Ніч, що змінила життя

 Це сталося у ті часи, пам’ять про які сховалася у кутку свідомості. Там вона спить, в очікуванні, коли прийде час снів. І тоді я знову про все згадую…

 Я був непомітним. Нікому не цікавий. Жив сам по собі. Шкільне життя проходить у безрадісній рутині, коли немає з ким обговорити свої думки, поділитися радістю чи сумом. Саме тому мені необхідні були друзі. І моє бажання було почуте: хлопці, з якими я іноді спілкувався, запропонували приєднатися до їхнього клубу. Така раптова пропозиція відкрила для мене перспективу розірвати обридливе коло однотипних днів.

 Однак була одна умова: переночувати в одному кинутому будинку по сусідній зі школою вулиці. Щось подібне викликало б у когось недовіру, проте у часи відчаю немає місця для сумнівів. І я погодився.

 Як ми й домовлялися, я прийшов у вісім годин вечора. Місяць вже змінив сонце, а ніч – день. Єдиний в околиці ліхтарний стовп відкидав безформні виблиски на вікні старого будинку. Пошарпані стіни, зловісний фасад – викликали у горлі ком, прибрати який, коштувало неабияких зусиль. Раптовий страх навіяв не стільки дім, скільки численні історії та фільми жахів, що починалися схожим чином.  

 Двері скрипнули, погрожуючи розбудити нереальних мешканців давно покинутого гніздечка. Ніби повторивши за ними, скрипнули й подерті мостини, підіймаючи пилюку, що накопичувалася тут, м ожливо, роками. Зробивши пару кроків, я не витримав і декілька разів чхнув. Порожнє приміщення відповіло легкою луною, мабуть, насміхаючись над моєю нерішучістю.  

 Я помітив сходи на другий поверх, проте обійшов їх, й увійшов в кімнату, яка, швидше за все, колись слугувала комусь спальнею. Це місце я і вибрав для своєї ночівлі та дістав з рюкзака спальний мішок. Вивчати інші приміщення бажання не виникало. І я просто занурився у свої думки.

 Сильний порив вітру відчинив половину розділеного навпіл вікна. Навіть не знаю яким чином це трапилося, при тому, що замок знаходився із внутрішньої сторони, проте губитися у здогадках не став. Я підійшов, щоб його закрити, але зрадницька свідомість почала вимальовувати безформні обличчя на чорному полотні ночі. І руки мимоволі затремтіли. Глибокий вдих, і я міцніше увігнав гачок у залізне кільце.

 От тільки потік вітру, що вже встиг увірватися, не хотів вгамовуватися. Він прорвався в саме серце дому і з лютою ненавистю вдарив по дверях, чия ручка зі звучним гуркотом вдарила по крихкій стіні. Я, особливо не замислюючись щодо своїх дій, вирішив перевірити чи все гаразд, а заодно впевнитися в тому, що замкнув парадний вхід.   

 Хоча мені й здавалося, що я провернув замок, як тільки зайшов – це виявилось не так. Обдурена свідомість намагалася знайти цьому пояснення, але думки так і не встигли зв’язатися між собою: з другого поверху пролунав шум. Точніше це був тупіт, при тому такої сили, що, здавалося, хтось ходив там у чавунних чоботах.

 Серце миттєво прискорило ритм. Я завжди був раціоналістом, але саме зараз свідомість відмовлялася від логічних пояснень. Мені хотілося вибігти геть у ту ж секунду, проте всі речі залишились у спальні, і їх ще потрібно було забрати. Туди я й пішов. 

 Двері виявилися зачиненими, а за ними хтось старанно шкрябав й так пошкрябані дошки підлоги. Неочікувано, ручка почала викручуватися у різні сторони, ніби комусь всередині теж не піддавався замок. Страх так швидко розлився по тілу, що я затамував подих, наче це зробить мене невидимим.

 Вже у наступну мить двері відчинилися самі. Помалу, ніби у сповільненій зйомці, вони відкривали все ширшу картину приміщення. Кожен подих все ще давався з великими труднощами. Я не міг поворухнутися, а фантазія прокручувала перед очами всім знайомі кадри із фільмів жахів. По сценарію, зараз мав показатися головний лиходій, проте цього не сталося.

 Приміщення ніяк не змінилося, за виключенням декількох хаотичних подряпин біля спального мішка і знову відкритого вікна. Тепер страх повністю мене поглинув. Я вже не хотів ні в який клуб, а жах, який почав панувати над моєю свідомістю, доводив, що речі не так то мені й потрібні, що зможу обійтись і без них. Все, чого я дійсно потребував – просто повернутися додому

 Проте, ніби, якесь прояснення, я почув сміх. Не такий, яким добивають й так вже ослаблену жертву: наче спів, що трохи віддає луною та ніби запрошує пройти за собою. О ні, це був простий самовдоволений регіт вуличного розбишаки. Вперше, мій раціоналізм виплив з океану необґрунтованого страху: мене лякають хлопці з клубу.  

 Після цього, з другого поверху почувся крик, від якого душа миттєво заледеніла, а серце знову порушило звичний ритм. «Дуже смішно!» – зі злістю прокричав я. Проте було в ньому щось таке, що змусило мене кинутися на допомогу.  Це звучало зовсім не награно, з ціллю налякати – крик був справжнім, сповненим істинного жаху.

 Він лунав з кімнати, вхід куди, що мене не здивувало, був зачиненим. Тим часом, крик став настільки відчайдушним, що заледеніла від страху душа спалахнула гнівом. Ніби відкривши друге дихання, я швидко взяв себе в руки і почав вибивати перешкоду, яка ніяк не хотіла піддаватися.

 Крик зник, розчинився так раптово, ніби насправді його ніколи й не було. Двері з легкістю відчинилися, так само, як нещодавно це сталося у спальні. По ногах проповз холодний вітерець, подібно до якого можна відчути на кладовищі. А погляду відкрилася абсолютно порожня кімната. В ній не було ні меблів, ні навіть вікон. І це стало для мене останньою краплею. У вухах став нечутний до сих пір гул. Час ніби застиг. І лише скрегіт невидимого кігтя по дошці, що неминуче наближався до мене, виказував нормальний плин часу. Жах витіснив здоровий глузд, і я блискавкою кинувся за своїми речами. Ще через якусь мить, я покинув це прокляте місце.

 На наступний день хлопці у школі питали чи не бачив я їхнього друга. Але нормальної відповіді у мене не було, як і бажання вступати у клуб. Цей хлопець, як я пізніше дізнався, не ночував вдома і не відповідав на дзвінки. А ще через день по Житомиру пройшла звістка про його зникнення.

 Дні більше не здавалися рутиною. Тепер я здригався кожен раз, коли хтось відчиняв вікно. І кожен раз мені здавалося, що я відчував той самий вітерець. Страх став неминучою частиною мого життя, і відтепер мені більше не вдавалося заснути без тривоги у серці.