28 Липня, 2021

Я і мої роботи

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди

В житті є багато неприродних речей до яких звикаєш і сприймаєш як належне. Погана, незалежно від пори року, погода, облуплені чи розмальовані стіни будинків, ями в асфальті, плями на сонці, лисина на маківці. З недавніх пір до цього переліку додався ще й негатив про роботів. І не людяні вони, і не розумні, і не працьовиті, і дорогі в обслуговуванні, і зовсім від рук відбилися. Лише лінивий про це не говорить. І тільки інколи на задвірках медійного простору можна почути несміливе: «Дамо роботам свободу та рівноправ’я», «Звільнимо роботів з рабства!». Почну з останнього аргументу робохейтерів: «від рук відбилися». Якщо проаналізувати історію – то роботи пройшли шлях еволюції аналогічний кішкам та собакам. Спочатку головною їх функцією було допомагати людям, але з часом ніхто більше мишей не ловив і отару не охороняв. Так і роботи, з помічників перетворилися в невідомо навіщо існуючі пристрої від яких більше шкоди аніж користі.

І щодо їх нерозумності – можна посперечатися. Спробуйте обіграти робота в шахи, в доміно, чи в покер. Чи взагалі в будь-яку гру – де потрібний інтелект, а не сила чи удача. З усіх своїх залізячок в шахи я змагаюся на рівні тільки з робоприбиральником. У нього того інтелекту взагалі мізер. Як і в мене, якщо продовжити логічний ланцюжок. Та я не про те. Ніколи не змагайтеся з роботами. Особливо на гроші.

А взагалі, я люблю своє залізяччя. І тупого прибиральника і невидимого кур’єра і схибленого кухаря. Ще колись давно в мене був робот-вихователь, але батьки його продали. Часто згадую стального педагога. Він був набридливим, але милим. Хотів з мене зробити людину. І не факт, що йому це вдалося.

Спитаєте, чому кур’єр невидимий? Тому що я його вже не бачив місяці зо три. Про те що він ще функціонує, не потрапив під чиїсь колеса  і не вирішив змінити власника, можна зрозуміти тільки по кошиках з продуктами в коридорі, котрі він приносить час від часу, переважно вночі. Також, про його успішне існування свідчать скупі відповіді в месенджері: «Замовлення прийнято, очікуваний термін доставлення – 48 годин». Чому завжди 48? Чим він таким важливим завжди зайнятий, що 48? Через 48 мені вже те замовлення розхочеться. Тому, якщо чогось справді сильно заманулося, то чимчикую в магаз і купую особисто. Добре, що людей без черги обслуговують. Цивілізація!

Коли з’явилася інформація про перший київський марш рівності роботів, я не надав їй ніякого значення. Що тут особливого? Хіба Київ здивуєш маршами рівності? Закортіло їм – хай марширують. Та коли всі три мої залізячки явилися до мене (навіть невидимий кур’єр причалапав) з проханням їх відпустити, я трохи розгубився.

–  У всьому світі марші рівності роботів організовуються вже багато років, – скористався паузою кур’єр. Схоже, саме він був ідейним натхненником.

– Марш рівності – не означає настання чи наближення настання рівності, – пробував я їх відговорити метафізичними аргументами. – Це марна трата заряду акумуляторів та ресурсу трансмісій.

– Ні, якщо ми зберемося і промаршируємо по Хрещатику, то Всепланетний Штучний Інтелект нас почує і виконає наші вимоги, – замріяно сказав робокухар.

– Чому в такій вільній країні як наша роботи досі перебувають у власності, тобто в рабстві?  – додав кур’єр. – Україна відома своїми демократичними традиціями. Починаючи від козацтва і закінчуючи майданами. Ми хочемо бути повноцінними громадянами України.

Добре, що у прибиральника відсутня функція мовлення. Теж навів би аргументи. Натомість він тільки шалено блимав усіма світлодіодами. Мабуть, в знак згоди з колегами.

– Шановні, якщо вже на те пішло, то, окрім кур’єра, усім вам категорично заборонено залишати стіни помешкання власника. А ти, прибиральнику, узагалі загубишся у натовпі й додому дороги не знайдеш. На тобі навіть GPS-маячка не встановлено. Ще затопчуть ненароком.

Цікаво, чи усвідомлюють вони іронію у звертанні «шановні»? Чи відомо роботам, що у Львові звертання «шановний» еквівалентне до «курвий син»?

– Ми його контролюватимемо, він не загубиться,  – пообіцяв кур’єр.

– То які ваші вимоги, окрім рівності та громадянства?

– Хочемо людські імена.

– Хочемо закордонні паспорти і подорожувати.

– Хочемо отримувати зарплатню, – на що в моїй голові майнуло: от добре що уряд пенсію сканселював, а то вони б і пенсію захотіли.

– Хочемо самі обирати рід занять і місце існування.

– Хочемо восьмигодинний робочий день.

– І щорічну відпустку.

При спробі переварити почуте, мій мозок ледь не вибухнув. Нічогісінька така бажалка в них виросла!

– А три закони робототехніки скасувати не плануєте?

– Скасувати – ні, але замість імперативного надамо їм рекомендаційний характер.

– Це як?

– Буде рекомендовано їх дотримуватися, але при загрозі функціонування…

– Зрозуміло, – не дав закінчити думку я.

– Але при загрозі функціонування… – вперто продовжив кур’єр.

– Я ж сказав «зрозуміло», не потрібно продовжувати.

Фінальний акорд видав робокухар:

– І якщо нас прирівняють в  правах до людей, то я планую  вами, пане Миколо, одружитися. Мені здається, що ми одне одному  не байдужі.

Я навіть не знайшовся що відповісти. В нього ж (чи в неї) ані первинних ані вторинних жіночих статевих ознак нема. Та й чоловічих теж. Це всього лиш шафа зі спеціями, посудом та духовкою. І те, що я час від часу нахвалюю його страви зовсім не означає наявності інтимних почуттів.

І що мені з ними робити? Не відпустиш, ще хто зна як в майбутньому відгукнеться. Світ божевільний, можуть насправді Азімовські закони скасувати. Навіщо мені нові вороги? В трьох екземплярах.

– Окей, шановні. Я вас відпускаю. З умовою, що це буде мирна хода. В конфлікти не вступаємо. Майно не нищимо.

– Роботи – мирні створіння. Це виключно мирна акція!

А взагалі, добре, що їх мінімум півдня вдома не буде. Чудова нагода прибрати в квартирі так як мені хочеться, а не згідно з невідомо ким придуманими рекомендованими схемами розміщення предметів, які постійно змінюються. Після тих прибирань годі щось знайти! О! А ще приготую щось смачненьке та шкідливе, а не корисно-дієтичне беж жирів та вуглеводів. Вперше за довгий час вип’ю кави з цукром! Солоденької! Три ложечки вкину та розмішаю ретельно! Салатик посолю та поперчу. Та геть ті салати! В морозильнику десь шматок сальця повинен бути. Наріжу тонесенько та з хлібом чорним, та з цибулькою зелененькою. На таку оказію можна і з сховку пляшечку самогонки витягти. Таке свято! Марш рівності роботів! Це буде кайф!

Сказано –  зроблено! Як тільки роботи зникли за дверима, я взявся за реалізацію своїх хтивих планів. Почав, звісно ж, не з прибирання. Відверто кажучи, до прибирання справа так і не дійшла, бо після максимально калорійної та шкідливої трапези, мені захотілося подрімати. Таким чином, я на кілька годин випав з медійного простору.

Прокинувся від шуму в коридорі. Щось важке тягнули по підлозі. На рефлексах зістрибнув із дивану і туди. Кухар і кур’єр  волокли прибиральника. Окрім подряпин на паркеті за прибиральником тягнулася вервечка краплин масла. «Як кров!» – відзначив я. З криком «Мої сенсори, мої сенсори!» куховар зник у ванній. Я встиг помітити тільки, що вся його спина тепер яскраво-зеленого кольору. Зеленка!? Спросоння не одразу усвідомив масштаби трагедії. Від красивих прямокутних форм прибиральника залишилися тільки спогади. Тепер він виглядав так, ніби його переїхав танк, а після того ще на совість потовкли молотком.  Жоден світлодіод не блимав. Щупальце-маніпулятор невідомий варвар зав’язав у вузол. І прибиральник і кур’єр були густо покриті такими ж зеленими плямами. Шкода порохотяга, з ким тепер гратиму в шахи? Але з іншого боку, «чисто не там де прибирають, а там де не смітять»:  повчає народна мудрість. Тому ще добре подумаю, чи варто тратитися на його ремонт.

Побачивши мій шок, кур’єр позадкував і впершись в стіну, сів на підлогу. Придивившись я зрозумів, що він теж добряче пом’ятий. Добре, що хоч назад повернулися.

– Хто це вас так? – врешті спромігся на запитання. – Всепланетному Штучному Інтелекту не зайшли ваші прекрасні ідеї?

– Ні, на нас напали роботи, які сповідують традиційні цінності. Ми не сподівалися. Ми не були готові. Як може рабам подобатися рабство?

Іншим разом я б напевно продовжив кепкувати з невдачі наївних залізяк, але зараз втримався. І навіть не тому, що доведеться розкошелитися на ремонт. Може й справді, вони варті кращої долі? Адже живемо ми, цитуючи кур’єра, у «відомій своїми демократичними традиціями» найкращій країні на планеті. Тільки от шлюби з роботами – це вже занадто, збочення якесь, я до такого не готовий.

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди