ЙОСИП

– Ти, того, не бійся. Помирати не страшно. Я ось помер і нічого – нормально так собі не живу поміж мирами. Звісно, коли б мамка похрестили, мо’ до Бозі гайнув, а так – сторожую, – світле дитяче обличчя заглядало радше в душу, ніж очі, а багнюка вперто засмоктувала донизу сильного чолов’ягу.

– Болото дало, болото забрало, – завтра скажуть про нього, тітка поставить свічку в церкві й особливо ніхто плакати не буде. Навіть Ірка забуде, щойно на очі новий «гаманець» потрапить.

Богдан зранку мав «чуйку» щодо сьогоднішньої ночі, але бажання відносно легкої наживи взяла верх. І чого боятися? Угода з органами правопорядку  робить свою справу, зайди на їхнє угіддя не сунуться, бурштин іде гарний, добірний – за два тижні тисячу баксів узяв на рівному місці. Це тобі не на польських полуницях гирювати, не в Чехії по чотирнадцять годин будувати-будувати, а хазяїн прийде і скаже, що не платитиме, бо відхилення в три міліметри од норми – гріх та порушення норм здорового глузду.

– Давай, любчику, зайве не пукай та мандруй на ратний труд, – випалив перед дзеркалом, перехрестився (якого дива?) і впевнено натяг рибацький гумовий комбінезон.

Богдан – ключова фігура у бригаді, бо управляє «хоботом» помпи і від нього залежить практично ввесь заробіток. Ледь в бік від бурштинового покладу відхилився – піхов пісок з глиною без натяку на каміння. Чому його понесло ліворуч на десяток метрів од наміченого? Бог його святий знає. Нібито хто за рукав тягнув і кликав так переконливо: «Давай! Давай! Ось тут твоє ВСЕ». Так і сталося – все і відразу.

Постріли. Галас. Обернувся, а хлопаки хто куди розбігалися, кидаючи техніку, реманент, ящики із сосновими слізьми. Злякався. Вкляк. А потім, забувши про небезпечну трясовину, гайнув до болота. Шух! Брохиць!

– Помирати будеш, чи як? – над обличчям вигулькнуло хлопча.

– А чого мені помирати? Я ще поживу, тільки за вербу вхоплюся і не будеш ти мені тут ввижатися, – голосно відрубав та почав силуватися бодай руку з багна дістати. Зась!

– Ні-ні! Тут твій кінець. Я це добре знаю, бо таких розумних дітей  ще мир не бачив. То мій татко казали, а вони у мене полковник! Правда, я його ніколи не бачив, бо в мамки карточку забрали, як нас в табір привезли, –  сум змінив ясний образ дитини на зеленувату потвору.

–  В який табір? Що ти верзеш, хлопче? –  Богдан списував виниклий діалог на шоковий стан та болотні випари.

– Мамка моя – ворог народу, бо приховали шляхетне походження. Зі Світельських ми – блакитної крові, а батько й не знали. Ніхто не знав, бо мамка сказали – ніц казати кому, то таємниця, – говорить мале, сльози по щоках розтирає.

–  Не второпаю я, пацан, що ти мені цвенькочеш, –  Богдан кинув намагання вибратися з трясовини та повністю перемикнутися на дитя.

– Я ж мертвий. Не зважай. Це мені просто поговорити з людиною захотілося, бо болотні біси та брати-сестри потерчата наскучили. Ти, давай, або борсайся, або що роби, бо стирчиш на одному місці. Мені за твою душу прозвітувати треба, – підсумувало хлоп’я і зникло у болотяному вікні.

– Чекай, пацан. Як звати тебе? – якогось дива поцікавився Богдан.

– Йосип я, як батько всіх народів! – залунало над вухом.

– Е, ні. Той батько стільки люду в копи вклав, що не приведи Господи.

– Це ж як? Він – світло щасливого майбутнього! Як з  табору всіх дітей позабирали та везли потягом до великого міста, ми про Сталіна віршики розповідали одне перед одним. Бо ж нам треба було концерт дати для партійних чиновників. Але дядько, що за нами наглядав, чомусь ввесь час відвертався і голосно сякався, – під  кінець спогаду хлопча ніби й справді щось запідозрило.

– А як ти вмер? – зопалу спитав Богдан.

– Та не пам’ятаю я. Ото приїхали, стомлені правда, але нам сказали, що вранці хліба з молоком дадуть, а потім – концерт. Заснули… І ось тут ми.

Богдан плакав усередині.

– Я тобі поможу, дитя, – невідомо чому, але прочитав «Отче наш» і «Вірую», і «Богородицю». Мале в очі заглядало питально.

– Нарікаю цю душу Йосипом, – аж геть не в тему завершив Богдан свою дурнувату затію.

– Повторюй, – звернувся до малого. – Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Хлоп’я слухняно виконало і зникло. Богдан ногами намацав каменюку. Де то вона взялася?

Змучена постать брела околицею села.

– Треба свічку поставити за Йосипа. А Ірку покину, хай їй грець. Всіх грошей не заробиш.