Western Union – це відтепер більше, ніж грошові перекази!

Вона читала рекламний слоган знов і знов суто від нудьги. Що хотіли сказати цим маркетологи? А, напевне, що підтримують Україну та захист демократії в світі. Оно, наші кольори прапора навколо стареньких родичів, що отримують гроші.

Жінка сердито чмихнула: стареньких краще було б вивезти вже всіх у безпечні місця, а гроші спрямувати на підтримку захисників тієї самої демократії, та що там, життів мільйонів людей, і не лише в Україні, а й у наївній Європі.

“Конфлікт”, тобто, повномасштабна війна, тягнувся вже більше року, неначе його хтось розтягував, відкладаючи рішучу масову контратаку, перемогу. Суспільство там, в кордонах України, розкололося, поширювалися небезпечні чутки — але разом з тим, попри розбіжності поглядів, трималося на якомусь чарівному скотчі, спільній меті.

Єдність? Ні, це слово не підходило. Надто різними були фракції українців, надто численними. Тому хай буде “чарівний скотч”, що змотував ці гострі уламки без поверхонь доторку, разом.

Її щось спитали: яка сума? Здається, це. Мали б спитати це. Євгенія подивилася на клеркиню, молоду жінку, яку так і хотілося назвати дівчиною. “Хоча вона такого ж віку має бути, як і я, років двадцять сім, до тридцяти. Просто в її країни немає війни. Український кордон захищає прозорою стінкою від негараздів…”

– Я хочу надіслати через Вестерн Юніон до України дві тисячі євро для бабусі, – почала українка. Німкеня затримала співчутливий погляд, очі їх зустрілися. Євгенія відчула, що була зарізкою в своїх упередженнях. Продиктувала ім’я, реквізити, виконала всю рутину, словом. Це заземлило та заспокоїло.

На виході з відділення банку перевірила телефон. За цей рік ФРН навчилася допомагати українцям як мирно, так і зброєю. Попри “зашквари” міжнародних організацій, починаючи з токсичного Amnesty International, яке, прикриваючись “безпристрасністю”, свідомо діяло в інтересах рф, та закінчуюючи неповороткою, хоча й щирою, махіною ООН.

– Якби ж сталося якесь диво, що об’єднало б західний світ у розумінні нашої біди, і чому ворог такий серйозний та затятий… і що він спільний. Спілка, ось слово.

– Перепрошую, ви не тутешня? – м’якою німецькою поцікавився хтось. – Біженка з України, можливо?

– Так, ви праві, на жаль, – кивнула Євгенія, обертаючись, щоб побачити невисокого чоловічка у величезних окулярах в товстій оправі та картатому пальті.

– А не могли б ви мені перекласти, що ви сказали сама собі?

Жінка зчудувалася, але виконала це прохання.

– Я не маг, щоб творити дива, але я винахідник та розробляю різні пристрої. Серед них є така дещиця, що мала б ретранслювати відчуття однієї людини іншій. Я її закинув досить надовго, бо не міг вигадати пристосування, окрім, скажімо так, користувацького. А на нього не дали фінансування, ще й різних грубих слів наговорили. Там така штучка, з іншого боку, якби я міг показати вам мій прилад! Такий принцип роботи всотування емоційних хвиль та ретрансляції…

– До чого ви ведете, пробачте? – навколо них шуміла вулиця, Євгенія поглядала на людей у пошуках допомоги, на випадок, якщо “винахідник” зараз дістане свій “прилад”.

– Звісно, нащо вам ті технічні подробиці. Головне, що вона працює, хоча і дуже недовго. Я припинив розробку, але ви, ви дещо змінили в моєму сприйнятті — і я збагнув, що маю відновити роботу над ним!

– Мені треба йти додому. Вибачте.

Євгенія розвернулася, щоб піти.

– Візьміть мою візитівку, прошу. Якщо я якось не так висловлююя, то все є на сайті. К’юар-код, зайдіть, подивіться відео, як будете їхати У-баном.

Він не виглядав якимось збоченцем, тож українка змінила гнів на милість, взяла картку та кивнула. І справді подивилася відео з презентацією невеликого “чогось” у вигляді обеліска, який забирав в радісної людини зразок радості та транслював на смутну людину, піднімаючи настрій. Оскільки Женя була журналісткою, то вплив на думки читачів цікавив в різних проявах.

“Дійсно, це легко використати у військових цілях, залякати супротивника, викликати депресію, тому йому й не далі грошей…”

Євгенія задрімала в потязі, під мерехтіння ламп, голова гойдалася в легкому ритмі електички.

Аж раптом крізь сон почулася розмова. Щось там “ця вперта Україна, скільки можна витрачати так багато на газ через дрібні чвари”, та щось там “важко подолати нацизм, навіть бідність не зупиняє це божевілля”. Євгенія хотіла відповісти, але натомість ледве спромоглася розпрямитися, гучно позіхаючи. Біля дверей стояли дві жінки, що продовжували говорити, нечутно вже для українки.

“Невже для нас немає іншого вибору, окрім якось неймовірної технології?” в розпачі думала біженка. Перед очима ставали фотографії загиблих солдат, якими рясніли соцмережі вже більше року. “Невже люди нездатні осягнути наш біль? Хіба ми такі різні, що можна відмежуватися від нас цим ситим життям та просто собі враховувати нас в цінах на газ та паливо як негативний фактор, якого б позбутися?”

Виношуючи цю думку, вдома Женя відкрила на ноутбуку файл із статею про те, як європейцям треба гуртуватися не лише на захист України, а на захист свого способу життя, загальних прав та свобод, про які так багато говорять в медіа останні десятиліття. А відтак натиснула на кнопку дзвінка у вайбері.

– Справді, не розумію, як вони всі так просто викидають людей, своїх співвітчизників, особливо, – жалілася вона подрузі відеозв’язком. – Вони не можуть розумом на себе перенести чужі страждання?

– Гадаю, не можуть.

– Тож, як там тобі той дивак розповідав, потрібен якийсь прилад. На жаль, це фантастика. А те, що люди почнуть думати самостійно про інших, взагалі нереально.

Подруги ще трохи обговорили можливість “чарівного” винаходу та попрощалися. Бурмочучи під ніс слоган Вестерн Юніон, Євгенія готувалася до сну.

“Якби цей прилад генерації співчуття був можливим, я б під нього запустила спільнокошт. Допомогло б мені донести нарешті сенси з мого циклу статей про український біль. Написати тому вуйку, чи що?”

Винахідник на просте ім’я Ганс спочатку кілька днів не відповідав, а потім виринув в новинах сам за кілька днів. Женя здивовано та стривожено спостерігала за сюжетом про зникнення цієї особи, яку вона знала лише побіжно. Відсутньо погортала стрічку в телефоні: можливо, щось там пишуть? Та натомість з соцмереж полилися чергові “розслідування”, “викриття” та “докази” щодо корумпованих українців, які обіжрали вже цілий світ.

[Скільки буде тривати ще ця жахлива війна, на якій наживаються військово-промислови комплекси НАТО? Розширення меж НАТО та жадібність капіталістів спровокувала Російську Федерацію на рішучі дії задля захисту…]

[Українські неонацисти, що прийшли до влади шляхом державного перевороту, влаштованого ЦРУ, все ще небезпечні та торгують зброєю… ]

[ЗАКЛИКАЮ ВАС ДО СПІЛЬНОЇ АКЦІЇ ПРОТИ НЕОФАШИСТСЬКОГО УКРАЇНІЗМУ…]

Євгенію мало не вивернуло. Вивільнивши огиду низьким звуком та гримасою, вона закрила новини. Чому західний світ так легко об’єднати проти України, а не за? На початку вторгення здавалося, що всі люблять та підтримують нещасних українців, а тепер… невже пропаганда зробила свою злу справу? “Розвінчування американських наративів” щодо того, хто лиходій у війні, перло з кожної праски.

Ось, знову цей Ганс, нарешті, якісь відомості. Полиція обшукала будинок такий-то по …штрасе, слідів винахідника немає, хоча явно був злам дверей. На цій новині Євгенія затримала великого пальця, погойдала її вгору-вниз, перечитуючи. Цікавість долала здоровий ґлузд, який казав, що ось вже є незавершена стаття в роботі, куди ти хочеш влізти?

Та запах справжнього розслідування вже майже фізично відчувався в повітрі, тож журналістка закрила ноутбук, де на екрані мерехтіло “Європейське об’єднання заради України та світу”, хутко вдяглася та побігла на місце злочину.

Мрії її стрімко розбилися об поліцейський кордон. Цього варто було очікувати. Розчарована жінка заклякла, не знаючи, чи повернутися додому працювати, чи стояти та дивитися в очікуванні подій, як в кіно. Та й цього зволікання вистачило, щоб до неї підішов замотаний у шалик невисокий чоловік в чорних окулярах, мовчки тицьнув конверта та похапцем зник у алеї.

Євгенія інстинктивно відійшла подалі від місця, де стояла, та вивільнила з полону листа.

“Дорога фройляйн,

не знаю вашого імені. Хочу сповістити, що мій невдалий винахід виявився занадто вдалим. Я дізнався, що його поцупили росіяни та використовують для трансляції негативних емоцій, що руйнують весь західний світ. Ви хотіли б ним викликати співчуття — а вони змушують нас тремтіти від страху та фальшивого каяття. Сподіваюся, що зможу знайти спосіб ту пекельну машинерію деактивувати. Ви робіть своє, як у вас кажуть, і най воно справдиться.

З повагою,

Ганс”

Євгенії було дуже цікаво, що саме зробив нещасний винахідник, як йому це вдалося, і чи був взагалі якийсь пристрій, але за два тижні у повітрі Німеччини відчувалася легкість. Ще за тиждень стали зникати паперові публікації та гнівні пости у соцмережах про обтяження Україною, а ще за тиждень — вийшла її стаття у Цайтунг. Тексти про сутність об’єднання європейців перед обличчям спільного ворога, доказова база ненависті росіян до Західного світу розійшлися великим охопленням та дійшли до Ради Європи. З великим хвилюванням увімкнула Женя трансляцію засідання, де мали прозвучати її слова, зачитані єврокомісаром.

– …Брехні російської федерації, спрямовані на спаплюження гідності жертв її агресії, тягнулися віками, та добігли кінця. Улесливі слова на адресу західної культури, які маскували справжнє, дикунське, ні, хижацьке ставлення, більше не сприйматимуться на віру в світлі цього усвідомлення. Росія не дочекається, що Захід повзатиме перед нею на колінах. Її безумному царю та його відданним холопам не подобалося НАТО, не подобався Євросоюз, не подобалися Сполучені Штати Америки — цікаво, що вони скажуть про об’єднаний в єдину спілку Захід, що стоїть разом з Україною. Бо саме ця звитяжна держава вказала нам шлях до такої мети.”

– І тепер Western Union точно буде значити щось більше, ніж переказ грошей, – усміхаючись скромно сама собі, додала тихенько Євгенія.