Катруся

Насправді, Микита б нізащо не зупинився на цьому хуторі – коняка не стомилась, і якби припустити, за тиждень він би вже навертав галушки із густою сметаною в батьківській хаті. І, хоча від ситного домашнього обіду він би не відмовився, одна обставина змушувала його тягнути час. Обставину звали Калиною.

Перед тим, як Микита поїхав на Січ, щоб стати славним воїном та довести батькові, що він – молодший із трьох синів, чогось та й вартий, волоока, рум’яна Калина, потупивши очі, ошелешила новиною, що носить під серцем дитя. Його дитя. Микита відчував себе край безпорадним, просив дочекатись, обіцяв посвататись одразу ж як повернеться. Але час йшов. Микита не спішив додому, а тоді – рівно два тижні тому – сотник Петро Нечитайло завів із ним серйозну розмову. Сказав, що давно до Микити приглядався і врешті вирішив, що той стане гарною парою його донці Мотрі. Обіцяв зятю у всьому сприяти по службі. Сама Мотря виявилась дівкою ладною, розумною – ба, писемною навіть. І здавалося, все склалось чудово – наречена тиха, роботяща, з приданим. Якби не Калина і його обіцянка повернутись…

П’ять років тому він поїхав з рідної хати. Думав, повернеться за рік чи два. А тепер й гадки не мав, що робити – як дивитись Калині в очі, коли зустріне. Чи зрозуміла вона, що не дочекається, що він, виходило, обманув, хоч і був щирим, коли просив чекати?.. Чи збігала до знахарки, молити про допомогу?.. Бо ж сором який, доля понівечена: байстрюка народити!

Микита тряхнув головою: ох і в історію вляпався! Козак, а з бабами розібратись не може!..

Корчмар зловив його похмурий погляд і виставив чергову пляшку:

— Хлопче, ти вже другий тиждень пиячиш, – непевно мовив він. – Мені, звичайно, виручка не завадить. Але, може, того… проспався б трохи?

Досить йому було вже дні три чи чотири тому. Від наливки він переходив до первака, щоб забутися важким тривожним сном. Грошенята вже не відтягували кишеню, і Микита ризикував залишитись без статків. Але він відчайдушно боявся повертатись додому.

Микита здригнувся – краєм ока побачив, як хтось моститься навпроти нього. Дивно, бо корчма вже майже опустіла і вільного місця було достатньо.

— Козак?

В очах двоїлося. Микита зіщулився, придивляючись. Перед ним сидів вусатий чолов’яга: молодий ще, статний, в ошатному вбранні. Місцевий. Микита його раніше й не помічав. Хоча, він мало роздивлявся обличчя тутешніх відвідувачів…

— Козак.

— З війни повернувся?

— Можна й так сказати.

Чолов’яга посміхнувся у вуса:

— То шаблею махати вмієш?

— І з шаблею вправляюсь, і з пістолем. А тобі це нащо? – Микита на мить подумав, що за кошелем із залишками грошей треба слідкувати в обидва ока. – Ти хто взагалі такий?

— Війт тутешній.

Микита кивнув, попросив у корчмаря другу чарку, щоб вгостити старосту і трохи заспокоївся – нічого такого, щоб викликати гнів місцевих не зробив: кулаками без приводу не махав, дівок у жито не тягав.

Війт підняв чарочку, хильнув наливки – скривився й витер вуса рукавом:

— Ти не бичся. Треба ж мені знати, хто на нашому хуторі оселився. А то справи тут останнім часом кояться… недобрі.

— Мгм, – відповів Микита: – тому війт ночами в корчмі з заїжджим козаком пиячить, замість того, щоб як всі добрі люди, на печі спати?

Староста усміхнувся:

— Сни мені дурні сняться, от і не сплю. Та не бери в голову! З тобою я знайомитись прийшов. Ти людина нова, біди нашої не знаєш. Давай краще по чарочці!.. І розкажеш про себе.

Микита хмикнув – нічого він розповідати не збирався.

Наступним пригощав війт. Потім знову Микита. Здається, дещо він старості все ж розказав, бо первак чудово розв’язував язика. Жалівся на Калину, котра вже, може, давно заміжня жінка й забула як його звали, на сотника Нечитайла й на Мотрю, котру він не кохав, але гріх було від такої пропозиції відмовлятись, а останнім – на себе – за малодушність. Війт спочатку радив не впускати вигідної пропозиції, але потім розм’як і велів слухати своє серце.

Місяць піднявся високо, освітив двір корчми непевним світлом. Микита вийшов до вітру і поринув у темінь. Це останнє, що він пам’ятав.

Приходив до тями важко, уривками. Снилися дитячі голоси, чоловіче бурмотіння, жіночий крик і хлюпання води. Микита крізь сон сунув руку до кишені – слава богу, добрі люди не сперли нічого. Вирішив встати й прогулятись до діжки за корчмою – водички попити, бо в горлі дерло, наче піску нажерся. Корчмар за копійку вдавиться, а дощова – задарма. Потягнувся і застиг – він лежав не на ліжку, а на сирій землі. Здалеку, наче з-під води, доносились голоси.

— Осьо він, осьо… казала ж, на власні очі бачила! Іванка привела…

— На вила його, душогуба!.. Ти ба, скотина, ірод, розлігся – безсоромний…

Голоси Микиті не сподобались. Він із зусиллям розплющив повіки – над головою шурхотів очерет. Мокрий пісок лоскотав під сорочкою. Місцеві з вилами та дрючками збиралися навколо нього, відрізаючи шляхи до втечі.

— Шановні! – вичавив із себе Микита, важко підводячись. – Не знаю, що трапилось…

— Не знає! Ви чули таке? – зойкнув жіночий голос, не даючи йому договорити. – Вбивця! Душогуб!..

Хоч після випитого ноги під колінками тремтіли, Микита швидко випрямився. Натовп повільно розступався, пропускаючи війта. Микита зітхнув із полегшенням – слава богу, хоч одне знайоме обличчя! Зараз староста скаже своє слово, пояснить їм, що Микита нікому тут зла не бажає і можна буде продовжити запивати свої страждання міцним перваком. Але війт підійшов, зиркнув на нього і лиш мовчки підкрутив вуса, оглядаючи всіх, хто зібрався на березі.

— Іванко, квіточко, – попросила криклива жінка, – покажи, хто вкрав і згубив Миколку?..

Вперед вийшла худорлява дівчина. Зовсім молода, дитина ще. Вона налякано подивилась на Микиту, тоді на старосту, переступила з ноги на ногу, ніби вагалась.

— Покажи, як є, – лагідно попросила жінка. – Перед усіма людьми. Ми тебе скривдити не дамо.

Іванка ткнула пальцем, вказуючи на Микиту.

— Ох, і справ ти наробив, хлопче… – цокнув язиком війт.

Десь знов чорно закричала-заохала жінка, але він обірвав її жестом.

— Вбивцю, виходить, пригріли…

— Кого?.. Мене?..

Тривога ковзнула морозцем за комір. Микита роззирнувся – він стояв на березі лісового озерця. Як він тут опинився – хоч катуй, а згадати не виходило.

— Нікого я не вбивав, – невпевнено сказав Микита і швидко виправився: – крім москалів, але це діло праведне. З чого ви взяли, що я когось скривдив?

Кремезний чолов’яга з натовпу здійняв вила, посунув ближче.

— Ну як, Іванка на тебе вказала, – зітхнув війт.

Микита ступив до неї, навис над дівчам:

— Нащо брешеш?! Я тебе взагалі перший раз бачу!

Іванка зігнулась, наче намагалась зникнути, принаймні, хоч стати меншою, і нічого не відповіла.

— Ну? – гиркнув Микита і добряче потряс її за плечі. – Відповідай!

Його відтягнув війт. Вчасно – здоровань із вилами загрозливо попер на Микиту.

— Вона німа, – пояснив староста. – На власні очі бачила, як її братика забрав душогуб. І все… після того – більш ані слова не сказала.

Микита відчув щось темне, безжальне, що спускалось йому на плечі – давило, притискало до землі, не давало вдихнути.

— Я не розумію… – прохрипів він. – У чому я винен? Який ще брат?..

Війт зітхнув:

— Спочатку в нас Катруся-ткачиха зникла, – пояснив він. – Пішла і наче у вранішньому тумані розчинилась. Ніде її знайти не могли. А наступного дня ти приїхав – з пістолем, з шаблею…

Микита аж рота роззявив:

— Як це, взагалі, пов’язано?

— А так, що після того на хуторі дітки почали щезати. Ми їх днями й ночами шукали, а тоді притопленими знаходили. Вночі он Петрик не повернувся додому. Ми вже навчені – одразу сюди побігли. А тут не тільки хлопчик, але й ти…

Микита спохмурнів:

—То ви мене у вбивстві дітей звинувачуєте? – похмілля як рукою зняло.

— А кого ж?! Ірод поганий! – кричала жінка неподалік. Микита зіщулився: вона пригортала до себе блідого, зовсім знекровленого хлопчину років, певне, трьох – він не дуже розбирався в дітях. Петрика. – За синочка мого відповідь перед людьми і перед Богом держать будеш! Вбивця!..

— На вили його!..

Микита позадкував:

— Я нікого й пальцем не чіпав! Клянуся!

Вили поблискували все ближче й ближче, майоріли перед самими очима. Чобіт з’їхав по піщаному схилу, хлюпнув в багнюці, набрався води з мілини.

— Не слухайте його, люди, – вила безутішна мати. – На вила!..

— На вила! На вила!..

— Я доведу… – у відчаї вигукнув Микита, – я знайду справжнього вбивцю!

Він заплющив очі, готуючись померти несправедливо звинуваченим, оббреханим. Така дурна, безславна смерть! Але місцеві на мить принишкли.

— Добре. Ми ж не звірі, – тяжко зітхнувши, погодився війт. – Хай доведе свою невинуватість.

— А якщо він втече? –  здоровань, що все стояв за два кроки від Микити, повільно, з неохотою опустив вила.

Микита нарешті вдихнув на повні груди, хоч місцеві і дивились на нього з недовірою. Стовбичили, обступивши його, стискали в руках дрючки – без допомоги старости він би не виплутався.

— Не втечу! Богом клянуся!

— Знайдеш, хто дітей наших губить – відпустимо. А не зможеш чи втекти спробуєш – на вила піднімемо, – вирішив війт. – Дамо тобі день.

— Два хоча б! – вигукнув Микита і, коли староста кивнув, погоджуючись, пожалкував, що не спробував сторгуватися на більше.

Хуторяни потроху розбрідались, тільки нещасна жінка вила над хлоп’ям. Війт не відводив від неї очей.

— Я тобі повірив, хлопче, – похмуро сказав він Микиті. – Але це мої люди. Як виявиться, що, – він кивнув на синюшне маленьке тіло на піску, – твоїх рук справа – на стовпі біля корчми спалю, щоб швидше до дідька дістався. Зрозуміло?

Микита кивнув.

Весь перший день він вештався хутором. Оглянув двір з якого викрали Петрика. Мати – змарніла, темна лицем, – гнала його, голосила, – тоді доводилось відходити подалі. Дочекавшись, поки вона зникне в хаті, Микита повертався. Проте, у дворі нічого підозрілого, або бодай такого, що би наштовхнуло його хоч на якусь думку, не знайшов. Сліди ніг – маленькі босі – певно, Петрикові, великі босі, середні босі – батьків, а ще – великі в чоботях: то вже старости, він заходив до хати, щоб підтримати сім’ю.

Нічогісінько. Наче нечистий дитину забрав… виманив надвір і викрав.

Декілька разів Микиті здавалось, що краєм ока він помічав якусь кремезну темну постать, але коли повертався – нікого там вже не було. Списав на переживання та втому.

Він обійшов усі двори. Намагався розпитати місцевих, проте жоден з них не хотів з ним розмовляти. Люди дивились по-звірячому, відвертались мовчки, заганяли дітей в хати.

На хутір опустились сутінки. Довелось повертатись до корчми. Перший день він змарнував.

— Що? – загарчав Микита, зловивши на собі занадто довгий погляд корчмаря.

Той знизав плечима, почав начищати казанок.

— Як у вас тут все просто! – сплюнув Микита. – Із вбивцею ніхто говорити не хоче, а от як гроші за випивку брати – то святе діло!..

Корчмар нічого не відповів і більше не відволікався від роботи.

— Я б у житті дитину не скривдив! Але як шукати злодія, коли я навіть не знаю, що трапилось?!

— Та війт же все розповів, – пісок скрипів на пальцях корчмаря, заколисував. – За день до твого приїзду зникла Катруся наша. Файна дівка була, коса товстезна – з кулак… Пішла вночі і більше її ніхто не бачив. Потім діти… – він помовчав, згадуючи. – Почалось із Грицька. Всі думали, що хлопчина сам втопився – він трохи слабенький на голівоньку був. Та слідом зникла донька Богдана-коваля – Ярина. Її теж на мілководді виловили. Потім двійнят викрали в Горпини – прямо з колиски. Вона їх на глуху бабку лишила, а сама в ліс – по гриби. Повернулась з повними коробами: баба спить, а дітей нема…

Микита пригубив настоянку:

— І їх теж знайшли біля озера?..

— А ти голова! – насмішливо пхикнув корчмар. – Коїлось страшне! Люди очей з малечі не зводили. Як треба було в поле – то заганяли до хат, наказували не виходити з дому, не відчиняти дверей, хто би не прийшов. А потім все одно знаходили притопленими, – він розвів руками: – У нас тут, розумієш, всі одне одного знають. Чужих нема…

— Крім мене, – підсумував Микита.

Не дивно, що місцеві поспішили звинуватити саме його. Микита зітхнув. Він міг би утекти, а хуторяни… не дуже вони виявились привітними людьми, от нехай би самі і розбирались! Але обілити своє ім’я – стало справою честі. До того ж, давало Микиті привід цілих два дні не повертатись додому, щоби не вирішувати проблему із Калиною.

— Отож, – кивнув корчмар. – А за наливку і кімнату, до речі, плату збільшити потрібно. Бо ж ризики, розумієш?.. Підпалять ще мені корчму, щоб ти точно не втік.

Микита дістав карбованці і, не перераховуючи, поклав на прилавок. Він знав, що буде робити далі.

Ліс зустрів його непривітно. Гілки чіплялись за одяг, наче не хотіли пускати далі, павутиння лізло в обличчя. Десь кричав сич – голосно, надривно, наче баба в пологах. Микита йшов, не звертаючи з ледь помітної стежини, поки в чоботях не захлюпала вода – вийшов до озера із заболоченого боку. Зупинився, оглядівся. Звичайно, справжній вбивця міг і не з’явитися. Якби знав, що Микита шукатиме його – зачаївся би. А потім, коли Микиту повісять на стовпі, піднімуть на вила або ж він сам ганебно втече, душогуб повернеться до своєї чорної справи. І ніхто вже не стане йому на заваді.

Микита причаївся в очереті. Коли місяць піднявся високо, він закуняв – дала про себе знати втома та наливочка з корчми. Прокинувся, почувши як хтось плаче. Але виходити з укриття не спішив – прислухався. Плакала дівка, так дзвінко, по-дитячому! Відлуння її сліз, котрі капали в каламутну озерну воду, відбивалося мелодійним кришталевим дзвоном. Певно, топитись прийшла!..

Микита ледь втримався, щоб не видати себе. Не вистачало йому ще однієї небіжчиці, чию смерть хуторяни повісять на нього! Але вона плакала так відчайдушно, що в грудях крутило, стискало, не давало вдихнути. Микита відчув, наче дівка оплакує і його горе. І якщо не встати просто зараз, не втішити її – його просто розірве зсередини. Він підвівся. Покинув свою схованку, вийшов до неї, човгаючи ногами у воді. Дівка кинула переплітати косу і також підхопилася. Подивилась на нього чорними очима – ніби в саму душу заглянула, а потім вищирилась, зашипіла:

— Не той! Не мій! – та гулькнула під воду. Тільки жовта квітка, яку вона старанно вплітала в косу, захиталася на хвилях.

Микита оторопів. Спершу кинувся рятувати дівку – увійшов по пояс, але зупинився. Це не дівка! Русалка!.. От хто топить дітей. Невпокоєна душа! Все стало простим і зрозумілим – він чув, що русалки можуть подорожніх залоскотати насмерть. Плаче, видно, з нудьги – ну які тут подорожні?.. Ото він хіба що. Наклюкався і понесла його нечиста в ліс. І то, не справилась озерна дівка із ним, не залоскотала до смерті – слабенька якась, певно. Тому полювала на дітей, котрі з природної цікавості, попри заборони батьків, бігали сюди купатись.

Залишалось повернутися на хутір, розповісти про справжнього душогуба і хай місцеві самі їй раду дають. Микита виловив квітку, покрутив в руках – принесе її старості.

Він повернувся на хутір ще до того, як почало світати. В чоботах поселилась сирість, натирала ноги, сповільнювала ходу, наче і русалка, і саме озеро тепер не відпускали Микиту. Довелося побродити поміж хат, бо де живе війт, він не спитав – ніколи було і ні до чого. А тепер, нишпорив попід парканами у вранішньому густому тумані, наче злодюжка, зазирав у вікна.

В якусь мить, Микита знову краєм ока побачив кремезну постать. Він розвернувся, але лиш тінь ковзнула за чужу хату. В цей раз він був певен, що не привиділось. Можливо, цей хтось якимсь чином причетний до викрадення дітей. Хоче знати, наскільки далеко Микита зайде у своїх пошуках. Він кинувся слідом, дістаючи з-за поясу шаблю – зупинився, прислухаючись, але таємний переслідувач не лишив і сліду. Зате вивів його до хати старости.

Війт не спав, чекав на нього. Принаймні, так Микиті здалось, коли він пошкрябався в двері. Під очима старости залягли глибокі сірі тіні, а руки ледь помітно тремтіли.

— Чого так рано? Та не стовбич. Проходь вже, як прийшов, – він пропустив Микиту всередину. – Я сьогодні, бач, знову не лягав. Доконають мене ці жахіття!..

На столі вишикувались дві чарочки, сливова настоянка та глечик із запеченими гливами, щоб закусювати – наче тільки на нього й чекали. Микита сів до столу, але від пійла все ж відмовився.

— Розумію, – стурбовано мовив староста. – Мені теж шматок в горло не лізе…

— Вчора я обійшов усі двори, заглянув в кожну шпарину, але не знайшов нічого… – почав Микита, і війт швидко перебив його, киваючи з розумінням:

— Треба, значить, тікати. Я з тобою погуторив трохи і зрозумів, що хлопець ти непоганий. Пиячиш забагато, але то справа особиста, мене не обходить. Дітей хтось інший топить. Може й не людина то зовсім, може, нечистий своїх бісенят по невинні душі відправляє. Одне ясно – справжнього лиходія тобі не знайти.

— Дякую, звичайно, але я…

— Не дякуй. Втечу твою помітять. Та я виграю часу так, щоб наздоганяти кинулись лиш по обіді. Повернешся додому, до батька з мамкою, потім оженишся на своїй Мотрі…

— Калині, – виправив Микита, і сам здивувався тому, що сказав.

Війт відмахнувся:

— Та хоч на козі Квасолі. Тікай, хлопче. Поки є можливість.

Староста виглянув у віконечко, переконуючись, що їх не підслухають, встав, прочинив двері. Микита підводитись не спішив.

— Я, здається, знайшов справжнього вбивцю, – сказав він.

Запала тиша. Війт повернувся до столу, налив собі сливовиці і випив одним ковтком:

— Хто він? Кажи! Ким би не виявився, я цього нелюда безкарним не залишу…

— Про нелюда, це ти, дядьку, вгадав. Русалка у вас на озері живе, вона й дітей топить.

Микита дістав з кишені прим’яту жовту квітку. Війт покачав головою:

— Дурні в тебе жарти.

— Я серйозно, – запевнив Микита. – Спочатку сиділа попід берегом, вила-вбивалась. А як мене побачила – гульк! – і в воду… тільки от, квітка залишилась.

Війт забрав її, покрутив у руках і спохмурнів обличчям:

— Що ти мені казав? Мовляв, і шаблею махати вмієш, і з пістолем управляєшся…

Микита кивнув.

— То вбий її.

Він не одразу зрозумів, про що говорить війт, а тоді зайшовся кашлем від несподіванки – настоянка пішла не в те горло. Вбити русалку?.. Такого ніхто ніколи не робив. Вигнати її міг дьяк, і то – якщо пощастить і воля божого посланця виявиться сильнішою за жагу до життя невпокоєної душі.

— Скажу твоїм односельцям правду, – вирішив Микита. – Хай батюшку шукають. Я ж пообіцяв душогуба знайти – я знайшов. Все інше мене не обходить.

Він пішов до дверей, та металевий голос старости зупинив його в сінях:

— А чому ти вирішив, що тобі повірять?

— Ну, ти ж віриш.

— Вірю, – погодився війт. – Але як ти доведеш свої слова? Що людям покажеш? Оце? – кивнув він на стіл.

Микита почухав маківку. Дійсно, виходило, що крім його чесного слова та прив’ялої квітки – доказів у нього немає.

— Ба, більше – люди не стануть навіть слухати казочки від того, кого вважають вбивцею. Вирішать, що з їх горя знущаєшся…

Микита повільно повернувся за стіл, хильнув наливки та безпорадно перебираючи в руці пелюстки, підвів очі на старосту:

— Що ж робити?..

— Вбий русалку. Якщо покажеш на площі її голову – ні в кого не виникне питань.

Виходив Микита із каменем на душі та квіткою в кишені. Він не збирався, принаймні, не хотів рубати голову озерній дівці. Але війт був правий – добре, що одразу пішов до нього, а не зібрав народ в корчмі, щоб розповісти їм правду. В нього лишався ще цілий день, і Микита вирішив відтягнути мить розправи якомога далі.

Він йшов між домами, коли помітив рух за рогом, біля дерев’яного сарайчика. Нарешті! Зробив вигляд, що нічого не сталося – навіть бровою не повів, проте долоня сама собою опустилась на руків’я шаблі. Микита крокував, весело насвистуючи, наче підспівуючи першим птахам. Порівнявшись із сарайчиком, зробив різкий випад, однією рукою притиснувши переслідувача до стіни, іншою – витягаючи шаблюку.

— Е-е-е, – простягнув той, беззахисно виставляючи уперед долоні. – Здаюся, здаюся…

Микита придивився: переслідувачем виявився кремезний мужик, котрий пер на нього з вилами біля озера. Кивнув, вітаючись, та руки не прибрав і шаблі не опустив.

— Я той… – здоровань обережно кахикнув, – поговорити хотів.

— Ну говори, – процідив Микита.

— Ти залізяку свою прибери. Зараз люди прокинуться, побачать… Тоді  точно не відбрешешся.

Микита пхикнув, але шаблю забрав:

— Наче вони зараз мені вірять.

Здоровань поворушив губами, наче пробуючи на смак слова, що збирався сказати:

— Я вірю. Якби ти винен був, ще вчора би п’ятами накивав.

— Давно за мною ходиш?

— Увесь час. Мене попросили слідкувати, щоб ти не втік. Та я й сам не довіряв. Мене Богданом звати. Доню мою теж… – здоровань замовк, в його очах забриніли сльози, – після Грицька…

Микиті захотілось, щоб все це виявилось жахливим похмільним сном: він заховав шаблю і непомітно вщипнув себе, але не прокинувся, тільки долоня боляче засаднила.

— То ти коваль, – сказав він, потираючи руку.

Здоровань кивнув:

— Я бачив, як ти весь день вчора тут бродив, щось шукав. Потім, поки пиячив, я стеріг у кущах. Ну, мене дрімота й зморила. Корчмар сказав, ти пішов. Думав, не повернешся. А ні, вернувся. Значить, не брехав, раз шукаєш справжнього винуватця.

Микита із щемною тугою подумав, що краще б він дійсно втік. Не вляпався би у цю каламутну історію. Себе було шкода. І коваля було шкода. Певне, це дуже боляче – втратити дитя. Микита ніколи нічого подібного не відчував, але від одного погляду на кремезного чолов’ягу, щоб будь-якого бусурмана голими руками скрутив би в баранячий ріг, але не міг побороти сльози, у грудях пекло, а в очах щипало.

— Я думаю, Параскева причетна, – поділився коваль. – Вона з нечистим знається.

— Хто? – перепитав Микита.

— Знахарка. Вона не тільки рани зціляє. Ще вічно якісь зілля варить, щоб мужиків приворожувати – всі знають, що до неї вночі дівки за ними бігають. Голову задурить, мороку наведе. У-у, дідькове кодло!..

Місцеві були ладні звинуватити першого-ліпшого, аби помститись за дітей. Микита вже зібрався розповісти ковалю, хто справжній вбивця, але ковтнув слова, перш ніж вони зірвались з вуст.

— А ще… – Богдан понизив голос і промовив так тихо, що довелось прислухатись. – Я випадково почув… Параскева ходила коло хати і примовляла: «зав’язалось дитя, не стане дитя». Потім дівка від неї вискочила – біла, як смерть. Не нашенська – вперше її бачив. Але після того вона враз на років десять помолодшала.

— Хто, дівка? – не зрозумів Микита.

— Та Параскева! Силу вона якось з дітей випиває і життя собі продовжує!.. З нечистим, кажу ж, водиться. Тільки я ні з ким здогадками ділитись не став. Сам розумієш – хутір у нас маленький, знахарка одна. Не стали б мене слухати. А тебе стануть, як доведеш, що вона – душогубиця.

Микита не засміявся, як зробив би раніше, почувши цю маячню. Подумав, що, може, здоровань і правий. Відьма Параскева могла водитись не з нечистим, а з приблудною русалкою. Дивно, що ніхто з місцевих про неї не відав. Навіть війт наче здивувався. А він точно мав знати, хто за пів-верстви від хутора живе. Хіба що, втоплениця з’явилась зовсім недавно…

— Де вашу відьму шукать? – спитав він і, коли коваль махнув рукою в бік лісу, рішуче попрямував туди, до одинокої хатинки старої знахарки.

Та стояла біля самого лісу. Тин покосився, а нові, вплетені прутики, щоб він тримався хоч так-сяк, проросли вербою. У дворі порала Іванка. Почувши кроки, дівчинка підвелась і завмерла.

— Відьму поклич, – з неприязню сказав Микита.

Німа зронила сухі трави й позадкувала, не зводячи від нього очей. Вона зникла в хаті ненадовго. Спираючись однією рукою на палицю, а другою – на плече дівчинки, вийшла знахарка Параскева.

— Чого треба?

Стара, похилена до землі, як і її хижка – вона втягнула носом повітря, і Микита зрозумів, що очі відьми вже нічого не бачать.

— За зіллям прийшов, – цокнула вона язиком.

— Я… ні… – він почав виправдовуватись під невидячим поглядом, але знахарка обірвала на півслові:

— Та не бреши. Всі ви такі – як в гречку стрибнути, то перші, а коли дитя зав’яжеться в утробі, то: «поможи, бабунечко, не відали, що творили»…

Микита не став сперечатись. Вирішив, що краще пояснить усе в хаті, коли нав’язлива німа дівка, що не зводила з нього липкого погляду, піде. Він відчував його навіть спиною, коли заходив до сіней, а тоді до кімнати. Вдихнути на повні легені ніяк не вдавалось, а з повітря виривалось зі свистом: всюди висіли сухі трави, їх гострий пряний запах лоскотав ніздрі. Німа довела Параскеву до лавки, допомогла сісти і вийшла, кинувши погляд на Микиту.

— Ну, розповідай, – звеліла відьма.

— Я не за зіллям, – він вмостився поруч. – Мене звинуватили, що я – дітовбивця. А я нікого й пальцем не зачіпав. Сидів собі і пиячив тихенько.

— А-а, то лівер ниє від первака? – уточнила стара. – Є в мене трави…

— Та ні, – Микита відчув, що починає дратуватись. – Мені треба довести, що я невинуватий. От я й прийшов.

Відьма задумалась, поплямкала губами:

— Такого зілля я не маю, – підсумувала вона.

Микита зрозумів, що діла не буде. Коваль собі з горя бозна що понавидумував. Знахарка, набувши літ, розгубила весь розум, не варто було йти сюди. Раптом вона випросталась і ткнулася носом Микиті в комір.

— Брешеш, падло! Від тебе криворотом тхне.

Він з відразою відсунувся:

— Ким?

— Криворотом. Оно висить у кутку, – відьма вказала пальцем, і Микита прослідкував за її покрученою рукою.

Жовта квітка. Така ж сама, як загубила русалка. Він влізу у кишеню, дістав суцвіття, потер між пальцями.

— О! Нарешті… – з розумінням кивнула Параскева. – Сам хотів зілля зварити, га? То для цього тре’ в травах розбиратись – коли збирати, як сушити…

Вона підхопилась, зовсім не по-старечому, зібрала сухі жовті квіти з пучка попід стріхою, кинулася розтирати в ступці гладким камінчиком.

— Для кого зілля? – спитала, наче готуючись почути найцікавішу плітку. – Як дівку твою звати?

— Калина, – збрехав Микита. Він зовсім не розумів, що за відвар збирається робити стара і до чого тут ім’я його жінки. – Вона не тутешня, – додав він швидко, щоб уникнути зайвих питань.

Параскева спинилась, задумалась:

— Якщо дитя у череві вже завелике, то може загинути й мати.

— Тоді не треба, – з полегшенням зітхнув Микита. Везти зілля Калині було пізно роки на чотири, якщо, звичайно, вона сама не вирішила це питання, поки його не було вдома. – Так цей криворот, щоб жінці від небажаного дитя позбутись?

— А ти його що, сам жерти збирався? – гаркнула Параскева. – Геть дурний?!

Микита підвівся, підійшов до прочиненого вікна – від запаху трав його замутило.

— І часто так звертаються за допомогою?

— Коли часто, – захитала головою відьма – коли рідко. По-всякому буває.

Микита вірив, принаймні, сподівався, що русалка недаремно прикрасила себе жовтою квіткою. Невпокоєна душа. Видно, своєї дитини позбулася і втопилась. От тепер і забирає чужих дітей – зі злості.

Правий був війт – русалку краще вбити.

Він вже пішов, не прощаючись, але зупинився в сінях, повернувся. Параскева, здалося Микиті на мить, дивилась на нього насмішливо, хоч геть і не бачила його.

— Ще не пішов? – спитала вона.

— Хто за останні тижні… ні, – Микита виправився, – місяці, приходив за зіллям?

— Та всіх і не згадаєш…

Пам’ять влучно підкинула спогад, як місцеві звинуватили його й у зникненні якось дівки… Катрусі.

— Катерина приходила?

Параскева сумно похитала головою:

— Ні, вона – ні… Катруся помагала мені подеколи. Чи кого покохала – не знаю, не говорила. Але якби понесла – дитину в утробі не вбила б. Це я тобі точно скажу, – і додала ледь чутно: – То мужикам нагуляні діти непотрібні. Кожен сюди заглядав хоч би разочок. А дівки по власній волі за криворотом рідко ходять.

Микита повільно брів стежкою до озера. Все наче склалося: ця зникла Катруся випила чар-зілля, щоби позбутись небажаної дитини. Бабка сказала, що вона не просила настоянки криворота, але забігала допомогти старій – могла й поцупити, відпити трохи… Далі її зжерла совість через загублену душу, і дівка втопилася з горя. Але спокою не знайшла – перетворилась на русалку.

Дійшовши, Микита всівся на березі, дістав шаблю – приготувався чекати. Проте на місці йому не сиділося. Щось штовхало, гризло зсередини. Русалка крикнула йому – «не мій». Хто мав бути її? Чоловік чи хтось інший? Дитина? Син?.. Микита підхопився. Пройшовся берегом. Русалка топить місцевих дітей зі злості чи заздрощів, що її мертва?.. «Не мій». Перебирає? Схоже, вона шукає свою дитину?.. Микита застиг на місці. Ось, що його бентежило. Ось, що не давало спокою! Якщо він правий… якщо не помилився, то справжній лиходій ходить поміж місцевих. Поговорити б про це із кимось!.. Хоч із самою озерною дівкою. Але русалка не спішила показатись. Спала десь у торф’яній каламуті. Микита підняв камінчика й запустив на самісіньку середину озера. Камінь гулькнув на дно, здійняв воду колами, але нічого не сталося.

Хоч в Микити й з’явився і ще один союзник – коваль Богдан, ноги самі несли його до будинку старости. По-перше – той знав усіх хуторян і міг допомогти розібратись із ким водилась Катруся, котра, як був певен Микита, стала русалкою і тепер, шукаючи своє втрачене дитя, забирає чужих. По-друге, війт одразу здався Микиті людиною, хоч і досить молодою, але вельми мудрою.

Коли Микита прийшов, той хазяйнував у дворі. Побачивши його, одразу повів у дім.

— Вдалося? – прошепотів він з надією.

Микита захитав головою:

— Русалка невинувата. Вірніше, вона, думаю, дітей топить. Але все не так просто…

Він міряв кроками хату, краєм ока поглядаючи, як староста накриває на стіл. В двері постукали, але відповіді чекати не стали: до хати заскочила баба в строкатій хустці, не переводячи подиху, вигукнула:

— Іванка заговорила!

Німа помічниця знахарки, котра намагалась його підставити. Микита скрипнув зубами, аж щелепу звело. Цікаво, що тепер вона наплете місцевим, як буде виправдовуватись, коли дізнається, що його визнали невинуватим. Він зиркнув на війтову гостю, але відвів погляд, щоби не привертати забагато уваги, поки не пред’явить хуторянам справжнього вбивцю.

— Що, правда, заговорила? – спитав староста. – Про душогуба щось розповіла?

— Та таке, – махнула жінка рукою, – по півслова ще ковтає, ніц не зрозуміть! Але Параскева обіцяє, що завтра, або може післязавтра, або вже точно після-післязатра – щось скаже.

Староста похитав головою:

— Бідна дитина, стільки їй прийшлося пережити… Провідаю її завтра. Може, Іванка помилилась, коли на козака вказала. Он він як старається лиходія знайти!..

Тітка звела брови, презирливо глянула на Микиту і вийшла. Війт повернуся до вечері:

— Поїж, випий, – запропонував він. – Я справді хочу тобі допомогти. Але давай по-порядку…

Сьорбаючи юшку, – він добряче зголоднів, – Микита виклав свої здогадки. На мить він замовк, задумався і одним махом спорожнив запропоновану старостою чарку – може, хоч це допоможе звести думки докупи:

— Не розумію тільки, як вона дітей краде, – мовив він. – Невпокоєна душа прив’язана до місця, де загинула.

— Все вірно, – погодився війт.

— Тоді, чому діти ходять до озера? Як вона їх виманює?– Микита підскочив на місці – його сяйнула на диво влучна здогадка: – Я зрозумів!..

Війт налив ще первака:

— Тільки прошу, не спіши, – попросив він, підсуваючи чарку Микиті.

Той здивувався гіркому присмаку – певно, первак настоювали на волоських горіхах, і заговорив:

— Катруся стала русалкою, бо втопилась. Втопилась, бо втратила дитя. І тепер вона це дитя шукає. Так?

— Схоже на правду, – підтвердив староста.

— Сама русалка покинути берег озера не може.

— Не може.

— Виходить, дітей викрадає не вона. Це інший хтось – забирає їх і заводить до озера, до самої душогубиці. Той, через кого вона втратила дитину.

Війт запропонував ще по чарці, і Микита не відмовився, вже подумки святкуючи свою перемогу.

— Чому ти вирішив, що вона втратила дитину через когось? – скривився староста. – А навіть якщо так, чому думаєш, що ця людина причетна до викрадень?

Микита підвів погляд. Від первака все навкруги трохи хиталось, виднілось через мутну плівку. Два дні майже не їв – у будь-кого в голові запаморочиться. Треба було краще закусювати!..

Микита підніс ложку до рота й закляк:

— Бо русалка прив’язана до місця смерті. А цей, хто забирає дітей – місцевий, – він спробував піднятись, та у вухах задзвеніло. – До кожної хати вхожий… той, кому всі довіряють.

Микита встиг подумати, що розгадка лежить усього в кроці від нього, але дрімота накотила неспинною хвилею. Весь світ вмить звузився до вушка голки і потонув у темряві.

Сонце ласкаво лизнуло його промінцем по щоці. Микита з трудом продрав очі. Заснув, буває. Він, схоже, втратив останні півдня, які міг витратити на пошук викрадача дітей. Але нічого, нагонить – треба тільки трохи розім’яти затерплі кінцівки!.. Микита спробував потягнутися, але не зміг. Він був зв’язаний по рукам і ногам, примотаний до стовпа перед корчмою. Місцеві потроху сходились, скидали сухі гілочки та солому йому під ноги, але не наважувались підійти занадто близько.

— Е, ви що робите? – гаркнув Микита. – Ще сонце не зійшло, в мене є час!..

Всі мочали. Дивились на нього з-під лоба, перемовлялись тихо, та він ані слова не міг розібрати.

— Що, в дідька, коїться?!

Врешті, з натовпу вийшов коваль. Змарнілий обличчям, не сказав, плюнув презирливо:

— Я тобі повірив, а ти…

— Та що сталося?! – Микита закопирсався, намагаючись звільнитись від мотузок.

— Не викрутишся вже! Іванку втопив. Тільки вона говорити почала, зрозумів, що правду розкриє про твої діяння – і там же, де й інших… де доньку мою, – голос його затремтів, і коваль замовк, ледь стримуючись, щоб не накинутись на Микиту.

— Я її не чіпав! Ні доньку твою, ні Іванку…

— Ага, бреши! – тепер ступила ближче жінка в строкатій хустці. Микита пам’ятав її – заходила вчора до будинку старости. – Як почув, що вона більше не німа, так тієї ж ночі і вбив. А вона ж одразу на справжнього вбивцю показала!..

Хтось кинув у нього камінь – той боляче ковзнув по обличчю, і гострим болем відізвалась розбита брова. Микита спробував вирватись, але мотузки тримали його міцно. Старосту, котрий поспішав до нього, люди привітали схвальними вигуками – в руках він ніс смолоскип.

— Піджарим душогуба! Нема прощення… – доносилось з усіх боків. – Відправимо до пекла!.. Хай його чорти смажать на пательні!..

У натовпі Микита побачив стару відьму Параскеву. Згадав про жовті квіти. Про озерну дівку, яка, здається, справді страждала і не жадала дитячих смертей. Лише шукала своє ненароджене немовля.

— Це русалка! – вигукнув він у відчаї.

— Казочок тільки не треба, – перервали його, та Микита не зупинявся. Добре, що йому не додумались заткнути чимось рота:

— Русалка шукала свою дитину. Дитину, яку вона згубила, випивши настоянку криворота… – він замовк на мить і виправився: – Ні, не згубила! Яку в неї відібрали!..

— А Катрусине зникнення чим поясниш? – пхикнула хазяйка строкатої хусточки. – Не дуже вона на дитя була схожа…

— Бо вона і є русалка.

Запала тиша. Микита обвів усіх присутніх поглядом, переконуючись, що його готові слухати.

— Катруся носила в утробі дитя, – почав він, – бажане дитя. Але коханий її тієї дитини не хотів. Вона відмовилась пити настоянку криворота. Тоді чоловік у Параскеви зілля взяв, але напував Катруся вашу таємно.

— Ну годі цих вигадок…

Війт підніс смолоскип до дров та сіна, яке принесли хуторяни. Вогонь здійнявся, дихнув жаром в обличчя. Микита криво посміхнувся – він нарешті збагнув.

— Боїшся? Вона тобі у снах приходить, просить дитя повернути. Плаче, вбивається. От тому ти й не спиш.

Війт кинув смолоскип, і язики полум’я весело розбіглись під ногами, лизнули червлені черевики, але Микита не звертав уваги, він говорив і говорив:

— Тому зманюєш дітей до озера. Топиш, щоби русалку задобрити. Щоби відчепилася, перестала плакати, просити дитя повернути. Це тобі вона раз за разом кричить «не той!». Бо свого сина повернути хоче…

Війт здригнувся.

— Я вгадав! – кричав Микита – наче морок з нього спав. – Убивця в кожному домі був бажаним гостем. Русалка від озера піти не могла, а дітей батьки в хатах зачиняли, як треба було одних лишити. Їх виводив із подвір’я той, кому всі довіряють.

— Брешеш! – зашипів війт. – Заткни пащу!.. Ти тут чужий! Ніхто тобі не повірить!..

Відступив – на крок, другий, милуючись, як вогонь підбирається до Микити все ближче. Місцеві мовчали, тулилися одне до одного. А полум’я здіймалось високо – Микита відчув, як від одного тільки жару згоріли вії та брови.

Щось хлюпнуло, і червоні язики вогнища зменшились, а тоді й зовсім згасли, здійнялися білим паром. Перед ним стояла Параскева, дивилась крізь нього.

— Приходив війт до мене за криворотом, – відкинула вона пусте відро. – А Катруся через два дні щезла.

В натовпі хтось ахнув. Тихе шепотіння перетворювалось на грізний гомін – так гудуть шершні, готові жалити ворога, якщо розворушити їх хатку. Микита розірвав почорнілу мотузку, рушив на старосту:

— А німа тоді не на мене – на тебе вказала. Ми ж поруч стояли…

Не встиг навіть замахнутися, коли коваль, відштовхнувши його, кинувся на війта: повалив на землю і бив здоровими кулачищами, поки той не захрипів, зайшовся в кривавому кашлі. Микита відвернуся, пішов геть. Вірив, що викривши справжнього душогуба – допоміг нещасній Катрусі знайти спокій. Принаймні, йому хотілося так думати.

— Чуєш, козаче, – його наздогнав корчмар, ляснув по плечу. – Може, чарочку? За рахунок закладу. Ти ж, як не як, герой тепер у нас…

Микита мовчки пройшов повз, витираючи кров з розбитої брови. Відв’язав коняку, осідлав та ударив її п’ятами в боки.

На в’їзді до рідного села Микита затримався. Побачив зграйку хлопців, що край дороги грали в козаків та москалів, уявляючи палиці шаблями. Малі опецьки – мабуть, і не пам’ятають навіть, хто він такий.

— Пішов геть, – почув Микита. – Мені батьки заборонили з байстрюком водитися!

— Я не байстрюк! – найменший із хлопців розчервонівся, голос його звучав дзвінко і гучно – так говорять, коли свято вірять у сказане.

Микита спішився, прислухаючись, поволі пішов до хлопців.

— Я не байстрюк, чуєш?! – малий стрибнув до хлопців, стискаючи кулачки. – В мене батько – козак справжній! Мені мати казали!.. І що нема мені чого соромитись, ясно?!

— Ага, так не було чого соромитись, що мамка твоя на осиці повісилась.

Інші засміялись, схопившись за животи. Малий ледь стримував сльози, але кидався в бій, хоч і раз за разом опинявся на землі, в придорожній пилюці.

— А ну, що тут відбувається? – гримнув Микита, і хлопці швидко розбіглись, наче полохливі горобчики, що випурхнули з-під чорної голови соняха.

Всі, крім найменшого – байстрюка. Він повернувся і подивився на Микиту великими синіми очима. Очима Калини. Микита підхопив малого на руки, підсадив на коняку. Той роздивлявся його із захватом, з особливою шаною косячи оком на руків’я шаблі.

— А ви до кого, дядьку?

— До тебе.

— А… – хлопчина крутився в сідлі, – куди ми їдемо?

Микита взяв коняку за узду і повів уперед:

— Додому, – врешті відповів він.