Пісня скла і темних ляльководів

     Коли легкий теплий вітерець дме прямо в обличчя, а потім поступається місцем прохолоді, варто дослухатися. Він часто розповідає загублені історії, проте чи будуть вони почуті – залежить не від вітру.

     Засмаглі пальці швидко ковзали столом у пошуках потрібного папірусу. У нестримному бажанні встигнути, суглоби ненароком зачепили посудину з ефірною олією. Та розлилася поверх відкладених у сторону сторінок, на яких були хаотично намальовані ієрогліфи. Де-не-де чиєюсь рукою було обведено окремі символи, знаки та слова. Сторінки вкривала величезна кількість приміток, до яких вели численні стрілки, а на одному папірусі з розрахунками виднівся свіжий напис «нікчема», обведений  багато-багато разів.

     Насуплене обличчя юнака лише на мить розвернулося до змоклих сторінок. Неохайно зібравши стоси папірусу докупи, він вирушив до іншого кінця кімнати. Лляна тканина схенті, що до цього прилягала до тіла, злетіла у повітрі, розширившись від різких рухів, немов Велика ріка вийшла з берегів. Стіни відбивали темно-помаранчеве світло, яке ширилось від світильників кімнатою. Його смуги відкривали очам інструменти на високих столах, гачки, безліч ефірних олій, розлитих у посуд різної форми, та детальні малюнки тварин. Востаннє оглянувши кімнату, він загасив світло. Один малесенький вогник ліхтаря все ще жеврів на підлозі, ледь освітлюючи настінний малюнок чудернацької істоти. Юнак поглянув на зображення із важким, непохитним поглядом. А потім простоявши так ще декілька секунд, він дмухнув на вогник та вийшов з кімнати.

***

     Вечірнє забрало небес спустилося на землі Єгипту, дозволяючи сонцю фарбувати простір у найдивовижніші кольори. Останнє проміння Ра тягнулося пісками, намагаючись в останнє за день зазирнути до помешкань. Доки прохолода замінювала спеку, єгиптяни починали готуватися до вечірніх ритуалів. Діти бігали по піску, осяяному смолоскипами, та раділи життю, граючись один з одними. Юнак жалісно подивився на дітей. Вітер, що піднімався, вітаючи мільйони своїх білих друзів у небі, змушував хлопця прискорюватись. Життя здається прекрасним допоки не змушує тебе жити за правилами, навіяними іншими. Він поглянув на жінку, яка віддавала фрукти синові, аби той трохи поїв.

     Занадто прекрасним.

     З-за рогу будинку вийшов кремезний чоловік із чорним волоссям, що був одягнений у декілька схенті. Накидка на його сильному тілі звивалася по вітру, наче змія. У правій руці він тримав посох, на кінці якого було прикріплено блакитну скляну кулю. Діти радісно позбігалися йому назустріч, а чоловік засміявся та обійняв їх. Юнак з огидою відвернувся від цієї картини.

     За годину хлопець був далеко від міста та своїх збентежених почуттів. Проте смолоскип у руці тремтів все дужче через втому та переживання. Осипані піском руки витягнули папірус з-під тканини. Через світло смолоскипа, яким хлопець підсвітив собі написи на сторінці, зіниці раптом розширилися. Це тут. Має бути тут. Перед незнайомцем лежала печера разом із сотнями тон піску в десятках кілометрів навкруги. Печера вела до великої гори, порослої землею та рослинами. Юнак закрив очі та глибоко вдихнув. Цей стукіт серця звук. Треба спробувати. У нього немає вибору. Спокійно розтуливши повіки, він обперся рукою на вогку, холодну, кам’яну брилу, обережно входячи всередину. Юнак прокладав собі шлях смолоскипом, а звук його кроків луною котився углиб печери.

— Я знаю, ти тут, – промовив єгиптянин. «Я… знаю… ти… тут» – у відповідь мовила луна. Суцільна темрява і всеохоплююча тиша змагалися за першість. Десь крапала вода.

— Я прийшов сюди поговорити, – знову мовив хлопець. – будь ласка… Ти єдина надія. Моя єдина надія. – Свята тиша дзвеніла у вухах. Порив вітру пройшовся печерою, майже загасивши смолоскип.

— Та як ти можеш?! – заволав юнак, кинувши від відчаю вогонь на землю. – Навіть після всього того, що відбувається навколо?! Не зважаючи на страждання людей, на їх молитви до тебе – вони все ще моляться тобі, хоча лиш краплі в Нілі пам’ятають хто ти! Тебе забули всі! До одного! А ті, хто спромігся пам’ятати, відцуралися тебе! Уяви, наскільки людям погано, якщо вони почали молитися тобі. – Смолоскип згаснув у цілковитій тиші. – Я жалкую, що прийшов сюди. Я жалкую, що посмів плекати надію в думках про тебе. Ти  не богиня. Ти – ніщо, – хлопець повернувся спиною до печери, – Архірітіс.

     За секунду смолоскипи на стінах печери запалали так сильно, що вогнища кожного дістали до стелі. Юнак зіщулився від несподіванки. В іншому кінці печери з-під землі почала витікати зелена речовина. Вона видовжувалась на декілька метрів угору, утворюючи гострющі розчеперені ікла. Тіло змії, оперезане золотими браслетами, побачило цей світ. Її капюшон розкрився під гучний удар блискавки десь нагорі, над печерою.

— Я зжеру тебе, чоловіче! А разом з тобою усю твою сім’ю. – мовила змія приємним, низьким, жіночим голосом. Очі чудовиська здавалося поглинали увесь простір – з кожною секундою відірватися від них було все важче.  – Мені прикро, що ти нікому не розкажеш про мене, – мовила змія, наближаючись все швидше, – я б воліла вбити усіх людей. – Червоні очі змії блиснули, капюшон затремтів, і, висунувши страшного язика, вона напала. Юнак стояв на місці нерухомо. Коли, наповнені отрутою ікла, були за подих від його обличчя, він навіть не кліпнув – адже знав.

     Що це лише вистава.

     Змія щезла так і не закінчивши розпочате, а вогонь на смолоскипах заспокоївся.

— Архірітіс – богиня хаосу, має здатність контролювати реальність, створюючи ілюзії. – мовив він.

— Азібо… – мовив сухорлявий, надламаний голос. Азібо швидко окинув печеру поглядом.

— Ти покажешся мені?

— Як ти знайшов мене?..

— Блискавка, що вдарила, коли ти створила ілюзію, б’є в одне й те саме місце вже сім тисяч триста днів поспіль в один і той самий час. – На зворотній стороні папірусу з мапою були чисельні розрахунки.

— Наука… – ледь вичавив із себе голос.

— Магія, – безсило мовив хлопець. Факели тихо рипіли на стінах печери, плавлячи смолу і відбиваючи геометричні тіні. Перед Азібо все так само не було нікого.

— Чому ти не покажешся мені? Я прочитав усі можливі манускрипти, де згадується твоє ім’я. Я знаю про твої здібності, як ти виглядаєш, що робила тисячоліттями… Я не злякаюся тебе.

— Якщо я покажусь… – ледь промовив голос, – то злякаюсь я. – Стіни печери почали зникати у просторі. – Віками… – вогні на смолоскипах розтягувалися, залишаючи за собою тонкі, горизонтальні, чорні смуги. – Тисячоліттями… Я правила Хаосом, а він живив мене. – Азібо стояв посеред пустелі уночі, а міріади зірок яскраво сяяли над його широко розплющеними очима. Голос богині став сильнішим і вона продовжила: – Хаос – це абсолютний баланс, – а баланс – суцільний хаос. – таємниця Всесвіту в зіницях Азібо вибухнула туманом зоряного пилу, розливаючи час у просторі. Небеса розітнули міліони малюнків, які з кожною секундою зображали все більше і більше сцен з минулого. Діти народжуються, сміються, батьки танцюють, закохані дивляться у небеса, малюнки програються все швидше. Ріки розтікаються пустелями, зелень вкриває змарнілі ділянки землі, вогонь палає, зірки Нова вибухають, Всесвіт розширюється, Всесвіт шепоче, Всесвіт дихає, живе. Азібо вбирає код часу, його губи тремтять, а з очей, що вдивляються у бездонний Всесвіт, повільно витікає сльоза. Тіло хлопця почало злітати нал землею. Малюнки почали змінюватися так швидко, що людське око вже не могло розрізнити нічого – нічне біле полотно в одну лиш мить всмокталося в цятку, і чистоту Всесвіту замінила грішна темрява. Азібо боляче впав на землю та притулив холодну долоню до голови.

— Усе змінилося. – знову прохрипів слабкий голос. Навкруги матеріалізувалася печера, а смолоскипи знову палали до стелі. – Я вже не та, що була раніше. І не можу бути нею. – вперше за стільки років велична Архірітіс постала перед очима звичайного смертного. Проте стукіт серця Азібо пришвидшився не через велич древнього божества. Замість всесильної богині- кішки, що править хаосом та часом, замість страху перед одним лише виглядом безсмертя, замість таїни за сімома печатями – на землі лежало величезне, сухорляве, вкрите пилом та піском тіло Архірітіс, що забилося в куток та ледве дихало під тихий дзенькіт. Фіолетові лапи кішки лежали зверху голови із немесом і тремтіли щоразу, коли піднімався вітер. Колись граційні, величезні фіолетові крила, оперезані золотими смугами, зараз нагадували малюнок кісток з анатомії, що Азібо перемальовував вечорами для вивчення тварин. Окутана ними Архірітіс, здавалося, муміфікувала саму себе, не дивлячись на залишки життя в її тілі. Швидкі подихи Азібо виказували непідробне здивування та страх перед силою, яка здатна зробити таке з безсмертною богинею.

— А-а-архірітіс… – син бібліотекара почав повільно наближатися до тіла, – я лікую тварин… Я б міг…

— Тварина… – вичавила з себе богиня.

— Ні-ні! Вибач, я бовдур… Я… Хотів сказати, що міг би допомогти твоїй фізичній формі… – Живіт Архірітіс скрутило і вона охопила його лапами, болісно зойкнувши. Холодний вітер, що загасив майже усі смолоскипи, подув швидко, проте хлопець устиг вловити у повітрі дещо, чого бути не мало б. Азібо перевів погляд на немес. На малюнках людей Архірітіс завжди зображувалася з уреєм – наконечником у вигляді кішки. Ніхто не бачив богиню вже сотні років – люди могли лише здогадуватись про її зовнішній вигляд, проте зараз Азібо бачив, що форма зовсім не підходить для наконечника – вона занадто кругла.

— Ти втратила сили через відсутність каменя в немесі? – Архірітіс миттю піднялася з землі, через що дзенькіт посилився, а хвилі піску та бруду посипалися з неї, наче з гігантського водоспаду. Обпершись на свої слабкі лапи, кішка почала випускати пазурі, готуючись до нападу. Вишкірившись, Архірітіс хотіла розкрити свої кістяні крила та стрибнути, проте стільки часу провівши в одному положенні, вона забула про свій розмір. Крила вдарилися об стіни печери і важке каміння з гуркотом впало просто на богиню. Азібо вчасно відстрибнув та впав у калюжу. Це не перше падіння за сьогодні, проте йому здавалося, що він зараз знепритомніє. Прохолода води вкотре привела хлопця до тями, і Азібо тільки зараз звернув увагу на дещо, чого раніше просто не помічав.

     Дзенькіт.

     Знесилений юнак важко піднявся та попрямував до гігантської кішки. Великі кам’яні брили закривали тіло від зору.

— Архірітіс, – зробив паузу юнак, – що з твоїми лапами?

     У напівтемряві від смолоскипів, що залишилися, каміння повільно зникло. Вона дозволила йому подивитися. Фіолетові лапи з затупленими від часу кігтями – оперізували кайдани. Серце Азібо вилітало. Він провів пальцями по іржавому металу.

— Це звичайне залізо. – тихо мовив він, – як… звичайні залізні кайдани можуть утримати тебе…

— Іди. – тихо мовила вона.

— Я… Не розумію… Тобі потрібна допомога…

— Іди допоки я не вбила тебе!.. – з останніх сил скрикнула богиня. Луна її слів прокотилася печерою. – Ти і так… – Архірітіс повільно розвернулася в куток у своє початкове положення, – знаєш забагато. – Усе почало зникати.

— Архірітіс! Зажди! – кричав Азібо. Пісок сновигав у повітрі. – Хто?.. – кричав хлопець, – хто закував тебе?.. – печера майже повністю зникла. Богиня, окутана крилами та сяючим ореолом з вітру, востаннє розвернула свою голову до хлопця.

— Я сама. Це зробила.

     Піщана буря закрила силует Архірітіс, а з нею і повіки Азібо.

***

     Вдих. Видих. Вдих… Склеєні від міцного сну повіки відкрилися. Азібо здавалося, наче усі піски, що осипалися з тіла Архірітіс, тепер всмокталися йому в голову, роблячи її важчою на декілька гирь. Хлопець ще не оклигався до кінця, тому почав намацувати навкруги. Руки уп’ялися в гарячий пісок навколо тіла. Холодний вітер подув, не дозволяючи розслабитися. Азібо вдихнув свіже повітря та збагнув, що зараз ніч, і він лежить посеред міського ринку. Підвівшись на ноги, він побачив дві знайомі постаті, що чомусь розмовляли вночі посеред міської площі. Це були дві жінки. Одна була похилого віку і висока, інша більш юна та менша на зріст. Шкутильгаючи від запаморочення, юнак прямував до людей.

— Азібо?.. Що ти тут?.. – почала було молодша. На її руці був великий темно-рожевий шрам сферичної форми, який поступово світлішав. – Зажди, ти… Шкутильгаєш… Що сталося? З тобою все гаразд?!

— Це не важливо. – відрізав хлопець. Він перевів погляд на старшу жінку, яка відвела від нього погляд в сторону. Вона мала величний стан, не дивлячись на похилий вік, а її обличчя зберегло кожний дюйм минулої краси. Від неї віяло ароматом персика, а вбрана вона була у дорогі, білосніжні, розшиті золотом, шати до підлоги, що було дуже незвично для цього бідного міста. Її вузькі очі та колючий погляд нагадували гарпію, що от-от накинеться на тебе, зробивши ти бодай один неправильний крок, а пишні губи контрастували з гострими рисами обличчя. Жодного разу народ міста або хоча б хто-небудь бачив її без головного убору. Це була точна копія видовженої догори корони Ніфертіті. Носити корону Святої Імператриці, навіть якщо це і копія, вважалося наклепом і каралося смертю, проте чомусь жінка все ще залишалася живою. Місяць відбивався від її нафарбованих білих нігтів, якими вона час-від-часу пошкрябувала тканину плаття.

— Доброї ночі, Хіссо.

— Вона була доброю допоки я не зустріла вас, – мовила жінка, вдивляючись удалечінь. Співрозмовниця Хісси нахилила голову у бік хлопця.

— Чи солодкі фрукти завезли цього тижня? – уколов юнак. Молода жінка вирячила на нього очі.

— Як добре, що Ви згадали фрукти, бо навіть вони не такі солодкі, як Ваші слова, аж терпкі. – швидко відповіла Хісса, процідивши два останніх слова все так само не обертаючись.

— Чому Ви так мене ненавидите? – з цікавістю запитав Азібо.

— О, мій любий, не перевищуй своєї цінності. – Вона розвернулася до нього обличчям. – Я ненавиджу усіх людей. – Хісса повернулася спиною та зайшла в приміщення. Молода жінка повільно перевела погляд на Азібо.

 — Серйозно? Скільки ще можна грати в цю гру?

— Я не люблю лицемірів.

— Знаючи Хіссу, ти думаєш можеш обійти її?

— Герніт, досить. – брови Азібо насупилися. Жінка зробила крок назад. Її золоті сережки у формі перевернутих пірамід тихо гойдалися по вітру.

— Ти ходив до неї? – юнак рвучко повернувся до Герніт. – Ти постійно бурмочиш про Архірітіс: коли робиш операції, коли вираховуєш координати печери, коли відпочиваєш, завжди. Я гадаю твоя раптова поява під час серця ночі та шкутильгання свідчать про не дуже вдалий візит.

— Мені потрібно зустрітися з Хіссою. Зараз. – він почав рвучко йти.

— Що?.. Зараз? Зажди! – Герніт схопила його за руку. – Ви щойно ледь очима один одного не пропекли! Що значить зараз? – Азібо мовчав. Жінка видихнула, подивившись на пісок під ногами. – Дай мені допомогти. Коли говорять жінки, усе проходить так, як треба.

     У далечині зі всієї сили кудись вдарила блискавка. Обоє повернулися до місця звуку. Азібо перевів погляд на Герніт.

— Не треба. – він посміхнувся. І пішов.

— Сьогодні її День Народження. – почулося за спиною. Азібо зупинився і важко зітхнув.

— Прогуляємося? – запитав він.

***

     Герніт мала дивовижну здатність підкоряти події собі. Не дивлячись на те, що відбувалося навкруги, жінка завжди знала як вчинити, а її краса лише допомагала отримати необхідне. Вона не носила жодних прикрас окрім своїх сережок, а вбиралася завжди в прості, проте надзвичайно елегантні шати. Її очі були підфарбовані чорною фарбою з палети, яку Герніт ніколи не стирала. Коли Азібо муміфікував її кішку, вони зустрілися вперше. Спокійний характер жінки та емоційна натура хлопця дивовижним чином сплелись у дружбу. Герніт завжди відчувала, коли Азібо зле фізично чи душевно, тому повсякчас намагалася заспокоїти його задля уникнення можливих поганих наслідків. Після муміфкації кішки, жінка зацікавилася устроєм робочого місця Азібо, тому він нерідко розповідав їй про нюанси проведення процедур. Вечори у теплому від смолоскипів помешканні, доповнені ароматами ефірних олій, назавжди залишалися одними з найулюбленіших спогадів хлопця, проте не через антураж, а завдяки компанії Герніт.

     Зараз, вона сиділа на великому камені, а її кремове ніжне плаття гралося з вітром.

— «Його Величність Фараон», – з презирством сказала вона, – оголосив про нову реформу, що от-от почне діяти в усьому царстві.

— Нашому місту вистачить їжі після чергової реформи? – запитав Азібо. Герніт зітхнула та опустила голову.

— Ці діти… – продовжив юнак, – це звірство… Вони такі щасливі…

— Царство не рахується з інтересами звичайних людей, допоки не настає час платити податки та кричати про святість фараона. – Азібо згадав матір, яка віддавала фрукти голодній дитині. Здавалося, ніби це була сцена в небесах, навіяна Архірітіс, тільки тепер уже майбутнього.

— Сьогодні б їй виповнилося сім. – спокійно промовила жінка, вдивляючись в темний горизонт. – Померла за апетити царства. – Азібо торкнувся її руки.

— Цей шрам… Вибач, не було часу запитати. Його не було тиждень тому.

— Я перевернула таріль з вогнем, а олія ляпнула мені на руку.

— Болить?

— Не так, як отут. – вона торкнулася серця.

— Коли мені було сім років, а батьки пішли в сусіднє місто, мене вжалив скорпіон і я лежав у своєму ліжку тиждень, аби отрута не розповсюдилася по всьому тілу.

— І ти не помер?

— Я почав висмоктувати отруту допоки мій палець вже не був синій від того, як сильно я його здавлював. Ліг, аби залишки отрути не розповсюдились по тілу, хоча це так не працює. – з посмішкою сказав юнак. – Мені пощастило – отрути в пальці вже не було. – Герніт посміхнулася, відволікшись від шалу думок.

— Колись у дитинстві жук сів мені на передпліччя, і я так злякалася, що смикнула рукою та вдарила себе по обличчю. – обидва засміялися, – тепер щоразу, коли хтось чіпає мене за руку я смикаю нею.

— М’язова пам’ять. – пояснив Азібо. – Той випадок спричинив стрес, тому м’язи запам’ятали рух, який ти робиш, аби стресу уникнути. Твоє тіло пам’ятає. – Герніт подивилася прямо хлопцю в очі. — Дякую, що побув зі мною.

     Ця ніч тягнулася так довго, що син бібліотекаря вже не міг сказати чи це була реальність, чи він досі перебував під ілюзіями богині. Щільно сплетене мереживо у небесах навіювало стільки емоцій, пережитих за декілька годин, що думки були скеровані тільки на відпочинок. Уже не відчуваючи болю у ногах, які машинально несли його додому, хлопець майже спав. Проте сталося дещо, що змусило Азібо прокинутися.

     Його квартира була відчиненою. Посеред ночі.

     Хлопець стиснув кулак – на випадок небезпеки захищатися було нічим. «Кому могло знадобитися увірватися в мій дім?» – промайнуло. Він почав прислухатися. Нікого. Намагаючись не зронити жодного звуку, юнак взяв лампу з підлоги та запалив її. Блякле помаранчеве світло вкрило малий клаптик квартири. Проте цього було достатньо, аби усвідомити, що трапилося. Деякі посудини з ефірними маслами були розбиті, інструменти були розкидані хаотично, а всі можливі місця сховку – перериті. Азібо відчув різкий запах горілого. Він направив лампу на поверхні, а потім на підлогу. Власник не міг зрозуміти чи його очі досі не звикли до темряви, чи він стоїть посеред чорного піску. Проте це був не пісок, адже усі папіруси, на яких хлопець писав впродовж багатьох років, були спалені ущент. Через вікно повіяло холодним нічним вітром, і знову здійнявши безлад у повітря, на купу попелу, немов огидне зловтішання, опустився один єдиний вцілілий лист, на якому Азібо ввечері написав «нікчема».

***

     Коли забутий усіма Ра змушував сонце пекти, а люд ховатися від спеки, був один юнак, який був готовий не тільки піти назустріч спеці, а й обпектися. Азібо тримав у голові дещо дуже важливе, дещо, що на разі не мало підтверджень.

     У двері постукали тричі. Крізь ледь прочинену щілину визирнули очі гарпії.

— Ви…

— Добридень, Хіссо. Відчинете? – спокійно мовив Азібо.

— З якої радості я би відчинила двері Вам? – жінка вийшла на вулицю.

— З такої, що потрібно це не мені, а бібліотеці. – юнак зайшов всередину. – Вам треба надати усі письмові відомості щодо торгівлі купців за останні два місяці.

     Документи для бібліотеки завжди збирали інші працівники, проте він завжди відчував, що жінка щось приховує, він відчував це кожним клаптиком своєї шкіри. Азібо ще ніколи не був у квартирі Хісси, та й підстав завітати ще не було. Дотепер. Тут пахло свіжими фруктами та квітами, стояли вишукані меблі та вази, а біля входу була величезна помаранчева чаша з вогнем. У правому дальньому кутку стояв стіл, на якому було безліч всякої всячини, проте одна річ привернула увагу хлопця особливо. Це був усім відомий бюст Ніфертіті, тільки значно зменшений у розмірі та непофарбований. На лобі фігури була вирізьблена літера «В», форма якої була спотворена. Очі хлопця ковзнули на підлогу. Перед столом, саме на місці, де стояв стілець, було видно дві ледь помітні, округлі потертості.

— Ваші документи. – повільно мовила Хісса вбивчим тоном. Азібо простягнув папірус, занадто довго вдивляючись у потертості, аби це було непомітно.

— На місці стільця стояла шафа. – вона гострим рухом забрала документ та попрямувала в іншу кімнату, залишивши шлейф ніжного аромату персика.

     Коли жінка почала шурхотіти листами в сусідній кімнаті, Азібо тихо підійшов до стола. Він почав повільно відкривати шафи столу, аби їх звук не долетів до Хісси. Серце калатало – він міг уявити як гарпія впивається гострющими кігтями йому в груди, тільки-но вона щось запідозрить. У декількох шафах були лише документи про отримання містом продуктів з торгівлі, якими опікувалась Хісса та абсолютно нічого, що наштовхнуло б на нові думки. Долоні та чоло спітніли. У найнижчій шафі Азібо побачив папірус, що чомусь зберігався окремо, накритий великим стосом речей. Він акуратно витягнув його та почав читати.

     В іншій кімнаті все затихло – Хісса обережно поверталась у вітальню. В одній руці вона тримала важку нефритову вазу, а в іншій документ хлопця. Доки жінка шукала необхідне, вона звернула увагу – у документі не вистачало заповненої відомості. Це було не дивно, адже Азібо не мав права збирати документацію для бібліотеки – потрібно було знайти вихід. Проте зараз обраний юнаком шлях лише наближував його до розчеперених кігтів. Хісса була за рогом. І жага розгніваної птахи лише зростала. Жінка забігла до кімнати, замахнувшись вазою. Проте одразу заклякла. У кімнаті нікого не було. Вона підійшла до стола, окидаючи приміщення гострим поглядом. На столі біля шаф, що відкривав Азібо, була крапля.

     Крапля поту.

     Хісса повільно відчинила найнижчу шафу – папірус був на місці. Проте папуга не в змозі обдурити гарпію. Її долоня стиснула нефритову вазу – і вона розлетілася, немов скляна.

     Час полювання настав.

     Папуга у пастці.

***

     Коли твій батько – власник бібліотеки, ти або виростаєш відчайдушним романтиком, або так і не піддаєшся марним спробам світу літератури затягнути тебе в свої тенета. Азібо був чимось посередині. Інколи він міг не заходити до бібліотеки місяцями, проте коли стежки долі все таки приводили до триповерхової скарбниці історій, юнак зникав на тижні. Зазвичай хлопець вбачав у сторінках з ієрогліфами розраду, проте цього разу це був ключ до таємниці, обвитої навкруги сотнями ланцюгів із наглухо замкненими замками. Прямо як Архірітіс.

     Пройшло вже декілька годин з того часу, як захеканий Азібо примчав до бібліотеки та з головою занурився у світ читання. Його думки подекуди літали, проте він одразу ловив їх та ставив під варту холодного розуму. Закінчивши читати чергову сторінку, юнак глибоко вдихнув та подився крізь вікно. Світ занадто прекрасний. Він закрив книгу та поклав її на полицю, що знаходилася в секції під назвою «Її Свята Величність Ніфертіті». Книги про Архірітіс не було – вона зникла.

     Тепер кожного дня відбувалося потрясіння. Чи варто йому звикати, якщо він сам пішов на це? Свідок богині вийшов з бібліотеки, ще більше загорнувшись у свою накидку, та пішов із майже заплющеними від піщаного вітру очима.

     Вуха вловили віддалений звук кроків. Думки були відігнані – це вітер, поєднуючись із втомленим розумом, грають в уяву. Кроки стали ближчими. Азібо повернувся – нікого не було. Він пришвидшив ходу. Зараз хтось уже просто біг прямо на хлопця. Він роззирнувся саме в той момент, коли постать зачепила та збила його з ніг. Вдарившись обличчям об пісок, Азібо підняв голову. Невеличка фігура тікала, загорнута у коричневу мантію. Пориви вітру ставали все сильнішими, в один момент зірвавши каптур із людини попереду. Постать озирнулася на Азібо, відкриваючи обличчя малого хлопчика. При яскравому світлі місяця, лиш на коротку мить у нього в руці щось зблиснуло, проте цього було достатньо, аби Азібо впізнав у сяйві червоний круглий камінець.

— Зажди!!! – закричав юнак, блискавично скочив із землі. Він мчав слід за маленьким хлопчиком, а вітер шаленів все дужче. Чим ближче вони були один до одного, тим лютішою природа ставала навкруги. Розпечений пісок настільки швидко літав у повітрі, що кожна піщинка, яка влучала в обличчя, була, немов голка – дивитись було неможливо. Азібо витягнув руку вперед аби впіймати хлопчика, що біг все далі. Пальці юнака вже майже торкалися його одягу. Два пісочних смерчі, що виникли попереду почали з шаленою швидкістю насуватися на людські фігури. Дитина в останню мить зробила стрибок, а потім проїхавшись по піщаному схилу, зникла. Піску в повітрі було настільки багато, що останнє, що побачили широко розкриті очі Азібо – дві хвилі темряви, які безжалісно накинулися на нього, немов гарпії.

***

     Коли комаха летить у повітрі, вона не замислюється про те, що липкі тенета хижого павука от-от схоплять її тіло, а гострі щелепи устромляться, аби висмоктати усі соки. Але Азібо знав. Він – комаха. І зараз він добровільно летів у обійми тенет, розправивши свої маленькі крильця.

     Оговтавшись після нічної гонитви посеред пустелі, Азібо не мав права витрачати час. Він був перед дверима Хісси, і тривожність, що охоплювала його вчора під час обушку шаф, з’явилася  знову. «Вона боїться більше», – линуло в голові. Двері були прочинені, ніби запрошуючи усередину. Азібо легенько штовхнув їх, і гучний скрип заповнив кімнату. Ще з порога він почув, як тихо тріскотить вогонь у чаші. Аромати щезли.

— Ми гратимемо в цю гру далі? – гучно мовив хлопець, аби його було чутно в інших кімнатах. Тиша. Дежавю з печери Архірітіс бриніло по всьому тілі. Він знав, що вона тут, що спостерігає. Ховаючись у темних закутках, граючи зі своєю приреченою жертвою, вона була неначе темний ляльковод, що смикає за ниточки лише так, як це потрібно їй.

— Я хочу поговорити. – продовжував він. – лише погово… – слова обірвалися, адже від удару важким предметом у спину Азібо впав додолу, скрючившись від болю.

— Нікчемне створіння. – почулося згори. Удар ногою прийшовся прямо по грудній клітині хлопця. – Я тебе знищу. – Удари були настільки сильними, що Азібо втратив зір від болю. Сліпа комаха повільно повзла по підлозі, поки захований у темряві павук тихо кружляв навколо своєї здобичі. Його нога обперлася об ніжку стола, що стояв посеред кімнати. Азібо штовхнув її крізь біль і стіл врізався у стегно Хісси, яка готувалася жалити ще раз. Пелена з очей потроху спадала, тому через силу вставши, він, погойдуючись, попрямував до столу у кутку. Хлопець потягнувся до нього, проте міцна рука схопила жертву за комір та смикнула назад, через що руки Азібо різко змахнули усі предмети. Юнак впав на спину, а друзки ваз розлетілися навколо його тіла. Він поклав руку на шматок скла, проте Хісса підняла його над землею однією рукою, здавлюючи горлянку. Її тіло трусилося від того, наскільки сильно вона жадала отримати своє. Вона спостерігала за марними спробами його губ вхопити бодай ковток повітря та насолоджувалася, ніби всесильною богинею була вона. У легенях не залишилося нічого. Посинілий юнак все ще намагався торкнутися її тіла. І доки Хісса пожирала момент тріумфу, вважаючи, що нікчемна безкрила комаха у пащі, Азібо дотягнувся та провів склом по її зап’ястку. Жінка кинула здобич додолу, замахнувшись у пориві люті кулаком. Хлопець встиг відвести голову у бік і удар потрощив міцну підлогу. Тяжко дихаючи, вона відступила на декілька кроків, поглянувши на свою скривавлену від уламків руку. Майже непритомний Азібо почав шукати очима. Жінка почала наближатися. Серед купи розтрощених речей нічого не можна було розрізнити. Де вона… Де вона?.. Де?!! Рука хлопця ковзнула уламками та витягнула сіру статуетку.

     Хісса зробила крок назад. Азібо тримав бюст Ніфертіті над чашею з відкритим вогнем.

— Поговоримо?.. – запитав юнак, поки кров з його носа та лоба стікали обличчям. Подих жінки частково перехоплювало, проте вона не наважувалася наблизитися.

— Вам знайоме… – важко дихав Азібо, – Ім’я Архірітіс?

— Поклади. Її. – процідила Хісса. Хлопець наблизив бюст до вогню. – Усе що я знаю! – її погляд сновигав. – Це богиня…

     Матеріал статуетки в руці Азібо почав покриватися маленькими крапельками.

— Як виглядає богиня? – спокійно мовив хлопець.

— К-кішка, немес… До чого ці питання?! – голос Хісси тремтів. Бюст почав потрохи  плавитися.

— Що на немесі богині? – холодно продовжував юнак.

— Відпусти її… – швидко мовила вона із широко розплющеними червони очима.

— Що. На немесі. – гучно повторив Азібо. Хісса тремтіла усім тілом.

— Що на немесі?! – гучніше крикнув хлопець. Матеріал танув як віск. Хісса схопилася скрюченими руками за голову.

— А-А-А!!! ТОЙ КЛЯТИЙ ЧЕРОВНИЙ КАМІНЬ!!! – проревіла вона. Азібо відпустив бюст, і він полетів прямо у вогонь. Божевільний погляд жінки перевівся на статуетку, а рука блискавично витягнулася вперед. Бюст закляк у повітрі та почав летіти до жінки. Азібо знав, що так буде, тому випроставши праву руку, він перехопив статуетку та притиснув її до тіла. Усе відбулося за мить. Нездорові зіниці Хісси вбивчо витріщалися на хлопця. Азібо витягнув шию у сторону противника.

— Звідки Ви знаєте, – повільно мовив він, – що на немесі був камінь, якщо на усіх малюнках Архірітіс зображена з уреєм? – слова Азібо проштрикнули жінку наскрізь.

— Скажіть, Хіссо, як так сталося, – він дивився їй просто у вічі, – що за середньою тривалістю життя єгиптянина у сорок років, Ви живете сімдесят? – вона стулила губи. – Ви хотіли викликати захват, страх, бажали аби Ваша персона постійно була окута загадковістю, проте бажання сили зробили Вас залежною від думки інших. Саме тому Ви були ладні вбити, але не відкрити таємниці світові, який Ви так ненавидите. – нижня щелепа Хісси дрижала.

— Я знав, що Ви маєте доступ до документів з усієї імперії, тому жадав знайти будь-яку згадку про камінь з немеса Архірітіс. Я розумів, що Ви не будете тримати усіх важливих для імперії документів у себе в квартирі, тому змусив Вас піти з кімнати для того, аби знайти зачіпку на Вас. Той лист… Лист, що Ви тримаєте у нижній шафі… Ви знали, що хтось може дізнатися, знайти. Проте Ви тримали його поближче до себе, аби пам’ятати хто Ви є насправді, Хіссо. – він зробив паузу. – Чи мені називати Вас Ваджет?

     Горло жінки стиснулося та з глибин вирвався здавлений зойк.

— Той лист Вам написала сама Ніфертіті, адже в кінці стоять ініціали, які володарка ставила за життя. Його зміст Вам відомий, та й настільки, що Ви напам’ять його знаєте, судячи з жирних слідів від пальців на папірусі. Ніфертіті просить Вас більше не з’являтися в царських покоях та залишити «ненаситні апетити». Інакше Вас буде вигнано або страчено. – Хісса намагалася дивитися на Азібо, намагалася здаватися сильною переможницею, проте плаття вже аж просочилося її холодним потом, як би вона не тримала своєї рівної спини.

— «З огляду на постійне порушення моїх застережень та на стіни, що невідворотно ростимуть між нами лише більше», – по пам’яті процитував Азібо, – «я все одно люблю тебе, Ваджет. І нехай стіни навіть повністю розділять нас, ти завжди лишатимешся моєю сестрою.» – Погляд жінки уп’явся у підлогу, а голова продовжувала швидко хитатися.

— У листі сестра попросила Вас взяти цей бюст на згадку, – він поглянув на фігурку в руці, – тому на ньому вирізьблено Ваш ініціал – літеру «В». Я гадав та ніяк не міг зрозуміти – що могло статися між рідними сестрами аби Ніфертіті стерла про Вас усі свої спогади. Мені було складно знайти хоча б якусь інформацію про Вас у книжках, допоки я не зрозумів – слово «змія», що є перекладом Вашого справжнього імені, писалося з маленької літери. Я не міг уторопати, чому автори повсякчас розповідають про змію біля цариці… Мені було незрозуміло. Як і тисячам читачів. План Ніфертіті спрацював – якщо б люди дізналися  про розбрат у царській сім’ї, хвиля повстань могла б прокотитися усією країною. За її наказом про Вас було знищено усі можливі згадки. Ви ненавиділи ту статуетку, тому і намагалися стерти ту трикляту літеру з чола бюсту настільки, що матеріал фігури деформувався. Ви змінили ім’я, змінили місто – Ви мчали геть, проте як? Як можна сховатися від самої себе? Ваше розбурхане его не хотіло поступатися ні на мить, тому Ви намагалися отримати владу у будь-який спосіб. – тиша бриніла. – Це були Ви. Я не знаю як, але Ви забрали той камінь. Коли я був у печері Архірітіс, я відчув дещо, чого там бути не мало б. Хіссо, – він ніжно промовив до жінки, – там пахло персиком. Саме тому Ви знаєте як насправді виглядала Архірітіс. Ви тримали камінь богині при собі, а він дарував Вам нові здібності. Це пояснює як Ви можете піднімати людей однією рукою, трощити речі кулаком та керувати магією, не дивлячись на свій вік. Адже Ніфертіті померла не вчора. Хіссо, – Вам щонайменше чотириста років. – Азібо зробив крок уперед та поставив бюст на стіл. – «Ненажерливі апетити.» Хіба тільки тоді? Маривши владою, та не отримавши її через власну сестру, Ви вбирали силу каменя, аби захопити владу століттями потому. Проте було одне «але». Ваше справжнє ім’я  нікому не відоме. Ви не маєте права претендувати ні на що. Єдиний доказ, який зберігся – це лист Ніфертіті до Вас. Ви б могли спробувати, проте ніколи не зробили цього. Бо першість Вашої сестри була для Вас такою очевидною, що Ви б ніколи і нікому у своєму довгому житті не дозволили б принизити Вас так, як це зробила Ніфертіті. Навіть ціною влади. Ви хотіли відібрати у сестри хоча б що-небудь, тому створили точну копію її корони, аби насправді, так само як і сестра, ховати свій видовжений череп. Я одразу помітив дві потертості на підлозі, проте на місці стільця шафа не стояла ніколи – сліди занадто круглі. Ви розуміли, що попри все на світі, Ваш план владарювання ніколи не здійсниться, тому, аби залагодити провину, ви молилися – кожного дня, на одному й тому самому місці. Проте не безсмертним богам – Ви молитеся власній сестрі, стоячи на колінах перед цим самим бюстом. Адже десь глибоко в душі, за десятками шарів ненависті та болю, Ви усвідомлюєте, що можливість розділити з кимось біль – це привілей.

     Ваджет все так само стояла на одному місці, а на червону від крові із зап’ястка підлогу тихо падали сльози.

— Камінь не у Вас, чи не так?

— Я більше не могла… – ледь чутно мовила вона, – я віддала його Мунабху.

— Йому, не Архірітіс. – додав Азібо та вийшов.

     Ваджет спробувала зробити крок, проте одразу впала. Копія корони Ніфертіті злетіла з голови, оголивши витягнутий череп.

— Пробач… – тихо плакала вона, простягнувши руку до бюсту – пробач мені… Пробач… – у риданні вона повзла до увіковіченої цариці на столі,  зір її почав зникати.

     І як би велична гарпія не намагалася розправити крила – вона вимирає, а папуга живе у зграї.

     Цього дня комаха стала павуком, а павук – комахою.

     Пастка спрацювала.

***

     Ім’я «Мунабху» ніколи не подобалось Азібо. Щоразу, коли воно злітало з захоплених вуст людей, його нудило. Це було дивно, адже людям цей чоловік подобався. Мунабху – міський жрець, якого Азібо бачив того вечора, коли прямував до Архірітіс. Завжди усміхнений та добрий, Мунабху добровільно взявся вчити дітей магії, супроводжуючи їх у печеру Мсра. Він навчав їх початкових заклинань, як перетворювати підручні засоби в матеріал для еліксирів, як вбирати силу від зірок. Дехто з юних учнів вже навіть міг утворювати кульки світла у своїх руках, тому образ Мунабху в головах дітей поступово обожнювався.

     Азібо ніколи навіть не говорив до чоловіка, проте зараз на кону стояло занадто багато. Малий будинок чоловіка знаходився подалі від усіх помешкань, тому хлопцю довелося пробиратися вузькими вулицями під нестерпною спекою. У вухах запульсувала кров. Це відчуття… Десь далеко вдарила блискавка. Він постукав тричі. І ще тричі. І ще. Тиша. Азібо прочинив двері. Жахливе відчуття дежавю пронизало все його тіло. Минулого разу, коли він тихо пробирався до помешкання – він ледь не помер. Було так тихо, неначе тут ніхто не жив багато років. Азібо поглянув на підлогу, на якій лежали уламки розбитих речей та розкидані папіруси. Крізь вікно зрідка дув сильний вітер. Світ збожеволів. Він мав. Або усе дійсно повторювалося, або юнак все ж досі перебував під чарами Архірітіс. Камінь має бути тут. Так сказала Хісса. Посмішка мимохідь ковзнула обличчям Азібо. Він не був наївним – у нього не залишалося вибору. Хлопець зітхнув, опустивши голову. Світ таки збожеволів. Бо на світлій підлозі яскраво виділявся кружечок.

     Крапля крові.

     Азібо миттю оглянув кімнату. Він підійшов до проходу в коридор. На краєчку, саме там, де стіна згинається під кутом були сліди. Два червоних мазки. Юнаку перехопило подих. Працюючи з тваринами та муміфікуючи людей, він бачив кров багато разів, проте цього разу все було інакше. Його вивертало із середини. Він не був готовий іти за слідами, не був готовий стикнутися з тим, що могло чекати на нього в наступній кімнаті. Проте він пішов. Повільно та обережно – ледь дихаючи. Темний коридор з кожним кроком ставав все темнішим, не дивлячись на світло, що ширилося попереду. Пульсувало все тіло, Азібо знаходився на межі знепритомніння. У наступній кімнаті гармидер тільки посилився і, здавалося, у ній не залишилося жодного живого місця – усе було потрощене та знищене. Страшніше за Хіссу бути не могло. Не могло, проте сталося. Посеред кімнати стояв великий стіл, який перешкоджав зору та годував уяву. Азібо підійшов до нього, не дихаючи. І врешті побачивши картину, легені спустошились.

     Кремезне тіло Мунабху, пісок навколо якого розплавився, лежало на підлозі, а кінцівки були скрючені. Його рот та очі були широко розплющеними, а голова посивіла до останньої волосини. Азібо ще ніколи у своєму житті не бачив настілки яскравого сивого волосся – воно було білосніжним. Численні схенті на його тілі були пом’яті та розірвані. Посох чоловіка лежав на підлозі, яку густо вкривали чорні круглясті сліди, а куля на кінці магічної палиці розтрощилася. Здавалося, ніби блискавка пронеслася квартирою та побила підлогу саме цієї кімнати. А потім ніс вдихнув знайомий запах. Запах горілого. Азібо опустився на коліна біля червоних кінчиків нігтів чоловіка та тремтячою рукою провів по чорним слідам. Це був попіл. Сліди у кімнаті були з попелу. Хто міг убити величезного, міцно збудованого чоловіка, що керує магією?

     Хто або що.

     Та хай би що це не було – це його вбило. Азібо повільно встав з колін. Його обличчя більше не дрижало. Він вийшов на вулицю та вдихнув на повні груди. Як таке могло статися? Він знесилено сів на пісок. Почали сходитись люди. Юнак здалеку побачив фігуру, яка мчала до нього щосили. Герніт важко дихала, часто озираючись на будинок.

— Хісса сказала мені ти тут… – вона обперлася руками об коліна.  – Тобі не можна тут бути! Люди можуть подумати… – Азібо мовчки піднявся з місця. Він подивився на неї. На обличчі Герніт концентрувались переживання та страх. Кінчик її підборіддя яскраво світився на сонці через кількість пудри. Натовпу ставало все більше.

 — Ти мене чуєш?! – схвильовано вигукнула жінка. Проте він не слухав – його очі вловили червоний відблиск. Камінь. Він тут. У натовпі. Маленька фігура почала віддалятися від скупчення людей, тікаючи у протилежному напрямку. Той самий маленький хлопчик із пустелі. Герніт схвильовано перевела погляд на дитину.

— У мене погане передчуття. – серйозно мовила жінка. Азібо подивився на неї. – Він щось викрав.

— Герніт! – вона помчала слід за дитиною. Азібо біг за жінкою, намагаючись утримати її. Хлопчик не спинявся, а от сили жінки вивітрювались. Вона знову обперлася руками об коліна. Азібо пробіг повз Герніт та зупинився. Його обличчя знову втратило блиск. Він подивився на пісок, який закрутився під його ногами. Хлопчик мчав все далі, а червоний відблиск крізь його мантію все тьмянішав.

— Чого… Чого ти став?.. – знесилено мовила жінка. Азібо мовчав. – Біжи! Злови його…

— Ні. – тихо мовив юнак.

— Ні?

     Хлопчик, який був уже на горизонті зупинився. Азібо продовжував стояти спиною до жінки. Від поривів вітру він став на одне коліно. Фігура повільно наближалася. Плаття Герніт розвивалося у повітрі. Азібо вже міг зблизька роздивитися дитину, яка впевнено прямувала у його напрямку, – настільки, що було видно як брови хлопчика насупилися над його очима. Заходило золоте Сонце, вкриваючи небо навкруги червоно-помаранчевими стежками. Хлопчик зупинився прямо біля обличчя Азібо. Пісок під ногами став гарячим. Зріст дитини був таким, що очі обох були на одному рівні. Малі брови були настільки насуплені, що ставало лячно. Хлопчик наблизив обличчя до Азібо так близько, що теплий подих з його маленького носа зігрівав юнака. Дорослий на мить заплющив очі та вдихнув.

— Досить. – спокійно мовив він. Стоячи на одному місці, тіло хлопчика почало крихта за крихтою, повільно розлітатися у повітрі, допоки насуплені брови остаточно не розчинилися. Азібо піднявся на ноги. І розвернувся. Герніт тримала червоний камінь що сяяв, неначе друге сонце. Двоє людей дивилися один одному у вічі, не кажучи ні слова, поки обійми теплого золотого проміння лоскотали їх тіла.

***

— Мені шкода. – Герніт порушила мовчання, опускаючи руку з каменем у долоні. – Світ жорстокий. Мені жаль, що прикладом цього для тебе стала я. – Жінка розвернулася та почала відходити.

— Вона б цього хотіла?

     Герніт повільно повернулася до Азібо. Її зуби вишкірились.

— Ти не будеш мені казати, чого вона б хотіла.

— Я буду. – Мовив він.

— Та що ти знаєш про те, як бути матір’ю?! – закричала вона, зробивши декілька кроків уперед. – Всі тільки те і роблять, що говорять!!! Про те, як треба жити, кому служити, на що іти заради когось, чим жертвувати!!! За що віддала своє життя моя дочка?!! – вона тицяла себе у серце. – Ти не знаєш нічого!!! Нічого!!!

— Я знаю, Герніт. – сумно мовив юнак. – І я не відступлю. Не відступлю допоки ти не віддаси камінь.

     Жінка, тремтячи, витягнула вказівний палець уперед та відвернула обличчя.

— Ти… Азібо… – слова застрягли їй у горлі, – мені жаль… Мені дійсно жаль – вона кивала допоки теплі струмочки бігли по її щоках, – що зі всіх людей на світі… Після всього, що нас пов’язувало… Я змушена вбити тебе.

     Хлопець з готовністю підняв голову. Герніт подивилася на червоний камінь у долоні, а потім, скривившись, здавила його. Здавалося, нічого не відбувалося. Жінка вишкірилась:

— Я СКАЗАЛА ПРИЛЕТИ!!! – щосили заволала жінка. Земля здригнулася. Натовп людей біля дому Мунабху розвернув свої обличчя до Азібо та Герніт. Тільки зараз, над ними, посеред пустелі, немов титанічна споруда, стояв силует.

     Архірітіс перевела свої червоні очі на Азібо, не відводячи їх. Очі кішки заблищали.

— Ти не чула, що тобі наказано? – вбивчо мовила Герніт. – Убити. – Гігантська сухорлява богиня затрусилася.

— Я сказала вбити!!! – жінка щосили стиснула камінь. Величезні лапи Архірітіс підкосилися і вона впала від болю додолу. Земля здригнулася ще раз. Хтось з людей почав у паніці тікати, а хтось навпаки прибіг аби узріти велику богиню. Вона більше не могла чинити спротив. Червоні очі засяяли і пісок навколо ніг Азібо почав крутитися, поглинаючи його тіло.

— Те, як ти загинеш… – очі жінки знову помокріли, – без мук… Я хочу, щоб ти знав, – нервова перекошена посмішка на мить пройшлася її обличчям, – це милість. – Пісок всмоктав Азібо по коліна. Він дивився, як піщинки все більше затягують його у пустоту, а рухатися ставало все важче.

— Як померла твоя донька?.. – запитав хлопець. Герніт скривилася, натиснувши на камінь. Тілом Архірітіс пройшовся ще болісніший спазм. Пісок почав всмоктувати швидше.

— Що… – легені хлопця здавлювало сильніше, він ледве міг говорити, – як я скажу… Що твоя донька померла не від голоду… – Герніт закрутила головою, відкидаючи його слова. Пісок наблизився до голови.

— Твою доньку вбила, а-а… – кістки під тиском затріщали, – людська жадібність. – прошепотів він. Піщинки рухалися до рота. – Архірітіс… – пісок повністю поглинув юнака, – знає…

     Сотні приголомшених людей, що створили новий натовп навколо богині, жінки та піщаної фігури, мовчали. Герніт повільно перевела задумливий погляд на Архірітіс. Фіолетова кішка дивилася прямо жінці у душу.

— Покажи. Мені. – мовила жінка. Архірітіс миттю розкрила свої сухі гігантські крила, закривши останні промені Сонця. Піщана фігура тріснула й Азібо впав на землю, нервово ковтаючи повітря. Богиня злетіла в небеса, притуливши до себе крила. Небо перетворилося у нічне, а величезний Місяць Хаосу замінив Сонце. Архірітіс розкрила крила, і величезна блискавка пронизала небеса. Від раптового поштовху повітря, пір’я з кістяних крил посипалося на землю, а дехто з людей на піску впав та відлетів назад. Герніт закрила обличчя передпліччям зі шрамом. Богиня опустилася на землю. Азібо зібрав рештки сил, аби встати.

— Я пішов до Архірітіс, адже знав, що не буду терпіти наруги царства над людьми. Велична та навіки загублена богиня була для мене останньою надією. Проте як виявилося – останньою вона була не лише для мене. Ця історія… – він подивився високо у небо з міліонами білих крихт, – почалася довгих чотири століття тому.

     Очі Архірітіс засяяли і небо, прямо як у ту ніч у печері, почало змінюватися, набуваючи образів. Зірки поєднувались одна з одною, матерія розтягувалась, з’являлися спалахи світла допоки небо не перетворилося у чітку картину минулого. Люди зачаровано спостерігали за видовищем, коли зірки розповіли правду:

     «Хісса йшла по розпеченій пустелі. Окутана в одежі так, що було видно тільки її голову, вона мандрувала у безкрайньому піщаному морі. Жінка нервово витягнула щось з-під одягу. Це був бюст Ніфертіті з цілою літерою «В». Очі Хісси налилися злістю і вона зі всієї сили жбурнула статуетку подалі. Через деякий час вона стояла біля місця, схожого на печеру Архірітіс. Вона опустила шати, оголюючи світові свою молоду красу. На обличчі не було жодної зморшки, щоки палахкотіли юністю, а густе чорне волосся пасмами спадало на плечі. Вона тихо почала прокрадатися углиб печери. На стінах так само висіли смолоскипи, а вода зі скель стікала у калюжі…» – Азібо одразу збагнув у чому справа і що станеться далі, адже печера була не інша.

     «Хісса тихо підійшла до Архірітіс, яка міцно спала у тому самому закутку. Міцне та сповнене життям тіло бриніло магією. Лапи кішки були м’язисті, а сильні крила густо вкриті пір’ям. Одне крило Архірітіс поклала на землю, немов оберігаючи щось надзвичайно важливе. Хісса обережно ковзнула рукою під гаряче пір’я та намацала щось округле. Посмішка на молодому обличчі засяяла, на усю печеру розлився солодкий запах персика… Повертаючись пустелею назад, жінка побачила ненависний бюст, що лежав перед нею просто на піску. Вона подивилася на обличчя сестри із самовдоволеною усмішкою… І підняла. Коли фігура щезла за горизонтом, світ укрив нещадний, болісний крик кішки…»

     Азібо не розумів, чому Архірітіс не захистила камінь, чому не вбила Хіссу на тому самому місці, проте продовжив:

— Чотири століття Хісса живилася силою каменя, проте часи змінюються, і люди теж. Розчавлена під вагою пихи та самотності, Хісса віддала камінь. Проте не Мунабху. Вона віддала камінь тобі, Герніт. – він подивився на жінку. Та дивилася на юнака, а її волосся здіймалося від сильного вітру. – Одержима ідеєю воскресити доньку, ти поставила за мету знищити кожного, хто стане тобі на заваді. Проте на заваді став неабихто. А я. Ти знала, що я піду до печери Архірітіс, знала, що першим запідозрю Хіссу з її океаном таємниць за спиною – ти мала зробити все, аби я не подумав на тебе. Аби тобі, – він замовчав, – не потрібно було вбивати мене. – З ока Герніт крапнула сльозинка. Вітер навкруги сотень людей почав дути сильніше, а сцена на небесах почала змінюватись.

     «Азібо шкандибаючи наближався до Герніт та Хісси, які чомусь посеред ночі вирішили зустрітися на міському ринку.

— Ви ж не дурна, Хіссо… – мовила Герніт на небесах. Луна її голосу розносилося по усій пустелі. – Мені не варто нагадувати Вам, на що здатен цей камінь. – Вона подивилася на хлопця, що майже дістався їх.

— Ви скажете, що віддали камінь Мунабху. Або Ваша чотирьохсотрічна історія закінчиться сьогодні ж. – Азібо дістався жінок.

— Азібо… Що ти тут?.. Зажди, ти… Шкутильгаєш… Що сталося? З тобою все гаразд?!» –  сцена закінчилася, і Азібо продовжив.

— «Коли говорять жінки, усе проходить так, як треба». – Це сказала ти, бо була упевнена, що план спрацює. Проте залишалося одне мале, небезпечне «але». Я би міг зрозуміти в чому проблема, міг усвідомити, що шукати необхідно круглий камінь з немеса Архірітіс. У всіх книжках за багато років про нього не було жодної згадки – художники уявляли богиню з уреєм. Проте одна все ж була. Ти добре знала, що я пам’ятаю кожний свій рукопис та малюнок: людей, тварин, богів. У моїй кімнаті залишався папірус із єдиним в місті малюнком Архірітіс не з уреєм, а з заглибленням для кристала. Провівши десятки вечорів у моїй майстерні – ти запам’ятала багато рукописів, разом із тим, що декілька років потому, поставить мене перед загрозою. Аби я не згадав, що маю малюнок Архірітіс зі справжнім немесом, аби не знав що мені шукати – ти вирішила здихатись усіх рукописів та малюнків та вкрала книгу про Архірітіс із бібліотеки. Проте цього сама робити ти наміру не мала. Хісса під погрозою смерті скаже, що кристал у Мунабху, а він як раз спалить ущент усі мої папіруси – усі звинувачення вкажуть на нього, як зручно. – Рівний стан Герніт та спокійний вираз обличчя сяяли у темряві.

— Проте, як я це зрозумів і як ти змусила Мунабху виконати твоє доручення? – він опустив голову на темний пісок. – Твій шрам. Якого до ночі на площі ринку в тебе не було. Я лікую тварин та людей, тому твоя спроба обдурити мене, сказавши, що олія обпекла тобі шкіру, могла б спрацювати, проте провалилася, щойно я згадав. Одного дня, у печері Мсра, у тій самій, до якої Мунабху водив дітей навчати магії, стався нещасний випадок – і дитина загинула. Я пам’ятаю, як кремезні руки чаклуна несли тіло. Шкіра того хлопчика мала нездоровий вигляд. Ця картина сплила у моїй голові, щойно я побачив шрам на твоєму передпліччі, тому одразу після нашої розмови, – він глянув у небеса, – я пішов до матері того хлопчика. – темні небеса Архірітіс знову почали змінюватись і люди навкруги перевели погляд на нічне полотно.

«Азібо постукав у темні двері. Вони прочинились лише на щілину, чекаючи на пояснення.

— Вибачте, я Азібо. – луною мовив хлопець у небесах. – Я не маю права про це просити, і якщо Ви попросите мене піти, я одразу зроблю це. Проте якщо Ви дозволите, Ваша допомога може врятувати багато життів. – людина за дверями мовчала – мати думала. А потім повагавшись ще секунду, вона відчинила двері».

— Матір того хлопчика пояснила, що під час уроку щось пішло не так, і блискавка вдарила прямо у груди її сина. Я попросив якомога детальніше описати слід, що залишився після блискавки. І вона розповіла. – син бібліотекара перевів погляд на руку Герніт, – Це був сферичний темно-рожевий шрам, який поступово світлішав. Тобі треба було вмовити Мунабху спалити мої речі, проте все пішло не за твоїм планом.

     Нічне забрало угорі знову почало видозмінюватись, формуючи нову картину. «Розжарений червоний струмінь магії від каменя у руці Герніт летів до білого магічного щита Мунабху. Чоловік не хотів бути слугою. Вони билися за першість.

— Ти віддаси мені кристал! – прогарчав він. Друга сцена зобразила, як білосніжна блискавка з посоху Мунабху із хвилею іскор влучає прямо жінці у передпліччя. Третя показала, як притиснутий до підлоги Мунабху кричить від болю».

— Ти перемогла, проте слід тієї ночі тепер назавжди лишиться з тобою. Аби заплутати мене, ти наказувала Архірітіс створювати ілюзію маленького хлопчика, який ніби тікав з викраденим каменем, проте я був у печері і знаю як працює магія. Коли Архірітіс намагалася злякати мене ілюзією – смолоскипи на стінах палали до небес, коли я прийшов до тями на ринковій площі – пісок був гарячим, не дивлячись на холодну ніч. Коли хлопчик тікав уперше і мене втягнуло у піщані буревії, що також були лише частиною вистави – пісок у повітрі був гарячим. І нарешті піщана підлога, на якій лежало мертве тіло Мунабху – пісок розплавився. Ти знала, що Мунабху не зупиниться, відчувши силу каменя, тому після того, як він спалив мій папірус – ти вирішила покінчити з цим. Пробравшись до помешкання, ти хотіла власноруч прикінчити того самовпевненого мага, проте він побачив тебе і здійнялася бійка. На кінчиках його нігтей залишилися червоні сліди – це була твоя кров, яку він залишив на стінах, спираючись. Саме тому на твоєму підборідді так багато пудри – ти приховуєш рану від несамовитих рук Мунабху. Зрозумівши, що не впораєшся сама, ти змусила Архірітіс створити найстрашнішу ілюзію, яка тільки могла існувати. Мунабху був у такому шоці, що все його волосся стало білосніжно сивим. До того, як його серце розірвалося від страху, він щосили намагався вбити те, що гналося за ним, не знаючи, що монстр був лише в його голові. Він стріляв зі свого посоху, утворюючи сліди з попелу на підлозі. Той самий попіл, яким була укрита вся моя кімната. – Сцена в небесах змінилася, показуючи як чаклун кричить в агонії жаху, падаючи на коліна перед примарним чудовиськом, а чиясь фігура, захована в тіні, мовчки спостерігала із холодним обличчям.

     Допоки Азібо шукав винного, істинний темний ляльковод увесь цей час смикав за ниточки прямо за його спиною.

— Проте ти не почула головного. Як насправді померла твоя дочка. Коли я був у домі Мунабху, на підлозі було безліч папірусів, проте деякі записи особливо кинулись мені в очі. На них рукою Хісси було написано дивні символи – шифр, який мав означати місце їх зустрічі.

     Небо вкотре затягнулося, показуючи сцену минулого. На цей раз Хісса і Мунабху були удвох.

«— Мені потрібна сила. Ти маєш її, Хіссо, ти живеш не одну сотню років, я знаю це. – мовив чоловік-маг. – Я спробував забрати життєву силу з того хлопця, проте щось пішло не так – блискавка влучила в нього і він помер, мені треба більше… Я хочу твій камінь. – Хісса миттю підняла його червоною магією догори.

— Тільки у твої мріях, любий. – вона кинула його додолу. А потім важко вдихнула і відійшла від нього. – Є ритуал», – блискавка реального світу жорстоко розітнула небеса.

«— Заборонена полиця в царській бібліотеці. Дарує безсмертя. Я кажу, як досягти чого ти хочеш, а ти залишаєш мій камінь у спокої.» – Картина змінилася. «Мунабху вів маленьку дівчинку за руку. Попереду була печера Мсра.

— Ми будемо вивчати нову магію? – радісно мовила дівчинка»

     Тіло Герніт здавилося.

«— Так, люба. Ця магія особлива. – Минуле в небесах показало як дівчинка сиділа перед блакитною кулею Мунабху, а чоловік спостерігав позаду.

— Дивися у центр кулі, люба. Дивися… – зіниці дівчинки, які вона не відводила від посоху, все більше і більше наповнювались білим сяянням. Дитина почала розпадатися на білосніжне сяйво, не в змозі відірватися від кулі, що вбивала її. Мунабху розчеперив рота і сяйво дівчинки почало всмоктуватися йому всередину. Доки звивисті струмені світла поглиналися чоловіком, його тіло раз у раз здригалося від мерзенного блаженства. А коли світла не залишилося, його очі відкрилися, перетворившись на білосніжні.»

     Хісса сказала правду. Мунабху став безсмертним. Обіцянки спрацювали. Проте навіть проти могутності безсмертного мага – міць безсмертної богині незрівнянна.

     Герніт тремтіла усім тілом, а сльози лилися на пісок. Вони змили пудру з підборіддя, оголивши криваві подряпини.

     Темний ляльковод вважав, що обіграв усіх – насправді ж, він і був найбільшою лялькою, ниточки навколо якої, були оповиті найтугіше.

— Герніт… – звернувся Азібо, – хто тобі сказав, що твоя донька померла від голоду?..

     Жінка розвернула голову у натовп та випрямила руку з каменем. Саме звідти, куди вказував червоний промінь, Хісса вилетіла у повітрі. Герніт було так жаль…

     Жаль, що вона вбила не того.

— Ти ніколи не замислювалась, – звернувся Азібо, – з якого дива, після стількох років сліпої віри у власну велич, Хісса раптом віддала камінь тобі? – він перевів погляд на сестру Ніфертіті, – Бо вона знала, що накоїла.

— Я не знала, що він забере її доньку!!! – жінка кричала у розпачі, левітуючи у повітрі. Та Герніт була безжальна. Вона стиснула камінь і живіт Архірітіс скрутило. Тіло Хісси почало поступово чорніти та зсихатися.

— Герніт, ти вже знаєш правду, досить! – він підійшов до жінки, проте його відкинуло червоним силовим поштовхом подалі. Очі Герніт, які бажали убивати, також почервоніли від луснутих під тиском капілярів, у той час як тіло Хісси перетворювалося на живу мумію. Азібо піднявся з землі та стрибнув на Герніт, схопивши її за руку. Її передпліччя блискавично зігнулося і камінь вистрибнув з руки, вивільнивши Хіссу. Хлопець відійшов на декілька кроків, ошелешений.

     «Колись у дитинстві жук сів мені на передпліччя…» Юнак згадав, як сильно стискався живіт Архірітіс під час використання магії.

     «М’язова пам’ять»

     Твоє тіло пам’ятає.

— Архірітіс… – ледь чутно мовив Азібо, – Вона мати.

     Ти чуєш? Чуєш? Цей стукіт серця звук. Лиш порахуй, не бійся – і раз, і два, і три, і стук.

     Крізь камінь, що лежав на піску, пройшло Місячне сяйво, освітлюючи малесеньку фігуру. Усередині, у стані ембріону перебував малесенький кіт з крильцями, до якого кріпилася пуповина.

— Кристал слугує захистом її дитині… Хісса змогла вкрасти кристал з-під крила Архірітіс, бо тоді вона щойно народила і була знесилена. – Богиня подивилася на Азібо. – Знаючи, що камінь перебуває у людей, які використовують його на власну користь – висмоктують з нього силу, кидають, стискають; у людей, які, знаючи про залежність матері від дитини, за бажанням можуть лише за мить знищити його – Архірітіс навічно замкнулася у кайдани та ув’язнила себе у печері, аби ніколи  не ризикнути життям власної дитини. – Хлопець підняв голову до кішки, – ти залишилася у печері, бо це було єдине місце, де залишився її запах. – Архірітіс закрила мокрі очі. Вона чекала на нього так довго… Азібо. Усе було не марно.

     Герніт доповзла до каменя та схопила його.

— Ти знала, що в камені її дитина. Хісса розповіла тобі.

— Але моя дитина… – не могла говорити Герніт, – моя донечка… – натовп мовчки дивився на неї під тихі схлипування. – Знаєш, що стоїть перед матір’ю, коли річ іде про її дитину? – вона зупинилася. – Нічого.

     Марево на небесах перетворилося у нічне небо.

— Я – мати. Мені жаль, Архірітіс. Я вірю, ти можеш мене зрозуміти… – її сльози ковзали по щоках. – Життя за життя… – вона поглянула на камінь у долонях. – Я не вони. – Хісса сиділа на землі із чорною рукою скелета.

— Ти правий, Азібо… Вона б цього не хотіла. – рука жінки поклала червону кульку в долоню хлопця. Богиня не могла дихати, не вірячи, що кайдани, які сковували її більше чотирьохсот років щезли. Камінь злетів та увійшов прямо Архірітіс у немес. Від з’єднання утворилася величезна хвиля розжареного полум’я, яка прокотившись увсебіч, перетворила пісок на скло. Від вогню, стало світло, як удень. Люди поглянули вгору. Величні крила знову обросли м’яким пір’ям, а сухорлявість тіла замінилася палаючою міццю. Уперше за багато століть люди побачили справжню богиню Хаосу – Архірітіс. Вона подивилася на розбиту Герніт, що досі лежала на піску. Кішка миттю зменшилась, перетворившись на жінку, а потім підійшла та промовила:

— Твоя жертва була недаремна. Дякую, – вона заплющила очі та доторкнулася своїм чолом до лоба жінки. – Мати. – З ока богині впала сльозинка. А потім випроставши крила, вона злетіла у небеса та щезла.

     Азібо стояв посеред пустелі, довго вдивляючись у небеса під тихий шепіт теплого вітерця, який дув у обличчя, а потім поступався прохолоді. Він розповідав історію…

— Мамо. – почулося з дому Мунабху.

     Проте чи буде вона почута – залежить не від вітру.