СМЕРТЬ НЕВДАХИ

Her husband was a hard-working man
Just about a mile from here
His head was found in a driving wheel
But his body never was found

З американської народної пісні

Коли заступаєш на нічне чергування годі сподіватися на спокійне байдикування. Завжди щось трапляється. Як не хуліганство, то крадіжки. Як не аб’юз сімейний, то наркомани людям жити не дають. Але отакого джек-поту, щоб скоїлося ціле вбивство в моїй кар’єрі ще не було. І ще, як на зло, досвідчений напарник у відпустці. Доведеться самотужки з судмедекспертом розгрібати. Що ж, усе колись буває вперше.

Щось приблизно таке думав я, поки наш джип їхав до місця злочину. А їхати було далеченько. Назва колиби «На горі», говорила сама за себе. А може і не вбивство там. Дарма себе накручую. Нещасний випадок, або самогубство прикре.

Доїхали. Нам назустріч вибіг місцевий дільничний. Привіталися.
­            – А що, Петровича нема? ­­­– з виразним розчаруванням запитав місцевий Пінкертон.

– У відпустці.

– Шкода!

– Що тут у нас?

– Вбивство. Отруєння, схоже. Кияни, зустріч одногрупників. Крутелики напевно. Дивні якісь. Не під прізвищами зареєструвалися, а за прізвиськами. Ось їхній список. Я уже склав, поки ви їхали. Він віддав мені складений вдвоє аркуш паперу, після чого витягнув пачку цигарок та закурив. Розгорнувши папірець я прочитав:

Підозрювані (відповідно до номерів поселення):

1.  Протагоніст

2. Провидиця

3. Перевертень

4. Травник

5. Невидимець

6. Той кого не кличуть

7. Вампірка

8. Шахіст

9. Господар колиби

10. Дружина господаря колиби

­- А вбили кого з них?

– Вбили Невдаху. Його в списку нема.

– Весело! ­А Невдаху треба дописати. Раптом це він своє вбивство інсценував так, щоб підозра на когось іншого впала.

– Якщо так треба, то допишемо.

– А де підозрювані?

– Я наказав їм залишатися в своїх номерах.

– В готелі скільки номерів?

– Може досить теревенити, втрутився експерт. – Ходімо вже до тіла.
Так, з чого, чи вірніше з кого почати. Щоб не заплутуватися ­– розпочнемо з першого в списку.

– Ні давай почнемо з господаря.

Недовга розмова нічого путнього не дала. Чоловік більше переймався втраченим іміджем свого закладу, аніж, власне, смертю гостя.

– Хто в нас перший?- запитав я дільничного.

– Протагоніст.

Знайоме слово. Десь чув. Але в наш час такий потік закордонних слів звідусіль сиплеться, що годі значення усіх запам’ятати. Часу гуглити нема, з’ясую під час допиту.

Протагоніст

вже за кілька секунд сидів перед нами. Що ж, відверто кажучи, симпатичний мужчина, як то прийнято формулювати, «спортивної статури». Відсутність зайвих кілограмів, дорогі костюм та взуття, струнка постава, стильна зачіска, доглянуті та налаковані нігті, золотоблискучий (мабуть, недешевий) годинник, ледь помітна зверхня посмішка в кутиках губ: усі деталі свідчили про намагання заявити свій високий статус.

Після владнання формальностей з прізвищем-ім’ям-по батькові, я не став довго запрягати:

– Насамперед попереджу, що все сказане вами буде зафіксовано в протоколі і може бути використане проти вас. Ну що, Протагоністе? Зізнавайтеся! За що ви вбили Невдаху?

Самовдоволеним виразом обличчя підозрюваного на мить майнула тінь розгубленості, після чого він знов почав зображати олімпійський спокій.
– А, це ваші примітивні поліційні штучки. Ви ж бачили хто я? Протагоніст! Чи може ви не знаєте, що цей термін означає.

– Може і не знаємо.

– Протагоніст – це позитивний герой. Я не можу бути вбивцею за визначенням.

– З точки зору правосуддя – це не підстава вважати вас невинним.

– Ну добре, доведіть що це я. Які у вас докази?

– Не хвилюйтеся, будуть вам і докази і покази. Дев’ятеро ваших колег по нещастю зараз сидять у своїх кімнатах та старанно пишуть. І подивлюся я, куди подінеться ваша самовпевненість, якщо вони вкажуть на вас.

– Це буде наклеп! Чому мені всі постійно заздрять, чому ці тварюки щораз намагаються нашкодити протагоністу. Я того Невдаху не бачив 20 років до сьогоднішнього дня. І взагалі не мав жодного уявлення чим він займається. В мене немає мотиву!

– Я бачу, ви починаєте розуміти складність свого становища. То ж у ваших інтересах максимально сприяти слідству. Відмінників ніхто не любить. Розказуйте, що вам відомо про Невдаху. Ви кажете, що не бачилися 20 років, а хто з підозрюваних бачився з ним? – я «завівся» і хотів продовжити потік своїх питань, але дільничний ледь помітно штовхнув мій лікоть. Ми перезирнулися і в його виразі обличчя я прочитав: «Не поспішай!»

– Чесно, я не знаю, чим він займався весь цей час. Може змінював сферу діяльності, як це властиво усім невдахам.

– Зачекайте, а де ви вчилися? Де у нас  дипломують провидиць, перевертнів, невидимців і далі за списком?

– Мабуть закінчили курси якогось із шарлатанів. Куди наші органи дивляться? Я б тих усіх астрологів-тарологів-психологів-сексологів швидко за шахрайство по 190-ій запакував! Не кажучи про відьом та ворожок усіляких! – не втримався колега.

–  Ми випускники Київської Політехніки.

– Серйозно? А як так вийшло, що вас так життя розкидало?

– Згадайте ситуацію в державі 20 років назад. Інженером, з усіх нас, тільки Невдаха залишився працювати. Інші змогли адаптуватися до реалій.

– Нетривіальні, слід сказати, адаптації.

– Невже ви вважаєте, що до Київського політеху  можуть вступити пересічні люди? Прості смертні?

– А ви в якому бізнесі працюєте? Протагоніст – це ж не професія.

– Я ресторатор.

– І що ж ви реставруєте?

– Не реставратор, а ресторатор. Володію мережею ресторанів.

– Зрозуміло.

– Коли трапилося вбивство, де ви перебували?

– За столом, як і всі…

– Тобто, ви стверджуєте, що в той момент ніхто не виходив покурити, в туалет чи тому щось на те схоже?

– Так, і господар з господаркою, цього, з дозволу сказати, закладу – теж якраз заносили свіжу страву.

– Невдаха встиг її скуштувати?

– Не думаю. Страву не встигли донести до того кінця столу, де сидів Невдаха.

– А ви її їли?

– Ні, вже не до того було.

– А що ви думаєте про можливість помилкового вбивства? – вставив свої п’ять копійок дільничний. – Чи відомо вам про неприязнь між іншими присутніми? Можливо, метою вбивці була інша людина?

– Щодо ворогування мені важко сказати. Хіба що провидиця з вампіркою конфліктують ще зі студентських часів. Але щоб вбивати одна одну? Та й зважте: не так то й легко застати зненацька провидицю. А вампірку вбити не так просто.

– Розкажіть як це сталося? Що ви бачили?

– Якраз була черга Невдахи виголошувати тост. Він встав, підняв шкалик та почав щось говорити. Що саме – не можу сказати. Я не прислуховувався, а Невдаха ніколи не відрізнявся ораторськими здібностями. Закінчив він стандартним: сам п’ю і вас запрошую. Випив, схопився за горло, захрипів та упав. Ось і все.

– А що він пив?

– Не впевнений, але здається – віскі.

– А хто сидів поряд з Невдахою?

– Якщо не помиляюся, то це якраз Вампірка та Перевертень.

– Що можете сказати про Перевертня? Може це його рук справа?

– Особливою хитрістю чи інтелектом Перевертень, між нами кажучи, ніколи не відзначався. Але отруювати людину, яка сидить поруч це занадто примітивно навіть для нього.

– Зрозуміло.

– Що ж, пропоную зробити паузу, дати Протагоністу можливість сформулювати все що він нам сказав, а може ще щось цікаве і на додаток згадає – на папері.

– Хто наступний? – запитав дільничний.

– Давай за порядком – Провидицю.

Дільничний та Протагоніст зникли за дверима.

Провидиця

виявилася миловидною жіночкою, як і годиться представницям її сфери бізнесу, щедро обвішаною коралями, сережками, браслетами та перстенями. До того ж шия та руки її були густо вкриті татуюваннями, в носі бовталися два кільця, губи та щоки густо проколені якимись булавками. Чесно кажучи, в мене не було особливого досвіду спілкуванням з такими особами. Максимум, що пригадується – то циганки. Та й то, більше шеф з ними воював, я тільки споглядав.

Рутинні формальності владнано. Можна братися за головне:

– Провидице, зізнавайтеся! За що ви вбили Невдаху?

Але замість очікуваної бурхливої протестної реакції підозрювана тільки закотила очі до стелі та повільно-важко зітхнула. Мабуть, це мало означати, навіщо «згори» її послано зустріч з такими ідіотами?

– Я його не вбивала. Відверто кажучи, взагалі не можу уявити, кому він міг аж настільки заважати.

–  Але ж хтось його вбив?

– Хтось убив…

– А по роду своєї діяльності ви ж мали б передбачити це вбивство. Мали б попередити загиблого. Попередити поліцію.

– З як, ви кажете, «родом моєї діяльності» не все так просто.

– О,  я ж казав: ці всі провидиці всього лише шахраї! – пожвавився дільничний.

– Поясніть нам, будь ласка: чому не так просто?

– Я не знаю дати та навіть не впевнена у рокові народження Невдахи. Можу сказати тільки про загальну ситуацію. Останніми днями спостерігається квадратура транзитного Сатурну до Плутона. Сатурн символізує страждання. Але не вбивство. Також відбувається наближення Юпітера до Землі. І воно збігається з протистоянням – розташуванням планети, коли вона знаходиться прямо проти Сонця якщо дивитися з Землі. Воно відбувається кожні 13 місяців, але ще рідше стається протистояння і зближення з Землею в один і той самий час. Юпітер буде на відстані 590 мільйонів кілометрів від нашої планети. А в найдальшій точці він на відстані 960 мільйонів кілометрів від землі. Юпітер буде одним з найяскравіших об’єктів на небі.

– Досить, досить! – запротестував я, відчувши перевантаження мозку науковою і наукоподібною інформацією. – Наведіть ці всі астрологічні викладки у ваших письмових показах. Наші фахівці їх вивчать та зроблять висновки. Скажіть у двох словах, у вас є якісь міркування: хто вбив Невдаху? Не вірю що така висококваліфікована провидиця як ви не використала ці години для оцінки ситуації.

– Навіть не знаю, що вам сказати. З побудованої зоряної карти виходить, що Невдаху не вбивали.

– Тобто, це самогубство?

– Ні, не самогубство. Давайте я скажу так: не вбивали поки що.

– Тобто, він живий?

– І цього я теж не можу стверджувати.

– Не вбивство, не самогубство… Нещасний випадок? Нагла смерть? – спробував полічити всі варіанти дільничний.

– Не знаю я, не знаю. Зоряна суперпозиція суперечлива.

– Скажіть, а ви були в інтимних відносинах з убитим?

– Тут влучне слово була. Але давно-предавно! В студентські роки. Славні були часи!  Тоді ще в Києві був секс! І взагалі, а студентські оргії рахуються? – пожвавилася Провидиця.

– Рахуються! – підтвердив я.

– А що зараз в Києві сексу нема? – поцікавився дільничний.

– Ой ви гарні-дорогесенькі мої, в Києві давно-давнісінько немає сексу. Тільки на периферії залишилися окремі невинищені Олекси Довбуші. Соцмережі сформували покоління самозакоханих п**доболів. Які вміють масно виглядати, масно балакати та цікавляться тільки собою. Ви ж Протагоніста бачили?! Це типаж! Це ж Кен!

– Який ще Кен? – не втямив дільничний.

– Партнер Барбі – Кен, – пояснив я. – Лялька.

– Саме лялька. З ним спати – це як спати з роботом. І взагалі українці погані коханці.

– Ну не всі! – не погодився дільничний. – Самі ж казали про Довбуша.

– Тих довбушів відмивати-вибривати тиждень треба перед тим як до ліжка вкласти. Та й взагалі, здається ми відхилилися від теми. Ще питання у вас є?

Ми з дільничним перезирнулися.

– Ну якщо нема, то я піду до свого номера. Спробую розібратися з астрологічною невизначеністю.

– Гаразд. Дільничний вас проведе.

Поки колега відводив Провидицю, я набрав судмедексперта:

– Як справи? Є щось важливе?

Той відповів якоюсь банальщиною.

– Слухай, що попрошу. Глянь ще раз на труп. Він справді мертвий. Бо є думка, що це може бути якась кома. Не вбивство, а розіграш…

– Гаразд, зараз віддзвоню.

До кімнати зазирнув дільничний:

– Давати наступного чи перекур?

– Перекур. Почекаємо дзвінка судмеда.

– Тільки двох допитали, а вже мізки закипають, – констатував дільничний відкриваючи кватирку та запалюючи цигарку.

– Угу, – погодився я.

– Оце наговорила. І вимиті їй не гожі і немиті не влаштовують, – продовжив він випустивши в нічну темряву струмінь диму. – Невдаха і не мертвий і не живий… Як тих жінок зрозуміти?

– Якось доведеться, – відповів я і в цей момент подзвонив судмед.

– Все норм. Покійник коченіє як йому і належить, – доповів той.

– Зрозуміло. Продовжуємо роботу! – звернувся я до обох колег. – Додимлюй і веди наступного, – це вже стосувалося тільки дільничного.

Перевертень

на вигляд нічим не виправдовував свого грізного прізвиська. Лисуватий, круглолиций, невисокого зросту та з добрячим черевцем. Може це зовсім не той перевертень з голлівудських жахів та народних казок? Може це якийсь перевертень у погонах. Справді, якби йому фуражку, форму та жезл: вилитий персонаж з колишньої дорожньо-патрульної служби. Якщо з Провидицею розібралися, то й з Перевертнем дамо собі раду. Поки я це роздумував, дільничний  встиг поставити формальні питання, після чого я задав своє:

– Розкажіть нам, шановний, за що ви вбили Невдаху? Щиросердне зізнання пом’якшує провину і буде враховано судом.

– Я його не вбивав.

– Факти вперта річ і вони проти вас.

– Які факти?

– Ви ж сиділи біля нього і мали можливість підсипати.

– Це ніякий не факт. «Мав можливість підсипати» не означає «підсипав». Де ви бачили перевертня, який би підсипав комусь ціаністий калій. От якби Невдаху знайшли пошматованим чи обгризеним, тоді б могли мене підозрювати.

– Звідки вам відомо про ціаністий калій?

– З підручника хімії.

– Відповідайте по суті!

– Можливо, не ціаністий калій. Можливо, якийсь інший ціанід. Там так мигдалем густо пахло, що я навіть у людській  подобі занюхав.

– Ви так бравуєте тим, що є Перевертнем ніби це правда, – почав провокувати дільничний.

– Не радив би вам у цьому наочно пересвідчитися.

– А я не радив би вам нас залякувати.

– Я не залякую, я попереджаю.

–  А якщо ми попросимо вас продемонструвати свої надможливості?

– Тоді пропоную вам відкрити вікно та стати на підвіконя. Це збільшить шанси одного з вас залишитися живим.

– І табельна зброя не допоможе?

– Пістолетики? – посміхнувся Перевертень.

– Під вікнами наряд з автоматиками, – проінформував я.

– Автоматики – не пістолетики, – засумував підозрюваний.

– З вікном не вийде. Тут грати.

– Пропоную іншу схему, – не здався дільничний. – Ми станемо на виході і у випадку небезпеки просто зачинимо двері. І відчинимо, коли ви вернетеся в людський вигляд.

– Може давай не будемо хернею займатися? – запитав я дільничного.

– Ні хочу, цих клоунів на чисту воду вивести. Вже бачили провидицю яка якусь хрінь городить. Тепер перевертень, який на «слабо» бере. В разі чого, супротив при затриманні оформимо. Скажемо, що розкололи його, а він втекти пробував.

– Я в такі ігри не граю, – заперечив перевертень.

– То зізнавайся, що блефуєш.

– Як ви мені набридли. Відійдіть до дверей, пошукайте чим їх ззовні підперти. Але мені потрібні гарантії, що мене в мене не стрілятимуть, якщо я не залишатимусь у цій кімнаті.

– Домовилися, – погодився дільничний.

Ми підійшли до дверей, дільничий вийшов у коридор шукати щось важке для підпирання. Перевертень почав неспішно роздягатися.

– Що ви робите? – запитав я, а сам подумав: «А що ми робимо? На що витрачаємо час? Більше не йтиму на поводі ». Але якийсь другий внутрішній я заперечив: «Та годі, коли ще побачиш як перевертень перевтілюється? А не перевтілиться – значить брехня ті всі історії про них.

– Роздягаюся.

– Навіщо?

– Якщо не роздягнуся, то одяг порветься. Що потім одягну?

– Ну, гаразд. Тільки поспішіть. У нас ще гора роботи.

З коридору донісся характерний скрип: щось важке тягнули по підлозі, а за кілька секунд до кімнати зайшов трохи захеканий дільничний:

– Ми готові.

Перевертень теж закінчив стриптиз і стояв навпроти нас в чому мати народила.

– Відійдіть з кімнати, бо не встигнете втекти.

Ми послухалися.

– Може передумаєте? – запропонував голий черевань.

– Що даєш все-таки «задню»?

– Тільки не кажіть потім, що я не попереджав.

Підозрюваний оперся руками на стіл і задер голову до стелі. Спочатку нічого не відбувалося. Але за кілька секунд шкіра почала обростати шерстю, руки перетворилися в лапи, людське лице сплющилося, щелепи витягнулися. Та що я буду вам розказувати, ви самі неодноразово бачили таку сцену в жахастиках. Не встигли ми кліпнути оком (звісно, що встигли – це для красного слівця я так), а перед нами вже стояла вовкоподібна тварюка з усіма належними інгредієнтами: вискаленими іклами, краплинами слини і гарчанням.

– Стрибатиме, закриваємо! – закричав дільничний. Самого стрибка я не роздивився. Дільничний закрив перед моїм носом двері, я засунув стержень у паз і ми вперлися плечима. Удар від тіла перевертня конструкція підсилена нами витримала. «Добре що ми в горах і двері тут не картонно-пластикові, а міцні, дерев’яні. І замок з засувом, під старовину, а не китайський.

Скориставшись паузою після першого стрибка, дільничний підтягнув невідомо звідки роздобуту шафку. Вибачайте, роялю не знайшлося.

Опершись на шафку ми перезирнулися.

– І треба було цього? – запитав я, стараючись говорити спокійно, хоча голос по зрадницьки тремтів. Адреналін зашкалював.

– Дай Боже, щоб усе обійшлося! – ухилився від відповіді дільничний.

В цей момент щось важке знову гупнуло в двері, після чого ми почули гарчання та шкрябання.

– Двері витримають, чи покликати когось з хлопців хай стережуть.

– Почекаємо, кілька хвилин, прослідкуємо. Сподіваюся – двері витримають. Навіщо нам зайві свідки.

– І зайві трупи, – додав я.

Ми ще трохи постояли, послухали шкрябання та гарчання в перервах між грюкотом від кількох стрибків. Двері трималися. Дільничний встиг перекурити.

– Що ж, продовжимо? – запропонував допитливий колега. – Тепер доведеться допитувати в номерах.

– Хто в нас наступний?

– Травник.

– А ціаністий калій з трави можна отримати?

– Наскільки мені пригадується – ні, – напружив я звивини у черепку.

– А шкода, – розчарувався дільничний.

Травник

виявився звичайнісіньким дідусем років семи десяти на вигляд. Довге біле волосся зібране в пучок. Біла «козляча» борідка. Білі брови. Як він міг бути одногрупником решті підозрюваних?

Допит почали з формальних питань, після чого я запитав своє

– Щиросердне зізнання пом’якшує вирок і буде враховано на суді. Розкажіть нам шановний, за що ви вбили Невдаху?

Травник, мабуть, не очікував такого різкого переходу і нічого не відповідав. «Або він дуже хороший актор або він не вбивця»,  – подумалось мені.

– Сміливіше-сміливіше! Зізнавайтеся! Це

– Я його не вбивав. Я зцілюю людей, а не отруюю.

– Може ви хотіли пожартувати, переплутали дозування.

– Або не очікували бурхливої алергічної реакції,  – запропонував версію дільничний.

– Я … його … не …убивав! – виголосив Травник, роблячи паузи між словами. Мабуть, сподівався, що так нам буде зрозуміліше.

– Гаразд, о’кей! – змінив платівку я. – Можливо, ви бачили, хто підсипав отруту в стакан померлого? Може маєте якісь ідеї, хто б міг його вбити.

– Не бачив я нічого такого. А хто б міг його вбити? Та кому він був потрібен? У кожного свій бізнес, і наскільки мені відомо, Невдаха ні з ким не мав справ.

– А чим він займався?

– Мені точно невідомо.

– Хоча б приблизно.

– Приблизно – це медичний бізнес. – До мене доходили чутки, що він брався за різні стартами, але всі вони були невдалі. Та все це було дуже давно, чим він займався останнім часом я не знаю.

– Скажіть, а ви по яких травах спеціалізуєтеся? Часом не по тих, котрі зараз намагаються легалізувати? – знову почав свою провокативну лінію дільничний. Але цього разу я його зупинив. Досить з  мене Перевертня.

– Можете не відповідати. Це справи не стосується.

– Травництво – це древня наука. – Щоб ви знали, пучки цілющих трав знайдено у похованнях неандертальців. За життя нещасний страждав від ниркових хвороб. Пив чаї з шавлії та ромашки. Йому легшало. А коли йому проламали череп, родичі поклали йому в могилу букети квітів цілющих  трав.

– Щоб закінчив курс лікування на тому світі, – продовжив думку дільничний.

– Саме так.

– Годі, – якщо не маєте що сказати по суті справи, то ми йдемо далі, – не стерпів я.

– На жаль, не маю.

– В мене є версія! – поділився дорогою до кімнати Невидимця.

– Вони всі в змові. Їх треба усіх пакувати і на Франківськ. А краще – на Київ.

– Ти ж бачиш, з ким ми маємо справу? Це ж українські «месники»! Вони не просто так зібралися тут. Обговорювали якийсь таємний проєкт. Невдаха відмовився і його прибрали.

– Гаразд, а в протагоніста який суперскіл?

– Що?

– Яке суперуміння?

– Ну не знаю, можливо він втаїв від нас. Протагоніст – це їхня балакаюча голова. Їх Арестович.

– Чому ж тоді вбивали на очах господаря колиби та його дружини?

– Значить вони теж до складу злочинного угрупування входять.

– Така собі версія.

– Маєш кращу?

– Ні, в мене сова на глобус поки не натягується.

Невидимець

виявився видимим. І це мене втішило. Якось приємніше вести допит, коли бачиш кого допитуєш.

Після протокольних формальностей я запитав своє традиційне:

– Щиросердне зізнання пом’якшує кару і буде враховано на суді. Розкажіть нам шановний, за що ви вбили Невдаху?

–  Не вбивав я його. Навіщо мені його вбивати?

– Навіщо? – перепитав машинально я, а сам почав думати, що і справді: якщо б я був невидимцем, то міг би вбити Невдаху набагато прозаїчнішим способом. Цеглиною наприклад. Скинути з висоти на голову. Або й взагалі – підкрастися непомітно з тою ж цеглиною.

– Так ото ж, в мене немає ніякого зацікавлення в його смерті.

– А в кого є? – так само машинально перепитав я. А сам думав: «І тут на вбивцю не схоже. Як і з попередніми підозрюваними. Надто театрально все підлаштовано. Надто пафосно. Невже самогубство? Що там нас учили про дозування ціаністого калію? Нейтралізується алкоголем?  Розпадається на повітрі? Смертельна доза залежить від того сита жертва чи ні?»

– Звідки мені знати? Я його 20 років не бачив і не слідкував за його кар’єрою.

– В тебе питань нема? – звернувся я до дільничного натякаючи, що не слід марно витрачати час і треба йти далі. Але в колеги питання були:

– А чому вас називають невидимцем? Ми ж вас прекрасно бачимо.

– Це спеціальний спрей.

– А очі?

– Лінзи.

– А ви можете хоча б частково той спрей змити або стерти?

– Звісно, можу – підтвердив невидимець. Він підійшов до своєї валізи, дістав звідти якийсь флакон та змочив рідиною з нього хусточку. Мазок за мазком і на обличчі підозрюваного почали з’являтися смуги прозорої порожнечі. Видовище виявилося досить моторошним і я відвернувся. Дільничний натомість пильно спостерігав. Настільки пильно, що забув закрити рота.

– Йдемо далі, – звернувся я до дільничного. – Досить цих цікавих дослідів. Дякуємо вам за допомогу слідству. До побачення! – останні фрази адресувалися підозрюваному.

– До побачення, – відповів Невидимець.

Ми з дільничним вийшли в коридор.

– Невже це він? – невірно розтлумачив мій поспіх колега.

– Ні.

Той кого не кличуть

одразу виявився не  схожим на нормальну людину. Одягнутий чи то в чорний халат, чи то в чорний балахон з накинутим на голову капюшоном. Неприродно бліде худюще лице заховане за завісою якогось сірого туману. Невідомим чином, але він, здавалося, випромінював страх. Добре що дільничний поряд. Залишатися з таким страшидлом наодинці в кімнаті зовсім не хотілося.

Знову формальна частина, знову моє таранне:

– Щиросердне зізнання пом’якшує кару і буде враховано на суді. Розкажіть нам шановний, за що ви вбили Невдаху?

– Я його не вбивав. Я не встиг.

Ми з дільничним перезирнулися.

– А хто вбив?

– Не знаю, я прочитав думки усіх присутніх. Це не вони.

– Або вони приховали свої справжні думки від прочитання, – пояснив колега.

– Малоймовірно. Від мене важко щось приховати.

– Чому ви такі самовпевнені?

– Тому, що я сильніший усіх своїх  одногрупників навіть разом узятих. За великим рахунком, в порівнянні зі мною всі вони «невдахи».

– Ви кажете, що не встигли. А чому чи за що ви хотіли вбити Невдаху? – я спробував повернути допит в конструктивне русло.

– Я прочитав його думки. Він планував змінити світ. Ця зустріч мала стати його тріумфом.

– Яким чином він хотів змінити світ?

– Стати безсмертним.

– І за це ви б його вбили?

– Людство не готове до цієї технології. Вічні диктатори,  безсмертні мільярдери – це докорінно змінить цивілізацію. Не в кращий бік.

Запанувала незручна пауза. Ми «переварювали» отриману інформацію.

– А чому вас називають Той кого не кличуть? – взявся за своє дільничний.

– Тому що зі мною краще не зустрічатися. Маю звичку робити людям неприємності. Можна сказати: отримую задоволення від знущань.

– Чому ви це робите? – запитав я і зрозумів, що годі придумати тупіше питання.

– Важко сказати. Погане виховання, дитячі комплекси. Але найвірогідніше, тому що це просто весело.

Раптом я зрозумів, що мої руки та ноги перестають мене слухатися. Вірніше – починають слухатися не мене. З дільничним теж коїться незрозуміле. Ми виходимо в цент кімнати і починаємо танцювати. Чи то гопак, чи то брейк-денс. Я взагалі в тих танцях не тямлю нічого. Танцюємо ми з неймовірною синхронністю. Як ляльки, котрими керує один ляльковод. І що найгірше, нічого вдіяти з цим неможливо. Щось викрикнути протестне ніяк не виходить. Бачу жах в очах дільничного. Від незвички починають боліти ноги, по спині стікає цівка поту. Серце, здається, ось-ось вискочить з грудей. І від страху і від навантаження.

– Досить! Досить! – кричу подумки.

Врешті, маніяку набридає і ми знесилено падаємо на підлогу.

– Я тобі зараз покажу, – дільничний намагається встати в напрямку підозрюваного і водночас дістати пістолет. Але його неприродним чином розвертає і він щосили б’ється  головою до стіни. Невідома сила ще раз розвертає його і він сповзає по стіні уже лицем до нас після чого залишається сидіти в ауті.

– Який милий танець! Оце порадували! Багата наша земля талантами! – розсміявся Той кого не кличуть.

– Танці танцями, але головою до стіни – це вже зайве.

– Як і стрибок з пістолетом на мене.

– Він не стрибав.

– Бо я його випередив.

«От цього б за вбивство заарештувати! Зробили б добру справу. Але йому, щоб когось вбити, ціаністий калій підсипати не потрібно. Схоже, він і без отрути будь-кого може знешкодити».

– Саме так! – підтвердив Той кого не кличуть. – Я і без отрути будь-кого можу знешкодити.

В цей час дільничний почав подавати  ознаки життя. Чи то самостійно чи то волею Того він звівся на ноги.

Ми вийшли в коридор.

– Жорстоко він з нами! – поскаржився дільничний.

– Угу! – погодився я.

– Хто наступний? Вампірка?

– Ні, збирай усіх в банкетному залі. Справа розкрита.

– Той кого не кличуть?

– Ні.

– А хто?

– За хвилину дізнаєшся.

Фінал

Не зважаючи на пізню годину ніхто не спав і загального збору довго чекати не довелося. Перевертень повернувся до людської подоби і теж прийшов.

Оцінивши, що вже всі на місці, я розпочав:

– Ще раз доброго вечора усім. Не буду довго вас затримувати. Шановні, прийміть вибачення за незручності. Хочу всім подякувати за допомогу слідству. Завдяки вам вдалося встановити істину.

– То хто ж вбив Невдаху? – не втрималася Провидиця.

– Ніхто, це було самогубство, – пояснив я. – Таким чином він хотів дошкулити вам.

В цей момент двері відкрилися і до кімнати вбіг Невдаха.

– Допоможіть вашому співробітнику, він знепритомнів! – закричав він мені.

– Води! Води йому! – найшвидше зорієнтувалася дружина господаря, схопила пляшку і вибігла з кімнати. За нею вибігли також господар та дільничний.

Решта присутніх шоковано дивилися на Невдаху. Не витримала Провидиця. Як мішок з картоплею вона звалилася з крісла додолу. Вампірка, Протагоніст та Травник кинулися їй допомагати.

– Нашатир, дайте нашатир! – закричав останній невідомо кому.

Але все обійшлося і за хвилю і Провидиця і судмедексперт прийшли до тями. Всі знову зібралися в банкетній залі.

– Невдахо, поясність що відбувається звернувся я до воскреслого.

– І поясню! Але спочатку затямте всі, я відтепер я не невдаха, звіть мене Перший Безсмертний! Мої багаторічні дослідження та експерименти нарешті дали результат! Вдався технологічний прорив! Тепер кисень до мого мозку носять не еритроцити, а нанороботи. Це робить мене практично безсмертним. Не тільки це, а ще кілька технологій, про які ви й так нічого не зрозумієте. Так, дорогі одногрупники! Ви покликали мене, щоб, як завжди, познущатися-посміятися з Невдахи! Ось, які суперлюди ми і ось який нездара ти! А тепер Перший Безсмертний сміється з вас.

І він почав сміятися. Всі мовчки спостерігали, а він зловтішно реготав. Реготав і реготав. Не міг зупинитися. Далі Невдаха впав на підлогу і почав реготати катаючись по ній. Стало зрозуміло, що щось відбувається не те (так, ніби до цього відбувалося «те»). Врешті регіт спинився, він почав хрипіти. З роту пішла піна. Обличчя, ні – вся голова та шия, почали вкриватися пухирями, так ніби він закипав усередині, а бульбашки не мали куди подітися. Потім, кілька разів здригнувшись в конвульсіях він завмер. Чомусь ніхто не кинувся надавати допомогу. Я краєм ока старався спостерігати за Тим кого не кличуть. Він нічим не виказував, що якось впливає на ситуацію. Все той же байдужий вираз обличчя. Я спробував повернути голову, щоб краще роздивитися, але… Але не зміг.

– Таки помер наш Невдаха, – зітхнула Провидиця.