Йой

Йой, що за часи настали…

– Мамо, та не бідкайтесь так! – Чорнява дівчина обережно підходить до немолодої жінки.

 – І нащо я з тобою по бомбосховищах стільки мучилась…– Пані здіймає руки, знаходить поглядом кота, що несанкціоновано підбирається до наїдків на столі, махає рушником на кота, той ображено маневрує.  – А евакуація! Пережити таке! Ти то не пам’ятаєш,  мала була, а я з тобою на руках… 

Чорнява відступає назад, аби й їй рушником не прилетіло, тоді руки в боки:

–       Він вже Кобзар вчить напам’ять! 

–       Хто, наш кіт?

Кіт у кутку облизується, мовби й не він планував вкрасти м’ясо з борщу.

   Ти то не пам’ятаєш,  мала була, а я з тобою на руках… 

    –  Війна скінчилася,  мамо, – Дівчина зітхає й сідає. Може під ті спогади хоч борщу поїсти?

      Мати туркоче, виставляючи свіжі пампушки. 

    – А Галька сусідчина за нашого пішла, хоч і без ноги та старуватий, але наша кров же… А ти за іноземця… тьфу… ще скажи, внуків мені зі штучної матки принесеш, а не своєї! Отак і думай про продовження роду після перемоги всю ту війну, а рідна дочка тобі таку важницю псує. Як ти кинула того іспанця з його родинним хамонним бізнесом, то я сподівалась – до розуму навернулась. Оленко, Оленочко, ну козацькому роду – нема переводу, не зрозуміти чужим нашого щастя, то ж не родина буде – суцільні сварки. А дітей як виховувати? Повезеш їх від мене далеко, йой…

–       Мамо, та Улаф заяву на наше громадянство вже подав, пісень наших співає. І штучних маток не треба боятись, у нас найкращі в світі репродуктивні технології! – ковтає гарячу страву, дмухає, знову ковтає.

–        – Знав би твій батько, за що він воював та загинув… Скандинава вона в дім привела! Сором, і пороху не нюхав той жених! Примазався,  щоб посвідку на проживання отримати – не вірю в його любов.  Он скільки аферистів розвелось! Ти добре подумала?

Мати кидає рушник, й собі теж сідає, рушник на кота падає, чорний кіт нявчить універсальною мовою все, що про господинь вважає за потрібне.

       Два дні потому, на сеансі психотерапії. 

 Терапевтка повертається до запиту:

 – Якщо Ваша мати досі живе воєнним часом, то чому на терапію прийшли Ви, а не вона? 

–        Бо її це не турбує. Так, вона так і не звикла до скасування комендантської години, має запаси солі і повну колекцію марок.  Я погодилась з тим,  що у будинку повинно бути сховище.  Але коли вона почала заперечувати проти мого шлюбу лише тому,  що жених не етнічний українець, то вже надто!  – Дівчина жмакає серветку.

–        А як Ви самі ставитесь до жениха? – непомітно занотовує.

–       – Я кохаю його,  ми плануємо мати дітей.  Сучасна Україна приваблює багатьох,  це так,  але з Улафом справжні почуття,  він вже подав документи на громадянство та щоб стати Уласом. 

    – Принаймні, це людина,не орк. А що означає бути українцем для Вашої матері? А для Вас? Ви колись питали у неї? Як вона та Ви уявляєте національну ідентичність?

   Три дні потому.

Пара тримається за руки, ходять, обирають собі нові вишиванки

 – Сонечко, я маю де в чому зізнатись.  Я розмовляв з твоєю матір’ю. У мене русофобія недостатня. Тому я посаджу картоплю, соняшники, огірочки й поїдемо з тобою по меморіалах війни. А нашого первістка назвемо на честь твого батька.