7 Листопада, 2022

Погляд Сокола

Ілля застрибнув на заднє сидіння джипа і зайняв своє звичне місце — посередині. Вже за мить його з обох боків затиснули Сокіл із Гирею і синхронно хряснули дверцятами. Великий Бомба всівся спереду, біля Кажана, який уже завів двигун. Машина аж присіла.

– Рушай, позаду допаковуються! – крикнув Сокіл, озирнувшись. Кажан дав газу — і джип понісся, наче в Єгипті по барханах. Не розбираючи дороги, не оминаючи вирв. Принаймні так здавалося. Але хлопці знали — Кажан усе бачить. Оминає в темряві все, що лише можливо оминути. Не розгубить дорогою коліс. Довезе побратимів. А за ним доїде й інша автівка із такою ж п’ятіркою щасливців, які знову навели шороху в русні і вибралися без втрат.

Позаду гупнуло і спалахнуло.

– Штундо, дзвони начальству, інакше нам кришка! – вигукнув Сокіл, знову озирнувшись. – Там Вуйка ледве не цейво…

Що ледве не сталося із задньою автівкою, він так і не доказав, бо за мить Вуйко їх наздогнав і порівнявся, наче думав обігнати. І в ту ж мить позаду бахнуло так, що джип аж підкинуло.

– Вниз! – скомандував Кажан і дав повний газ. Але сам не пригнувся. Уламки заднього скла посипалися на плечі. Бомба попереду голосно вилаявся.

Ілля, якого у підрозділі відразу охрестили Штундою, тихо зашепотів слова дев’яностого псалма. Авжеж, тут, на передку, він прожив кожне його слово. Бо інколи, здавалося, ще мить, іще на метр ближче до машини, іще кілька сантиметрів до вуха — і все. Але дивом виходив живим, як і його побратими.

Позаду пролунав іще один вибух, а потім тиша стала такою дзвінкою, аж засвербіло у вухах.

– Хух, – випростався Бомба.

– Пронесло, – констатував Кажан, збавляючи хід. Вуйко трішки знизив швидкість і знову поїхав позаду.

– Слава Богу! – видихнув Ілля.

– І руснявому довбокомандуванню! – докинув Гиря. – Вони раніше гатили без розбору, бо ж боєприпасів було, як гною! А зараз теж економлять…

– Ага, після того, як стільки в нас налишали, коли драпали, – озвався й Сокіл. – Надіюся, місцеві по льохах сидять, як їх просили. Спершу ж прилетіло їм…

– Слухай, Соколику, а що це було? Як ти того орка без жодного пострілу ухайдокав? – наче згадав Бомба. – Коли воно на тебе виповзло, я вже думав, зараз заверещить і всіх підійме.

– Треба вміти, – посміхнувся Олесь, якому з позивним не морочилися і нарекли за прізвищем.

– Так, колися!

– Я ж у меді вчився кілька років…

– На психіатра? Ну-ну! – гмикнув Гиря.

– Ну, до спеціалізації я ще не дійшов, але факультативно дечого набрався.

– Гіпноз?

– Угу.

– Навчиш? – серйозно запитав Кажан.

– Ні. Вміти і вміти навчити — це різні речі.

– От… обламав…

– У тебе свій дар, – усміхнувся Сокіл. – В Іллі свій. У Макса он і корито поїде — кивнув на Гирю. – А Віталь…

– А я просто Бомба! – розреготався останній, і то так, що решта підхопили.

* * *

Коли добралися, Скала вже майже протоптав у глинистому ґрунті траншею. Сьогодні командир відрядив групу в ніч, а не очолив її, як звик за роки на фронті. Після попереднього рейду він припадав на праву ногу, перемотану еластичним бинтом, та ігнорував усілякі намагання парамедика Шини вкласти його в ліжко. А тепер зустрічав хлопців радісним і водночас занепокоєним поглядом: чи всі живі?

Скала на війну повернувся із Польщі іще у 2014-му. На заробітках штукатурив і стелив плитку. Перед тим в Україні вчителював, але трьох дітей на платню педагога не підіймеш. А позивний до нього причепився саме з тих, шкільних часів, як і звичка сіяти добре, навіть там, де ще не зорано. І лаятися хлопців учив українською, і про вкрадені москалями слова, які українці перестали вважати своїми, пояснював так, що заслухаєшся. А коли Ілля, познайомившись із командиром, запитав: “А чому ж Скала, коли Скеля? Це ж російське…”, той насупив брови і важко зітхнув, але терпляче пояснив: “Іван Якович писав: “Лупайте сю скалу!” Як думаєш, чи принизився би такий поважний чоловік до того, щоби поцупити щось у запорєбрікових недомірків?”

Скеля стояв і дивився на покалічені машини і на бійців, які виходили з них, і на чолі розгладжувалася зморшка. А після того, як Кажан пожартував, що іще одна така вилазка — і вони модернізують джипи під кабріолети, командир нарешті усміхнувся.

– Добра робота, хлопці. Гайда грітися. Шеф уже чай запарив і бутерброди зробив. Підкріпіться — і відбій… якщо ці кури нескубані дадуть виспати до ранку.

Ілля узяв свої два бутера та чай, вдячно кивнувши, і обережно позадкував, щоби не облити гарячим нікого з побратимів. Став біля дерева і прихилився до стовбура, поволі сьорбаючи гарячий напій і відігріваючись. Після шалу гонитви завжди ставало зимно. І душі теж. Бо скільки не говори, навіть самому собі, що готовий до смерті, а щоразу вона лякає.

У бліндажі заховав бутерброди до пакетика, в якому раніше були горішки, що запакувала для бійців якась добра душа. Обережно поклав до наплічника поряд. Потім дістав зі свого рюкзака налобний ліхтар і добув із нагрудної кишені невелику чорну книгу. Ту, яку йому подарували ще в юності, але яку належно оцінив лише тут.

Та почитати не вдалося. Побратими заходили, тлумилися в потемках, вкладалися спати. Ілля і собі вимкнув ліхтаря та ліг. Але не спалося. І він чув усе: як чужий рюкзак винесли надвір, як поруч стишився побратим, який тут став його найближчим другом. І коли за Вуйковим сонним посвистом завів свого басовитого хропака Бомба, почувся рух. Ілля лежав непорушно, цілком ясно уявляючи собі, що ранок на позиції почнеться аж ніяк не з кави.

* * *

– Алло, тату, ти де?

– Та додому вертаємося. Ледве зробили. Далі вже не буде, чим ремонтувати, вже й тепер усетримається на соплях і чесному слові. Зате людям за дві доби хоч усі припаси не накрилися… зараз не той час, аби щось викидати. Надіюся, хоч трохи витримає…

– Слухай, тату, ти там бережися. Русня може бити в ті ж точки повторно.

– То що скажеш, нічого не робити? – по тому боці слухавки відчутно дратувалися. – Та й русня — як блискавка: двічі в одне місце не вціляє. Руки криві.

– Ага, першого разу ти теж так казав…

– Так, не наганяй паніку!

– Але ти все-таки не ігноруй тривогу. Якщо на об’єкті оголосять повторну — тікайте.

– А працювати хто буде? Пушкін? Тут тепер така сама війна! Ви ж не тікаєте, коли по вас шмаляють орки? От і ми не тікаємо! Так, все, не читай мені нотацій! Сам як?

– Та як як? То нижче нуля, то вище нуля, то сильно вище нуля, – кинув Олесь звичне таким само буденним тоном. Аби батько нічого не запідозрив. – Добре, тату. Бережися, добре?

– Добре-добре…

Чи то зв’язок урвався, чи то татів терпець. Він і сам не вказував нікому, як жити треба, і охочих давати непрохані поради відсилав у далеку мандрівку. Олесь перевів телефон у режим польоту, поклав на поличку і почав готуватися до купелі.

Клацнув замок. Оксана внесла відро з водою, над яким здіймалася пара. Залишила на табуреті біля ночов новеньке мило і на хвилю затрималася перед ним. Так, за півроку в армії м’яса на ньому приросло. Не культурист Гиря, але цілком собі.

– На тебе Ярикове підійти може… хоча він вищий був…

– Не біда, підкачаю трішки, – усміхнувся Олесь. І таки вихопилося. – А хто такий Ярик? Твій колишній?

– Мій брат, – дивилася просто в очі. – Він електромонтером працював. А коли прийшли ці… ну працювати ж однаково треба, для людей же, і наших теж… Одного дня вони поїхали лагодити обрив на лінії… і підірвалися на міні. Протитанковій. Від них із машиною майже нічого не лишилося.

Слів не було. Ступив крок до неї. Хотів пригорнути. Ухилилася.

– Ти ж не повернешся.

– Я дуже хочу повернутися, – зітхнув. – Але тут мене врятує лише диво.

– Не вірю в дива. І в людей не вірю. Он тобі майже повірила, а ти тікаєш… не тільки від мене. Нащо ж ішов воювати, як тепер тікаєш?

– Я просився у відпустку. Командир не пустив. Сказав, що нам до відпустки, як кирзаку до Камчатки. А там… а вдома мене дуже треба.

– Що трапилося?

– Я тобі потім розповім. Якщо зараз, ти скажеш, що мені в дурку пора…

– Але ж ти не повернешся.

– Якщо командир вчинить за Статутом, не повернуся. Принаймні зараз.

– А потім тим паче! Після тюрми…

– Оксано…

– Ні, не кажи нічого. Я і так тебе вивезу. Лісами, де мін нема. І військових… Бо ж заради чогось ти готовий за ґрати сісти. Значить, це важливо.

– Так, – прошепотів. – Дуже. Але і ти важлива. Ще дужче. Тому я не хочу, щоби в тебе бути клопоти через мене. Коли до тебе прийдуть, скажи їм, що я звабив тебе, а коли ти заснула, порився у шафі, поцупив братів одяг і накивав п’ятами.

– Але ти мене не зваблював, – у її зелених очах нарешті затанцювали веселі бісики.

– А це я залишаю на потім. Щоби точно повернутися.

* * *

– Хлопці, ми в дупі, – мовив Скала після того, як бійці обшукали всі околиці.

– Ми? Чи він? – Вуйко прикурив.

– Ми, – зітхнув командир. – Усі. Бо Сокіл утік, я чогось не побачив, хоча мав би. А ще, носом чую, хтось усе знав і поміг йому…

– А в нас дитячий садок чи бойовий підрозділ? – посміхнувся Вуйко, випустивши цівку диму. – Яка тепер у дупі різниця, чого він утік? Він нас усіх підставив. Вчинив військовий злочин. І має за це відповідати! А нас доукомплектують…

Скала й так був похмурий, а тепер дивився на опонента своїм особливим поглядом “зараз гримне”. Ілля напружився. Схоже було на те, що цього разу командира із заступником доведеться рознімати.

– Що ж ти тоді робиш тут, на передку? Такий прокурор пропадає! – таки стримався Скала. – Він — усе ще один із нас…

– Вже не один! – скочив на ноги Вуйко. – Бо в наступному бою його з нами не буде. Чи тебе совість мучить, що він не викляньчив у тебе персональну відпустку?

Скала примружив очі. Іллі пригадалися всі спроби Олеся поговорити з командиром. Той спочатку віджартовувався, співав “Додому я просилася…”, а потім статутно гримнув, поклавши край походам прохача.

– Що не розпитав, – відказав той. – Він усе завів своєї “кров з носа”, “питання життя і смерті”… А десь так воно і є, раз він тюрми не побоявся…

Бійці притихли. Ілля переводив погляд з одного на іншого — і бачив, як ті, хто ще хвилину тому тягнув за Вуйком, замислилися. За місяці на фронті кожен із них дізнався, що таке відчай. Але годі було уявити собі такий, щоби в його пориві спаскудити собі решту життя.

– Так, хлопці, – ляснув себе по коліну Скала, – згадуйте. Про що розповідав. Про що любив змовчати?

– На днях у його колишньої весілля, – кинув Кажан. – Букет в інтернеті вибирав, замовляв. Просив віршика на привітання скласти. Дивний на всю голову…

– Весілля? Колишньої? – гмикнув командир.

– Та нам теж дивно, – розвів руками Бомба. – Він же мед через неї кинув і поїхав на заробітки. Цяця хотіла свою квартиру з ремонтом, а не винаймати. Він поки вивчився би і на роботу влаштувався, то треба ще башляти і башляти, а відбивати почнеш не зразу, та й що з дурників візьмеш? Поїхав до Польщі. Два роки там проішачив. В кінці лютого вертається, а тут сюрприз: у нього роги, а в неї пузо…

– Он воно як!.. – протягнув командир.

– А ніц му ся не стало. Такі довго не побиваються, – докинув Вуйко.

– Та не кажіть, щось його таки гризе, – озвався зазвичай мовчазний Шеф. – Останні два тижні він усе з кимось сварився по телефону…

– Про що? – насторожився Скала.

– Та… хтось там у нього повітряні тривоги ігнорує – то до зубів сварилися… А ще уві сні часом стогнав, часом зубами скреготав.

– Що ж я проморгав?.. – замислився командир. – Так, а хто з ним в увал останній раз ходив?

– Ну я, – кинув Гиря. – Але ми до села добралися — і розійшлися. Я до школи пішов — у них там форму випрати і посушити можна. А він — до дівки.

– Що за одна?

– Її в селі Монашкою прозвали, – гиготнув Гиря. – От не допру, що йому був за інтерес до такої…

– Так, треба буде побалакати з тою Монашкою.

– І коли ти збираєшся це робити? – глузливо цикнув Вуйко.

Коли в командира зашипіла рація, Іллі подумалося, що всім буде не до Сокола. Принаймні тимчасово. А коли пролунав перший вибух, усі кинулися у бліндаж.

* * *

Драбина вела в небо, але до неба було вже ближче, ніж до землі. Над головою — пошматоване залізне плетиво. Там, унизу, кипить інша робота — там, де щойно загасили вогонь, мурашками сновигають люди, які нічого не боїться. Сюди ж пішли ті, хто не боїться нічого і ще висоти.

Сонце тяжіє до виднокраю. Йому можна. Їм — ні. Інакше всім цієї ночі буде темно і зимно. Все місто мов на долоні. Але розглядатися не час. Загаєшся на мить — і каска не врятує. Та й сонце сяде надто швидко.

Утретє виє сирена. Але місто живе, машини їздять. Цікаво, чи хоча б чверть мешканців сховалися після того, як уранці прилетіло?

І раптом — звук. Ледве вловимий на тлі хору сирен. Але відгукується в нутрі, змушуючи душу згорнутися щільним клубком. Вона першою розуміє, що це, але їй нікуди сховатися.

– Всі до машин! – крикнув він, хоч і знав — поки вимовляє слова, поки люди внизу їх чують, поки усе збагнуть, що дається, вона буде тут…

… Олесь стрепенувся і нарешті зрозумів, де він. Перед очима танцювала дорога, а незрозуміла сила тягнула його до лобового скла. Але ремінь таки стримав.

– Ти що, дебіл? – гаркнув водій. – Чо репетуєш, ніби чорта побачив? Я ледь кермо не впустив! І гальмував як дурний, а фура ж навантажена!

Ошелешений і злий далекобійник косував на нього гнівним поглядом.

– Вибачте, – знітився Олесь. – Кошмар наснився.

– То тебе спочатку лікувати треба, а потім до людей випускати!

Олесь дістав із кишені смартфон та увімкнув мобільний інтернет. Його знову спитало, чи справді хоче частково відключити режим польоту. На мапі ниточка, по якій він повільно просувався, вела до великого клубка, де сплелися багато шляхів. Навіть не зменшував масштаб, щоби прочитати очевидне — Київ.

– На найближчій зупинці станьте, будь ласка. Я там вийду.

– Та слухай, – примирливо почав далекобійник, – чого ти? Розумію ж, воював… Тобі ж до міста треба? Ну, і я туди. Тільки на правий берег не їду…

– Ні, я таки на зупинці вийду.

Витягнув і поклав на сидіння поміж собою та водієм двохсотку.

– Забери, – кинув той. – З військових не беру. У відпустку їдеш?

– Та щось таке.

– Надовго?

– Як пощастить.

Усміхнувся. Подумалося, що якби сказав правду, то дядько би ще раз кермо загубив. А так нехай їде собі і думає, що добру справу зробив.

На зупинці було повно дачників. І в кожного в руках щось було. Чи торба, з якої виглядала морквина або хвостик буряка, чи лопата й сапа, зв’язані докупи і замотані так, щоби нікого не поранити. Олесь став у гурті. Недурно ж вони всі тут зібралися. Он і чоловік у військовій формі з туго напакованим рюкзаком, у якому рельєф видавав картоплю.

Коли підійшов автобус, боротьба почалася мало не на виживання. Проте дачники таки пропустили вперед військового.

– Сідайте, у вас рюкзак важкий, – солодко проспівала бабця із задніх рядів.

Але Олеся, який був десь у середині черги, вона відіпхала важкою торбою, яку тримала на плечі.

– Старших уперед треба пропускати!

Той зітхнув і примружився. А нехай. Йому аби блокпост проїхати. У столиці він однаково пересяде на маршрутку.

* * *

До села Скала добрався лише ближче до вечора. Спершу таки поїхав на блокпост, хоча і здогадувався, що там Сокола не бачили. Не видав, що боєць утік, удавши, наче вони розминулися.

Дорогу до хати Монашки Оксани добрі люди вказали охоче. До невеликої садиби із городом упритул підступав ліс. Командир зауважив нові щити на вибитих вікнах, от лише не збагнув, від чого шибки могли повилітати. У сусідів цілі. А дівчина стояла біля криниці спиною до військового і крутила корбу.

– Здорова будь, господине!

Вона рвучко озирнулася, але побачивши чоловіка у пікселі, наче заспокоїлася.

– І вам доброго здоров’я.

– Чи даси напитися?

– Будь ласка.

Поставила відро на цямринні та метнулася до хати. Винесла білу квартинку в квіточки і подала йому.

Вода була така холодна, аж зуби ломило, але Скала, звиклий до такого з дитинства, лише задоволено примружився. Повернувся до машини і взяв на сидінні торбинку з цукерками.

– Давно не пив такої солодкої води. Нехай і тобі солодко буде.

Взяла та усміхнулася.

– А кого ви шукаєте? В мій глухий кут тільки орки й дійшли, із наших були лише сапери.

– Бійця нашого, Олеся Сокола. Знаю, що він до тебе навідувався…

– Так, але… – опустила погляд.

– Що “але”?

– Більше його тут не буде.

– Чого то? Посварилися?

– Він цієї ночі… після того, як ми були разом… тихенько поцупив одяг мого брата і здимів.

Командир звів брови.

– Ти ж розумієш, що сталося?

– Розумію.

– Тоді чому не заявила про втечу?

– І виставити себе дурепою? “Доброго дня, ваш боєць учора спав зі мною, а на ранок вбрався в одяг мого брата і здимів”?

– Мда, тут ти маєш рацію… Слухай, а від чого в тебе вікна повилітали? У сусідів же цілі.

– Мені орки їх повибивали…

Скала не стримав здивованого вигуку. Дівчина усміхнулася, але вже за мить знічено понурилася. І недарма. Усмішці бракувало верхнього переднього зуба.

– Що ти їм таке зробила? Пиріжками отруїла?

– Ні, – зітхнула. – Вони винесли все, що хотіли: мікрохвильовку, братів ноут, закрутки з льоху. А якогось вечора до мене прийшли…

Замовкла і глянула в очі. Не посмів питати, але в горлі став клубок. Ця дівчина лише трохи старша за його дочку.

– А я сказала, що в мене СНІД. От після того вони і зганяли злість. Всі банки, які лишилися в льоху, розстріляли, мене побили. Зуб ви бачили, а ще фельдшерка казала, що два ребра точно зламали… Зате як ці придурки потім шурувалися! Вони зроду так не милися! Долоні майже до м’яса постирали, так заразитися боялися…

На останніх словах знову усміхнулася.

– А брат?..

– Загинув, – відповіла відразу.

Скалі перехопило подих. Невже про окупацію та втрати можна говорити так просто і залишатися при здоровому глузді? Він сам із фронту привезе багато історій, яких ніколи і нікому не розповість. Але він тримає в руках зброю. А ця дівчина та її односельці завинили лише тому, що вони українці.

Аби не видати себе поглядом, кинув оком по подвір’ю. І здивувався, коли побачив біля повітки мотоцикл.

– А як же це вціліло? Вони ж коли тікали, тут в багатьох навіть машини покрали.

– А Ярик розібрав моцика, як тільки стало ясно, що орки тут надовго. А вони ж дурні, їм металобрухт не треба, вони на своєму приїхали… А я потім зібрала, добре, що ми разом коло нього копалися.

Її обличчя заясніло спогадом про брата, і Скалі аж від серця відлягло. Щось добре в неї ще лишилося хоча б на згадку. Аби не лише пам’ять.

– А щити тобі на вікна Олесь ставив?

Та кивнула і усміхнулася.

– І в льоху полички полагодив, там тепер знову банки ставити можна…

– А ти йому братів одяг дала і вивезла моциком повз блокпости… – спокійно видав командир, проводжаючи поглядом останній відблиск сонця. А потім глянув на неї, занімілу і спантеличену. – Здогадуюся, що баєчку для нас він сам склав. І повернутися обіцяв. Сокіл не з таких, що слова на вітер кидають. Адже правда?

– Правда! – дівчина аж заясніла. І Скала нарешті побачив, що вона красива. Навіть зі щербатою усмішкою.

* * *

Столиця зустріла дощем. Олесь знову стояв на зупинці, але цього разу чекав маршрутку. Люди юрбою тулилися під козирок, а він — осторонь. Таки пощастило — за день проїхати півдороги. Встигне! Він не може не встигнути!

Маршрутка підійшла порожньою, і Олесь відразу облюбував собі місце за водієм. Там він міг зручно прилаштувати свого наплічника і нікому не заважати. Відпив із пляшки ковток води, а кладучи її назад, намацав бутери. Так, треба буде їх упорати. Ілля сам не з’їв — йому віддав.

Шумлива ротація людей у маршрутці заколисувала і Олесь звернув погляд до розмитих дощовими струменями краєвидів за вікном. Десь навіть на вулиці була повна ілюмінація, а десь у вікно буса заглядала цілковита темрява. А як зараз тим, хто під дощем ремонтує те все, що потрощила русня під час чергового удару?

На зупинці двері відчинилися і в салон зайшов чоловік у військовій формі. Припадаючи на праву ногу, як Скала. Олесь усміхнувся спогаду про доброго командира. А військовий дістав документ і мовчки пред’явив його водієві.

– Шо, знов типу УБД? – водій показово важко зітхнув. Чоловік у формі відповів поглядом, яким можна різати листову сталь, але змовчав. А коли новому пасажирові хтось поступився місцем у салоні, водій упівголоса додав. – Забембали…

Олесь зреагував миттєво. Раніше, ніж на думку спало будь-що не лише путнє, а хоч яке. Він підвівся, нахилився до водія, що саме збирався рушати, і тихо мовив:

– Що тебе забембало, га? Що військовий чемно показує тобі посвідчення, а не лупить кирзаком по морді? Що ти возиш людей у мирному місті і не боїшся, що в тебе прилетить? Це тебе забембало?

Замовк, бо в салоні були діти. Якби не це, сказав би більше та інакше. Крізь примружені повіки він бачив лише кермо і лічильник спідометра. На водія дивитися не хотів. Не вартий він того, щоби вдруге вчинити ту саму помилку…

Коли попереду задиміло, зойкнула лише бабуся, що сиділа на одиночному сидінні справа. Олесь озирнувся на військового, підморгнув і вийшов. Коник далі не поїде, а поки решта розберуться, що маршрутка все, він буде вже далеченько.

Із тієї зупинки вже було видно його пункт призначення. Дощ утих і Олесь глибоко дихав, бадьоро крокуючи. Саме час жалкувати за тим, що так бездумно витратив силу, потрібну для справи. Але в рюкзаку є Штундові бутери, в кіоску докупить іще щось а-ля “Укрзалізниця” та велику пляшку коли — і швидкі вуглеводи знову зарядять його. Ех, шкода, що не приберіг на цей випадок вітамінної медово-лимонно-імбирної суміші, яку два тижні тому привезли волонтери. Від цієї штуки він почувався прямо-таки зайчиком дюрасел!

– Агов, брате! – почулося позаду.

Олесь озирнувся. Його підтюпцем наздоганяв чоловік у формі. Зупинився і простягнув руку.

– Дякую!

Потиск був міцним і теплим, і Олесеві стало затишно у присутності цього воїна. Та лише на мить. Цей тут перебуває цілком законно. На відміну від самого Олеся. Тому він усміхнувся, махнув рукою і рушив далі.

* * *

Ілля тихо молився і чистив картоплю. Шеф обіцяв зварити пюре, казав, що масла є досить. Топленого, в баночках. Смачно буде.

Після ранкового обстрілу вони встояли, а нічний рейд був іще попереду. Уперше без найближчого побратима. Дивно, але вони з Олесем, будучи наймолодшими в підрозділі, шукати підтримки не у старших, а один в одного. Бо так не соромно виглядати боягузом. Та й усіх цих людей війна наче спаяла разом. А вони із Соколом нові. І війна спаяла їх між собою. Здружила так, як ніколи і ні з ким не зближувало мирне життя.

Скала, повернувшись, оголосив, що доповів, кому треба, і Сокола вже шукають. Було видно, що говорив це геть без ентузіазму. Авжеж, він — не Вуйко. За своїх стоятиме до кінця. А тут не мав іншого виходу. Якби він не доповів, Вуйко б точно постарався, а тоді було б гірше: загребли б не лише Сокола, а й командира.

А тепер Скала виловлював на перекурі хлопців по одному і розпитував, що ті знають, чули або бачили про втікача. І Штунді було втішно, що командир хоче в усьому розібратися.

– То куди, кажеш, він ту доставку квітів замовив? – запитав у Кажана.

– До Львова. Винники, здається…

– Не натякав, нашо така ґречність — вітати з одруженням із іншим дівчину, яка зрадила?

– Та ні. Він сам чогось виглядав винуватим…

– Чорт ногу зломить! – буркнув Скала і відпустив Кажана.

– Так, Максе, – спіймав Гирю. – А ти що скажеш про Сокола?

– Мутний він, – буркнув той. – От я тільки після того, як він утік, задумався, що ніколи не бачив, щоби він із чогось пальнув. Із автомата чи “мухи”. Лише Бог знає, що це чудило робило з нами в бою і яким дивом ми звідти цілими вибиралися.

– Коли людина робить своє, за іншими не заглядає. Хіба що товариш підведе, – зауважив Скала.

– Я спочатку й не дивився за ним. А потім раз помітив — і вирішив поспостерігати.

– Чому ж мовчав, спостережливий ти наш?

– Та ви першим би сказали, що стукаю… та й приводу не було. Живі всі, цілі — і добре. А які там таргани в голові Сокола водяться — мені нема діла. Хіба що…

– Що? – явно зацікавився командир.

– Бувало, коли верталися з нічних вилазок, він млявий якийсь був. Часом Штунда його мало на собі не волік. Але вранці по ньому нічого не було видно… О, згадав!

– Ну, давай!

– Позавчора він орка дистанційно вирубив.

– Це як?

– Ну, крадемося ми до хати, а тут орк вертається — до вітру ходив чи що… І випадає якраз на Сокола. Ми думаємо: все! А Сокіл став спокійно і дивиться на нього. І орк упав…

– Цікаво, – гмикнув командир. – Одну ніч із вами не поїхав — і такі новини! То що там далі?

– Ну, по дорозі розбалакався, але не сильно. Він казав, що в універі трохи гіпнозу нахапався…

– Гіпнозу, кажеш?

Діставши телефон, командир у щось довго вчитувався, а на чолі проступала знайома зморшка. Врешті підвівся і пішов курити на самоті.

* * *

– Був на Київ-Пас. Узяв квиток до Львова. Хто в нього там?

– Дівчина колишня. Післязавтра заміж виходить.

– От нафіга йому туди?!

– Побачимо. Організовуй зустріч. Тільки тихенько.

– Плюс.

* * *

Олесь вибрався з машини і побіг стежкою до хати, що майже по вікна вросла у землю. Хотів устигнути першим привітатися з дідусем. Батьки намагалися сповістити, що привезуть онука на канікули відразу після останнього дзвінка. Але коли це дід Степан із собою мобілку носив? А щоб він її зарядив — це ж узагалі диво статися має!

Узявшись за ручку дверей, почув позаду обурені крики. Озирнувся. Батьки, які вже вибралися з машини, знову туди залізли. І загнав їх туди нашорошений лелека, який кроком бодігарда походжав біля дверцят і для порядку поклацував великим червоним дзьобом, забачивши крізь шибку рух.

– Будя, фу! Свої! — суворо скомандував Олесь.

І лелека, а точніше, лелечиха, озирнулася до нього, виструнчилася, наполовину розгорнула крила і кинулася назустріч. Олесь присів, розпростав руки — і птаха припала до нього. І йому знову стало дивно. Спочатку, коли він навчив її обійматися, стояв, а Будя клала голову йому на плече. А за три роки із семирічного курдупля виріс так, що тепер мусив присідати. Він гладив її, шепотів щось лагідне, поки батьки із гостинцями переходили до хати.

А коли на порозі став, усміхаючись, дідусь, Олесь зітхнув і відпустив Будю. У перший день канікул, коли вони ставали отак утрьох, хлопчика знову починало доймати почуття провини. Бо те, що поєднало їх трьох, знають лише двоє. І пташина вірність у такі миті пекла найдужче. Будя так горнеться до нього, бо просто не здатна збагнути, що це він, Олесь, винен у тому, що вона не може літати.

… Потяг плавно загальмував, і Олесь розплющив очі. Пасажири, яких і раніше було небагато, зараз усі скупчилися у проході. Ось і все. Тут йому пересідати.

Ставати в чергу не спішив. Почекав, поки хвіст її перейде до тамбура, і лише потім підвівся, потягнувся і закинув наплічника за спину.

Людей на широкому пероні було на диво мало, а попереду височів старовинний вокзал, який колії обступали з двох боків. А сам вокзал, немов пароплав, велично плив у часі і згорда позирав на пасажирів високими вікнами. Надто багато їх він бачив за свої майже півтори сотні років.

* * *

– Я видзвонив начальника потяга. Він туди не сів.

– От же лис! Він на вокзалі комендантську годину перечікував!

– Є ще варіанти?

– Глухо поки. Хіба додому, але нащо? Електрички і автобуси не дуже перевіриш. Але прикинь приблизно, коли він добереться туди з пересадками.

– Плюс.

* * *

Після першого вибуху Ілля прокинувся. У мить, коли лунав другий, впав ниць у вузький прохід між ліжками, які вони ладнали з палет та ящиків з-під боєприпасів. А після третього почалося пекло. Земля не просто здригалася — вона підкидала його, як він сам дитиною підкидав на долоні знайдений горіх, думаючи, чим би розбити шкаралупу. Знову припадаючи до неї, він так сподівався, що цей вибух буде останнім. А для нього чи взагалі — не так уже й важливо.

Найболючіше товк власний бронік, який виявився під ним. Грудок землі, які падали на голову, майже не відчував. Довкола темрява, повіки стулені міцно, але перед очима спалахують іскри, а вуха — із кожним вибухом чують усе менше.

Коли нарешті настала тиша, Ілля, боязко ворухнувся. Цілий. Але щось ніби притискає зверху, заважає рухатися. Намацав рукою шолом, спробував нап’ясти. Мляво витрусив те, що заважало. Після чергової спроби вдалося. Рвонувся, щоби звестися на лікті і коліна, але раптом над самісіньким вухом гаркнули:

– Ляга-а-ай!

І все повторилося. Вибухи вже чулися наче крізь вату, земля підкидала і ловила. Але тепер усе сприймалося інакше. Не як випробування, яке треба здолати, а як щось невідворотне саме в собі. Воно не випробовує тебе, а лише відбувається. І відбуватиметься незалежно від того, як ти реагуватимеш. Незалежно навіть від того, чи наступної миті ти будеш! Опиратися марно. І він здався. Не намагався покерувати тим, як ним наступної миті гепне об землю. Не намагався загадати наперед. Не намагався шукати слова для молитви. Тоді сама душа відкрилася і одним відчайдушним поривом потяглася до світла.

Коли все довкола затихло, він не одразу поворухнувся. Тепер Ілля боявся тиші. Боявся, що в ній поруч не залишилося нікого живого…

Чиясь рука намацала його в темряві.

– Штундо, ти як?

Щоби розтулити вуста, довелося звести голову, бо інакше ризикував набрати повен рот землі.

– Живий, – зітхнув Шина і поповзом пробрався далі.

Довкола почався рух. Хлопці відпльовувалися, обтрушувалися, шукали щось навпомацки. Ілля також намацав свого наплічника і зброю, долонею згорнув із них грудки, а потім почав шукати ліхтарик.

– Навіть не думай, – прошепотів поруч Кажан. – Чуєш гудіння? Це дрон. Видамо, що живі — накриють ще раз. І вже точніше.

Але до ранку було тихо. А коли полетів ворожий дрон, Шина приніс звістку: Вуйко загинув.

* * *

У напівпорожній електричці Олесь знову задрімав. Мирне оточення час від часу притупляло в ньому страх. Тут було спокійніше навіть попри постійну загрозу викриття. Війна навчила спати навіть під вибухи. А тут його міг розбудити або занепокоїти хіба що надто зацікавлений погляд…

Від такого він і прокинувся. Крізь щілинки побачив зелені допитливі очі якогось юнака, що вивчали його. Потім погляд незнайомця піднявся до рюкзака, що лежав на полиці вгорі, та знову опустився на його власника. Олесь спробував пильніше роздивитися спостерігача. В’язана шапка, форма… і синя пов’язка ВСП на рукаві! Першою реакцією було стрепенутися, та Олесь лише закусив щоку, щоби не видати себе навіть виразом обличчя.

Та мить, на яку чіпкий погляд знову затримався на ньому, здавалася нескінченною. І навіщо він узяв із собою свого рюкзака? Не міг в Оксанки позичити? Майже ж доїхав — і на такому засипатися! Хоча… якщо цей окатий зі служби правопорядку бачив його фото, то яка різниця, із яким він рюкзаком?

Але погляд ковзнув уперед, і пов’язка із найстрашнішими для Олеся літерами пропливла повз. Полегшене зітхання рвалося із грудей, але він стримав його, щоби випустити в сонному видиху. І лише тепер помітив, що потяг стоїть. Жмеринка. Залишився останній ривок.

* * *

– Ну що, Іллє, ходімо. Пророком будеш, – пролунало громом над вухом.

От і прилаштувався Біблію почитати! Здавалося б, усе тихо. На позиції навели відносний лад. “Гостей” слід чекати не раніше ночі. Припасів підвезли, а Вуйка провели в останню путь, тією ж машиною. Саме час перевести подих.

А погляд командира нічого доброго не віщував. І Штунда згорнув книгу і підвівся.

Ліс довкола досі здавався мертвим. Повалені навхрест обгорілі дерева оточували позицію непролазною загорожею. Хлопці ще зранку наставили там пасток для тих, хто точно сюди поткнеться. Командир вибрав місцинку біля дивом уцілілого дерева і сів.

– Ну, розказуй.

– Що? – спробував виграти час Ілля.

– Штундо, не доводь! У моєму взводі три місяці не було ні двохсотих, ні трьохсотих. Відколи ви із Соколом тут. І саме в наступну ніч після того, як він утік, нас накрили. Збіг? Не думаю.

Ілля мовчав.

– Крім того, я тут учора цілий день випитував вас: “Згадуйте, згадуйте!” І всі щось казали. А ти мовчав, хоча знаєш найбільше. Може, ти решти соромився, га? Ось, ми наодинці. Я тебе уважно слухаю.

Ілля зітхнув і опустив погляд на книгу, яку досі тримав у руках. Золоті літери на чорній ледериновій обкладинці майже стерлися. За тим, що лишилося, назву книги вже годі було вчитати. Так і війна сплела в одне його віру із тим, що в мирний час він або заперечував, або приписував ворогові роду людського.

– Сокіл — характерник.

– Що? – перепитав Скала, глянувши на Штунду, мов на бовдура.

– Характерник. Маг, чаклун.

Командир зітхнув, опустивши погляд.

– Так, а тепер давай спочатку. Бо от геть нічого не прояснив.

Ілля кивнув, сковтнув і почав:

– Він розказував, що за ним із дитинства ходили катастрофи. Не хотілося лишатися в садочку — і там ставалася якась халепа, що дітей мусили розібрати по домах. Не хотів іти в гості — удома то потоп, то газ, то люстра падала. І ніхто ні в які гості не йшов…

– Щось ти вже надто здалеку почав…

– Ви ж самі просили спочатку. Інакше ніяк.

– Далі. – змирився Скала.

– Перед школою його забрав до себе дід. І аж тоді Олесь дізнався, що те все він робив. Що це його сила. І дід почав малого вчити, щоби поки прийде пора до школи йти, він умів поводитися з тією силою. Він на відстані розбивав дошки і цеглу, гнув цвяхи, рвав бляху, як папір. А одного разу здуру спробував свій дар на комусь живому — збив із неба лелечиху. І поки вона жила в діда, бо вже більше не літала, Сокола мучила совість. І він пообіцяв собі, що ніколи не використає свій дар проти когось живого.

Ілля поглянув на командира. Той мовчки сидів, спершись підборіддям на кулак і примруживши очі.

– Але в лютому, коли приїхав, зустрівся з нареченою і побачив, що вона вагітна. І не стримав своєї сили… Дитину вона втратила.

– Угу, то он нащо квіти, – гмикнув Скала. – Гріхи замолює.

– Вона його не винуватить. Він їй про дар не розповідав.

– Нареченій ні, а тобі розказав. Чому?

– Бо я того першого бою тягнув його на собі. Пригадуєте ті танки, що перли прямо на нас, але так і не дійшли?

– Ще б не згадати! Якби дійшли, ми б із тобою не балакали. Арта просто філігранно їх накрила.

– Але спочатку їх зупинив Сокіл. Двох заглушив, а потім зрозумів, що на всіх його не вистачить. Тому решті гусениці порвав. Вони навіть не встигли розгорнутися з ремонтом у тій багнюці. Тоді я його назад на собі волік. І потім не раз. Бо чим потужніша машина, тим більше сили до неї треба. Та й броня ту силу добряче гасить… А Сокіл після того ледве живий.

– Трясця! Хлопці щось таке казали, та й Шина за ним подивлявся…

– А він швидко відновлюється. Баночку вітамінної суміші і чай, такий солодкий, щоб аж ложка стояла — і він знов у стрю.

– Тобто орка позавчора він поклав…

– Так. Сокіл уже так натрикався на техніці, що живу силу міг би просто косити.

– І той “Град”, який два тижні тому близько до нас підвели…

– Його теж він.

Командир ляснув себе по лобі.

– А я думаю, чого воно мені докупи не тулилося! Цієї ночі я вперше за три місяці кацапського дрона почув! Думав, вони там уже зовсім осліпли…

– Ні, це Сокіл їх збивав.

– Але як?! – не стримався командир.

– Поглядом.

– Так, – голосно видихнув Скала. – А я, дурний, думав, що чи то орки геть воювати розучилися, чи то нам так капітально щастить. А виявляється…

– А він не хотів, щоби про це знали. Крутився, як умів. Якось відчував, де йому треба бути, коли вони попруть, куди прилетить. Десь просився у варту, десь мінявся із хлопцями під будь-яким приводом. Але дуже обережно, щоби підозр не викликати.

Командир мовчав, а на його обличчі калейдоскопом змінювалися почуття. Здивування, радість, заклопотаність і провина, яка зігнула його плечі додолу.

– Він справді хотів повернутися… тому просився у відпустку! Чому ж тоді не пояснив нормально?

– А ви б повірили йому, якби пояснив?

Скала зітхнув.

– Таки ні. Але куди він так просився?

– Додому.

– Що в нього там таке?

– В нього там батько. Енергетик-високовольтник. Керівник бригади…

Скала миттю скочив на рівні і дістав телефон.

– Так, слухай, куди нині прилетіло?.. Так… Куди? У підстанцію? Триста тридцять? Коли? Дідько! Ноги в руки і туди! Вони вдарять туди ще раз!.. Я тобі дам бабку Вангу! Ноги в руки і бігом туди!

* * *

Вагон електрички заповнювали люди з відрами, а ще пахощі. Гриби! Олесь так любив їх, що малим, не слухаючи маму, міг і недовареним із каструлі потягнути. На щастя, подібні його витівки назавжди залишилися таємницею.

От і зараз поруч сіла жінка з величезним пакетом, із якого звабливо пахло. Але придивившись, Олесь побачив не худі ніжки опеньок, а м’ясисті боровиків. Від пахощів аж у голові запаморочилося. Але він дістав із наплічника останній великий батончик із горіхами і з насолодою надкусив.

Рідне місто притягувало магнітом, але передчуття звертало на манівці за три зупинки до вокзалу. І він пішов за ним.

Люди на платформі здивовано відступили від сходинок, коли він почав спускатися. Авжеж, сутеніє, всі порядні люди їдуть із полів до міста, і тільки він…

Коли потяг поїхав, перейшов колію і рушив добряче вичовганою стежкою між трав на високий пагорб. Підошви кросівок ковзалися на мокрій глині, по траві збоку ступалося нічим не легше, але він ішов. Як підлітком із батьком на Говерлу. Коли здавалося, що ось цей горбик у тумані і є твоя мета.

А за горбиком горбик… Так сталося і тепер. Але наступний уже крутіший і туди не було стежки. Рушив широким зигзагом, хоча серце уже рвалося на той пагорб. Не дивно, адже всі ці дні воно вело його саме сюди.

Звідси все рідне місто, мов на долоні. Олесь добре знав це місце зі світлин, але сам був тут із друзями лише раз. І шкодував про це. Зараз треба запам’ятати його на весь час, поки…

Щось усередині тенькнуло, наче обірвалася струна, і він обернувся на південний схід. Усе, чуття більше нічого йому не підкаже. Тепер Сокіл може покладатися лише на власні очі. І на силу, частину якої так необачно потратив у Києві. А дарма. Він же уявлення не має, скільки їх буде!

Час зупинився, а погляд застиг на обрії. Важке небо набубнявіло і знову почав моросити дощ. Олесь накинув капюшон, але дрібні краплини падали йому на обличчя, купчилися і разом стікали за комір. Очам було важче. Вітер в обличчя і мжичка добряче дошкуляли, тому інколи доводилося опускати очі, щоби проморгатися. І його страшило, що саме так він проґавить ту мить, заради якої їхав сюди.

Коли на обрії з’явилася ракета, Сокіл відчув це. Силу, яка пекла у грудях, вимагаючи дії. Яка вже чекала — відтоді, коли його вперше охопили передчуття і страх. Міць, яку він вісім років тому ладен був віддати до краплини, щоби не пустити у засвіти діда Степана. І яку віддасть тепер, аби не пустити туди свого батька!

Цій силі потрібна була лише ціль. І як тільки очі знайшли її, все сталося. Те, що клубочилося і пекло у грудях, враз вирвалося на волю. Олесь не раз намагався уявити собі цю спрямовану силу, і чомусь вона завжди уявлялася йому вогняною стрілою. І зараз ця стріла летіла назустріч іншій стрілі — ворожій.

“Бойова частина, лише б бойова частина!” – пронеслося в думках, поки цяточка в небі росла.

І раптом — заграва на півнеба! Першим відрухом було припасти до землі, але Олесь і не ворухнувся. Щось підказувало йому, що поки рано. А у грудях сам собою збирався ще один гарячий клубок.

Друга! Цього разу він був готовий швидше. Стріла пішла на ціль, залишивши його холодним і спустошеним. І коли заграва в небі знову означила його перемогу, Сокіл уже не мав сили радіти. Виходить, для удару силою важлива не лише товщина броні, але й відстань. І на таку він досі не замахувався…

Похитнувся і впав колінами в мокру траву. Чуття повернулося і не давало відвести погляд від обрію. І розумів же, що витратив увесь свій “БК”, але дивився і боявся навіть кліпнути.

Третя!

Дві великі сльозини виступили і змішалися з дощовою водою. Він бачить ціль, але вже нічого не зможе вдіяти! Навіть якби не психанув там, у Києві, однаково не зміг би!

– Онучку, сподіваюся, це тобі ніколи не знадобиться, але я мушу тебе цьому навчити.

– Так, дідусю, – Олесь відклав ножика, яким чистив картоплю.

Дідусь Степан уже дуже тонко пряв, тому це літо хлопець замість книжок присвятив йому. Він уже швидко втомлювався, часом блукав думками і словами, забувався те, що було п’ять хвилин тому. Тому коли погляд старого чарівника ставав світлим і осмисленим, Олесь кидав усе, щоби слухати його.

– Буває так, що сили для удару недостатньо, але ти мусиш ударити. Щоби ті, кого любиш, і далі жили. Навіть якщо ти не житимеш. Тоді ти збираєш усе своє тепло. Після цього у грудях тепло, а все решту спершу охоплює дикий холод, а потім ти вже нічого не відчуваєш. Але найголовніше: якщо звичайно ти можеш стримувати силу, то тут зібрав — і віддаєш! Поки ти живий. Поки очі ще можуть бачити ціль.

Стрепенувся. Ціль наближалася. Моргнув і знову зосередився на ній. І вслухався у себе, холодного і задубілого, збираючи у груди все тепло, яке ще в ньому залишалося. І збагнув, що досі чувся холодним, але не був таким. Бо тепер, коли тепло залишало тіло, збираючись у грудях, він уже нічого не чув. Тепер він зрозумів діда. Іще до того, як вилетить остання стріла, він буде мертвим. Тому спрямувати її треба, поки він іще при тямі та бачить ціль.

Похитнувся на колінах, яких уже не чув. В очах потемніло. По маківці війнуло кригою. Може, так і краще. Краще, ніж в тюрму…

На праве плече лягла долоня. Маленька і тепла. Вогняний клубок у грудях виріс і полетів до цілі, потягнувши Сокола за собою. Але інша – велика, міцна і гаряча — лягла на ліве плече, переливаючи тепло в його захохоле єство. Тримаючи у світі, із яким він уже попрощався.

Та не втримали. Сокіл упав ниць, а земля, що дивним чином стала м’якшою за хмарину, заколисала його.

* * *

Спочатку стало холодно і мокро. Дивно. Навіть якщо ти на хмарі, там теж мокро і холодно. Хоча ні. Обличчям він лежить таки в траві.

Потім слух уловив кроки, що наближалися. Спершу розмірені, потім хтось перейшов майже на біг, а за якусь мить на плече лягла долоня.

– Агов, ти живий?

Олесь ворухнувся, повернув голову і спробував піднятися. По очах різонув промінь ліхтарика, а той, хто його тримав, відпустив плече, відсахнувся та вилаявся.

– Б-бачив би ти себе зараз! Очі кров’ю залиті! А сам синій! В жашок без гриму годишся!

Олесь спробував усміхнутися, але, вочевидь, від того не став привабливішим.

Чоловік, оговтавшись, підвівся і простягнув руку. І вже стаючи на ноги, Олесь розгледів у відсвіті ліхтаря військову форму.

– Сокіл Олександр Михайлович? – пролунало громом.

Той хотів щось відповісти, але язик присох до піднебіння. Тому лише кивнув.

– Ну що, долітався, соколику? – кинув військовий. – Майор Хитрук, військова служба правопорядку.

Олесь полегшено зітхнув і усміхнувся. І лише тепер зрозумів, як змучився тікати за ці два дні.

– Озирнися, – сказав офіцер, – і подивися, що ти наробив.

Місто. Мов на долоні. Під нічним дощовим небом його вогні переливалися від жовтого до блакитного. І кращого видива Олесь у житті не пригадав би!

Сокіл усміхнувся. Десь там зараз його батько із бригадою повертається додому. А може, вже й поріг переступив.

– Пане майоре, дозвольте подзвонити батькові, а потім уже…

– Що?

– Ну… все по закону…

– Ти їй-бо або такий чесний, або дурний, – похитав головою майор. – Хто ж із тобою після цього по закону вчинить? Е, ні! Я тебе здам, куди треба!

Чоловік дістав смартфон, не дивлячись на дисплей, натиснув щось пальцем і приклав гаджет до щоки.

– Агов, куме! Знайшов я твого блукальця! З тебе могорич за повернення! Ага, ти як у воду дивився. Але після того, що він тут наробив, я серйозно думаю, що від Повітряних Сил могорич за такого бійця буде набагато крутішим. А вас доукомплектують… Куди-куди? Не хочу я під три чорти, там пуйла чекають, а не мене. Тільки, куме, його би спершу підлікувати. А то якщо його зараз поруч із мерцем покласти, покійник краще виглядатиме… Що-що? Солодкий чай? Щоб ложка стояла? І суміш? О, та в нас таке в хаті теж водиться. Але окулісту я його таки покажу, бо очі, як у вампіряки. Добре, куме, ми погнали!

І, сховавши мобілку до кишені:

– Сам іти зможеш?

Олесь кивнув і усміхнувся.

Із горба трохи йшов, трохи їхав на п’ятій точці. Промоклі джинси липнули до тіла, але він не зважав. У грудях знову клубочилася сила. Але інакше, ніж досі. Вона наче згорнулася теплим кошеням, яке можна приголубити. Яке можна полюбити. Навіть тоді, коли йому доведеться вирости, стати тигром і стрибнути на ворога. Навіть тоді Сокіл зможе любити його, а не боятися.

Від чергового кульбіту майор його таки стримав. Дивина. Олесь і думати не міг, що кумівство може бути корисним. А воно он як буває. Треба подзвонити командирові і подякувати… Ні, спочатку вислухати, а потім подякувати, бо інакше ж не буде.

Хоча ні. Спочатку татові. Потім командирові. І нарешті — Оксані. Бо він таки дотримає обіцянки.