6 Листопада, 2022

РОМАШКА

РОМАШКА

Жовтий, понівечений осінню, листок опустився на стиснутий кулачок дівчинки. Валерій змахнув його, в косих ранкових променях хижо блиснула обгортка від шоколадної цукерки. Фольга боязко визирала з-поміж закляклих пальців.

Слідчий переступив вологе місце та присів навпочіпки поряд тіла. На шиї крізь русяві пасма огидно темніли видовжені гематоми – сліди удушення. Перевів погляд на колегу. Він закінчував розмову з грибником. Зітхнув, зробив знак фотографу, вказав на відбиток п’яти в болотяній калюжці.

Сергій відпустив свідка та махнув Валерію, вказуючи на місце поруч. Виметену вовтузнею землю, ще не встигло занести листям.

– Тут він її ґвалтував і… напевне тут і задушив.

Валерій не відповів. Озирнувся на труп дівчинки. Тіло шмагали блискавки фотоспалахів.

– Хм. Визначили особу?

В руках Сергія зашелестів прозорий пакет. Крізь поліетилен титульний аркуш шкільного зошита сповіщав, що покійна Семеренко Катерина. Учениця другого класу, початкової школи номер сім.

– Може вона сама туди доповзла? – Валерій відірвав погляд від речдоку, – не додушив… і померла від переохолодження?

– Медекспертиза покаже…

– Угу.

Порив вітру неприродньо зашарудів. Слідчі побігли поглядами по жовто-брудному хаосу листя. Заляпаний болотом пакетик з-під чіпсів видерся з гілля кущів та кинувся їм в ноги. Перезирнулись.

Сергій витяг новий пакет і акуратно вклав у нього яскраво-червону фольгу. Відійшли.

– Школа номер сім? Це… Серж… тож Грінченка.

– Так, – Дубас покривився, стримуючи позіхання.

Валерій роззирнувся по Вулецькому лісі, наче шукаючи роз’яснення, як восьмирічна дитина опинилась з протилежного краю міста. Шморгнув, дістав нестандартно велику полотняну хусточку та втер носа.

Сергій хмикнув:

– Тебе тішить носити свої шмарклі з собою?

– А ну ти вишмаркайся. Ну давай… Ну.

Колега скинув брову, добув одноразову серветку. Демонстративно хрюкнув у неї і… роззирнувся.

– Во-во, – голова Валери похилилась із синхронно розведеними руками.

Серветка зникла у кишені.

– Е… так. Тут місце злочину, але в побуті…

– Серж! Ти скоро обростеш десятками ідіотських звичок. Професійне викривлення неминуче, –  Валерій потягнув рукав, годинник визирнув і позиція стрілок змусила шумно втягнути повітря крізь трубочку губ.

Кльоп подріботів пальцями по циферблату і, не підіймаючи голови, сказав:

– Я все… Закінчуй тут… Ну справишся?

– Та ясно, не пацан. Е… Валера… там… Е співчуття. Е…

Валера смикнув кутиком губ і коротко посміхнувся.

– Тактовно і красномовно…

– Та… в… – рука Сергія заплуталась у невизначеному жесті.

– Дякую, – слідчий плеснув колегу по плечу і рушив геть.

Труна ковзнула по ременям і зависла над ямою. Валерій покосився на підвивання священника, засмоктав верхню губу та провалився разом з гробом у яму спогадів.

Долоня міцно стискала руку Валери. Батько не міг піднятись з ліжка, але його кулак вичавлював хрускіт з суглобів сина. Артем намагався втиснути розповідь про все своє життя в останні митті просвітління.

Рак вибрався з нутрощів і вже покрив колись міцне тіло темними плямами виразок. Місяцями фізичний біль душив свідомість. Нестерпність мук тамувало пірнання в опіумні марення подаровані рятівним уколом.

Артем швидив. Бажання навести місток порозуміння над прірвою холодних стосунків гнало з нього стрімкий потік слів. Сумбурна розповідь зійшла на сльозливу тираду вибачень.

Вибачень? За що? За патріархально-гомофобне виховання, котре навіть зараз не дозволяло Валері обняти батька і сказати «я тебе люблю». Незламний психологічний бар’єр, що допускав лише рукостискання навіть на смертному одрі.

За те що з дванадцяти років Валера був повністю у власному розпорядженні. Без поради, схвалення чи засудження. Досягнення сина зустрічали байдужий рух батькової брови. Невдачі коротку характеристику – дурень. Жодних розмов. Жодного співчуття.

Валера не розумів цієї миті розпачу. Така форма стосунків, за відсутності порівняння, видавалась йому нормою. Він пишався тим, що всього досягнув сам. Без будь-якої підтримки. Без будь-якої опори. Дитинство забезпечене харчем, одягом та помешканням накладало обов’язок повернути борг холодної турботи батьковій старості. Вичерпний зв’язок.

Батько виходив рано – син ще спав. Син повертався пізно – батько вже спав. Недільного ранку, в день дев’ятнадцятих уродин Валери, Артем розбудив сина і простягнув руку:

– Ну здоров. Два тижні не бачились.

І це не був жарт. Лише суха констатація факту існування двох людей, що нездатні перетнутись в одній квартирі.

В під’їзді їх зустрів Санич – терпкий, безмовний друг батька. Перший відкритий ларьок зустрів святкування трьома кавами, трьома стопками дешевого коньяку і трьома цукерками «Ромашка»… Двома сигаретами.

Валера не наважився закурити при батьку, хоч пачка явно випирала з кишені куртки.

Наступна келишкова – три… три… три… дві…

Продуктовий магазин з організованими стоячими столиками…

Кафе-морозиво…

Випивали, закусували, курили і мовчали…

Єдине – перше і останнє спільне святкування. Надалі лише сухі вітання… згодом і без них… празники затерлись буднями та зникли…

Монолог батька перетворився на галіматню. Просвітління розчинилось в дії опіатів. Серед невиразних словлосплетінь в затхлому повітрі згущувалось слово Женя… Ім’я зминалось в непевних губах хворого і знов кволо влипало в простір… Женя… затихало… драпало тихим кашлем… Женя…

Долоня вислизнула з руки сина і губи батька захололи…

Грудка землі вогко гупнула по віку труни. Валерій стрепенувся. Звук витяг його свідомість з могильної ями. Він машинально нагнувся, зібрав у долоні в’язкий ґрунт і жбурнув у своє минуле. Лопати занадились засипати незавершені, складні стосунки…

… Женя…

Валерій зняв з барної стійки стопочку коньяку і блюдце з цукерками. Пошукав поглядом вільне місце. За кутовим столиком підліток потягував пиво. Пам’ять відтворила подібну картинку у такому ж замизканому гадюшнику.

Дзеркальне дежавю. Тоді до юного Валери підсів мужичок з графином та порізаними вздовж малосольними огірочками. Шукав компанію живої істоти, щоб втопити горе втрати матері в алкоголі та сльозах.

Тодішній гордий цинізм, з яким Валера так потішився дармовій випивці, тепер видавався ганебним та убогим.

Кльоп покривився спогаду і усамітнився у протилежному кутку.

Надривне схлипування видерло з біснуватого хаосу безглуздих подій. Мара, дряпаючи реальність, відступила і перетворилась на обшарпаний інтер’єр кафе-вагончика. Вим’ятий спиртним мозок натужився знайти джерело ридання. Лише захлиснувшись власною слиною, Кльоп усвідомив свою причетність до голосіння.

Валера вгамувався та розсіяно ковзнув очами по салону. Зустрів кілька відразливих позирків. Важким поглядом вперся в стіл. Серед розкиданих обгорток «Ромашка», погойдувалась пляшка з-під коньяку.

Стіл похилився, скинув скляну тару та неохоче випустив неслухняне тіло. Валера накинувся на стійку, гупнув її плечем і посунувся вздовж, ледь втримавши рівновагу.

Важко зітхнув та зазирнув за бар. Пусто. Перехилився. Налякане дівча скулилось поруч стільця. Валера хмикнув у широко розкриті очі. Скривився і кинув їй на голову жменьку зім’ятих купюр.

Вулиця довго не дозволяла себе впізнати. Доки шпилі костьолу не виказали район привокзальної. Валера відкинув марну спробу відтворити в пам’яті маршрут свого п’яного вояжу.

Безпардонно всівся в уже зайняте таксі і скомандував «Пасічна». Пасажирка галантно уступила замовлений транспорт, зваживши, що Валері він таки потрібніший.

– Кльоп! Йоханий ти бабай! Валера! Ти… Тебе каток переїхав?

– Все нормально!

Генадій Петрович дочекався доки слідчий припине морщитись.

– Ні! Валера. Не все нормально! Далеко не все!

– Тіло? – похмілля тріснуло і осипалось гострими уламками в черепній порожнині.

– У Винниківському лісі. Той самий почерк, – начальник подався вперед, – я передам справу… е… ще подумаю. А ти відпочить день… два…

– Все нормально!

Полковник скривився.

– Валера! Який, на хєр, нормально? Тебе вчора розп’яли?

– То разова акція! – власний голос віддавався болючою луною пустій каністрі голови.

Пухлі пальці Генадія забарабанили по столу, втрамбовуючи павзу в тишу.

– Хрєн з тобою. Вали на огляд.

Слідчий піднявся.

– Кльоп!

Спинився в дверях, але не озирнувся. Рука начальника прибила долоню до стільниці. Звук удару красномовно висловив попередження керівника. Валерій кивнув потилицею і тихо зачинив за собою двері.

Шини зашаруділи і авто сколихнувшись, зупинилось. Валерій здивовано глянув на Сергія. Той сперся передпліччями на кермо та кивнув у сторону придорожнього генделика.

– Не похмеляюсь.

– …

– Спадковий алкоголізм.

Сергій відкинувся.

– Спадковий? Твій старий ні разу…

– Алкоголізм це хронічне невиліковне захворювання, – пояснив Валера своїм підошвам.

Нахмурився, невдоволений їхнім виглядом. Де він вліз в таке багно? Підняв на колегу очі.

– А у будь-якого хронічного захворювання є стадія загострення і ремісії.

– Та?

– Та! В ремісії можна прожити до кінця життя. Але це не значить, що алкоголік вилікувався. Це значить, що він не дожив до стадії загострення…

– Е… ти спеціаліст по спадковості…

– Ну, в мене багато родинних спадковостей, – Валера витер обличчя просторою хустинкою.

– Ти виглядаєш, як велика купа пташиного лайна.

– Пташиного?

– Брудно-білого і рідкого!

– А! Ги, – смішок прозвучав, як відрижка.

Сергій потер кермо долонями:

– І що там в тебе крім алкоголізму?

– А? Ну, близнята. Завжди народжуються двійнята.

Валера не повернувся на здивований погляд колеги. Сергій закліпав:

– Е… двійнята чи близнята?

– Яка різниця!?

– Взагалі, принципова…

Кльоп відмахнувся. Знову витер холодний піт. Подув на хустку та всунув її у кишеню.

– Нє. Ти… – Дубас втримався повторного коментаря, щодо вигляду колеги, – а в тебе хто?

– Що хто?

– Ну брат чи сестра? – Сергій усміхався кінчиком губ.

– Не знаю. Я до дванадцяти років нічого не пам’ятаю.

– Гониш?!

– Був хтось. Пам’ятаю, що був. Але хто…

… Женя… Ім’я випущене з останнім подихом батька… Женя… слово закружляло в парах алкоголю серед скуйовджених звивин мозку… Женя…

– Шо ти вилупився? Думаєш, я не шукав… Я до дванадцяти жив в Молдові. В Сороках. Пробував… запити давав… Ай! – Валера відвернувся до бокового вікна.

– Так Сороки пам’ятаєш!

– Я знаю, а не пам’ятаю. Це те, що я висвітлив.

– А старий? Ти не питав…

Валера зиркнув і Сергій потупився. Дивні стосунки Кльопів не були секретом. Ключ провернувся, мотор гаркнув та забуркотів.

– Чекай… я куплю смоктульок…

В магазині Валера згріб жменю «Барбарисок» прямо в кишеню і вгамував обурення продавчині купюрою, номінал котрої втричі перевищував викрадений товар.

Василина Роздобудько сиділа під деревом широко розставивши ноги. Голова провалилась між зігнутих колін на котрих повисли плечі дівчинки. Сідниці містились в гнізді із листя склеєного багном та запеченою кров’ю.

– Виблюдок! – Сергій сплюнув і шаркнув стопою, – знайдем – урою!

– Менше емоцій, Серж, – Кльоп нагнувся та відхилив косичку від шиї жертви. Оглянув гематоми, – ми не месники. Ми – слідчі.

Під п’ятою школярки червонів пакет від чіпсів. Валера не розгинаючись, роззирнувся. Хмикнув.

Підійшов до Сергія. Зневоднення дерло горло і сушило кірку мозку. Добув цукерку і не глядячи – автоматично розгорнув та закинув у рот. Зуби обліпила солодка паста. Занила тріщина в емалі. Валера замружився. Натомість льодяника в рот потрапила вчорашня коньячна закуска – забута в кишені шоколадна цукерка. Вивільнились вихори епізодичних спогадів нічного загулу. Нахлинула депресивна хвиля похмілля.

Дубас натяг рукавичку. Нагнувся, розгорнув листя. В його долоні опинилась заліплена брудом обгортка «Ромашки». Кльоп машинально перетрусив «Барбариски» в кишені та намацав фольгу від щойно поглинутої цукерки. Витяг – «Ромашка».

Слідчі перезирнулись.

Троє дорослих ледь містились у тісній прохідній кухні. Валера не знайшов дверей до санвузла і здогадався щодо призначення великого пластмасового таза, повішеного на стіну – зранку кухня слугувала ванною.

Залишив психолога з матір’ю Василини на кухні – пройшов у кімнату. Жінка боязко роззиралась на понурих чоловіків та вчавлювала долонями тривогу в маленький кнопковий телефон.

Стіни кімнати підпирали скупі меблі. Розкладний диван. Другого спального місця не було. Мати з донькою спали разом. В куті під вікном дверцята від шафи несли функцію стільниці. Прикручені до двох різнопланових тумбочок творили екстравагантний письмовий стіл. Посередині недоречно розлігся потужній ноутбук.

Ця частина помешкання належала цілком покійній. Зошити, книги… дрібнички… Зарядка typе-C… Роззирнувся в пошуку смартфону. Не виявив.

Ні іграшок, ні солодощів… Суворий куток здобуття знань.

На ноуті містилась шильда: «Вища гімназія обдарованих дітей «Всезнайка». Школа котра надавала незабезпеченим дітям стипендію взамін на титанічні зусилля в пізнанні наук. Тоталітарний метод викладання і структура закритої секти давала реальний квиток у майбутнє. Недостатньо мотивовані та стресонестійкі відсторонювались від занять без будь-яких винятків. Гімназію закінчували лише кращі з кращих.

Валерій розгорнув щоденник успішності – Василина однозначно займала місце в авангарді.

З кухні долинуло схлипування. Перейшло в стримане ридання. Слідчий озирнувся, отримав заспокійливий кивок від психолога і продовжив огляд.

– Валерій, ти… ти той як його?.. пантеон дітей назбирати хочеш?

– Пантеон?

– Ну не важливо… як там… – Генадій Петрович скинув нетерпляче руку, – давай результат. Мене завтра розіпнуть.

Слідчий глянув на своє відображення склі нічного вікна. Фраза начальника сухо та цинічно відбилась від стін кабінету. Догана від керівництва бентежила шефа більше ніж трупи понівечених дітей. Валерій облизав зуби.

– Є версія. Опрацьовуємо…

– І?

– Сусіди, місцеві стукачики нічого не бачили…

– Сильна версія.

Валера всмоктав верхню губу.

– Давай, давай розвивай. Не кривляйся.

– Діти з неблагополучних сімей. Їх справді можна було заманити смаколиками. Але я… і Серж… Ми думаємо то «липа». Замануха на фуфло.

– Валера!

– То я з сексотами переспілкувався… – слідчий втомлено розтер повіки.

Продовжив:

– Перша жертва – Катя. Живе через дорогу від школи. Район Грінченка. Друга – Василина, ходила в гімназію в сусідньому кварталі. Район Левандівки. Діти з бідних сімей здебільшого дуже самостійні. Ніхто їх не проводив, ніхто не забирав.

– Так.

– Тіла знайшли в околицях Винник та за Сиховом. Це діаметрально протилежні…

– Валерій, я знаю географію міста.

– Отже потрібен транспорт. Бус або авто. – слідчий змінив позу, нахилився над столом, – але тут – нюанс.

– Так.

– У випадку Каті. Машина могла стояти при дорозі. Проте це час коли в школу хлине великий потік дітей з батьками. Непомітно всадити дитину в авто не реально. Щодо другої. Василина мешкала в тупику вулиці Роксолани. Там не вулиця – там порваний лабіринт. І в кожному третьому вікні бабка на стрьомі… Чуже авто не могло бути непоміченим!

– Яке пояснення?

– Квест!

– Що?

Валера розтер долоні.

– Гра в соцмережі. Якась гра де дітям дають завдання і вони їх виконують. Таких квестів є багато.

Генадій скинув брови та склав перед собою руки в замок. Голова його похилилась – знак повної уваги.

– У жертв були смартфони. Не бог зна які. Але смартфони. Вони зникли. Ні батьки Каті, ні мати Василини не здатні навіть увімкнути такий девайс. Тому про якийсь там батьківський контроль в мережі не йде жодна мова.

Мерехтіння лампи денного світла дратувало. Валера покосився на стелю. Петрович автоматом прослідкував за поглядом.

– Завтра опитаємо дітей, щодо цих забав.

– Зрозуміло, – Генадій повільно, схвально покивав, все ще опрацьовуючи отриману інформацію, – так. Але Валера, рухайся.

Слідчий встав:

– Слухаюсь, рухатись.

– Іди давай… е… – начальник нахмурився, – ти машиною? Чекай – підвезу.

За дверима зашаркали стоптані тапки. Аня усміхнулась. Зараз загримлять каструлі. Бабуся чарує снідання. Втиснула в наплічник шкільні тлуми.

Дзенькнув смартфон. Аня бережливо провела по екрану пальцем. Шанувала подарунок старенької. Червона мітка на піктограмці підтвердила наявність новини. Повідомлення містило інструкції. Нове завдання! Аня пройшла в наступний рівень! Сплеснула в долоні і в екрані віддзеркалилось обличчя усміхнене передчуттям нової пригоди.

Аня натиснула на імпровізовану картинку смітничка – завдання неодмінно мали видалятись. Але смартфон булькнув та видав застереження щодо заряду батареї. Прикрість зморщила дрібний носик. Аня змахнула попередження і під’єднала телефон до зарядки. Девайс радісно погнав по дисплею анімацію вливання енергії у батарейку.

– Ануся-я!

Дівчинка шмигнула на кухню. Анімація зникла і на екрані залишилось невитерте повідомлення соцмережі.

Думки метушились навколо нової пригоди. Бентежили невідомістю. Аня присмокталась до зморщеної щоки бабусі. Вхопила наплічник та помчала геть. Забутий смартфон ображено блимав синім індикатором.

Барвистий будиночок дитячого майданчику справді ховав під дашком яскраву пачку гострих чіпсів та цукерку «Ромашку». Викарбована в пам’яті інструкція наказувала з’їсти цукерку, але обгортку зберегти.

Шоколадний паралелограм прикрашали друковані, нашкрябані голкою цифри – 16/11. Автобус номер шістнадцять. Вийти на одинадцятій зупинці. На нижній грані каліграфічні літери складались у місце зустрічі – міст над залізничною колією.

Аня задумалась чи потрібно рахувати ту зупинку на якій вона сідає. Вирішила, що ні. Адже це кінцева і по логіці стартова точка, а не зупинка.

Промені світанку лягли на кострубатий бетон і занедбаний міст наче усміхнувся безконечності колій. Символічна перемичка між Ново- і Старознесенськими вулицями. Ранок розігнав урбаністичну романтику залізниці і хмільні підлітки розпорошились в закутках вулиць.

Валерій обперся на облюбовану з дитинства ржаву опору та занурився в роздуми. Тут він окутувався своєю самотністю. Тут відновлював емоційну рівновагу. Виважував, що залишити в минулому зі сторони старої вулиці і що нести на нову у майбутнє.

Зашаруділи дрібні кроки. Зашелестіла фольга. Слідчий пустим поглядом провів дівчинку. Аня закинула жменьку чіпсів в рот та прокрокувала повз. Валерій відвернувся – за звичкою почав лічити шпали. Доки дозволяв зір.

Рахував. Рахував… Сонце піднялось високо і тіні вкоротились. Зникла контрастність та яскравість барв. Важке відчуття лягло на потилицю. Розім’яв плечі і голова сама потягнулась назад. Погляд віднайшов постать… Батько. Старий стояв в тіні балки, опершись на перила.

Не ворушились. Врешті Артем махнув рукою та рушив до Новознесенської. Валера в гіпнотичному шоці рушив слідом.

Присіли на лавку біля мосту. Мовчали. Відчував батька поруч, але підняти очі не наважувався.

– Тато, – прозвучало надто по дитячому, – батько, – тепер надто офіційно. Холодно. Непривітно.

– Сьогодні сюди прийде самогубця, – Артем кивнув на міст.

Валера автоматом зирнув у заданому керунку.

– Ну… звідки ти знаєш?

Покійний усміхнувся. Валера не бачив – відчув.

– Я прийшов його зустріти, – повернув голову до сина, – а зустрів тебе.

Крижаний гейзер рвонув по спинному мозку і скував льодом потилицю. Випрямив спину та притис підборіддя до грудей.

– Ти… ти… згадував Женю… це… розкажи мені…

Тиша.

Зирнув на покійного і стрепенувся. Більше не наважувався подивитись.

– Це… Женя це… в мене була… сестра? Брат?

Рука мерця лягла на зап’ясток Валери. Дотик на диво теплий та вологий.

– Він прийшов.

Валера скинув погляд. Через перила мосту перекидав ногу юнак. Слідчий рвонув. Вилетів по сходам. Самогубця примостився на виступі. Витягнувся та розставив широко руки. Кльоп промайнув міст, в стрибку захопив під пахви юнака і відштовхнув себе від перил.

Повалились назад. Арматура видерла шматки тканини з курки самогубці та тривожно задріботіла ними на вітрі. Валера втиснув шаленця обличчям в бетон. Дістав телефон.

Мить зволікання і суїцидник вирвався з-під коліна. Пнув Валеру та майнув до Старознесенської. Слідчий зирнув на лавку – пустувала. Розвернувся – самогубця зник.

Глянув на свої руки. В рукав правиці всмоктались бурі плями. Пригадав роздряпане обличчя шаленця і покривився. Кров не так легко вивести.

Почуття шарпали. Мороз дряпав потилицю. Валера носився вулицями. Зустріч з батьком занурила в крижаний шок. Усвідомлення дійсності потрошки поверталось. В голові відтаяло. Зім’ята хусточка втерла іній поту. Кльоп дещо вгамувався. Поспішив на роботу.

Дві брудні спини, наштовхуючись одна на одну плентались по схилу. Маргінали важко сунулись до келишкової. Один пірнув у кафе, інший завовтузився, втративши рівновагу.

Несвідомо Валера відзначив, що на «хроні» така ж куртка. Лиш коричнева та замизкана. Зіскочив на дорогу та оминув п’яну перешкоду. Маргинал викинув руку, схопив капюшон і рвонув на себе слідчого.

П’яти відірвались від асфальту. В розвороті Валера скинув руки, але вони загрузли в обіймах нападника. Лікті заплутались в неймовірному вузлі рук. Крізь кисіль очних шпар сочилось зло. Погляд Валери загус у бридких згустках гною.

Спотворене дегенерацією обличчя пульсувало личинками набряклих жил. У ніздрі вдарив терпкий запах виразок. Валера зморщився. Сіпнувся і ще більше вгруз в обіймах маргінала. Воля слабла.

Посунулись в генделик. Плутаючись кроками, спотикаючись та наступаючи один одному на ноги. Крізь примружені очі Валера вдивився в потворне обличчя і… впізнав риси… власні риси… свої власні риси!

Рвонувся… ввалились в бар…

В калюжі блювоти корабликами безнадії плавали обгортки цукерок «Ромашка». Валера змахнув гидоту рукавом зі столу. Луна пустого кафе відбила сплеск густої рідини. Повільно підвів очі – боявся зустріти закислий погляд двійника. Нікого.

Валера стиснув скроні.

– Проспався! Вали на хєр.

З півмряки матеріалізувалась гігантська сфера. Кухарка ляснула брудною шматою по забльованову обличчю Валери і коливання каскадів жиру загрозливо вказали на суттєву різницю у вагових категоріях. Кльоп глитнув. Машинально провів долонею по ураженій щоці.

Розмасував губи і прожував запитання.

– Шо? – шмата зайняла атакуючу позицію.

– Де він?

– Хто?

– Він… брат… він…

– Який, на хєр, брат? – новий удар збурив у вихор думки Валери і осівши, вони склались в більш-менш адекватне речення.

– Тут, – тикнув на стілець навпроти, – тут… зі мною… де він?

– Ти дебіл! Ти сам тут нализався! Сам! Іди на хєр! Всьо! Вже закрито!

Третій ляпас зніс Валеру на підлогу. Він піднявся. Розгублено пошукав поглядом вихід і шпортаючись, вивалився назовні.

Зуби Генадія Петровича відстукали гнівний степ і крізь них прошипів стиснутий видих.

– Ти, бля… Валера! Ти, бля… Передавай справу!

– Та там… ну…

– Що ну? – начальник стиснув кулак, задушив ним свій крик. Заплющив очі, – це така нова традиція? Ти… нажираєшся і знаходять труп школярки… Така, бля, нова прикмета? А? Валера…

– Нова жертва? Де?

– Чебрицька Ганна. Старознесенська промзона.

Слідчий нишком зирнув на двері. Зачинені. Приклав палець до кінчика носа та розмасажував його.

– Валера!

– Пошук ельфів.

Генадій поморщився.

– Гра в соцмережі. Пошук ельфів. Жертви отримували завдання. Акаунт виявлений. Модератори…

– Що модератори? – долоні полковника лягли на стіл.

– Модератори перевіряють IP-адреси. Пришлють на «мило»… на скриньку фізичні адреси… Я Сержу… Дубасу залишив доступ до своєї пошти. Отримає – далі вже справа техніки.

– Зрозуміло… – Петрович встав, похитав головою, – а… ті… ельфи?

– Гра заблокована. Для всіх… Ну, крім цього акаунта. За його активністю слідкують. Наразі спить. Тобто не… ну…

– Спить?! Валера іди і ти проспись. Так тижня два. Вийди із запою… І, бля, Валера, не став мене перед необхідністю вносити в твою справу догану! Валера?

Слідчий відірвав погляд від колін.

– Йди. Вільний.

Брів. Брів. Просто брів крізь місто. Щось вело. Що? Тяга! Тяга випити. Засмоктувала. Харкнув під ноги, зупинився. Підняв голову та глибоко вдихнув. Захлинувся повітрям і конвульсійний кашель струсив все тіло.

На ґанку бару стояв маргинал… коричнева, замизкана куртка… набрякле, понівечене виразками лице… його лице! Його власне. Валерине!

Кльоп відступив. Зашпортався. Осів на зад. Асфальт злостиво прошкріб долоні. Маргінал похилив голову, повільно рушив. Валера підхопився. Зачепився за поребрик. Впав. Озирнувся. Постать зовсім поруч… Рвонув.

На зустріч вилітали стіни, машини, мами з візочками. Повалив велосипедиста. Перевернувся по тротуару, підхопився і помчав…

Вперся руками в стальні перила. Знайомі сходинки привітали розкришеним бетоном. Притулив чоло до холодного металу. Рука добула довгу хустинку, втерла нею піт та слину.

Валерій рушив на міст. Минуле позаду. Майбутнє… зупинився. Глянув в сторону Новознесенської. На лавці сидів батько. Поспішив до нього. Минув опорну балку. Батько зник – на лавці сидів маргінал… Відступив назад. Крок… другий… Балка знову закрила та відкрила огляд. Сиділи у двох. Батько тримав долоню на правиці маргінала…

Руки Валери охопили поручень. Нога перекинулась через перила. Вмостився на виступі. Широко розставив руки і подався в перед – у безкінечність рейок. Назавжди…

Стальне перило боляче врізалось в спину. Міцні обійми потягли назад. Арматура видерла шматки тканини з куртки і вони збентежено замайоріли на вітрі.

Шершавий бетон роздряпав щоку. Валера перекинувся, скидаючи коліно зі спини. Став на мостик. Пнув ногою рятівника та помчав назад у минуле – на Старознесенську.

Валера увійшов в квартиру і закляк. Дивна тиша виказувала чужу присутність. Причаївся. Коливання повітря донесли м’який стук. Так захлопується кришка ноутбука. Кімнатні двері прочинились. В проймі стояв… батько.

Мрець ступив у бік і його постать потонула в тіні.

– Тато… не муч мене. Скажи… скажи мені.

– Все скажу! Все! Не тут.

Коліна Валери зійшлись та підігнулись. Спина вперлась в стіну. З’їхав додолу.

– Де?

– Прийди до мене. Завтра. Вранці. Прийди до мене завтра вранці!

– Я прийду, – повіки злиплись, свідомість поплила серед кольорових смуг.

Поруч тихо зачинились вхідні двері.

Бруківку доріжок вкривав густий килим листя. Валера розкидав ногами жовто-коричневі купи. Сумно посміхався створеним салютам брудного гербарію.

Завернув та вийшов на могилу батька. На лавочці поряд хреста сиділа дівчинка. Підняла очі і здивовано сіпнула кутиками губ. Валерій дістав хусточку і втер обличчя. Вона повела плечима. Відклала пакетик чіпсів та простягнула йому обгортку від шоколадної цукерки. Косий промінь вихопив блискучу назву «Ромашка».

Перемичка хреста вдарила в плече. Валерій зрозумів, що втрачає рівновагу і схопився за неї. Рука промайнула в порожнечі. В кисть увірвалась стальна біль наручників. Повалився на коліна. Обличчям в ґрунт. Насипи вогкого опалого листя ожили бійцями групи захоплення.

Психолог підняв очі:

– Генадій Петрович, – підвівся, простяг руку та запросив жестом сісти.

Полковник вмостившись, зітхнув. Розцінивши це, як запитання психолог почав:

– Швидше за все визнають осудним, – потер ніс двома пальцями, –  він достатньо адекватний для страти.

– В нас не має такої міри покарання.

– Я знаю. А дарма! Вина доведена?

Генадій пом’яв пальцями вухо, наче намагаючись завести корбу апарату мислення.

– Цілком.

Павза вказувала на незадовільність такої короткої відповіді. Тому полковник продовжив:

– Завдання жертвам відправлялись з його ноутбука. В квартирі знайшли подерту куртку зі слідами крові Ані Чебрицької… на манжеті рукава. Сліди удушення ймовірно від хусточки…

– Чебрицької? Третьої жертви?

– Умовно третьої, прочісують лісосмуги, промзони… знайдені ще два тіла. Невпізнані. – полковник поклав долоні на стіл.

Перепитав:

– Значить здоровий? – подумав, що такий термін звучить недоречно, – осудний.

– Цілком.

Петрович покривився і психолог винувато усміхнувся.

– Там цілий букет психічних розладів. Кльоп абсолютно не пам’ятає себе до дванадцяти років. Чи відомо що саме спровокувало переїзд з Молдови?

– Ні. Знаємо лише, що в Сороках лишився брат батька. Владислав Кльоп.

– Брат-близнюк!?

Полковник хмикнув:

– Близнюк.

Ніс психолога знову піддався розтиранню:

– Щось тоді трапилось. Серйозне. Щось, що сильно травмувало дитячу психіку. Фетиш до цукерок…

Помах руки Генадія обірвав міркування співрозмовника.

– Це вже не має значення.

Психолог потис плечима.

– Кльоп стверджує, що в нього був хтось… тобто брат або сестра. Женя. Проте в справі я цього не знайшов.

– І не знайдете, – Генадій відкинувся на спинку, – він єдина дитина.

– А, що брат батька? Владислав.

– Невідомо. Зник в сум’ятті війни за Придністров’я.

– Хм. Отже… хм.

Пальці психолога вкотре сплющили ніздрі.

Стеля палати гойдались. Вверх-вниз. Вверх-вниз. Зупинилась. Занадилась вправо-вліво, вправо-вліво. Зупинилась. Валера посміхнувся і знову почав крутити головою. Спробував підвестись. Обійми міцних ременів не пустили.

Женя. Маленька Женя. Сестричка.

Женя принесла цукерки. «Ромашка». Валера розгортав кожну, ділив навпів. Так буде чесно. Женя сміялась. Не така вона наївна в свої вісім. Шматочки були нерівними. Валера одразу з’їдав меншу і Женя вдячно притискала свої випацькані шоколадом губи до щоки братика.

Сміялись. Пускали обгортки по гладі калюжі, наче маленькі кораблики надії.

Палата загойдалась в боки. Сухі губи Валери розтягнулись в усмішку.

Валера ніс цукерки Жені. Її улюблені. Поспішав… Його зупинив стогін. Стогін. Дивний стогін. Придушений, важкий… раз за разом. Ритмічна покута. Валера привідкрив двері. Зазирнув.

Важкий круп батька втискав Женю в складки простирадл. Губи сестрички втискались в рот тамуючи біль та стогін. В промінні блиснула сльоза і зісковзнула з пагорба щічки.

– Тато! Тато, – Валера кинувся до ліжка.

Схопив дівчинку та видер з під розпареного чоловіка. Женя кліпала в тісних обіймах брата, здивована конфліктом. Ком здушив горло Валери. Не міг відірвати очей від твердої, гарячої ерекції напрямленої йому в обличчя.

Удар збив Валеру з ніг. Закотився в кут. Скулився. Різкий біль в потилиці! В скроні! В плечі, знову в скроні… Рятівна непритомність.

– А-а-а-а! Тато! Тато! Тато! – палата носилась ходуном.

­­­­­­Стіни та стелю кидало, штормило. Ремені рвали шкіру, душу…

– Тато! Як ти міг? Як ти міг? Тато!!!

Біль в плечі. Гострий, колючий і… по тілу повільно розтікся спокій. Прийшла рятівна непритомність.

Санітар вийняв шприц і хмикнув. Повернувся на свій пост в коридорі.

Листя вигиналось парусами. Розганялось, наповнене вітром. Робило стрімкий стрибок і задріботівши на мить в повітрі, розпачливо опускалось на сиру землю могил. Марна спроба повернутись на могутні стовбури життя.

Владислав розгорнув цукерку та кинув шоколадний батончик на могилу брата. «Ромашка» – улюблений смаколик дитинства.

Глянц відблискував на фотокерамічній табличці і творив ілюзію дзеркала. Фото Артема наче відбивало обличчя Влада. Ідентичне, тільки нерухоме. Впечене чорнилами в крихку твердь. Схожі до неймовірності. Навіть у зрілості. Навіть тепер.

Влад покривився. Подібні лише зовні. Тупуватий, замкнутий Артем… Ідіот! Губи брата вигнулись у кривий місток. Недолугий невдаха. Не зміг втримати навіть ту хвойду. Виносила виродка Валеру і зникла. Подалась дарувати щастя плотських утіх в столичні ресторани Кишиніва. Лярва!

А Євгенія, його Євгенія. Женя. Женічка! Влад глитнув, згадуючи дружину. Така кохана… Така жадана…

Він стискав її руку. Її холодну руку. Губи жінки м’яко ворушились і Влад читав з них, бо вони вже не були здатні збудити в просторі звук.

– Люби нашу донечку. Люби…

– Я буду. Буду. Я назову її, як… Твоїм ім’ям. Я буду любити нашу Женічку.

Євгенія подарувала життя донці ціною власного. Кровотечу не вдалось зупинити і…

І Влад любив доньку! Кохав! Любив, як батько… Свою Женічку, свою! Любив, як чоловік. Кохав, як дружину. В маленькій Жені відроджувалась Євгенія. Кохана Євгенія.

Женя не противилась батьковим ласкам. Вважала, що так усі люблять своїх дітей. Боліло. Дуже боліло… але щасливий блиск в очах тата. Вираз блаженства, ейфорії… Всмоктувала губи і терпіла. Терпіла доти, доки…

Виродок… Той, тупий виродок Валера.

Тато, тато!

Влада пересмикнуло. Зло зиркнув на могильний хрест брата.

Безмозгий виродок. Кретин. Не здатний впізнати власного батька!

Валера закляк ошелешений сценою ґвалту. Прийняв дядька за Артема. За свого батька! Влад струсив головою – скинув шок несподіваного вторгнення. Виродок стискав в обіймах Женю. Його Женю. Нагу, ніжну Женю.

Обличчя перекреслила ненависть. Кулак Влада вгатив у скрою племіннику. Діти розлетілись. Удар, удар, удар… Непритомний Валера здригався від побоїв.

Женя вибралась з-за ліжка. Пірнула та повисла на батьковому передпліччі. Влад рявкнув. Шарпнув і від пориву дитя осіннім листком зірвалось з руки. Крутнулось та вбило скрою в кут бильця.

Зойк зупинив шквал ударів. Влад озирнувся. Кинувся до доньки. Впав на коліна. Її пусті, скляні очі подивились кудись повз нього. Тендітне тіло м’яко обвисло в тремтячих долонях.

Обережно поклав Женю на підлогу. Голова повільно повернулась до Валери. Збуджений мозок спалахнув шаленим задумом.

Встав. Схопив непритомного хлопчика. Зірвав з нього взуття, штани, білизну… Залишив футболку.

Одягся і вибіг назовні.

Двері гаражу гримнули. Артем визирнув з-під авто і зустрів удар підошвою. Влад схопив його за грудки та вліпив у стіну. Розірване ненавистю лице брата втиснуло страх в Артема.

Влад струсив його та поволік у дім.

– Ти! Твій виродок! То твій виродок! Ти! Ти! Твій… – гаряча піна слини ошпарювала розчавленого Артема.

Рука сіпнулась та потяглась до тіла Жені.

– Не смій! Виблюдок! Не смій!

Ніг не стало – Артем завалився на стіну. Сповз вниз. Погляд торкнувся навпівоголеного сина і ненависть та огида пробила гострим стрижнем хребет. Назавжди вбила бридку нетерпимість до власної дитини.

– Забирай свого виродка і… – Влад задихався, – забирай і зникни!

Захлиснувся власною злобою.

– Зникни! – вивергнув.

Зникли. Назавжди. Наче. Але…

Влад роками блукав містами Молдови, Румунії і врешті України – шукав свою Женю. Свою Женічку… і не знаходив. Не було. Ніхто не дивився на нього з терпінням та смиренням. З любов’ю. Болісною любов’ю. В очах завжди тлів страх. Придушений, зацькований страх.

Страх застиг в мертвих очах дівчинки. Голова її повалилась на бік. Влад зняв довгу хусточку з шиї жертви. Заправився і покинув місце розправи. Побрів лісом. Стовбури чергувались та перешіптувались облисілим гіллям. Змінились могильними хрестами. Гранітними плитами. Мимоволі почав читати імена покійних.

Кльоп. Хмикнув. Артем Кльоп. Підійшов до щойно засипаної могили. Відгорнув вінки. З керамічної таблички сірими півтонами дивилось його власне відображення.

Посмішка розтягнула губи. Здох. Сука. Поволі міміку роз’їла злоба. Валера. Виродок Валера. Гнида… через котру загинула… вдруге загинула Женя! Схопив та жбурнув вінок з написом «…від сина…».

Далекий відголосок людського гомону торкнувся вух. Влад поспішив на звук. На виїзді з цвинтаря розходились люди. Безпомилково впізнав племінника. Побачив і вже не відпускав з поля зору.

Примарою тягнувся за ним. Користуючись п’яними зануреннями Валери добув доступ до квартири. Можливість користувати ноутбук.

Виродок… Такий же тупий, як і його батько. Виродок… Слабкий, безвольний виродок… Такий як ти Артем. Як ти!

Влад усміхнувся табличці на хресті. Зім’яв обгортку в пальцях.

Твій тупий виродок так, як і тоді… Тато, тато… Ідіот! Кретин не здатний впізнати власного…

Груди Влада затрусились німим сміхом. Згадав, як біля мосту витер скривавлену руку об манжету Валери. Розреготався. Жбурнув фольгу з написом «Ромашка» у фото брата. Обличчя скувала вимучена ненавистю маска.

Женя… Риси розм’якли. Шукати Женю… Знайти Женю. Він обов’язково знайде свою Женю!

Влад витяг смартфон. Відкрив соцмережу… Лице набрякло… пухлина чола розчавила розріз очей у вузьку шпару та видушила з них гнійний кисіль. Щоки роз’їли виразки – розповзлись вологими озерцями. Під шкірою істерично забіснувались хробаки жил…

Маргинал натиснув на посилання «зареєструватись»…