Добро не на добре

Коли приходиш до тями і не можеш збагнути, де ти є, це завжди дуже неприємно.

Все довкола полум’яніло жовтим, помаранчевим і червоним із вкрапленнями смарагдового й малахітового. Спочатку я не міг нічого вирізнити в буянні кольорів довкола. Та коли трохи напружився – збагнув, що це схоже на велетенські чагарі в осінньому забарвленні. Вгорі на неймовірній височині маячіли крони дерев, нижче похитувались трав’янисті пагони, а просто перед очима простягався величезний, помережаний прожилками пружний зеленкувато-жовтий палас. На ньому я, власне, і лежав – точніше, скулився навколішки.

М’язи були захололі, наче задубілі. Я спробував їх напружити, розтягуючи і скорочуючи. Всередині почало швидко розгорятись тепло, спина засвербіла…

Аж раптом наді мною щось гучно загуло, тіло затрусило від потужної вібрації, і навіть затремтіла зелено-жовта поверхня. Я злякано сіпнувся, але від цього руху мене щось смикнуло вгору й підкинуло в повітря. Та коли з переляку скулився й щосили напружив м’язи, гуркіт раптом припинився, і я знову плюхнув на пружну опору – так, що вона погрозливо хитнулась.

Отут я втямив, що і зі мною, і з довкіллям щось негаразд. Ніяк не міг згадати, хто я такий, і збагнути, де перебуваю зараз. Майнула думка, що я помер, і моя душа відлетіла в засвіти. Але тіло відчувалось як дещо цілком матеріальне, а для потойбіччя тут було забагато рослинності.

Трясця! Позирнувши на «килим» згори, я б міг присягнутись, шо це…

– Не дзижчи тут! І спробуєш мене вкусити – приб’ю! – пролунав звідкілясь похмурий хрипкуватий голос.

Я спантеличено закляк і почав роззиратися. Нікого не побачивши, промимрив:

– Я не кусаюсь. А ти хто? І де?

Слова вимовлялися дивно – звуки ніби вібрували. Проте розрізнялися чітко.

– А чи ти не бачиш?

Чагарі зашурхотіли, і з-за краю «килима» вигулькнув довгий писок із чорним вогким носом і пильними жовтавими очима.

Вовк! Чи пес? Ні, таки, мабуть, вовк. Але..

Отут я вже перелякався не на жарт. Бо завбільшки цей звір був… Принаймні, по його писку я б міг гуляти, наче по стежці.

Отут остаточно збагнув, що в цьому світі щось перекинулося догори дригом. Я мусив бути більшим за вовка! Не знаю чому, але був у цьому впевнений! І тварини зазвичай по-людськи не говорять! То що ж трапилось?

– Отже, ти вмієш розмовляти? – спитав вовчисько. У низькому, хрипкуватому голосі лунало радше насторожене спантеличення, ніж погроза. Ніби я здивував його не менше, ніж він мене. І це трохи підбадьорювало.

– Так, – відповів я. – Бачу, ти теж? А де ми?

– У лісі, – пирхнув звір. – Чи повилазило?

– Та бачу. Але чому цей ліс такий здоровезний?

– Ліс як ліс. Звичайний. А ти звідки узявся такий балакучий? Дотепер зі мною комахи не розмовляли.

– Комахи?..

На деякий час я остовпів. Мозок наче загальмував, не маючи сили осягнути те, що відбувається. Спробував позирнути на себе, але не дуже вдалось. Кут огляду був дивним і незвичним – я міг, не повертаючи голови, бачити «килим» під собою, вовка попереду, чагарі з боків і навіть синє небо вгорі. Але не бачив власного тіла. Хіба якусь розмиту кошлату пляму на задній периферії.

– От що, – збентежено промовив я. – Будь ласка… скажи мені, хто я такий. Бо я не розумію…

– Ти – чміль, – відповів звір.

– Міль?

– Ні, чміль. Наче бджола, тільки велика й волохата.

– Тобто – джміль?

– Я не дуже знаюся на комахах, – зауважив вовк. – У нас кажуть – чміль. А по-вашому, може, й «джміль».

– Дякую… – пробурмотів я. І закляк.

Слово «джміль» мені щось нагадувало. І це не мало стосунку до комах. Але не міг збагнути, що саме.

– Ти не завжди був чмелем? Еге ж? – голос вовка вивів мене зі ступору.

– Здається, не завжди. Бо якось усе незвично…

– Не переймайся, – заспокійливо промовив звір. – Звикнеш. Я теж не завжди був вовком. Хоча мене й тоді звали Сіроманцем. А тебе як?

– Не пам’ятаю… Але… А ти ким був? Як став звіром? Що це за світ такий, де тварини і комахи можуть розмовляти?

– Це Світ Чар, – пояснив вовк. – Тут багато чого буває… Тихо! Йде! Чуєш?

– Хто?

– Людина. Певно, це той самий. Та ще далеко. Почекаю.

– Ти хочеш з’їсти людину? – злякано спитав я.

– З дуба рухнув? Звісно ж, ні! Мушу декого зустріти і допомогти. Тоді знову стану людиною. Втямив?

Людиною?..

Я аж стріпнувся. Здається, я теж колись був людиною! Але чому зараз отакий?

– Нічого не зрозумів, – розгублено промимрив я. – Хто це тобі сказав?

– Чаклун. Той, що мене сюди перекинув.

– Але мене ніхто не перекидав! – загорлав я. – І ніяких завдань не давав! Принаймні, я не пам’ятаю! Але я тепер комаха! То що робити мені?

– Не знаю, друже, – зітхнув вовк. – Пошукай чаклуна. Може, він тобі скаже.

– Де шукати?

– Оце вже не підкажу. Він мене зачаклував в іншому світі. А де може бути в цьому – гадки не маю. Шукай сам. Прощавай! Мені вже час…

І встав. Повз мене майнув величезний, трохи закошланий бік, пухнастий хвіст…

– Стривай! – заволав я. – А можна мені з тобою? Ти ж, певно, будеш зустрічатися з чаклуном, коли виконаєш своє завдання? І я тоді теж…

Знітився, почувши, що мій голос тремтить. Залишки пам’яті підказували, що у минулому я був не з полохливих. Але від думки, що лишусь самотнім у цьому дивному місці, ще й у тілі комахи – щось стало моторошно.

Вовк, схоже, теж це помітив. Зупинився й співчутливо зітхнув.

– Добре. Тоді лети за мною. Може, щось вигадаємо.

«Лети»? Як?

Я шарпнувся вперед. Над спиною знову гучно задзижчало, мене підкинуло догори, наче посмиком за линву, пронесло трохи в повітрі й незграбно кинуло просто на кошлатий сірий карк.

Вовк напружено зупинився на пів кроці, і піді мною від поруху м’язів настовбурчились пасма хутра.

– От що, чмелику, – промовив він недобрим голосом. – Я не люблю, коли на мене сідають комахи, дзижчать і шкрябають лапками. Ми не домовлялись, що я тебе кататиму на собі. Тож будь такий ласкавий…

– Пробач! – заволав я. – Але я ще не вмію як слід літати! Я тебе не вкушу, присягаюсь! Тихенько посиджу, ти мене навіть не відчуватимеш! Інакше я за тобою не встигну! Будь ласка, не сердься!

– Хай тобі грець! – невдоволено пробурчав Сіроманець. – Іще лишенько на голову! Та що з тобою робити? Сиди вже! Але щоб я тебе не відчував!

***

Лісу я навіть не бачив. Не уявляв, що вовки бігають так швидко. Навкруги все мигтіло, і єдине, що мене турбувало – аби не збило пагонами, що часом ковзали звірові майже по спині. Втім, джмелині лапки виявилися чіпкими й трималися міцно.

Але зрештою вовк зупинився. І я почув, як він каже:

– Здоров будь, чоловіче! Хто такий, і куди прямуєш?

Я визирнув з-за вовчого карку і побачив на стежці парубка.

Виглядав хлопчина дивно, але для Світу Чар, мабуть, природно. Був убраний у довгий синій каптан, схожий на халат, вузькі штани, шкіряні чобітки й повстяну шапку з хутряною оторочкою. Комір каптана, шапку і халяви чобіт прикрашало гаптування. На боці висів невеличкий меч у піхвах із чеканкою. З-під шапки вибивались пасма білявого волосся, щоки і широкий кирпатий ніс були вкриті веснянками, вуса ледь пробиватись.

Парубок злякано витріщився на здоровезного звіра. Але опанував себе, випростався й пихато повідомив:

– Я Іван, молодший син царя Великана! Мандрую по царських справах, по батьковому високому дорученню!

– По царських справах? Пішака? – глузливо зауважив вовк.

– У мене кінь утік, – похнюпився хлопець. – І вночі його вовки з’їли. Але мушу йти…

– А яке маєш доручення?

– Його величність звеліли знайти і привезти Жар-птицю…

– Ти ба! – пирхнув вовк. – З якого дива цареві таке забаглося?

Парубок почав оповідати. Мовляв, у царя в саду ростуть золоті яблука. Та хтось ночами нагодився їх клювати, і цар доручив синам вистежити злочинця. Старшим братам це не вдалося, а от Іван під час чатування побачив дивного птаха, що світився в темряві, наче полум’я. Спробував спіймати, але не зміг, лише висмикнув із хвоста золоте перо. А цар, побачивши таку красу, забажав мати усього чарівного птаха. От три сини й поїхали кожен у свій бік – шукати Жар-птицю. Тому, хто її привезе, батько обіцяв лишити царство у спадок.

– Царство, кажеш? – пробурчав Вовк. – Непоганий могорич! Я знаю, де шукати ту Жар-птицю.

– Де? – парубок аж підхопився.

– Далеко. Ти на коні б їхав – не доїхав. Але я тобі допоможу. Сідай мені на спину, відвезу, куди треба.

Хлопець радо кинувся до вовка. Я хутчіш посунувся вище по кошлатій шиї, щоб не втрапити під Іванові руки.

– Тільки не лоскочися! – пробурчав мені Сіроманець і нервово смикнув вухом.

А тоді рушив уперед, і все довкола знову злилося в суцільну пелену.

***

Чи довго ми мчали, не знаю. Але зрештою Сіроманець сповільнив біг. Спинився й, важко сапаючи, пробурчав Іванові:

– Злазь! Повернись он туди! Бачиш фортецю? Там живе цар Лісовик, господар чарівного птаха. Зараз відпочинемо, а вранці йди до нього домовлятися. Хутчіш, поки твої брати сюди не натоптали стежку.

– Як – домовлятися? – збентежено перепитав Іван.

– Язиком! Ти царський син, чи хто? Мусиш знатися на перемовинах і цій, як його… дипломатії. Тебе ж цьому вчили?

– Не знаю ніяку дипломатію! – набурмосився Іван. – Коли щось треба, то батько одразу збирає військо!

Тим часом я обережно вибрався зі свого сховку між пасмами шерсті й побачив, що вже поночі. Вітерець стиха шурхотів листям, і з одного боку блимало щось червонясте. Придивившись, збагнув, що то смолоскипи на гостроколі.

– А чи ти маєш військо? – роздратовано гарчав Сіроманець. – Ні? Тоді доведеться домовлятись.

– Це дурниці! – забурчав царевич. – Хіба він таку дивну птаху віддасть? Що я йому запропоную? Золото? Він, мабуть, і сам багатий! Та й де я візьму золото? До батька поїду? Та він мене за таке з царства вижене! Сказав – привезти, і край!

–  Хай запропонує за птицю якусь послугу, – продзижчав я у вухо вовкові. – Наприклад, вигідну торгівельну угоду.

Сіроманець згідно кивнув і переказав це Іванові. Але парубок затявся: мовляв, усі ці перемовини – для дурнів і слабаків, а птаху треба просто забрати, та й усе! Ото буде справжня звитяга!

– То що ти пропонуєш? – зрештою втомлено спитав вовк.

– Залізти туди й витягти птаха, поки всі сплять! – пихато повідомив Іван.

– Тьху на тебе! Хочеш лізти – лізь! Але зачекай, сходжу розвідаю. Стій тут!

Вовча шия хитнулась, і я поквапом вчепився в хутро, щоб не впасти.

На бігу Сіроманець важко, розлючено сапав. Схоже, все це йому було не до вподоби. Мені теж. Але я мовчав, щоб його не дратувати.

Зрештою вовк добіг до стіни. Нечутною тінню прогулявся уздовж гостроколу, нюшачи й прислухаючись. А тоді тихо прогарчав:

– Чмелю! Ану, злітай за огорожу. Глянь, де та птаха.

– Та я ж…

– Не бреши. Ти вмієш літати. Тільки не звик і боїшся. Але треба. Нам обом. Інакше ми не виплутаємося з цієї халепи.

Останні слова відбили бажання сперечатись. Адже я взагалі не уявляю, що у цьому дивному світі до чого. А вовк знає більше. Якщо не хочу скінчити своє життя в тілі комахи, варто йому допомогти.

Я переліз звірові на шию, аби було зручніше, й «увімкнув» крила. Було лячно, але заспокоював себе тим, що як і впаду, то не дуже заб’юся.

Спочатку довелося трохи розігрітися вібрацією крил, бо надвечір стало доволі прохолодно. Здійнявшись угору, я трохи покружляв, опановуючи комашине тіло. Лише коли відчув себе більш-менш упевнено, гайнув до гостроколу. Перелетів через нього, тримаючись подалі від смолоскипів і мушви, що безтямно перла на полум’я, спалахувала й падала.

Царську оселю я уявляв як щось велике й пишне. А побачив кострубатий двоповерховий теремок, складений з колод, з купою незграбних прибудов і двоскатних дашків над ними. Хіба на лиштвах просте геометричне різьблення. Не палац, а казна-що.

Я політав над подвір’ям, відзначив кількох вартових, що безсоромно хропли на постах. Та тут попереду майнув дивний виблиск…

Трясця, клята птаха справді світилася! Клітка стояла на широкому підвіконні відчиненого вікна, а в ній примостилась на жердці ця незвичайна істота. Завбільшки була з курку, але з довшим хвостом, схожим на павичевий. В оселі світло не горіло, але коли я сів на край підвіконня – про всяк випадок подалі від клітки і пташиного дзьоба, – то у відблиску світла від птахи побачив, що невеличка кімнатка порожня.

Отже, дорогоцінну істоту ніхто не охороняє? Та й клітка зачинена на звичайний гачок. Гм…

Я знову шугнув догори і роздивився підходи до терема. А тоді перелетів через стіну й з полегшенням плюхнув на кошлату спину, що ховалася в чагарях. Розповів про те, що бачив.

– Я теж чую, що всі сплять, – кивнув вовк. – Хроплять… Отже, хай Іван лізе й забирає птаха.

– Але от що йому скажи, – раптом згадав я. – Хай витягне птаха, але не зрушує з місця клітку.

– Чому?

– Гм… не знаю. Але мені здається, це важливо.

– Добре. Скажу.

Ми повернулися до Івана, і вовк переказав те, що від мене почув. Парубок завзято схопився й зник у сутінках. Невдовзі на стіні у відблиску смолоскипа майнула і зникла темна тінь.

Вовк плюхнув на траву. Я вже звично вмостився у нього під вухом – там було тепло й затишно. Співчутливо спитав:

– Втомився? Стільки бігав…

– Та я звичний, – пробурчав Сіроманець. – От зараз…

Але не доказав. З боку стіни раптом здійнявся галас: засурмили труби, забили барабани, почулись крики.

Вовк скочив на ноги й люто загарчав:

– Трясця твоїй матері! Що цей скурвий син накоїв?

– Здається, я здогадуюсь, – пробурчав я.

– І що нам тепер робити? Якщо його схопили…

– Не нервуй. Він не абихто, а царевич. Навряд чи йому спричинять шкоду. Зачекаймо.

– Чого чекати? Поки його стратять? Нам він потрібний живим!

– А що ти пропонуєш? Перестрибнеш через стіну?

– Ні, не вийде, – похнюпився вовк. – Високо й незручно. Дідько, гармату б сюди!

– Еге ж. Або мінометну батарею.

– А що таке мінометна батарея? – спантеличено спитав вовк.

– Е-е… – згадка майнула десь у голові й зникла. – Не пам’ятаю. Але це неважливо. Не сіпайся, цей бовдур повернеться.

– Звідки знаєш? – Сіроманець аж захрип з люті.

– Краще не питай. Ходімо до брами. Навряд чи він знову лізтиме через огорожу.

***

Іван і справді невдовзі вийшов з дитинця. Але пиха де й поділася. Ледь волочився й був схожий на мокру мишу.

Коли він відійшов подалі, вовк вигулькнув із кущів і люто загарчав:

– Що трапилось? Кажи!

Хлопець аж сахнувся з переляку. Але нема куди подітись – почав розповідати.

Через огорожу він переліз безперешкодно. Побачив терем, видряпався по лиштвах до віконця, де був птах у клітці. Відчинив дверцята, взяв птаха, поклав за пазуху, але задивився на клітку. Серце так і розгорілося: «Ач, яка – золота, коштовна, ще й із самоцвітами! Як таку не взяти?» І забув, що йому казав вовк. Та лише зрушив клітку – щось задзвеніло, й вартові прокинулися. Схопили Івана й повели до господаря.

Цар Лісовик був дуже розгніваний. Коли дізнався, що злодій – царевич, почав його шпетити: мовляв, який сором – царський син та й пішов красти! Кричав: «Ти б прийшов до мене, по совісті попросив, я б її так віддав, з поваги до твого батька! А тепер по всьому світу пущу недобру славу про вас!» Та коли Іван почав каятись і плакати – змилостивився. Сказав:  «Добре, я тобі пробачу, якщо зробиш мені послугу. У царстві короля Моревлада є золотогривий кінь. Приведи його до мене, тоді віддам тобі Жар-птицю разом з кліткою».

– Я ж казав – не чіпай клітку! – люто загарчав вовк. – Чому ти не слухав?

– Пробач мене, пробач, вовче…– заскиглив Іван.

– І що з того пробачення? Гаразд, сідай на мене. Поїдемо до Моревлада!

***

Сіроманець був наче двожильний. Коли ми знову зупинились, і я визирнув з його шерсті – побачив, що вже світає. І краєвид зовсім інший: довкола скелі й сухі, запорошені піском чагарі, а віддалік синіє безмежна морська гладінь. Тут було тепліше, ніж у лісах, і трава ледь-ледь почала жовтіти.

– Онде фортеця короля, – Сіроманець кивнув на сірі стіни, що височіли на скелі. – Ходи, домовляйся про коня. Але по-людськи. Не ганьби свого царського звання.

– Добре, добре…

Коли Іван пішов, вовк рушив до невеличкого балку, що розташовувався неподалік. Там знайшлося джерельце, і ми нарешті вгамували спрагу. Біля струмка розрослися квіти, і я досхочу поласував нектаром. Сіроманець заздрісно поглядав на мене – йому їсти не було чого. Але він не переймався, розтягнувся на траві й заснув. Я примостився на його боці, нагрітому сонцем, і теж закуняв.

Коли ми прокинулися, сонце вже ховалося за морем, і цвіркуни заводили нічні пісні.

– Де Іван? – спитав вовк. – Не приходив?

– Ні. Може, гостює у царя? Банкет, усе таке…

– Ану, злітай, подивись! Мені щось тривожно…

Сперечатись я не став. Бо теж було бентежно.

Джмелі літають повільно, тому на прогулянку до фортеці знадобилося чимало часу. Тут усе було значно гарнішим, ніж у лісовому царстві: замість гостроколу й неоковирних теремків – високі кам’яні мури, оббита металевими смугами брама на три людські зрости, вигадлива архітектура і багате різьблення на терасах.

Діставшись до будівель, я покружляв довкола, пильно роззираючись. Облетів палац, завітав до завішаної шовковими накривками тераси, зазирнув до вікон, посидів на краю стріхи біля стайні. Люду швендяло чимало, проте Івана ніде видно не було. Наче у воду гулькнув. Та й коні, яких бачив у фортеці, всі були звичайні.

Коли споночіло й стало важко щось розгледіти, я припинив пошук і повернувся до балка.

Сіроманець жував здоровезну рибину. Почувши дзижчання, підхопився.

– То що? Знайшов?

– Ні.

Я сів перед ним на траві й доповів про перебіг пошуків. Вовк розлючено загарчав, підхопився й почав нервово ходити туди-сюди. А тоді повідомив:

– Коли зовсім смеркне, підемо до фортеці. Шукатиму цього бовдура по слідах. Якщо він живий.

– Навряд чи його стратили, – зауважив я. – Там на площі стоїть шибениця. Але порожня.

– Це добре.

Сіроманець знову ліг, доїв рибину й заходився вилизувати замащені лапи. Але по пиці було видно – напружено розмірковує.

– Чмелю! А звідки ти знав, що не можна було чіпати пташину клітку?

– Я колись чув схожу історію. Про царевича, Жар-птицю… А ти таку не знаєш?

– Ні. І чим вона завершилась?

– Як зазвичай у казках, кінець був добрий.

– Але в нас тут не казка! Куди цей недоріка міг подітися?

– Чому ти так переймаєшся за цього хлопця?

– Бо маю певне завдання! – гарикнув вовк. – Мушу зробити так, щоб саме цей Іванко привіз цареві того гаспидського птаха і був призначений спадкоємцем в обхід двох старших братів. От і все!

– А нащо це треба?

– Чаклун зазирнув у майбутнє й дещо визначив. Якщо царство Великана успадкує старший або середній син, то їхні нащадки захоплять і знищать мою країну. А якщо молодший – то ні.

– Гм… Нічого собі! А де твоя країна? Вона десь поряд із царством цього Великана?

– У цьому світі – ні. Але світів багато, і вони пов’язані один з одним. Те, що відбувається в одних, відбивається в інших.

– Цікаво! Тобто, ти не з цього світу?

– Чмелю, чи в тебе голова клоччям набита? Звісно, не з цього! Так само, як і ти!

– А який твій світ? Як виглядає?

Вовк сумно зітхнув і замріяно примружився.

– Він найкращий! Тобі б, Чмелю, сподобалося. Степи від обрію до обрію, і трава висотою по голову коня. Дикої звірини всюди безліч – тури, вепри, козулі, усякі лиси-зайці. Є і ліси, і ріки, а земля така родюча, що увіткни у неї палицю – і та пустить корені. З невеличкої орної ділянки вистачає врожаю, щоб рік годуватись цілій родині. Люди живуть вільно й заможно, без панів та царів. Але тому сусіди й зазіхають на нашу країну. Тільки й робимо, що охороняємо кордони і б’ємося.

Я почухав лапою потилицю. Щось вовча оповідка мені нагадувала – дуже-дуже. Дещо знайоме. Але не міг згадати, що саме.

– А найбільше нас допікають сусіди з північних мочарів, – вів вовк далі. – З іншими ворогами так-сяк даємо собі раду – то відганяємо, то домовляємось. Але з цими марно вести перемовини, бо вони надто підступні. І ще дуже жорстокі. Коли приходять – нищать усіх, навіть старих і малих. Ріжуть людей живцем на шмаття, розпинають, палять – це їм забавка й утіха. А тих, кого не вбивають, роблять холопами. Це ще гірше за смерть.

– Складно там у вас, – зауважив я.

– Отож. І от ми якось бились із тими тварюками, рубалися кілька днів поспіль. Ледве здолали. Після бою я ліг спати, і уві сні до мене прийшов чаклун. Сказав: ви воюєте вже чимало років, кінця і краю не видно. Гинуть ваші рідні, потерпають невинні люди – жінки, діти, старі. Ви вже, певно, втомилися воювати. Тобі, каже, це, може, й байдуже, бо ти Сіроманець, народжений для війни. Але подумай про інших, які хочуть повернутись додому і жити мирно, орати ниви, ростити дітей. І я, мовляв, тебе можу навчити, що для цього зробити. Я спитав – що? Чаклун сказав: я можу перенести тебе в Світ Чар, який впливає на звичайні світи. Там ти зустрінешся з царевичем із тамтешнього заболоття. Якщо зможеш із ним потоваришувати, зробиш йому певну послугу та допоможеш отримати престол – війна скінчиться…

– Тобто, царство Іванового батька тут – це двійник ваших ворогів у твоєму світі? – здивовано перепитав я.

– Не зовсім двійник, але подоба.

– А батько цього недоріки – справді велетень?

Вовк глузливо вишкірився.

– Я теж про це питав. Чаклун сказав – ні. Таке ж само дрібне й миршаве, як цей Іванко. Його попередники взагалі звалися «Мокрицями», бо мешкають на болотах. Але цей заради пихи нарік себе Великаном. От… І я погодився на умови чаклуна. Той розповів, що і як треба робити. А коли я прокинувся – побачив, що опинився тут. У вовчому тілі. Отак.

– А чому у вовчому?

– Бо я Сіроманець. А твій світ який?

Я збентежено почухав голову.

А й справді – який?

Коли вовк оповідав про степ, наче сколихнувся якийсь спогад. Здається, в моєму світі було щось схоже. Перед очима раптом спливла пласка рівнина, розкреслена на різнокольорові шматки полів. Тварин немає, лише крик невидимого птаха над головою. І багато металу. Усюди різноманітні металеві речі – від дрібних до велетенських. Деякі з них рухаються, брязкають і вибухають…

Трясця! Що це все може означати?

– Не пам’ятаю, вовче. Хоч убий!..

– Не переймайся, – співчутливо пробурчав Сіроманець. – Може, згадаєш пізніше. Ходімо, вже час. Смеркло достатньо, зі стіни мене вже не побачать і не встрелять.

Побоювання вовка були не даремні. Довкола фортеці простягалося пласке кам’янисте пустище. Якщо вартовим забагнеться встрелити великого звіра, що підбіг надто близько до мурів, то зробити це буде неважко.

Але в темряві Сіроманець рухався, наче тінь. Визначити його можна було лише по голосу цвіркунів: вони змовкали, почувши поблизу звіра, та коли він відходив далі – знову починали стрекотіти.

Вовк пробіг по Івановому сліду до широкого путівця, що вів до брами. Почав нишпорити туди-сюди. Аж раптом форкнув і квапливо гайнув уздовж муру, шкрябаючи кігтями по крутому схилу. Біля пагорба, за яким уже видніло море, зупинився. Підскочив на задніх лапах, нюшачи кам’яну кладку, й загарчав:

– Він заліз тут! Хай йому грець! Чмелю, зупини його! Хутчіш! Я тут не видряпаюсь!

Я відштовхнувся від пружного хутра і злетів догори.

«Зупини»! Трясця! Як саме? Але треба спочатку відшукати цього недоумка!

Хоч я вже навідувався до фортеці, поночі все виглядало інакше. До того ж хтозна, де королівські конюшні! І ще мусив остерігатися, щоб у темряві не врізатися в якусь перешкоду. Я квапливо злетів вище, намагаючись відшукати майдан навпроти парадного ганку палацу. Звідти почав обстежувати вузькі проходи, що вели увсебіч…

Аж тут помітив блимання світла. Порснув униз і побачив напіввідчинені двері. А за ними…

Може, цей клятий кінь і справді був дивовижним, але я не мав часу його розглядати. Бо біля кінських ясел маячила спина в знайомому каптані. В одній руці Івана була свічка, інша тяглась догори – до золотої вуздечки, всіяної коштовним камінням, що висіла на стіні. Полум’я яскраво блимало в гранях каменів, і вони миготіли всіма кольорами веселки…

– Не чіпа-а-ай! – розпачливо загорлав я і щосили рвонув уперед, цілячись у білу пляму руки. Якщо встигну вдарити, й Іван відсмикне долоню – може, все ще вдасться врятувати.

Але не встиг. Іван смикнув за вуздечку, і довкола здійнявся пекельний подзвін. Зовні залунали сурми – тривога! А наступної миті я з розгону врізався в стіну, перекрутився в повітрі й почав падати. Спробував зачепитися за ясла, але не втримався і гепнувся просто під копита коневі, що хропів й тупцяв у стійлі. Добре, що беркицьнувся на м’яке, бо стійло було вимощене соломою. Але мало не втрапив під копито і насилу встиг, змахнувши крилами, відскочити убік.

Коли зрештою відновив рівновагу, наново злетів і вигулькнув із стійла – побачив, що невдаха Івашко вже борсається на підлозі й нестямно верещить, а на спині в нього сидить здоровезний охоронець і скручує руки. Я знову розігнався, розвернувся в повітрі й щосили врізався чолов’язі просто в око. Той заверещав, змахнув руками й відкинув мене убік на долівку. Та тут до конюшні забігли ще кілька вартових, і я зрадів, що не опинився на їхньому шляху – бо лежав догори дригом, задравши лапки, і був неспроможний швидко перевернутися. Довелось добряче посіпатись, поки тіло нарешті не перекинулось, як належить. Я квапливо відповз під найближчі ясла і лише тоді збагнув, що з такою кількістю супротивників не впораюсь. Треба було тікати…

Лише коли вилетів у двері та здійнявся над стріхою – відчув, що під час падінь добряче прим’яв крила і тепер майже не можу повертати ліворуч. Довелося зробити кілька кіл у повітрі, перш ніж спромігся перелетіти стіну й гепнутися в кущі полину поряд із Сіроманцем.

Як вовк лаявся, краще не описувати. Я й сам шаную міцні слівця, але більшість виразів, якими Сіроманець нагороджував недолугого Івашка, чув уперше.

***

Ми вмостилися в чагарях біля дороги, що вела з фортеці.

Сіроманець лежав нерухомо, поклавши голову на лапи. Вже котру годину. Від його похмурого мовчання віяло такою люттю, що навіть не виникало бажання його порушити.

Я влаштувався поряд і вкотре намагався виправити довгими задніми лапками зім’ятий край крила.

– Болить? – спитав вовк. Я й не здогадувався що він бачить мене у темряві.

– Не дуже. Але муляє.

– Може, лизнути? В мене слина гоїть рани.

–  Якщо ти на мене ляпнеш своєю слиною, я втону, – пробурчав я.

– Я ж не настільки. Розправ крило і не ворушись!

Коли по мені пройшовся пружний вологий язик, я злякано здригнувся. Крила трохи зволожились, але від цього лише стало холодно.

Аж раптом Сіроманець звів голову й напружено втупився в морок.

– Іде.

– Як ти його бачиш у темряві?

– Не бачу. Чую.

Невдовзі я теж відчув вібрацію землі від кроків і розрізнив скулену постать, що шкутильгала дорогою.

Коли Іван порівнявся з нами, вовк підхопився й вигулькнув з чагарів. І вдавано лагідно, стримуючи лють, спитав:

– То що, Івашку? Де твій кінь золотогривий?

– Мені віддадуть коня! – пихато промовив парубок, уперши руки в боки. – Я домовився! Але треба ще декуди з’їздити!

– І куди ж?

– До хана Усмана.

– І що треба вкрасти у хана Усмана? – в глузливому гарчанні вовка прорізалось трохи не зміїне сичання.

– Він має доньку на ймення Олтинай, по-нашому «Олена». Ми поїдемо туди, я її заберу й відвезу до царя Моревлада. А за це Моревлад мені віддасть золотогривого коня! Ще й із вуздеч…

Іван не встиг доказати. Сіроманець стрибнув уперед, збив парубка з ніг і почав катати по землі, наче щеня, нещадно торсаючи важкими пазуристими лапами. І розлючено гарчав:

– Ти, недоумку! Тобі що, недоріко, казали робити? Ти про що патякаєш, телепню? Нащо поліз красти того коня? Добре, такий спритник, через стіну переліз, до стайні дістався – але коня тобі мало було? Ще й за вуздечкою поперся? Чи ти наче сорока – нездатний пройти повз блискітки? Ти царський син чи злидар, якому золото очі застить? Ганебне ганьбище! Божечку, нащо я зв’язався з таким бовдуром?

Схоже, копняки лапами були болісні – Іван катався по землі й несамовито верещав. Але коли вовк його відпустив, незграбно підхопився на ноги й розлючено заволав, хапаючись за меч:

– Ти здурів, худобо? Я царський син! Ти мені мусиш служити!

– Чого? – схоже, Сіроманець аж отетерів. – Служити? Ти геть берега поплутав? Чи я тобі пес? Це коли я до тебе, телепню, наймався на службу? І ти мені ще грозитимеш? Ану, виймай свою штрикалку – нараз руку відірву!

Іван позадкував й меча таки лишив у піхвах. Але бундючно проказав:

– Все одно ти мусиш робити те, що я скажу!

– З якого це дива? – загарчав вовк. – Ти хто взагалі такий? Тупий, жадібний, злодійкуватий виплодок! Самотужки не здатний зробити анічогісінько! Я виконав за тебе всю роботу: відвіз до Жар-птиці, перевірив охорону, розповів, що треба робити! Тобі лишилась дрібка: залізти до фортеці, запхати ту жовту курку за пазуху і повернутись назад! Якби ти це зробив – уже б був удома та отримав царство! Але ні, твій капустяний качан на в’язах нездатний збагнути навіть це! Бач, птаха було мало, ще забаглося неодмінно поцупити золоту клітку! І що тепер? От нащо ти поліз до стайні красти коня? Як ти збирався вивести його з фортеці? Хоч подивився на стіни і браму? Коня ж за пазуху не покладеш, це не птах! Чи ти вважав, що цей огир уміє літати?

Парубок спантеличено зіщулився. Почав чухати скуйовджені, запорошені кучері.

– От що, – вів далі вовк, – я бачу, що з цього пива не буде дива. Не знаю, чому тебе навчав твій батько – може, й справді брехати, красти й шахраювати. Але мене вчили так: ніколи не май справи з дурнями, злодіями й покидьками. А ти хоч і царський син, проте в тебе нема ні честі, ні совісті, ні гідності. Що б я для тебе не робив, однаково сплюндруєш. Тому надалі чини, як хочеш, я тобі не помічник. Аж надто у крадіжці дівчат. Ходімо звідси, Чмелю…

Ступив на узбіччя, давши мені змогу почепитися за його ногу й видряпатися на шию. І рушив геть.

– Ну й котися! – заволав ззаду Іван. – Я сам усе зроблю! Ви всі ще побачите!..

– Хай щастить, – кинув Сіроманець, не обертаючись.

– Куди ми йдемо? – спитав я, коли лайка й лемент за спиною стихли.

– До моря, – пробурчав вовк. – Ще пошукаю рибу, яку викинуло на берег. Треба попоїсти й поспати. А вранці рушимо назад.

– Але що буде тепер? Ти сам казав: треба, аби Іван будь-що став царем. Інакше лихо твоїй країні…

– Я про це пам’ятаю. Але цей дурень може отримати престол і іншим чином. Наприклад, якщо не стане його старших братів.

– Тобто, гадаєш…

– Не гадаю, а знаю, – похмуро відрубав вовк. – Ми повернемось до царства цих Мокриць, і я вб’ю обох старших царевичів. Тоді Іван отримає трон – хоч із Жар-птицею, хоч без.

– Гм… Якось це недобре…

– Мабуть, так. Але я вбивав ворогів і раніше. Якщо цей Іван такий, то брати, певно, ще гірші. Тож не шкода.

– Але якщо ти не виконаєш завдання – чаклун тебе може не схотіти перетворювати назад на людину.

– Байдуже. Житиму вовком. Двічі не вмирати. Але хоч не ганьбитимусь, допомагаючи шахраям і крадучи дівчат. Я все минуле життя визволяв людей з неволі, а не продавав.

– Але… ця Олена мусить стати дружиною Івана! І їхні діти… Чаклун же ж щось казав про нащадків?

Вовк зупинився так раптово, що я трохи не злетів з його шиї.

– Що ти кажеш? Дружиною Івана? Звідки це знаєш?

Я затнувся, бо й сам не міг пояснити, звідки. Отак раптом вигулькнуло у пам’яті, ніби осяяння…

– Знаю. Я казав, що Іванові не можна чіпати клітку й вуздечку. Так і вийшло. І тепер кажу: ця дівчина закохається в Івана, а він у неї. І вони стануть подружжям. Якщо це має стосунок до пророцтва чаклуна, тоді ми справді мусимо…

Вовк замислився. Сів і розгублено почухав задньою лапою підборіддя.

– А не можна її просто так висватати? По-людськи?

– Здається, у цього Івашка по-людськи нічого не виходить. Лише раком попід тином.

– Так отож! За що береться – все псує! Але…

Сіроманець раптом змовк і ворухнув вухом назад, прислухаючись. А за мить і я вчув позаду тупіт і людський голос.

Іван біг за нами, важко хекаючи й щось вигукуючи. Добігши, скинув шапку, впав перед вовком на коліна й почав тицятися чолом у землю.

– Вовче, пробач мене! Змилуйся! Як я сам повернуся додому, ще й із такою ганьбою? Зроби мені ще одну послугу – востаннє! І я тобі обіцяю… даю царське слово…

– Трясця, яке ж воно нікчемне! – зітхнув Сіроманець. – Анітрохи гідності! Царевич – а все одно душа холопська! Зараз ще землю жертиме і мені лапи цілуватиме… Чмелю, то що робити?

– Гадаю, краще таки поїхати за дівчиною, – пробурчав я.

– Гаразд. Ти у нас головний провидець… Агов, Івашку! Ану, годі рюмсати! Дістанемо тобі ту Олену!

***

– Я його туди не пущу, – похмуро промовив вовк. – Більше не дозволю нічого робити самому. Бо якщо недоумок сплюндрує ще й цю справу – навіть не уявляю, що буде далі!

– Мені здається, тут виховними бесідами не відбудеться, – зауважив я. – Лісовик і Моревлад були доволі поблажливими. А от Усман – навряд чи. Тим більше найгарніша донька – це не птах чи кінь.

Вовк згідно загарчав.

Ми сиділи в чагарях, спостерігаючи за вартою, що нудьгувала на верху широкої фортечної стіни. Схоже, хан Усман не надто остерігався нападів: мур був невисокий і призначений лише для того, аби ніхто сторонній не зазирав до обійстя. Проте навряд чи якийсь злодюжка наважився б лізти всередину: палі з настромленими напівзогнилими головами, що шерегою стирчали над стіною, були красномовною пересторогою. А запорукою того, що до ханської фортеці не дістанеться ворог, служили численні війська – ми бачили їх, коли проминали Усманові землі. Володіння хана були величезні, ніякого порівняння з мізерними угіддями лісовиків. Поглядаючи на них, Іван аж заздрісно зітхав.

– Отже, хай недоумок лишається тут, – зазначив Сіроманець, – а за дівчиною я піду сам.

– Підемо удвох, – зауважив я. – Без повітряної розвідки тобі буде важко.

– Еге ж. Дякую, друже…

Пошкоджене крило лишалося кривуватим, але я вже пристосувався виправляти бічний укіс розворотом тулубу. Здійнявшись над стіною, побачив, що обійстя розділене на кілька частин внутрішніми стінами. Обрав напрям на солодкі пахощі, що долинали з саду, й не помилився. Це було жіноче подвір’я, і там між барвистими квітниками та столиками з ласощами гуляла гарна молода дівчина під наглядом старших жінок – певно, прислужниць і виховательок. Судячи з багатого вбрання і шанобливого ставлення почту, це й була Усманова донька. Справді гарна: чорнокоса, чорноброва, волоока і струнка.

Перелітаючи з дерева на дерево, я ретельно роздивився все довкола: стіни, проходи, розташування й озброєння охорони. Водночас, послухавши розмови жінок, впевнився, що ця дівчина – справді Олтинай. Бо ще бракувало помилитися – хтозна, скільки хан ще має дочок!

Повернувшись до Сіроманця, я все йому докладно доповів, і ми разом склали план нападу. Одностайно погодилися, що діяти треба якнайшвидше: якраз по обіді, сонце припікає, вартових розморить від спеки, і вони будуть не надто уважні. Серед білого дня вторгнення ніхто не очікуватиме. А якщо чекати до ночі, то хтозна, де спальня дівчини, і як її охороняють.

Іван сидів поряд і, роззявивши рота, розгублено кліпав очима. Схоже, більшу частини наших із вовком обговорень диспозиції він взагалі не зрозумів. Лише позирнув на зловісні палі з черепами, що видніли з-за кущів, і злякано промимрив:

– Вовче, ти з глузду з’їхав! А якщо спіймають? Нам усім порубають голови!

Було помітно, що молодецька звитяга в Івашка де й поділася.

– Не спіймають, якщо ти знову не утнеш якусь дурню! – визвірився Сіроманець. – Отже, так: сидиш тут і чекаєш. Що б не трапилося – жодного руху, поки я не повернусь! Якщо зробиш бодай крок убік – відірву голову! Я не жартую! Годі вже з мене твоїх витребеньок!

Іван злякано закивав і глибше втиснувся в чагарі. А ми з Сіроманцем гайнули до дувалу.

Таки цей вовчисько був справжнім майстром! Він нечутно й непомітно, наче тінь, прокрався до дороги, яка вела уздовж стіни, й сховався в траві на узбіччі. Зачекав на гарбу з кавунами, яку тягнув заморений віслюк. Вискочив з засідки, стрибнув на високий віз, а з нього – на стіну. Зграбно розвернувся, пробіг по її верху, балансуючи важким пухнастим хвостом, стрибнув на сторожовий майданчик і збив двох вартових униз, перш ніж вони встигли навіть кліпнути оком. Згори я бачив, як охоронці важко гепнулись долу й незграбно заборсались. На їхні крики кинулись чатові з подвір’я – а вовк тим часом пробіг по стіні далі й зістрибнув у садок. Звідти залунав пронизливий жіночий лемент, але він уже видряпувався на стіну, несучи на спині дівчину й міцно тримаючи її зубами за плече. Незграбно хитнувся на вузькій перетинці, але таки втримав рівновагу. Пробіг до зовнішньої стіни, зістрибнув з неї на дорогу, майнув по моріжку й пірнув у чагарі. А за мить я побачив, як величезний сірий звір уже мчить геть із двома вершниками на спині.

Я щосили запрацював крилами й помчав назирці. Проте наздогнав Сіроманця аж біля гаю понад річкою, та й то лише тому, що він на мене зачекав. Що поробиш – джмелі літають набагато повільніше, ніж здатні бігати вовки.

Коли я вже наблизився, то побачив, як Іван нетерпляче пхає звіра п’ятами й лементує – мовляв, зараз не час зупинятись. Але вовчисько люто визвірився на нього:

– Стули пельку! Я побратимів не кидаю!

І таки дочекався. Лише коли я знесилено гепнувся йому на шию й почепився за шерсть – побіг далі.

Чи була за нами погоня, я навіть не бачив. Виморився так, що мав сили лише скулитись, занурившись у довге пухнасте хутро. Здається, кілька разів чув поблизу кінський тупіт, галас й навіть посвист стріл. Але лихо нас оминуло.

***

Іван закохався в Олену з першого погляду, як я й напророчив.

Принаймні, збоку це виглядало саме так. Дівчина, збагнувши, що її викрали і додому вороття нема, почала плакати й голосити. Іван її утішав і всіляко забалакував. Обіцяв, що їй нема чого боятися, він її не скривдить, а згодом вона стане царицею. І в поглядах, які на неї кидав, було помітне неприховане захоплення. Зрештою він навіть відрізав зі свого каптана срібного ґудзика й почимчикував до села, яке нагодилось неподалік, щоби придбати якогось харчу.

– Мені теж не забудь чогось купити! – гукнув вовк йому навздогін. – Половини барана вистачить!

Іван зупинився й обернувся.

-– Так онде повнісінько баранів на лузі! Спіймай собі, якого хочеш!

Сіроманець зловісно примружився.

– Ти, мала мерзото! Я вже казна-скільки днів вожу тебе на собі. Зараз оце здобув тобі дівчину і тягаю вас обох. Вже геть побив ноги. Але ти хоч раз спитав – чи я не втомився? Чи не голодний? Шкода витратити зайве брязкальце мені на харч?

– Добре, добре! – покірливо погодився Іван. – Принесу, що скажеш…

Але у його погляді, кинутому на вовка, я помітив роздратування і майже злість.

– От невдячна тварюка! – пробурчав Сіроманець, коли Іван пішов. – Думає лише за себе!

– Він інакше не вміє, – зауважив я.

– Та бачу. Хто його такого виховував?

Але пів барана Іван таки вовкові приніс. Сіроманець відтяг тушу убік, і за якийсь час від неї лишилось хіба кілька уламків кісток. Затим звір ретельно вилизав замащені лапи, вмостився на траві й заснув. Я тим часом підкріпився нектаром із квітів, що знайшлися поблизу, і звично примостився на вовчий шиї. Поглянув у бік Івана й Олени – вони сиділи поряд і про щось стиха шепотілися, схилившись чоло до чола.

Зненацька я відчув, що мені щось у цій пасторалі не подобається. Не одразу збагнув, що саме. Лише за якийсь час втямив: вираз їхніх облич. Вони про щось нишком домовлялись, і це вочевидь не стосувалось лірики. У закоханих не буває таких злісних посмішок і хижо примружених очей.

***

А наступного дня, коли ми дістались моря й віддалік замаячів знайомий пагорб із фортецею – здійснилось ще одне моє передбачення.

Іван категорично відмовився віддавати Олену Моревладові.

Розмахуючи руками й підстрибуючи на місці, він втовкмачував вовкові, що це неможливо. Що вони з Оленою кохають одне одного та обидва помруть від туги, якщо розлучаться. І що це взагалі ницість – віддавати дівчину старому хтивому цапу… Олена стояла за його спиною, понуро скулившись, стиха схлипувала і витирала очі краєчком покривала, накинутого на голову.

Сіроманець сидів і слухав мовчки, лише кути пащі кривилися  глузливою посмішкою.

А я, спостерігаючи за цією сценою, раптом збагнув, що все це – балаган. Ні про яке кохання не йдеться. Але навіщо Іван розігрує цю виставу? Про що домовився з дівчиною?

Мої роздуми обірвав рик вовка.

– Гаразд! – промовив Сіроманець. – Хочеш лишити Олену собі – на здоров’я. Але що робити з конем? Якщо ти не приведеш коня – не отримаєш птаха. Не матимеш птаха – не одержиш царства. Отже?

– А може, якось?.. – з надією в голосі промимрив Іван.

– Ніяк! – відрубав вовк. – Ти не зможеш украсти коня з цієї фортеці. Навіть я не зможу. Надто високі стіни.

–  Може, знайти якогось іншого коня, і…

– Змайструвати йому золоту гриву? – глузливо пирхнув сіроманець. – І хвіст? І щітки на ногах? І все це приклеїти? Гадаєш, цар Лісовик – дурень? І не знає точно, що саме хоче отримати?

– То що ж робити?

– Є ще один спосіб. Не люблю його використовувати, але можна спробувати.

– Який?

Спосіб виявився вельми оригінальним.

Власне, я вже здогадувався, що Сіроманець – перевертень. Не як я – перетворений на джмеля чиєюсь злою волею і не здатний ніяк на це вплинути – а по-справжньому. Хоча навіть мені не спало б на думку, що він здатний відтворити будь-яку живу істоту. І не лише саму істоту, а також її вбрання. Навіть коштовні прикраси, якими царівна Олена була увішана з голови до ніг, вийшли наче справжні.

Перетворення відбувалося в закинутій рибальській хижі поблизу берега, щоби не побачив ніхто сторонній. Після його завершення перед нами опинилися дві Олени – такі схожі, що Іван аж розгублено закліпав очима. Та й я теж. Відрізнити їх можна було хіба за голосом: повністю імітувати високий жіночий голос вовк не міг.

А далі не гаяли часу: Іван із фальшивою Оленою рушили до фортеці, а я лишився зі справжньою.

Обмін відбувся швидко: я ледве встиг облетіти берег у пошуках годящих квітів і так-сяк підживитися, як почув тупіт копит. А невдовзі з-за вигину скелі вигулькнув Іван верхи на коні.

Коник таки був гарний! Великий, золотаво-гнідий, по боках і клубу розсип бурштинових «яблук», довга хвиляста грива і хвіст виблискували золотом. Справді королівський кінь! І вуздечку цар Моревлад не пошкодував: вона виблискувала самоцвітами й коштувала, мабуть, як цілий табун звичайних коней.

Іван під’їхав до дверей хижі, Олена вийшла йому назустріч. Він підхопив її, посадив перед собою на коня, і вони помчали геть від берега. Про мене навіть не згадали й не гукнули. Втім, чого згадувати? Ці двійко отримали все, чого прагнули. Навіщо їм якийсь джміль?

Але нектар чомусь перестав смакувати. Я ретельно почистив черевце, запорошене пилком, здійнявся в повітря й полетів у бік фортеці. Треба знайти вовка й дізнатись, що там у нього.

***

Настрій у Сіроманця, схоже, був не найліпший.

Вовк сидів за столом, заставленим смаколиками, і ледве стримував бридливий вишкір, слухаючи улесливі балачки короля Моревлада. Добре, що під покривалом, яким він наполовину затуляв обличчя, це було не надто помітно. Частунок його, схоже, теж не приваблював: усі м’ясні та рибні страви він уже з’їв, а до овочевих і фруктових витребеньок був байдужий.

Я зробив коло під стелею тераси й сів на стиглі абрикоси, що лежали на блюді перед «гостею». Продзижчав: «Усе! Поїхали!» і злетів раніше, ніж Моревлад устиг мене ляснути. Вовк скинув у мій бік оком і ледь помітно усміхнувся.

Аж тут король, певно, вирішив, що попереднього знайомства задосить. Посунувся ближче, обійняв дівочий стан, відхилив покривало й нахилився до «Олени», щоби поцілувати. Та замість солодких вуст наштовхнувся на вовчий писок. Злякано зойкнув – і змовк, коли величезні ікла міцно вхопили його за горлянку. А наступної миті знепритомнів і сповз з канапи на підлогу. Втім, ушкоджень на ньому не лишилося, хіба невеличкі ум’ятинки біля борлака.

«Дівчина» остаточно перетворилася на звіра так швидко, що я навіть не встиг розгледіти процес трансформації. Вовк пройшовся по терасі, визирнув за балюстраду. Примірився й обережно зістрибнув на іншу терасу ярусом нижче, теж порожню. А тоді  розігнався, заскочив на різьблену огорожу, щосили відштовхнувся від неї й полетів униз – просто в море.

Я злякано зойкнув й шугнув за ним. Та коли спікірував майже до води – побачив, шо вовк уже випірнає і, прищуливши вуха, впевнено й швидко пливе уздовж скелі. Бовтатись йому довелось далеченько, бо прибережжя тут було стрімчасте. Але зрештою доплив до ухилу й видряпався на берег.

Довелося зачекати, поки Сіроманець обтруситься, бо важкі краплі, які з нього летіли, мене б забили. Але зрештою я підлетів ближче й загорлав:

–  Ти здурів? У мене мало серце не стало! А якби ти розбився?

– Об що? – пирхнув вовк. – Там лише вода.

– З такої висоти і вода тверда! А якби забракло глибини?

– Я ж подивився на колір води. Знаюся на цьому. Кілька разів перепливав море з кінця в кінець. Не галасуй.

– Море? Як? На дельфіна перетворювався?

– Я плавав чайкою.

– Гм… Тобто, перекидався  на птаха?

– Чайка – це такий човен, – пояснив Сіроманець. – Я на ньому плавав із братчиками!

В голові знову заболіло. Десь я чув про човни, які звалися «чайками». Але де й коли?..

– Сідаєш на мене, чи що? – гримнув вовк, перебивши думку. – Гайда наздоганяти ту парочку.

– Ти мокрий і холодний, – поскаржився я, обережно вмощуючись на вогкій відстовбурченій шерсті. – А та парочка про нас геть забула. Мабуть, вони тепер зможуть упоратись і самотужки.

– Але я хочу бачити, як воно буде, – зауважив вовк. – Хтозна, що цей Івашко ще може зіпсувати.

– А ми їх наздоженемо? Вони, мабуть, уже від’їхали далеченько.

– Не переймайся, – підморгнув Сіроманець. – Їхати їм довго. А на великій відстані від вовка не втече жоден кінь.

***

Цього разу ми навіть не квапилися. Вовчисько трюхикав підтюпцем, не надто напружуючись. Я пригрівся в теплому хутрі й закуняв.

Але раптом щось пронизливо засвистіло. Я злякано скинувся – і побачив просто над собою блискучу хмаринку. Вона мала абриси зизоокого обличчя й деренчала глузливим сміхом.

– Чаклуне?.. – розгублено промимрив я.

– Хороший хлопчик! – хмаринка бридко вишкірилася. – Молодець! Знаєш казку! Без тебе невчений сірко усе б занапастив!

– Скажи мені, хто я і звідки! – загорлав я. – Я не пам’ятаю!

– І не треба! – зареготала хмаринка. – Зате пам’ятаєш казку! А інше неважливо. Навіть на користь. Хто себе не пам’ятає – клопоту не має… ги-ги-ги…

– Я повернуся назад?

– Доведи справу до кінця… Ха-а… с-с-с

І видіння зникло.

Я вигулькнув до яві, наче з-під води. І ледве встиг учепитися за вовче хутро, щоби не бути викинутим. Бо Сіроманець уже не біг, а завзято трусився й гарчав:

– Чмелю! Агов, Чмелю! Хай же ж тобі грець!

– Припини смикатися! – заволав я.

– Це ти припини! – вовк закляк, але наїжачився. – Ти мене мало не вкусив!

– Навіть не збирався! Чуєш, я бачив Чаклуна!

– Де?.. – сірий так і закляк на розчепірених лапах.

Коли я розповів про явлення «хмаринки», звір спантеличено насупився.

– Так, це він. Такий звук видає – спочатку наче хекає, а далі як свист…

– А що це все означає?

– Не знаю. Але він що тобі сказав? «Доведи справу до кінця»?

– Еге ж.

– Отже, будемо доводити. Що нам ще лишається? Рушаймо далі. Тільки сиди тихо й не шкрябайся! А то як почухаюсь!..

***

Ми дістались до маєтку царя Лісовика навіть раніше за Івана з Оленою.

Вони під’їхали, коли вже смеркало. Я побачив, що вуздечка на коні звичайна, ремінна. Глузливо пирхнув: схоже, Іван вирішив якщо й віддавати огира, то принаймні лишити собі коштовну збрую. Ти ба, який хазяйновитий!

– Здоровенькі були, – прогарчав Сіроманець, вигулькнувши з куширів.

Кінь сахнувся, прищулив вуха й захропів. Іван зістрибнув з його спини, перехопив повід і швиденько прив’язав до найближчого дерева, щоб дорогоцінний аргамак не втік. А тоді кинувся до вовка й почав його обіймати, вигукуючи:

– Вовчику, де ж ти подівся? Я вже гадав, що тебе ніколи не побачу!

– Відчепися! – Сіроманець відіпхнув його і гидливо струснувся. – Якби хотів побачити, то міг би й зачекати.

– Вовче, от що! – Іван ніби й не помітив докору. – У мене така біда! Не знаю, що робити! Весь змучився, не можу ні їсти, ні спати! Лише ти зможеш допомогти!

– Що знову?

– Шкода мені розлучатися з таким скарбом – конем золотогривим! Аж серце кров’ю спливає! Який я буду цар без такого коня?

– Інші царі якось обходяться.

– Во-о-овчику!.. Будь ласка!.. Та я ж…

Нудити Іван умів. Чіплявся, наче банний лист, і нив так жалісно, що несила слухати. Спочатку Сіроманець на нього нагримав, потім навіть спробував утекти – але зрештою втомився сперечатися й погодився.

Все відбувалося майже так само, як і в короля Моревлада. Вовк перекинувся на коня, і Іван повів його до фортеці. Цар Лісовик страшенно зрадів і негайно віддав хлопцеві Жар-птицю разом із коштовною кліткою. Втім, облетівши маєток, я збагнув, що у збитку тутешній володар не лишився: на пташиному дворі позаду палацу у нього підростав понад десяток таких дивовиж. Якби ж то знати раніше!

Іван із птахою хутенько дременув геть. А цар, помилувавшись конем, звелів засідлати його, сів верхи й виїхав покататися. Нема чого й казати, що вже невдовзі він опинився на землі, ледь притомний з переляку, а вовк виборсався зі збруї та гайнув у ліс.

Далі ми наздогнали Івана з Оленою і проводили їх до межового стовпа, за яким починалось царство Великана. Сіроманець пояснив – про всяк випадок. Бо воїн із хлопчиська ніякий, а коштовного майна при ньому повнісінько. То щоб ніхто не скривдив і не пограбував.

***

– Отже, що тепер? – спитав я, коли ми розпрощалися з царевичем і його нареченою, і кінський тупіт зник удалині. – Справу зроблено. Де чаклун? Коли буде нас перетворювати?

– Не знаю, – зітхнув Сіроманець. – Певно, сам з’явиться. Може, треба, щоб Івашко спочатку отримав царство. Доведеться зачекати.

– Добре, зачекаємо, – погодився я. – Тоді пошукаю попоїсти.

– А я посплю.

Квітів у цій лісовій країні, та ще й восени було обмаль. Мені довелося добряче політати, перш ніж надибав сонячну галявку, де збереглися якісь запізнілі будяки.

Поки тягнув напівзасохлий нектар, минув полудень, і сонце почало припікати. Я сів на листок, замислився над майбутнім… і раптом сіпнувся, наче вжалений. Похапцем злетів і гайнув до вовка.

Сіроманець спав у затінку під кущами і не прокинувся, навіть коли я задзижчав йому у вухо. Довелося плюхнути просто на ніс, лише тоді він підхопився.

– Вовче! – загорлав я. – Ми з тобою дещо забули!

– Що?

– Брати! Два Іванових брата!

– А що брати? – спросонку вовчисько кмітив не дуже добре.

– Вважай, що це теж передчуття! Але…

– Біжимо! – пробурчав Сіроманець і підхопився.

Якби я шукав сам, то нічого б не знайшов. Кущі тут були густі й високі, а плями крові вже всоталися в землю і стали майже невидимі. Але вовчий ніс винюхав те, що не могли побачити очі. А коли ми завернули за кущі ліщини, я побачив, як догори з незграбно зібганої синьо-багрової купи з обуреним криком спорхнули великі круки.

Я не надто вразливий, але від видовища, що перед нами постало, аж замлоїло. Іван був не просто вбитий – його тіло по-звірячому порубали на шматки й розкидали по галявині. В скляних, вибалушених очах закляк подив і жах. Ані золотогривого коня, ані клітки з Жар-птицею, ані  Олени не було.

Вовк розпачливо загарчав. Пробіг по колу навкруги галявини, нюхаючи сліди. Зупинився і скинув на мене оком.

– Тут були два вершники. Гадаєш, це Іванові брати?

– Так.

– Трясця! Що ж це за істоти, які можуть учинити таке з рідним братом? Диви, як бризкала кров. Рубали ще живого, а добили вже наприкінці. І навіть не поховали. Викинули, наче сміття. І від таких потвор може залежати доля моєї країни? То що з такими робити?

– Здається, ти знаєш, – пробурмотів я.

– Авжеж. Знаю.

Я ледве встиг міцніше вчепитись у хутро, щоб не злетіти від стрімкого ривка.

Коли Сіроманець вискочив на шлях, що тягся уздовж поля, я побачив попереду трійко вершників. В одного коня – того, на якому скулилася замотана в покривало жіноча постать – хвіст виблискував золотом. Подорожні якраз порівнялися з купкою селян, що жали жито на полі. Женці негайно покидали серпи, вишикувалися на краю путівця і, ставши на коліна, почали завзято кланятись. Чоловік в бузковому каптані, що їхав попереду, недбало кивнув, видобув щось із пояса і кинув селянам. Певно, жменю дрібних грошей – судячи з того, як вони одразу кинулися за подачкою.

Мабуть, саме тому ніхто не розчув тупіт пружних лап по путівцю. Не помітив сіру спину, що блимала між бур’яну на узбіччі.

На відстані кількох кінських тулубів я виборсався з шерсті й поквапом злетів догори. Мене відкинуло вбік повітряним вихором і жбурнуло в кущі на узбіччі. Лише встиг почути важке гупання, тупіт, кінське іржання, чоловічі зойки і пронизливий жіночий вереск.

Коли відновив рівновагу й розвернувся, все вже було скінчене. Один кінь лежав на боці на узбіччі й незграбно борсався, заплутавшись у поводі, другий чвалом мчав геть із порожнім сідлом. Золотогривий теж був рвонув навтьоки, але Олена перехопила повід і його зупинила. Два тіла в багатих шатах були розкидані узбіччям, наче зламані ляльки, й не виказували ознак життя. Перелякані селяни попадали навколішки, де стояли, і нестямно  вили, закриваючи голови руками.

– Хто такі? – гримнув на них вовк.

– Царскіє холопи єсмь… – промимрив чолов’яга невизначеного віку з неохайною рідкою борідкою. Певно, він тут був за старшого: сорочка і штани новіші, ніж в інших, і на ногах личаки з онучами.

– Бачу, що холопи, – скривився Сіроманець. – На лобі написано. А це що за одні? – кивнув у бік мерців.

– Дімітрій-царевич і Василій-царевич… – пробелькотів староста.

– Піди до царя та повідом, що вони мертві. Хай когось пришле забрати й поховати.

– Змилуйтеся, пане! – зойкнув староста і знову тицьнув чолом у дорожню куряву. – За таку звістку цар голову відрубає…

Вовк гидливо поглянув на нього. Повернувся й почимчикував путівцем назад до лісу, понуро схиливши голову.

Я наздогнав його й обережно опустився на карк. Сіроманець смикнув вухом, трохи повернув писка, глянув у мій бік. І тихо, сумно промовив:

– Отакі тут на болотах люди, друже. Холопи, злодії і братовбивці. Такі само, як і в моєму світі. І нічого з цим не поробиш. Нікого нічому не навчиш.

– Отже, тепер у цьому царстві не буде спадкоємця? – спитав я.

– Виходить, що так, – вовчі очі зблиснули розпачем. – І це кінець усьому…

– Стривай! Не кінець! Я дещо згадав!

– Що?

– У тій казці… Здається, Івана ще можна оживити!

***

Над порубаним тілом кружляли круки. Сварячись через ласі шматки, не дивилися довкола. Тож коли з кущів стрімко вигулькнула сіра тінь, злетіти встигли не всі. Сіроманець вправно спіймав молоде крученя, яке, певно, лише нещодавно навчилося літати. Міцно, але обережно стиснув у пащі, щоб не дуже пом’яти, а тоді опустив на землю й наступив лапою на крило.

– Відпусти мого сина! – розпачливо закричав старий крук із сивими плямами біля дзьоба. – Він маленький, ти все одно їм не наїсися! Хіба тобі мало цього людського падла? Тут вистачить на всіх!

– Я не їм людей, – повідомив вовк. – Та й круки мені не смакують. Зроби для мене дещо – і я відпущу твого малого. Не зробиш – відкушу йому голову!

Старий крук, вислухавши вовкові побажання,  не надто здивувався. Кивнув, спорхнув і зник за деревами.

Звісно, це не надто милосердно. Проте лише круки знають, де знайти ту кляту чарівну воду. Та якщо ти їх не змусиш, навіть не почухаються.

Чекати довелось довго. Але зрештою птах повернувся, тримаючи в дзьобі два невеличких слоїчка, видовбаних із дерева.

– Диви, якщо ти мене обманув – буде тобі лихо, – похмуро попередив вовк, відпускаючи крученя.

–  Круки не обманюють, – ображено каркнув птах. – Ми ж не люди.

Сіроманець стягнув докупи всі порубані шматки Іванового тіла, відкусив верхівку одного зі слоїків і ретельно побризкав на них водою. Відскочив, бридливо чмихаючи, коли над тілом здійнялася хмара щільного білого диму. А коли вона розвіялась, ми побачили, що тіло царевича цілісіньке. Хіба що без ознак життя.

– Працює! – загорлав я.

Вовк з надією та вдячністю глянув на мене й відкрив другий слоїк.

Мертве тіло вибухнуло хмаркою блищиків, наче приском із багаття. А ще за мить Іван ворухнувся. Закліпав очима, сів, озирнувся. Поглянув на небо й промимрив:

– Ох, і довго ж я спав!

– Якби не ми, то й не прокинувся б, – загарчав вовк. – І твоя Оленка стала б дружиною когось із твоїх братів.

– Олена! – вигукнув Іван, роззираючись. Скочив на ноги, кинувся до дівчини, яка непорушно, наче статуя, стояла біля золотогривого коня. Обійняв її, а вона щось забурмотіла йому на вухо – певно, оповідала, що саме трапилось.

Послухавши, Іван знову повернувся до Сіроманця. Вклонився до землі й урочисто промовив:

– Красно дякую тобі, вовче! Тепер завдяки тобі я стану царем! А коли одружуся з Оленою – об’єднаю обидва наших царства! І тоді ми зможемо завоювати усі землі довкола: і Лісовика, і Моревлада, і всі інші, які лише є у світі! І всі люди, які там живуть, стануть моїми холопами!

– Холопами… – тихо повторив вовк. Спантеличено поглянув на мене. А я на нього.

Дерева довкола раптом сколихнулись, наче від потужного повіву вітру. Над лісом пролунав зловісний деренчливий регіт.

– Чаклун! – стріпнувся вовк. – Це він!

І загорлав:

– Агов, чуєш? Я виконав твоє завдання! Але ти обіцяв…

– Обіцянки-цяцянки! – прокотився над лісом глузливий нелюдський голос – наче грім. – Дурні людиськи! Безпам’ятні! Тепер нарешті настане Ха-а… о-с-с-с… – І знову зареготав.

Довкруж блимнуло сліпучим білим спалахом. Трава, дерева, кінь, Іван з Оленою – все зникло. Якась потужна сила підхопила мене й закружляла, наче тріску в бурхливому потоці.

***

А коли кружляння припинилось, я побачив під собою зовсім іншу землю. Страшну, випалену і вкриту вирвами. Вулицю зі зруйнованими, розтрощеними будинками. Повалені паркани, збите гілля з дерев. Спалені металеві остови бойових машин. Зібгані, запорошені мертві тіла…

Пам’ять повернулася миттєво, наче від поштовху. Я згадав, хто я і звідки. А ще – з ким саме ми воюємо.

І розпачливо загорлав у порожній, зловісний, безжальний простір:

– Сіроманцю, клятий скурвий сину! Адже твоя країна – це і моя теж! Навіщо ми оживляли того мерзотника? Ми ж бачили, яке воно є, і який увесь його підлий рід! На що ми сподівались? Нам що, геть повилазило?! Що ж ми накоїли зі своєю дурною добротою?! Мали змогу раз і назавжди позбутись лиха – а натомість самі його зростили!

Але відповіді не дочекався.

Лише звідкілясь віддалік, прорвавшись через пелену сторіч, долинуло приглушене брязкання шабель і тупіт копит. Крики і плач. Цокотіння кулеметів, що проривалось крізь гуркіт двигунів вантажівок. Рокіт бульдозерів і шурхіт землі…

Я раптом збагнув, що це земля сиплеться у величезні ями, вкриваючи купи накиданих туди мертвих тіл. Безліч тіл, тисячі, мільйони – чоловічих, жіночих, дитячих…

***

– Він отямився! Джмелю, Джмелику! Чуєш? Дивись на мене!

Я кліпнув очима і з подивом збагнув, що знову маю повіки. Звідкілясь блимало тьмяне світло, і в ньому промаювали тіні – знайомі й водночас ніби незнайомі. Але сфокусувати зір ні на чому не вдавалось. І тіла теж майже не відчував. Мляво подумав: чи від мене небагато лишилося, чи вкололи щось вельми дієве для відбивання відчуттів.

– Все добре, брате! Відбилися! А тебе незабаром вивезуть. Полежи трошки.

Тінь майнула й зникла. Я заплющив очі, відчуваючи, як всередині вирують лють і розпач.

Гаразд, хай Сіроманець не знав цю стару казку, бо в його часи її ще не вигадали. І наївно сподівався, що шахрай не зможе його ошукати. Але ж я знав! На досвіді дідів-прадідів багато разів чув, що до чого!

Що за улесливими балачками завжди ховаються куля і батіг. Що меж у жадібності й ницості немає. Що товаришувати з дурнем, крадієм і крутієм не можна.

Чому вчасно не збагнув, що це не просто казка? Це суціль моя провина!

І що тепер?

Сіроманець із братчиками колись програли війну, бо повірили балачкам шахраїв. А от нам уже не можна. Далі нема куди відступати.

– Дулю тобі, а не хаос, – прошепотів я, згадавши бридкого чаклуна. – Розберемося і з твоїми ваньками, і з «великанами», і з тобою, і з твоїм Хаосом! Як ти там казав? Довести справу до кінця? Еге ж. Ми їх похрестили, ми їх і відспіваємо…