Відьом не буває!

Коли люди дізнаються, що я – лікар, кожен третій сплескує руками: «Ой, це ж скільки вам доводиться усього знати! Усі ці мікстури, скарги, болячки»… Так-то воно так. Бути сільським «знахуром» – це вам не в київській клініці чаювати! У місті, скажімо, приходить до тебе людина, ти глянув, і – «А це тобі, голубчику, до Волковича, третій будинок наліво». Або: «Серце? Е-е-е, тут треба Герофілові показатися. Беріть візника, та хутчіш на Узвіз!» А в селі воно інакше. У селі ти сам – і волкович, і герофіл, а інколи – іще й акушер або зуби рвеш.

Ну, по-доброму, то на те міські розумники такі вивчені та знамениті – сам Бог велів направляти до них дійсно тяжких хворих. Але по-людському – ну, куди ті недужі поїдуть? З лихоманкою чи кровотечею на бричці за триста добрих гін, та ще й по весняній багнюці? Так що доводиться мудрувати самостійно. А що поробиш, якщо біда, то не боятися, а рятувати треба!

Але найскладніше не це. Ну, мікстури! Закінчиться в мене якийсь порошечок, то рослинами заміню – на те й ліс завжди поруч був, і всі потрібні книги у бібліотеці зібрані. А пасічники! Перга, мед, маточне молочко, підмор – нескінченниокеан користі! Крапельки сам наловчився робити – ото вижену первака… Не смійтеся, не для пиття, я ніколи краплі в рота не брав! І ви б не брали, якби студентами походили в анатомічний театр на розтини пияків! …Так от, відварю потрібні трави, або додам настоянки, прополісу, і вже є чим носа «пробити», якщо не дихає. Або маселечка туди свіженького – от вам і мазь! Кому – для шкіри, а кому – щоб сидіти було зручно…

Найскладніше ж – це люди. От кожен приходить до тебе, і вже з порогу добре знає, як його потрібно правильно лікувати. І не соромиться радити, підказувати, напоумлювати, поправляти, а то й відверто лаяти… Спалахнеш, накричиш – свого, звісно, доб’єшся, але настрій спаскудиш на цілісінький день, та й стосунки з хворим і його родиною підуть коту під хвіст. Тут потрібно розумніше: зуміти стриматися і вислухати, поставити правильні питання, завести цими питаннями хворого, куди треба, і вже аж після того розписати на невеликому папірці рецепт і лікування. Навіть якщо переді мною – неписьменна бабця… Особливо якщо переді мною – неписьменна бабця! Для таких пані чорні літерки на сіруватому тлі видаються мало не магічними. І, доки я закінчу виводити останню, суперечки самі собою припиняються, бо як же це можна – зробити не так, як пан дохтур написали?

Але це раніше було. Раніше я вертівся, дворище розбудовував, сад пестив, усе для родини. Думав – відслужу своє, піду на спочинок – заживемо! А потім життя якось одночасно обвалилося: після того, як моя люба Миронія Тодосіївна преставилася, не встиг сліз утерти – обидва сини помандрували до столиці. Вже як я їх не заманював яблучками, печеними гусьми, горщиками липового меду та іншими достоїнствами сільського літа – уперлися, хоч ти гопки стрибай! «Життя, – кажуть, – у місті кипить, а на твоїй, батьку, вулиці вже аж позеленіло від довгої застоячки». І лишився я один-одиниця посеред просторої, та порожньої хати. Тільки ворона за вікном посеред ночі «кар» та «кар». Хоч у землю заживо лягай.

А там із Бессарабії листи прилетіли – запрошуємо вчителів та лікарів! От я й вирішив – чому ні? Усе ж користь людям. Я й у рідному селі ще трохи працював, але зміна моя вже прибула – хоч і молодий хлопчина, та виявився толковим. Є на кого справи лишити. А там кватиру дадуть – кімнатку у вдови. Знову діло знайоме буде, шана від людей. От я й вибрався в ті Атаки, десь аж за Дністром. Навіть синам нічого не сказав, вирішив – кинуться одраджувати, всю душу проїдять. То я краще їм уже з місця потелеграфую.

Бричка в мене своя – не така, як у поляків, а, хвала Богу, надійна, чотириколісна. Шкапина – ненабагато молодша за мене… Якщо зіставити кінський і людський вік. Тож якось похиталися ми. Речей у мене небагато, всього саквояж. Але це – не рахуючи книг. А от із книгами і іншим лікарським скарбом вийшло так, що для мене самого ледь лишилося трохи місця на козлах, а пасажирську лаву всю-всеньку заставив клумаками. Але – що робити? Спакував усе, що згодиться для праці – у тих Атаках, кажуть, дім старого лікаря вигорів аж до фундамента. Що поробиш – війна…

Перед виїздом свічечку в храмі поставили (а церква в нас старовинна, козацька, намолена), то й доїхали майже до самих Атак без пригод. І тільки останнього дня, перед самісіньким Дністром, уперлися в величезне будівництво: колоди, дошки, намети, багаття… Зруйнованого моста доробляють. Мені люб’язно запропонували переправитися трохи нижче, човном. Але скарб же мій як, а Жучка?

Оно воно, село, з гірки видніється – димочки над хатами в’ються, ще й чути, як собаки гавкають. А не дістатися, хіба величезного гака робити!

Бачачи мою розгубленість, будівельний інженер пом’явся, а тоді й каже:

– А може, направити вас до божевільні? – і, спостерігши мої частково злякані, а частково розлючені очі, тут же примирливо розсміявся: – Вибачте мою нечемність, я надто швидко переходжу до суті, така вже робота… Божевільня, вона ж – Жовтий дім отам, за горбочком. Душевноскорботних звідти вивезли ще перед початком боїв, лишили тільки сторожа. І він ось кімнати здає. Не абиякий шик, але там знайдуться і конюшня для вашої кобилки, і кімната з ліжком (навіть доволі зручним), і домашня кухня – колишня кухарка з дому приносить усе, що замовиш. Я й сам там мешкаю після того, як у серпні спіймав простріл у цьому клятому наметі. Так що запрошую на правах уже майже господаря! Роботи тут – самі бачите! – днів на п’ять, а потім вас першим по оновленому мосту і пропустимо.

Якщо чесно, спочатку моїм бажанням було гнівно відмовитися. Надто вже зачепив жартівливий тон, з яким інженер почав цю розмову… Але раптом мені здалося, що за плечем хтось важко зітхнув.

Жучка стояла запряжена, і вся ця бричка, заставлена і обвішана майном, нависала над конячкою, немов нестійка гора, яка от-от обвалиться на запилюжену гривасту голову. І так мені стало шкода – і худобину, і себе! Ще хтозна, що за люди в тих Атаках, чи надто вони нас чекають, як приймуть? Чи не краще буде замість того, щоб гнати туди полями з останніх сил і, може, йночувати під відкритими зірками, які у вересні вже добряче так посвіжіли, відпочити ці останні кілька днів? Видихнути, зібратися з думками… Розпитатися у місцевих про губернські звичаї і забобони, врешті-решт.

І я прийняв запрошення інженера.

***

Довга під’їздна алея, обсаджена вузькими липами, привела нас до витягнутого мурованого будинку з біленими стінами і високими вікнами. Я аж видихнув – цей двір із охайними квітниками і численними лавами навіть близько не скидався на міську божевільню, де мені довелося побувати в юні роки і яка залишила в моїй душі тільки темні, скорботні спогади.

Всередині виявилося простенько, але чисто: дім почався невеликою кімнаткою з порожнім поки постом медичної сестри, біля якого в холодний сезон гість мав змогу залишити верхній одяг. Далі широкі двері, більше схожі на браму, вивели до просторого холу, який закінчувався довгим коридором. Вся підлога в холі вистелена густим килимом, під стіною стояли м’яка софа, невисокі стільчики, картярський столик. Світський салон, та й годі! Єдина незвична деталь – викладені кахлями стіни, які легко мити.

– Звиняйте… – закахикав сторож, сухенький полотняний дідок, безпалою лівицею зачиняючи за нами вхідні двері. Так, я сказав саме дідок – вже який я немолодий, але поряд з цим напівпрозорим від прожитих літ, мутнооким, порізаним зморшками цербером мій власний вік перестав здаватися такою вже й тяжкою ношею. – У нас тут підлога… ну, цеє… м’яка. У пана гостя є хатні туфлі? Якщо немає, то я видам форменні, наші…

З коридору в обидва боки відкривалися двері до житлових кімнат – просторих, однакових, з трьома вікнами у стіні, двома рядами вузьких ліжок (по шість у кожній кімнаті). Далі я побачив трапезну з десятком невеликих столиків, і нарешті, кілька зачинених дверей, захищених великими навісними замками.

– Там кабінети лікарів, кухня і комора. Туди нашому братові-гостеві потикатися суворо заборонено! – посміхнувся інженер.

…От глянути на нас побіжно – двоє добре вбраних панів. А придивитися ближче – то небо і земля! Я зім’ятий, скуйовджений і третій день не голений, гудзики на короткому жилеті трохи розходяться, брюки старомодно-смугасті, сюртук з одного боку підшитий – торік зачепився за цвях, а з іншого блищить від частої дружби з праскою. І ця пляма від кави на рукаві! А от молодий інженер, дарма, що весь день на будівництві, аж сяяв новеньким, старанно підігнаним по ладній фігурці костюмом: короткий піджак, модно-видовжений жилет і брюки, все – з однаковісінької тканини. А ці підкручені вусики, а зачіска волосинка до волосинки! Ех, а колись же і я часто оновлював гардероб і щодня вертівся перед дзеркалом… Та час минув, і віддав усе своє чепуріння у спадок синам. А сам – що? Коліна не болять, лікоть гнеться, і слава Богу…

– Хлопчики в нас ліворуч, дівчатка праворуч, – просторікував між тим мій новоспечений товариш, ведучи до майбутньої кватири, у якій упрохав мешкати разом – так, мовляв, веселіше.

Наша кімната була першою від входу. Уже простягаючи руку до легких, наполовину засклених дверей, я скосив зір у хол, і мимовільно сахнувся – здалося, що від софи відділився згусток темряви і затремтів посеред позолоченої західнім сонцем кімнати.

– Доброго здоров’ячка! – гучно привітався інженер, і собі розвернувшись у той бік. Тільки після цього я таки повірив, що переді мною не зорова ілюзія, а невисока людина в густій чорній вуалі, накинутій на голову.

– Удовиця… – зашепотів, коли двері зачинилися за нашими спинами. – Вона ще раніше за мене сюди заселилася. От кому ці стіни дійсно пасують… Сидить цілими днями, мовчить, Біблія на колінах, але, по-моєму, вона жодного разу її не відкрила. Ще племінник при ній, підліток, але той постійно десь по селу в’ється – отам сільце, за пагорбом, я завтра покажу! Ох, як же я розумію хлопчака. Я й сам уже думав, що збожеволію потроху в товаристві цього живого привида… Та ви навіть не уявляєте, як я радий, що ви погодилися зі мною мешкати! І благаю, називайте мене просто Сашком! Мені вже оскому набив оцей «Олександр Батькович» на роботі. Всім як чужий, їй-бо!

***

На цьому мої пригоди того дня не скінчилися. Ледве я встиг розмістити Жучку на конюшні, почистити її з дороги та погодувати – навіть особистих речей із брички ще не діставав! – як у дворі знову залунав цокіт копит. Нові пожильці!

Ці молоді, весело-галасливі дами привернули б увагу навіть глухого чи сліпого. Їх барвисті парасольки та білосніжні блузки світилися посеред двору, немов розкішні квіти півоній, а голоси линули дзвінкими струмками. Вірніше, голос – старша дама, шатенка у крислатому капелюшку, гучно розпоряджалася, стоячи над горою валіз, а її молода товаришка в задумі походжала біля квітника, торкаючись долонями охайно підстрижених кущиків.

– Ні, я просто не можу, ні, не можу повірити, що ми будемо вимушені ночувати у домі скорботи! Анні, ти відчуваєш? О, які хвилі смутку і болю струмують від цих нещасних стін! Він тут, дух замученого жорстокими лікарями хлопця, і він досі волає від болю! – бідкалася шатенка, і тут же змахувала ручкою: – І ці коробки теж віднесіть усередину! Все несіть! Ой, та куди ж ви їх у пилюку кинули, там же вечірнє вбрання!

Селянин, який привіз новоприбулих  на своєму утлому возикові, покірно потьопав, згинаючись під вагою численного багажу.

– Анні! – нетерпляче тупала ніжкою дама. – Ти ж не забула, куди я запакувала кришталеву кулю? Зараз же, от, навіть не переодягаючись до вечері, ми маємо провести спіритичний сеанс! Бо я навіть дихати тут не можу! Я ледве стою, Анні, ледве тримаюся!

Подумалося, що варто підійти і запропонувати допомогу, але ці екзотичні пташки вже зникли, пурхнувши до брами.

Я зітхнув і заходився діставати з брички саквояж. Таки доведеться перед вечерею почистити пір’ячко. Може навіть, візитку одягну. Це вбрання у мене теж не нове, однак хоч не запилюжене з дороги, і конем не пахне.

Гм. Цікаво, якщо навіть у такого старого бабака, як я, виникла думка поголитися, як чепуритиметься інженер, побачивши леді?

***

До вечері ледве встиг.

Усі столики в крихітній, майже безвіконній кімнатці вже виявилися по-родинному зсунутими впритул, і на кожному горіли свічки у високих канделябрах. Очевидно, щойно тут розпалювали ще й якісь східні пахощі – солодкавий димок лоскотав ніздрі і викликав чи то мрійливу сонливість, чи то бажання щиро, від душі, прочхатися.

Обидві леді вже радували око пастельними вечірніми сукнями, щедро помережаними блискучими шовковими квітами, тонким плетивом і воланами. Обіч них сліпуче усміхався мій інженер.

– Ох, мon cher Alexandre, – цокотіла шатенка, – ім’я ж у мене непросте. «Марта» перекладається з арамейської як «володарка»! І це правда, я народилася з рідкісним даром спіритизму. Я бачу темних предків, які ховаються за плечима більшості людей, умію спілкуватися з найпотаємнішими демонами, що гніздяться в глибинах душ, самим лише словом випалювати корені хвороб… Але найперше – прикликати втрачених близьких із царства вічного спокою… або неспокою, то вже від людини залежить! Мої учениці допомагають людям у чотирьох країнах світу – дві в Батумі, три у Варшаві, а одна навіть у Нью-Йорку! І, звісно ж, Петербург! Та й сама я часто подорожую, а в Києві маю постійний салон, у якому бувають усі верхи суспільства!

– О! – делікатно дивувався юнак, з невимушеною елегантністю прикладаючись до ручки молодшої дами. – Але якими вітрами такі блискучі гості опинилися в нашій глухомані?

– Madame Marthe, можна, я розповім, будь ласка?! – заморгала щирими оченятами дівчина. – Нас сюди покликали! У нас місія, от! Благородна!

– Анні – моя учениця, одна з найкращих, – з королівською грацією відкидаючись на спинку старенького лікарняного стільчика, видихнула шатенка. – Тож як тільки я отримала листа від директора цього закладу, мonsieur Kozachuk, я й узяла її з собою, щоб повчилася не тільки викликати померлих.

– Нас попрохали звільнити цей дім від скорботи і багаторічних страждань нещасного юнака, котрий помер тут рівно десять років тому, але й досі ночами його невпокоєна душа блукає коридорами! – зморгуючи з очей кілька прозорих, немов роса, сльозинок, шморгнула кирпатим носиком дівчина, вдячно посміхаючись до інженера, який галантно відсунув їй стільчика. – Вірніше, коридором, бо він тут виявився однісінький…

У кухонних дверях постала Горпина – нестара ще, висока і показна, навіть більш того – дебела жіночка в червоній, аж очам боляче, керсетці. На грудях глухо торохтіли разки коралів, а в широкій мисці, яку кухарка несла перед собою на витягнутих руках, вайлувато біліли вареники, найпухкіші з усіх, що мені довелося бачити. Та ще й, якщо ніс досі не почав мене обманювати – з м’ясом.

Мадам Марта широко розплющила очі і щось обурливо зашепотіла до подружки, а от у мене настрій покращився. Адже якщо я не надто полюбляю оці типово-світські вечори, то добра кухня – моє вірне захоплення ще з дитинства.

До речі, того вечора я й із удовиченком познайомився. Щоправда, Опанас (якого всі тут кликали по-простому – Паньком) ускочив за стіл лише на хвилинку, щоб куснути, що лишилося, і прихопити тарілку для тітки. Удовиця переказувала вибачення у зв’язку з тим, що через раптовий головний біль вечерятиме на самоті. Утім, ніхто її за це не осудив.

***

– …Дохтуре, дохтуре, я бачила, у вас там мікстур – страховітньо! Зробіть щось! Якщо ще можна, га?

Хтось торсав за плече, та так наполегливо, аж подушка з-під вуха вилетіла кудись на долівку.

Сонна свідомість не одразу впізнала Горпину. З виряченими очима і двома «хвостиками»-кінчиками, якими зав’язувала сіру хустинку над чолом, вона скидалася радше не на жінку, а на перелякану сову з самого серця діброви, котра на свою біду залетіла до людського житла, спокушена світлом вечірньої лампи, та й б’ється тепер об вікна.

– Хто хворий? Для кого мікстура?

– Таж для Басі моєї!

Навчений довгими роками сусідства з тьома родинами, яких Господь благословляв немовлям щороку, а то й частіше, я скочив у стоптані лікарняні туфлі, накинув халат… І лише опинившись у кухні і завваживши на столі кицьку, прокинувся остаточно. І розсердився.

– Це що? – вирячився на вдову, адже знаючи, що в неї вдома чи то четверо, чи то п’ятеро малюків, вирішив, що ми біжимо до котрогось із них.

– Таж Бася моя, мишоловочка! – забідкалася жінка, скорботно прикушуючи губу. – Щурів ловила, жаб ловила, цим капосним горобцям не давала на грядочки навіть глянути… Розумієте? А тепер!..

Тварина лежала, витягнувши лапи. З її рота по стільниці натекла чималенька калюжа білої піни. На Бога, Горпино! Навіщо ви виперли сюди здохляку! Мабуть, я тепер тут тиждень їсти не зможу…

– Отруїли мою красунечку! – між тим провадила жінка, вже трохи заспокоївшись. – Убили!

– Аякже. Ви ж самі казали, що кішка полювала на щурів. От і хапнула затруєного. Звичайна справа! – широко позіхнув я. Сонце вже наполовину здійнялося над горизонтом, туман виповзав із видолинку і топив кам’янисті пагорби, але за годину ця волога перепона порідіє, звільняючи шлях до човнярів. Треба сплавати в Атаки, познайомитися хоча б із власницею майбутньої кватири. А вдасться – то й розпитати, що в сільці за люди живуть.

– Та я ніколи!.. – аж задихнулася Горпина. – Я ж знала, що вона може злапати!.. То я їй ковбаски врізала з комори, що отут, скраю, висіла… На сніданок усім хотіла підсмажити… Розумієте? Ця ковбаса отруєна! Я її потроху підрізаю, і всі це знали. А сьогодні вона якась не така була, сірувата, чи що… Нас хотіли вбити!

Я тільки безсило застогнав. Іще історій про страшні злочини нам тут бракувало. Тільки не зранечку, на голодний шлунок. На вечір можна – послухати, посміятися… На вечір я різні страсті почитати люблю, про чортів там, відьом вигаданих, темні злодіяння…

– Посіріла, позеленіла – отже, зіпсувалася. З м’ясними продуктами жарти погані! Кухарка – і такого не знати, сором! Навіть смажити не смійте, викиньте! І тварину свою закопайте, а стола коп’ятком ошпарте…

Так і поплив голодним. Ото тільки Жучці сіна свіжого наклав – спасибі сторожеві, він тут його за літо достатньо запас. Хай у моїй «родині» хоч хтось порозкошує.

***

І де тільки Сашко за день примудрився дістати новісінькі домашні туфлі?

От же ж кумедна людська натура – носив собі лікарняні, іще й нахваляв – зручні, мовляв, хоч і простецькі. А тут зачепурився, аж годі! Ще й чуба примудрився до вечері завити. Красень, хоч у свати записуйся! От що з чоловіками робить близькість милих дам!

Анні он – теж уся в кучериках, бантиках, і обличчя ніби посвіжіло. Вчора бліденька була, а сьогодні рум’яна, як рання весна.

Навіть мадам «володарка» причепурилася, дарма, що старанно вдавала античну статую, байдужу до всього тутешнього.

Після вечері – чесно, я хотів відмовитися від їжі, але коли запахло борщиком, махнув рукою і вмолотив аж дві тарілки – ми дружно перемістилися до салону, де допізна грали в карти на бажання. На щастя, нам із мадам Мартою фортуна посміхалася, а от молодь всіляко знущалася одне над одним, примушуючи суперника або кукурікати під столом, або танцювати вальс зі шваброю.

Вечір закінчився далеко за північ…

Тож уявіть, яким був мій розпач, коли, прокинувшись від гучного жіночого крику, я спостеріг, що й сонце ще не сходило.

Але цього разу кричала не Горпина – кухарка, як завжди, перемивши посуд, побігла до села, додому. Вереск долинав з жіночої половини, з кімнати спіритки і її учениці.

Ми повискакували, хто в чому був – я в халаті, Сашко в накинутій візитці, Панько в одній сорочці, удовиця все в тій же густій вуалі – невже вона її навіть для сну не знімає?

– Нас хотіли вбити! – заламувала руки мадам шатенка, а її юна подруга безсило клацала неслухняною від частого фарбування рамою, намагаючись широко розчинити вікно, дарма, що ночі вже були холодними – у кімнаті стояв такий дим, аж очі виїдало. Довелося кинутися дівчині на допомогу. Старезна рама заскрипіла, загрозливо затріщала, але таки не розвалилася, а подалася, допустивши до кімнати бажаного повітря. І тільки після цього юна Анні знесилено напівзомліла, навалившись ліктем на підставлені руки інженера – настільки, настільки того дозволяла пристойність.

– Але чому вбити? – мене не здивувало бажання милих дам погрітися, розпаливши грубку у своїй кімнаті. Та й кому могли заважати ці елегантні, хоч і трохи галасливі створіння настільки, щоб надумати спекатися від них якимось варварським чином?

– Звідки тут узявся вогонь, дим? Я боюсь усіх оцих пічурок, я й пальцем до них не торкаюся! – тріпнула пещеними ручками мадам Марта. – Я й Анні не дозволяю братися! Хтось це запалив, коли ми спали! Щоб ми задихнулися!

– Ну, чому одразу вбити? – примирливо здійняв долоні я. Надто вже ці слова прозвучали… Не по-справжньому, чи що. Хоча заява про вбивство, яка пролунала вже вдруге протягом цієї доби, радості не додала. – Може, це простячка-Горпина подумала, що ви можете замерзнути, і по доброті душевній розпалила грубку, йдучи додому? А воно забилося, та й…

– Дивіться! – тонко писнула мадам Марта, вказуючи білим пальчиком на стіну за собою. Стіна була за лікарняною модою викладена кахлями. Але в центрі зміїлося кілька тріщин, а між них чорніла дірка. Кругла, правильна – вже ніяка не тріщина, не розкол. Цей отвір просвердлили, причому доволі недавно – он, навіть пил на краях іще не повністю обсипався.

– Це дзівне, але… В моїм покою єст так само! – голос удови лунав м’яко, з помітною польською вимовою.

– Чорт! …Ой, вибачте, тьотю… – зашарівся її племінник, який слугував нам усім Прометеєм, освічуючи кімнату принесеним із кухні канделябром. – З мого боку теж є дірка. Тільки я про неї мовчав. Побоявся, що сторож подумає, що то я зумисне пробив… Він чогось завжди на мене дметься…

Ми з Сашком зглянулись і, прихопивши Панька під обидві руки, перемістилися в сусідню кімнату. Потім у наступну. І так – поки не обійшли весь коридор.

Біля кожних дверей змурована маленька грубка (зараз модно казати «індивідуальна», хоча кому заважає слово «особиста»?), дверцята якої для зручності обслуговування виходили в загальний коридор. Сумнівів не виникало: зіпсованою виявилася кожна стіна, що вела до ліжок. І всередину кожної грубки хтось “турботливо” напхав масних тряпок.

Висмикнутий з ліжка сторож (цей негідник ніжився у власній окремій кімнатці, захованій за постом медсестри) падав навколішки і широко хрестився, доводячи, що усі грубки особисто чистив і побілив у травні, і ніякого ганчір’я там бути не може, а тим більше тріщин. Що директор йому за таке голову відірвав би. Що він глибоко шанує гостей лікарні…

…Заснули ми з гріхом пополам аж під ранок, замкнувши старого божевільного в директорському кабінеті. На вікнах тимчасової “буцегарні” висіли надійні грати, двері – майже як брама в лицарському замку. Найнадійніше місце в усій лікарні! А ключ виявився поряд, на гачечку.

Утім, спалося так собі, тож до села вибралися, не дочекавшись сніданку. По-перше, щоб викликати поліцію – нехай приїздять, забирають негідника-палія, закривають десь у себе, а потім судять. Ич, чого надумав – мало того, що війна пройшла і стільки цвинтарів наробила – заради розваги людей заманювати і димом труїти! По-друге, мадам Марта мусила потелеграфувати месье Козачуку стосовно впокоєного привида і отримання остаточної оплати. Врешті, слід було купити якихось харчів – брати щось із комори після випадку з кішкою стало страшнувато.

Стежка зміїлася вузько, тому йшли по двоє: попереду простували дами, далі я вів під руку пані Забільську (то он як кликали вдовицю – Габріеля Забільська з Ченстохова!), за нами сірою тінню плівся її небіж, а ар’єргард завершував сонний, незвично скуйовджений Сашко.

Все відбулося раптово: ось із-за розлогих бузинових кущів виникла постать Горпини, що поспішала годувати нас. Мадам Марта вигукнула вітання, пані Забільська чинно хитнула головою… А потім зверху щось загуркотіло, залускало, пролунав болісний скрик.

Бідолашна Анні повільно опустилася навколішки, обома руками тримаючись за голову.

– Каміння з неба! Каміння з неба! – заволала її старша подружка і вчителька, дашком викидаючи руки над собою. – За що провидіння таке нещадне до нас?

Стривожений Сашко рвонув із себе піджак, застеляючи під дівчиною брудну, росяну траву.

Зіниці травмованої небезпечно звузилися, при проханні провести очима вліво-вправо вона тільки болісно кривилася.

– Що тобі, дитя? Памороки? У вухах шумить? – стривожено схилилася пані Габріеля.

– Нудить… – бліднучи, прошепотіла Анні.

Та яке вже там село! Я наказав доставити постраждалу назад до Жовтого дому – їй було необхідне ліжко і лікарська допомога, і то хутчіш. Добре, що з цією приємною, та все ж досить вагомою ношею зголосився впоратися Сашко, а то я вже подумки хрестився, уявляючи, як клястимуть свого необачного господаря за такий променад лікті і коліна. Ех, а був же час, коли і я міг схопити поперед себе любу Миронію Тодосіївну і кружляти, кружляти у червневому полі, повному ромашок, які вона так любила… Але це було двадцять років тому. Двадцять років суцільник болячок і небажання доглядати за своїм тілом – а воно, тіло, такого не стерпіло, от і сиплюся тепер.

Горпина, гучно бідкаючись, розчиняла перед нашою наляканою процесією двері, бігала по ковдру, а потім жалісливо пробурмотіла:

– Давайте, я вам хоч чайку заварю! З вареннячком, вареннячко суничне, сама збирала…

Залишивши недужу в кімнаті і доручивши її турботі старшої подруги, ми пригнічено зібралися в салоні. Їсти-пити розхотілося, але кухарка так старалася, розставляючи своє частування, що кожен із нас і чайку пригубив, і до ложки потягнувся…

– Ай, як болесне! – гучно поскаржилася пані вдовиця, з придушеним стогоном торкаючись до грудей.

– Серце, тьотю? – підскочив Панько.

– Серце не так бардзо… – простогнала жінка. – А це як… спазми поніже…

– А сухість у роті? Пити хочете? Я бачив, ви вже другу склянку наливаєте? – я відставив від себе чай так різко, що розбризкав по стільниці коричневу калюжу. Сашко, завваживши цей жест, скочив на ноги. Панько ж просто сидів і ошелешено крутив головою.

– Так, а… звітки ви знаєте? – здивовано звела очі вдова. За столом вона нарешті відкинула свою вуаль. У перший день знайомства я, було, навіть трохи нафантазував – яка ж то зовнішність ховається під цією траурною темрявою? А зовнішність виявилася звичайною: світлі очі, вилиняле волосся, глибокі зморшки на чолі, тонкі риси обличчя. – І сил нема… холодно…

– Терміново промити шлунок! Паньку, відведи тьотю за будинок… Господи, але що ж їй випити?

– Ви вважаєте, що це… – зблід Сашко.

– Отруєння. Що вона їла, що пила?

З порогу кухні почувся голосний зойк. Горпина схопилася правицею за одвірок, а лівицею рвонула на собі керсетку:

– Пане дохтуре! Матінко Божа! Мене ж із роботи виженуть, якщо почують, що тут хтось отруївся! Чим я дітей годуватиму?! Вилікуйте! Вилікуйте цю нещасну жінку, а вже я за вашу душу довіку Богу молитимусь! Свічечки ставитиму! І сорокоуст замовлю, як тільки зарплатню привезуть!..

– Там вікно відчинене! – гукнув з вулиці Панько.

Де – там? Яке вікно? Ми з Сашком ошелешено зглянулися… А потім як зрозуміли, як кинулися!

Хоч на перший погляд грати на директорській рамі виглядали приклепаними на славу, насправді вони легко знімалися – головне знайти, де заклепки підважити. А старий сторож, який, за власними словами, працював у божевільні сорок років, добре знав тут кожен куток і кожен камінчик.

– Треба сідлати вашу Жучку! І терміново їхати до села, телеграфувати до поліції, нехай ловлять цього божевільного негідника по гарячих слідах! – палко вигукнув Сашко.

– Але со, еслі ви поїдете, а он вроці… вернеться? – видихнула вдова, знову закутавшись у непроникну вуаль. – Ви єстес сильний мужчина, з вами не так страшно.

– То відпустіть Панька? Як він з кіньми, ладнає?

– О, він уродзіл… уродився з уздечкою в руцех! – упевнено відповіла пані Забільська.

Між нами кажучи, моя Жучка вже й сама забула, як ходила під вершником – та що там, у мене й сідла не було. Утім, хлопчак з рішучим виглядом скочив на кобилку охляп, легко цвьохнув її п’ятами по боках – у мене аж серце стислося. Утім, здається, парубійко він не злий, не мусить заганяти мою «ровесницю».

Курява здійнялася над шляхом, а нам залишилося тільки чекати.

Я зітхнув і потягнувся до конюшні, де в бричці досі тримав більшість пожитків. Таки роботи додалося. Добре, що оmnia mea mecum porto – всі необхідні ліки привіз із собою.

***

– Дохтуре, а мені можете щось накапати? От, серце так калатає, аж в очах темніє! – Горпина принесла м’ясні завиванці з тушкованою квашеною капустою. Чудово розуміла, що в усіх тут ріска в рот не лізла, і не тільки через хвилювання, але однаково готувала – казала, що тягнеться до плити в будь-яку “страховітню” мить, і вірна плита жодного разу не підводила. Запах по кухні гуляв такий, що тільки загроза смерті зупиняла мене від винищення повної миски цього рум’яного дива.

Я простягнув пляшечку з нюхальною сіллю, але кухарка тільки відмахнулася – мовляв, то «для тендітних панночок». Все ж, залишивши частування на столі, і собі присіла поряд, похнюпилася:

– Всю ніч не спала… Такі сни налазили, що й зараз, удень, страшно переповісти! Тільки те й робила, що зривалася та бігала дивитися, чи діти дихають…

– І часто вам таке мариться? – я скосив оком навколо. Чи не час цій «не тендітній» кидати працю в божевільні?

– Та після розмов із пані Забільською… – важко зітхнула жінка. – Це коли ви приїхали, вона почала соромитися і зачинятися в себе. А до того ми з нею тут довго чаювали, я он варення приносила. А то й наливки! Слив’янка в мене – на ринок возили, то навіть дяк казав, що мене за неї благословити треба, от! …Ой, то ми з бідолашною Габріелею стільки всього тут про життя перебалакали… Якби ви знали, пане дохтуре, яке воно у неї гірке! Навіть ворогу не побажала б…

Потягнулася по завиванець… А я пригадав такий само жест – як удова вранці брала зі столу чашку. Рукави її сукні пишні, старомодні. Руку приховують до кінчиків пальців. Але от зап’ясток заголився, і відкрилися сліди, як ото в невдалих самогубців бувають.

Але в кого тих шрамів нема – як не на тілі, то в душі? Жалобного покривала навіть під вечір не скидає… Чужа душа – то тихе море сліз. І не моя то справа – прихована жіноча гіркота.

***

Панько не вертався довго, безконечно довго. Тут хоч є пристав?

Утім, знаю я порядки в таких затишних, віддалених від столиць куточках: мабуть, десь гуляють весілля, і пів міста там. Поки прохач достукається, поки потрібного гостя відпоять розсолом… А можуть же і самого прохача поряд на лавку всадовити і чарку до рук дати – мовляв, не заважай святкувати, завтра вже твоїм убивством займемося, нікуди воно не дінеться!

Тим часом у мене закінчилася перга. От і потопав у село – ще й харчів, знову ж таки, прикуплю. Та хоч води з чиєїсь криниці нап’юся, а то, хоч Горпина і прокип’ятила відро, а тут воно однаково пити лячно…

Як же я здивувався, зіткнувшись коло журавля зі сторожем-утікачем!

– Тільки не здіймайте ґвалту, благаю! – зашепотів старий, хапаючи мене за руки. – Я не робив нічого лихого! За віщо ви ув’язнили на старості літ діда? За віщо хотіли безчестити судом? Не доберу!

– А дим у жіночій кімнаті? Отруєна їжа?

– То все привид, привид ночами ходить по лікарні, із вікна місячне світло від нього не відбивається… – в очах сторожа блукала чи то свята впевненість, чи то щирісіньке божевілля, мене аж сироти обсипали. – От повернеться директор, Мироненко Сидір Прокопович, він вам підтвердить, що я мирний і нікого не зачеплю. Роками служив вірою-правдою, копієчки не вкрав, гвіздочка при мені не загубилося! Не треба мені було нікого пускати, але ці давай просити… А потім понеслося, і збезчестили мою сивину… Спокусився на бісове золото…

– Чекай, який Мироненко? Козачук тут директор!

– Не було тут ніколи ніяких Козачуків. Ні, не було за сорок років жодного. Я ж усіх тут знаю, і в селі, і в Жовтому домі! Та в кабінеті гляньте, там на книгах дарчі написи є, ми пану директору підписували, я підписував – не дивіться на ці пальці, перо вони ще можуть утримати. Мироненко Сидір Прокопович директор наш. Та й на дверях там так само написано.

– Зараз он Панько приведе поліцію і пристава, їм про все розкажеш – і про Мироненка, і про книжки.

Старий засміявся хрипким, надтріснутим сміхом:

– Хто приведе? Звідки приведе? У тому дворі немає ніякої поліції, там мельники живуть!

– Які мельники, в якому дворі? – у мене вже голова пішла обертом від беззубого тріскотіння цього божевільного.

– Та в он тому, де Панько приткнувся, – чистосердо махнув рукою сторож у бік третьої від церкви хати. – Він із їх дітьми давно здружився. Гляньте, в вас очі гарні. Он-о лантухи разом носять.

Глянув я без віри… Але старий не збрехав: віддалік по двору дійсно ходив удовиченко з мішком на плечі. Добре хоч, був надто заклопотаний, тож не повертався в наш бік.

Спочатку я аж спалахнув від такої несправедливості – як так можна, його тітку отруїли, йому б злочинця ловити!.. Але потім з-за хмар виглянуло вже доволі ощадливе осіннє сонечко. І в мене в самого в голові немов проясніло.

Лишивши сторожа на майдані, я рішуче повернув до божевільні. Слід було поспішати. Шкода, саме того дня коліно вирішило нагадати про себе. Тож я кульгав, часто зупинявся на відпочинок, лаяв свої капосні болячки на всі заставки – але занепокоєння невтомно гнало мене вперед.

***

Не здивувався, зустрівши всю компанію в холі. За столиком, нервово обмахуючись котроюсь із своїх численних спіритичних книжечок, зітхала мадам Марта. Поряд із нею на софі, обікладена подушками, напівлежала бліда Анні. Пані Габріеля клопоталася коло хворої з мисочкою в руках, перевіряючи холодний компрес на чолі. Неподалік міряв кроками куток стривожений Сашко. За вікном ходили важезні хмари, от-от намагаючись розродитися важким, уже зовсім жовтневим дощем. Ніякої шкоди для будівництва від відсутності інженера сьогодні не було. Дорогою я чув добрячі веселощі сільської корчми: мостовики, заховавшись від навислої водяної небезпеки у затишок шинквасу, наперед святкували завтрашнє-позавтрашнє відкриття мосту.

З кухні дзенькотів посуд – Горпина ще не встигла вибігти додому. Ну, от і чудесно.

– Сторож не винний! – серце калатало так несамовито, що довга промова, яку я заготував дорогою, застрягла в горлі, викликавши лише глибокий кашель. До кімнати прорвалася тільки ця фраза. Утім, навіть вона одна, вимовлена здавлено і напівпошепки, наробила шуму: здивовані і навіть епатовані обличчя, вигуки, приглушений хлопок книжки об килим. Навіть удова зойкнула під своєю жалобною накидкою.

– Ви знайшли іншого підозрюваного в селі? – ствердно схилив голову до плеча Сашко.

Я захитав головою. Правицею намагаючись заштовхати серце, яке гупало десь під сорочкою, назад за ребра, лівицею, не дивлячись, сягнув стілець, упав. Передихнув. Ох, я ж і старий. А ще людей рятувати беруся, до Атак за тридев’ять земель вибрався. А сам себе отак зажену – мене хто рятуватиме?

– З села сюди ніхто не ходить, бояться! – Горпина з’явилася на порозі кухні з відром і совочком, рішуче попрямувала до найближчої грубки в коридорі. Ну, нарешті хтось вирішив узятися їх чистити. Задощить, то нас усіх тут дрижаки вхоплять.

– А ви ж чому не боїтеся? – недовірливо примружилася мадам Марта.

– А в мене старший син отут. Чого вже мені жахатись? – звично відповіла жінка. – Он його кімната, де пан дохтур квартирують. Третій рік уже…

– Ви мене вибачте, – нарешті голос вернувся, і я навіть зміг сяк-так приязно усміхнутися до нашої кухарки. – Але я спочатку думав на вас. Хто ж іще має доступ до харчів! Ну, і ще на сторожа – дрова, грубки, ключі від усіх кімнат – то його царина…

– От-от, і я знала, знала! – впечатала своєю книжкою об стіл мадав Марта. – Я одразу побачила, що вона лиха жінка! А за плечима у неї – пітьма…

– Та що ж ви таке кажете? – схопилася за щоки Горпина. Відро з порожнім гуркотом зробило напівоберт по підлозі і ображено приткнулося до одвірка. – Я ж вам і вареничків, і хлібця свіженького, і оцих ваших французьких круасанів… Та де ж у мене там пітьма? Ну, може, є який грішок, але щоб аж отак?!..

– От тому я й попросив вибачення! – гучніше повторив я. – Бо тепер мої думки змінилися. Адже якби ви, пані Горпино, або той же сторож задумали лихе… Скажімо, злочин заради збагачення, або ж убивство на грані божевілля… То націлювалися б на кожного із нас. І в першу чергу – на пані Забільську, яка довгий час мешкала тут майже сама. Але ні, обидва злочини – і підпал ганчір’я, і камінь з гори – були адресовані мадмуазель Анні. Або ж мадам Марті…

– Але зіпсованими були всі грубки в коридорі? – зацікавлено підняв вказівного пальця Сашко.

– Щоб заплутати! Чи щоб убивство скидалося на випадкове. А може… – я аж сам примружився від щойнонародженої думки, – злочинець просто не знав, у якій кімнаті мешкатиме його жертва? От і приготував усі чотири?

– І все ж кухарка… – продовжила гнути своє мадам шатенка.

– Вона надто цінує цю посаду, а також дітей. Сердешна Горпина до смерті боїться розголосу через отруєння – а що тоді казати про арешт? До того ж, що її пов’язує з вами, милі леді?

– Ми не знайомі… – ледь прошепотіла Анні.

– Вперше бачу, – пирхнула мадам Марта. – Таких пані ніколи не було серед моїх відвідувачок!

Як вона вимовила, вірніше, виплюнула оте «пані» – в єдиному коротесенькому слові прочиталися і босі ноги кухарки, і коштовні сережки київської спіритистки.

Я поспішив перевести розмову далі:

– Сашку, і ти мене також вибач. Тебе я теж підозрював… Такий ти вже відкритий, відвертий, про кожного все знаєш, скрізь в околиці буваєш… Але підозрював недовго – аж доки не помітив твоєї щирої симпатії до мадмуазель Анні. Кому-кому, а їй ти ні за яких обставин не нашкодив би.

– Та я й вам не побажав би зла, – ображено надув губи інженер. – І взагалі нікому в цій кімнаті… Як і за її межами.

– Але в такому разі в нас залишається тільки… – ошелешений погляд мадам Марти перевівся на вдову, котра чорною хмаркою осіла на ослінчик у кутку. – Та ні, не може бути! Її ж теж отруїли, ви забули?!

– Та воно-то так, причому дуже «зручно» – якраз після того, як ми почали підозрювати, що вбивця полює саме за вами. Такий собі театр – ні, поряд не мисливець, а просто божевільний, продовжуйте ганятися за сторожем… Але не забувайте, що я таки лікар. І якщо людина скаржиться на пекельний біль, але всі м’язи живота навіть не напружені… І відсутність характерного запаха з рота – о, повірте, я знаю, про що кажу! Знову ж таки, грубка – хто жив тут довше за всіх і мав змогу псувати лікарняні стіни, гамселячи по кахлях, доки старий сторож косить у дворі і не чує? Усі спальні кімнати були відчинені. Так само і з кухнею – ви, Горпино, казали, що могли годинами розмовляти з пані Забільською про життя. У цей час комора була замкнена? Ні? Отже, її племінник – чи хто він їй – міг отруїти хоч ковбасу, а хоч і всі припаси заразом.

– А дійсно! – стрепенулася мадам Марта. – Оце ж воно мені муляло з першого дня знайомства! Як у такої чопорної пані з – очевидно – вищою освітою може бути такий неоковирний, простакуватий родич?! Він у вас хоч письменний?

– Не хвилюйтеся, – вперше подала голос пані Габріеля. І слово її звучало глухо, немовби жінчина  душа сиділа на дні глибочезної кам’яної печери. – Це дітє з чудовою і душою, і освітою.

– До речі, ваш рідний Ченстохов… Подорожував там замолоду. Гарне, затишне містечко, а що вже костелів! Але найбільше мені запам’яталися – тільки не смійтеся – пляжі! Скажіть, дітей усе ще не пускають на Лисячі озера? Свого часу це було дуже фривольне, суто доросле місце…

– Не пускають… – я міг би заприсягтися, що в цю мить її очі пропалюють у мені дірку розміром з дамський капелюх. Пані Забільська здогадалася про мій підступ. Але відмовчатися уже не змогла б.

– Та куди там! Нема у Ченстохові ніяких Лисячих озер! – тріумфально скочив на ноги я. Коліно тут же стрельнуло болем, аж засичав. Мабуть, від того мій голос вийшов таким сердитим: – І досить уже вдавати з себе полячку. Це не ваша рідна мова. Он, коли камінь упав, ви легко перейшли на щирісіньку українську – мабуть, від страху ненадовго забулися. Я тоді не звернув уваги, але тепер нарешті звів усі крапочки над Ї. До речі, той камінь… Досі ніяк не доберу, хто ж його скинув із пагорба? Усі мешканці Жовтого дому тоді йшли поряд із нами. А сторож ні за що не видерся б на таку урвисту скелю з його старістю, безпалими руками і артритом колін (артрит у нього дійсно прогресує, як лікар підтверджую). Спочатку я думав на когось із сільських хлопчаків, з якими затоваришувався Панько, але щойно оглянув той пагорб – ну, ніде там людині заховатися. Лиса гора…

– Скинула… Не знаю, як… – несподівано гучно пролунав із-під непрозорого серпанку сповнений ненависті голос. – Просто захотіла, щоб він упав. Дуже захотіла. От тільки шкода, не на ту голову потрапив!

– За що?! – тепер уже тонко верескнула Марта, обхопивши себе перехрещеними руками, немовби намагаючись таким чином захиститися від неочікуваного гніву.

Вдова зі сміхом скинула вуаль. Її водянисті очі затемнила лють, і тепер вони здавалися глибокою трясовиною, з самого нутра якої дряпаються на світло невпокоєні скелети потопельників.

– За що, «володарко»? А ти не здогадуєшся, не впізнаєш? Чи в тебе від твоїх численних гріхів уже зовсім пам’ять відгнила? А Наталочка була на мене схожа…

– Яка Наталочка? – пані Забільська здійнялася на ноги, і спіритистка верескнула, стривожено замахавши перед собою тонкими руками: – Не підходь, божевільна! Мужчини, не дозволяйте їй наближатися до мене! Боже, скілько чорноти, скільки злоби!

– Ти ще й Бога згадала, пекельне поріддя! – удова засміялася, але веселощі ті були недобрими. Із таким сміхом театральні вбивці-лиходійки проклинають своїх жертв на смерть, а м’ясники-полководці направляють солдатів на вірну загибель, під ворожий гарматний дощ. – Яка Наталочка?! Та, яку ти зо світу зжила, прокляте бездушне стерво! Дивишся! Очі вилупила? Що, навіть імені не пригадала? І як під тобою тільки земля не розчахнулася… Але хіба в цьому світі є справедливість?

Вона повела потемнілими очима по наших обличчях. Звернулася чи то до Сашка, чи то до мене, а може, до хворої дівчини, що налякано схлипувала на софі. Спіритистку ж обходила поглядом так, як ото люди гидливо відвертаються від купи свинячого лайна за сажком.

– Наталочка ж у нас семимісячною народилася. Лікарі казали – навіть похрестити не встигнемо, тим більше, що й мати її, моя єдина донечка, не пережила пологів тієї страшної зими. Але я брала маленьку на руки, тулила до грудей, до самої душі, і так догрівала – день, ніч, тиждень. Майже не їла, бо руки були постійно зайняті, майже не спала – до болю боялася задрімати і впустити або придавити це напівпрозоре тільце… І я таки відваландала її у смерті! Але, здається, не повністю. Наталочка ж так хворіла, ви знаєте? Усі сезонні застуди були наші, і отой жахливий спалах холери. А не встигла одужати – сухоти! Якісь неправильні, без кашлю і холоду в грудях, як в інших хворих. Казали, то не легені, то мозок захворів. Але я знайшла хороших лікарів аж у самій столиці. Ми винайняли там флігель…

– То до чого тут я, божевільна? – екзальтовано вигукнула мадам Марта, притискаючи до грудей заламані руки. Біласте мереживо звисало з зап’ясть, немов запилюжене павутиння.

– …Той лист прилетів, неначе посланець із самого пекла, – продовжувала лже-полячка, підкреслено не чуючи того питання. – Пожежа в маєтку. Страшна пожежа. Чоловік – той одразу… А син… написали – ще бореться, але вже соборували, моліться… І я, звісно, полетіла… Не пам’ятаю вже, чим і добиралася, але гнала і вдень, і вночі. І встигла таки – встигла побачити, як його в домовині в землю опускають, поряд із свіжою батьковою могилою…

Юна Анні голосно шморгнула носом. Я вже хотів було попрохати вивести її звідси – ну, куди недужій ці пристрасті слухати! Але побачив палкі очі дівчини і зрозумів – не піде ж, дівчатка люблять такі історії. Наплачеться, потім від нудоти годинами страждатиме, погано спатиме. І однаково не послухає, не піде.

– Я довго була, як нежива. Синове крило вціліло, і я не піднімалася з його ліжка – подушки ще пахли рідним волоссям, а на узголів’ї так і залишився висіти халат, немов господар от-от простягне руку, щоб накинути його на плечі. Годували силою. Поїли силою. Спам’яталася, тільки коли покоївка нагадала – там, у місті, чекає хвора Наталочка, зовсім одна. Якщо помру, то як вона без мене? І я стрепенулася, струсила з очей горе, сказавши собі – доплачу потім. Але якось той шлях назад затягнувся – спочатку дорогу розмило, потім на річкову переправу не пускали три дні через якихось військових. Але врешті я таки доїхала. А там…

Аж ось тепер пані Забільська ніби згадала про присутність спіритки – рвучко розвернулася в її бік і далі говорила, не зводячи погляду. Здається, навіть не моргала:

– Пізніше мені сказали, що на той проклятий вечір Наталочку запросили нові друзі, а виступ оцієї… дами… там мусив бути родзинкою. Звісно ж, бідолашна одинока сирітка попрохала викликати до неї душу її матері…

– Про таке часто просять, і що? – зверхньо визвірилася мадам Марта. – Це мій дар – допомагати людям спілкуватися з їх дорогими померлими!

– А переконувати їх, що вони ніякі не хворі, що лікарі їх дурять? Наталочка наступного ж ранку викинула всі ліки, зате почала щовечора вчащати до так званого окультного салону! Де ця відьма розповідала їй про чорну мітку на її роду, про невпокоєні душі предків, які нібито випивають із неї життя… Лікарі чекали Наталочку в кабінеті, потім приходили до флігелю, але вона нікого не пускала!..

Удова важко видихнула, перевела погляд на мадмуазель Анні:

– Коли я прибула, ця шарлатанка вже виїхала шукати собі інших жертв. Прихопила з собою в якості подарунка вдячності гранатове кольє, яке дісталося Наталочці від покійної матері. А моя ж дівчинка… Вона вже майже не піднімалася з ліжка. Але була така спокійна – вірила, що їй от-от стане краще, бо, бач, три чорні душі її предків нарешті упокоїлися. Чорні! Та наш рід на церкви жертвував, школи відкривав!.. Як воно посміло телепнути своїм язиком таке на людей, яких ніколи не знало?!

Брови спіритистки зійшлися, примусивши лоб некрасиво зморщитися. Згадала?

– Вона померла на моїх руках, – продовжувала між тим удова. – Уже що я не робила… у кого з лікарів не валялася в ногах… Усі, як один, відповідали – час невблаганно втрачено. Відсутність лікування, та ще й кількатижневий голод… О, так, цій відьмі було мало позбавити мою дитину ліків – вона ще й примусила її суворо говіти, щоб, бачите, через м’ясо забитих тварин не торкалася до жорстокості і смерті, а через молоко – материнського болю за втраченим телям!..

Вона була, як грозова хмара – от-от розіллється риданнями. Аж захотілося піднятися, стати за спиною, по-людськи, зі співчуттям, обійняти. Втім, щось приморожувало мене до місця, де сидів. Я це спостеріг і по Сашку – інженер, що раніше все бігав кімнатою, тепер тільки смикався в бік софи, немовби бажаючи прикрити від невидимої негоди, яка от-от почнеться, недужу дівчину. Але от зиркав, смикався, а й кроку не зрушив.

– Помста. Зрозуміло, – слова давалися немов через силу. І це ще вона не оберталася, продовжуючи з ненавистю вгвинчувати очима раптово змалілу і незвично притихлу спіритистку. – Але як ви дізналися, що мадам Марта зупиниться тут?

– Таж це ж я її запросила! – зневажливо пирхнула жінка. – Написала листа, представилася директором, якого вигадала в той же день. Попрохала звільнити від нещасного привида лікарню для душевнохворих. Звісно ж, вислала щедрий аванс – о, я вже чудово розуміла, що серед численних гріхів цієї… дами… жадібність – найдужчий. А потім – усе просто: прибула сюди першою, з хлопчиком. Вмовила сторожа облаштувати тут постоялий двір. Вони з Горпиною були тільки раді, бо через війну обом кілька місяців не платили…

– Панько – не племінник?

– На жаль… Багато б я віддала, щоб хоч часточка мого роду вціліла. Але ні, останні краплини нашої нещасної крові помруть разом зі мною. Утім, Опанас – мій підтверджений спадкоємець, розумний та кмітливий парубійко. Звісно ж, він письменний – о, бачили б ви, яку школу збудував для сільських дітлахів мій батько, мир його пам’яті! Панько пообіцяв опікуватися і нею, і маєтком. Нехай хоч його родині буде зиск від мого затухання… Але не зиркайте в його бік, він тут тільки щоб багаж носити. Ну, і страшно було старій бабі подорожувати наодинці.

– Тебе засудять, божевільна! – нарешті спромоглася на крик спіритистка. На хрипкий, придушений крик.

– Було б за що! – презирливо скривилася жінка. – Мертвий кіт? Дірки в стіні, які хазяєчка-Горпина зранку вже й позамазувала? Камінь, який сам собою впав прямісінько з небес? На відміну від тебе, судді не вірять у дурню! Відьом не буває!

– І все ж – до чого тут я?! Сама ж довела дитину до смерті своєю байдужістю… кинула її в чужому місті одну, зовсім самотню… – та ця спіритистка божевільна! Як спинити її слова? Повітря в кімнаті так загусло, що я сапав, немов карась у спущеному ставку. – А Наталі потрібна була мати! Яка б пригорнула, поговорила душевно… І я викликала для неї цю матір… Байдуже, як саме, але я допомагала, а тебе навіть поряд не було!

– Та що ти знаєш про материнство, ти, відьмо? – присягаюся, в ту мить я побачив у її очах блискавки. – Я б прокляла, зжила зі світу твоїх дітей, якби вони в тебе були! Адже бачити, як мучиться, гасне, відходить твоє єдине янголя – це устократ гірше власних найпекельніших мук! І я ж їх шукала найперше, твоїх доньку чи сина… О, я навчилася довго й прискіпливо шукати! Але їх немає! Ні родини, ні дитини, ні кохання, нічого! Ти порожнісінька, лише пихою та жадібністю напхана. Марна й одинока на білім світі!

– Та я стільком допомогла очиститися від родових проклять! Мене люблять! Мені вдячні! Я навчала… У мене десятки учениць!

– Ну, от нехай вони тебе зараз і укриють від моєї наневисті!

Вдова, не зводячи киплячого погляду зі спіритистки, викинула вперед руку і рвучко стисла кулак. Мадам Марта схопилася за горло. Її губи посиніли, очі біласто вибалушилися, а шкіра покрилася нездоровим червонастим відливом. Темрява насунула з кутків, день у вікні блимнув і згас, час гучно тріснув і обірвався. Від кухонних дверей почувся шум – мабуть, це Горпина зомліла. Я не мав сили повернути шиї і перевірити це.

Анні заверещала. Не знаю, як ця тоненька дівчинка-свічечка знайшла сили сповзти з ліжка і вклякнути з міцно стиснутими десь коло серця руками. Її тремтячі губи беззвучно рухалися, нашіптуючи молитву.

Сашко нарешті спромігся на три кроки – йшов зігнувшись і затуливши ліктями обличчя, мов крізь вітролом. Рочепірився над дівчиною, широко розкинув руки – однак, здається, дарма хвилювався: пані Забільську цікавила лише «володарка». І то добре, бо якби ця жінка зараз повернула свої побілілі від гніву очі до софи, чи зміг би інженер по-справжному заступити дівчину від її люті?

…А потім я нарешті вдихнув. І ще раз. І ще. У вухах шуміло, в очі бахкали памороки, серце било галоп. Не сидів би, то, їй-бо, гепнувся б Горпині в товариство. Ніколи не думав, що ненависть можна так пронизливо відчути на власній шкірі.

Замотав головою, як оглушений.

Дивитися на лже-полячку було страшно. Так, страшно. А раптом зустрінуся з нею поглядом?

Але пані Забільська сама погукала – не те, щоб словами, а коротким звуком. Але я одразу усвідомив, що кличуть саме мене.

Мадам Марта лежала біля її ніг, більше нагадуючи купу ганчір’я. Мені залишилося тільки припасти на коліно і засвідчити смерть. А ще – опустити покійниці повіки. Я лікарюю не перший і навіть не другий десяток і, звісно, надивився на людську загибель, у тому числі наглу і доволі прикру. Я виймав посиніле немовля з рук згорьованої матері, оглядав потопельника, накривав ряднами жертв страшної пожежі… Але ніколи і ніде не бачив, щоб у покійника від натуги поламалися зуби, а очі… Я навіть писати отут про це не буду, а то вам іще насниться. У мене потім до самого вечора гусяча шкіра не сходила, а лихоманило значно довше – аж поки в церкві не причастився.

– Ви… ви вбили її! – розгублено видихнув інженер.

– Чим же? – стомлено видихнула удова, підіймаючи зі стільця свою вуаль. – Ножем? Пістолетом? Мотузкою? Що ви бачили?

– Мабуть, була якась отрута…

– У страві, яку їли всі? – вона м’яла в руках щільну тканину, але обличчя більше не закривала. – Давайте, лікарю, перевіряйте м’ясо. І чай. І що там іще було, капуста? Не знайдете ви там ніякої трутизни. Чи не так?

Навіть не повертаючи голови в мій бік, пані Забільська ступила до виходу. Інженер було смикнувся навперейми, але спинився під важким поглядом:

– Не смійте спиняти. Я хочу дожити біля могил своїх рідних. Сімейна усипальниця зі скорботним кам’яним янголом біля входу – це все, що залишилося від мого колишнього щастя. Посаджу там квіти. І кущ калини – кажуть, душа дівчини завжди тішиться, і сни їй надходять добрі, коли в узголов’ї білим цвіте… Горе тому, хто спробує відібрати в мене цю останню втіху!

Брама розчинилася з гучним скрипом – і чого раніше я не обмирав, чуючи цей пекельний звук? У хол ступив Панько. Ні до кого не вітаючись, пройшов до кімнати тітки, потім до своєї. Виніс саквояж, клунок. Мовчки покрокував на вулицю.

Вона вийшла за поріг, і більше ми її не бачили.

Ми з Сашком перезирнулися. Обоє розуміли, що ні переслідувати, ні шукати удовицю не будемо. Побоїмося, хоч відьом і не існує…

Він обійняв Анні, відвертаючи від трупа вчительки і виводячи в тимчасові «покої», а я схилився над кухаркою. Бідолашна розбила лоба об поріг, аж шкіра розсіклася – довелося нести шовкові нитки і згадувати, як ото шиють по живому. Добре хоч, свідомість милосердно повернулася до Горпини вже після того, як мої стіжечки наклалися кривулястими, але все ж на диво охайними крестами… Та й то не без допомоги нюхальної солі – тієї самої, «для тендітних панночок».

Пообіді, надумавшись покликати пана інженера на своє свято, прийшли мостовики. Вони й віднесли закутане в простирадло тіло покійниці до церкви. Казали, що як переступили храмовий поріг, на панахидному столі рвучко, немов хто задув, погасли всі свічки.

Інженер так і не вийшов від Анні. Тож я зібрав речі по-англійськи, запріг сонну Жучку, яку залишив у дворі Панько, і гнав, гнав, гнав, аж доки не знайшов той, інший міст через Дністер. Майже не спиняючись уночі, вимокнувши під страховітньою зливою і мало не сковзнувши разом із бричкою зі стрімкого річкового обриву, аж під вечір наступного дня дістався-таки Атак.

***

Коли міст завершили, Сашко заїзджав. Казав, Горпина звільнилася – виявилося, удова якось устигла залишити в їдальні записку, в якій вибачилася за переполох і зіпсовану репутацію, а поряд поклала стосик грошей. Скільки саме, кухарка не розповіла, але очевидно, немало, адже із села вона також виїхала.

По Анні ж прибула мати, забравши дівчину додому, на Полтавщину. Мого юного товариша теж не забули – запросили провести в їх скромному маєтку Різдво.

– Це гарний час, щоб освідчитися, – посміхнувся я.

Розмова відверто не клеїлася, неначе між нами щось стояло. Власне, так воно й було – глипну на Сашка, бачу той останній вираз обличчя спіритистки… Він молодий і впертий, то, може, і впорається з такими спогадами. Однак чомусь мені здається, що Анні таки віддасться за іншого.

А потім прийшов лист, який, немов голуб миру, витяг мене з цих жахітніх сновидінь на світ Божий. Старший син сповістив, що я став дідом! А ще нарешті повернувся до опустілого родинного гнізда – поки що не на постійне життя, тільки на літо, однак мені вже тепло від думки, що ночами в домі чується не вороняче каркання, а вибагливо-живе дитяче агукання і тонкий голос невістки, до співає колискову. Життя потроху налагодилося, холера та інші тяжкі недуги так і не знайшли дороги до цього щедрого на врожай і посмішки краю, дорослі скидають шапки при зустрічі, діти простягають рученята, дзвінко кличучи Дідусем-Дохтуром… Чого іще бажати на старості?

…Вдова іноді сниться – ніч, повня, цвинтар, одинока фігура на лавці коло білосніжного склепу…

Як стану зовсім дірявим, то повернуся додому. Коли остаточно засну, хочу лежати біля любої Миронії Тодосіївни. Залишив я там її зовсім одненьку… Але нічого, після смерті вже догляну. На тому світі ми обов’язково будемо разом.

А могилка мадам Марти заросла лободою. Незважаючи на велику кількість «учениць по всьому світу», якими вона так пишалася…