося, – сказав Василь. – Чого за груди тримаєшся?

– Фантомні болі, – буркнув Роберт. – Нереальна реальність. Це як із зануренням, обшивку зривало в корабля, а ребра боліли мої.

Іти не поспішав, заглянув у тунель і обстежив квадроцикл. Конструкція була стандартною, ось тільки здивувала відсутність акумуляторної батареї. Роберт торкнувся управління, пройшовся по приладах й задоволено відзначив, що ключ залишився в замку. Від двигуна потягнуло чимось знайомим і зовсім недоречним тут, непризначеним для байка.

– Невже радарій? – пробурмотів Роберт задумливо і ледь чутно, і вже голосніше звернувся до Василя: – Прокатаймося, подивимося?

– А там хіба не епіцентр? – недовірливо запитав Василь.

– Можливо, – погодився Роберт. – Тим більше, варто перевірити.

Повернув ключ і виставив перемикач швидкостей у нейтральну позицію, подумав, що модель спортивна і явно належала любителю. Квадроцикл модернізували та зробили це талановито. Роберт знову вловив знайоме і тепер стійке відчуття, з яким часто стикався на кораблях Співдружності. Обміркувати як слід не вийшло, перед очима попливли картини недавнього минулого: швидкість, нерівна поверхня, що спучувалася під колесами мов жива, небезпека, гуркіт за спиною. І щось давнє, і спокійне, взаємини механізму та його власника, а ще степ, тихе іржання коней, ніч, розсипи зірок, вогник орбітальної станції, димок від багаття на тлі неба. Роберт уловив ніжність і захоплення, відчув ніяковість, ніби підглянув у дещо, йому не призначене, і обстежив квадроцикл уже фізично. У багажному відділенні знайшовся планшет, та ще записник, дбайливо загорнутий у пластиковий пакет. Записник складався з малюнків – швидких начерків ручкою або олівцем: Орися з перекинутими на плечі косами, сільські круглі хатинки, дівчинка з Кицею. Роберт склав записник назад у пакет, повернувся до планшета та наткнувся на пароль, і знову, як і в підвалі, побачив знайомий код: «Орися дванадцять вісімдесят», а потім згадав слова Орисі, що Серж не прийде. Знала чи відчула?

У планшеті зберігалися записи та деталі експерименту. Роберт швидко перегорнув, сунув планшет і записник у внутрішню кишеню куртки, щоб розібратися пізніше.

Засвітилася приладова дошка, спалахнули фари, безшумно запрацював двигун. Квадроцикл зрушив з місця. Василь сидів позаду, від нього тягнувся шлейф невпевненості та хвилювання, до яких домішувався страх, але Роберт вирішив не звертати поки уваги і обережно направив квадроцикл у темне провалля.

Тунель не сильно постраждав, траплялися лише нечисленні завали і вибоїни в підлозі. Роберт плавно увійшов у поворот, ледве стримуючись, щоб не збільшити швидкість, машина була занадто жвавою для свого класу й викликала бажання розігнатися.

Хвилин за двадцять довелося зупинитися. Тунель розширювався, а попереду зяяла вирва, як від вибуху. Збоку тягнувся неширокий прохід, фари квадроцикла висвітлили заглиблення та двері.

Картинки чужої пам’яті не відпускали. Десь неподалік знаходилися головна консоль і центр керування. Роберт відчув азарт. Вирішив, що квадроцикл не проїде, стрибнув із машини і рушив уперед.

– Стривай, – ззаду крикнув Василь.

Роберт невдоволено обернувся.

– Давай повернемося.

– Почекай тут, якщо хочеш, – Роберт пішов до вирви. Василь не зупинився, за спиною лунали кроки.

Через десять метрів дорога разом із тунелем зникла в глибокому кратері, що мав форму чаші. По краю валялися каміння та шматки арматури. Роберт підкинув пірамідку, пристрій зробив обліт і повернувся з попередніми даними. Кратер був тридцять метрів у діаметрі і щонайменше п’ятдесят у глибину, усередині клубилася енергія, схожа на ту, що Співдружність використовувала в двигунах космічних кораблів.

– Оттак-пак! – Василь звісився, розглядаючи вирву.

– Обережніше, – попередив Роберт і глянув угору. Стелі не було, над головою виднілося жовте небо, лилося світло, якесь осіннє, м’яке і нереальне, і в ньому танцювали порошинки.

Василь відійшов від краю, озираючись на всі боки.

– Якщо колись тут і був центр управління, дах у нього геть-чисто знесло, – похмуро пожартував Роберт.

– Навряд чи ми що-небудь знайдемо, – зауважив Василь.

Треба було повертатися, але Роберт барився, розглядав блискучі сині стіни і дно кратера, що клубилося в фіолетовому серпанку. Запустив пірамідку до самого низу.

– Випромінювання якесь? – спитав Василь і схилився над краєм. – Шкідливе, швидше за все.

– Окрім надлишків енергії, прилад нічого не зафіксував. Я знайшов щоденник Сержа. Експеримент проводили із радарієм – на планеті є невелике родовище. З деталями розберуться спеціалісти, але й так зрозуміло, що створювали контрольований енергетичний імпульс. Як бачиш, потужність перевищила очікування.

Пірамідка повернулася і була відправлена до планшета за пазуху. Роберт зітхнув:

– Жаль, не можна взяти зразки.

– Тебе ось це синє й блискуче цікавить? Іще мотузок є? – запитав Василь. – Дивися, поряд із тим уступом усе переливається, можу дістатися і наколупати.

– Глибина велика, це не один поверх зістрибнути, а спорядження немає, – Роберт скептично насупився.

– У студентські часи я захоплювався скелелазінням, знаю як, – усміхнувся Василь.

Роберт порився в рюкзаку, витягнув складний ніж і новий моток мотузки з гаком на кінці. Пошукав очима відповідне місце. Невеликий завал, з якого стирчав металевий брус, видався підходящим. Роберт зафіксував гачок, скинув мотузок униз.

– У кишеню нашкрябати? – гмикнув Василь, забираючи ніж.

– Зараз, – Роберт дістав записник та зняв пластиковий пакет. – Тримай.

Василь кивнув, прикріпив пакет до пояса, пропустив мотузку під правим стегном, перекинув через ліве плече та правий лікоть, почав спускатися і незабаром зник у кратері.

Порожнеча за спиною стала матеріальною. Роберт нервово пересмикнув плечима і обернувся. Небезпека? Звідки? Почуття не відпускало, змушувало напружено вдивлятися в темряву тунелю. І там, у глибині, дещо спалахнуло, й пролунав постріл. Роберт пригнувся, ступив уперед, геть від краю. Новий спалах майже засліпив, правицю обпекло, болем вибухнуло в лікті та передпліччі, і Роберт упав на коліна. З тунелю виступила темна постать, голову закривав шолом. Роберт здійняв неушкоджену руку, напружився, генеруючи захист. Енергії має вистачити, щоб затримати постріл-другий.

Незнайомець не поспішав, підійшов, зупинився за півметра, підвів бластер і прицілився. Щит поглинув і спалах, і заряд, блимнув та розвіявся. Від напруги звело пальці, але відновити захист не вдавалося.

Бластер націлився в голову, і Роберт чомусь подумав, що там, під шоломом, чоловік посміхається. А потім побачив тінь і мало не закричав.

7

Василь зупинився, коли ноги торкнулися уступу. Обережно сколупнув шматок синюватої породи, струсив у пакет, потягнувся, щоб відколоти ще, і почув постріл. Здригнувся, ледь не впустивши ніж.

– Дідько! – вилаявся і підняв голову. Роберт не міг стріляти, значить, там є хтось іще, а самого Василя виявлять, як тільки він підніметься. Чи ні? Зволікати було не можна, Василь відштовхнувся від уступу і поліз нагору. Другий постріл пролунав, коли Василь уже добувся до балки. Він квапливо вибрався і визирнув із-за завалу. Чоловік цілився в Роберта, а той випростував руку вперед, ніби намагався захиститися.

«Давай, зроби його блискавками», – думав Василь, пітніючи від напруження. Але світіння не виникало. Василь роздивився навколо, схопив уламок труби, кинувся на незнайомця і вдарив з усієї сили.

Чоловік розпластався на землі і не ворушився. Василь підняв бластер, потицяв тіло носом черевика, потім почав розстібати на незнайомці шолом.

– Живий та непритомний, але нам краще поквапитися, – сказав Роберт.

– Цього чолов’ягу я знаю. Ти як? – Василь повернувся, втупився в розірвану куртку тарріянина і буру пляму, що тяглася від ліктя до кисті.

– Зачепило по дотичній. Гірше, що медичну систему розбило, стане недобре, але не одразу, – Роберт уже піднявся і морщився, притискаючи руку до живота.

– Дай подивлюся.

– Потім, – тарріянин відмахнувся. – Ідемо.

Василь підхопив рюкзак, і вони кинулися назад до тунелю, де залишили квадроцикл. Машина стояла на колишньому місці, але колеса були пробиті, а панель приладів оплавлена. Василь розгублено озирнувся, до дослідницького центру тридцять кілометрів, не менше. Роберт метнувся убік, де в неясному світлі ліхтарика мрілося заглиблення в стіні та двері. Тарріянин посмикав ручку, потім штовхнув двері плечем.

– Допоможи.

Разом вони розігналися та міцно приклалися. Двері піддалися, відчинилися у вузький прохід. Василь помітив скоби-сходинки, вмуровані в стіну, й крикнув:

– Сюди.

Роберт виглядав розгубленим.

– Щось не так? – запитав Василь. – Зрозумів, рука. Лізь перший, страхуватиму.

Тарріянин піднімався несподівано швидко. Незабаром з’явилася стеля, вихід закривали ґрати, які легко видавилися. Роберт вибрався, Василь підтягнувся слідом і роззирнувся. На всі боки тяглася пустеля.

– Є ідеї? – запитав Василь. – До селища йти кілька годин. Та ще й бездоріжжям.

– Розраховував скористатися тим, на чому приїхав нападник, – пояснив Роберт й оглянувся. – Кратер у тій стороні, але ні човника, ні машини я не бачу.

Василь помітив, що рукав у тарріянина просякнув кров’ю.

– Треба перев’язати.

Роберт знову відмахнувся і раптом указав нагору, на хижий силует крилатої військової машини.

– За нами чи проти нас? – процідив тарріянин. – Тікаймо. Намагайся не по прямій.

Роберт рухався зиґзаґами, Василь мчав немов звір, за яким гналися мисливці з собаками. Катер пройшов низько над головою, автоматна черга підняла хвилю піску. Василь упав і покотився, закриваючи голову руками. Небо гуло, катер розвернувся і знову наближався.

«Вдруге не промажуть», – подумав Василь. На зубах рипів пісок. Зверху обдало гарячою хвилею, земля під ногами наче здригнулася. Василь заплющив очі, уявив, що злився з дюною.

– Скоріше, – покликав Роберт.

Василь змусив себе розплющити очі і підвестися. Тарріянин схилився над ним, простягнув здорову руку. Зверху висів корабель, і це був не військовий катер, а тарріянський зореліт, у череві якого розкривався люк.

Роберт підстрибнув, зачепився і сяк-так видерся. Василь схопився за краї, підтягнувся і ввалився в просторий коридор. Люк одразу ж зачинився.

– Ти покликав на допомогу? – видавив Василь.

– Грегорі сам знайшов, датчик спрацював, – Роберт сидів на підлозі і важко дихав.

– За тобою стежать? Як же нам взагалі дозволили летіти? – здивувався Василь.

– Медичний. Система сповістила про поломку, коли вийшла з ладу, – тарріянин намагався розстебнути куртку, незграбно орудуючи лівицею.

– Та що ж ти сам… я допоможу, – Василь почав стягувати з нього куртку, потім згадав про ніж і обережно розрізав рукав. Роберт мовчав, тільки морщився. Його передпліччя обв’язувала якась штука у вигляді широкої манжети, залитої бурим та чимось жовтим.

– Застібка збоку.

Василь намацав і відстебнув, потім зняв манжету.

– Портативна медична система. Я ще на підтримці. Кров зупинив, але без ліків зараз накриє, – Роберт винувато всміхнувся. – Якщо почну засинати, буди. Летіти нам недовго.

Тарріянин пошарив у внутрішній кишені куртки, дістав планшет і записник. Скривився, коли помітив кров на папері, відклав записник убік.

– У планшеті детальний опис експерименту, – він тицьнув у екран і ввімкнув.

Василь узяв пристрій, перегорнув кілька сторінок, побачив графіки, рівняння, ряди цифр, якісь тексти.

– Тут ще й документи.

– Покажи, – Роберт забрав планшет і насупився. – Те, що я шукав. Грім залишив папери, які потім зникли з підвалу. Гм, а на кожній сторінці підпис Фандора.

– Що це все означає? – запитав Василь.

– Думаю, що Фандор форсував експеримент, хотів отримати результати завчасно. Мабуть, і наш візит підштовхнув. Сподівалися на фінансування чи щось у цьому дусі.

– Точно! – вигукнув Василь. – Фандор знав про проблеми з експериментом, Грім йому дзвонив, я впізнав голос.

– Деталі розмови пам’ятаєш?

– Щоб Грім чекав, і що когось надішлють.

Роберт примружився та обм’як. Василь злякався, що тарріянин відключився, але той розплющив очі й пробурмотів:

– Так легше думати.

– Невже Фандор настільки боявся викриття, що готовий був жертвувати людьми, аби все це приховати? – дивувався Василь. – Хотів звалити вину на вчених та адміністратора.

– А Грім здогадався, готував компромат на Фандора та забрав пусковий пристрій. Я тільки зараз зрозумів, що було у валізі.

– Катер, який ми знайшли біля будівлі, приїхав усе підчистити, адже Грім шантажував документами. Не врахували лише силу бурі, – гмикнув Василь.

– Хто в мене стріляв? Ти сказав, що знаєш його, – спитав Роберт.

– Так. Один із команди Фандора, колишній військовий.

– Швидше за все, це він побував до нас у підвалі, зібрав папери і зачинив двері. Уявляю, як вони занепокоїлися, коли виявили нас, – Роберт намагався всміхнутися, але натомість скрипнув зубами.

Василь зірвався з місця, гадаючи, як покликати на допомогу.

– Не треба. Уже все, приїхали, – сказав Роберт і заплющив очі.

***

Листя облітає, коли гарне й червоне.

Зелений лист міцний,

Жаль, якщо бурею зірве.