6 Листопада, 2022

Стефі

Пок лютував. Відколи він побачив на стежці, що вела до розарію,  декілька нечітких слідів, його руки стискалися в кулаки, а з вуст злітали слова, які краще не чути чемним дітлахам.

Зловмисник, який вдерся до його квітника, зірвав лише одну червону півонію. Він знав це достеменно, бо садовики мають тісний зв’язок із рослинами, якими опікуються. Але ж скільки кущів потоптано! Скидалося на те, що до садиби Журавлів увірвався справжнісінький слон.

Пок спробував поскаржитися Андрійовичу, але той вже зранку дихав  перегаром. Він сердито від нього відмахнувся:

– Чого розквоктався? Може, якісь діти перелазили через паркан або хтось із парубків хоче потішити свою дівку. Здійняв галас через одну квітку. Іван Пилипович нічого не помітить.

Побачивши, що Пок не змінив войовничої пози, Андрійович роздратовано кахикнув:

– Он у Прокопенків минулої весни викопали алею магнолій. Ото була біда. Вони ж дорогущі. Їхнього сторожа, Бориса, звільнили з роботи. А ти за якусь квітку…

Пок тупнув ногою, але цей жест не справив на кремезного Андрійовича особливого враження. Поряд із ним Пок – комашка. Садовики виростають трішки вищенькі від гномів. Куди йому тягатися у силі із садівником?

Андрійович ніколи його не зрозуміє. Для того квітники –  не надто цікава робота, за яку платять. Він доглядає довірені йому рослини без любові.

Ось Пок – інше діло. Він прикипів душею до ошатного саду Марії Данилівни, де оселився після того, як у будинку, на квітниках якого він багато років господарював, змінився власник. Новий господар наказав повикорчовувати квіткові рослини, а на їхньому місці впорядкувати газони. Через це Пок втратив роботу.

Але садовик не може жити у світі людей без улюбленої справи. Пок блукав затишними вуличками міста, намагаючись зазирати за високі паркани господ, аби вибрати собі новий сад. Аж раптом побачив, що із кам’яного  паркану звисають фіолетові грона квітів гліцинії.

Покові одразу сподобалося у Журавлів. Коли він побачив їхній сад із екзотичними рослинами, у нього розбіглися очі. Це ж справжнісінькій татр!  (так називали у його рідному вимірі «рай») У гамаку, накривши обличчя солом’яним капелюхом, дрімав немолодий чоловік. «Поладнаємо», – придивившись до нього, вирішив садовик.

– Ну чому ти так на мене дивишся? Йди собі. У мене багато справ.

Розвернувшись, Андрійович повіз до алеї із туями напівпорожню тачку з землею. Пок повернувся до постраждалого куща. Торкнувся долонькою до понівеченої гілки. «І кому це чесалися руки?»

Так не піде. Він має дбати про сад Марії Данилівни, аби до її повернення той став у рази кращий. А вона обов’язково повернеться додому, щойно закінчиться війна.

Це жорстоке слово неприємно лоскотало піднебіння. Прокляті війни майже зруйнували найкращий у світі вимір – Голен – батьківщину Пока. Тому садовики, переходячи на Землю, воліли тут залишатися: обирали затишний куточок, підлаштовувалися під нові умови. Бо жити серед квітів – то велике щастя.

Батьки відіслали Пока у вимір людей ще юнаком. Він тішився новому життю на прекрасній вільній землі. Хто ж знав, що триклята війна наздожене його ще й тут?

***

Наступного ранку кулаки Пока стискалися удвічі сильніше. Вночі в його саду знову ходили сторонні. Наслідок вторгнення – затоптані саджанці, зім’яті газони. Зірвано ще одну квітку. Цього разу – оранжеву лілію-азіатку.

Андрійович знову насміхається над ним, доводячи, що садовику  щось примарилося. А Пок паленів від люті. Вночі, крізь сон, йому здалося, що він чув неподалік якийсь шурхіт. «Примарилось», – подумав Пок, міцніше загортаючись у плед. На горищі літнього будиночку, в якому Журавлі оселили Андрійовича, було досить затишно.

Коли Пок розплющив одне око, над головою завила сирена. Майже одночасно із нею почали брехати сусідські пси. А садовики – чутливі до дражливих  звуків істоти. Тому він затулив долонями вуха і до ранку із горища вже ні ногою.

Оранжеву лілію було не надто й шкода. Невибаглива рослина швидко  нарощувала нові цибулини і рясно квітла. Саме через це господиня так шанувала лілії. Тому Пок мав до її повернення зберегти всю колекцію у найкращому вигляді.

– Що ти з мене хочеш? – знову сердився Андрійович. – Може, то старий Журавель, гарно розігрівшись після роботи коньячком, лазив тими твоїми клумбами. Дружина з дітьми зараз закордоном, от він і не знає, куди себе подіти.

– То не він, – роздратовано махав руками садовик. Він знав, що Іван Пилипович  не надто цікавився садом. Той – дітище виключно його дружини.

– Тоді не знаю, – бурчав собі під ніс Андрійович, насовуючи на чоло капелюха.

Пок голосно пирснув. Головна проблема Андрійовича – байдужість. Хіба той не знає, що до якої б справи з нею не підійшов, з того не вийде нічого хорошого.

Іноді Поку хотілося, щоб на місці Андрійовича був хтось інший: старанніший, більш терплячий та чуйний. Але чи прийняла б та людина правду про нього настільки легко, якби він їй явився, як це зробив його земний колега; чи погодилася вона б ділити свій сад із дрібною дивною істотою, яка, куди правду діти, теж мала кепський характер?

***

На третю ніч із неба затято лило. Пок не вийшов на задумане нічне чергування в саду. Ближче до півночі він, знуджений, заснув над горор-романом, який непомітно поцупив із кімнати Андрійовича.

А на ранок, обходячи територію перед будинком господаря, садовик знову  помітив на розмоклій землі сліди. Вони вели до вже не молодої сливи – єдиного фруктового дерева у садку.

Вислухавши Пока, Андрійович позіхнув та припустив, що в двір могли залізти підлітки. Вони скористалися стовбуром дерева, яке підпирало огорожу. Садовик крутив головою. Чомусь версія Андрійовича не викликала довіри.

Цього разу постраждала клумба із тюльпанами. Зірвали аж дві жовті  квітки. Тільки одна з них лежала на землі неподалік стежки. Її чи загубили у темряві, чи з невідомих причин забракували.

Дослухавши до кінця емоційний монолог Пока, Андрійович нарешті погодився, що «квітковий» злодій – це недобре. Бо той, хто починає із дрібничок, освоївшись, може залізти до будинку. А кого потім в усьому звинуватять? Звичайно садівника, бо він не помітив проблему.

Пок же думав зовсім про інше. В саду, яким взявся опікуватися садовик, має бути порядок. Він не потерпить безладу. Це проти його натури. Тому Пок готувався до рішучих дій. Не можна залишати все як є. Не можна!

Андрійович визвався чергувати у саду вночі. Пок поставився до такої пропозиції із недовірою, бо іноді садівник любив перехилити зайву чарчину. Але відколи вони із господарем припинили під час повітряних тривог здійснювати рейди до підвалу, в якому скінчилося домашнє винце, Андрійович почав економити на улюблених напоях.

Погодившись на допомогу Андрійовича, Пок деякий час кружляв біля дерева, з яким у нього склалися не надто теплі відносини. Марія Данилівна мала до тієї сливи певні сентименти і не дозволяла її зрізати. А слива, відчувши покровительство господині, розрослася та знахабніла, практично відмовившись давати плоди. Дратуючись через настільки явну зневагу до законів природи, Пок деякий час  намагався змусити дерево давати плоди. За давнім звичаєм навіть  погрожував йому сокирою.

Минулоріч слива начебто рясненько квітла, але у підсумку дала не більше двох десятків сливок, частина з яких виявилась червивою. А цього року навесні дерево знову капризувало. Квіти на його гіллі можна було порахувати на пальцях.

Пок нахилився до дерева, постукав його по корі. В одному місці кора  розійшлася. На її місці з’явилося велике сонне око.

– Хтось краде мої квіти, – сердито заявив садовик. – Ти бачила, хто це робить?

Добре помітний слід на корі у формі тонкої смужки перетворився на рот.

– Ні. Не бачила, – хриплувато мовила слива.

Більше від неї Пок нічого не дізнався.

***

Наступний ранок приніс нові турботи. Пробираючись росянистою доріжкою до місця, де він мав зустрітися з Андрійовичем, Пок знайшов садівника у гамаку. Той хропів на весь квітник. А на кущі чайно-гібридних троянд незвичного зеленуватого відтінку зникла одна гілка.

Садовик не бажав слухати виправдання Андрійовича. А тому дуже хотілося загладити свою провину. Не до сварок зараз. Їхнє з Поком  співробітництво в першу чергу було вигідне Андрійовичу. Невидимий для стороннього ока помічник дбав про сад і квітники із великою майстерністю. Куди правду діти, набагато краще за нього. Рослини горнулися до Пока, дякуючи йому за турботу стрімким ростом та рясним цвітінням. Андрійовичу не хотілося цього визнавати, але якби не той, кого він позаочі називав «курдупликом», його б уже давно звільнили з посади.

Тому коли Пок заявив: «Йдемо до міста», Андрійович лише покірно кивнув. Раніше, коли вони залишали подвір’я Журавлів, дорогою до центру садовик любив побазікати. Андрійович відповідав кивками, боячись, що перехожі вирішать, наче він несповна розуму.

Тепер же Пок, насупившись, жував нижню губу. Садівник ще не бачив його таким пригніченим. «Подумаєш, зірвали ту чи іншу квітку», – сміявся він. А Пок роздмухав ту пригоду до масштабів справжньої трагедії.

Садовик уважно дивився собі під ноги, рахуючи кроки. Якщо раніше його погляд зупинявся на доглянутих квітниках, де він видивлявся рослини, яких немає у його господарів, але які обов’язково мають бути в їхньому саду, то тепер душа Пока терпла від роздратування на того, хто  нахабно  нищить результати його праці.

Коли вони зупинилися біля невеличкого сірого приміщення, на стіні якого було намальовано смачну паляничку, Андрійович пригальмував та підморгнув своєму супутнику: «Зайдемо?»

– Зайдемо, – неохоче погодився Пок.

Там продавалася найкраща у світі випічка, до якої садовик мав не меншу слабкість, аніж до екзотичних рослин.

Щойно вони наблизилися до сходів, двері пекарні широко відчинилися. Надвір вибігло троє підлітків, один із яких, високий та рудий, ледь не збив Андрійовича з ніг.

Пок сердито зашипів. Він добре знав того хлопця. Знав і трохи боявся. Бешкетник мешкав за квартал від них. Якось, коли рудоволосий був ще зовсім хлоп’ям, він проходив із матір’ю повз паркан Журавлів. Пок саме грівся там на сонечку.

Несподівано малий здивовано зиркнув в сторону садовика – і показав йому язик. Ошелешений Пок ледь не звалився із двометрового паркана.

«Невже хлопчик мене побачив?» – приголомшено запитував він себе. І відразу відкидав це припущення, бо таке неможливо. Ніхто не може бачити садовика без його згоди. Він сам вирішує, для кого стати видимим. Але якщо Пок вже комусь явився, та людина бачитиме його завжди.

Пок намагався уникати рудого хлоп’яти. На щастя, те через деякий час переїхало кудись із родиною. А цієї весни, на початку вторгнення, повернулося. Рудоволосий хлопчик на ім’я Євген подорослішав, змужнів. Тепер він ганяв разом із однолітками на скейті, поводячись, наче справжній дорожній терорист.

Намагаючись перевірити свої здогади, Пок декілька разів зумисне потрапляв Євгенові на очі. Але той ніяк на нього не реагував. «Не бачить», – врешті полегшено видихнув садовик.

«А чи не ці хлопчаки занадились у двір до Журавлів?» – проводжаючи галасливу компанію уважним поглядом, запитував він себе.

У пекарні, як завжди, стояли найспокусливіші у світі аромати. Доки Пок роздивлявся розкладену по кошиках випічку, Андрійович нахилився і прошепотів до нього: «Беремо круасани із вишневим джемом?» Садовик згідно кивнув.

Попереду них у черзі стояла жіночка із пишним білявим волоссям, яке чимось нагадувало левову гриву. До її наплічника було пришпилено великий брелок у вигляді жовтого курчати із блакитним бантиком на шиї. Воно було зроблено із пухнастого, приємного на дотик матеріалу. Якось Пок не втримався і потерся об пташеня обличчям.

Жіночка, яка володіла високим мелодійним голосом, знову замовила лише половинку білої хлібини. Пок бачив, яким поглядом вона дивилася на рогалики та пироги. «Певно, бідолашна катує себе дієтами», – зітхнув садовик.

Щойно вони з Андрійовичем вийшли з пекарні, як у них над головами  завила сирена. Проігнорувавши прохання свого супутника йти додому, Пок усівся на лавку поблизу клумби.

– Нам ще треба зайти до господарської крамниці.

– Але зараз вона зачинена, – нагадав садівник.

– Нічого. Почекаємо.

Відіславши Андрійовича до найближчого укриття, Пок повернувся на свою лавку. Заплющивши очі, він думав про Марію Данилівну, яка цього року не бачить, як наприкінці весни тішать цвітом її квітники; про інших людей, яким через війну довелося залишили свої господи і сади.

Пок часто проходив повз один такий дім наприкінці їхньої вулиці.  Господарі виїхали закордон. Але у них не жив садовик, і навіть не було   садівника-ледаря на зразок Андрійовича, який би за всім дивився. І квітники тих людей починали гинути. Ніжним пагонам рослин ледь вдавалося пробитися крізь торішнє зіпріле листя.

Пок дивився на все те, суплячись. Його душа розривалася. У них же там сортові примули, морозник, величезна колекція нарцисів і тюльпанів. Невже всі ті квіти ростимуть абияк або взагалі пропадуть?

Врешті, не витримавши, він проліз в отвір під ворітьми. За декілька ночей очистив квітники від листя. І після того, взявши шефство над покинутим садом, час від часу там господарював. Клята війна обов’язково завершиться перемогою України, люди повернуться на очищену від ворога землю і невимовно зрадіють тому, що їхні рослини мають здоровий і  доглянутий вигляд.

***

Коли відлунали дві короткі сирени, Пок завів Андрійовича до господарської крамниці і змусив купити декілька пасток на хижих тварин. Його супутник був не у захваті від подібної ідеї – бурчав та супився. Але садовик володів потрібними важелями впливу.

Пастки було розставлено на засипаних гравієм доріжках. Пок із великим нетерпінням очікував вечора, сподіваючись вполювати вандалів. Він все більше схилявся до думки, що це підлітки із банди рудого Євгена.

Зачаївшись під великим кущем гортензій, він роздивлявся зоряне небо. Тривалий час нічого не відбуватися. Врешті, знудившись, Пок почав позіхати та лаяти себе за те, що зараз він тут, а не в теплому ліжку.

Аж раптом зі сторони «найдорожчого» із його квітників, де росли магнолії, гліцинії та сакури долинув несамовитий лемент. За якусь мить, помітно шкутильгаючи, на центральну доріжку вибіг Іван Пилипович Журавель. Він люто лаявся та кликав Андрійовича.

Зустрівшись із Поком поглядом, садівник важко зітхнув: « Капкан… Халепа… Тепер ми пропали».

«Не пропали, – прошепотів садовик, легенько виштовхуючи «спільника» на світло ліхтарів. – Поясни йому все. Перепроси. Але обов’язково запитай, чи це не він зриває ночами квіти?»

Андрійович, сильно сутулячись, пішов на зустріч із шефом, з якої повернувся за декілька годин злючий, немов чорт. Упіймавши Пока, який не очікував нападу, за комір жакета, він підняв його в повітря і добряче струсонув:

– Це все через тебе, курдупель! Ти розставив свої дурнуваті пастки, підмовив мене тобі допомогти, а розплачуватися за все мені.

Пок винувато опустив голову і виструнчився, намагаючись дотягтися ногами до землі.

– Що тобі сказав господар?

Андрійович голосно зареготав.

– Пилипович не говорив, Пилипович лише кричав. Тепер я мушу оплатити йому лікування ноги і купити нову пару кросівок.

– Угу, – розуміюче кивнув Пок. – А ти запитував, чи то не він рвав квіти?

– Запитував. Він поглянув на мене, як на божевільного.

– Отже, не він, – зітхнув садовик. – Ти розповів йому, що хтось занадився до квітників?

Андрійович відпустив комір Пока, із неприхованим задоволенням спостерігаючи, як той гепнувся з висоти на землю.

– Розповів.

– А він?

– А він порадив мені менше пити. І гаркнув, що не звільняє мене лише з поваги до своєї дружини, яка дуже цінує мою роботу.

«Еге, твою. Нашу роботу», – подумав Пок, але не озвучив свої думки. Не та зараз ситуація.

– То що ти робитимеш?

– Робитиму все, що мені скаже господар, – гаркнув Андрійович. – І не робитиму нічого із того, що скажеш мені ти.

***

Пок просидів декілька годин в альтанці, і повернувся на горище лише тоді, коли почало світати. Негарно вийшло із Пилиповичем. Дуже негарно. Та що поробиш? А Андрійович…Андрійович трохи посердиться – і знову з  ним говоритиме. Бо без нього, садовика, він не наведе на квітниках лад.

Звичний обхід території, який Пок того дня здійснив майже опівдні, показав нову втрату – зірвали гілку блакитного сортового іриса. Іриса, якій ріс на «дорогому» квітнику.

«Ні, ні, і ще раз ні,» – стогнав садовик. Зловмисник підбирається до найкращих квітів. А в нього ж там тендітні саджанці гібіскуса, катальпи і молода магнолія із квітами жовтого кольору. Що буде, коли їх знищать?

Андрійович, який тим часом збирав розставлені Поком пастки, лише глузував із його скарг.

– Той твій злодій прямо естет. Обирає квіточки різних кольорів.

– Справді, – задумався Пок. – Червона півонія, оранжева лілія, жовтий тюльпан, блакитний ірис, зелена троянда.

– Еге. Майже як у веселці.

– Що? – не зрозумів садовик.

– Кольори веселки. Хіба ти не знаєш: червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій та фіолетовий.

Пок задумливо почухав потилицю.

– Щось в цьому є.

– Точно є, – емоційно відказав Андрійович. – Пам’ятаєш дитячий віршик на запам’ятовування кольорів веселки? Ні? Тоді слухай:

«Чапля осінь жде завзято,

Буде сани фарбувати».

Помітивши здивування на обличчі Пока, він лише махнув рукою. Мовляв, що з тебе взяти, дивна істото.

– То яких кольорів бракує?

Садовик порахував, загинаючи пальці.

– Синього і фіолетового. Думаєш, злодій за ними прийде?

– Не сумніваюся.

Далі Андрійович, який підкинув Поку «веселкову» головоломку, повівся зовсім не по-товариськи.

– Як тобі немає що робити, то полюй собі на відьом. А мене не займай. Я через тебе вже маю клопіт, – сварливо нагадав він. І, схилившись над садовиком, грізно додав: – Якщо знову щось утнеш, обіцяю, я знайду спосіб, як вигнати тебе, шкідника, із господи Журавлів.

Пок не злякався його погроз, та все ж образа точила йому нутрощі. Із Андрійовичем було б легше патрулювати вночі сад. Невідомий приходив уже декілька ночей поспіль. Отже, з’явиться і цієї.

Куди правду діти, Покові не надто хотілося вештатися серед ночі неосвітленими квітниками. Садовики мають поганенький зір, а кишеньковий ліхтарик, який йому презентував Андрійович, працював через раз.

«Якщо мій колега не помилився у здогадах про кольори веселки, то сьогодні нічна почвара полюватиме на квіти синього кольору. А зараз із синіх квітнуть хіба агапантуси. Тому Пок вирішив зробити засідку неподалік клумби із цими рослинами.

Тривалий час він сидів на низькому розкладному стільчику, войовничо склавши руки на грудях. Поряд, у кущах, стояла дерев’яна палиця, яку він взяв замість зброї. Аби не заснути, садовик бурмотів собі під ніс пісеньки, які часто лунають із приймача у машині господаря.

Чи дрімав він, чи не дрімав – вже не пригадає. Та на ранок всі агапантуси були цілі. Але чиясь ворожа нога потопталася по нещодавно пересаджених кущах примул. І поцупила з клумби одну дикорослу волошку. «–Волошку!» – гидливо кривився Пот. Злодій зовсім не має смаку і геть не розуміється на хороших квітах.

***

Андрійович, який того дня з’явився в садку аж після одинадцятої, вислухав нарікання Пока і заявив, що тут не обійшлося без відьми. Бо хіба звичайна людина може стільки днів безкарно вештатися чужими володіннями і лишатися непоміченою? Навряд…

Пок не надто вірив у версію про відьом. Він не зводив погляд із  чіткого відбитка взуття на вологій землі. Міряв його своїми ступнями. Велетенський для нього, але звичний для людини.

Коли садовик не надто охоче показав свою знахідку Андрійовичу, той одразу вигукнув:

– Це підліток або баба.

– Чому ти так вирішив? – розгубився Пок.

Садівник поглянув на нього як на нерозумне дитя.

– Бо слід маленький. А у нас, чоловіків, лапи дай боже.

– Отже, це таки людина.

– Людина, – неохоче погодився той.

– Може, то якийсь флешмоб або екстремальні розваги? Не знаю. Підлітки часто подібним бавляться. Або якийсь ритуал.

– Який ще ритуал? – передражнив його Пок.

– Хто його зна? Відьомський.

Садовик закотив очі.

– Кому-кому, а тобі, химерній істоті, варто було б вірити в подібне, – докірливо відказав Андрійович. – Чи ти думаєш, що всі відьми літають на мітлах? Ні. Вони теж вміють чалапати по землі. Он якось днями я бачив, як вночі у нашому садку світили ліхтариком.

– Ліхтариком? – насторожився Пок. – Може, то я патрулював.

– Може, – задумливо протягнув Андрійович. – Але той ліхтарик був наче потужніший за твій. Такий як від телефону.

– Чому ж ти мені нічого не сказав? – налетівши на колегу, пхнув його у плече Пок.

– А я зобов’язаний? – наїжачився Андрійович. – Ти налаштував проти мене шефа. Мені нові пригоди не потрібні. Зникли у нього квіточки. Теж мені трагедія! Хіба ти не бачиш, що зараз коїться навколо?

***

Пок очікував на вечір, помітно нервуючи. Якщо невідомий або невідома знову зірве квітку, то складе веселку, чи що там у тієї людини на думці. А йому дуже не хотілося, щоб це сталося. Можливо, через те, що він не любив програвати.

Того вечора у Івана Пилиповича були гості. Пок дратувався, бо через них не міг виконати заплановану на день роботу. Для усіх тих людей він був невидимим. Але якщо раптом у повітрі почне танцювати сапка або лопата, навряд чи хтось це правильно зрозуміє.

Коли вже почало сутеніти і від воріт нарешті від’їхала остання автівка, Пок поглянув з-під лоба на шефа, який заснув в альтанці. А потім увімкнув ліхтарик. Капосна штукенція запрацювала лише після того, як її добряче потрусили.

Місяць, погодившись розділити із садовиком нічне патрулювання, заливав доріжки між клумбами срібним сяйвом; у траві натужно стрекотіли цикади. Чим довше Пок блукав нічним садом, тим слабшим ставав його бойовий запал. У небі декілька разів вили сирени, і від цих моторошних звуків йому ставало не по собі. Коли все нарешті стихло, він почав позіхати та мружитися, мріючи якнайшвидше опинитися у своєму кутку на горищі.

Майже під ранок, коли зморений Пок вже ладен був здатися та піти спати, поблизу квітника, на якому росли азалії, почувся тихий шелест. Намагаючись непомітно підкрастися, садовик побачив невисоку постать у темному вбранні з капюшоном на голові, яка видивлялася щось у міжрядді.

Пок, в середині якого все шаленіло, замахнувся на чужинця палицею. Стукнув його з розмаху по спині. Але не втримав рівновагу і гепнувся на землю.

Ошелешений подібним «прийомом», незнайомець кинувся тікати. Доки Пок звівся на ноги, доки набрав потрібну швидкість, утікач вже переліз через паркан, спираючись на гілля зрадниці-сливи, яка, бачте, анічогісінько не знала.

Пок копнув ногою фігурку глиняного Домовичка, яка прикрашала одну із алей. От що ти будеш робити? Тішило одне. Певно, злодій не встиг сьогодні нічого зірвати.

Коли небо на сході побіліло, Пок провів ревізію своїх володінь. І голосно застогнав. Зірвано гілку бузку. Отой нічний бузувір дійсно полював за кольорами веселки. Але для чого це йому? Чи дізнаються вони про це колись?

Сад Журавлів збіднів на сім квіток. Звісно, не велика трагедія. Але злодій посягнув на його професійну честь. У садовиків мають бути бездоганні сади. По-іншому ніяк. А якесь невідоме людисько поглумилося над його роботою, надавало йому невидимих ляпасів.

Повернувшись до місця нічної сутички, Пок із подивом виявив на землі невеличкий сторонній предмет, який виблискував золотом у променях несміливого ранкового сонця. Рішуче потягнув до нього руку. Незрозуміла  річ виявилася шкіряним бантиком із пофарбованою під золото залізною пряжкою.

Садовик покрутив бантик у руці. Легенький. Схоже, жіночий. Андрійович не помилився. Невже їх цілий тиждень тероризувала жінка?

***

До обіду Пок не брався ні за холодну воду. Сидів на розкладному стільчику біля фонтану у вигляді грецької богині із глечиком на плечі. Задумливо крутив у руці бантик.

– Чого киснеш? – підкравшись ззаду, поплескав його по плечу Андрійович.

– Нічого. Цієї ночі в нас знову були гості.

– Воно й не дивно. Вже щось як занадиться, то не відженеш. А в мене хороші новини, – садівник широко усміхнувся, демонструючи металеві коронки. – Пилипович пробачив мені борг.

– З якого дива? – не повірив Пок.

– Шеф має гарний настрій. Марія Данилівна сказала йому, що наприкінці тижня повертається додому. Вона влаштувала дітей у безпеці. А сама страх як сумує за чоловіком і своїми квітниками. Війна війною, а на чужині, подалі від рідної землі їй погано.

«А у мене на квітниках такий безлад, – із жахом подумав Пок. – Що скаже господиня, коли повернеться? Останні дні він погано господарював, бо вся енергія йшла на вистежування зайди. Треба негайно виправляти ситуацію, бо він не переживе подібної ганьби».

***

До середини дня Пок безжально керував Андрійовичем, змушуючи того і полоти, і підсапувати, і обрізати пагони рослин.

– Давай трохи перепочинемо, – остаточно захекавшись, запропонував той. – Ходімо до пекарні.

Садовик погодився дуже неохоче. Проходячи повз сливу, він дошкульно вдарив  рукою по її стовбуру. Мовляв, начувайся!

У пекарні було не надто велелюдно. Лише молоде подружжя з дитиною  і вже знайома жінка, яку через пишне волосся вони з Андрійовичем позаочі називали Левицею. Сьогодні вона була вбрана у жовту футболку і блакитні джинси. Цей патріотичний стиль їй дуже пасував.

Насправді Левиця зайшла до приміщення пекарні на декілька секунд  пізніше за них. Але, на здивування Пока, старий ловелас Андрійович поступився їй  місцем у черзі.

Пок, обравши конвертики із вишнями, поліз до кишені Андрійовича, аби дістати звідти гроші. Один незграбний рух – і копійки, голосно задзеленчавши, розсипалися підлогою.

– Збери, – чи то попросив, чи наказав своєму супутнику садовик.

Той пропік його сердитим поглядом і неохоче схилився за монетами. Пок заходився йому допомагати.

Раптом його увагу привернуло взуття Левиці. Точніше, її права туфля, на якій красувався шкіряний бантик. Пок подався вперед, аби роздивитися іншу ногу жінки. Монети повистрибували з його долоні та знову покотилися на підлогу. На лівій туфлі не було бантика. Лише порожнє місце із крапочкою клею, на якій мала триматися прикраса…

Коли Андрійович прослідкував за поглядом Пока, його обличчя вкрилося червоними плямами. Він теж упізнав горезвісний бантик. «Хапай її!» – просичав він на вухо своєму супутнику.

«Ні. Зараз не можна».

Садівник щось роздратовано буркнув. Нашвидкуруч придбавши випічку, він наздогнав на вулиці Пока, який йшов за жінкою. Той приклав палець до вуст, наказуючи йому мовчати.

Деякий час вони кружляли незнайомими кварталами. Пок супився, бо давно не відходив так далеко від дому Журавлів. Андрійович нервував, хвилюючись, що шеф зловить його на прогулі. А він і так останнім часом вийшов із довіри. Тільки хто в усьому винен? Курдупель!

***

Врешті Левиця зайшла до невеличкого цегляного будинку із високим ґанком.

– Ходімо! – командував Андрійович. – Треба сказати їй, що нам все відомо. Або одразу викликати поліцію.

– І що ми їм скажемо? Що підозрюємо цю пані в тому, що вона вкрала із садиби твого господаря сім квіток?

– То хоча б налякаємо її поліцією.

– Краще зачекаємо, – примирливо мовив Пок.

– Скільки нам ще чекати? – нервово поглядаючи на годинник, поцікавився Пок, коли почало вечоріти. – Ти як знаєш, а мені не потрібні проблеми із Пилиповичем.

– Я розумію. Вибач. Ти йди, а я тебе наздожену.

Андрійович похитав головою.

– Ні. Ми разом прийшли, і разом підемо. Затямив?

Пок не встиг нічого відповісти, бо двері будинку нарешті відчинилися. На плечі у Левиці з’явилася велика господарська сумка. А в руці вона тримала переноску для тварин.

Садовик махнув рукою Андрійовичу, який заховався за ріг будинку. Вони знову йшли за жінкою, намагаючись триматися від неї на значній відстані. Саме через це одного разу вони ледь не загубили її в натовпі.

Пок змусив Андрійовича підійти ближче. Той, незграбний, немов ведмідь, під час швидкої ходьби зачепив Левицю плечем. І з переляку навіть забув вибачитися.

Жінка виглядала задумливою або чимось пригніченою. Тому практично не звернула увагу на те зіткнення. Оминувши паркан футбольного поля, Левиця завернула у вузький прохід між багатоповерхівками. Прослідувавши за нею, Андрійович із Поком опинилися у симпатичному внутрішньому дворику з квітниками, фарбованими у яскраві кольори лавочками і навіть невеличким фонтаном. Невидимому для стороннього ока  Покові кинулося під ноги дрібне собача. Він, оступившись, торкнувся кросівком його хвоста. Щеня загиркало на нього і відступило.

Пок притримав за руку запального Андрійовича, якому починало набридати стеження і який поривався зупинити злочинницю. А жінка тим часом схилилася біля фонтану, який обрисами нагадував незрозумілу конструкцію. Придивившись, садовик голосно вигукнув: «Веселка!»

***

Озирнувшись, Левиця витягла із сумки пакетик із зірваними у Журавлів квітами та почала викладати їх у рядочок біля фонтану. Пок збагнув, що більше не можна зволікати. Примружившись, він відчув у носі неприємний лоскот. Садовик голосно пчихнув. Цей дискомфорт з’являвся  завжди, коли йому доводилося ставати видимим для певної людини.

Не надто дбаючи про свій неохайний зовнішній вигляд, він зробив декілька кроків убік жінки і, зупинившись позаду неї, сказав:

– Це наше.

Зненацька заскочена, вона здригнулася, схвильовано дивлячись на низького, давно неголеного незнайомця у потріпаному спортивному костюмі.

– Ви до мене?

– До вас. Це ж ви пані із квітами з чужого саду.

Левиця незграбно повернулася. Квіти, які раніше лежали на нижній плитці райдуги, попадали у воду. Тремтячою рукою вона заходилася їх піднімати.

Пок витяг із кишені шкіряний бантик.

– Певно, це ваше. Ви його загубили, тікаючи із нашого подвір’я.

Жінка перевела погляд на своє взуття.

– Дійсно, загубила. Але мені немає у що перевзутися. Багато речей залишилося там… там, де раніше був мій дім.

Садовик вказав рукою на квіти.

– Це якийсь ритуал? – насмішкувато поцікавився він.

– Ні. Ну що ви. Просто дайте мені спокій, – попрохала вона. – А квіти я вам відшкодую.

Садовик махнув рукою Андрійовичу, просячи того залишатися на місці. Мовляв, усе під контролем.

– Мене звуть Пок, – відрекомендувався він дивній співрозмовниці. – Я садо…садівник. А як звуть вас?

– Лариса.

– Прекрасно, Ларисо, – Пок зробив декілька кроків у бік фонтану. – Давайте домовимось так. Або зараз ви пояснюєте мені, що тут відбувається, або я кличу поліцію, і вам доведеться все пояснити їм.

Вона різко захитала головою.

– Не треба поліцію. Я не зробила нічого поганого.

– Ви вдерлися на приватну територію.

– Вибачте.

– Розповідайте, в чому річ, – мовив він у наказовій формі.

Переконавшись, що зів’ялі квіти лежать там, де їм слід лежати, Лариса пішла до найближчої лавочки. Коли Пок сів поряд, вона ледь чутно заговорила:

– Я втратила дім, втратила рідне місто. Мені просто хотілося повернути ту, без кого дуже важко.

– Війна, – чи то запитав, чи підтвердив він.

– Війна…

– Звідки ви?

– Із Херсона. Я вчителька. Викладаю у молодших класах. Дехто із моїх колег залишився там: пройшов так звану перекваліфікацію, прийняв їхні правила. Для мене це дико. Я українка і ніколи не погоджуся на подібне. Я більше не могла там бути. Після того, як прийшли окупанти, тамтешнє повітря здавалося мені отруйним. Дійшло до того, що я не могла змусити себе навіть вийти із квартири. Лише заради Стефі я робила коротенькі вилазки до крамниці.

– А хто у нас Стефі?

– Моя собачка. Була моєю собачкою… Коли ми виїжджали із Херсона, вона вибігла із машини на ворожому блокпосту, і її застрелили на моїх очах.

– Співчуваю, – він схилив голову. –  І як вам тут ведеться?

– Нормально, – Лариса опустила очі. – Тут, серед наших, дихається легше. Але без Стефі дуже важко. Ми прожили разом сім років. Вона була моєю родиною.

– То у вас немає рідних? – запитав Пок, і одразу пошкодував про свою нетактовність.

– У мене є сестра. Вона із сім’єю залишилися в Херсоні.

– Чому вони не поїхали із вами?

Жінка відвела погляд:

– Не хочуть. Бояться невідомості. Вірять, що місто скоро звільнять наші військові. А мені не вистачило терпцю чекати.

– Добре, – погодився Пок. – То що це за квіткова авантюра?

Лариса з ніжністю поглянула на розкладені по кольорах, відповідно до секторів веселки,  квіти.

– Для чого все це?

Жінка мовчки дістала з кишені телефон. Показала Поку фото рудого пекінеса із бантиком на голові.

– Це моя Стефі. Вона мені дуже потрібна. Я хочу, щоб вона повернулася.

З очей жінки полилися сльози. Збентежений цим, Пок все ж запитав:

– Що ви маєте на увазі?

Вона відповіла запитанням на запитання:

– Ви чули легенду, пов’язану із цим фонтаном?

– Ми не знаємось на фонтанах, – наблизившись до них, відповів за обох Андрійович.

– Говорять, що архітектор, який спроектував фонтан у формі веселки, поставив його в особливому місці. Начебто він консультувався з якимось магом, і той підказав, як все правильно зробити. Якщо дотриматися усіх умов ритуалу, можна відкрити портал до Мосту Веселки, куди після смерті потрапляють тварини, яких любили за життя. Для них там справжній рай. Старі хворі тварини знову стають молодими і дужими.

Пок із Андрійовичем перезирнулися. Жінка продовжила:

– Архітектор зробив усе правильно. Йому вдалося повернути свого пса.

– Ви вірите в цю легенду?

Запитання Пока змусило Ларису втомлено усміхнутися.

– Вірю. Мене втішає думка, що Стефі там добре.

– Але ви хочете її звідти забрати?

– Мені здається, що разом нам буде краще, – ніяковіючи, мовила вона.

– Ви приїхали до нашого містечка спеціально для цього?

– Ні. Присягаюся. Я дізналася про фонтан вже після переїзду.

– То ці квіти – частина ритуалу? – погляд Пока став колючим.

– Вибачте. Я вже говорила, що все вам відшкодую, – Лариса відкрила сумку, дістала звідти гаманець. – Скільки я вам винна?

Пок замахав руками, наказуючи їй заховала гроші.

– Нічого не треба. Не в цьому річ. Краще скажіть, чи не сильно я вас вчора вдарив?

– Ні, ні, – не надто переконливо заперечила вона. – Як бачите, зі мною все добре.

– То що з квітами?

– У легенді йшлося про те, що за сім днів необхідно зібрати сім квіток, які б відповідали кольорам веселки. Важлива умова: всі вони мають рости в одному саду. Непросте завдання, так? – вона сумно усміхнулася. – А ваш сад найкращий у мікрорайоні. Де ще можна знайти квіти всіх кольорів?

Після таких лестощів садовик розквіт, і вже не слухав натхненних вибачень Лариси.

– Стараємось, – відповів він, і навіть вклонився. Після чого перевів погляд на квіти. – То що вам ще треба робити?

– Викласти їх у потрібному порядку і чекати.

Пок примружився.

– А ви впевнені, що це правильно?

Погляд Лариси видавав розгубленість. Попри те, вона досить різко запитала:

– Тобто?

– Ви Кінга читали? «Кладовище домашніх тварин»?

– Колись читала. Але я не прихильниця подібного жанру.

– Якщо читали, то маєте знати, що гра із темними силами може мати погані наслідки, – вів далі Пок. – Я говорю це не просто так, щоб вас настрашити. У мене в друзях є ті, хто на цьому знається. Вони в один голос застерігають від подібного.

– Але це не чорна магія.

– Повернення до життя померлої тварини? Ні-ні! Звісно що не чорна, – він театрально закотив очі. – А ви впевнені, що повернеться саме ваша Стефі, а не чудовисько, якому ми потім не дамо ради?

Плечі Лариси здригнулися. Але вона продовжувала зберігати мовчанку.

– Це несправедливо, це боляче, та земний шлях вашої улюблениці вже завершився. Ви ж самі говорите, що на тій Веселці їй має бути добре. То, може, не варто ризикувати?

Декілька хвилин нічого не відбувалося. Жінка не дивилася в бік Пока і нічого не говорила. А потім, різко підвівшись, швидко пішла вперед.

Поку із Андрійовичем здавалося, що вона просто піде геть. Але Лариса обійшла фонтан по колу, після чого, схилившись, почала збирати квіти.

– Це правильне рішення.

Коли вона повернулася до садовика, в її очах стояли сльози.

– Не уявляю, як житиму без неї. Вона мені так потрібна.

– Ви впораєтесь.

Вона кивнула і пішла, тримаючи в руках зів’ялі квіти, які губили пелюстки. Пок не поспішав йти, бажаючи переконатися, що вона не піддасться спокусі повернутися. Аж тут сталося несподіване.

Щойно Лариса наблизилась до арки, за якою був вихід, на зустріч їй із веселим гавкотом вибігло те саме собача, яке годиною раніше атакувало Пока. Жінка нахилилася, аби його погладити. А воно, захлинаючись від радощів, притулилося до неї та завиляло хвостом.

Садовик не чув, що говорила маляті Лариса. Але знав, що з таким виразом обличчя шепочуть лише ніжності. Жінка погладила пухнастика по голівці. Щойно вона прибрала руку, песик простягнув їй свою лапу. Пок перезирнувся із Андрійовичем, який теж не міг приховати розчулення. То було чи не наймиліше у світі рукостискання. Так починалася нова дружба.