6 Листопада, 2022

Справа, в якій чорт ногу зломив

Моя кар’єра стрімко понеслася в гору, коли я приборкав чорта.

Насправді це було нескладно. Якби на моєму місці опинився будь-хто з моїх колег, впорався б не згірше за мене. Але на чорта натрапив я.

Не знаю, що він там робив, у тій скрині. Мав якісь свої бісові справи; я намагався розпитати, проте він досі ухиляється від відповіді. Можна, звісно, наполягти, але нащо сваритися з таким корисним підлеглим?

Так чи інакше, ми з ним опинилися в одній скрині. Припускаю, що нас обох заховала туди ґаздиня — пані шинкарка Полагя Сокольська. Зрештою, якщо чорт опинився в скрині шинкарки, логічно припустити саме це, чи не так? Тим більше що й мене вона запхала туди ж, коли з’явився той несподіваний гість.

Втім, я незрозуміло пояснюю, варто почати спочатку. Я — Харитон Тимків, дізнавач, і в пані шинкарки не просто так ляси точив, а проводив допит свідки, тієї-таки пані Полагі. Адже в її шинку провів чимало часу підозрюваний. І от просто посеред нашої бесіди тому підозрюваному вперлося повернутися! Ясно, що бачити мене йому було зовсім не потрібно, й пані Сокольська мене нашвидкуруч сховала, гадаю, туди, куди звикла ховати людей за подібних обставин. І не тільки людей, як виявилося.

Чорт вирішив не гаяти часу та приступив до мене, вимагаючи негайно віддати йому душу, а інакше він здійме галас і викриє мою присутність. Я одразу зметикував, що переді мною — невдаха, готовий хапатися за будь-яку нагоду покращити своє становище. І вирішив, що обдурити чорта — весела витівка, тим більше що зайнятись у скрині нема чим. Жодних планів тоді ще не мав, втім, погодьтеся, така пригода випадає не часто!

Я запропонував чортові порозгадувати загадки, на що той дурник радо погодився. Домовилися грати до першої нерозгаданої загадки, він почав першим і загадав мені оту дурницю: «Летить — пищить, всядеться — мовчить». Тоді я остаточно пересвідчився, що маю справу з найбезталаннішим з чортів. Хвалькувато заявив йому, мовляв, у нас кожна дитина знає, що це комар, і своєю чергою задав задачку. Стисло описав одну з останніх своїх справ і запропонував вгадати, хто був злочинцем. Я ж казав, будь-хто з моїх колег міг би впоратися.

Звісно, чорт програв. Що та бісова душа може тямити в розслідуваннях?

Коли пані Полагя нас випустила й перепросила, я не сказав їй дурного слова. А от чорт лаявся так, що зрештою ми обидвоє — і я, і поважна шинкарка — заповзялися за ним записувати. На жаль, він знітився та замовк. Шкода.

За умовами нашої угоди він мав тепер мені служити. Так я й отримав нового секретаря, якого в нашій канцелярії без особливих вагань записали «пан Чорт». Коли старший дізнавач дорікнув канцелярським, що в співробітника мусить бути ще ім’я, вони стенули плечима й дописали: «пан Іван Чорт». Мій новий секретар не заперечував.

Коли я розповідаю цю історію, на цьому місці завжди запитують: «Але чому секретар, а не, наприклад, хлопчик-побігайчик?» Бо з таким таланом він би мені набігав, еге ж. Довіку жодної справи б ми не розкрили. А от секретар з нього вийшов чудовий, бо не тільки писав збіса грамотно та красиво, а ще й мав свою особливу чортівню: чарівне перо. Варто було йому почати записувати тим пером брехливі показання — і воно пашіло сірчаним духом.

Уявляєте, як хутко пішли справи? І мої, і ті, які я розслідував. Мені навіть нічого вигадувати не доводилося, вся ця слідча тактика відправилася до біса. Я лише чесно сповіщав свідка чи то підозрюваного: «Оце в мене, бачиш, чорт. Він записуватиме твої показання, і щойно ти почнеш брехати, в повітрі засмердить сіркою. Тож не бреши». Звісно, мені мало хто вірив, але запах сірки красномовно натякав, що я не жартував. Рано чи пізно брехун розумів, що доведеться казати правду.

Більшість справ я тепер розкривав за день. Найдовша відняла в мене тиждень, бо довго бігали за потрібними людьми. Але загалом я економив чимало часу всім нашим. Тепер не треба було піддавати підозрюваних тортурам, витрачати час на численні повторні допити, мета яких — виявити дрібні невідповідності, вивільнилися всі польові працівники, які бігали містом в пошуках доказів, котрі доведуть чиюсь брехню.

Ясно, що нудьгувати не почали, бо злочинців завжди достобіса. Натомість змогли приділяти увагу тим дрібним злочинам, від яких раніше відмахувалися. А це завжди на краще: люди більше довірятимуть нам, бо бачитимуть, що ми їх захищаємо, а не намагаємося відкараскатися від справ, які точно не подужаємо. Багато хто з дізнавачів недооцінює допомогу пересічних громадян — а марно.

Чи заздрили мені? Авжеж! Бува, не можуть справу розкрити, і починається: «Най Харитон розслідує, в нього чорт є!». Ну, ми з чортом за день упораємося, а він ображається. Сам нам справу віддав — і сам ображається, ото що з людини візьмеш! Інші, хто порозумніший, іноді просили в мене чорта на допит чи два. А я що ж, я хіба не розумію? Позичав його для доброго діла. Так і вийшло, що розумні люди мені стали здебільшого друзями — бо хто ж при розумі ворогуватиме з такою корисною людиною? — а нерозумні й заздрісні страшенно мене не любили.

Втім, цією своєю пригодою я мушу завдячувати першим, а не другим.

Вже почалася осінь; золоте листя, дощі, сильний вітер — оце все, ну, ви знаєте. Люди почали вдягати більше одягу, та не встигли ще до нього призвичаїтися, тому в них частіше зрізали гаманці. Вони ж нічого не помічали, бо відвикли від того, як відчувається тепліший одяг і наскільки незначним тягарем тепер здається гаманець.

У навколишніх селах збирали врожай, отже, навідувалися до нас повідомити про крадіжку, щоразу намагаючись збільшити обсяг вкраденого. Ті, хто їздили на ярмарок, також були нашими частими гостями. Ми вже звикли. Ми, містяни, раніше дідька лисого тямили в їхніх селянських справах, але з часом навчилися, бо чомусь тут так було заведено: справи сіл вирішувалися в місті, якщо в самому селі не було кому це робити. А власних дізнавачів у них, ясна річ, не було.

Люди запасали дрова, і ті дрова активно крали, бо ж сутеніло рано, а до пізньої ночі пильнувати не станеш. Один жартівник заходився вже з настанням темряви з вулиці горланити: «Господарі, вам дрова не треба?» Якщо господарі відповідали, що не треба, він тихесенько забирав собі частину їхніх дров — бо ж сказали, що не треба, отже, це навіть не крадіжка. Суддя так сміявся з його пояснень, що навіть не став ув’язнювати того дотепника, лише звелів відшкодувати збитки. Тепер цей нездара шанобливо кланявся нам — і запам’ятав же лукавець кожного в обличчя! — бо вважав надзвичайно хвацькими. «Ніхто, — повторював щоразу, — ніхто мене не ловив, а ви спіймали!» І мій чорт тут був ні до чого, впіймав його Федько, він направду спритний нишпорка.

Одним словом, осінь для нас — це пора крадіжок, грабунків, іноді розбою на шляху до ярмарку. Але найбільше — крадіжок. Турбуючись про прийдешні холоди, крадуть теплий одяг, розвішений на просушку; як не знайдуть одягу, що погано висить, — крадуть гроші на нього. Ну і все решту, що знадобиться на зиму. Гаряча пора, ніде правди діти. Хоча й стає дедалі холодніше.

І от одного такого гарячого осіннього дня завітав до мене той-таки Федько, сумний, наче обікрали особисто його, а він не може відшукати злодія.

— Харитоне, — заявив з порогу, навіть не привітавшись, — врятуй мене від наглої смерти, забери цю бісову справу!

— Яку в біса справу? — роздратовано спитав я. Ми з Чортом геть замахалися з паперами, які треба було здати негайно, от просто до святої неділі, навіть якщо нам через це спати не доведеться зовсім. Це так завжди в нашій справі: щойно справу закрито, мусиш витягти, наче з носа, стос паперів і здати до архіву. Отже, мені теж радости життя неабияк бракувало, а на послуги любим колегам я був готовий менше, ніж коли-небудь.

Тим більше — що означає «забери справу»? «Допоможи викрити брехуна» — це я розумію. Але Федько свої справи завжди розплутував сам, як і всі інші в нашому відділку.

Федько сів на єдиний вільний від паперів стілець і зітхнув.

— Вони всі брешуть, — приречено сказав він. — Всі, петраєш? Я певен, що навіть тамтешній собака, який весело гавкає та стрибає біля господаря, наче то його рідна матінка, щось від мене приховує.

— І це привід віддавати справу? — Я все ще не розумів. — Зганяй до Полагі, купи Чортові пляшку того, що йому сьогодні до душі, та владнай це, що не так?

Федько криво всміхнувся.

— А не так, розумнику, пан Ігніцький. Як я до нього приведу Чорта, він волатиме таке, наче його вже чорти у пеклі підсмажують. І влаштує пекло особисто мені.

Я кліпнув очима. Пан Ігніцький був чи то зі старшини, чи то зі шляхти, я не цікавився достеменно. Головне, що мене стосувалося, — що від цього бундючного дідугана варто триматися якнайподалі. Будь-яка спроба його розпитати закінчувалася однаково: він несамовито лементував, що його, людину високого роду та звання, не мають права просто так допитувати. А «не просто так» для нього було, певно, лише за особистим наказом короля чи всього сейму. Зазвичай ми могли заспокоїти його, переконуючи, що про жоден допит не йдеться, натомість ми радимося з розумною людиною. Але використання Чорта передбачало саме формальний допит.

— То чого ти від мене хочеш? Що я зроблю з Ігніцьким? Я ж так само не скористаюся вміннями Чорта, як ти, тут треба щось більше, чого я не вмію.

Федько і Чорт раптом одночасно витріщилися на мене.

— Га? — не втямив я. — Що я не так сказав?

— Взагалі-то, — обережно почав Федько, — ти кмітливий розслідувач. Дуже кмітливий. Аж образливо, до якої міри ти нас усіх випереджаєш, сучий ти сину.

Отут вже я роззявив рота.

— Та ти чого… — белькотів я. — Я ж тільки тойво… Завдяки Чортові… Чорте, скажи йому!

— Та я, звісно, можу й збрехати, мені не шкода, — проскрипіла ця бісова душа. — Але нахіба? Веселіше сказати тобі правду. Ти й справді метикуватий хлоп, Харитоне. Всі так кажуть. Твої товариші, звісно, майстри пліткувати, але про це вони щиро розводяться. І лають тебе останніми словами при цьому, як-от Федько.

— Я ще стримуюся, — пробуркотів Федько. — Бо я чемний до своїх. Тож, Харитоне, діло таке: я вже до тієї клятої справи, цур їй пек, і так, і сяк підбирався. Не дається вона мені. Має бути якась стежка, тямиш? Має! І ти, — він уп’яв пальця мені у груди, — мусиш її знайти. Бо я не годен це так облишити, а саме того Ігніцький і хоче, бодай його чорти драли!

— Дратимуть, — негайно пообіцяв Чорт. — Обов’язково.

Я, хоч і не мав жодного стосунку до пекла, був із ним згодний. Пана Ігніцького знали всі, передусім через те, що мав преогидну вдачу та примудрився образити чи не кожного в нашому містечку, а в навколишніх селах — щонайменше через одного.

— Федьку, — зітхнув я, збагнувши, що так просто від мене не відчепляться, — якщо ти справді хочеш, аби я забрав твою справу та щось із нею зробив, розповідай.

Цей негідник засяяв, второпавши, що отримає те, чого бажає, і всівся поруч, готовий до довгої розповіді.

Що більше я його слухав, то менше мені подобалася вся ця історія.

В будинку пана Ігніцького сталося вбивство. Точніше, в цьому був переконаний Федько, пан Ігніцький це заперечував з усім обуренням, на яке спромігся. Втім, випадковий свідок упевнено повідомив, що рано-вранці, ще вдосвіта, прислуга закопувала в саду біля будинку дещо, дуже схоже на людське тіло. Знав я цих «випадкових свідків», їх Федько мав пів міста. Спеціально задля нього нишпорили, і якщо вдавалося принести йому цікаві відомості, заробляли тим копійчину. Я все збирався завести собі таких, але ж на це треба гроші, а в мене вони чомусь не затримуються. Як каже Чорт, наврочив мені хтось дірки в кишенях, і все зароблене наче провалюється кудись. Але я працюю над цим! Бо Федько розумне втнув із тими свідками.

«Дещо, дуже схоже на людське тіло» — це настільки мізерне свідчення в разі пана Ігніцького, що нема про що й говорити. Скаже, що собака виздих, та й по всьому. Якщо взагалі зволіє з ласки своєї щось сказати. Тому Федько спробував потай розпитати прислугу. Прислуга вочевидь нервувалася, проте не відповісти на питання дізнавача може хіба пан Ігніцький, а не його холопи. Тому вони почали вигадувати різні дурниці. Фурман сказав, що стався викидень у кобили. Покоївка — що від раптової хворі помер слуга, але ким був той слуга і як його звали, вигадати не змогла. Кухарка — що до покоївки, яка живе на горищі, намагався залізти кавалер, однак не втримався, впав і забився насмерть.

— Біда в тім, — розводився Федько, — що я з ними усіма зміг поговорити тільки тому, що спіймав їх у місті, коли вони вешталися у справах. Тепер вони, мабуть, розповіли господареві, що я полюю на прислугу його будинку, і він зачинив усіх удома. Звісно, довго в стані облоги вони не протримаються, але ж вигадають якусь спільну на всіх брехню. І якщо Ігніцький прямо заборонить мені допитувати його челядь, — а він це обов’язково зробить — я нічого не зможу вдіяти. Бо в мене немає жодних доказів. Жодної підстави щось від нього вимагати, розумієш?

Я розумів. Справа дійсно мала кепський вигляд. Але як же хотілося притиснути Ігніцького! Якби його ще до буцегарні запроторити, тим паче за вбивство, то це було б величезним подарунком усій громаді! До того ж, я не сумнівався: людина, що почувається настільки безкарною, точно або скоїла, або скоїть чимало протиправного.

— Гаразд, Федьку, — промимрив я, вже розмірковуючи, як би взяти Ігніцького за м’якеньке та добряче трусонути, — спробую щось зробити. Зрештою, не вийде — то не вийде, що ми втрачаємо? Гірше не зроблю.

— Таж не зробиш, — полегшено зітхнув Федько.

Ми з Чортом зібралися до Ігніцького увечері. Я був переконаний: такого нахабства, як вторгнення дізнавачів, він не чекає. На його місці я б теж не чекав, бо це, відверто кажучи, доволі безглузда ідея. Спіймає — ганьби буде!.. Але це означало, що наша задумка могла спрацювати.

Всі міські господи виглядають подібно — принаймні, з точки зору злодія, який намагається до них залізти. І в усіх них вади однакові. Найлегші для проникнення — кімнати челяді, бо про них господар думає найменше. Там найхисткіші двері, найкволіші вікна, деінде достатньо відігнути цвях — і заходь вільно. З іншого боку, вікна там зазвичай настільки маленькі, що не пролізеш. Саме тому панські оселі не грабують щодня. Ну, і ще тому, що їх чимало і завжди можна знайти ту, до якої залізти легше.

Оселю Ігніцького оминали передусім через самого Ігніцького. Досвідчені злодії казали, що така противна людина просто не може бути багатою, аж надто цей псячий син скнарий. До того ж, він постійно з усіма лаявся, мав безкінечні судові справи за якісь родинні маєтності, і напевне ж принаймні частину тих справ програвав, отже, втрачав гроші.

— Я так і думав, — сказав я, коли ми з Чортом дісталися до хлопської частини будинку.

По-перше, вона виходила просто в стіну — господар пожлобився на будматеріали. Тобто паркан не оточував будинок з цього боку, а сама стіна будинку була частиною паркану. Дуже, дуже погане рішення. По-друге, ставні на вікнах розхиталися й трималися на двох гвіздках. Чудовий знак. Як тільки бачиш криво прибитий гвіздок — знай: він єдиний тримає хистку конструкцію укупі. Якщо лагодять нормально, жодні цвяшки ніде не стирчать. І саме вікно було малим, але не непроникним.

— Ліземо? — нетерпляче спитав Чорт.

— Звісно. Але тихо. Раптом що — тікаємо.

Нам пощастило: осінь швидко стала холодною, з пронизливим вітром і гидкою ляповицею на вулицях. Адже Чорт міг ходити вулицями лише у шапці та чоботах, тому влітку аж надто виділявся з-поміж перехожих. Дізнавач, що привертає увагу, — кепський дізнавач. Але тепер він мав такий самий вигляд, як більшість людей навкруги. Звичайний собі пан, іде десь у справах з іншим звичайним паном. І челядь Ігніцького не злякається, раптом що. Чорт бігає швидко, що в чоботах, що босоніж, але біс його зна, як воно повернеться.

Ясне діло, на свічках для челяді пан Ігніцький теж економив. У кімнаті, до якої ми залізли, було темно, наче в чорта у дупі. Проте нікого: ще надто рано, щоб слугам дозволили розповзтися по кімнатах і відпочивати.

— От цікаво мені, — стиха промовив Чорт, — нахріна ставні закривати, коли тебе в кімнаті нема? Щоб одразу було видно, що нема?

— Злодіїв бояться, — так само тихо відповів я. — Прості сільські люди, які й наймаються здебільшого до таких Ігніцьких, гадають, буцімто злодій побачить із вулиці, що на столі лежить якась річ, і вирішить: «Мені таке треба, залізу-но й поцуплю!». Тому зачиняють.

— От дурні, — підбив підсумки Чорт.

Це було звично. Майже щоразу, розпитуючи, чому люди поводяться певним чином, він робив такий висновок. Іноді я навіть не мав що йому заперечити.

Ми крадькома вибралися з кімнати, намагаючись не зачепити якийсь крам і не наробити шуму. Як і в усіх подібних оселях, за дверима був вузький і темний коридор, який вів до кухні та інших кімнат, де працювала прислуга. Тут ми з Чортом розділилися. Він мав підслухати якомога більше хлопських розмов, адже мав слух, значно гостріший за людський, а я відправився шукати щось. Це був найгірший з методів моєї роботи, й я намагався використовувати його якомога рідше. Але тут не було іншого виходу, довелося діяти навмання. «Шукати щось» означало сподіватися, що потрібна дрібничка трапиться мені сама. Дурний спосіб направду. Треба мати неабиякий талан, аби це спрацювало. Я таким не можу похизуватися, хоча Чорт зі мною не згодний. Зрештою, не так вже багато людей примудрилися потрапити в одну скриню з чортом. Але я вважаю, що такий талан вичерпний, і як уже таке зі мною сталося, на якісь ще дива мені розраховувати не варто.

Втім, це я так вважаю. Моя доля того осіннього вечора була геть іншої думки. Принаймні, варто мені було вийти з коридору й обережно, щомиті прислухаючись, рушити до панських кімнат в надії підслухати щось корисне, як мене гукнув жіночий голос:

— Гей, добродію! Чи ви раптом не від непитущого?

Я закляк. Тоді повільно підняв голову — і побачив миловиду дівчину, що стояла на сходах до другого поверху, спираючись на бильця. Судячи з одягу, це була панночка.

— Шкода, — зітхнула вона. — Але ж ви, певно, й не злодій? Навіщо ви тут?

Я думав недовго.

— Панно шановна, — сказав, приклавши руки до грудей, — згляньтеся з мене, благаю! Я — дізнавач з міської управи. Як не дізнаюся, що тут у вас трапилося, з мене голову знімуть! Згляньтеся, я ж людина підневільна…

Хотів ще додати, що, як не можна мені знати правду, то хоча б пристойну вигадку треба, в документи записати; а далі хай тільки почне мені в очі брехати, я ж бо знаю, за що зачепитися. Але панна обірвала мене, рішуче вдаривши рученькою до бильцю:

— Піднімайтеся до мене! Хутчіш! Я вам усе розповім, може, ще не пізно.

Так я опинився — Боже збав про це писати в звіті! — в кімнаті юної панни сам-на-сам із нею. Тут уже зміг її роздивитися. Панна Ігніцька мала неабияку вроду, біле личко, чорні брови, вигнуті не так сильно, щоб видаватися завжди здивованою, а якраз настільки, щоб очей було від того вигину не відвести. Очі з довгими темними віями дивилися пильно й сторожко, а щічки пашіли рум ‘янцем, що й не дивно: в кімнаті панночки надто сильно топили.

— Батько хоче приховати те, що зробив, — рішуче заговорила дівчина, — але я не можу цього допустити! Я вам усе розповім, але ви мусите пообіцяти, що допоможете мені!

— Якщо це можливо, — обережно додав я.

Вона кивнула.

— Я розумію. Всіляке може бути. Якщо це він сам приходив, то мене вже ніщо не врятує… — в її голосі забриніли сльози.

— Коханий? — співчутливо запитав я.

— Авжеж. Марко Непитущий його звуть. Він гончар, і добрий гончар. Але ж, на думку батька, мені не пара. Батько хоче мене просватати за якогось багатія, ще й бажано високого роду, та про мої почуття слухати не хоче.

«Звісно, — подумав я, — в нього ж, мабуть, грошей катма, треба терміново виправити таке прикре становище. Багатий зять — чудовий спосіб це зробити». Втім, вголос я нічого не сказав, лише уважно та зі співчуттям дивився на панночку. Вона нервово кусала губи.

— Ми вирішили втекти! — випалила вона. — Він мусив прислати до мене людину зі звісткою про час та місце зустрічі. Я б тоді вибралася з дому під якимось вигаданим приводом. Але я не знала, коли точно прийде ця його людина і хто це буде. Може, його сусід чи друг, може, випадковий хлопчисько, а може, й сам він захотів би завітати, побачити мене… І тут раптом це зам’єшання… Переполох себто.

Я, звісно, звернув увагу на польське слівце, що промайнуло в панни. Ігніцький поляком не був, хіба, може, його дружина?..

Панночка зашарілася.

— О, ви помітили. Прошу пана вибачити мене, я рідко подовгу розмовляю рідною мовою… Моя матінка з Мазовецького воєводства. Я багато часу проводила з нею… — вона затнулася.

— А зараз щось сталося? — обережно запитав я.

— Матінка… поїхала, — напружено відповіла панна. — В неї невідкладні родинні справи. І я вже третій день на самоті. Себто маю служницю, але вона теж розмовляє польською. І я трохи… збентежена, тож пжепрошую.

— Нічого страшного, панно, я розумію польську. Не утруднюйте себе, якщо вам так легше…

— Ні, — твердо заперечила вона. — Якщо я зможу втекти з Марком, мені треба буде робити вигляд, що я — то не я. І польські слова стануть на заваді. Мені слід звикати говорити.

— Як забажаєте.

Я вирішив, що не варто сперечатися з такою цінною свідкою. Хоча вона й вочевидь прибріхує.

— Ви зупинилися на тому, що здійнялася метушня, — нагадав я.

— Так. Мене замкнули в кімнаті, й я нічого не бачила. Але чула крики. Батько сильно сварився та, здається, бив когось канчуком. Потім був такий гучний звук, наче важке тіло впало зі сходів, а тоді заголосила Текла, кухарка. Батько гримнув на неї, й вона затихла. Тоді батько погукав Свирида, і вони вдвох витягли щось важке на вулицю. Гадаю, то було тіло. Певно, того гінця, якого мені прислав Марко. І я тепер не знаю, де він призначив нашу зустріч! Що ж мені робити? А раптом це він сам приходив, і батько його вбив?

Вона знову ледь не розплакалася, проте змогла опанувати себе.

— Панно, я пропоную вам от що, — сказав я. — Я сам завітаю до вашого Непитущого та скажу йому, що через надзвичайні обставини ви не змогли отримати від нього звістку. Якщо він вам її передавав — передасть ще раз через мене. Але ви за це допоможете мені: дізнаєтеся якомога більше про те, де заховали того, кого тут вбили. Гадаю, ніякої особливої біди батькові ви цим не зробите: що стане шляхтичу через убивство якогось холопа? Хіба штраф заплатить. Але, якщо його тягатимуть до кримінального суду, він точно не зможе завадити вам скласти вашу долю так, як ви того хочете. Згода?

— Згода, — з готовністю погодилася панна. Батька їй вочевидь було не шкода, якби йому й голову відтяли. Невже так сильно закохалася? Чи знає більше, ніж каже, про те, за кого він планує її видати? — Тоді зробимо ось як. В нашому саду росте високе дерево, що зараз повністю вкрите червоним листям. Воно яскраве, здалеку видно. Ви станете за парканом біля нього. Там є хистка дошка. Я підійду зсередини, відсуну її та пропущу вас, і ми поговоримо. А тепер ідіть, поки хтось не почув, що ми розмовляємо. Ходімте, я вас виведу безпечним шляхом…

Я вже думав, що мені поталанило, але ж не може все бути настільки просто, коли твій односправець — чорт.

— Лови, лови його! — заволав хтось, ледь ми з панною спустилися вниз та вона підвела мене до дверей, що вели в родинну капличку, з якої, своєю чергою, був зручний вихід назовні. — Туди побіг!

Голоси лунали від нас далеченько, і я второпав, що Чорт скочив-таки у халепу.

— Ох, панно, це мій поплічник! — квапливо сказав я. — Даруйте, однак маю його рятувати.

І кинувся на голоси, однак панночка вхопила мене за рукав.

— Ззовні вам буде легше його рятувати! — палко зашепотіла вона. — Біжіть мерщій!

Я вирішив, що вона, мабуть, права, і побіг.

— Стріляй, бісова душа! — долинув зсередини будинку басовитий голос пана Ігніцького. Гримнув постріл.

Я пробіг через порожню капличку, сполохавши вогники лампадок, і вискочив назовні.

— Чорте! — крикнув пошепки. — Де ти, бісове поріддя?

Відповіддю мені став зойк Чорта неподалік. Хтось біг у той біг, і я теж помчав вздовж паркану.

— Чорте! — гукнув, уже не криючись.

— Я тут, тут! — промекав цей бовдур. — Поможи, я ногу зламав! Поможи!

У бісовій темряві, щомиті ризикуючи вихопити кулю межі очі, я надибав зрештою Чорта, який ледь не рачки намагався відповзти від будинку пана Ігніцького. Вхопив його і потяг, сподіваючись встигнути раніше, ніж ті, хто женеться за ним, дістануться мети. За звичкою подумав був «Помагай ми Боже», але вчасно прикусив язика: якби я ще до Бога за поміччю звернувся, Чортові б точно настав гаплик. Чорт без перестанку лаявся своїм тоненьким голоском, наче цап бекав.

— Таж не стій у дверях, бовдуре! — проревів пан Ігніцький ледь не в мене над вухом, і пролунав ще один постріл.

Я з переляку рвонув так, що Чорт завив від болю, однак все було не намарно: з-за рогу вийшов патруль. Патрулі були винаходом нашого пана міського голови; коли він відпочивав на якихось європейських цілющих водах, чи бачив подібне, чи йому розповідали, й він запровадив таке диво в нашому містечку. Злодії кляли його останніми словами, а дізнавачі й прості люди — благословляли. Зараз не витримав навіть Чорт.

— А бодай тобі на тім світі гріхи простилися за це, пане Миськів! — промимрив він, як побачив рідні пики патрульних.

— Хлопці, рятуйте! — кинувся до них я.

Двійко патрульних — не найкмітливіші хлопці й світі, проте й не зовсім дурні — синхронно кивнули, один з них підхопив з іншого боку Чорта, а другий побіг назустріч нашим переслідувачам.

— Що трапилося? — почув я його зичний голос. — Що за гармидер? Зараз ми усе владнаємо! Хто втече, куди втече? Від нас ніхто не втече, розказуйте.

Допоки він відважно морочив голову панові Ігніцькому та його челяді, його товариш допоміг мені доправити Чорта до відділку. Тут завжди чекав лікар, бо нашого брата не ріжуть, так стріляють ледь не щодня. Я здав йому Чорта й пішов хильнути чарочку, бо без цього надалі було неможливо існувати.

Чарочка оковитої, як це завжди буває, вставила мені мізки на місце. Другу я проставив Петрові, нашому рятівнику. Себто, це я вже пізніше дізнався, що його звати Петро, а товариша його — Ілько, і уж кому-кому, а Ількові я точно винний жбан пива, за Ігніцького-то. Звісно, жбан пива теж був виставлений, щойно бідний Ілько повернувся, весь зелений і в червоні плями — звичайний вигляд будь-кого з наших після розмови з цим гидотним паном.

Коли пиво закінчилося, я закінчився також. Патрульні люб’язно віднесли мене до відділку та поклали на першій-ліпшій лаві, накривши рядниною, щоб не застудився. Тож із Чортом я мав розмову лише вранці.

Втім, Чорт на мене не ображався. Він і сам із задоволенням вклався спати, щойно лікар закінчив з нього знущатися. Я вже знав, що на Чорті все заживає, наче на собаці, тож за тиждень він уже бігатиме, а за два — кумедно танцюватиме, дригаючи хвостом і прицокуючи копитами. Це була розвага, яку любили ми всі, включно з ним самим.

Зазвичай я так не роблю. Справи — вони люблять швидкість. Як будеш зволікати, ніколи нічого не розкриєш. Але тут… Тут робити все як слід було абсолютно неможливо. Зрозуміти це може лише той, хто знає пана Ігніцького особисто. В таких людей лише від звуку його імені починається печія. І жоден з них мене б не засудив.

— То що тобі набрехали? — жадібно спитав Чорт, коли я зранку зайшов до нього, ще непевно крокуючи та обережно несучи в руках келих із пивом — а раптом Чортові теж треба?

— А чого ти вирішив, що саме набрехали? — поцікавився я.

— Та в тому клятому домі немає нікого, хто б не брехав! — відрубав мій секретар.

— То розказуй, — звелів я та всівся поруч із ним.

— Спершу я підслухав розмову кухарки з покоївкою, — слухняно розпочав Чорт. — Вони сперечалися. Кухарка казала, що від походеньок покоївки самі біди, а покоївка — що вона ледь не свята, а то все наклеп. А тоді зайшов молоденький хлопець і каже: «Та цитьте, баби дурні, і порадьте краще, що мені робити тепер». Вони ж йому у два голоси: «Тікати, щоб і духу твого тут не було!». Він почав скиглити, мовляв, куди ж мені тікати, де тоді гроші брати й усіляке таке. Але вони його вигнали. Ну, тут я до діла й приступив. Впіймав його у темному коридорі й кажу тихесенько так у вухо: «Чим же тобі допомогти, чоловіче добрий?».

Я реготнув. Як Чорт уміє робити такі речі, я вже добре знав.

— Ото не регочи, хлоп міцний попався. Навіть не заволав. Ну, я йому, як завжди, кажу: ти ж гукав нашого брата, от я прийшов, кажи, чим допомагати. Він зітхнув і каже: «Таж пан думає, що мене вбив. А я ось він, живий. І що тепер робити, не знаю».

— Та не тягни ж ти бісеня за хвіст, розказуй нормально! Хто то був?

— Так слуга. Пан Ігніцький увечері йшов до себе й ледь не зашпортався об хлопця, що тинявся коридором. Він був вирішив, що то слуга, якого він чекав вже з півгодини, страшенно розлютився і ну його шмагати. А то був якийсь чужий чоловік, тямиш? Він від такого розгубився, відсахнувся, покотився сходами й голову розбив. Слуга присягається, що не знає, що за чоловік. І слуга бреше.

— Точно?

— Та точно. Чи ж я очей брехунів не бачив? Я й без свого пера тобі майже завжди можу сказати, як людина бреше. Перо просто дає докази, проти яких не заперечиш. У нашій роботі передовсім докази й потрібні. Але і без того видно.

Я був із ним в цілому згодний. Як правило, брехуна справді видно. Біда лишень у тому, що правда в нього на лобі вогненними літерами не проступає.

— І що ти?

— Ну що я? То все твій поганий вплив: я йому правду сказав. Що пан на нього, по-перше, все ще гнівається за те, що десь завіявся тоді. І по-друге, якщо пан збагне, що вбив когось стороннього, а не власного хлопа, то йому точно цього не подарує. Тож тікати мусить. А що грошей не має, то на те в мене є пропозиція: я дістаю йому гроші, а він розказує мені правду про те, про що набрехав. Строку йому дав днину й пішов собі.

— А далі що з тобою трапилося?

Чорт зітхнув.

— А далі на мене вистрибнула покоївка. Вхопила мене за комір і почала шепотіти: «Передай йому, що я в неділю не прийду, бо пан не пускає, і скажи, що його людину тут забили насмерть, най обережнішим буде». Я, звісно, головою закивав, «Передам, — кажу, — пусти тільки, задусиш». А вона мене як трусоне, шапка з голови і злетіла. Вона роги побачила та як заверещить! Не надто голосно, але так пронизливо, я аж присів. Заодно шапку підхопив. Кинувся навтьоки, а там пан вискочив, а з іншого боку фурман у двері залетів… Уф, ледь живий звідти вибрався! Не дім, а божевільня! Там, либонь, і собаки навіжені.

— Та собаки наче нормальні, — не погодився я, — не кинулися ж на нас.

Чорта вся псяча братія побоювалася та ховалася від нього. Навіть коли на нього спускали спеціально навчених собак, вони бігли куди завгодно, тільки б не за ним. Тому ми так спокійно вдиралися до чужих господ: з тих пір, як я приборкав Чорта, жоден цуцик мене не вкусив.

— Ну, може, собаки й нормальні… — з сумнівом промимрив Чорт. Потім подивився на мене стражденно і змученим голосом промовив: — Слухай, принеси-но мені облизня, га? Сил нема, так хочеться облизнів, штучок зо п’ять!

— Спокушаєш, — приречено відгукнувся я.

— То ти як, спокусишся?

— Аякже. Вже йду до Полагі.

Полагя Сокольська, шинкарка, завдяки якій ми познайомилися, була відома на всі околиці. І не так горілкою чи квасом, як запашним, м’яким хлібом, божественними реберцями і солодкими, неймовірними на смак облизнями. Хто ніколи їх не куштував, той не знає щастя. Ми з Чортом щастя не тільки знали, але й неабияк шанували, тому щомісяця платили за нього грубі гроші.

Чи ж міг я за таких обставин відмовити болящому? Аж ніяк!

Тож я пішов за облизнями, а заразом пообідав (бо для сніданку було вже запізно) реберцями з капустою та поміркував. Бо в нашій справі є два основних діла: думати й бігати. Бігати треба швидко, а думати — розважливо.

По всьому виходило, що не менш як двоє людей в будинку пана Ігніцького чекали на гостя. Троє, якщо пригадати хлопця-слугу. Але ким був той, хто прийшов насправді? І чи випадково його вбили насправді?

Шкода, що Чорт ногу зломив. І самого Чорта шкода, і того, що якийсь час він не зможе мені допомагати. Добре, хоч панна Ігніцька забезпечить мені можливість проходу до будинку (як не бреше), а то ще б мав клопіт із собаками. От чортівня, це ж треба — в такий важливий момент залишитися без Чорта!

Реберця, як завжди, пожвавили мою розумову діяльність, а коли я додав до них ще облизня, стало зовсім добре. І я побіг до Непитущого.

Тобто, звісно, спочатку я запакував кілька облизнів для Чорта, іще одного сунув до рота й пішов віддавати смаколик хворому бідосі. Біля його ліжка побачив те, що й очікував побачити: купу облизнів на тарілці. Цей бісовий хлоп попросив кожного, хто забігав до нього, принести улюблений смаколик.

— Коли ти станеш круглим, я котитиму тебе вулицями, а дітлахи сміятимуться, — сказав я, додаючи до його скарбів ще свою долю.

— Як стану — коти, — велично дозволив Чорт. Куди в нього влізало все те їдло, яке він наминав, знали, мабуть, лише у пеклі. Може, вони там усі такі ненажерливі. Але з того самого дня, як ми познайомилися, Чорт не погладшав ані на волос. Залишився такий самий жилавий, наче посохле дерево.

Точної адреси Непитущого я не мав, але не надто тим переймався. Спіймав патрульних, які ходили вулицями гончарів, розпитав. Вони підтвердили: є такий, вправний гончар, дійсно не п’є, через що з нього кепкують сусіди. Молодий, гарний, дівки на нього задивляються. Працює багато, проте живе бідно; всі, хто його знає, в один голос кажуть: збирає гроші, щоб оженитися. Певно, закохався у примхливу кралю, якій проста оселя гончара не підходить.

Будь-який патрульний завжди радий зробити послугу дізнавачеві. Тож до хати Непитущого мене довели ледь не під білі рученьки. Сам гончар був удома, робив горщики. Чи горнятка, чи кухлики — я на тому не розуміюся. Сидів і вертів щось на тому своєму кружалі. Я обережно привітався й розповів те, що просила розповісти панночка.

Непитущий посмурнів.

— Чекає, значить? Ох, доля моя гірка-нещасна… Ні, чоловіче добрий, я поки до неї нікого не посилав, бо ніяк не можу набрати стільки грошей, скільки поставив собі за мету. Я ж порахував, скільки нам треба, і от як не крути, а тридцять карбованців бракує. Я гарую, наче чорний віл, але то одне, то друге… Не знаю, як на очі Галшці показатися після цього. Вона ж, бач, чекає, що я її не сьогодні, то завтра заберу. А я, наче дурний, копійку до копійки складаю…

— Кохаєш її? — спитав я, присівши поруч.

— До нестями кохаю, — зізнався він, не відірвавши, втім, рук від глини. — Якби треба було серце з грудей вишкрябати, щоб їй добре було, — голіруч би впорався. Але те, що треба, швидко не робиться… Чи не зневіриться вона? Чи знайде сили чекати, допоки я борсатимусь? А раптом не встигну і батько її силоміць заміж віддасть?

Я почухав потилицю.

— Знаєш, хлопче, що я тобі скажу. Ти дурний, бо не ходиш до неї. А вона ж хвилюється, думає собі всіляке. А раптом ти посміявся та кинув? В іншу закохався, а про неї й думати забув? Не роби так, знайди час їй звістку передати. Сьогодні я зайду до неї, скажу, що любиш, що гінця не посилав, бо йому б треба було заплатити за послугу, а ти кожний гріш бережеш. Але на майбутнє затям собі: не кидай дівчину саму надовго. Бо саме так вони й зневірюються.

Він подякував, а я пішов собі, думаючи гірку думу про те, що, якби зумів жити так само розумно, як іншим радив, уже мав би дім великий, жінку, оберемок гарних діточок і кілька нагород від начальства. Але ж учити інших завжди легше, ніж самому собі раду давати.

Тепер мені треба було придумати, як поговорити з покоївкою. І про що. Був ще білий день, себто не білий, а сіро-плямистий, бо сипав, бодай йому всохнути, дощ. Тому до панни, котру, як я щойно взнав, звали Галшкою, іти ще зарано. Але я все одно вештався неподалік будинку Ігніцьких — про всяк випадок.

Галшка помітила мене з вікна. От же вогонь-дівка! Ніхто не помітив, хоча прислуга видивлялася підозрілих людей, а вона розчахнула вікно і давай руками розмахувати! Я шапку трохи підняв, наче не вітаюся, а лоба чухаю, однак вона зрозуміла. Жестами мені показала: мовляв, іди до дерева, я зараз спущуся. Я й пішов.

Де відсувається дошка, побачив одразу, як дістався потрібного місця, я ж дізнавач все-таки. Проте чемненько стояв і чекав, коли впустять. Не варто обманювати довіру панни.

— Добридень, панно Галшко, — вклонився я, коли дошка відсунулася, й біла ручка махнула мені: залазь. — Бачив його.

З цими словами я обережненько протиснувся у шпарину й постав перед Галшкою Ігніцькою. Вона була бліда й наче трохи змарніла. Не спала вночі? Хвилювалася за свого Марка?

— Він сказав, що кохає вас так гаряче, як вогонь у печі облизує дрова, але гінця до вас поки що не слав, бо зарано. По-перше, грошей ще не накопив, по-друге, гінцеві платити треба, а він кожну копійку…

Галшка раптом розплакалася. Не витримала все-таки, бідна.

— Ох, пане, знали б ви, як ці слова крають мені серце! — схлипувала вона. — Я живу в багатому домі, якби тільки могла дістатися до батькових грошей, йому не треба було б ночей не досипати через якихось десять чи двадцять карбованців…

— Тридцять, — безжально вточнив я. — Вам, панно, ще довго чекати, вибачте на слові.

— Та не в чеканні ж справа! Аби встигнути! Батько вже весілля готує, а я й досі не знаю, з ким. І на коли його призначено.

— Що й казати, біда. Тож давайте рятувати вас, наскільки це можливо. Розказуйте, що взнали.

Вона зітхнула.

— Майже нічого. Закопали небіжчика, певно, десь у тім боці, — вона показала рукою в напрямі, який я сам міг їй вказати зі слів Федькового свідка, — але схоже на те, що засипали тіло вапном, щоб воно швидше… — вона зробила жест рукою, не добравши слова. — Принаймні, запаси вапна відчутно поменшали, а куди воно поділося, ніхто мені пояснити не зміг. І ще, пане, щось дивне відбувається з Христиною.

— З Христиною? — перепитав я.

— Так. З покоївкою. Вона стала якась… Не можу пояснити до пуття. Неуважна, немовби розгублена. Бува, стане посеред кімнати і стоїть, тоді наче прокинеться, піде куди їй треба. А нещодавно просто так біля печі зомліла. Допомагала золу вигрібати, аж раптом гульк — і лежить долілиць. Я її питала, чи не захворіла, може, допомога якась потрібна. А вона так дивно поглянула на мене й раптом каже: «Мені, панно, така сама допомога потрібна, як і вам: щоб батечка вашого чорти взяли».

— Візьмуть, — не стримався я, пригадавши, що казав Чорт. — Обов’язково візьмуть. І дратимуть так, як нам із вами, людям пристойним, і знати не варто, що буває.

Панна Галшка прикусила губу.

— Я не хочу батькові біди, — стиха промовила вона, — проте марнувати своє життя через його примху так само не хочу.

— Панно, — замислено попросив я, — а впустіть-но мене з Христиною поговорити. Може, я зможу їй якось зарадити. Бо маю підозру, що вона щось важливе знає.

До того ж, мені треба було поговорити зі слугою, якого вчора налякав Чорт. А раптом він достатньо налякався? Грошей я, щоправда, мав хрін і ніхріна, а точніше, п’ять карбованців. Але ж про конкретну суму вони не домовлялися! Так чи так, я хотів повештатися в будинку. А хто, окрім панни Галшки, міг би мені зараз у цьому допомогти? Та, мабуть, ніхто.

Треба віддати панні належне, вона не була надто наївною та довірливою й певний час вагалася. Щоб пожвавити хід її думок, я мовчки дістав печатку дізнавача й показав їй, аби пересвідчилася, що я саме той, за кого себе видаю. Вона роздивилася печатку уважно, прочитала моє ім’я та прізвище й лише тоді скупо кивнула.

— Ходімте, — тихо, майже пошепки кинула. — Я вас проведу. Лише зі стежки не збивайтеся, крок у крок за мною йдіть. Тут таке місце… сліпа стежка. З вікон не видно. На крок схибите — побачать.

Я задрав голову, подивився, як у будинку розташовано вікна, і невдоволено скривився. У гонитві за модою сучасні багатії забувають про розум. Отакі архітектурні форми заведені у самому Римі чи десь іще — й вони ліпитимуть їх собі, не замислюючись над тим, що до їхнього маєтку таке геть не підходить, бо паркан не такий, башт з охоронцями немає чи замість пагорба, на якому то доцільно, у них заглибина. Але нахіба думати, якщо всі сусіди роблять так? Зволікатимеш — з тебе сміятимуться, хутчіш роби модно!

Я такий самий насправді. Від цього ще більш образливо. Я зітхнув, поглянувши на свої модні черевики. Ще тиждень — і їх треба викидати, бо підошви протерлися до дірок, а на носаку от-от відкриється голодна пащека. Не підходять вони для моєї роботи; якби їх на вечірки та урочисті зібрання тягати, то ще добре, але ж я стільки не заробляю, щоб мати достобіса черевиків. А за ці, модні, купу грошей віддав…

Ледве ми з панною встигли переступити поріг цього бісового будинку, як виявилося, що гроза вже гримить.

— Галшко! — лунав голос пана Ігніцького. — Де ти поділася? Галшко, бодай тобі абищо!

— Іду, батечку! — озвалася бідна панна та, кинувши на мене розпачливий погляд, кинулася до того страховидла, яке за примхою долі було її татусем.

А я пішов шукати покоївку там, де їй і місце: в покоях. Вона знайшлася вже у третій кімнаті: боролася з важкою постіллю, яку слід було перетрусити.

— То що, Христино? — тихо спитав я, переступаючи поріг. — У неділю прийдеш чи ні? Що мені йому передати?

— Ох ти ж Господи! — вона притисла руку до грудей. Дебела жінка, не старша двадцяти п’яти років, з великими руками й на диво малими ніжками, чорнокоса, темноока, дивилася на мене сердито. — От налякав! Ну хіба так можна?

— Коли оте страховидло пильнує всі входи й виходи, тільки так і можна, вже вибач. Мені ще якось вшиватися звідки, бодай знати як.

— Вшиєшся, — пообіцяла вона. — Мені Тишко грошей винен, проведе.

— Тишко — це хто? — спитав я, подумавши, що незнайомий Христині гінець від її товариша цілком може не знати таких речей.

— Та слуга тутешній. Ой, у нас тут такеє було, я вже думала, то тебе забили. Себто, я думала, Гнат прислав людину, а її забили.

— Як забили? Хто, нащо? — я вдавав обережного пройдисвіта, який обов’язково поставився б до такої звістки серйозно.

— Як потримаєш оцей кінець матраса, я тобі розкажу. Бо мені роботу треба робити, а важке тягати зараз не можна, сам мусиш розуміти.

— Христино, я простий гінець, мені деталей не розповідали, — сказав я, беручися за матрас.

— Я в тяжі, — зло кинула Христина, перегортаючи постіль. — Цей гидотник мені живота надув, бодай йому на тім світі чорти черево розпеченим камінням набили. Чи, гадаєш, я просто так йому смерть замислила?

— Гадаю, що в кожного на те можуть бути свої причини, — ухильно відповів я. — Твоїх не знав. Тепер знаю.

— Є такі чоловіки на світі, — вела вона далі, з люттю перетрушуючи хазяйську постіль, і люттю ж горіли її карі очі, — навколо яких жінки страждають, ким би вони не були. Матері, доньки, дружини, слуги… Сподіваюся, ти не з таких. Бо якщо з таких, жити тобі недовго. Жіноча лють — ядуча.

— Сподіваюся, я не з таких, — погодився я.

— Скажи Гнатові, що у неділю я не прийду, бо він не пустить. Він нікого не пускає. Посадив усіх жінок під замок, а чоловіків озброїв рушницями та по виходах натикав. Тупий скубаний когут, вояка з себе вдає, а сам навіть людей нормально розставити не вміє. Якби я не боялася його увагу привернути, ходила б, де заманеться. Але в мене інша мета. Скажи Гнатові, гидотник оскаженів, як пані поїхала.

На цих словах Христина всміхнулася так задоволено, наче це вона сама зробила так, щоб пані залишила цей дім.

А може, так воно й було?.. Втім, про це питати небезпечно.

— Він тепер гнівається постійно, вчора панні по пиці врізав ні за що. Свирида свого, старого кнура, віддухопелив, бо той не поцілив у якогось злодюжку, що до будинку ліз. Чи це не ти був?

— Ні. Я сьогодні мав прийти — от і прийшов.

— Ти диви. Скільки ж тут ходить гостей незваних! Ще скажи Гнатові, що гроші гидотник тримає в кабінеті, за картиною з цицьками. Себто не картина з цицьками, а жінка на картині така, цицьки вивалила, і на голові башта вавілонська чи то з пір’я, чи то з лайна якогось пофарбованого. Вигляда чисто як кавалок гімна. То як на родимку в тої жінки на щоці натиснути, картина відчиняється, наче двері, а за нею — шухляда з грошима. Там усе, що в хаті залишилося. Як ти собі щось хочеш, візьми там трошки, поки він з донькою лається, Свирид бо на задніх дверях стирчить, а Олекса мав те все в носі та, мабуть, хропе біля потаємної хвіртки. Та багато не бери, бо помітить! Карбованців не більше тридцяти. Там мало, пані все з собою забрала, там лежить те, що йому з села вчора привезли. Тож нехай Гнат поспішає, бо ще трохи — і залишиться наш Гівницький з голою дупою. Особливо як бамага на розлучення від його дружини прийде.

Тільки коли вона договорила, я збагнув, про якого Гната йдеться. І навіть подумав, грішним ділом, що справді можу йому все це передати. Бо де переховується відомий зарізяка Гнат Харко, ми, дізнавачі, вже два дні як знали. От тільки спіймати його сил не мали жодних, адже переховувався він не сам, а з ватагою таких самих зарізяк.

Гнат Харко брав замовлення на вбивства, але коштувало це грубих грошей. Якраз таких, які, певно, ще можна було знайти в будинку пана Ігніцького.

— Гаразд, усе передам. І, мабуть, ти права, трохи грошеняток візьму. Але справді трохи, я людина чесна. Де мені виходити? Тишка твого де шукати?

— Кухня знаєш де? Не доходь до неї, там народу повно. Ліворуч сходи вниз, ідеш туди, шукаєш по запаху діжки з кислою капустою, за ними Тишко. В тому підвалі є вихід, Тишко сам увечері вибереться й тебе виведе. Зараз там бігають усі, Свирид ледь не кожні кілька хвилин зазирає, не вийдеш вільно. Як стемніє, собак випустять — і можна йти. Тишка вони не чіпатимуть, а ти з ним вийдеш. Іди собі з Богом.

— І тобі най Бог помагає, жінко, — промовив я та вийшов у коридор.

Ігніцький і вправду захищав будинок по-дурному. Всередині ніхто не пильнував, панна провела мене відкрито. Нечисленні чоловіки стирчали біля входів і не намагалися пильнувати за рештою території, хіба фурман Свирид, найрозумніший з усіх, обходив усе поблизу точки, на яку його поставили. Тож я вільно дійшов до панського кабінета — звідти було добре чути, як пан кричить на свою бідну дочку, — та поцупив трохи грошей, котрі лежали точнісінько там, де сказала Христина. Тобто лежало там щонайменше триста карбованців, а може, й більше, але я взяв скромно.

Ну, направду я взяв сорок. Бо тридцять мав віддати Непитущому, а ще щось мусив заробити Тишко.

— Тишку, ти тут? — гукнув я в темряву, що гостро пахла кислою капустою.

Ніхто не відповів.

— Тишку! Я ж тебе все одно знайду!

— Не губи, нечистий! — зрештою озвався переляканий голос. — Не треба мені від тебе ні грошей, нічого, тільки не губи!

Овва, який чесний! То що ж мені тепер, десять карбованців назад нести? Не буде такого!

— Тишку, послухай мене. Я не нечистий. Ось, дивися, хресне знамення роблю, бачиш? Я ж у проході стою, тут світліше, тобі має бути видно. А тепер я до тебе піду, бо Свирид помітить — лихо буде. В цій справі, Тишку, — сказав я, повільно просуваючись углиб вузькою стежкою між діжок, — нечистий рука об руку з янголами ходить. Вчора ти говорив з одним, сьогодні прийшов другий. Не бійся, душа твоя в безпеці. Розкажи, що бісові обіцяв, а я його обіцянку виконаю.

За діжкою важко зітхнули.

— Хто то був? — суворо спитав я. — Той, кого вбили. Ти ж знаєш! Кажи!

— Знаю, — зізнався невидимий Тишко. — Я навіть побачити його встиг, як пан зі Свиридом тіло до саду тягнули. Микита то, і в його смерті я винний. Як його відмолити тепер?..

— Щиро, — так само суворо відповів я. — Щиро будь-що можна відмолити. Розповідай.

— Та що розповідати? Він злодій. Мав залізти в будинок, вкрасти гроші, орден з дорогоцінних каменів і ще цяцьки пані, ну, прикраси коштовні. Я його навів, все розказав, що де лежить. Але пані поїхала та коштовності забрала, і велику частину грошей, бо то її родини гроші. В Ігніцького самого вже мало лишилося. Христина добряче пані накрутила, все їй розповіла — і про покоївок, і про те, як пан сільських дівок у лазні портив, як до села їздив… А пані ж у нас гарячосерда, вона як збагнула, що він її, красуню шляхетного роду, біля себе лише заради грошей тримає, так і… Але я Микиті того не встиг сказати. Він заліз у будинок, коли пана не мусило бути вдома. Та пан не поїхав нікуди, сенс йому їхати грати в карти, як грати нема на що? Пані самі копійки залишила. Ледь на прожиток вистачить.

— А що ж, — не витримав я, — дочку пані, виходить, напризволяще кинула?

— Чому напризволяще? Дочку хотіли заміж видати. Але щоб пристойно весілля справити, потрібне благословення обидвох батьків. А пані взяла й поїхала. Вони як лаялися, вона кричала, мовляв, без мене Мотрицькі Галшку не візьмуть, бо запідозрять, що в родині не все гаразд. І сидітимеш ти, наче дурень, і без моїх грошей, і без мотрицькових. А Галшка дочекається, а чого, я не почув, бо вони тихіше стали говорити. Може, поки пані пана зо світу зживе.

— То виходить, Микиту пан за тебе прийняв?

— Виходить. Він ще й одягнений був подібно до мене, щоб здалеку ніхто не запідозрив, що чужий будинком вештається.

— Тобто пан здогадався, що ти до того причетний, і саме тому ти не можеш йому на очі показатися, так?

— Так…

— А вчора вночі не втік, бо чорта злякався?

— Авжеж. Він як сказав, що знайде, то будь-де знайде, а як я втечу, то може ж подумати, наче від нього втік! То я вже тут день перечекав… Пусти мене, чоловіче добрий, не губи душу!

— Мені твоя душа, Тишку, не потрібна. Як звечоріє, виведеш мене звідти, і йди собі. На от тобі п’ятнадцять карбованців, а урок цей на майбутнє затям. Якби не зичив панові грабунку, не наводив злодія, не мав би біди.

Тишко стражденно зітхнув, і я зрозумів, що мій урок моралі пропаде марно. Якщо людина стала на шлях навідника, збити її з нього важко.

Те саме з нами, дізнавачами. Як уже почнеш робити нишпоркою, жодне інше ремесло не приваблює. Один із наших намагався облишити це заняття — за півроку повернувся. Не можу, каже, без оцього всього. Робив рахівником — випадково знайшов, де начальник краде. Плюнув, пішов туди, де доля посадила, бо ж вона, певно, знала, що робить.

До вечора нам сидіти не довелося. Пан Ігніцький кудись зазбирався, і слуги замість того, щоб сидіти де наказано, почали метушитися, аби догодити йому й допомогти зібратися. Звичне діло: пан повинен якнайчастіше бачити слугу, який вчасно підносить йому щось бажане. Якщо слуга при цьому порушує прямий наказ господаря — це неважливо: зрештою господар все одно пам’ятатиме, як слуга підніс йому улюблену шапку тієї самої миті, коли він про неї згадав.

Ми вислизнули з потаємної хвіртки та якнайшвидше дременули кожен у свій бік.

Чорт сидів у ліжку та наминав облизні. Їх уже значно поменшало на тарілці, що однозначно свідчило: Чорт у доброму гуморі. Облизні Полагі не можуть залишити людину незадоволеною, навіть якщо це не людина.

— Розказуй, — промимрив він із набитим ротом. Я радше здогадався, ніж розчув.

Я присів поруч і взяв одного облизня. Погляд Чорта красномовно сповістив мені, що тепер я винен йому щонайменше два таких самих.

— До тебе йде Федько з пакунком, — прожувавши, сказав я. — Зупинився віддати якийсь звіт. Зараз прийде, й я розповім. Там йому є про що послухати.

Я, звісно, не мусив звітувати перед Чортом. Але ж йому цікаво! Він, зрештою, постраждав через цю справу!

— Привіт, Федьку, — привітався я, щойно відчинилися двері й у шпарину просунувся пакунок з їдлом. — Проходь, маю для тебе роботу. Хочеш упіймати Гната Харка? Знаю спосіб.

Вуха нашорошили обидва: і Федько, який вже сипав облизнів із пакунку на тарілку, і Чорт.

— Гнат впустить людину, яка скаже, що прийшла від Христини, — сповістив я. — Бо чекає від неї звістки. А надалі вже сам розберешся, що робити. Почни з того, що Христина звеліла сказати: в неділю не прийде, пан не пускає. Він геть подурів, цей пан, йому на кожному кроці ввижаються злодії, що лізуть до його оселі. Розставив хлопів з рушницями попід входами. Так він повірить.

— А то правда? — спитав зацікавлений Чорт.

— Правда. Христина — то покоївка, ти її чув. Вона замовила вбивство Ігніцького.

Чорт присвиснув.

— Овва! Нічого собі покоївочка! А що ж Ігніцький їй зробив?

— Зґвалтував, — відповів я, дивлячись у вікно. Там сяяли золотом бані храму. Десь далі, через кілька вулиць, височів костел. Чи чуєш Ти мене звідси, Господи? Бодай в якомусь з домів Твоїх? Чи покинув їх, розгнівавшись на тутешніх ігніцьких? — Так само, як інших гарненьких служниць до неї. Вона вагітна від нього та прагне помститися. Пообіцяла Гнатові його гроші, проте сама ж власний задум звела на пси, коли розповіла про все пані.

— Про що — про все? — здивувався Чорт. — Ніколи не чув, щоб так робили. Пані ж на неї й накинеться, мовляв, розлучниця…

Я знизав плечима.

— Мабуть, жінка знає, як жінці розповісти. Сказала, що пан із нею заради грошей, що не поважає її, таку красуню, по чужих дівках бігає, силоміць їх бере, лише б до неї не ходити. Пані страшенно озлилася. Забрала гроші, які йому її родина давала, забрала свої коштовності, гримнула дверима та звеліла чекати документів на розлучення. Як мені пам’ять не зраджує, вона з якогось дуже шляхетного роду, який може і про таке домовитися.

Федько скупо кивнув і назвав прізвище, яке змусило мене перехреститися, незважаючи на Чорта.

Судячи з того, в якій позі сидів Чорт, впустивши облизня, він сам ледь не перехрестився.

— І таку жінку… — хрипко промовив я, — таку жінку він зраджує?! Мозок є в того Гімніцького, чи саме гімно в голові? Вони ж його на порох зітруть!

— Як Гнат Харко не встигне до пекла відправити, — гмикнув Федько.

— То недобре — дати йому встигнути, — сумно дорікнув я. — Не маємо права. Ми ж присягу давали.

— Ти далі розказуй, — встряв Чорт. Він уже встиг оговтатися та знову жер.

— А далі зірвалося весілля його дочки, бо чемно видати її заміж і благословити подружжя тепер не може — пані поїхала. До того ж, якщо я правильно зрозумів, Мотрицьким більш цікаве благословення пані, ніж пана, бо від того шлюбу вони чекали передовсім милости її родини. І тепер Ігніцький сидить з голою дупою: без грошей жінки, без грошей зятя, натомість, певно, з купою боргів. Принаймні, нещасних три чи чотири сотні карбованців — дрібна сума для такого, як він — замкнув у сейфі та трясеться над ними. Тим часом Галшка, його дочка, мріє про такого собі гончара Марка Непитущого, гарного хлопця, котрий майже назбирав грошей на втечу та життя десь за межами міста, там, де збіднілий Ігніцький не матиме влади їх шукати. Гадаю, потрібного попа вже підкуплено, щоб не ставив зайвих питань про батьківське благословення. Непитущому бракує тридцяти карбованців, аби подати Галшці сигнал — сьогодні я їх йому віднесу. І тут Тишко, слуга Ігніцького, наводить на будинок злодія. Себто навів-то він раніше, та поки злодій з’явився, пані втекла з більшістю цінних речей. А пан через це не поїхав тринькати гроші, яких вже не було, застав злодюжку, переплутав з власним слугою та спересердя забив. Точніше, той з переляку впав зі сходів і забився, підозрюю, головою. Пан і його фурман Свирид закопали бідолаху в саду, що й бачив твій, Федьку, свідок. Тобто пан знає, що вбив незнайому людину, проте не знає, кого саме. І, мабуть, підозрює всіх підряд, бо людина він лиха та дурна.

— А я казав, — задоволено сказав Чорт. — Казав, що ти й сам по собі гарний дізнавач. Бачиш, і без мене упорався, і без мого пера. А що Тишко?

— Вшився. Я йому дав п’ятнадцять карбованців. Так, у мене в цій справі самі збитки. Я думаю так: Гната ти, Федьку, спіймай, Непитущому я віднесу гроші та прикрию їхню з Галшкою втечу. Ігніцький навряд чи оголосить дочку в розшук, бо то ганьба. А зробити так, щоб усілякі пройдисвіти їх не відшукали, мені сил вистачить.

— І власних грошей, які ти на це витратиш, — дорікнув мені Чорт. — Уже розписав прийдешню платню, еге ж?

— Не твої гроші витрачаю, — відрубав я. — Дівку шкода. Ігніцького я за вбивство злодюжки не вхоплю: який не є, а він шляхтич, незнайомець до його будинку вдерся незваним, та й не доведу нічого, тіло вапном засипали, поки все по документах проведемо, від нього нічого не залишиться. Але, гадаю, дружина йому й без нас пекло на землі влаштує.

— І тільки Христина зостанеться ні з чим, — замислено промовив Чорт.

— А як я їй допоможу? — гарикнув я. — Потримаю Ігніцького, поки вона його душитиме? Їй не зарадиш, не порушивши закон більше, ніж я готовий його порушити. В неї гріха на душі не буде, це вже допомога. Федьку, то що?

Мій товариш чухав потилицю, вочевидь плануючи наліт. Я не став його більше чіпати: пішов до Непитущого.

Увечері, трохи напідпитку, бо хлоп умів бути вдячним (хоч сам і не пив), я повернувся провідати Чорта. Але його ліжко виявилося охайно застеленим. Чорт десь в біса дівся.

Я побіг розпитувати усіх присутніх і встановив, що Чорта потягли кудись двоє патрульних. Я схопився за голову й побіг до будинку Ігніцького. Мав же здогадатися, мав! Це бісове створіння, бодай його чорти в пеклі лоскотали, ніколи не облишить думку, що встряла йому межи роги!

Відсунувши хистку дошку в паркані, я нос до носа зіткнувся з панною Галшкою. Її чемно, під ручку, виводив один із наших патрульних. В другій руці він ніс чималий клумок — певно, з її крамом.

— Дякую вам, пане, — засяяла Галшка, як побачила мене. — Ви так нам допомогли! Ми з Марком довіку пам’ятатимемо вашу ласку та молитимемо Божу Матір за вас. Прощавайте.

Я мав щось їй сказати, та не став. Панночка куталася в хустину, але око дізнавача бачило синці на її руках та обличчі.

Що там як, вона не мусила більше цього терпіти.

Я увійшов до саду та побачив Христину. Вона стовбичила біля дерева, а поряд із нею…

Поряд із нею, просто на холодній осінній землі, сидів Чорт. І дивився на неї знизу.

— А, це ти, — байдуже промовила Христина, ледь кинувши на мене око. — Тобі щось треба?

— Та ні, я… до нього. Бачиш, нога в нього болить, — я показав на Чорта. — Треба допомогти.

— Робіть, як знаєте, — сказала вона Чортові. — Мені однаково.

— Я тобі обіцяю, — палко вигукнув Чорт. — Слово даю. Щоб мені провалитися просто тут у пекло, як брешу.

— Такі як ти завжди брешуть, — знизала плечима Христина. — Та що мені до того?

— Хочеш, аби вона повірила, — сказав я, сам не знаю навіщо, — не обіцянку мусиш давати. Укладай договір.

— Точно! Христино, давай домовимося. Договори ми не порушуємо. Ти робиш, як я прошу, а я — як тобі сказав. Угода?

Вона всміхнулася.

— Угода. Знати б ще, навіщо ти мене переконуєш.

— Бо знаю, як воно буде, — тихо сказав Чорт. — Іди, Христе. Бери гроші, іди, живи. Матимеш щастя. Не бери гріха на душу. Ми самі все зробимо.

Вона мовчки кивнула та пішла. Розчинилася в темряві.

— Що ти накоїв? — прошипів я, скоса споглядаючи на темні вікна будинку.

— Виведіть мене звідси, розповім. Іване! Де ти?

Підбіг другий патрульний, і вдвох ми, лаючись останніми словами, дотягнули Чорта до ліжка. А далі він розповів мені про свої бісові розваги. Я слухав його, вхопившись за голову, так само як мій начальник, пан Андрій Піддубний, котрий прийшов на середині розповіді.

Чорт з’явився ні багато ні мало до самого Ігніцького. В усій красі, себто не з рогами й копитами, а зі свідоцтвом працівника нашого відділку. І повідомив, що до нього має підозру пан Рокицький — наш місцевий шляхтич, один із тих, чийого сина він розглядав тепер, коли дружина його покинула, як можливого зятя. Чорт намолов сім мішків гречаної вовни: буцімто це Рокицький підіслав свого нишпорку, аби вивідав, чи гарна та Галшка (Ігніцький бо її нікому не показував, тримав удома, наче бранку). А Ігніцький начебто вбив того нишпорку, і цього йому аж ніяк не подарують. Проте він, Чорт, за скромну плату всього в чотириста карбованців готовий владнати цю справу та вигадати докази того, що людина Рокицького померла в шинку, перебравши горілки. Ігніцький спочатку нагримав на Чорта та пообіцяв зжити його зі світу, а потім все-таки погодився. Годі й казати, спокушати ця бісова душа вміє.

Гроші Чорт віддав Христині, аби мала гідне життя та забула про вбивство. Присягався пеклом і його володарем, що Ігніцькому пригадають усе й він за кожен свій гріх заплатить. Брехав, мабуть. Чи ж шляхетних злочинців колись карають справедливо?

— І що нам з тобою робити, Чорте? — зітхнув я. — Ти ж нас усіх підставив! Як Ігніцький взнає, що його намахали, а донька втекла, нам непереливки буде.

— Гадаю, — подав голос пан Піддубний, — Ігніцькому вже за двійко днів буде не до нас. Судячи з паперів, які надійшли міському голові, його пані налаштована вкрай серйозно, а до нас їде її батько… Доведеться протриматися до його приїзду, і це я беру на себе, бо що ж мені лишається. А що з Чортом робити, я, здається, знаю. Побатожити б добряче, але хворий, не можна. А от підвищити до дізнавача, здається, треба. Бо замало зайнятий, пустуєш. Ти, Чорте, набагато більше можеш, ніж з пера свого сірчані бульбашки видувати.

Я подумав, що це погана ідея, адже Чорт до закону ставиться так само, як до Бога: знає, проте не поважає. Але хто я такий, аби сперечатися?

Чорт не сперечався й поготів. Широко посміхнувся та відправив до рота облизня. І де тільки взяв його, бісова душа?